Ремез

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 21-07-2011

РЕМЕЗ — найдрібніший вид з родини Синицеві: поширений у Росії, Середній Європі і Малій Азії і селиться переважно на болотах. З’являється досить рано, в березні, і залишає свою батьківщи­ну в жовтні. Завдяки своїй жвавості, спритності, сміливості ремез може вважатися гідним представником своєї родини. Літає швидко, легко, але якось своєрідно поривчасто і уникає при польоті таких просторів, де йому ніде сховатися. Поживу його складають усілякі комахи, що живуть в оче­реті, їхні личинки і яйця. Ремез належить до наймайстерніших будів­ників; його гніздо — зразковий витвір мистецтва — прикріплене тільки верхньою частиною і висить абсолютно вільно, переважно над водою. Воно влаштовується таким чином: ремез намотує зсукану шерсть навколо тоненької гілочки, що звісилася вниз і має розходитися на декілька окре­мих сучків; між цими гілочками до них притуляються бічні стінки. Таким чином гніздо набуває форми кошика з товстим заокругленим дном. Ці гнізда завжди викликали здивування і цікавість у людей і є предметами різноманітних повір’їв у малоосвічених народів, які мимоволі захоплю­ються таким мистецтвом птахів.

Летяга звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 06-04-2011

ЛЕТЯГА ЗВИЧАЙНА (Pteromys volans) належить до родини Білячі ряду Гризуни. Поширена в північній частині Східної Європи і майже по всьо­му Сибіру. Тварина ця значно менша за нашу білку, тулуб всього 16 см завдовжки, довжина хвоста 10 см, або разом із довгим волоссям 13 см, а маса дорослої тварини рідко перевищує 180 г. Густе, м’яке, шовковис­те хутро влітку на спині блідо-буре, літальна перетинка і кінцівки зовні темніші, сіро-бурого кольору, живіт білий, а хвіст зверху блідо-сірий, а знизу світло-іржавий. Усе волосся верхньої частини тулуба біля кореня темно-сіре, а на кінцях значно світліше, на нижній частині тулуба одно­колірно-біле. Взимку хутро стає довшим, густішим і світлішим, тому вся спина разом із хвостом здається сріблясто-сірою, хоча основне забарвлен­ня хутра зовсім не змінюється.

Летяга мешкає у великих березових або змішаних лісах, що складають­ся з ялиці, сосни і берези. Живе завжди на деревах поодинці або парами. Вдень вона спить у дуплах дерев або в кублах, згорнувшись, клубком, як ліщинова соня, і прикривши себе хвостом, а з настанням сутінків вихо­дить. Рухи її так само моторні, як і денної білки, відмінно лазить, вправно стрибає з однієї гілки на іншу і за допомогою літальної перетинки, що широко розкривається, долає відстані в 20—30 метрів. Щоб перелетіти таку відстань, летяга забирається на саму верхівку і стрибає звідти на нижні гіл­ки наміченого дерева. На землі вона настільки ж безпорадна і не впевнена в собі, наскільки спритна і моторна на деревах. Бігати їй дуже заважає лі­тальна перетинка, яка теліпається складками з обох боків тулуба.

Пожива летяги складається з горіхів, насіння різних рослин, з ягід, березових бруньок, молодих пагонів і сережок, у разі потреби тварина за­довольняється також молодими сосновими пагонами і бруньками. Під час їди летяга сідає на задні лапи, як справжня білка, і підносить поживу до рота передніми лапами. Взагалі вона цілком схожа на білку і відрізняється від неї тільки тим, що належить до нічних тварин. Подібно до всіх своїх родичів, летяга дуже охайна: постійно чиститься і кладе свої нечистоти ви­ключно на землю. З настанням холодів вона впадає в зимову сплячку, яка часом уривається, оскільки вона спить тільки в морозні дні; якщо морози не сильні, вона прокидається і принаймні дві години на день присвячує пошукам поживи. Для сплячки вона готує собі звичайно або одне зі своїх старих кубел, або влаштовується в гнізді якого-небудь птаха. Своє власне кубло вона влаштовує в дуплистих деревах якомога вище над землею, ви­стилає його м’яким мохом або пухкою землею і цим самим прикриває і законопачує вхід. У такому кублі вона народжує влітку 2—3 дитинчат. Вони з’являються на світ голими та сліпими і досить довго залишаються в безпо­радному стані, потребуючи постійних турбот про себе. Вдень мати закутує їх своєю літальною перетинкою, щоб зігріти, і так їй зручніше їх годувати; вночі ж, ідучи на пошуки здобичі, вона дбайливо прикриває своє молоде потомство мохом. Через 6 днів після народження у них прорізуються різці, а ще через 10 днів відкриваються очі, і потім на тілі починає рости шерсть. Восени летяги влаштовують спільне велике кубло, де й живуть усі разом.

Незважаючи на погане хутро, на цю тварину постійно полюють і кож­ну зиму винищують її у великих кількостях.

Крутиголовка

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 28-03-2011

КРУТИГОЛОВКА належить до родини Справжні дятли. Зверху вона попелясто-сіра, з темними хвилястими плямами і цятками; нижня її частина біла і деінде вкрита темними трикутними плямочками, горло і нижня частина шиї в поперечних хвилястих смугах на жовтому тлі, від тім’я до нижньої частини спини йде чорнувата по­здовжня смужка. Решта малюнка верхньої частини тіла складається з чорнуватих, іржаво- і світло-бурих плям. Очі жовто-бурі, дзьоб і ноги зе­ленкувато-жовті. У молодняка забарвлення світліше, малюнок грубіший і очі сіро-бурі. Довжина тіла досягає 18 см, розмах крил 29—30, довжина крила 9, хвоста — 6,5 см.

Крутиголовки населяють половину земної кулі, але їхня батьківщина лежить на півночі, тобто в Центральній Європі і Середній Азії.

Крутиголовка з’являється тільки тоді, коли настає весна, і знову за­лишає нас ще до того, як скінчиться літо. За гарної весняної погоди вона прилітає вже між 10 і 15 квітня, але звичайно між 20 і 30 квітня, іноді навіть у перших числах травня, залишається на своїх місцях гніздування до початку серпня, інколи довше. Переліт здійснюють вночі; вони навіть збираються восени маленькими зграйками, вирушаючи разом у далеку дорогу, чого не буває, коли вони повертаються до нас — тоді вони при­літають поодинці.

Ця пташка виявляє надзвичайну здатність вертіти головою, через що й дістала однакову назву майже на всіх мовах. Вона ледача і рухається тільки тоді, коли це необхідно. їй зовсім не притаманна невтомність і жвавість дятлових та інших птахів, що вміють лазити по деревах. Ноги служать їй для того, щоб чіплятися, але, мабуть, зовсім не придатні для лазіння. По землі вона скаче важкими стрибками і, полетівши, незабаром знову прямує до якого-небудь дерева.

Улюблена її пожива — мурашки. Охочіше їсть лялечок, ніж комах. При нагоді вона живиться гусінню або іншими личинками і лялечками. її язик, який може значно подовжуватися, надає їй велику послугу при до­буванні поживи: ним вона дістає живу їжу з розколин дерев. У дуплі вона влаштовує собі гніздо. В середині травня самка кладе 7—12 маленьких білих яєчок; пташенята, що вилупилися з яєць, майже голі, але скоро за­ростають пір’ячком. Птахи абсолютно не турбуються про чистоту гнізда, яке врешті-решт стає справжньою помийною ямою.

Качкодзьоб

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 12-03-2011

КАЧКОДЗЬОБ — єдиний відомий представ­ник другої родини із ряду Однопрохідні. Ми зобов’язані Беннетові — старшому першим гарним описом цієї справді чудової істоти, яка тривалий час після того, як було її відкрито, дивувала як дослідників, так і людей невчених. Зовнішній вигляд і спосіб життя цієї тварини виявилися на­стільки дивними, що Беннет поїхав до Австралії з єдиною метою — по­бачити її. До того часу до Європи доходили про неї лише непевні відо­мості. Знали тільки, що качкодзьоб живе у воді і є предметом ревного полювання тубільців.

Качкодзьоб дещо більший за єхидну, довжина його — близько 60 см, із яких близько 14 см припадає на хвіст. Самець значно більший за самку. Приплюснуте тіло схоже дещо на тіло бобра або видри. Кінцівки дуже короткі, всі лапи п’ятипалі і забезпечені плавальною перетинкою. На пе­редніх кінцівках, яким властива найбільша м’язова сила і які служать як для плавання, так і для риття, плавальна перетинка продовжується дещо далі за кігті; вона дуже гнучка, розтяжна і відсувається назад, коли тва­рина риє. Усі пальці дуже сильні, тупі та чудово пристосовані дія риття. Два середніх довші за решту. Короткі задні кінцівки вивернуті назад і нагадують задні кінцівки тюленя; вони діють головним чином у напрям­ку назад і назовні. Перший палець їх дуже короткий; усі кігті заломлені назад, вони довші та гостріші, ніж на передніх кінцівках, але плавальна перетинка сполучає лише основи пальців. У самця дещо вище за пальці є обернута всередину, загострена і рухома шпора, яка може досить помітно повертатися. Хвіст плоский, широкий і різко всічений на кінці, де зна­ходиться довге волосся. Голова досить плоска, маленька і різко відрізня­ється своїм широким качиним дзьобом від інших ссавців. Обидві щелепи витягнуті та суцільно вкриті роговою шкірою, яка продовжується назад у вигляді своєрідної облямівки. Щелепи мають у дорослої тварини лише по чотири рогових зуби. Передні зуби довгі, вузькі та гострі, тоді як задні, кутні, — широкі та плоскі. Замість цих рогових зубів молодий качкодзьоб, який не досяг третини або половини розмірів дорослої тварини, має вісім справжніх зубів, що схожі на плоскі, неправильно закруглені блюдця і мають на краю великі та дрібні горбики. Ці лише недавно відкриті справ­жні зуби нагадують зуби дрібних ссавців юрського періоду. Після того, як вони абсолютно зітруться і випадуть, їх замінюють вищеописані утво­рення, що складаються з ороговілої слизової оболонки порожнини рота. Ніздрі розташовані на верхній частині дзьоба в кінцевому його відділі, а маленькі очі — високо на голові; вушні отвори, які можуть закриватися, розташовані близько від зовнішнього куточка ока. Складка, що тягнеться у вигляді облямівки над передньою частиною голови і над горлом, за­хищає хутро під час відшукування поживи від мулу та очі від землі під час риття. Язик м’язистий, але утиканий роговими зубцями і товщає до-заду у вигляді своєрідної гулі, яка абсолютно замикає рот. Таким чином, дзьоб служить чудовим ситом, яке дозволяє тварині досліджувати воду, відділяти їстівне від неїстівного і зберігати їстівне в об’ємистих защічних мішках, які тягнуться з боків голови, щоб потім, не кваплячись, пере­жувати їжу.

Хутро качкодзьоба складається з густого, грубого волосся ості темно-бурого кольору із сріблясто-білим відтінком; під ним лежить дуже м’який сіруватий підшерсток, схожий на підшерсток тюленя і морського бобра. На горлі, грудях і нижньому боці тіла хутро набагато тонше і шовковисті­ше. Загальний колір ості рудий або чорно-бурий, на нижньому боці бруд­ний, сірувато-білий, на підборідді, біля основи кінцівок, на задній части­ні черева і біля відхідникового отвору часто матовий, каштаново-бурий; вузьке кільце навколо ока біле або жовтувате. Верхній бік забарвлений то світліше, то темніше. Кінцівки рудувато-бурі; дзьоб зверху чорного ко­льору, знизу жовтого і чорного. Молоді тварини відрізняються від старих красивим, тонким, сріблясто-білим волоссям на нижньому боці хвоста і над самими лапами. Хутро, особливо мокре, видає своєрідний рибний за­пах, спричинений, імовірно, маслянистим виділенням.

Качкодзьобів можна побачити в річках Австралії повсякчас, але най­частіше у весняні та літні місяці.

Вони сутінкові тварини, хоча залишають на ненадовго свої притулки вдень, вирушаючи по поживу. Якщо вода дуже чиста, то можна стежи­ти очима за рухами качкодзьоба, який то пірнає, то знову з’являється на поверхні. Качкодзьоб рідко залишається на поверхні довше за 1 або хвилини, потім пірнає і знову з’являється на невеликій відстані. За спостереженнями Беннета за качкодзьобами, яких утримують у неволі, ця тварина охоче живе біля берега над самим мулом і повзає між корінням і листям водяних рослин, які служать головним місцеперебуванням комах. Поживу, яку качкодзьоб при цьому збирає (переважно дрібних водяних комах і молюсків) він ховає спочатку в защічні мішки, а потім з’їдає на спочинку.

«Я звелів, — говорить Беннет, — розрити одне житло, незважаючи на всі відмови ледачого тубільця, який напевне не міг зрозуміти, наві­що я хочу мати качкодзьобів, коли маю вдосталь биків і овець. Вхід або поріг житла були широкі порівняно з наступною ділянкою нори; остання ставала дедалі вужчою у міру того, як ми просувалися далі вперед, поки нарешті хід не звузився до товщини тварини. Ми про­стежили його на відстані 3 м. Раптом із землі з’явилася голова качко­дзьоба, ніби його щойно розбудили і він спустився подивитися, чого нам треба. Проте, мабуть, він зрозумів, що наша галаслива робота не хилиться на його добро, оскільки він поспішно обернувся назад. Але коли він обернувся задом, його схопили за задню ногу і витягли з нори. Він, здавалося, був дуже стривожений і здивований цим; принаймні від страху, звичайно, він негайно випустив свої з дуже неприємним запахом екскременти, не можна сказати, що па наше задоволення. Тварина не видавала жодного звуку і не намагалася за­хищатися, але, прагнучи втекти, трохи подряпала задніми ногами мою руку. її маленькі світлі очі блищали; вушні отвори то розширялися, то звужувалися, ніби вона хотіла вловити кожний звук; серце її дуже билося від страху. Через декілька хвилин качкодзьоб, мабуть, підко­рився своїй долі, хоча час від часу намагався ще втекти. Я не зважився схопити його за шкуру; хутро такс пухке, що здається, ніби твари­на укладена в товстий хутряний мішок. Ми посадили спійману нами дорослу самку в бочку, наповнену травою, річковим мулом, водою тощо. Вона шкреблася всюди, прагнучи втекти, але побачивши, що всі зусилля її марні, заспокоїлася, згорнулася і, мабуть, заснула. Уночі вона була дуже неспокійна і знову шкреблася передніми лапами, ніби бажаючи вирити собі нору. Вранці я побачив, що вона міцно спить; при цьому вона підібгала під себе хвіст, підігнула голову і дзьоб під груди та згорнулася клубком. Коли я порушив її дрімоту, вона за­бурчала, майже як щеня, але тихіше і, мабуть, милозвучніше. Цілий день вона була майже спокійною, уночі ж знову намагалася втекти і видавала тривале бурчання. Усі сусіди-європейці, які так часто бачили цю тварину мертвою, були раді, що їм нарешті трапилася нагода спо­стерігати її живою; я гадаю, що це взагалі був перший випадок, коли європеєць упіймав живого качкодзьоба і дослідив його житло».

Качкодзьоб кладе декілька яєць із м’якою шкаралупою, в яких зарод­ки, за відкриттям Кальдуелля, перебувають на тій самій стадії розвитку, як у курячому яйці після 36 годин насиджування. Насиджування яєць відбувається в гнізді. Дитинчата, що виходять із яєць, малі, голі, сліпі та безпорадні, як у єхидни і сумчастих. їхні дзьоби короткі. В описаному вище гнізді Беннет — молодший знайшов дві молоді тварини, яким було, ймовірно, близько одного місяця. Вони лежали, згорнувшись клубком, і прикривали хвостом притиснутий до черева або спини дзьоб, а передньою ногою — хвіст. Дитинчата були завдовжки 5 см, круглі та добре вгодовані, сірого кольору, голі та блищали, як оксамит; їхні очі були ще не цілком розплющені. Маленькі тварини відпочивали найохочіше на спині і клали дзьоб на одну з передніх кінцівок, витягаючи другу. Якщо їх турбували, то вони сичали або пищали.

Змії

1

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 23-02-2011

ЗМІЇ, характеризуються видовженим, більш-менш циліндричним тілом, що поступово стоншується до кінця. Шкіра вкрита лусками, які мало відрізняються і за будовою, і за розташуванням від лус­ки ящірок. Справжні кінцівки завжди відсутні. Найважливішою відміт­ною ознакою є рухливість лицьових кісток, унаслідок чого паща і глотка можуть сильно розширятись. Голова у змії буває зазвичай невеликих роз­мірів, овальної або трикутної форми, здебільшого приплюснута. Ротова щілина дуже велика, настільки, що розріз її заходить далі очей.

Скелет має вкрай просту будову і складається з безлічі хребців, від 200 до 430. Кожний хребець, починаючи з другого або третього від чере­па, несе пару ребер, які вільно закінчуються, оскільки грудної кістки зо­всім немає. Немає також ні плечового пояса, ні таза. Виняток становлять удави, у яких є зачаткові задні ноги і таз. Ребра у змій мають особливе значення, оскільки замінюють їм відсутні кінцівки. Найважливішою час­тиною скелета є череп, своєрідно побудований. У ньому особливо при­мітна будова щелепного апарата. Міжщелепна кістка щільно зв’язана з носовою; верхньощелепні, крилоподібні та піднебінні кістки, навпаки, дуже рухомі у більшості змій і можуть бути зміщені у будь-який бік. Зуби розміщуються не тільки на щелепах, але часто і на піднебінних та крило­подібних кістках. Зуби дуже гострі і гачкувато зігнуті, завжди щільно при­ростають до кісток, на яких вони сидять. Вони служать тільки для укусів і затримування здобичі, а не для пережовування їжі.

Відповідно до видовженої форми тулуба внутрішні органи дуже ви­тягнуті. Дихальне горло тягнеться під стравоходом і переходить в одну тільки праву легеню, що має вигляд довгого порожнистого мішка. Серце, значно віддалене від голови, має малі розміри і складається із двох абсо­лютно відмежованих передсердь і двох шлуночків, не зовсім розділених. Органи травлення мають дуже просту будову. Довгий м’язистий стравохід поступово розширяється в мішкоподібний видовжений шлунок, який, у свою чергу, продовжується в товсті і тонкі кишки, дуже мало закручені. Так само видовжені нирки, печінка, жовчний міхур і підшлункова залоза. У голові змії є шість пар залоз і одна непарна, а саме: під’язикові передня і задня, слізні, губні нижня і верхня, і, нарешті, отруйні. Слинні залози у деяких видів досягають значних розмірів; їхні виділення служить тварині для обливання здобичі, яку без цього проковтнути було б дуже важко. Отруйні залози також дуже великі і мають усередині невелику порожни­ну, де збирається отрута. Ця порожнина сполучається з вивідним канальцем, який відкривається в отвір зубного каналу. Отруйна залоза оточена дуже сильним мускулом, під час стискання якого отрута тече по вивідній протоці і звідти виливається в канал зуба.

Язиком змія обмацує кожний предмет, який їй трапиться і з яким вона хоче ознайомитися. Орган цей дуже довгий і тонкий, спереду розді­ляється на дві частини, які на кінцях закінчуються ороговілими вістрями. У задній частині він укладений в чохол і може бути зовсім втягнутий у нього або, навпаки, дуже випнутий. Зір у змій менш досконалий, ніж у інших плазунів; особливість ока полягає в тому, що замість рухомих повік очне яблуко закрите у них опуклою прозорою шкіркою. Внаслідок цього очі у змій здаються абсолютно нерухомими, ніби скляними, але під цією шкіркою, схожою на годинникове скельце, око може вільно рухатися на всі боки. Проте пильність у змії досить велика; набагато менше розвинені нюх і слух.

Під час повзання змії користуються своїми ребрами, рухомо зчлено­ваними з хребцями, як ногами. Рухи роблять за допомогою бічної хви­леподібної звивини. Хребетний стовп дуже гнучкий, ребра легко пере­суваються вперед або назад своїми нижніми кінцями; змія навперемінно скорочує то одні, то інші бічні м’язи. Порівняно з ящірками, жабами, мишами тощо змії рухаються набагато повільніше.

Змії живуть у всіх частинах світу, починаючи від 67° пн. ш. і при­близно до 60° пд. ш.; кількість змій, їхні розміри, ступінь отруйності і яскравість забарвлення взагалі збільшуються у напрямку екватора і змен­шуються у напрямку полярних кіл. Найбільше змій у тропічній Америці та Індії. Новий Світ багатший узагалі на плазунів, і зокрема на змій, ніж Старий. Австралія, хоча порівняно бідна на змій, але дивує тим, що близько двох третин змій, які живуть там, належать до отруйних, тоді як в інших країнах відсоток отруйних змій набагато менший. Згадаймо, що на Канарських островах, на Мадейрі і в Новій Зеландії, наскільки дотепер відомо, змій немає зовсім.

Окрім тепла, досить важливою умовою життя для змії є волога, хоча існує багато видів змій, які живуть виключно в безводих пустелях.

Утім, отруйні змії здебільшого виповзають і вдень, але тоді вони пере­важно гріються і взагалі перебувають у напівсонному стані, а діяльність їхня починається лише з сутінків. Усі змії — хижаки і живляться майже виключно такими тваринами, яких вони самі зловлять і уб’ють. Способи полювання дуже різноманітні. У більшості випадків вони підстерігають здобич із засідки, несподівано кидаються на необережну жертву, що на­близилася, кусають її і потім, залежно від розмірів здобичі, проковтують її негайно, ще живу, або спершу душать її. Всі змії проковтують здобич виключно цілком. Великі змії, як, наприклад, удави, можуть проковту­вати навіть великих тварин; в одного застреленого пітона в шлунку зна­йшли дорослу антилопу, в якої не було жодної зламаної кісточки, хоча голови зовсім не було. Інші змії задовольняються дрібнішою здобиччю: маленькими ссавцями, пташками, плазунами, рибами тощо. Комахами і черв’яками живляться тільки найменші змії; звичною поживою змії є також яйця птахів.

Цікаво спостерігати, як змія проковтує дуже велику для неї здобич. Учепившись зубами, завжди у них загнутими назад, змія поступово пе­ресуває щелепи вперед, тому виходить, що не здобич проштовхується в глотку, а сама паща змії ніби натягується на здобич; маленька змія, за­вдовжки 40—50 см, може таким чином проковтнути ціле яйце, яке зна­чно більше за її власну голову. Проковтування великих тварин навіть для гігантів зміїного царства вельми складне. Велику користь змії дають при цьому слинні залози, виділенням яких жертва спершу рясно змочується. Усі види змій, які мають довгі отруйні зуби, використовують їх під час ковтання. Зуби ці рухомі і ніби крокують по жертві. Проковтнувши здо­бич, змія тривалий час лежить абсолютно нерухомо і перетравлює їжу; травлення відбувається дуже енергійно. Та частина, яка знаходиться в нижній частині шлунка, перетравлюється раніше, потім вона переходить у кишки, а на її місце надходить нова порція з верхньої частини шлунка та зі стравоходу.

У всіх отруйних змій у верхній щелепі знаходяться довгі, загнуті, по­рожні всередині зуби. Верхня щелепа у них порівняно коротка і надзвичайно рухлива. Зуби тверді, крихкі і дуже гострі, тому, подібно до голки, вони легко проникають у тіло і проколюють шкіру. Нерідко трапляєть­ся, що отруйні зуби ламаються, і тоді на їхньому місці з’являються нові зуби. Відновлення це відбувається дуже швидко. Маленької краплі отрути достатньо, щоб протягом декількох хвилин отруїти кров навіть великої тварини (за одне доїння гримучої змії збирають 40—60 мг отрути в сухій вазі). Отрута складається з білкових речовин і зберігає свою смертонос­ну властивість протягом дуже тривалого часу. Безпосередньо після укусу жертва зазвичай відчуває нестерпний біль, який проходить по тілу, як електричний струм. Після цього хворий відчуває страшенне знесилення, голова паморочиться, і напади глибокої непритомності йдуть один за од­ним. Дуже часто з’являється блювота, іноді навіть з кров’ю, пронос, а деколи починається кровотеча з носа, вух, рота. У міру збільшення слаб­кості зменшується відчуття болю; нарешті настає повна непритомність, і хворий помирає в забутті. Укушена частина тіла зазвичай набрякає, і пух­лина поширюється далі.

Примітно, що деякі тварини не піддаються дії зміїної отрути; із таких тварин відомі сірий варан і їжак. Утім, деякі учені сумніваються щодо не­вразливості цих тварин; мабуть, тварини ці не терплять від отруйних змій тільки тому, що добре захищені проти них, як, наприклад, їжак своїми голками, свиня товстим шаром сала, а варан імунітетом на отруту кобри.

Приручення змій відоме із давнини, так само їх віддавна використо­вують фокусники і приборкувачі, але майже завжди близьке спілкування з цими тваринами залишається небезпечним.

Єнот-полоскун

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 16-02-2011

ЄНОТ-ПОЛОСКУН має довжину тулуба 65 см, хвос­та — 25 см. Висота в загривку 30—35 см. Хутро жовтувато-сірого кольору, змішаного з чорним, тому що остьове волосся біля коренів буре, в середи­ні жовтувато-буре і на кінці чорне. Передні лапи, чубки біля вух, які ззаду облямовані темно-коричневою смугою, морда і підборіддя мають однако­ве жовтувато-біле забарвлення. Від лоба до кінчика носа і навкруги очей тягнуться темно-бурі смуги. Над очима до скронь пробігає жовтувато-біла смуга. Передні і задні лапи буро-сірі, довга шерсть гомілки і передпліч­чя темно-бурого кольору. Сіро-жовтий хвіст прикрашений чорно-бурими кільцями і таким самим кінчиком. Жоден із цих кольорів особливо не виділяється, так що навіть на невеликій відстані вони зливаються в один загальний сірий колір, який дуже добре підходить і до кольору деревної кори, і до кольору землі, порослої свіжою або сухою травою. Звірі тем­ного, особливо темно-бурого, кольору, шерсть яких найбільше цінується, трапляються в дуже обмеженій кількості. Серед полоскунів рідко бувають особини іншого кольору, хоча все-таки трапляються; так, в Британському музеї знаходиться білий єнот, який забарвленням свого хутра може змага­тися зі сліпуче-білим горностаєм.

Батьківщина полоскуна — Північна Америка, як південна, так і пів­нічна її частина. Зараз він став набагато рідше з’являтися в населених міс­цевостях, ніж раніше, через безперервне переслідування, якого він зазнає. Усередині країни, в лісистих місцевостях, він водиться поки що у великій кількості. Ліси, де є багато річок, озер і струмків, — його улюблене міс­цеперебування. Звичайно він починає своє полювання, коли настають сутінки, а вдень спить в дуплах або на товстих густолистих гілках; там йому немає кого боятися.

Різноманітні овочі, каштани, дикий виноград, маїс, поки качани ще м’я­кі, є його улюбленою їжею. Він, проте, переслідує птахів і розоряє їхні гніз­да, вміє вправно підкрастися до курчати і голуба, майстерно знаходить при­ховане гніздо і ласує яйцями, які він вправно вміє прокусити і випити, не проливши жодної краплі. Часто приходить в садки і будинки тільки для того, щоб вкрасти курей і спустошити їхні гнізда. Вдало ловить риб, крабів і чере­пах і заради цієї ласої їжі вирушає уплав у відкрите море під час припливу. Гусінь жуків для нього — найкращі ласощі; навіть коників спритно ловить. Перед тим як з’їсти, звичайно опускає свою поживу у воду і там перетирає її лапами, наче миє її. Це він робить тільки тоді, коли не дуже голодний.

Вагітність самки триває 9—10 тижнів, і в травні у своєму лігві, дбайли­во влаштованому в дуплі дерева, вона народжує від 4 до 6 дуже маленьких дитинчат. У Берлінському зоологічному саду самка 1871 року народила п’ятеро дитинчат. Вона лежала, дбайливо ховаючи їх між лапами, цілими тижнями на одному місці. Коли дитинчата підросли і почали повзати, вона ловила їх чіпкими передніми лапами і знову ховала під себе. На шостому місяці їхнього життя вони вже наполовину виросли, а через рік були зовсім дорослі.

На єнота полюють не тільки заради його гарного хутра, але і просто заради самого полювання. Якщо його переслідують тільки задля шкурки, то використовують капкани і пастки з рибою або шматочком м’яса як приманку.

М’ясо убитого єнота їдять не тільки індіанці і негри, але навіть і білі а хутро його користується великим попитом: єнотові шуби вважаються найкращими.

Осінні явища в житті рослин

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 20-07-2010

Осінь — пора збирання врожаю. Восени в більшості рос­лин, у тому числі й багаторічних, достигають плоди і насіння. Листя багатьох дерев і кущів змінює забарвлення, а потім опадає: відбувається листопад. Дерева і кущі ніби змагаються одне з одним красою пурпурового і золотисто-жовтого листя. Але в деяких рослин листя залишається зеленим до заморозків, а після випадання снігу чорніє. Це, наприклад, бузок, вільха, деякі яблуні й молоді тополі. Тривалість листопаду в різних рослин неоднакова. Наприклад, у берези листопад триває близько двох місяців, а липа скидає листя за два тижні.

Такі трав’янисті рослини, як фіалка триколірна, грицики, тонконіг однорічний, та деякі інші продовжують цвісти до піз­ньої осені.

Певні явища в житті рослин (розпускання листків, цвітін­ня, плодоношення, листопад та інші) повторюються рік у рік. Сезонні періодичні явища в житті тварин і рослин вивчає галузь біології фенологія. Постійні фенологічні спостереження за рос­линами і тваринами свого краю допомагають ученим установити особливості розвитку живої природи і визначити строки прове­дення сільськогосподарських робіт. Ці спостереження треба вести регулярно і записувати їх у спеціальні зошити.

Різноманітність рослин

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 20-07-2010

Рослини відрізняються одна від одної забарвленням і формою стебел, листків, квіток і плодів, тривалістю життя та іншими . особливостями.

Та як би не відрізнялися квіткові рослини, кожну з них мож­на віднести до однієї з трьох груп: дерев, кущів чи трав.

Дерева — це великі рослини з багаторічними дерев’янистими стеблами. Кожне дерево має стовбур, численні гілки дерев утво­рюють крону.

Усі ви знаєте березу, осику, липу, дуб, клен, ясен та інші дерева. Серед дерев є справжні велетні, наприклад евкаліпти, які досягають у висоту понад 100 м.

Кущі відрізняються від дерев тим, що стовбур у них почи­нає галузитися майже біля самої поверхні грунту і його важко розпізнати серед гілок. Через це кущі мають не один стовбур, як дерева, а кілька стовбурців, що виходять від спільної основи. Дуже поширені кущі: ліщина, бузок, жимолость, бузина, жостір, бруслина та інші.

Трави, або трав’янисті рослини, мають, як правило, зелені соковиті стебла, вони майже завжди нижчі від дерев і кущів. Але банан, наприклад, досягає у висоту 7 м, а деякі борщівники бувають вищі за людину. Є крихітні трав’янисті рослини. На поверхні водойм живе ряска: розмір кожної її рослини — кілька міліметрів.

З дикорослих трав’янистих рослин усім відомі дзвоники, ро­машки, волошки, кропива, лопух, кульбаба, а з культурних — пшениця, жито, соняшник, цукрові буряки, льон, бавовник та інші культури.

Дерева і кущі — багаторічні рослини. Наприклад, деякі дуби живуть понад тисячу років. Серед трав є як багаторічні, так і однорічні та дворічні. З багаторічних трав добре відомі конвалія, кульбаба, пирій, кропива. Надземні частини більшості таких трав’янистих рослин відмирають восени. Навесні вони розви­ваються заново, оскільки в грунті під снігом у цих рослин збе­рігаються корені та інші підземні органи з бруньками.

Однорічні рослини, такі, як лобода, левкой, редиска, просо, гречка, овес, навесні розвиваються з насіння, зацвітають, ут­ворюють плоди з насінням і після цього відмирають.

Дворічні трав’янисті рослини живуть майже два роки. У бу­ряка, редьки, капусти, моркви та деяких інших рослин першого року розвиваються звичайно тільки корені, стебла і листки. Наступного року розвиваються нові пагони; рослини зацвітають і дають плоди з насінням. Восени ці рослини відмирають.

Розповсюдження плодів і насіння

6

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 20-07-2010

Плоди і насіння часто можуть опинятися далеко від рослин, на яких вони достигли. Це пояснюється тим, що плоди і насіння одних рослин пристосовані до розповсюдження вітром, інших — тваринами, людиною, водою, а насіння деяких рослин, наприк­лад жовтої акації й огірка-пирскача, розкидається достиглими плодами.

Насіння тополі, покрите білими пухнастими волосками, роз­повсюджується вітром на великі відстані. Вітром розносяться і плоди кульбаби, що мають парашутики.

Плід клена розпадається на дві частини, кожна з яких має крилоподібний виріст. Опадаючи, ці однонасінні половинки плодів швидко кружляють у повітрі, що сповільнює їх падіння на землю. Вітер може занести їх далеко від дерева, на якому вони достигли.

Деякі степові рослини до того, як достигнуть плоди, заси­хають; вітер відламує їх біля кореня, перекочує по землі з місця на місце, розсіюючи насіння. Такі рослини, що переносяться вітром, називають перекотиполем.

Водою розповсюджуються плоди і насіння. не тільки водя­них, а й деяких наземних рослин. Вільха часто росте на берегах річок. Плоди її, потрапляючи у воду, не тонуть, і течія відносить їх далеко від материнських рослин. Плоди кокосової пальми можуть переноситись морськими течіями з одного острова на інший.

Насіння і плоди багатьох рослин іноді мимовільно розпо­всюджують тварини і люди. Наприклад, кошики лопуха з до­стиглими плодами чіпляються за шерсть тварин і одяг людини й опиняються далеко від рослин, на яких достигли.

На канавах, біля ставків і річок росте бур’ян череда. її плоди — сім’янки з шипами — покриті загнутими зубчиками. Пробіжить собака заростями череди, пройде якась інша тварина або людина – маленькі шипуваті плоди причепляться до шерсті чи одягу так міцно, що й щіткою не відчистиш, доводиться вибирати їх руками.

Насіння рослин із соковитими плодами — горобини, бузини, брусниці, чорниці, черемхи, конвалії — розповсюджують твари­ни, переважно птахи. Вони поїдають ці плоди і, переміщуючись, разом з послідом викидають неушкоджене насіння з’їдених плодів.

Плоди і насіння деяких рослин прилипають або причіплю­ються до мішків чи тюків і потрапляють у вагони та трюми кораблів, в автомобілі й літаки. Під час розвантажування насіння падає на землю, проростає, і вирослі з нього рослини часто знаходять на нових територіях добрі умови для життя. Так, з Європи в Америку в свій час було завезено подорож­ник — звичайну рослину стежок і доріг. Корінні жителі Аме­рики — індіанці — називають подорожник «слідом білої лю­дини».

Розкидання насіння можна спостерігати в багатьох рослин. Наприклад, улітку жаркого сонячного дня біля кущів жовтої акації можна почути легке потріскування — це розтріскуються й розкидають насіння достиглі боби. Розкидають своє насіння також горох і квасоля. Тому плоди цих рослин збирають до їх повного висихання,— інакше вони викинуть насіння й урожай загине.

У Криму й на Кавказі на сухих схилах і морських узбе­режжях можна побачити бур’ян огірок-пирскач. Коли його на­сіння достигне, у плодах збирається слиз, який разом з насінням із силою викидається з плодів і прилипає до тварини або до лю­дини, що доторкнулася до стиглого плода. Здається, ніби огірок-пирскач стріляє своїм насінням.

Плоди

0

Автор: admin | Розділ: Загальне ознайомлення з квітковими рослинами | 20-07-2010

Улітку і восени на рослинах достигають різні формою й за­барвленням плоди. Вони утворюються із зав’язі. Розрослі й видо­змінені стінки зав’язі, що стала плодом, називаються оплоднем. Усередині плода міститься насіння.

плідРозрізняють соковиті й сухі плоди. У стиглих соковитих плодів в оплодні є соковита м’якоть.

Ягода — соковитий плід з м’якоттю, яка зовні покрита тонкою шкіркою. Усередині плода міститься дрібне насіння 6. Плоди смородини, журавлини, чорниці, картоплі, помідорів, виногра­ду — ягоди.

Кістянка — соковитий плід з тонкою шкіркою, соковитою м’якоттю і твердим внутрішнім шаром оплодня — кісточкою, всередині якої міститься одна насінина. Плоди кістянки мають вишня, слива, абрикос, черемха. Є й інші види соковитих плодів.

Стиглі сухі плоди соковитої м’якоті не мають.

Зернівка — сухий плід, у якого плівчастий оплодень зро­стається з насінною шкіркою, як у пшениці й кукурудзи.

Біб — сухий плід, який розкривається двома стулками. Коли біб достигає, стулки його підсихають і, скручуючись, викидають насіння. Такий плід у квасолі, гороху, бобів, акації.

Стручок, як і біб, має дві стулки, але насіння в стручку розміщується не на самих стулках, як у боба, а по краях пере­городки плода. Стручки характерні для свиріпи, капусти, ре­диски, ріпи, брукви, редьки, левкоя та деяких інших рослин.

Сім’янка — сухий плід, оплодень якого прилягає до насінини, але не зростається з нею. Такі плоди утворюються в соняш­ника.

Коробочки розвиваються в льону, бавовнику, маку, фіалки, тютюну, тюльпана. Численне насіння висипається крізь спеці­альні отвори або тріщини в стінці коробочки.