БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

Покритонасінні — це наймолодша, найчисленніша і най­більш досконала група сучасних рослин, які з’явилися в середині мезозойської ери і швидко стали панівною групою рослин на всій земній кулі. Кількість видів покритонасінних ще остаточно не з’я­совано, ця цифра становить близько 200-250 тисяч видів.

Найхарактернішими ознаками покритонасінних є наявність квітки, плода і насінини. На відміну від голонасінних, у покрито­насінних насінні зачатки містяться у зав’язі, яка є частиною ма­точки, остання утворилася внаслідок зростання країв одного або кількох плодолистків, що являють собою видозмінені верхівкові листки, які, зростаючись, утворюють маточку. Іншою характерною ознакою покритонасінних є наявність восьмиядерного зародкового мішка, в якому відбувається подвійне запліднення — процес, що не повторюється в жодному з інших відділів рослинного світу. Статеве покоління (гаметофіт) покритонасінних зазнало ще біль­шої редукції порівняно з голонасінними. Чоловічий гаметофіт представлений 3 клітинами, з яких 2 є гаметами. Жіночий гамето­фіт представлений 8-ядерним зародковим мішком. Більшість по­критонасінних запилюються комахами (ентомофілія), вітром (ане­мофілія), водою (гідрофілія) або птахами (орнітофілія). На від­міну від інших відділів рослинного світу покритонасінні мають у деревині справжні судини (трахеї). Для покритонасінних харак­терна надзвичайна різноманітність форм і розмірів листків. Покри­тонасінні — це одно-, дво- і багаторічні трав’янисті рослини, а та­кож дерева, кущі і кущики.

Типова квітка покритонасінних має квітконіжку, квітколоже, чашечку, віночок, андроцей і гінецей і є видозміненим пагоном. Стеблова частина квітки представлена квітколожем і квітконіж­кою (якщо її немає, квітка називається сидячою). Квітконіжка часто несе приквітки. Квітколоже у різних рослин має різну фор­му: плоску, ввігнуту, конічну, розширену і т. д. На квітколожі роз­ташовані всі частини квітки. Сукупність чашолистків називається чашечкою, вона виконує захисну функцію, буває вільнолистою або зрослолистою. Чашечка, як правило, утворюється із одного кола чашолистків, проте у деяких рослин утворюється друге зовнішнє коло листочків, яке називається підчашею.

Сукупність пелюсток називається віночком, який складається із трьох і більше забарвлених листочків, які приваблюють комах для запилення. Віночок буває вільно- і зрослопелюстковим, пра­вильним або неправильним. Віночок і чашечка разом утворюють покрови квітки, або оцвітину. Оцвітина може бути подвійною, як­що в квітці є чашечка і віночок, простою чашечкоподібною або простою віночкоподібною.

Андроцеєм називається сукупність тичинок. Тичинка скла­дається з тичинкової нитки і пиляка. Тичинок у квітці може бути дві і більше. Кількість тичинок є важливою систематичною озна­кою при класифікації рослин. Тичинкова нитка несе пиляк, який складається з двох половинок, з’єднаних в’язальцем. Кожна поло­винка несе 2 пилкові мішки, де розвивається пилок.

На поперечному зрізі пиляк має таку анатомічну будову. Звер­ху він вкритий епідермісом, під яким розташований так званий фіб­розний шар, який складається з великих клітин із потовщеними стінками, що сприяють розриву стінки пиляка. Зсередини пиляк у молодому віці вкритий одним шаром тонкостінних багатоядерних великих живих клітин вистилаючого шару або тапетуму, які часто руйнуються під час формування пилку. В пилкових гніздах містить­ся археспоріальна тканина, з якої в результаті редукційного поділу утворюється пилок. Пилок зверху вкритий двома оболонками: зов­нішньою — екзиною і внутрішньою — інтиною. Під оболонками пилок містить запас поживних речовин і 2 клітини — вегетативну і генеративну.

Гінецеєм називають сукупність плодолистків, які утворюють маточку. Квітка може нести одну і більше маточок. Маточка скла­дається з приймочки, стовпчика і зав’язі. Зав’язь може бути верх­ньою або нижньою залежно від того, як вона розташована щодо інших частин квітки. В зав’язі знаходиться один і більше насінних зачатків, з яких після процесу подвійного запліднення утворюється насіння. Зовні насінний зачаток вкритий одним або двома покри­вами (інтигументами), які на верхівці не змикаються, залишаючи отвір — мікропіле, або пилковхід. Кінець насінного зачатка, розта­шований напроти мікропіле, називають халазою. Під інтигумента­ми розташований багатоклітинний нуцелус, в якому міститься 8-ядерний зародковий мішок з яйцеклітиною, вторинним ядром зародкового мішка, двома синергідами і трьома антиподами.

Суцвіттям називається пагін, який несе квітки і приквітки. Переважна більшість квіток у природі зібрана в суцвіття, рідше трапляються поодинокі квітки (у тюльпана).

За способом галуження розрізняють 2 основні типи суцвіть: моноподіальні і симподіальні. В моноподіальному суцвітті чітко виражена вісь першого порядку. В свою чергу, моноподіальні су­цвіття поділяють на прості, у яких квітки розташовані на осі пер­шого порядку (колос, качан, китиця, щиток, зонтик, головка, ко­шик), і складні, у яких вісь першого порядку несе не окремі квітки, а прості суцвіття (складний колос, складний зонтик, складний щи­ток, волоть).

Симподіальні суцвіття характеризуються симподіальним і несправжньодихотомічним галуженням. У них вісь першого поряд­ку рано припиняє ріст і закінчується квіткою. Те саме відбувається і з осями послідовних порядків, причому кожна послідовна вісь переростає в наступну. До симподіальних суцвіть належать зви­вина, завиток, дихазій і плейохазій.

Голонасінні — це давня група рослин, відома з девон­ського періоду палеозойської ери, які майже вимерли і в су­часних умовах є згасаючою гілкою еволюції рослинного світу, що налічує близько 700 видів, поширених на всій земній кулі. Пере­важна більшість голонасінних — це дерева (інколи гігантських розмірів), рідше кущі або ліани, трав’янистих рослин серед голо­насінних немає. В циклі розвитку голонасінних панівним є споро­фіт. Еволюція голонасінних відбувалася у напрямі ускладнення спорофіта і спрощення гаметофіта аж до втрати ним здатності самостійно існувати. Розмножуються голонасінні за допомогою на­сіння, яке утворюється з насінних зачатків.

Насінні зачатки, а потім і насінини, розташовані відкрито на мегаспоролистках, зібраних у жіночі стробіли (шишечки). Ось чо­му ці рослини дістали назву голонасінних. Пилок розвивається у пилкових камерах на мікроспоролистиках, зібраних у чоловічі стробіли (шишечки). Запилення і запліднення у голонасінних від­бувається в повітряному середовищі.

Характерними рисами будови голонасінних є моноподіальне галуження стебла, яке має камбій і здатне до вторинного потов­щення. Судин у більшості голонасінних немає, деревина утворена лише трахеїдами, з яких весняні, тонкостінні виконують провідну функцію, а осінні товстостінні — механічну. За будовою листків голонасінні розділяють на 2 групи: рослини з великими листками (макрофільна лінія еволюції) і з дрібними листками (мікрофільна лінія еволюції).

Відділ Голонасінні поділяють на 3 класи: Саговникоподібні (Cycadopsida), Шишконосні (Coniferopsida) і Оболонконасіннї (Chlamidospermatopsida). З них найбільше значення має клас Шишконосних.

Характерною особливістю класу Шишконосних є сидячі дрібні, ланцетні, голко- або лускоподібні листки. Галуження стебла моно­подіальне, стебло має камбій, пагони 2 типів: видовжені й укоро­чені. Цей клас об’єднує 3 порядки: Гінкгові (Ginkgoales), Кордаїтові (Cordaitales) і Хвойні (Coniferales).

Переважна більшість сучасних голонасінних належать до по­рядку хвойних, поширених на всій Землі. Найбільше голонасін­них у північній півкулі, де вони утворюють обширні ліси. Хвой­ні — це листопадні рослини, які періодично через 3-5 років змі­нюють листя (за винятком модрини). Шишечки у хвойних одно­статеві (рослини однодомні); чоловічі стробіли зібрані групами біля основи молодих пагонів, жіночі — поодинокі на верхівках гілок.

Чоловічі шишечки мають вісь, густо вкриту мікроспорофілами, кількість і форма яких дуже різноманітні. Мікроспорофіли несуть на нижній поверхні мікроспорангії з численними мікроспорами (пилком). Мікроспорангії вкриті двома оболонками: зовнішньою (екзиною) і внутрішньою (інтиною). У деяких представників мік­роспори мають з боків два повітряні пухирці, що краще забезпе­чує перенесення пилку вітром. Під оболонками містяться поживні речовини з двома клітинами — вегетативною і генеративною (антеридіальною).

Жіночі шишечки також мають вісь, що несе луски двох типів: покривні і насінні, на яких при основі розташовані насінні зачатки. Насінні зачатки мають пилковхід, покривало, нуцелус, в якому роз­ташований жіночий гаметофіт, представлений первинним ендо­спермом і двома архегоніями.

Навесні, при дозріванні шишечок, пилок розноситься вітром і потрапляє до насінного зачатка, де він, не проростаючи, лежить до наступної весни. В перший рік відбувається лише запилення. На наступний рік пилинка проростає: з вегетативної клітини ви­ростає пилкова трубка, а антеридіальна клітина в цей час ділиться і дає початок двом сперміям, які пилковою трубкою проникають до архегонія і зливаються з яйцеклітиною. Один із спермів злива­ється з яйцеклітиною, і з зиготи розвивається зародок насінини.

Вивчаючи основні групи рослин, що населяють Землю, ми розглянули дуже несхожі між собою рослини.

Деякі з них складаються з однієї клітини. Інші, хоч і багато­клітинні, не розчленовані на. стебла й листки. Це водорості, гриби і лишайники. Бактерії, водорості, гриби і лишайники нази­вають нижчими рослинами. А мохи, папоротеподібні, голонасін­ні й покритонасінні — це вищі рослини.

Нині більшість учених відносять до рослин тільки водорості, мохи, папоротеподібні й насінні рослини, а бактерії й гриби, які дуже відрізняються від них багатьма ознаками, вважають особ­ливими групами живих організмів. Бактерії не мають ядер. В обо­лонках клітин грибів є хітин — речовина, властива тваринним організмам.

З вищих рослин тільки мохи не мають коренів. Мохи, папоро­ті, хвощі й плауни розмножуються спорами, а голонасінні й по­критонасінні — насінням. Спора — це одна клітина. Насінина складається з багатьох клітин; вона має зародок і запас пожив­них речовин, потрібних зародкові для розвитку.

У клітинах більшості вищих і нижчих рослин .є хлорофіл. Такі рослини в процесі фотосинтезу з неорганічних речовин утворюють органічні речовини і виділяють вільний кисень. Але бактерії й гриби хлорофілу не мають і живляться органічними речовинами, що їх виробляють зелені рослини або тварини. А тварини переробляють речовини, одержані від зелених рослин.

Квіткові рослини мають будову досконалішу, ніж будова рос­лин інших розглянутих нами груп. Тільки в покритонасінних утворюються квітки, а в квітках — маточки. У зав’язях маточок містяться насінні зачатки.

Квітки різних покритонасінних неоднакові величиною, фор­мою, забарвленням, будовою; квітки одних покритонасінних пристосовані до запилення вітром, інших — до запилення кома­хами. Але при будь-якому способі запилення пилкові зерна потрапляють на приймочки маточок, де утворюють пилкові трубки.

Пилкові трубки із сперміями доростають до насінних зачат­ків і вростають у них, де й відбувається запліднення, характер­не тільки для квіткових рослин. При цьому із зиготи, що вини­кає від злиття гамет, формується зародок. Найбільша клітина після злиття з другим спермієм розростається, ділиться й утво­рює ендосперм, який запасає поживні речовини для зародка. Насінні зачатки розвиваються й дають насіння, а стінка зав’язі, розростаючись, утворює оплодень.

Насіння в квіткових рослин розвивається всередині плода. Через це квіткові рослини називають покритонасінними. Тепер покритонасінні (дерева, кущі, трави) панують серед рослин, які населяють сушу Землі.

Одні з покритонасінних, наприклад зірочник середній 50, живуть зовсім мало, лише кілька місяців. Інші, як, скажімо, могутні дуби, можуть жити сотні років.

Деякі покритонасінні мають велетенські розміри. Евкаліпти досягають у висоту понад 100 м. А є й зовсім крихітні рослинки, наприклад ряска.

У багатьох покритонасінних стебла прямостоячі. Але є росли­ни з виткими, чіпкими, повзучими і лежачими стеблами. Є також покритонасінні рослини з дуже короткими над­земними і дуже видозміненими підземними пагонами. Форма і будова листків, а також будова кореневих систем у різних квіт­кових рослин також дуже різноманітні.

Сосна, як і всі хвойні рослини, розмножується насінням. На лусках розкритих шишок насінини розміщені по дві й лежать відкриті, через це сосну, як і інші хвойні, називають голона­сінними рослинами. Розмноження насінням — основна ознака, якою голонасінні відрізняються від рослин, що розмножуються спорами.

У квіткових рослин, на відміну від голонасінних, насіння достигає всередині плода. А голонасінні рослини плода не утво­рюють.

Розглянемо, як утворюється насіння в сосни. Навесні на її молодих гілках видно маленькі шишки. Одні з них зеленувато-жовті. Вони зібрані тісними групами біля основ молодих пагонів. Інші червонуваті, одиночні. Кожна шишка складається з осі й лусок, що сидять на ній.

На лусках зеленуватих шишок розвивається по два пилкових мішечки. У них достигає пилок. Оболонка кожної пилинки має два пухирці, наповнені повітрям. Це — пристосування до вітрозапи­лення. Такі пилинки вітер переносить на великі відстані.

Червонуваті шишки сосни ростуть на тих самих деревах, що й жовто-зелені. Але вони розвиваються на верхівках молодих гілок. На лусках червонуватих шишок — по два насінних зачатки.

Достиглий пилок висипається, і його підхоплює вітер. Запи­лення здійснять ті пилинки, які будуть перенесені на пилковходи насінних зачатків. Після запилення насінних зачатків луски чер­вонуватих шишок змикаються і склеюються смолою. У пилинках утворюються чоловічі гамети, а в насінних зачатках — жіночі. Запліднення відбувається в насінних зачатках закритих шишок. Із зиготи розвивається зародок, з усього насінного зачатка г-насінина. Шишки ростуть, дерев’яніють. Спочатку вони зелені, потім коричневі.

Насіння в сосни достигає через півтора року після запилення, а висипається з шишок майже через два роки. У насінні голо­насінних рослин є тканина, яка містить запас поживних речо­вин. Ця тканина оточує зародок.

У насіння сосни є плівчасті крильця, завдяки яким воно роз­повсюджується вітром. Але в деяких сосон насіння не має кри­лець. У сосни сибірської («кедрової сосни») насіння називають «кедровими горішками».

Шишки сосни звичайної невеликі, завдовжки 4—6 см. Яли­нові шишки більші: 10—15 см. Насіння в шишках ялини дости­гає восени того ж року, коли відбулося запилення. У січні — березні достигле насіння висипається, підхоплюється вітром і ков­зає по льодяній корі.

Ялина, сосна, ялиця, модрина, яловець і всі інші голонасінні рослини мають велике значення в природі й житті лю­дини. Разом з іншими зеленими рослинами вони утворюють органічні речовини, засвоюють вуглекислий газ з повітря і виді­ляють кисень.

Природне заселення лісових зрубів і пожарищ, запущених полів починається з появи на цих ділянках світлолюбної невибагливої сосни, берези, осики. Оселившись на сипких пісках, сос­на закріплює їх. Сосни виділяють особливі леткі речовини, які пригнічують розвиток багатьох шкідливих бактерій не тільки в лісі, а й навколо нього. Хвойні ліси, як і листяні, затримують танення снігу, що збагачує грунт вологою.

Велике значення голонасінні рослини мають у народному господарстві. Деревина сосни і ялини — цінний будівельний і ви­робний матеріал. За допомогою хімічної обробки із соснової деревини дістають штучні волокна, подібні до шовкових ниток. З деревини ялини виготовляють папір. Деревина голонасінних рослин є цінною сировиною для дуже багатьох галузей промисловості.

Сосну сибірську називають у Сибіру кедром. Але справжні кедри ростуть у горах Північної Африки, на сході Середземноморської області та в Гімалаях. У нас їх культивують на Чорно морському узбережжі в Криму і на Кавказі. З насіння сосни сибірської виробляють добру харчову «кедрову» олію.

Звичайними представниками голонасінних рослин нашої краї­ни є хвойні рослини: ялина, сосна, модрина.

У сухих соснових лісах (борах) стоять високі, стрункі, як ко­лони, сосни. Вони світлолюбні. Крони сосон у таких лісах формуються з бічних гілок тільки біля верхівок і тому пропус­кають багато світла.

Сосни дуже поширені; ростуть вони на пісках, на крейдяних горах, а іноді на голих скелях, укорінюючись у їхніх тріщинах. Невибагливість сосон пов’язана також з особливостями розвитку їхньої кореневої системи. У сосон, які ростуть на щільних грун­тах, головний корінь добре розвинутий і проникає далеко вглиб. На піщаних грунтах у сосон, крім головного кореня, біля поверхні грунту добре розвиваються бічні корені. Вони розходяться далеко в боки від дерева. На болотистих грунтах у сосон головний корінь розвивається погано.

У сприятливих умовах сосни досягають ЗО—40-метрової ви­соти й живуть до 350—400 років.

Молоді гілки сосни мають дрібні лускаті бурі листочки, у па­зухах яких сидять дуже короткі пагони. На кожному з цих паго­нів у сосни звичайної розвивається по два сизо-зелених голко-видних листки, тобто по дві хвоїнки. Хвоїнки живуть по 2—3 роки, а потім опадають разом з коротким пагоном. Тому опалі хвоїнки з’єднані по дві.

Хвоїнки дуже вузькі й довгі: зовні вони покриті цупкою шкіркою, у якій відносно небагато продихів. Тому сосна економно випаровує вологу й легко переносить посуху. Сосни добре ростуть на відкритих місцях, освітлених сонцем, і взимку не гинуть рід висушування, хоч і зберігають усю зиму листки-хвоїнки.

З хвойних дерев дуже поширена також ялина. Ялинові ліси в нашій країні займають величезні простори. У Сибіру разом з ялицею ялина утворює темнохвойну тайгу. В такій тайзі панує напівморок. Густі крони дерев тут змикаються. Під дере­вами немає підліска й дуже мало трав. Тільки зелені мохи або суцільна підстилка з опалої хвої покривають грунт. Нижні, від­мерлі або відмираючі гілки ялини часто обростають лишайни­ками, які звисають до самої землі.

Ялина відрізняється від сосни не тільки зовнішнім виглядом, а й іншими особливостями. Ялина — тіньовитривала порода. Вона добре росте тільки на добре зволоженому й багатому на по­живні речовини грунті. Головний корінь у ялини розвинутий слабо. Бічні корені розміщуються у поверхневих шарах грунту, тому вітер іноді звалює ялинові дерева, вириваючи їх з коренями. Живе ялина до 250 років, досягаючи висоти понад 40 м.

Крона в ялини має пірамідальну форму. Хвоя сидить окре­мими голками, залишаючись на гілках 5—7 років. Хвоїнки ялини короткі й гострі.

До хвойних рослин, що мають листки-хвоїнки, належать також ялиця, модрина, кедр, ялівець, тис та інші рослини.

Хвоя модрини опадає щороку восени, як листки листопадних дерев. Модрина дуже поширена у Східному Сибіру, там вона утворює великі ліси. У європейській частині нашої країни модрину розводять у парках і садах.

Є серед хвойних рослин невеликі дерева або кущі, наприклад яловець звичайний. Листки в нього голковидні, колючі. Шишки мають вигляд синіх ягід, покритих восковим нальотом. Трав’я­нистих рослин серед голонасінних немає.

Триста мільйонів років тому рослинний покрив суші нашої планети був зовсім не такий, як тепер. Вологий і теплий клімат зберігався протягом цілого року. Туманна імла водяної пари за­кривала сонце. Йшли теплі зливи, внаслідок чого розливалися річки, утворювалися озера і грунт заболочувався. При цьому добре розвивалися прибережні й болотяні рослини — давні папо­ротеподібні.

Папороті, плауни і хвощі мали корені, стебла й листки, зав­дяки чому були краще пристосовані до наземного способу життя, ніж мохи. Вони утворювали значно більше спор і, отже, могли успішніше розмножуватись.

Це зумовило панування папоротеподібних на суші і в кам’я­новугільний період історії розвитку планети.

У цей період папоротеподібні росли не тільки на берегах водойм, а й утворювали незвичайні ліси з деревовидних велетен­ських рослин. Деякі дерева цих лісів досягали висоти майже 40 м. Під покривом таких дерев були й невеликі рослини, що нагадували сучасні мохи, папороті, хвощі й плауни.

Серед гілок дерев, що розмножувалися спорами, ще не було жодного птаха. В похмурому, мовчазному лісі літали величезні бабки. По землі повзали великі комахи, павуки й скорпіони.

Багатоводні річки під час повеней зносили повалені дерева на мілководдя, покривали їх мулом і піском. Під тиском наносів і води дерева спресовувались і за багато мільйонів років без доступу кисню перетворювалися в кам’яне вугілля.

Поряд з рослинами, що розмножувалися спорами, у кам’яно­вугільному періоді були своєрідні папороті. На їхніх листках розвивалися утвори, які можна вважати примітивними насінними зачатками. Це вдалося встановити в результаті вивчення відби­тків і окам’янілостей давніх рослин, знайдених у шарах осадоч­них порід.

Кам’яне вугілля використовують тепер як один з найкращих видів палива і як сировину для хімічної промисловості. На кам’я­ному вугіллі працюють паровози, парові котли теплових електро­станцій, фабрик і заводів. З вугілля добувають горючий газ та інші продукти. З нього виробляють анілінові фарби, лаки, пласт­маси, ліки та багато іншого. За видобутком кам’яного вугілля наша країна посідає перше місце в світі.

Ви, мабуть, бачили гарні перисті листки папороті, але ніхто ніколи не бачив її квіток. Тільки давнє повір’я твердить, що папороть цвіте в глуху червневу ніч, напередодні релігійного свята Івана Купала. У давнину люди ходили шукати чудову квітку, вважаючи, що вона наділена чарівною силою — допома­гає знайти скарби, сховані в землі. Але давно вже відомо, що папоротей квіток немає. Вони, як і мохи, розмножуються не на­сінням, а спорами.

Папороті наших лісів — багаторічні трав’янисті рослини. Вони ростуть у вологих тінистих місцях, частіше під шатром лісу й у сирих ярах.

Особливо різноманітні папороті в тропічних лісах. Там вони ростуть не тільки на землі, а й на гілках та стовбурах дерев. У тропічній Азії, в Австралії, у Центральній та в Південній Америці зустрічаються деревовидні папороті, які зовні нагадують пальми. У нашій країні деревовидні папороті можна побачити в оранжереях ботанічних садів.

У папоротей є не тільки стебла і листки, як у мохів, а й корені. Папороті наших лісів мають кореневища. На кореневищі утворюються додаткові корені й листки на довгих черешках.

У клітинах листків папоротей є хлорофіл; тому вони, як і всі зелені рослини, самі утворюють органічні речовини з неорга­нічних. Ці речовини використовуються для живлення рослини й відкладаються в запас у кореневищі. Кореневища деяких папоротей отруйні.

Якщо влітку підняти листок папороті, то на його нижньому боці можна побачити маленькі бурі горбики. У горбиках містяться купки дрібних мішечків, у яких достигають спори. Побачити мішечки із спорами можна тільки в мікроскоп.

Достиглі спори випадають, розносяться вітром і, потрапляю­чи в сприятливі умови, проростають, як і спори моху. Але з про­рослої спори папороті розвивається маленька зелена пластинка діаметром кілька міліметрів. Зелена пластинка — це заросток папороті, який живе до певного часу самостійно, прикріплюючись до грунту ризоїдами.

На нижньому боці заростка утворюються чоловічі гамети — сперматозоїди і жіночі гамети — яйцеклітини. Під заростком за­тримуються краплинки роси або дощової води. По воді сперма­тозоїди підпливають до яйцеклітин. Відбувається запліднення. Із зиготи розвивається зародок.

Зародок спочатку дістає поживні речовини від зеленого за­ростка. Він росте й поступово розвиває корінь, дуже коротке стебло з першим листком. З часом розвивається рослина, яку ми звичайно і називаємо папороттю.

Так само розмножуються хвощі й плауни. Як і папороті, вони мають стебла, листки і корені й розмножуються спорами. Часто всі ці рослини — папороті, хвощі й плауни — об’єднують під загальною назвою: папоротеподібні.

Хвощі — це багаторічні трав’янисті рослини з довгими роз­галуженими кореневищами, які зимують у грунті. На верхів­ках пагонів у хвощів є спороносні колоски, у яких достигають спори. Хвощі ростуть на полях, в лісах або біля водойм, як пра­вило, там, де вологий кислий грунт. На полях, де живуть хвощі, грунт потребує вапнування.

Плауни зустрічаються переважно в соснових лісах. У цих рослин довге повзуче стебло з великою кількістю гілок, покри­тих дрібними листками. Улітку в плаунів на прямостоячих пагонах розвиваються колоски, з яких висипаються дрібні жовті спори.

Папоротеподібні рослини, тобто папороті, плауни і, хвощі, походять від псилофітів — давніх вимерлих наземних рослин.

На болотах росте інший мох — сфагнум, який називають торфовим мохом.

Сфагнум — багаторічна рослина з дуже розгалуженим стеб­лом. Стебло й гілки покриті дрібними світло-зеленими листка­ми. Кожний листок складається з одного шару клітин двох різ­них типів. Відмінність між клітинами добре видно в мікроскоп.

Одні з цих клітин зелені, бо в їхній цитоплазмі є хлороплас­ти. Зелені клітини вузькі, вони з’єднані одна з одною своїми кінцями й утворюють суцільну сітку. У цих клітинах відбу­вається фотосинтез, вони також проводять з листків до стебла органічні речовини.

Інші, більші клітини містяться між зеленими клітинами. Вони прозорі, мертві, бо їхня цитоплазма руйнується, а збері­гаються тільки оболонки, у яких з’являються отвори.

Зовні стебла також покриті прозорими мертвими клітинами. Мертві клітини листків і стебел сфагнуму здатні вбирати воду й довго її утримувати, поступово віддаючи живим клітинам. Завдяки цьому рослина вбирає дуже багато води (в 20—25 разів більше від своєї маси).

Сфагнум може рости під покривом лісу серед зозулиного льону. Там, де оселився сфагнум, грунт заболочується. На занад­то вологому грунті дерева ростуть погано, стають пригніченими, в сфагнум, навпаки, розростається розкішним килимом і поступо­во заболочує ліс.

На відміну від зозулиного льону та інших зелених мохів, сфагнум не має ризоїдів, а вбирає воду мертвими прозорими клітинами листків і стебел.

Розмножується сфагнум спорами, так само як зозулин льон та інші мохи. На кінцях верхніх гілок у нього утворюються ма­ленькі коробочки, у яких достигають спори.

Стебла сфагнуму щороку наростають угору приблизно на 2—3 см. Водночас нижні частини стебел поступово відмирають. Відмерлі частини поступово розкладаються при малому доступі кисню й перетворюються у сфагновий торф. Поклади торфу мо­жуть бути дуже потужними.

Сфагнум може розростатися й на поверхні води. За участю сфагнуму на глибоких заростаючих водоймах утворюються тря­совини.

У шарах торфу зберігаються пеньки й корені дерев, листя й пилок рослин, які жили тисячоліття тому. Повністю вони не руйнуються, бо в торфовій товщі мало кисню; крім того, сфагнум виділяє речовини, що перешкоджають розвиткові бактерій.

Під час осушення і розробляння боліт у товщі торфу іноді знаходять старовинні човни, які непогано збереглися, рештки тварин, останки людей, що загинули в болоті.

Торфові болота займають у нашій країні понад 150 мільйонів гектарів — більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. На тор­фових болотах добувають торф, який широко використовується як паливо.

Торф застосовують також для удобрення полів і як сировину для промисловості. З торфу виробляють деревний спирт, карбо­лову кислоту, пластмаси, ізоляційні плити, смолу та багато інших цінних матеріалів.

У моховому покриві лісу, де нагромаджується й застоюється вода, оселяється мох зозулин льон. Укриваючи грунт су­цільним килимом, зозулин льон витісняє інші зелені мохи. Це може спричинити заболочування лісу.

Зозулин льон — багаторічна рослина, його коричнювато-зе­лені стебла іноді досягають висоти 30 см. Вони густо покриті вузькими зеленими листками. Коренів у зозулиного льону, як і в інших мохів, немає. На нижніх частинах стебел є ниткоподіб­ні вирости. Ці вирости у мохів, як і в водоростей, називають ризоїдами.

Наявністю стебла і листків зозулин льон і більшість інших мохів відрізняються від водоростей, грибів, лишайників і тим більше — від бактерій.

Живляться зелені мохи так само, як інші зелені рослини. З грунту ризоїди всмоктують воду і мінеральні речовини. Листки мохів, у клітинах яких міститься хлорофіл, вбирають з повітря вуглекислий газ. У хлоропластах відбувається фотосинтез.

Розмножуються мохи спорами. З пророслої спори утворюєть­ся тонка зелена нитка.

Нитка розгалужується, на ній з’являються бруньки, з яких потім виростають стебла з листками.

Чоловічі гамети — сперматозоїди — розвиваються на одних рослинах, а жіночі — яйцеклітини — на інших. Запліднення від­бувається тільки за допомогою води, по якій рухаються спер­матозоїди.

Після злиття гамет утворюється зигота. Із зиготи розвиває­ться коробочка на ніжці. У коробочці достигають спори. Спори розсіюються і проростають, утворюючи зелені нитки.