БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

ТЕРМІТИ (Теrmitidaе) належать до ряду Терміти. Називаються також білими мурашками, оскільки вони, подібно до цих комах, живуть вели­кими товариствами і влаштовують великі гнізда; крім того, у них, точні­сінько так, як і у мурашок, розрізняються крилаті самки, здатні до роз­множення, і безкрилі особини, що відповідають робочим мурашкам.

Терміти живуть тільки в спекотних країнах. Тіло їхнє має довгасто-овальну форму, зверху дещо сплюснуте, голова і груди займають май­же половину тіла, лапки чотиричленисті і всі однакового розміру, крила великі, але, як і в мурашок, легко відпадають, очі зазвичай витріщені і розташовані з обох боків голови, але, крім того, у більшості видів є пара простих очок; рот добре розвинений, особливо верхня губа, яка закін­чується зубчастими щелепами, крім того, є нижня щелепа і нижня губа, що складається з чотирьох лопатей. Ноги тонкі, але дуже сильні. Колір термітів дуже різноманітний і являє собою різні переходи від бурого до чорного і світлого. Личинки дуже маленькі та густо оброслі волоссям. Перетворення на дорослу комаху досягається багаторазовим линянням.

Абсолютно розвинені самці і самки, здатні до розмноження, нази­ваються царями і царицями. Утім, цариці існують не в кожному гнізді. У набагато більшій кількості в кожній колонії знаходяться робітники і солдати, позбавлені крил. Споруди свої терміти роблять переважно вночі.

Дуже поширений в Африці бойовий терміт. Житла цього терміта являють собою окремі горбики конічної форми, з багатьма побічними виступами. Вони схожі на невеликі копиці сіна або земляні горби, дуже розмиті водою. Такі споруди зазвичай з’єднуються по декіль­ка в одному місці і за розмірами бувають від 3 до 5 м заввишки і від 15 до 22 м у колі. Житла ці будуються з глини, яка пережовується і скріплюєть­ся клейкою слиною термітів. їхня міцність така, що споруди витримують вагу всіх людей, які сідають зовні на споруду стільки, скільки їх може вміститися. Щоб зруйнувати такий горб, троє людей, озброєних усіляки­ми знаряддями, повинні протовктися понад дві години.

Від основи горбика йдуть криті ходи до сусідніх пнів або колод і роз­ходяться іноді у радіусах на великі відстані. Зовні споруда оточується ще стіною у вигляді глиняного валу, завтовшки 15—47 см. Усередині цього двору розташовані маленькі печерки і келії, які з’єднуються такими ж ходами між собою.

Опишемо ще споруду піскового терміта, який живе в Південній Америці, в басейні Амазонки. Беге розповідає, як одного разу він побачив ціле місто термітних споруд, які були розташовані правильни­ми рядами, утворюючи системи вулиць. Розміри горбиків були дуже різно­манітні, починаючи від маленьких грудочок до великих горбів. Ці житла були переповнені мешканцями, які метушливо бігали, заклопотані всіля­кими роботами. Утім, усередині термітного горбика не виявилося тієї пра­вильності і того порядку, який буває в мурашок. Лялечки і їхні личинки були змішані у великому безладді, а між ними виднілися особини різних стадій розвитку. Деякі терміти уникають виходити назовні і ходять завжди по підземних галереях, які прокладаються в усіх напрямах у вигляді труб. Як глибоко проникають іноді ці ходи, видно з того, що під час копання колодязя в Луїзіані трапилися термітні труби на глибині 8 метрів.

Не завжди терміти влаштовують свої приміщення в землі; могутні ще­лепи дозволяють їм так само легко розгризати і дерево, як тверду глину, тому багато видів термітів улаштовують свої гнізда у стовбурах дерев, особ­ливо у величезних напівгнилих пнях.

Хоча терміти безпосередньо на людину не нападають, але всі мандрів­ники зараховують їх до жахів тропічних країн, оскільки вони можуть за найкоротший час знищити власність людини і розгризають своїми ше­лепами всілякі предмети: одяг, книги, хатнє начиння, прогризають стіни жител, що аж ті падають, і взагалі можуть завдати людині величезної шкоди. їхнім могутнім шелепам ніщо не може перешкодити: ні дерево, ні кістка, не кажучи вже про шкіру, папір і всілякі їстівні запаси.

Місцеві жителі їдять термітів і для цього ловлять цих комах, а їхніми личинками годують свійських птахів. Крім того, термітів поїдають броне­носці, мурахоїди та різні птахи.

ТВЕРДОКРИЛІ, або жуки, ряд (Соlеорlеrа). Характерними ознаками жуків є: гризучий ротовий апарат, вільні передньогруди, приросле че­ревце, передні крила, змінені на тверді хітинові надкрилля; метаморфоз завжди повний. Голова рідко сидить вільно, частіше ж розташована під головним шитком. Очі складні, або суцільні, або з виїмками, іноді навіть зовсім розділені надвоє; простих очей не буває. Вусики — найрізноманіт­нішої форми: у вигляді щетини, пилки, булави, віяла тощо.

Передньогруди розвинені більше за інші частини тіла; надкрилля, з’єднуючись, утворюють шов і рідко налягають одне на одне. Задні крила з тонкої шкірястої перетинки зазвичай складаються спочатку впоперек, потім уздовж; іноді ці крила недорозвиваються або зовсім відсутні, і тоді надкрилля зростаються по шву. Ноги жуків зазвичай служать для бігу, але іноді видозмінюються для плавання, риття, стрибання тощо.

На задньому кінці черевця майже завжди є трубчасте подовження, що утворює яйцеклад; інших придатків на черевці ніколи не буває.

Форма тіла жуків найрізноманітніша, забарвлення в більшості випад­ків — одноманітне, має темні кольори, хоча трапляються і яскраво за­барвлені жуки.

Дотепер налічується до 80 000 видів жуків,, але ця цифра набагато мен­ша за справжню. Голова у личинок зазвичай рухома і має різну форму; очі прості, а іноді й зовсім відсутні; ноги, зазвичай 3 пари, розміщуються на трьох передніх члениках тулуба, які відповідають грудям дорослого жука. Рот добре розвинений; дихальця розташовані з боків усіх члеників, окрім трьох, на яких розміщені ноги.

Лялечки жуків утворюються за типом вільних лялечок, і в них можна розрізнити всі частини тіла дорослих жуків.

Одні з жуків ведуть денний спосіб життя, жваво літають або бігають ясними сонячними днями, інші — навпаки, вдень ховаються, з’являються лише вночі і зазвичай летять на світло.

ТАРАНТУЛИ (Lусоsidае) — найбільші і найнебезпечніші павуки. Вони водяться в найрізноманітніших місцевостях, у заглибленнях ґрунту, під камінням, у житлових приміщеннях і надвірних спорудах. Головогруди у них дуже звужені спереду і мають на спинному боці велику конусоподібну опуклість. Очі розташовані в три ряди: чотири в передньому і по двоє у двох задніх рядах. Довгі стрункі ноги озброєні двома кігтиками з малень­ким додатковим третім. Багато видів тримаються в найбільш болотистих місцях і можуть пірнати, плавати і навіть бігати по воді.

Найбільшим представником цієї родини є апулійський тарантул (Лусо-за іагапіиіа), поширений на Апеннінському та Піренейському півостровах і досягає 37 мм завдовжки. Він улаштовує собі кубло в землі, вириваючи на сонячному місці нірку у вертикальному напрямі приблизно на 60 см; вхід прикритий валиком із трав, переплетених павутиною. Удень тарантул ховається у своїй норі і виходить на полювання лише увечері. Спійману жертву тягне до себе в кубло і там пожирає.

Тарантули дуже плодючі. Самка оповиває яйця павутиною і дбайливо охороняє такий кокон; численні (близько 300) молоді павуки, що вилу­пилися звідти наприкінці літа, всідаються на матір і тримаються там усю осінь і зиму, після чого вкрай виснажена мати зазвичай умирає.

СТОНОГИ (Oniscidae) належать до ряду Рівноногі (Isopoda). У них ніжки розташовані на семи грудних сегментах і лише в окремих випадках закінчуються клішнями; черевце шестичленне, на голові тільки два ока. У самок на цих ніжках є особливі придатки, які утворюють так звану за­родкову камеру, де виношуються яйця і щойно вилуплені молоді комахи.

Характерною ознакою стоніг є задня пара ніжок, які стирчать у вигляді двох маленьких ріжків; усі вони живуть на суші у вологих місцях, у льохах, підвалах, під камінням. На згаданих задніх ніжках внутрішня поверхня функ­ціонує як дихальні зябра, а зовнішня утворює кришку, що оберігає їх від ви­сихання. Втім, є і такі стонога, які живуть в абсолютно сухих місцях; у них зяб­рове дихання майже цілком замінюється повітряним, на зразок трахейного.

Спосіб розмноження стоніг дуже складний; у заплідненої самки яйця переходять в зародкову камеру, яка утворюється придатками грудних ні­жок. Тут зародки проходять повний цикл свого розвитку і виходять ціп­ком розвиненими стоногами.

Линяють тільки запліднені самки, а ті з них, у яких запліднений тіль­ки один з парних органів, линяють тільки з того боку.

СОНЕЧКА (Coccinellidae) — невеликі красиві жучки, що водяться на деревах і кущах, де влаштовують собі сховок з листя, що покоробилося. Сонечко з дванадцятьма цяточками (Micraspis duodecimpunclala) числен­ними групами живе в полі і на травах. Живляться вони головним чином попелицями, ними ж живляться і личинки сонечок. Відомо близько 1000 видів сонечок, поширених по всій землі, і скрізь вони дають користь, ви­нищуючи попелиць.

Сонечко з сімома цятками (Coccinelle, septempunctalà) — одне з най­більших сонечок. З’являється цей жучок після зимового пробудження ранньої весни, а розмножується так швидко, що в травні вже можна по­бачити дорослих личинок. Останні негайно ж починають поїдати попе­лиць, оскільки передбачлива мати відклала яйця саме на таку рослину, де рясніють ці шкідники<. Перетворення на лялечку відбувається тут же на листі, і днів через 8 виходить вже доросла комаха; таким чином, протя­гом літа встигають розвинутися два покоління. Згадаємо ще рябе сонечко (Coccinella itnpusiuiara), різновидне сонечко (Coccinelle dispar) і сонечко з двома цятками (Adalira bipunctata) завдовжки 3,37 мм; спосіб життя їх при­близно такий самий, як і в перших видів.

СКОРПІОН з давніх-давен вважався уособленням зла і підступності. Розповідали навіть, що скорпіони ніколи не вмирають природною смер­тю, а кінчають життя самогубством, щоб відродитися в своєму потомстві. У цьому є велика частка правди. Дійсно, якщо скорпіона, наприклад, оточити вогнем, то він, не чекаючи смерті, робить замах на самогуб­ство. Що стосується самовідданої смерті заради потомства, то щодо сам­ки скорпіона це, до певної міри, справедливо: мати народжує дитинчат живими і після цього довго виношує їх на собі доти, доки вони зовсім не змужніють і не зможуть жити самостійно, але сама при цьому так ви­снажується, що вмирає.

Польовий скорпіон поширений у всій південній час­тині Європи, а також трапляється і в інших Середземноморських країнах. Тулуб його складається з головогрудей, дещо звужених спереду, і 7-членного черевця, яке переходить у довгий членистий (6 членів) хвіст. Остан­ній хвостовий суглоб утворює гостру отрутоносну ость, якою скорпіон жалить. На нижній щелепі замість щупалець є довгі, дуже міцні клішні, хоча основні їхні членики і функціонують як щелепи. З другої пари щелеп утворюється передня пара ніг, які, як і інші три пари, озброєні на кінці двома маленькими кігтиками.

Зверху на головогрудях розташовані очі.

Кожний членик всього тулуба прикритий зверху і знизу особливим роговим щитком, вони з’єднуються між собою на суглобах еластичною шкірястою перетинкою. Забарвлення буває різноманітне: від блідо-жов­того до бурого і навіть чорного кольору.

Справжні скорпіони розрізняються між собою довжиною і формою клішень, товщиною і довжиною хвоста, забарвленням тіла, кількістю очей і багатьма іншими ознаками, так що розрізняють до 700 їх видів, які групуються в декілька десятків родів.

Удень скорпіони ховаються і рідко потрапляють на очі, але з настан­ням ночі виповзають зі своїх сховків і починають відшукувати собі здо­бич, комах і павуків.

Як і в змій, більш отруйні скорпіони живуть у тепліших місцевостях.

СКАКУНИ (Сісіпdelае). Польовий скакун (Сісіпdelа campestris), який належить до родини Жужелиці, — дуже моторний жук, середніх розмірів, зеленого кольору. Сонячного літнього дня швидко бігає він, переважно на відкритих піщаних місцях, і в разі щонайменшої небезпеки полохливо спурхує в повітря і летить. їсть різноманітних комах, а головним чином їхні личинки. Мало відрізняється від нього способом життя скакун-межняк. У нього на голові чотири ока: два великих зверху, і два, трохи менших, — знизу. Личинка живе в землі, де вириває собі гли­боку, до 47 см, нірку і, сидячи біля її входу, підстерігає здобич: дрібних комах, мурашок тощо. Помітивши що-небудь їстівне, швидко кидається, хапає і тягне всередину нірки, де спокійно розгризає свою жертву і ви­смоктує. Але такий щасливий випадок буває не завжди; частіше трапля­ється, що, просидівши до вечора, личинка скакуна потерпає від голоду і, як трохи стемніє, вирушає на полювання. Коли настане час перетворю­ватися на лялечку, личинка дещо розширює свою нірку, закупорює вихід і залягає у стані лялечки тижнів на два; після цього шкірка лопається, і з’являється молодий скакун-межняк. Близький його родич, довгошиїй пісочник, поширений в Індії і на Малайському архі­пелазі, вражає спритністю, з якою він бігає по деревах.

СИРФИ (Syrphidae) утворюють велику родину Двокрилі. Різні її види відрізняються один від одного розташуванням і кількістю жилок на кри­лах. Голова у них майже така ж завбільшки, як груди. Вельми цікаві їхні личинки, які зовнішнім виглядом схожі на п’явок і у великій кількості винищують трав’яну тлю. Замість ніг у них бородавки на задньому кінці тіла; прикріпляючись ними, личинки сирфи підносять верхню частину тіла, яка при цьому дуже згинається, і випростовують тіло, немов обма­цують ним повітря, а потім чіпляються передніми бородавками, а задні звільняють і підтягують. Цікаво спостерігати, як така личинка пожирає беззахисну тлю, серед якої вона звичайно сидить. Вона хапає здобич за допомогою трикінцевої рогової пластинки, яка знаходиться у неї там, де має бути рот; схопивши, вона починає її висмоктувати, так що за хвилину від тлі залишається тільки одна шкірка, яку личинка відкидає і негайно ж береться до іншої. Ненажерливість цих личинок дивна. За один раз вона з’їдає 20—30 комашок і так буває кілька разів за день. Маючи вдосталь їжі, личинка росте дуже швидко і коли досягне певних розмірів, то піді­ймається на зовнішню поверхню листка або на кінець. хвоїнки, де пере­творюється на зеленкувату напівпрозору лялечку, яка потроху темнішає і тижнів за два перетворюється на дорослу тварину.

САРАНОВІ (Acridoidea) належать до ряду Прямокрилі підряду Коротковусі. Саранові вміють стрибати на висоту, що перевищує більш ніж у 200 разів довжину їхнього тіла. їхній тулуб сплюснутий з боків, голова велика, прості очка є не завжди; верхні та нижні щелепи розвинені добре; черевце майже веретеноподібне, зверху злегка приплюснуте, всі чотири крила приблизно однакові завдовжки, але передні ширші.

Розвиток сарани відбувається таким чином: восени самка відкладає яйця грудочками на рослини або зариває неглибоко в землю. Після цього незабаром мати гине, а яйця благополучно зимують, і навесні з них роз­виваються личинки. Вони невеликі, безкрилі, схожі на дорослих тварин. Ці ненажерливі личинки швидко ростуть, часто линяють, і нарешті ста­ють дорослими особинами.

Африка відвіку була батьківщиною згубної сарани. Про страшні спустошення, які вчиняють ці комахи, ми знаходимо згадки як у Біблії, так і в стародавніх письменників.

Розвиток сарани залежить від кількості вологи. Якщо протягом де­кількох років панує засуха, то кількість сарани значно зменшується, але як тільки починаються дощі, ці комахи розмножуються з неймовірною швидкістю.

Фермери, угледівши здалеку хмари сарани, запалюють навкруги своїх володінь величезні багаття, щоб було якомога більше диму. Цей засіб не завжди допомагає, особливо якщо сарана летить за вітром і високо над землею; але за тихої погоди вона летить повільно і невисоко. При цьому чути своєрідний шум, спричинений шелестінням безлічі крил і скрего­танням щелеп ненажерливих комах.

Сарану їдять не тільки коні й інші свійські тварини, але й африкан­ські жителі, які підсмажують її на вогні і їдять із задоволенням.

Перелітна, або звичайна, сарана щорічно робить свої спустошливі на­біги на різні країни Європи, а батьківщиною її можна назвати Туркестан, Сирію, Малу Азію, нарешті, півострів Добруджу і лимани всіх великих південноєвропейських річок. Вона схожа на єгипетську сарану, яка часто перелітає до Південної Європи.

Днів через 7 після запліднення самка стає неспокійною і відшукує від­повідне місце для кладки яєць. Якщо грунт м’який, вона свердлить землю своїм яйцекладом на глибину близько 40 мм і кладе від 60 до 100 яєць, що злиплися у грудку. Але звичайно повторює цю операцію двічі.

Личинки виходять навесні раніше або пізніше, залежно від стану погоди. Якщо літо сонячне і сухе, то розвивається велика кількість сарани, оскільки ці умови для неї найсприятливіші. Личинки спочатку бувають яскраво-жов­того кольору, але незабаром сіріють. Після виходу з-під землі вони негайно ж починають поїдати молоді пагони, їхня кількість швидко збільшується, оскільки до колишніх личинок приєднуються щоразу нові й нові.

Тижнів через два після четвертого линяння з’являються зачатки крил, тоді личинки починають підстрибувати на стеблинки і довго сидять на них; нарешті лопається остання оболонка, і розпрямляються справжні крила.

РАКОПОДІБНІ, клас Crustacea. Як і всі членистоногі, у раків тіло поділене на членики; їхня відмінність від інших членистоногих полягає у пристосуванні раків до водного життя, а саме, в зябровому диханні, так що навіть і ті форми, які пристосувалися до життя на землі та дихають повітрям, все ж тики мають дихальні органи, схожі на зябра.

Зовнішніми істотними ознаками раків, за якими легко можна відріз нити їх від інших членистоногих, є кількість ніг, яких у раків завжди бу­ває більш як чотири пари. Шкіра у них просочена хітиновою речовиною, і, крім того, в ній відкладається вапно, так що утворюється суцільний міцний панцир.

Багато раків давно пристосувалися до життя на суші, переповзаючи (постійно або тимчасово) з одного басейну в інший; деякі вміють навіть лазити по деревах і кущах. Більшість раків веде вільний спосіб життя і має відповідні пристосування для добування їжі і для захисту. Але чимало серед них також і паразитних форм, які живуть на рибах, інших раках або на дрібніших водяних тваринах. Твердий панцир вкриває все тіло рака і складається з декількох частин, зчленованих між собою тонкою, еластич­ною шкіркою. Червонуватий колір панцира є основним для всіх раків, хоча за життя тварини він виявляється і не завжди. Деякі морські раки бувають напівпрозорими, нарешті, є і такі ракоподібні, які можуть міняти своє забарвлення залежно від кольору навколишнього середовища.

Раки переважно живуть довго і протягом усього життя ростуть. У зв’яз­ку з цим линяння в раків розвинене ще більше, ніж в інших суглобистих. У них не тільки міняється твердий панцир, але також сяжки, очі, зябра і навіть травний канал. Перед линянням тверда оболонка злегка розм’як­шується, оскільки частина вапна розчиняється. Цей процес проходить дуже хворобливо. Рак стає дуже неспокійним, бігає, потирає ноги одна об одну, потім перекидається навзнак і напружує всі сили, працюючи всіма частинами тіла, щоб розірвати панцир на спині; нарешті тонка шкірка, яка з’єднує грудний панцир із хвостом, тріскається, і тоді панцир починає коробитися, розпадатися; тварина все ще не перестає посилено працюва­ти ногами, і нарешті раку вдається скинути з тулуба свою стару оболонку. Після цього залишається найважча операція — зняти оболонку з ніг, при­чому нерідко раки втрачають декілька ніг, які відриваються, коли з них спадає панцир. Хвостовий панцир скидається легко і цілком. Утім, не всі раки линяють таким чином; у деяких стара оболонка сходить потроху, шматками, і поновлюється частіше.

Після линяння новий панцир у рака м’який, але за декілька днів він твердне. Одні раки линяють дуже часто. Так, наприклад, дафнії за 17 днів 8 раз міняли свій зовнішній покрив; звичайний річковий рак упродовж першого року свого життя линяє близько 10 разів, на другий рік — 6 разів, на третій — 4 рази, на п’ятий — двічі, починаючи з 6-го року — по одному разу, а з 15-річного віку, мабуть, зовсім перестає линяти. Самки линяють рідше, ніж самці. Після кожного линяння помітно, що рак виріс.

Частіше раки мають дві пари сяжок, які не завжди служать для доти­ку, а й для інших цілей. Рот складається з трьох пар щелеп: двох нижніх і однієї верхньої; іноді замість щелеп буває смоктальний хоботок. Крім того, до ротових органів належать ще шість пар спеціальних придатків. Очі в раків бувають і складні, і прості, але у глибоководних і печерних форм очей зовсім немає. Нюх розвинений дуже добре. Органами дотику служать ніжні волоски, якими вкриті сяжки. Органи слуху, поза сум­нівом, у ракоподібних є, і чудово, що їх знаходили в різних частинах тіла, як, наприклад, на хвостових пластинках, але найчастіше вони зна­ходяться на сяжках; проте їхня будова досить груба і недосконала. Раки переважно роздільностатеві, і гермафродитизм спостерігається тільки у паразитних форм.

Розвиток більшості раків відбувається з перетворенням. Розрізняють дві характерні личинкові форми ракоподібних: І стадія, так званий «наупліус», має три пари кінцівок і одне тридольне око; після першого линяння наупліус перетворюється на личинку II стадії з хвостом і двома характерними відростками, одним у вигляді дзьоба, другим у вигляді потиличної ості. У деяких раків після цієї стадії настає третя стадія, або друга, якщо першої не було; ця третя личинкова форма має назву Mytis, з якої, після одного або декількох линянь, виходить вже дорослий рак. Щодо прісноводих раків, то в них переважно не буває таких перетворень.