БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

СОРОКА ЗВИЧАЙНА (Pica pica) досягає завдовжки 45—48 см, розмах крил 55—58, причому на хвіст при­падає 26 см і по 18 см на кожне кри­ло. Голова, шия, спина, горло, воло і верхня частина грудей блискучо-чорні, на голові та спині із зеленим відливом; плечі і більш-менш ви­разна, часто лише ледве позначена поперечна смуга на спині та нижній частині тіла білого кольору; махові пера сині, зовнішній їхній край зе­лений, покривні пера великих махо­вих пер теж зелені, зсередини махові пера здебільшого білі і лише на кінці темні. Птах досить поширений у Європі й Азії. Найулюбленіше його міс­цеперебування — польові гаї, узлісся і сади; високих гір, безлісих рівнин і великих лісів він уникає. Сорока охоче селиться поряд із людиною і там, де її не чіпають, стає надзвичайно довірливою, або, вірніше, настирливою. Це в повному розумінні слова осілий птах і способом життя багато в чому нагадує ворон. її органи чуття так само гострі, як і в ворон, а розумом вона їм зовсім не поступається; сорока добре розрізняє небезпечних і безпечних людей і тварин. Оскільки вона товариська, як і всі птахи її родини, сорока охоче приєднується до ворон, але найчастіше — до інших сорок, полює з ними разом і розділяє горе і радість. Живиться сорока комахами, черв’яка­ми, равликами, дрібними хребетними, плодами і ягодами. Навесні завдає великої шкоди птахам, тому що безжально руйнує гнізда всіх маленьких птахів і може спустошити найнаселеніший сад.

Гнізда сороки влаштовують на верхівках високих дерев, рідше в низь­ких кущах, з жорстких гілок, колючок, глини і листя; кладуть 7—8 яєць, поцяткованих бурими цяточками на зеленому тлі. Пташенят батьки ви­годовують комахами, равликами і черв’яками.

СОНЯ САДОВА (Eliomys quercinus) належить до родини Соні ряду Гризуни. Завдовжки тварина досягає щонайбільше 14 см при довжи­ні хвоста 9,5 см. Голова і спина червонувато-сіро-бурі, черевце біле; очі облямовані блискучо-чорним кільцем, яке продовжується під вухами до шиї; перед вухами і позаду знаходиться по білій плямі, а над вухом — чор­нувата. Хвіст біля основи сіро-бурий, а на кінці двобарвний — зверху чорний, знизу білий. Волосся на животі двобарвне — біля кореня воно сіре, на кінчиках біле, а місцями трапляється жовтувате-або сірувате. Вуха м’ясного кольору, вуса чорні, з білими кінчиками; кігті кольору світлого рогу, верхні передні зуби світло-бурі, нижні яскраво-жовті.

Період спаровування у садової соні припадає на першу половину травня. Самці часто б’ються один з одним за право володіти самкою. Після 24—30-денної вагітності самка народжує 4—6 голих сліпих дитин­чат у дбайливо влаштованому кублі, яке розташовується на дереві. Дія цього вона часто користується старим кублом білки, гніздом ворони або чорних і звичайних дроздів. Мати годує дитинчат досить довго і, коли вони трохи підростуть, приносить їм удосталь їжі. Примітно, що охайна в усьому іншому садова соня має украй неохайне кубло. Через декілька тижнів дитинчата досягають розмірів матері і згодом починають бігати, намагаючись самостійно знайти собі прожиток. Деякий час по тому вони влаштовують собі житла і наступного року вже можуть розмножуватися. За особливо сприятливої погоди самка народжує в одному році двічі.

На час зимівлі садова соня відшукує сухі та захищені нори в деревах і стінах або влаштовується в норах кротів, іноді заходить у лісові сто­рожки, в садові аїьтанки, в комори, на сінники, в хатини вугільників і в інші житлові будинки, де й ховається. Звичайно їх знаходять по декілька штук в одному кублі, де вони так тісно притискаються одна до одної, то утворюють наче-один суцільний клубок. Соні сплять безперервно, але не так міцно, як інші; під час відлиги прокидаються, їдять щось із харчових запасів, потім знову впадають у сплячку. З нір вони виходять не раніше кінця квітня; спочатку доїдять увесь зимовий запас їжі і тоді вже виходять на пошуки поживи.

Садова соня ненависна всім садівникам, котрі розводять ніжні фрук­тові дерева. Достатньо забратися в такий сад лише одній соні, щоб зни­щити всі персики або абрикоси. Вона вибирає тільки найкращі та со­ковиті плоди, які знаходить, пробуючи їх на смак, тому псує при цьому набагато більше, ніж з’їдає.

СОНЯ ЛІЩИНОВА (Muscardinus avellanarius) належить до родини Соні ряду Гризуни. Тварина ця приблизно така ж завбільшки, як наша хатня миша; загальна довжина її тіла досягає 14 см, із яких майже половина припадає на хвіст. Густа і гладка шерсть складається з середньої довжи­ни блискучого і м’якого волосся жовтувато-рудого кольору, знизу шерсть трохи світліша, на грудях і на горлі — біла; очні западини і вуха — світло-червонуваті, кінцівки — руді, пальці — білі, верхня частина хвоста — буро-червона. Взимку верхня частина хвоста вкривається легким чорнуватим нальотом. Це відбувається тому, що нове волосся ості має чорнуваті кін­чики, які згодом стираються. Молоді тварини — яскраво-рудого кольору. Батьківщина маленьких ліщинових сонь — Центральна Європа.

Будовою житла і способом життя ліщинова соня мало відрізняється від інших сонь. Вона селиться як на рівнинах, так і в горах, але не піді­ймається вище за межу зростання лісів, тобто на висоту 1500 м над рівнем моря. Улюблене місце проживання соні — низький чагарник, тернина, а також горіхові гаї.

Удень ліщинова соня спить десь у сховку, вночі здобуває поживу, яка складається з горіхів, жолудів, твердого насіння, соковитих плодів, ягід і бруньок; але найбільше вона полюбляє горіхи, які майстерно розгризає і з’їдає: не зриває горіхи з дерева і не виймає їх із зеленої оболонки. Вона любить ягоди горобини і тому часто потрапляє в сильці, розставлені на птахів. Ліщинові соні живуть маленькими групами. Кожна соня окремо або дві соні разом будують у дуже густому чагарнику м’яке, тепле, досить майстерно зроблене кубло з трави, листя, моху, коріння і шерсті, а вночі виходять з нього, щоб роздобути поживу. Як справжні деревні тварини, вони майстерно лазять навіть по найтонших гілках, не тільки як білки й інші соні, але і як мавпи; часто можна побачити, як вони підвішуються задніми кінцівками за гілку, щоб дістати далекий горіх і розгризти його,, або бігають по гілці з нижнього боку так само впевнено, як і зверху, зо­всім так само, як і мавпи.

Час спаровування у ліщинових сонь збігається з серединою літа; рідко спаровування відбувається раніше липня. Приблизно після чотиритижневої вагітності, зазвичай у серпні, самка народжує 3—4 голих, сліпих дитинчат у своєму круглому, дуже зручному літньому кублі, майстерно побудованому з моху і трави і вистеленому всередині шерстю різних тва­рин. Кубло це соні прагнуть влаштувати в густому чагарнику на висоті одного метра над землею. Дитинчата зростають дуже швидко, але ссуть молоко ще цілий місяць.

СОНЯ-ВОВЧОК (Glis glis) належить до родини Соні ряду Гризуни. Кожний, хто вивчав стародавню історію, знає цю соню як улюбленку римлян, які мали навіть особливі заклади для виховання цих тварин. Ду­бові та букові гаї обносили гладкими стінами, на які не могли видертися соні, і влаштовували там різні нори для кубел і спання. Вовчків вигодову­вали жолудями і каштанами, а згодом для остаточної відгодівлі помішали їх у глиняні посудини або кадовби, що називалися гліраріями. Відгодувавши як слід, звірів убивати, щоб як особливо ласу страву подавати до столу багатих гастрономів.

Вовчок має тіло завдовжки 16 см і хвіст 13 см. Справжня батьківщина вовчка — Південна та Східна Європа. Зона його поширення охоплює Іспа­нію, Грецію, Італію, Південну і Середню Німеччину. Живе він переважно в гористих місцевостях; сухі дубові і букові ліси — улюблене його місцепе­ребування. Цілий день він лежить, сховавшись у дуплистих деревах або в розколинах скель, у норах, виритих у землі між корінням дерев, у залише­них норах хом’яків або ж у гніздах сорок і ворон; надвечір виходить зі свого притулку і цілу ніч нишпорить, вишукуючи їжу; час від часу забігає в нору, щоб трохи відпочити, після чого знову вирушає по здобич і лише вранці, рідко після сходу сонця, повертається в свій притулок, щоб залягти в ньому на весь день. Під час нічних походів вовчок спритно, наче справжня білка, лазить по деревах і скелястих виступах, упевнено стрибає з гічки на гілку, зверху вниз, а по землі швидко бігає підстрибом.

На початку осені звір починає піклуватися про влаштування зимового житла, готує глибоку нору або відшукує відповідне місце в тріщинах та розколинах скель і старих стін або в глибоких дуплах дерев, де й вла­штовує з ніжного моху тепле кубло. Тут він згортається клубком разом з декількома родичами і поринає в глибокий сон ще задовго до того часу, коли стає морозно; в суворих гірських місцевостях цей час настає вже в серпні, у більш теплих рівнинах — близько жовтня.

Незабаром після пробудження вовчки спаровуються, і приблизно піс­ля 3—4 тижнів вагітності самка народжує в м’якому кублі дуплистого дерева або іншої якої-небудь нори 3—6 голих сліпих дитинчат, які зростають надзвичайно скоро і живляться молоком матері, після чого згодом самі починають здобувати собі поживу. Вовчок ніколи не влаштовує ку­бла відкрито на деревах, як наша білка, а, по можливості, в приховано­му місці. Там, де багато буків, ця тварина розмножується дуже швидко, оскільки її добробут залежить від урожаю плодів.

Найнебезпечнішими ворогами вовчка є лісові куниці і тхори, дикі кішки і ласки, пугачі та сови.

Людина теж переслідує вовчка в тих місцях, де його багато, заради м’яса і хутра.

СОНІ, родина Gliridae, належать до ряду Гризуни. Вони мають вузьку голову з більш чи менш гострою мордою, досить великі очі та великі голі вуха, видовжений тулуб, невеликі кінцівки. На передніх лапах по чотири пальці, і замість великих — бородавка з приплюснутим нігтем, а на зад­ніх — по п’ять пальців. Хвіст середніх розмірів із густою шерстю і перис­тий; на тілі шерсть також густа і м’яка. Передні зуби плоско заокруглені, нижні з боків сплюснуті, чотири кутні зуби кожної щелепи мають корені, що різко випинаються, і декілька досить рівно обточених поперечних бо­розенок, які глибоко врізалися в емалеву поверхню.

Живуть на горбистих і в гористих місцевостях, лісах і чагарниках, гаях і садах. Соні живуть на деревах і в дуплах, рідше — у виритих ними земляних норах, а також між корінням дерев або в розколинах скель і кам’яних стін, причому прагнуть заховатися якомога глибше і далі від очей. Більшість з них удень спить і лише рано-вранці й у вечірні сутінки виходять по здобич.

Виспавшись, вони стають украй рухливими: добре бігають і ще краще за інших лазять, хоча не можуть далеко стрибати, як білки.

У країнах з помірним кліматом із настанням холодної пори року соні впадають в зимову сплячку. Багато які з них збирають для цього часу хар­чові запаси і їдять їх, прокидаючись від сну; інші ж цього не потребують, оскільки за літо й осінь добре відгодовуються і можуть проіснувати за ра­хунок накопиченого жиру. їхня пожива складається з плодів і різноманіт­ного насіння; деякі, крім того, їдять комах, яйця і молодих пташенят. Під час їди вони сидять по-білячі на задній частині тіла і передніми лапами підносять їжу до рота.

Деякі соні тримаються групами або принаймні парами; інші надзви­чайно незлагідні. Влітку самка народжує в гарному кублі 4—5 дитинчат, яких виховує з великою любов’ю. Спіймані молодими, всі соні стають досить ручними, але їм не подобається, коли до них доторкаються рука­ми, а старі звірі зовсім нього не терплять. Істотної користі соні не дають, скоріше завдають шкоди, оскільки злодіюють у наших садах; але їхня миловидність примушує забувати їхню провину і завойовує нашу при­хильність, на яку більшість із них не заслуговує.

СОМ ЕЛЕКТРИЧНИЙ (Malapterurus electricus) може вдарити елек­тричним струмом. Будовою та зовнішнім виглядом ці риби маю відрізняються від інших сомів, однак є дуже важлива особливість. На поверхні всього тіла, безпосередньо під шкірою, а також і в м’язах, лежить тонким шаром особлива тканина, схожа на жир. Тканина ця складається з шести і більше тонких пластинок, що налягають одна на одну і відокремлені одна віл одної драглистими шарами; це і є електричні органи, в яких може накопичуватися досить сильний електричний заряд. Довжина цієї риби не більше 1 м, але звичайно близько 0,5 м.

Арабська назва цієї риби «рааш», або «раад», що означає «грім». Дій­сно, якщо до цього сома доторкнутися рукою, то сильно вдарить стру­мом, як від гальванічної батареї; утім, сила заряду цілком залежить від стану риби, оскільки іноді сома можна узяти в руки абсолютно безкарно, тоді як в інших випадках щонайменший дотик спричиняє такий удар, що невелика тварина вмить падає мертвою, і навіть людина довго відчуває сильний біль і неприємне відчуття, схоже на те, яке буває від ураження блискавкою. М’ясо цієї риби не дуже смачне.

Ловлять рибу за допомогою вудки, причому рибачці досить нелегко зняти спійману здобич з гачка. Удар великої особини іноді збиває рибалку з ніг, а якщо це станеться кілька разів підряд, то в тілі з’являються судоми.

СОЛОВЕЙ ЗВИЧАЙНИЙ (Luscinia luscinia) належить до родини Дроздові ряду Горобцеподібні. Південний, або західний соловей (Luscinia megarhynchos), на спині має червонувато-сірий колір пір’я, а на черев­ці — жовтувато-сірий; самка дещо менша за самця. Звичайний соловей (Luscinia luscinia) схожий на західного, але трохи більший.

Обидва солов’ї вилітають на зиму до Центральної і Західної Африки. Вони селяться поблизу людського житла. Вдача у солов’я сувора, сер­йозна; його рухи сповнені гідності, постава шляхетна; з іншими птахами солов’ї живуть мирно. Літають швидко і легко, опускаючись у повітрі півколами.

Солов’я дуже шанують за його гарний спів. Старі самці завжди спі­вають краще за молодих; але найкраще звучить пісня, коли розігруються ревнощі. Після повернення із вирію кожний соловей відшукує те місце, де він жив раніше; вибравши собі самку, він зосереджує свою увагу на спорудженні гнізда. Жорстке листя служить йому основою, сухі стеблинки утворюють стінки, які вистилаються прутиками і волоссям; влаштовують гнізда або просто на землі, або невисоко над нею. Яйця досягають 2 см завдовжки і 1,5 см завширшки, колір їх зеленкувато-бурнй. Після кладки яєць поведінка самця дуже змінюється; дедалі менше співає і більшу час­тину свого часу уважно стежить за насиджуванням яєць.

У солов’їв, особливо у молодих, дуже багато ворогів, як серед птахів і чотириногих, так, головним чином, серед людей, що підстерігають їх зі своїми підступними сітями і пастками.

СОКОЛИНІ (Fасопіdае). На верхній половині дзьоба є помітний зуб­чик, на нижній — відповідна йому виїмка; плесно досить довге; крила довгі, загострені та доходять майже до кінця хвоста. Живляться соколині тільки ними вбитою здобиччю; у спритності польоту вони не мають су­перників серед інших хижих птахів. Свої гнізда влаштовують на найви­щих верхівках дерев, скелях або баштах.

Перше місце серед усіх хижих птахів посідають благородні соколи, їхній політ чудовий, завдяки вражаючій швидкості, тривалості і сприт­ності; під час нападу сокіл кидається з великої висоти на землю, і до того ж так стрімко, що не вдається розрізнити його форм. Проте на землі він надзвичайно незграбний, безпорадно стрибає обома ногами й іноді, щоб посунутися вперед, змушений вдаватися до крил.

Пожива благородних соколів складається з хребетних тварин і пере­важно птахів. Свою здобич вони схоплюють майже завжди на льоту і не в змозі зловити птаха, якщо той сидить на землі. Спійману здобич рідко з’їдають на місці; звичайно ж її відносять у відокремлене піднесене місце, звідки видно все довкола. Полюють як уранці, так і в вечірні години.

Улітку живуть звичайно парами і на вибраній території не терплять присутності ні іншої пари того самого виду, ні взагалі інших хижих птахів. Гніздо влаштовують у розколинах скель, на високій будівлі, верхівках дерев, іноді просто на голій землі або в просторому деревному дуплі, охоче користуються вони також гніздами більших птахів. Великих зусиль під час побудови гнізда соколи не докладають: нанісши лозин, вони складають їх у плоске ложе і в центрі гнізда злегка вистилають його ніжними корінцями. 3—7 яєць насиджує сама самка, і, поки вона сидить на яйцях, самець її годує!

За винятком людини, соколи мають мало ворогів, і для більш слабких видів небезпечними ворогами є їхні ж великі родичі. Віддавна благород­них соколів люди використовували для полювання, та ще й зараз у бага­тьох місцевостях Азії й Африки існує соколине полювання. Атрибутами соколиного полювання є такі предмети: шкіряний ковпачок, коротка довга прив’язки, що прикріпляються до шкіряного кільця, яке обхоплює ногу птаха; з пари пташиних крил, прироблених до яйцеподібного тіла виготовляється маленьке опудало, що служить для зворотного принад жування сокола; для захисту від гострих кігтів сокола рука сокольничого одягається в товсту рукавичку. Соколине полювання ще й зараз вельми популярне серед арабів, особливо серед бедуїнів Сахари, персів, індусів різних племен Кавказу і Середньої Азії, в Китаї і в багатьох інших монгольських народів.

СОЙКА ЗВИЧАЙНА (Garrulus glandarius) належить до родини Воро­нові. Має переважне червоно-сіре забарвлення оперення, темніше зверху, ніж знизу. За винятком північних частин Європи, сойка водиться в усіх лісах цієї частини світу; в Центральній Європі вона поширена усюди в хвойних і листяних лісах. Навесні вона тримається парами, решту року — родинами і групами.

Сойка — неспокійний, жвавий, лукавий, навіть хитрий птах. її зви­чайний крик пронизливий і неприємний. Для власної розваги вона вміє незрівнянно наслідувати різні голоси. Науман чув, як одна кукша дивно правильно наслідувала іржання лошати; інші з успіхом відтворювали спів свійського півня і кудкудакання курей.

Сойка — всеїдний птах. Починаючи з миші та пташеняти і закінчую­чи найдрібнішим жучком, жодна жива істота не захищена від її нападу; не гребує сойка і яйцями, плодами, ягодами тощо. Ленц вважає її головним винищувачем гадюк.

Час розмноження сойки збігається з першими весняними місяцями; гніздо влаштовує з ніжних лозин, сухих стебел і корінців на верхівці низького дерева.

СОВОПОДІБНІ, ряд Striges або Strigiformes. Мають гладке, але не м’ясисте тіло, надзвичайно велику голову, дуже великі очі, що дивлять­ся вперед і облямовані променистим перистим кільцем, широкі увігнуті крила і короткий хвіст; дзьоб дуже заломлений донизу, закінчується не­великим гачком і позбавлений зазубрин; середніх розмірів кінцівки опе­рені звичайно майже до самих кігтів; кігті великі, довгі, дуже заломлені. Оперення зазвичай тьмяне, але у виняткових випадках досить яскраве і майже завжди збігається з кольором навколишнього середовища. Очі надзвичайно великі і настільки вирячкуваті, що утворюють півкулі; краї рогової оболонки ока дуже подовжені. Зовнішній отвір вуха буває оточе­ний складкою шкіри, яка може бути піднята й опущена; завдяки цьому утворюється широка вушна раковина.

Сови живуть у всіх частинах світу і населяють всі пояси, від холодних країн Полярного Кола до екватора і від берега моря до висоти 5000 м над його рівнем. Справжнє місцеперебування сов — ліси, але вони живуть також і в степах, пустелях, населених місцевостях і містах. Більшість сов починають своє полювання тільки в сутінках; проте вони і вдень досить активні і навіть опівдні вирушають по здобич. їхні очі не такі чутливі до денного світла, як це може видатися на перший погляд.

Голос у сов досить гучний, але рідко приємний. Вони полохливі, але не обережні, насилу відрізняють справжню небезпеку від уявної і ніколи не навчаються нічого, що вимагає певного розумового напруження.

Усі спостерігачі стверджують, що сови ніколи не доторкаються до падла і їдять лише вбиту ними здобич. Здебільшого вони нападають на маленьких ссавців, а деякі переслідують і птахів; є навіть сови, які їдять рибу.

Одні сови гніздяться в дуплах, інші в тріщинах скель або отворах стін, ще інші влаштовуються в земляних норах ссавців або в покинутих гніздах соколів і ворон. Зазвичай сова мало працює над своїм гніздом і часто кладе 2—10 білих круглястих яєць без жодної підстилки.

Сови мають багато ворогів. Денні птахи ненавидять їх і прагнуть помститися цим хижакам за ті напади, які ті вчиняють вночі. Весь ліс починає хвилюватися, якщо в ньому з’явиться сова.