СОБАКА СВІЙСЬКИЙ належить до родини Вовчі. Вони поширені всюди, де поселилася людина. Живуть разом навіть із найжалюгіднішими, дикими і неосвіченими народами і стали їхніми друзями, товаришами і захисниками. Скелетом, черепом і зубною системою собака схожий на вовка, проте жодна з цих ознак не є підставою для зарахування хоч до одного з нині існуючих видів вовків, так само, як і не можна знайти різких відмінностей між свійським собакою та її дикими родичами. Наші європейські собаки, зважаючи на особливості черепа, — не щось середнє між вовками і шакалами.
Питання про те, чи є собака самостійним і окремим видом, як вовк, шакал і лисиця, важко вирішити, і на нього навряд чи можна відповісти ствердно. Жодна дика тварина не мас стількох відмінностей у будові черепа, скелета і в розмірах, як різні породи собак. Навіть свійські тварини, яких потрібно вважати окремими видами, тільки зміненими прирученням і добором, наприклад кінь, віслюк, бик, коза і свиня, не мають такої різноманітності форм. Проте ще менш справедливо було б розглядати різні породи собак як окремі види. Поза сумнівом, що не можна вважати жоден з відомих нам диких видів цього роду пращуром свійського собаки, і так само навряд чи можна припустити, що первісна форма існує на земній кулі, але ще не відкрита або не помічена натуралістами.
«Деякі зоологи, — говорить Дарвін, — вважають, що всі породи свійських собак походять від вовка, шакала або якогось невідомого вимерлого виду; інші гадають, що собаки походять від схрещування багатьох видів, що живуть зараз, і вимерлих. Імовірно, нам ніколи не вдасться достовірно з’ясувати родовід наших свійських собак. Палеонтологія не дає роз’яснень з цього питання, що пояснюється, з одного боку, великою схожістю черепів вимерлих і живих шакалів та вовків, з іншого — великою відмінністю черепів порід собак, що живуть зараз. У шарах третинної формації знайдені, здається, черепи, які більше схожі на собачі, ніж на вовчі, що, можливо, підтверджує думку Бленвілля, що свійського собаку слід вважати нащадком якогось вимерлого виду. Деякі натуралісти припускають, що кожна з нині існуючих порід собак мала вже вимерлого окремого представника; але це думка надзвичайно неймовірна».
Від початку нашої ери і до XIV ст. залишилося дуже мало відомостей про породи свійських собак, але нам відомо, що ще в давнину існувало декілька порід свійських собак, причому неможливо точно визначити їх і порівняти з нинішніми. На малюнку, що зображає віллу імператора Антонія, ми бачимо двох молодих хортиць. На одній пам’ятці Ассирії VII ст. до н. е. зображений дуже великий дог, порода якого, за Раулінсоном, і понині там збереглася. На єгипетських пам’ятках IV—XII династії, тобто від 3400 до 2100 року до н. е., як видно з чудових малюнків творів Лепсіуса і Розелліні, зображено декілька порід собак, з яких більшість також схожа на хортиць. На пізніших пам’ятках ми знаходимо собаку, схожого на гончака, з відвислими вухами, але дуже довгою спиною і гострою мордою, а також маленького собачку з кривими ногами, який нагадує наших такс. Найстародавніше зображення собаки на єгипетських пам’ятниках має дуже дивний вигляд: собака схожий на хорта, але з довгими гострими вухами і коротким гачкуватим хвостом. Схожий на цього собаку різновид живе і нині в Північній Африці — це арабський кабанячий собака, якого Гаркурт вважає дуже стародавньою, так би мовити ієрогліфічною породою, з якою полював ще Хеопс. Разом із цією найдавнішою породою жив у Єгипті ще інший собака, зовнішнім виглядом Схожий на нинішньою індіанського бродячого собаку. Отже, ще чотири або п’ять тисяч років тому існувало декілька порід собак, а саме: прудкі, гончі, доги, такси і дворняжки, які були дещо схожими на сучасні різновиди. Проте у нас немає можливості достовірно довести, що ці стародавні породи були цілком тотожні нинішнім.
Чудовим прикладом на користі, припущення, що свійські собаки можуть цілком здичавіти, служить динго, який живе в дикому стані в Австралії. Спочатку я сам вважав його особливим видом диких собак, але нині, уважно розглядаючи багато особин цієї тварини, дійшов висновку, що це просто здичавілий свійський собака. Підтвердженням цьому може служити той факт, що, за винятком деяких рукокрилих і дрібних гризунів, динго — єдиний австралійський ссавець, що не належить до рядів Сумчасті та Птахозвірі. Коли і яким чином він здичавів, не можна визначити точно.
Ще й нині динго живе в усіх густих лісах Австралії, в ущелинах, порослих чагарником, у гаях, розсіяних по тамтешніх степах, і навіть у самих степах. Він поширений по материку. Його там вважають дуже шкідливою твариною для стад і тому старанно переслідують. Перш ніж колоністи почали регулярне полювання на цього ворога їхніх стал, вони втрачали внаслідок хижацьких набігів динго дуже багато овець. Але найстрашніша шкода від динго полягає в тому, що вони наводять на овець панічний страх: при появі динго вівці, як божевільні, кидаються бігти в пустелю, де стають жертвами інших динго або гинуть від спраги. Динго пожирають також кенгуру всіх видів і різних інших великих та дрібних лісових тварин. З пастушими і мисливськими собаками динго постійно ворогують і люто переслідують один одного.
Самка динго народжує від 6 до 8 дитинчат. Лігво своє вона влаштовує в норі або під корінням дерев. У разі небезпеки вона переносить своїх щенят у більш затишне місце. Коли динго розмножувалися в неволі, то можна було помітити, що як мати, так і дитинчата поводять себе так само, як свійські собаки.
Хоч і велика зовнішня відмінність порід собак, але ще більш різноманітні їхні розумові здібності: деякі породи зовсім не тямуші, інші навчаються всього досить швидко. Одних приручити до себе дуже легко, інших важко; що подобається одним, те інші ненавидять. Пудель сам йде у воду, а шпіц воліє сидіти удома. Дога легко нацькувати на людину, а пуделя до цього не привчиш. Тільки мисливські собаки можуть відшукувати слід дичини. Один ведмежий собака хапає ведмедя між задніми ногами; тільки хороша такса, в якої тулуб настільки видовжений, що їй, здавалося б, потрібна третя пара лап посередині, має такі короткі і криві кінцівки, що може пролізти в борсучі нори, і робить це з таким самим задоволенням, з яким собаки різників заганяють додому телят і биків.
Ньюфаундленд не боїться вовка, тому чудово вартує стада і, крім того, відмінно плаває, пірнає і витягує з води людей. Собака різника також стає до бою з вовком і добре оберігає стада, годиться для полювання на диких кабанів і будь-якого іншого великого звіра, тямущий і дуже відданий своєму господареві, але сам у воду не йде, якщо його до цього не примушують. Хорт вважається навдивовижу нетямущим, непридатним до виховання і не відчуває прихильності до свого хазяїна, але він любить, щоб його пестили навіть незнайомі; проте цього собаку можна привчити до полювання на зайців. Лягавий собака годиться тільки для певного полювання і легко цього навчається, і взагалі потрібно мати на увазі, що в собаці можна легко виховати тільки ті якості, до яких вона має деяку схильність від природи.
Навіть вади собаки наближають її до людини: так само, як деякі люди, вона може бути лукавою, заздрісною, сердитою, жадібною, легковажною і сварливою; вона може бути злодійкою і однаково ласкавою до всіх, хто до неї добре ставиться.
Основними рисами собачої вдачі слід вважати непохитну вірність і прихильність до свого господаря, цілковиту відданість і абсолютну слухняність, пильність, лагідність, послужливість і ласкаве поводження. Проте жоден собака не поєднує в собі всі ці хороші якості одночасно.
Ще з давніх-давен люди цінували користь, яку дають собаки, аде ставилися до них і любили їх не скрізь однаково. Сократ мав звичай присягатися собакою; Олександр Македонський був такий засмучений несподіваною смертю свого собаки, що на його честь побудував місто з храмами. Гомер оспівав Аргуса, пса Одіссея, найзворушливішим чином. Плутарх вихваляв Мелампіса, собаку купця Коринфа, який переплив море, щоб повернутися до свого господаря. Вірний Філер увічнений написом на грецьких надгробних пам’ятниках; римські письменники згадують про собаку одного страченого злочинця, який із завиванням плив по Тібру за трупом свого хазяїна. Сотер, єдиний живий пес із тих, які захищали Коринф, одержав від громадян цього міста срібний нашийник із написом: «Захисник і рятівник Коринфа». Пліній ставив собак дуже високо і розповідав про них багато дивного. Ми, наприклад, дізнаємося від нього, що колофонійці внаслідок своїх безупинних воєн тримали великі зграї собак, які вже на самому початку битви нападали на ворогів.
Спартанці жертвували богу війни серед інших тварин також і собаку і молодих сук, котрі годували малят молоком, годували м’ясом цієї жертви. Греки споруджували собакам пам’ятники, але слово «собака» вважалося у них лайливим. Стародавні єгиптяни використовували собак під час полювання і, як свідчать зображення на пам’ятках, дуже їх цінували. Євреї ж вважали собаку нечистою твариною і зневажали її, що видно з багатьох місць у Біблії; майже так само ставляться до собак і нинішні араби. Стародавні німці, навпаки, собак дуже поважали. Коли римляни 108 року до н.е. перемогли кімврів, вони повинні були витримати жорстокий бій із собаками, які охороняли вози цих німців. Хороший пес у Німеччині коштував 12 шилінгів, а кінь — тільки 6 шилінгів. Якщо в стародавніх бургундців хтось крав хорошого мисливського собаку або гончака, то він повинен був привселюдно поцілувати зад собаки або заплатити 7 шилінгів.