Соболь

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-09-2011

СОБОЛЬ (Martes zibellina) відрізняється від куниць конусоподібною формою голови, великими вухами, високими і досить товстими кінців­ками, великими ступнями і глянсуватою шовковистою шерстю. Хутро вважається тим красивіше, чим воно густіше і м’якше, а особливо, чим більше помітне димчасто-буре з синюватим відтінком забарвлення підшерстка. Через це забарвлення сибірські торговці й цінують хутро соболя. Чим жовтіший підшерсток і обрідніша ость, тим шкурка менш цінна; чим темніший і однорідніший має колір ость і підшерсток, тим шкурка вище цінується. Найкращі шкурки соболя на спині чорнуваті, біля морди чорні з сивиною, на щоках сиві, шия і боки рудувато-каштанові, а горло знизу досить яскравого оранжевого кольору, схожого на колір яєчного жовтка; вуха облямовані сірувато-білою або світло-бурою шерстю. Жовтуватий колір горла, що іноді переходить в оранжевий, за Словами Радде, блідне після смерті тварини тим швидше, чим яскравіше це місце було забарв­лене за життя. У багатьох соболів на чорній спині помітно багато білого волосся (сивина), а морда, щоки, груди і черевце білі. В інших хутро на спині жовтувато-буре, черевце ж, а іноді шия і щоки білі й лише кінців­ки темніші. В інших соболів переважає жовтувато-буре забарвлення, яке трохи темніше тільки на кінцівках і на хвості; нарешті, зрідка трапляють­ся зовсім білі соболі.

Нині зона його поширення обмежена. Постійне переслідування за­гнало його в найгустіші гірські ліси Північно-Східної Азії.

Соболь не гребує рибами. Кажуть, що він дуже любить мед диких бджіл. Кедрові горіхи їсть охоче.

Сибірські мисливці стверджують, що соболь іноді спаровується з ку­ницею і що від цього схрещування походять так звані «кидуси». Кидус має шерсть, як у соболя, але під горлом жовта пляма і хвіст у нього дов­ший за соболиний. Шкурка його дорожча за куницеву, але дешевша за соболину.

Охота на соболя і лов їх для багатьох корінних жителів Східного Си­біру — основне заняття. Полювання на соболя проводиться з початку жовтня до середини листопада або початку грудня. Мисливці збираються в певних місцях невеликими групами і влаштовують собі в лісі курені або землянки. Ставлять різноманітні сильці та пастки, йдуть по слідах соболя на лижах, оточують його лігво сітями і вбивають з гвинтівок.

У гористих місцевостях на півдні озера Байкал полювання на соболя починають ще наприкінці вересня, оскільки тут, на висотах, у соболя раніше з’являється його зимове хутро. У холодну пору року соболь нео­хоче йде у воду і переходить струмки по деревах, повалених через них. У середині цих дерев мисливці влаштовують невеликі дерев’яні ворота і вішають на них волосяні сильці, які прикріпляються за допомогою воло­сяних мотузок до великих каменів.

Собачка лучний чорнохвостий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-09-2011

СОБАЧКА ЛУЧНИЙ ЧОРНОХВОСТИЙ (Cynomys ludovicianus), який належить до родини Білячі ряду Гризуни, поширений у Північній Аме­риці. Дорослий лучний собачка досягає завдовжки майже 40 см, з яких близько 7 см припадає на хвіст. Шерсть на спині світло-червонувато-бура, перемішана з сірим і чорнуватим волоссям, на животі брудного білого кольору; короткий хвіст на кінчику має буру перев’язку. Назву «лучний собачка», що остаточно закріпилася тепер щодо цієї тварини, спочатку дали перші дослідники, старі канадські трапери — мисливці на хутряних звірів, які назвали так цього звіра через його голос, схожий на гавкіт. Ве­ликі поселення лучного собачки, які називають селами, розташовуються звичайно на низовинних лугах.

Примітний той факт, підтверджуваний декількома спостерігачами, що лучний собачка поділяє своє житло з двома ворожими цьому маленькому гризуну тваринами. Часто можна бачити, як ці гризуни, земляні сови і гримучі змії прямують до однієї і тієї ж самої нори. Гейєр припускає, проте, що тут не може бути й мови про дружнє співжиття Цих таких різ­них тварин і що з часом гримуча змія повністю випитує таке поселення лучних собачок, пожираючи їх одну за одною. Втім, таку думку Гейєра треба вважати помилковою.

З настанням холодів, у жовтні та листопаді, наші лучні собачки впа­дають у зимову сплячку. Зиму вони проводять у своєму лігві, навесні всі знову з’являються на поверхні. Якщо взимку випадають теплі дні. то їхній сон ненадовго уривається.

Собака свійський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-09-2011

СОБАКА СВІЙСЬКИЙ належить до родини Вовчі. Вони поширені всюди, де поселилася людина. Живуть разом навіть із найжалюгіднішими, дикими і неосвіченими народами і стали їхніми дру­зями, товаришами і захисниками. Скелетом, черепом і зубною системою собака схожий на вовка, проте жодна з цих ознак не є підставою для за­рахування хоч до одного з нині існуючих видів вовків, так само, як і не можна знайти різких відмінностей між свійським собакою та її дикими родичами. Наші європейські собаки, зважаючи на особливості черепа, — не щось середнє між вовками і шакалами.

Питання про те, чи є собака самостійним і окремим видом, як вовк, шакал і лисиця, важко вирішити, і на нього навряд чи можна відповісти ствердно. Жодна дика тварина не мас стількох відмінностей у будові че­репа, скелета і в розмірах, як різні породи собак. Навіть свійські тварини, яких потрібно вважати окремими видами, тільки зміненими прирученням і добором, наприклад кінь, віслюк, бик, коза і свиня, не мають такої різноманітності форм. Проте ще менш справедливо було б розглядати різні породи собак як окремі види. Поза сумнівом, що не можна вважати жоден з відомих нам диких видів цього роду пращуром свійського соба­ки, і так само навряд чи можна припустити, що первісна форма існує на земній кулі, але ще не відкрита або не помічена натуралістами.

«Деякі зоологи, — говорить Дарвін, — вважають, що всі породи свій­ських собак походять від вовка, шакала або якогось невідомого ви­мерлого виду; інші гадають, що собаки походять від схрещування багатьох видів, що живуть зараз, і вимерлих. Імовірно, нам ніколи не вдасться достовірно з’ясувати родовід наших свійських собак. Па­леонтологія не дає роз’яснень з цього питання, що пояснюється, з одного боку, великою схожістю черепів вимерлих і живих шакалів та вовків, з іншого — великою відмінністю черепів порід собак, що живуть зараз. У шарах третинної формації знайдені, здається, черепи, які більше схожі на собачі, ніж на вовчі, що, можливо, підтверджує думку Бленвілля, що свійського собаку слід вважати нащадком яко­гось вимерлого виду. Деякі натуралісти припускають, що кожна з нині існуючих порід собак мала вже вимерлого окремого представника; але це думка надзвичайно неймовірна».

Від початку нашої ери і до XIV ст. залишилося дуже мало відомостей про породи свійських собак, але нам відомо, що ще в давнину існувало декілька порід свійських собак, причому неможливо точно визначити їх і порівняти з нинішніми. На малюнку, що зображає віллу імператора Антонія, ми бачимо двох молодих хортиць. На одній пам’ятці Ассирії VII ст. до н. е. зображений дуже великий дог, порода якого, за Раулінсоном, і понині там збереглася. На єгипетських пам’ятках IV—XII династії, тобто від 3400 до 2100 року до н. е., як видно з чудових малюнків творів Лепсіуса і Розелліні, зображено декілька порід собак, з яких більшість також схожа на хортиць. На пізніших пам’ятках ми знаходимо собаку, схожого на гончака, з відвислими вухами, але дуже довгою спиною і гострою мор­дою, а також маленького собачку з кривими ногами, який нагадує наших такс. Найстародавніше зображення собаки на єгипетських пам’ятниках має дуже дивний вигляд: собака схожий на хорта, але з довгими гострими вухами і коротким гачкуватим хвостом. Схожий на цього собаку різновид живе і нині в Північній Африці — це арабський кабанячий собака, якого Гаркурт вважає дуже стародавньою, так би мовити ієрогліфічною поро­дою, з якою полював ще Хеопс. Разом із цією найдавнішою породою жив у Єгипті ще інший собака, зовнішнім виглядом Схожий на нинішньою індіанського бродячого собаку. Отже, ще чотири або п’ять тисяч років тому існувало декілька порід собак, а саме: прудкі, гончі, доги, такси і дворняжки, які були дещо схожими на сучасні різновиди. Проте у нас не­має можливості достовірно довести, що ці стародавні породи були цілком тотожні нинішнім.

Чудовим прикладом на користі, припущення, що свійські собаки мо­жуть цілком здичавіти, служить динго, який живе в дико­му стані в Австралії. Спочатку я сам вважав його особливим видом диких собак, але нині, уважно розглядаючи багато особин цієї тварини, дійшов висновку, що це просто здичавілий свійський собака. Підтвердженням цьому може служити той факт, що, за винятком деяких рукокрилих і дрібних гризунів, динго — єдиний австралійський ссавець, що не нале­жить до рядів Сумчасті та Птахозвірі. Коли і яким чином він здичавів, не можна визначити точно.

Ще й нині динго живе в усіх густих лісах Австралії, в ущелинах, по­рослих чагарником, у гаях, розсіяних по тамтешніх степах, і навіть у самих степах. Він поширений по материку. Його там вважають дуже шкідливою твариною для стад і тому старанно переслідують. Перш ніж колоністи почали регулярне полювання на цього ворога їхніх стал, вони втрачали внаслідок хижацьких набігів динго дуже багато овець. Але найстрашніша шкода від динго полягає в тому, що вони наводять на овець панічний страх: при появі динго вівці, як божевільні, кидаються бігти в пустелю, де стають жертвами інших динго або гинуть від спраги. Динго пожирають також кенгуру всіх видів і різних інших великих та дрібних лісових тва­рин. З пастушими і мисливськими собаками динго постійно ворогують і люто переслідують один одного.

Самка динго народжує від 6 до 8 дитинчат. Лігво своє вона влаштовує в норі або під корінням дерев. У разі небезпеки вона переносить своїх щенят у більш затишне місце. Коли динго розмножувалися в неволі, то можна було помітити, що як мати, так і дитинчата поводять себе так само, як свійські собаки.

Хоч і велика зовнішня відмінність порід собак, але ще більш різнома­нітні їхні розумові здібності: деякі породи зовсім не тямуші, інші навча­ються всього досить швидко. Одних приручити до себе дуже легко, інших важко; що подобається одним, те інші ненавидять. Пудель сам йде у воду, а шпіц воліє сидіти удома. Дога легко нацькувати на людину, а пуделя до цього не привчиш. Тільки мисливські собаки можуть відшукувати слід дичини. Один ведмежий собака хапає ведмедя між задніми ногами; тіль­ки хороша такса, в якої тулуб настільки видовжений, що їй, здавалося б, потрібна третя пара лап посередині, має такі короткі і криві кінцівки, що може пролізти в борсучі нори, і робить це з таким самим задоволенням, з яким собаки різників заганяють додому телят і биків.

Ньюфаундленд не боїться вовка, тому чудово вартує стада і, крім того, відмінно плаває, пірнає і витягує з води людей. Собака різника також стає до бою з вовком і добре оберігає стада, годиться для полювання на диких кабанів і будь-якого іншого великого звіра, тямущий і дуже від­даний своєму господареві, але сам у воду не йде, якщо його до цього не примушують. Хорт вважається навдивовижу нетямущим, непридатним до виховання і не відчуває прихильності до свого хазяїна, але він любить, щоб його пестили навіть незнайомі; проте цього собаку можна привчити до полювання на зайців. Лягавий собака годиться тільки для певного по­лювання і легко цього навчається, і взагалі потрібно мати на увазі, що в собаці можна легко виховати тільки ті якості, до яких вона має деяку схильність від природи.

Навіть вади собаки наближають її до людини: так само, як деякі люди, вона може бути лукавою, заздрісною, сердитою, жадібною, легковажною і сварливою; вона може бути злодійкою і однаково ласкавою до всіх, хто до неї добре ставиться.

Основними рисами собачої вдачі слід вважати непохитну вірність і прихильність до свого господаря, цілковиту відданість і абсолютну слух­няність, пильність, лагідність, послужливість і ласкаве поводження. Про­те жоден собака не поєднує в собі всі ці хороші якості одночасно.

Ще з давніх-давен люди цінували користь, яку дають собаки, аде ста­вилися до них і любили їх не скрізь однаково. Сократ мав звичай прися­гатися собакою; Олександр Македонський був такий засмучений несподі­ваною смертю свого собаки, що на його честь побудував місто з храмами. Гомер оспівав Аргуса, пса Одіссея, найзворушливішим чином. Плутарх вихваляв Мелампіса, собаку купця Коринфа, який переплив море, щоб повернутися до свого господаря. Вірний Філер увічнений написом на грецьких надгробних пам’ятниках; римські письменники згадують про собаку одного страченого злочинця, який із завиванням плив по Тібру за трупом свого хазяїна. Сотер, єдиний живий пес із тих, які захищали Ко­ринф, одержав від громадян цього міста срібний нашийник із написом: «Захисник і рятівник Коринфа». Пліній ставив собак дуже високо і роз­повідав про них багато дивного. Ми, наприклад, дізнаємося від нього, що колофонійці внаслідок своїх безупинних воєн тримали великі зграї собак, які вже на самому початку битви нападали на ворогів.

Спартанці жертвували богу війни серед інших тварин також і собаку і молодих сук, котрі годували малят молоком, годували м’ясом цієї жертви. Греки споруджували собакам пам’ятники, але слово «собака» вважалося у них лайливим. Стародавні єгиптяни використовували собак під час по­лювання і, як свідчать зображення на пам’ятках, дуже їх цінували. Євреї ж вважали собаку нечистою твариною і зневажали її, що видно з багатьох місць у Біблії; майже так само ставляться до собак і нинішні араби. Старо­давні німці, навпаки, собак дуже поважали. Коли римляни 108 року до н.е. перемогли кімврів, вони повинні були витримати жорстокий бій із собака­ми, які охороняли вози цих німців. Хороший пес у Німеччині коштував 12 шилінгів, а кінь — тільки 6 шилінгів. Якщо в стародавніх бургундців хтось крав хорошого мисливського собаку або гончака, то він повинен був при­вселюдно поцілувати зад собаки або заплатити 7 шилінгів.

Собака єнотоподібний

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-09-2011

СОБАКА ЄНОТОПОДІБНИЙ, або віверовий (Nyctereutes procyonoides), більше нагадує куницю, ніж собаку. Подовжене, ззаду розширене тіло три­мається на слабких низьких кінцівках. Голова коротка, вузька; морда гостра. Хвіст дуже короткий і пухнастий. Вуха короткі, широкі, із заокругленими кінцями і майже приховані під дуже довгою шерстю. Забарвлення шерсті нагадує куницю і досить мінливе, то світліше, то темніше, але по спині і передніх лапах завжди проходить темно-бура смуга; лапи того ж самого кольору. Голова і боки шиї звичайно світло-чалого кольору, інші частини тіла бурі. Щоки і краї вух бурого кольору. Нижня частина тіла світло-бура; хвіст, починаючи з середини до кінця, чорно-бурий, а на шиї і боках видно світлі жовтувато-сірі плями. Кожна волосина на цих плямах біля кореня бура, а на кінці сірувато-жовта. Підшерсток, за словами Радде, розвинений сильніше, ніж у всіх інших собак, і тому хутро це мало б велику цінність, якби остьове волосся не було скуйовджене, як у борсука, і різноманітність забарвлення не утруднювала б складання цього красивого хутра з окремих шкірок. Улітку забарвлення шерсті помітно темнішає, оскільки кінчики волосся після линяння не встигають ще вицвісти.

Тепер нам відомо, що цей вид собак поширений не тільки в Японії і Китаї від міста Кантону до річки Амур, але, ймовірно, живе у всій по­мірній смузі Східної Азії, причому на північному сході доходить до 510 північної широти. У верхів’ях Амуру і його притоках єнотоподібний соба­ка трапляється особливо часто, причому він віддає перевагу місцевостям із багатими на рибу річками й озерами і тому тримається найчастіше в долинах річок. Проте Радце, який надав нам єдиний хороший опис спо­собу життя цієї тварини, бачив його на пологих, похилих схилах Малого Хінгану, вкритих обрідним лісом.

За спостереженнями Радде, собака цей не живе постійно на одному місці, влітку його можна побачити всюди, а взимку він тримається най­частіше біля річок і струмків. Удень він спить, згорнувшись у клубок та заховавши голову і лапи в довгу шерсть. Часто на нього можна натрапити у високих очеретах, які вкривають береги річок, або в долинах; іноді для відпочинку він забирається в порожні нори лисиць та інших тварин, а вночі вирушає по здобич. Бігає він повільно і своїми рухами нагадує ві­веру. Як і лисиця, вночі охоче ходить по льоду, прагне триматися старого сліду; кроки у нього маленькі, як і в лисиці. Звуки собаки схожі на тихе нявчання, а розгніваний пес своєрідно бурчить, закінчуючи цей звук про­тяжним тужливим скавчанням. Удень цей собака полохливий, а вночі хоробро захищається навіть від нападу сильних собак. Єнотоподібний со­бака дуже ненажерливий, тому легко потрапляє в пастки і з’їдає отруєні приманки. Здобич його — миші та риба. Перших він переслідує влітку на рівнинах і плоскогір’ї, причому часто для цього полювання збирається декілька віверових собак — імовірно, ціла родина; собаки розбігаються в різні боки і, зустрівшись в іншому місці, знову розходяться, щоб про­довжити полювання. Цей собака, як і лисиця, дуже охоче ловить рибу і тому довго підстерігає її на берегах річок і струмків. Рибі він віддає пере­вагу перед м’ясом тварин. З’їдає заразом від 8 до 10 рибин завбільшки з долоню. Живих риб він одразу загризає, розкусивши їм голову. Втім, єнотоподібний собака їсть і рослинну їжу, наприклад ягоди, плоди дикої яблуні і, як запевняють тунгуси, жолуді.

Узимку полює тільки тоді, коли восени не мав нагоди гарненько від’їстися. Якщо ж нагуляв достатньо жиру, то збирає собі запаси лісо­вих яблук і залягає в порожній лисячій норі або іншій ямі на коротку зимівлю. Щодо цього єнотоподібний собака більше схожий на ведмедя, борсука і деяких куниць, ніж на собак.

Спіймані собаки легко звикають до людини, втрачають свою дикість, але все-таки залишаються дуже недовірливими. Спочатку вони їдять тіль­ки тоді, коли на них не дивляться, але потім звикають і починають їсти без остраху, особливо якщо їм пропонують рибу. Після рясної їжі вони завжди довго сплять. Ці тварини дуже охайні.

Собака гієноподібний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-09-2011

СОБАКА ГІЄНОПОДІБНИЙ, або вовк строкатий (Lycaon pictus), до­сягає завдовжки 1,35-1,5 м, з яких 35-40 см припадає на хвіст, висота в загривку 70-75 см, а вага тварини складає 30-35 кг, отже, завбільшки він з невеликого вовка або велику вівчарку, а зовнішнім виглядом більше нагадує все-таки вівчарку. Має струнке і легке тіло, проте, справляє вра­ження сильної тварини. Навряд чи можна знайти дві тварини цього виду, шерсть яких мала б абсолютно однакове забарвлення: тільки на голові і на потилиці схожий малюнок трапляється досить часто. Забарвлення шерсті складається із суміші білого, чорного і буро-жовтого кольорів. Ці кольори утворюють основне тло, на якому яскраво виділяються темніші або світліші плями. Вони бувають дуже неправильної форми, відрізня­ючись також розмірами, і часто поширені по всьому тілу; білі та жовті плями завжди облямовані жовтим. Морда до очей завжди чорна, і це за­барвлення шерсті продовжується довгими смугами між очима і вухами по тім’ї, потилиці та спині. Вуха чорні, очі бурого кольору. Основа хвоста буро-жовтого кольору, середина чорна, а кінчик білий з жовтим.

ольбе вже інакше описує цих тварин, яких бачив у Капській колонії. Там їх називають дикими собаками. Вони часто забігають у готтентотські села і навіть у будинки європейців, але на людину не нападають, зате можуть заподіяти велику шкоду стадам овець.

Дуже цікаво спостерігати, як полюють ці красиві та спритні тварини. Вони виділяють із стада велику і сильну антилопу, яка, знаючи своїх ворогів, негайно ж тікає. Вся зграя собак женеться за нею з гавкотом, виттям, вищанням — одне слово, здіймає дуже багато шуму, який зда­лека нагадує дзвін дзвоників. Полювання триває довго; антилопа через основну небезпеку забуває про всі інші. Не звертаючи уваги на людей, яких антилопа зазвичай уникає, вона мчить повз них; слідом за нею, не відстаючи, поспішає вся зграя собак. Вони біжать великими стрибками, галопом, весь час зберігаючи певний порядок. Коли стомлюються передні собаки, їхнє місце займають задні, які берегли свої сили, біжучи найкоротшими шляхами. Таким чином собаки чергуються, поки триває полю­вання. Нарешті антилопа стомлюється, і полювання наближається до кін­ця. Покладаючись на свою силу, вона обертається до ворогів і загрожує їм рогами. Довгі гострі роги описують дуги на рівні землі. Трапляється, що один або декілька собак при цьому дістають смертельні поранення, але в більшості випадків за декілька хвилин антилопа лежить на землі, видаючи останні стогони під гострими зубами собак.

Варто зазначити, що гієноподібні собаки в неволі розмножуються і, що особливо важливо, народжують до десяти щенят за один раз.

Снігур пустельний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-09-2011

СНІГУР ПУСТЕЛЬНИЙ (Bucanetes githagineus) належить до родини В’юркові. Має чудове забарвлення оперення, наче змішане з атласно-сірого і рожево-червоного. З віком червоного кольору стає більше і він яскравішає. Найкрасивіший птах навесні, коли оперення найяскравіше. Надосінь воно помітно блідне і тоді стає більше схожим на оперення сам­ки, основний колір якої яскравий жовто-червоний. У самки вся верхня частина тіла буро-сіра, нижня частина світло-сіра, з червонуватим нальо­том, черево брудно-біле. Довжина тіла птаха досягає 13 см, розмах крил 22, довжина крила 9, хвоста 5 см.

Батьківщиною його слід вважати Північну Африку й Аравію. Місце­вість, якій він віддає перевагу, завжди позбавлена дерев і прогрівається пекучим сонцем. Спів його досить своєрідний, схожий на звуки малень­кої сурми, супроводжувані декількома тихими, сріблястими нотами, які чисто, наче дзвоник, лунають у тиші пустелі.

Пожива цього птаха складається з різноманітного насіння, зеленого листя і бруньок; комахами він, мабуть, гребує. Гніздо складається з тон­ких корінців і гнучких травинок і так майстерно заховане в тріщинах скель, що його майже неможливо знайти.

Смугач справжній

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-09-2011

СМУГАЧ СПРАВЖНІЙ, фінвал, який належить до родини Смугачі підряду Вусаті кити, — один з найстрункіших китів, може досягати 25 м завдовжки. Довжина ластів складає 1/10, а ширина їх 1/50 довжини тіла. Найтовщий тулуб одразу ж за ластами, до голови трохи звужується, а хвостова частина тіла так сильно сплюснута з боків, що висота її удвічі перевищує товщину. На більшій частині хвостового плавця посередині помітний кіль. Ласти плоскі, спереду опуклі, а зза­ду увігнуті; спинний плавець серпоподібної форми стоїть вертикально і заввишки не більше 60 см. Очі розташовані трохи вище і позаду куточ­ків рота, дуже маленькі вушні отвори знаходяться між очима і ластами. Дихальця мають вигляд двох загнутих косих щілин, розділені вузькою перетинкою й оточені валиком. На передній частині голови, як на верх­ній, так і на нижній щелепі є декілька коротких щетинистих волосинок, значно віддалених одна від одної, на підборідді, крім того, є ямка з пуч­ком щетин. Решта тіла зовсім гола, зверху насиченого чорного кольору, знизу біла, як порцеляна; борозенки на нижній частині тіла — синювато-чорні. Ці борозенки починаються біля краю нижньої щелепи і звідти тягнуться уздовж нижньої частини тіла далі за половину живота. Середні з них найдовші, а зовнішні короткі. Вони схожі на надрізи завглибшки 1—2 см, зроблені ножем, мають дуже гострі краї і знаходяться одна від одної на відстані близько 4 см; ці борозенки ніде не схрещуються і завжди відокремлені одна від одної гладкою поверхнею шкіри. Беззубі шелепи мають з кожного боку до 350—375 рогових пластинок, які спереду стоять дуже тісно, а ззаду мають більші проміжки. Краї верхньої щелепи внизу трохи заломлені назовні, а ззаду підносяться у вигляді дуг до очей. Нижня щелепа менше вигнута, так що обидві щелепи закриваються нещільно. Нижня губа щільно прикриває рот і кінці рогових пластинок.

Поширений смугач у північній частині Атлантичного океану і в Льо­довитому океані, що межує з ним. Особливо часто його можна побачити біля Ведмежих островів, Нової Землі і Шпіцбергену, але й біля Нордкапа він також досить поширений. За спостереженнями Брауна, смугач не підіймається на півночі вище за широту південного краю Гренландії. На початку осені він переселяється в південніші моря і тому його знаходять також у помірному і навіть у жаркому поясі.

Його вважають одним із найшвидших китів. Під час спокійного пла­вання він тримається прямого напрямку і, за моїми спостереженнями, для дихання підіймається досить часто на поверхню води, приблизно че­рез кожні 90 секунд. Шум від видихання я вже чув на відстані однієї мор­ської милі. Він дуже короткий і сильний, а подвійні фонтани досягають 4 м заввишки.

Пожива смугача складається головним чином з невеликих риб, яких він цілими зграями заганяє до берега або до крижини і ловить у великій кількості широкою пащею. При цьому, ймовірно, йому допомагають боро­зенки на нижній частині тіла, оскільки вони надають можливість ще шир­ше розкривати пащу. Окрім риб, смугач проковтує голих молюсків й інших морських тварин, а разом з ними іноді велику кількість водоростей.

Вагітні самки бувають щонайменше 20 м завдовжки. Про час спарову­вання нічого не відомо, але вагітність триває понад 12 місяців. Більшість спостерігачів говорить лише про одне дитинча, інші ж стверджують, що їх іноді буває двоє. Мати дуже ніжно ставиться до свого малюка, яке при народженні досягає 4—5 м завдовжки. У разі небезпеки вона по можли­вості захищає його.

Полювання на фінвала досить нелегка справа, бо він швидко рухаєть­ся і раптово змінює напрямок, до того ж воно набагато менш вигідне, ніж полювання на гренландського кита.

Смугач малий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-09-2011

СМУГАЧ МАЛИЙ (Balaenoptera acutorostrata) належить до родини Смугачі. Це найменший із беззубих китів, довжина якого рідко перевищує 10 м. Скаммон зміряв самку цього виду, довжина якої дорівнювала 8,2 м, довжина ласта 1,25 м, ширина ласта 35 см і ширина хвостового плавця 2,3 м. Тулуб у нього дуже стрункий і трохи нагадує формою щуку. Спинна лінія лише трохи опукла, за винятком підвищення біля дихалець і спинно­го плавця. Черевна лінія утворює більш загнуту дугу. Голова дуже звужена біля морди; ротовий отвір досить великий і розташований дещо навскіс спереду назад; маленькі очі сидять трохи ззаду і вище за куточки щелепи; дуже маленьке вухо лежить одразу ж за оком. Дихальця, які утворюють дві щілини, спереду розширені й знаходяться посередині голови перед і між очима. Ласти розташовані майже посередині найтовщої частини тіла в кінці першої третини довжини тулуба. Вони довгі й гострі, спереду майже прямі, а ззаду, починаючи від дуже тонкого зчленування, трохи увігнуті. Спинний плавець, заввишки близько 25 см, нахилений назад і має ви­гляд товстого серпа; хвостовий плавець досить довгий і має виїмку, кіль на хвості плоский. Зверху шкіра малого смугача зовсім гладка, а на черевному боці є багато, до 60—70, паралельних вузьких і мілких борозенок, які роз­ташовані дуже близько одна до одної. Починаються вони біля нижньої щелепи і йдуть майже по всій черевній поверхні. Верхня частина тіла тем­но-сірого, майже чорного шиферного кольору, черево червонувато-білого кольору, ласти зверху темні, знизу білі, як черево, і мають посередині білу поперечну смугу. У деяких особин є декілька щетин на кінці верхньої та нижньої шелеп, але часто їх не буває.

Своїми рухами він дуже схожий на великого смугача. Звичайно живе поодинці, іноді парами і лише зрідка великими групами; пливе майже завжди близько від поверхні води, час від часу пірнає, а іноді грається на воді, як інші кити. Коли він з’являється на поверхні, щоб вдихнути, то швидко і безшумно викидає тонкі невисокі фонтани, подібно до того, як це роблять молоді фінвали. Він вдихає повітря кілька разів, а потім пірнає на тривалий час. У полярних морях тримаєть­ся поблизу крижаних полів, часто пропливає під ними великі простори і з’являється тільки в якій-небудь ополонці або тріщині, щоб подихати. Живиться, як і всі його родичі, головним чином маленькою і середніх розмірів рибою, можливо, також головоногими молюсками і переслідує здобич з таким захватом, що під час полювання потрапляє па зовсім міл­кі місця, звідки назад вибратися не може, і там гине. Припускають, що вагітність самки триває 11—12 місяців, новонароджене дитинча досягає 2,5 м завдовжки. Скаммон знайшов у жовтні в дослідженій ним самці майже доношений зародок, який був завдовжки не більше 2 м.

Біля берегів Америки на малого смугача не полюють, принаймні регу­лярно; біля північних і західних берегів Європи ловлять його тільки тоді, коли він підходить дуже близько до берега.

Смугач довгорукий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-09-2011

СМУГАЧ ДОВГОРУКИЙ, або горбань (Megaptera novaeangliae) нале­жить до родини Смугачі підряду Вусаті кити і є представником особли­вого роду, для тварин якого характерні дуже довгі ласти, довжина яких досягає однієї п’ятої або навіть четвертої частини довжини всього тіла. Цей поширений в усіх океанах кит має до 15 м завдовжки, ласти один метр завширшки досягають завдовжки 3—4 м, ширина плеса досягає до 4 м. Тулуб його товстий і короткий, спина трохи опукла, а нижня части­на тіла, навпаки, дуже опукла, починаючи від нижньої щелепи. Передня частина тулуба дуже роздута, а задня до хвоста значно стоншена, нижня шелепа помітно довша і ширша за верхню, ласти надзвичайно довгі, а плесо велике і широке. На останній чверті спини знаходиться жировий плавець, який китолови називають горбом. Спереду на середині щелепі є наріст у вигляді горба, а біля крижів, у тому місці, де тулуб стоншується, чітко посередині між горбом і хвостовим плавцем, помітне горбкувате підвищення, а на тім’ї є неправильно заокруглені шишки близько 10 см завдовжки і 2—3 см завширшки. На горлі та грудях є 18—26 складок 10—15 см завширшки; вони заходять за ласти, можуть ще більше розши­ритися і, як припускають, служать тварині для того, щоб вона могла за бажанням більшою чи меншою мірою розширювати свою пашу. Забарв­лення досить гладкої шкіри буває дуже різноманітним. Спинна частина тіла найчастіше одноманітно чорна, а черево і ласти білого кольору з мармуровим малюнком; деякі кити зверху чорні, знизу чисто-білі, інші зовсім чорні, знизу білі, а ласти і хвостовий плавець попелясто-сірі. Ласти і плесо значно різняться розмірами і формою; в одних ласти дуже довгі, вузькі й на кінці гострі, в других — відносно широкі й короткі, а в тре­тіх — щось середнє між цими двома. Хвостовий плавець має іноді пів-місяцеву форму, з вузькими гострими кінцями, іноді він широкий і ззаду наче обрубаний; спинний плавець, горбкуваті підвищення і складки на нижній частині тіла значно відрізняються в різних особин.

Небагато китів так часто трапляються морякам і китоловам, як гор­бань, якого дуже багато в усіх широтах, від екватора до холодних вод океанів як півночі, так і півдня; його можна побачити й у відкритому морі, і поблизу берега, в усіх великих затоках і широких протоках, при­чому помічено, що він щорічно мандрує від полюсів до екватора. У затоці Монтеррей у Верхній Каліфорнії довгоруких смугачів найбільше в жовтні й листопаді, і лише небагато з них залишається там від квітня до грудня, оскільки їх великі зграї навесні переселяються на північ і залишаються там до вересня, а потім знову прямують на південь. Смугач рідко пливе прямо, у певному напрямку, то там, то тут зупиняється на більш-менш тривалий час і часто міняє напрямок свого шляху. Іноді помічають чис­ленні групи китів, що займають величезний простір моря; іноді ж тра­пляються поодинці. Характерними його рисами є: звичка горбити спину і показувати то один, то другий ласт, а також змінність напрямку його руху. Коли він у стані спокою спорожняє і знову наповнює повітрям свої величезні легені, то випускає від 6 до 10 разів, а іноді 15—20 разів подвій­ні фонтани, які бувають то слабкі, то дуже сильні, іноді 1,5—2 м заввиш­ки, іноді ж досягають і 6 м заввишки.

Пожива його складається з дрібних риб і ракоподібних. Грайливість горбанів посилюється під час спаровування. Самці й самки ляскають одне одного ластами, і хоча ці удари є виявом ніжності, але вони такі сильні, що звук їх за тихої погоди чути за кілометр. Тривалість вагітності точно не відома, але припускають, що вона не перевищує 12 місяців. Новона­роджене дитинча має 4—4,5 м завдовжки і вигодовується так само, як і в інших китів.

Слон африканський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-09-2011

СЛОН АФРИКАНСЬКИЙ перевершує розмірами свого азійського родича. Тіло його коротше, але вище; плоска голова з тонким хоботом, великими бивнями і величезними вухами, опукла лінія спини, вузькі груди і непривабливі ноги — ось та сукупність ознак, які чітко відрізняють його від азійського слона. Лоб, починаючи від носових кісток, відступає назад, на ньому майже не видно горбиків, далі він опус­кається за тім’яними кістками до потилиці. Всі підвищення і ямки голови більш плоскі, ніж у азійського слона; око майже повністю заповнює орбі­ту; нижня щелепа відносно слабка, і жувальні м’язи мало помітні; хобот, прикріпляючись до лоба, не утворює опуклості і товстої основи.

Хобот спереду заокруглений, з боків дещо сплюснутий, ззаду плоский. Край хобота оточений ледве непомітним валиком. Дуже широкому паль­цю, який не дуже заслуговує на цю назву, відповідає подібна ж видовжена частіша заднього краю отвору; обидва нарости можуть щільно притуляти­ся один до одного своїми краями і так замикати хобот, що з отвору утво­рюється лише поперечна щілина, Носова перетинка глибоко відступає, і довгасті, прямі ніздрі лежать теж у келихоподібному заглибленні. Корот­ка, заокруглена нижня губа не звішується, а зазвичай підібрана. Очі малі та щілиноподібні; райдужна оболонка світлого червонувато-жовто-бурого кольору. Високо на голові сидять величезні вуха, які не тільки покрива­ють собою всю потилицю, але й закидаються аж за лопатку. Шкіра груба і помережана складками і щілинами. За винятком обрідного ряду волосся на шиї і холці, обрідного чорно-бурого волосся завдовжки до 15 см, що звішується з грудей і черева, поодиноких волосинок навкруги очей і на нижній губі та китиці на хвості, волосся якої схоже на дріт і може дося­гати завдовжки 40 см і більше, волосся зовсім немає. Колір шкіри густий аспідно-блакитно-сірий, затемнюється брудом і пилом, і перетворюється на непривабливий жовтувато-бурий.

Зона поширення африканського слона значно скоротилася останнім часом, і нині простягається приблизно від широти озера Чад на півночі до широти озера Нгамі на півдні. Точних меж встановити не можна, оскіль­ки слони не тільки здійснюють далекі мандри, але й змінюють на деякий час території, на яких живуть, зникають з деяких місцевостей надовго і так само несподівано з’являються на інших.

У більшій частині Африки слонів можна побачити лише у відкритому степу, якщо тільки там є дерева і кущі, плоди яких привертають його увагу, або ж його знаходять у болотах, очерет яких є найвищою рослиною тієї місцевості. Вибране ним місцеперебування має завжди задовольняти одну умову: в ньому не повинно бракувати води.

Під час міграції слони зазвичай тримаються певних стежин або про­кладають собі нові. Перешкод для них, мабуть, зовсім не існує: вони пере­пливають річки й озера, легко продираються через найгустіший первісний ліс, підіймаються на стрімкі, кам’янисті і скелясті висоти, прокладаючи на твердому грунті справжні дороги, оскільки вони йдуть не тільки тісним натовпом, але звичайно шикуються в довгі ряди один за одним і тому за­лишають відносно вузькі стежини. Ватажок стада йде спокійно через ліс, не звертаючи уваги на підлісок, який він мне своїми широкими ногами, не турбуючись також про гілки дерев. На відкритих піщаних або ж запи­лених лісових галявинах стадо слонів, мабуть, зазвичай зупиняється, щоб повалятися в піску.

Слон перепливає широкі та швидкі річки, пливе іноді і зовсім під водою, причому виставляє над поверхнею води тільки кінець хобота. Пе­репливаючи через річки, матері звичайно підтримують своїх маленьких дитинчат хоботом.

Хобот — дуже чутлива частина тіла; тому під час всіх зіткнень і грубих або небезпечних дій тварина ретельно оберігає його і з цією метою по можливості згортає. Якщо слон пошкодив собі хобот, то, бажаючи ута­мувати спрагу, він повинен зайти глибоко в воду і пити так, як звичайно п’ють тварини; здоровим хоботом він всмоктує воду і впорскує її собі в рот. Слон відламує хоботом гілки, а також ламає і тонкі дерева, але для зламування товщих удається до ніг. Якщо на службі в людей йому треба піднімати великі тягарі, він бере прикріплений до тягаря мотузок в рот і одночасно кладе його на один із бивнів, якщо вони у нього є. Бивні ви­користовуються, крім того, для різних дій, але завжди, як і хобот, дуже обережно і в будь-якому разі не як важіль, щоб зіпхнути з місця кам’яні брили або вирвати дерева з корінням. Вони служать слону головним чи­ном як зброя для захисту і для нападу, а в інших випадках тварина по можливості щадить їх, оскільки вони відносно легко ламаються. Самці з пошкодженими бивнями або принаймні одним частково чи зовсім злама­ним трапляються усюди.

Зір, здається, не дуже розвинений. Але тим краще розвинені нюх і слух, а смак і дотик, як можна легко переконатися, спостерігаючи слонів у неволі, принаймні не дуже слабкі. Про тонкість слуху цієї тварини мо­жуть розповісти всі мисливці. Найменшого шереху достатньо, щоб при­вернути увагу слона; тріску маленької гілки досить, щоб порушити його спокій. Нюх чудово розвинений і дозволяє тваринам чути на надзвичайно великих відстанях; жоден мисливець не в змозі наблизитися до них на близьку відстань з навітряного боку.

Голос у слона сильний, і звуки, якими він виражає свої почуття, різ­номанітні.

Кожне стадо слонів являє собою велику родину, і, навпаки, кожна родина утворює окреме стадо. Кількість членів родини може бути різною: стадо від 10, 15, 20 голів може збільшитися до декількох сотень. Якщо вони тримаються в місцевостях, де їжі мало, то часто розділяються на менші стада по 10—20 голів, які йдуть одне від одного на декілька ан­глійських миль. При цьому матері з дитинчатами йдуть попереду, а самці, озброєні бивнями, — позаду. Якщо ж стадо тікає, то цей порядок зміню­ється: самці, яких ніщо не затримує, проходять вперед і біжать попереду, тоді як матері, оберігаючи дитинчат, ідуть за ними. З однієї місцевості в іншу слони йдуть звичайно вервечкою; де вони зупиняються, там роз­ходяться на всі боки, щоб шукати корм. З 10 або 11 години до 3 години пополудні і вночі вони звичайно відпочивають і сплять, причому багато які з них лягають. Холодної, дощової днини вони постійно рухаються і взагалі охоче залишають мокрі ліси і гущавину і йдуть на відкрите місце.

Деякі тварини одного стада, мабуть, особливо прихильно ставляться одне до одного, принаймні вони майже завжди ходять разом; навіть між прирученими слонами випадки такої дружби часто трапляються. Хоча ва­тажком і передовою твариною стада завжди буває одна з самок, проте справжній володар стада — найкраще озброєний самець.