Сліпець звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-09-2011

СЛІПЕЦЬ ЗВИЧАЙНИЙ (Spalax microphtalmus) належить до родини Сліпці (Spalacidae) ряду Гризуни. Голова тварини ширша за тулуб, коротка нерухома шия так само товста, як безхвосте тіло, на коротких кінцівках широкі ступні з сильними пальцями і кігтями. Очі завбільшки з макове зернятко і приховані під шкірою, отже, не можуть служити для зору. Тулуб 20 см завдовжки. Череп товстої голови приплюснутий, лоб плоский, рило тупо заокруглене, ніс товстий, широкий і хрящуватий, з круглими, далеко віддаленими одна від одної ніздрями. Могутні, товсті, однаково широкі, спереду долотоподібно загострені різці далеко виступають з рота. Лапи з невеликими кігтями. Головний копальний орган сліпця — не лапи, а зуби (широкі лопатоподібні різці). Сліпець не риє, а вигризає фунт. Зуби в ньо­го мають складки, що замикають ротовий отвір, тому земля не потрапляє до рота. Хвіст позначений невеличкою бородавкою. Тулуб вкритий густою, гладко прилеглою м’якою шерстю, зверху шерсть довша, ніж на череві. За­барвлення жовто-коричневе з сіро-попелястим відтінком.

Як майже всі кротоподібні миші, сліпець живе в родючих місцевостях і розташовується в підземних норах, що далеко розгалужуються, про існу­вання яких можна здогадатися завдяки безлічі куп накиданої землі. Купи ці дуже великі, набагато більші, ніж у кротів, але не високі, а вражаюче плоскі. Хід із великою кількістю закутків пролягає на незначній глибині під поверхнею землі, прорізає вологі, абсолютно насичені водою долини, перетинає струмки і підіймається на схили гірських урвищ. Узимку ходи прориває так близько до дерну, що їхнє земляне склепіння звичайно не товще за 2 см, а справжнім покривом служить сніг, що лежить угорі. Сліпець не схильний до зимівлі. За словами місцевих жителів, він ко­ристується міцними різцями, щоб перегризати коріння і разом з тим по­дрібнювати землю, що лежить між корінням. Вириту землю він головою підкидає вгору, а потім передніми і задніми кінцівками відкидає назад. Сліпень так само не товариський, як і кріт, проте частіше живе поблизу від побратимів свого виду. Під час тічки він іноді виходить і вдень на по­верхню землі, щоб погрітися на сонці, у разі небезпеки поспішає якнай­швидше до своєї нори і, не знаходячи негайно ж отвору, миттю зникає, зариваючись із вражаючою швидкістю в землю. Найчастіше вилазить зі своїх ходів рано-вранці і вночі.

Сліпці живляться в основному рослинною їжею. Роблять запаси на зиму. В такому кублі самка народжує влітку 2—4 дитинчат.

Славкові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-09-2011

СЛАВКОВІ (Sylviidae). Об’єднують 23 види і дуже поширені в Старо­му Світі. Живуть переважно в лісах і садах, які постійно наповнюють своїм мелодійним співом. Найбільший з європейських видів — яструбина славка (Sylvia nisoria), зверху оливково-сірого, знизу білого кольору. По­ширена в Європі, окрім Великої Британії, і в Західній Азії. Добре літає, хоча незграбно пересувається по землі. її спів звучний і мелодійний, хоча і не дуже приємний. Звикає до неволі досить легко,

Другий за розмірами вид — славка співоча (Sylvia hortensis), попе­лясто-сіра зверху і біла знизу; поширена на півдні Європи. Вона цілком заслуговує на свою назву, оскільки чудово, звучно співає; її спів схожий на спів садової славки. Любить переважно високі дерева і дуже охоче по­селяється в соснових лісах.

Славка чорноголова (Sylvia alricapilla) поширена по всій Європі, у Пів­нічній Африці і Західній Азії.

Живиться переважно плодами і ягодами, чим відрізняється від решти славок. Гніздо влаштовує в густому чагарнику і віддає перевагу хвойним лісам. Завдяки її чудовому співу, чорноголову славку часто тримають у клітках; вона легко приручається і так звикає до свого господаря, шо ще здалека вітає його співом.

Садова славка, або смородинка (Sylvia borin), співає так само добре, як і співоча славка. Поширена в Європі до 69-ї паралелі. Живе в лісах, хвой­них і листяних, але головним чином у плодових садах. Спів смородинки найкращий із тих, що можна почути у наших садах і лісах. Гніздо, украй простої будови, знаходиться то високо, то низько над землею. її охоче тримають у клітці, до якої вона швидко звикає.

Відомий всім вид славки Sylvia curruca, схожий на смородинку, але значно менший розмірами. Поширений у помірній і почасти північній смузі Європи й Азії. Селиться в кущах, огорожах, поблизу людського житла і часто випадає побачити її у великих містах. Це надзвичайно жва­ва, приємна пташка, завжди гладенька і струнка; політ її легкий і швид­кий, спів не дуже приємний. Завдяки своїй довірливості, часто потрапляє в пастки, її також тримають у клітках.

Останній вид славки, поширений у Європі, — сіра славка (Sylvia com­munis). Живе на півночі найдалі від усіх родичів; на сході зона його розсе­лення доходить до Західної Азії. Веселий і моторний, цей птах жодної хви­лини не запинається у спокої; літає добре, швидко і тримається близько до землі. Спів його хоча й не дуже різноманітний, але все-таки приємний. Влаштовує гніздо в кущах і високій траві; яйця неоднакові на вигляд і дуже красиві, у квітні славка кладе 4—6 яєць у гніздо і насиджує їх.

Скунс смугастий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-09-2011

СКУНС СМУГАСТИЙ (Mephitis mephitis) з родини Куницеві пошире­ний на півночі Америки. У нього 34 зуби, довжина тулуба 40 см, і майже такий же завдовжки хвіст. Основний колір блискучої шерсті — чорний.

Від носа починається суцільна, вузька, біла смуга, яка, пройшовши між очима, розширяється на лобі в ромбоподібну пляму. Ця пляма на шиї спочатку ширшає, а потім знову переходить у смугу, що розділяється, у свою чергу, на потилиці на дві широкі смуги, які тягнуться до хвоста, де знову зливаються в одну. На шиї, в ділянці лопаток, із зовнішнього боку кінцівок, інколи також на грудях і на череві є невеликі білі плями. Через весь хвіст проходять або дві широкі білі поздовжні смуги, або ж він буває строкатим унаслідок змішування білого і чорного кольорів.

Зона його поширення досить велика; найчастіше його можна поба­чити біля Гудзонової затоки, звідки він і поширюється на південь. Віддає перевагу піднесеним місцевостям, наприклад лісам і смугам чагарнику, що тягнуться уподовж берегів річок, або скелі, в розколинах і поглиблен­нях яких скунс і влаштовує своє лігво.

Ця вонючка так добре знає силу свого органа захисту, що зовсім не полохлива і не легкодуха. Під час ходи вона ступає всією ступнею, ви­гинає спину і відхиляє хвіст убік. Час від часу вона розгрібає землю або ж обнюхує її навколо себе у пошуках чогось їстівного. Зустрівшись ви­падково з якою-небудь твариною, скунс спокійно зупиняється, піднімає хвіст, повертається задом і, якщо знадобиться, випорскує свою рідину. Собаки дуже добре знають, яка небезпека їм загрожує, і тому тримаються на значній відстані. У свою чергу і атакований скунс ніколи не викидає свою смердючу рідину дарма, і, поки собаки знаходяться від нього за де­кілька кроків, він обмежується лише погрозами.

Одюбон випробував на собі жахливу смердючу рідину:

«Цей маленький, гарненький і на вигляд зовсім безневинний звір, — говорить він, — здатний спонукати до втечі найвідчайдушнішого смі­ливця, так що той із тужливим криком тікає геть. Я сам одного разу зазнав подібної неприємності, коли був ще маленьким школярем. Сонце щойно сіло за обрій. Я неспішно йшов додому зі своїми то­варишами. Раптом ми помітили гарненького, абсолютно не відомого нам звіра, який добродушно обійшов нас, зупинився і подивився так по-приятельському, наче напрошувався до нас у компанію; твари­на на вигляд була такою безневинною та привабливою істотою і так зухвало тримала відсторонь свій пухнастий хвіст, немов запрошуючи взятися за нього, що я не міг втриматися і в захваті підняв її до себе на руки; але красива на вигляд тварина порснула своєю жахливою рідиною просто мені в ніс, рот і очі. Як громом прибитий, я випустив з рук чудовисько і, сповнений смертельного жаху, кинувся бігти».

Вонючки, що живуть у Південній Америці, якістю своєї пахучої ріди­ни зовсім не відрізняються від вонючок Північної Америки.

Ще не відомо, чи бризкають вонючки одне на одного, однак було б дуже цікаво це спостерігати. Безсумнівно, власний запах будь-якої тварини ніко­ли не буває їй осоружним, а, навпаки, здається навіть приємним; незважаю­чи на це, можна припустити, що самка іноді проганяє від себе настирливого самця, спрямувавши на нього струмінь своєї смердючої рідини.

Скунси свиноносі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 31-08-2011

СКУНСИ СВИНОНОСІ (Conepatus) живуть у більшій частині Півден­ної Америки — аргентинський скунс (Conepatus castaneus), південноаме­риканський скунс (Conepatus chinga), амазонський скунс (Conepatus semistriatus) та ін. Цих вонючок бразильці називають «сурильо». Зубів у них 32; довжина тіла досягає 40 см, хвоста — 28 см. Колір шерсті і малюнок їхнього хутра надзвичайно мінливі. Загалом густа і довга шерсть коротка тільки на морді, потім поступово подовжується і досягає довжини на бо­ках 3, на спині — 4, а на хвості — 7 см. Колір шерсті, за Гензелем, пере­ходить від чорно-сірого і чорно-бурого до блискучо-чорного. Білі смуги починаються на лобі і, відділяючись одна від одної на ширину пальця, тягнуться аж до хвоста; іноді проміжку між ними немає майже зовсім, а самі смуги зникають вже в ділянці останніх ребер; в окремих випадках смуг взагалі немає, і тоді все хутро виявляється одноколірно-чорним. Хвіст на кінці переважно білий, або ж чорне і біле волосся так переміша­не, що забарвлення здається сірим; іноді ж, а саме тоді, коли білі смуги не дуже виразні на спині, хвіст стає абсолютно чорним.

Що стосується способу життя сурильо, то, за словами Гензеля, він не відрізняється істотно від життя куниць. Живе сурильо на лугових про­сторах південноамериканських степів і в невеликих лісах, розсіяних по лугах. Тут присутність скунсів легко можна виявити завдяки невеликим воронкоподібним заглибленням, які ця тварина вириває в ґрунті, відшу­куючи жуків-гнойовиків. Сурильо, як і борсук, вириває ці ямки передні­ми лапами, а не носом.

Скунси

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-08-2011

СКУНСИ. Всі тварини з родини Куницеві поширюють навкруги себе «пахощі»; але серед них ми виділяємо американських вонючок — скун­сів. Це таки справжні вонючки! Жодна лабораторія, жодна помийна яма, жодне місце для вивезення падла — коротше кажучи, жоден сморід не може порівнятися з тим, який поширюють такі красиві на вигляд вонючки-скунси і який тижнями та місяцями тримається на речах, просочених ним. Тому-то, незважаючи на незначні розміри, вонючок можна віднести до одних із найголовніших ворогів людини, оскільки варто їм тільки об­прискати кого-небудь своєю рідиною, і ця нещасна людина надовго буде змушена залишити людське товариство. Через цю рідину може зробитися нежилим цілий будинок, а у величезному магазині дорогоцінні речі, про­сочившись цим запахом, можуть стати непридатними.

Вонючки відрізняються від решти борсуків більш видовженим тілом, до­вгим пухнастим хвостом, великим роздутим носом, чорним кольором шерсті з білими смугами на тілі. Голова порівняно з тілом мала і загострена; ніс надзвичайно непривабливий, не вкритий волоссям і товстий; маленькі очі дуже гострозорі; вуха малі та заокруглені; короткі кінцівки закінчуються по­мірно великими ступнями з п’ятьма майже абсолютно зрослими один з од­ним пальцями з досить довгими, але зовсім не сильними, злегка загнутими кігтями; нижня частина п’ят, принаймні їхня м’ясиста частина, гола. Зубна система складається з 32 або 34 зубів. Смердючі залози досить великі, від­криваються всередину прямої кишки і мають особливий стискальний м’яз.

Кожна залоза, за Гензелем, являє собою порожнину завбільшки з во­лоський горіх, стінка якої вкрита залозистим шаром, а зовні — м’язо­вою тканиною. Порожнистий простір наповнений жовтою густою ріди­ною, яку за допомогою стискального м’яза тварина може випорскувати з анального отвору у вигляді тонкої жовтої цівки, що б’є на декілька метрів, і внаслідок швидкого розпилення забруднити повітря на декілька метрів довкола. У дорослих тварин, а також у самців ця рідина більш пахуча, ніж у молодих і в самок, дія її також посилюється під час тічки.

Вонючок не можна зарахувати до тварин власне лісових; живуть вони в місцевостях трав’янистих і порослих чагарником набагато частіше, ніж у високостовбурних лісах. Протягом дня вони сплять, сховавшись в ду­плистих деревах, у розколинах скель і в земляних норах, які самі собі і виривають; уночі вони прокидаються і починають жваво розшукувати здобич — черв’яків, комах, земноводних, птахів і невеликих ссавців. Утім, їдять вони також ягоди і коріння. До своєї зброї вони вдаються тільки в тих випадках, коли бувають роздратовані або коли, переслідувані, відчу­вають страх перед ворогом. У разі небезпеки вони утримують на значній відстані навіть найбільш кровожерних та хижих кішок; єдиний гідний супротивник скунсів — дуже люті собаки, які самовіддано накидаються на них навіть тоді, коли їх окропили тією гидотою.

Скопа

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-08-2011

СКОПА (Раnаdiоn haliaetus) належить до родини Яструбині. У них по­рівняно невеликий тулуб, досить короткий дзьоб, що закінчується гачком, сильні лапи, оперені й озброєні дуже запитими кігтями, і надзвичайно довгі крила. Верхня частина тіла бура, нижня — біла або жовтувато-біла. Скопа належить до небагатьох птахів, поширених по всій земній кулі.

Спосіб добування поживи визначає весь спосіб життя них птахів: вони живляться майже виключно рибами і гребують будь-якою іншою їжею. На рибний лов скопа вилітає пізно ввечері до озера або річки. Спочатку вона летить на великій висоті, а потім опускається ближче до поверхні води і починає полювання. Літаючи дуже низько над водою, вона раптом зупиняється і зависає в повітрі, тріпочучи крилами, щоб краще розглянути помічену здобич; випроставши далеко вперед лапи, вона швидко і вправно опускаєть­ся у воду і зникає під її поверхнею. Але незабаром птах знову підіймається над хвилями, струшує з себе воду і летить до іншого місця. Якщо їй вдалося і благополучно схопити рибу — а це буває далеко не завжди, оскільки скопа частенько промахується, — то вона впинається нігтями в її спину так гли­боко, що не в змозі їх витліти. Часто вона навіть ризикує власним життям, оскільки велика риба може потягти її за собою углиб і втопити. Схоплену здобич скопа відносить далеко в ліс і з’їдає кращі її шматки. Тільки в край­ньому разі скопа полює на щось інше, окрім риби, наприклад, на жаб.

Одразу ж після прильоту, тобто наприкінці березня, скопа береться лаго­дити старе або споруджувати нове гніздо. Матеріалом для цього служать головним чином товсті, напівтрухляві гілки, які скопа виловлює з води. Кладка складається з 2—3 яєць, насиджуванням яких займаються обоє батьків.

Скати-хвостоколи

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-08-2011

СКАТИ-ХВОСТОКОЛИ, або хвостоколові (Dasyatidae), належать до найотрутніших і найнебезпечніших морських тварин. Риба ця завдовжки близько 1 м, важить 5—6 кг; має гладку шкіру, на хвості гострий гачок за­втовшки з палець, з поперечним гачком, який стирчить, і з остями. Укол цієї ості отруйний і небезпечний і для людини. Якщо рибалка ненароком наступить на цю плеску рибу, що зарилася в мул, то вона завдасть силь­ного удару своєю остю.

Риба ця, завдовжки близько 4 м, звичайне лежить на дні піщаної бухти, зарившись так, що видно самі тільки очі. При наближенні якої-небудь жертви хижак вправне завдає їй удару остю свого хвоста і вбиває її. Місцеві жителі часто ненароком наступають на цю рибу. Скат вмить обвивається навколо ноги і встромляє в тіло свою гостру стрілу. Вістря цієї ості звичайно обломлюється в рані; і якщо його не вдасться ви­тягти, то немає надії врятувати пораненого; якщо ость засіла в нозі, то з протилежного боку роблять надріз, оскільки зазублену стрілу можна витягти тільки в тому напрямі, в якому вона ввійшла. Тубільці здавна використовували ость цієї риби для наконечників списів і стріл. Кажуть, що риба ця, коли розлючена, має дивну здатність викидати на значну відстань свою ость.

Хвостокол водиться в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах, нерідко трапляється також і біля європейських берегів. М’ясо його не придатне для споживання.

Сич кролячий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-08-2011

СИЧ КРОЛЯЧИЙ, або сова печерна (Athene), належить до родини Справжні сови. Оперення його зверху червонувато-сіро-бурс і поцятковане довгасто-округлими білими цятками; підборіддя і брови білі; нижня частина шиї червонувато-жовта з сіро-бурими пляма­ми, груди сіро-бурі з жовтими плямами, нижня частина черева жовтува­то-біла, без плям. Очі жовті, дзьоб блідо-зеленкувато-сірий, ноги теж блідо-зеленкувато-сірі, але підошва пальців жовтувата. Довжина тіла 23 см, розмах крил 50, довжина крила 16, хвоста 7 см.

Печерні сови належать до птахів, характерних для Америки. Вони на­селяють пампаси і льяноси на півдні та прерії на півночі. Мандрівник, котрий ступив на позбавлені дерев рівнини, бачить цих чудових птахів, що сидять попарно на землі, зазвичай на горбиках, що утворилися із землі, виритої ссавцями під час риття нір. Ці нори і є справжнім житлом сови, і досить часто вона живе в них разом із законним господарем або ж зі своїми найстрашнішими ворогами — отруйними зміями.

«В Аргентинських штатах, — говорить Гудзон. — печерна сова пошире­на скрізь на відкритих місцевостях, оскільки вона уникає лісів і навіть місцевостей, де часто трапляються гаї. Вона бачить чудово навіть удень і зовсім не боїться денного шуму. Якщо хтось до неї наближається, вона пильно дивиться йому в обличчя, стежить за ним очима, куди б пін не обернувся, при цьому повертає голову навіть на 180°. Якщо до неї на­близитися на декілька кроків, то вона горбиться, паче граючись, вішає кілька разів короткий крик, потім три уривчасті звуки, і злітає, але відлітає не далі 15—20 м, щоб знову опуститися, обернувшися лицем до прибульця. Як тільки вона всядеться, то повторює свої поклони і крик, але потім випрямляється і корчить такі гримаси, нібито була над­мірно здивована, що її потурбували. Вдень вона літає, не припиняючи вдаряти крилами, пал поверхнею землі, але перш ніж сідати, незмінно стрімко підіймається вгору, щоб потім так само опуститися на землю».

Сирени

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-08-2011

СИРЕНИ, або морські корови, ряд (Sirenia). Внутрішньою будовою тіла вони швидше схожі на копитних тварин і можуть вважатися особливою групою копитних, які пристосувалися до постійного життя у воді. Від­мітними ознаками сирен можуть служити маленька, чітко відокремлена від тулуба голова з товстогубою мордою, щетинистими губами, ніздрями, розташованими на кінці морди; своєрідно влаштований незграбний тулуб, вкритий обрідним щетинистим волоссям; і, нарешті, особлива будова зуб­ної системи. Ми помічаємо у них тільки дві передні кінцівки, які мають вигляд справжніх ластів. Шкіра вкриває пальці кінцівок настільки, що вони не можуть рухатися. Тільки сліди кігтів, помітні на кінцях цих ластів, свідчать про існування пальців. Хвіст, який заміняє собою задні кінцівки, закінчується плесом, як у китів. Соски знаходяться на грудях між ластами, а молочні залози мають більш опуклу форму, ніж у інших ссавців.

Ряд цей складається з трьох родин, з яких одна, морська корова, або капусниця, вже зникла. Родини дуже відрізняються одна від одної зубни­ми системами.

Череп тварин досить короткий, ззаду дещо опуклий; найвужче місце знаходиться біля задньої частини лобової кістки, вилицева дуга дуже ма­сивна, від скроневої кістки відділяється дуже широкий вилицевий відрос­ток; невеликі лобові кістки утворюють своєю передньою частиною межу носового отвору, і біля переднього краю їх лежать маленькі носові кістки. Міжщелепні кістки у дюгонів дуже роздуті, оскільки в них сидять великі різці, що мають вигляд бивнів, у ламантинів ці кістки не дуже довгі. Зуби сидять на обох щелепах. Окрім семи шийних хребців, хребетний стовп складається зі спинних, поперекових і хвостових хребців; крижових зо­всім немає; хребці мають дуже прості відростки. Грудна кістка складена з декількох частин. Трикутні лопатки на внутрішньому передньому куті заокруглені, з досить добре розвиненим гребенем, так що вони схожі на лопатки інших ссавців. Передні кінцівки добре розвинені, пальці рухомі та складаються лише з трьох суглобів.

Місце проживанням сирен служать болотисті береги і морські бухти спекотних країн, гирла річок і мілини. їх бачать або парами, або невели­кими групами і припускають, що пари ці живуть постійно разом і ніколи не розпадаються. Сирени тільки в окремих випадках висувають передню частину свого масивного тулуба на берег, вище від поверхні води. Вони далеко не так вправно плавають і пірнають, як інші водні ссавці; хоча ру­хаються у воді досить швидко, але уникають глибоких місць. На суші їм дуже важко пересуватися, тому що їхні ласти дуже слабкі, щоб пересувати такий масивний тулуб.

Поживою сирен служать водорості, морські і річкові, що ростуть на мілководдях; це єдині водні ссавці, які живляться виключно рослинною їжею. Вони зривають рослини своїми товстими губами і проковтують їх, подібно до бегемотів.

Сирени не полохливі, але й не сміливі, живуть мирно з іншими твари­нами і взагалі піклуються тільки про свою їжу. Особини обох статей при­хильно ставляться одне до одного, оберігають і захищають одне одного, а матері доглядають своїх дитинчат дбайливо і з великою любов’ю; кажуть, що коли мати годує дитинча, то притримує його одним із ластів і ніжно притискає маленького до свого товстого тулуба. Голос у цих тварин — слабкий і глухий стогін. Під час дихання чується голосне сопіння. Слід зазначити, що ці незграбні створіння не тільки легко зносять неволю, але навіть можуть бути приручені.

Сип білоголовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-08-2011

СИП БІЛОГОЛОВИЙ (Gyps fulvus) належить до родини Яструбині. Сипи мають довгастий, тонкий дзьоб і низькі кінцівки, але довгу гусячу шию; вона поступово переходить у довгасту голову і вкрита обрідною, білою, пухоподібною щетиною. У пташенят всі пера, особливо пера ший­них брижів, Довгі. Таким чином, безпомилково можна відрізнити молодих сипів від старих за їхніми довгими і висячими перами, а старих, навпаки, за їхніми короткими, розмочаленими перами.

Білоголовий сип має тіло завдовжки 1,12 м, розмах крил 2,56 м, дов­жина крила 68 см, довжина хвоста ЗО см. Оперення дуже рівномірне світло-жовтувато-буре. Поширений у Трансільванії, Південній Угорщині і на всьому Балканському півострові, в Східній, Південній і Середній Іспанії, на Сардинії та Сицилії.

У Центральній Африці білоголового сипа заміняє сип Рюппеля (Gyps ruppellii), найкрасивіший вид.

Усі сипи, мабуть, воліють жити на скелях; тому їх частіше можна по­бачити поблизу гір зі зручними, прямовисними стінами. Але деякі види, і особливо сип Рюппеля, часто сідають на дерева і навіть влаштовуються там на ніч. Способом життя білоголовий сип багато в чому схожий на сипів інших видів. Сипи так добре ходять по землі, що людині треба докласти певних зусиль, щоб наздогнати його. Білоголові сипи живуть великими зграями, утворюють цілі поселення і об’єднуються з іншими видами.

Знищуючи падло, переважно вищають нутрощі тварин. Декількома укусами вони прорізають круглу діру в животі і засовують в неї свою дов­гу шию, наскільки це можливо. Найм’ясистіші нутрощі проковтують, не виймаючи голови з діри, а кишки спочатку витягують сильними рухами назовні, розділяють їх дзьобом на частини і вже шматками проковтують. Зрозуміло, що голова і шия при цьому вкриваються кров’ю і слизом, так що після іди сипи мають жахливий вигляд. Однак, наситившись, сипи прагнуть покупатися і висушити оперення.