Синицеві

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-08-2011

СИНИЦЕВІ, родина Рагіdае, мають прямий, короткий, конічний дзьоб, міцні кінцівки, озброєні загнутими кігтями, і короткі крила. Ро­дина ця поширена по всій півночі земної кулі, але окремі представники живуть і на півдні. Звичайне місце їхнього мешкання і полювання — ліс. Голос у них неприємний і схожий на писк мишей; живляться комахами, насінням, а деякі винятково личинками і яйцями комах; тому-то синиці такі корисні для наших садових дерев. Найвідоміший вид цієї родини — велика синиця (Parus major). Довжи­на тіла 16 см, розмах крил 25, довжина крила 8, а хвоста 7 см. Починаючи з 65° північної широти, велика синиця поширена в усіх країнах Європи, але не скрізь в однаковій кількості. У південних країнах вона з’являється тільки взимку. Є також і в Північно-Західній Африці.

Це жвавий, веселий, невтомний, цікавий і забіякуватий птах. Наскільки це можливо, синиця тримається на гілках дерев; вона дуже рідко спускається на землю, а також неохоче пролітає великі відстані, оскільки політ її досить важкий і незграбний. Спів хоча й простий, але приємний, багато хто по­рівнює його з дзвоном дзвіночків. Нетовариська і нелагідна, синиця вороже ставиться до слабших за неї створінь; надзвичайно боїться хижих птахів. Основну поживу великої синиці складають комахи, їхні яйця і личинки: м’я­со ж, насіння і плоди є для неї ласощами; вона, мабуть, ненаситна, оскільки їсть з ранку до ночі, і коли не в змозі з’їсти комаху, однаково вбиває її.

Синиця блакитна (Parus caeruleus) зверху має блакитно-зелене забарв­лення, знизу — жовте, а голова, крила і хвіст — блакитні. Поширена по всій Європі, де тільки є ліси, а також у Передній Азії і Сибіру. Інший близький до неї вид — біла синиця (Parus cyanus) — характерний для Росії. Обидва види віддають перевагу листяним лісам і фруктовим садам. Способом життя і поведінкою нагадують звичайну синицю. Живляться виключно комахами.

Московка (Fants ater) зверху забарвлена в сірий колір, знизу — в сіру­вато-білий; поширена в Європі, населяє хвойні ліси. Болотяна синиця (Р. palustris) характерна для Скандинавії і Північної Росії.

Чубата синиця (Parus cristatus) водиться виключно в хвойних лісах Північної Європи. Веселий настрій, рухливість, зухвалість і пристрасть до сварок властива всім синицям. Чубата синиця разом із московкою вважається найбільшим добродійником хвойних лісів, оскільки живиться переважно яйцями і личинками шкідливих комах і гребує будь-яким на­сінням. До неволі звикає погано.

Ремез (Remiz pendulinus) — найдрібніший вид з родини Синицеві.

Сиги

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-08-2011

СИГИ (Coregonus) належать до родини Сигові ряду Лососеві. Мають сплюснуте тіло, малий беззубий рот і неміцно закріплені луски. Найваж­ливішими для промисловості сигами є: білорибиця, або нельма, сирок, муксун, чир, або щокур, і зельдь. Усі ці риби у великій кількості населяють Обський басейн і мають величезне промислове зна­чення.

Тільки-но зрушиться навесні лід, як риби ці незліченними зграями йдуть із моря і підіймаються вгору річкою, майже до витоків, метають ікру і йдуть назад, долаючи, таким чином, відстані 7000 км.

Західний сиг (Coregonus wartmanni) завдовжки 40—60 см, важить до З кг; водиться в річках і озерах Середньої і Північно-Західної Європи. Там живе і річковий сиг (Coregonus fera), в якого більш коротка і тупа морда; розміри такі ж самі; забарвлення трохи темніше; в озерах трима­ється звичайно на великій глибині.

Кильх (Coregonus hiemalis) дещо менший, до 40 см завдовжки; тіло ко­ротше, спина вигнута. Водиться, головним чином, у швейцарських озерах.

Ряпушка (Coregonus albula) завдовжки 15—20 см. Водиться в озерах Росії і Німеччини.

Морський сиг (Coregonus oxyrhynchus), верхня щелепа якого випина­ється вперед, завдовжки 40—60 см, важить до 1 кг. Водиться в Балтій­ському морі, звідки в травні прямує для метання ікри до річок. М’ясо має ніжний смак і вживається або свіжим, або копченим.

Сивуч

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-08-2011

СИВУЧ (Eumetopias jubatus) належить до родини Вухаті тюлені ряду Ластоногі. Самець сивуча досягає при довжині тіла 4 м близько 3 м в обхваті. Середня вага, за словами Еліота, досягає 1 тонни. Самки на­багато менші, не більш як 3 м завдовжки і рідко їхня вага доходить до 200 кг. Очі великі та виразні. Вухо циліндричне, звужується біля осно­ви гострим кутом і вкрите короткою обрідною шерстю. На верхній губі є 30—40 гнучких білих або жовтувато-білих щетин, деякі досягають 45 см завдовжки. Кінцівки більше пристосовані до руху у воді, ніж на суші, вкриті грубою, шорсткою шкірою, тоді як весь тулуб вкритий короткою, жорсткою і блискучою шерстю. Самці бувають чорні, червонувато-бурі, темно- і світло-сірі; в одному і тому ж самому стаді трапляються особини зі світлими і темними ластами, темними плямами на тулубі, так само, як і сірі з більш темною шиєю і світло-сірою головою. Самки частіше бува­ють світло-бурі; дитинчата мають аспідний або темно-сірий колір, який у кінці першого року життя переходить у горіховий колір.

Сивучі поширені в північній частині Тихого океану і в східній — до екватора. Місця, де вони збираються для спаровування, так звані лігвища, звичайно розташовані між 53 і 57° північної широти в Америці, Євразії і на більшій частині островів цієї смуги. Тут вони з’являються регулярно з року в рік тисячами, виходять на берег і народжують дитинчат.

Спаровування відбувається на різних широтах в різний час: на берегах Каліфорнії — між травнем і серпнем; на берегах Аляски — між черв­нем і жовтнем. У цей час самка народжує дитинчат, яких виховує разом із самцем; самець також турбується про дитинчат, охороняє їх і навчає. Спочатку молоді сивучі бояться води, але незабаром звикають до неї, а коли настає час залишати берег, вони вже настільки добре почувають себе у воді, що можуть разом із батьками решту року провести у відкритому морі. З численного стада дуже небагато сивучів залишаються на улюбле­ному місці і вже не покидають його ніколи. Під час статевого збуджен­ня сивучі, і особливо самці, майже не вживають їжі; самки час від часу вирушають на пошуки поживи, але не наважуються далеко відійти від дитинчат. Сивучі довго можуть обходитися без їжі. Кажуть, що тварини різної статі та віку не тільки голодують цілими тижнями, але й долають при цьому страшні труднощі без жодної шкоди для здоров’я.

На початку щорічних зборищ на суші тварини, які повернулися на старе місце, і новоприбулі тварини дуже дикі та полохливі; але коли на берегах, кручах і скелях з’являються самки, їхня поведінка змінюється: з того часу починається боротьба самців за самок. Бої тривають іноді цілими днями, зупиняються тільки тоді, коли тварини дійшли до цілко­витої знемоги, і починаються знову, коли вони трохи відсапаються. Бійка припиняється тільки тоді, коли обидва супротивники однаково заслабли, або один з них тікає з поля бою, або коли обох виганяє третій, сильніший самець; остаточно переможений сумно переповзає на інше місце. Зви­чайно на чолі стада стоїть тільки один самець; але може так статися, що їх виявиться два на одній скелі; тоді справа, звичайно, не обходиться без зухвалого ревіння і незначних битв.

Із закінченням періоду статевого збудження, який у сивучів каліфор­нійських берегів триває майже чотири місяці, більша частина численних стад іде у відкрите море і полює на морських тварин і рибу. Тільки менша частина може знайти поживу в достатній кількості біля берегів. Риби, м’я­котілі та ракоподібні, так само як і водяні птахи, є звичайною поживою цих ластоногих, які, втім, ніколи не проминають нагоди проковтнути де­кілька каменів вагою до 500 г. За спостереженнями Скаммона, сивучі вдаються до особливої хитрості, щоб зловити морського птаха: вони, по­бачивши чайку, опускаються на велику глибину, потім підпливають під водою ближче до неї й обережно вистромлюють на поверхню води кінчик носа; тоді, вірогідно за допомогою вусів, влаштовують коловий рух води з наміром звернути увагу чайки, що летить над водою. Чайка, вважаючи, що має діло з якою-небудь невеликою морською твариною, кидається вниз, щоб спіймати її, й опиняється в пащі сивуча.

У різних місцевостях на цих тварин полюють різними способами; але жоден із них не загрожує сивучам цілковитим знищенням, як спосіб єв­ропейців, які і в цьому випередили решту народів.

Сивка золотиста

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-08-2011

СИВКА ЗОЛОТИСТА (Pluvialis apricaria) належить до родини Сивкоподібні. У неї передня частина шиї, груди і черево — чорні; всі пера верхньої частини тіла чорні з білими облямівками і мають золотисто-зелений відтінок; малі махові пера темно-бурого кольору, великі мають на темному тлі золотисто-зелені смужки. Довжина тіла — 26 см, розмах крил — 58, довжина крила — 18, а хвоста — 8 см. Сивка — типова меш­канка тундри. Південніше 57-ї паралелі вона гніздиться дуже рідко, але відвідує всі місця Європи під час своїх зимових перельотів на південь. Сивка — жвавий, веселий птах, красиво ходить, добре бігає по землі, спритно й швидко літає і поблизу гнізда зазвичай робить під час польоту красиві повороти. Голос її чистий і милозвучний; органи чуття і розумові здібності також високо розвинені, оскільки сивці властиві товариськість, миролюбність, тямущість, ніжність до пташенят та інші гарні риси. По­жива її складається з черв’ячків і комах, особливо комарів; вода необхід­на їй для пиття і для купання, оскільки сивка щодня миє свої пір’їнки. Гніздом їй служить неглибока ямка, вимощена травинками, куди самка кладе свої досить крупні яйця. Крім того, що в сивки є безліч ворогів се­ред ссавців і птахів, їм доводиться ще через своє смачне м’ясо зазнавати переслідувань з боку людини.

Cатир-трагопан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-08-2011

C<атир-трагопан (Тгаgораn satyra) належить до родини Фазанові, поширений у східній частині Гімалайських гір, Непалі та Сиккимі. Це, поза сумнівом, найкрасивіший вид цієї родини. Лоб і тім'я чорного кольору. Через скроні до потилиці тягнеться досить широка чорна смуга, такого ж кольору вузька облямівка оточує шкірясті нарости. Потилиця, верхня частина шиї і додаткові крила одноколірні, карміново-червоні; зашийок, груди і черевце вкриті на червоному тлі малюнком, що складається з білих із чорною облямівкою плям, розташованих на кінцях пер. Нижні шийні пера і верхні покривні пера хвоста бурого кольору вкри­ті чорними і жовтими смужками і прикрашені плямами на кінці. Деякі покривні пера крил вкриті також червонуватими плямами, темно-бурі махові пера мають краї глиняно-жовтого кольору і прикрашені такими ж самими смужками. Рульові пера чорного кольору і вкриті в кореневій частині темними, вогненно-жовтими поперечними смужками. Очі тем­но-карі, гола очна ділянка, ріг, воло і шкірясті нарости темно-синього кольору і вкриті червоними або оранжево-жовтими плямами, кінцівки жовто-бурого кольору. Довжина тіла досягає 75 см, довжина крила — ЗО,, довжина хвоста — 28 см. У самки, яка помітно менша, в оперенні пере­важає красивий бурий колір.

Їхній політ дуже стрімкий і супроводжується своєрідним, тріскучим звуком, тому трагопана, навіть не бачивши його, легко впізнати і відрізнити від інших диких курячих. Там, де його місцеперебування часто відвідується мисливцями, трагопан тримається обережніше, а якщо відвідини час від часу повторюються, він стає до того полохливим і хитрим, що перевершує щодо цього будь-якого іншого птаха.

З початком весни, як тільки на найвищих горах починає танути сніг, сатири залишають свій зимовий притулок, відокремлюються і розлітають­ся по тихих і відокремлених лісах в поясі берези і білої альпійської троян­ди, поселяючись звичайно на самому узліссі. Спаровуються вже в квітні, і тоді часто випадає побачити самців. Багато які з них, мабуть, ведуть кочовий спосіб життя, бажаючи, ймовірно, відшукати собі подругу.

Сарна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-08-2011

САРНА (Rupicapra rupicapra) належить до родини Порожнисторогі під­ряду Жуйні. Завдовжки 1,1м, при цьому 8 см припадає на,хвіст, висотав холці 75, а в крижах 80 см. Вага тіла — до 45 кг. Роги, зміряні по кривизні, завдовжки близько 25 см, у самця вони більші, крутіше загнуті та від­стоять один від одного далі, ніж у самки. В усьому іншому особини обох статей майже зовсім схожі між собою, хоча козли завжди більші від кіз. Досить жорстка їхня шерсть літом коротка, не перевищує 3 см завдовжки; взимку вона подовжується до 12 см, а на холці шерсть, яка утворює так званий чубок, досягає 18—20 см завдовжки. Волосинки на кінцях чубка чорні. Темна смуга, що йде від кінчика морди до вух, чорно-бура. Молоді особини червоно-бурого колюру, ділянки біля очей у них світліші.

Сарни поширені в Абруції, Піренеях, Кантабрійських горах, Греції, Далмації, Карпатах, на вершинах Високих Татр, у Трансільванських Аль­пах і, нарешті, на Кавказі.

Стадо пасеться на досить великій площі, часом залишає це місце і може перекочувати досить далеко. Старі козли більше схильні до таких подо­рожей, ніж кози і молоді козенята. Вночі сарни відпочивають. На світанку вони йдуть на пасовище. Перед полуднем лежать, підібравши ноги в тіні під навислою кручею або під старою розлогою ялиною і пережовують жуй­ку. Опівдні встають і спокійно прямують в гору; потім, пополудні, знову декілька годин відпочивають під деревами, на гладкій поверхні кручі, на сніговому полі або в іншому подібному місці. Увечері йдуть ще раз пастися і з настанням сутінків влаштовуються на нічліг.

Сарни, як тварини надзвичайно товариські, збираються великими стадами, до складу яких входять кози, козенята і молоді козли, не старші дворічного чи трирічного віку. Дорослі козли живуть окремо, кожний сам по собі, за винятком періоду спаровування. Кожна сарна, помітивши що-небудь підозріле, видає далеко чутний свист, супроводжуючи його ударами передньої ноги.

Сарна вміє себе захищати, впевнено стрибає, моторно і вправно бігає в таких небезпечних місцях, де альпійська коза не зуміла б пройти. Там, де існує хоч невеликий виступ, сарна може встояти; кількома стрибками вона долає значну висоту, наче злітаючи.

Найкраще розвинені у неї слух і нюх, зір, здається, слабкий. Вона не полохлива, а тільки обережна. До людини вона, правда, ставиться недовірливо, але не завжди уникає її присутності. Вона дуже цікава, і тому її увагу можна легко перевести на інший предмет.

На початок тічки, яка починається у сарн в середині листопада і триває до кінця грудня, дорослі самці приєднуються до стад, причому безупинно перебігають з місця на місце від одного стада до іншого, втрачаючи весь свій жир за 6—8 днів. їхній голос — глухе хрокання, якого, окрім періоду тічки, зовсім не чути, тепер лунає безупинно. Коли з’являються нові сам­ці, молоді козли перелякано розступаються. Старі самці, що знаходяться біля стада, виступають наперед, починають боротьбу з новоприбулими і між собою; сильний самець не терпить суперника в стаді, хай навіть воно складається з 30—40 голів.

У цей час самець жахливо ревнивий і лютий: підозріло озирається дов­кола, не помічаючи через своє збудження навіть присутності мисливця; завзято мчить назустріч кожному новоприбулому самцеві і негайно стає з ним до бою, якщо той відразу не відступає. З самками самець поводиться нетерпляче і грубо, ганяється за ними і силою впокорює тих, які не під­даються добровільно. Збудження у самок буває майже таке ж сильне, як і в самців. На Штирийських і Каринтійських Альпах тічка починається в листопаді та припиняється, мабуть, до 10 грудня; самка народжує козенят тільки наприкінці травня або на початку червня, отже, вагітність триває 28 тижнів, або 200 днів. У старих самок іноді народжуються двоє, рід­ко троє дитинчат, у молодих завжди буває тільки одне. Протягом шести місяців мати дуже ніжно ставиться до свого дитинчати, піклується про нього і навчає всього, що йому потрібно в житті. Самець зовсім не піклу­ється про своє потомство. Дитинчата ростуть надзвичайно швидко: вже на третьому місяці у них виростають ріжки, а трирічні сарни — вже до­рослі або принаймні стають здатними до розмноження. Кажуть, що сарни живуть до 20—25 років.

Протягом літа сарни живляться найкращими, соковитими і смачними альпійськими рослинами, переважно тими, які ростуть уздовж снігової лінії. Крім того, вони об’їдають молоді паростки і пагони кущів, почина­ючи з альпійської троянди і закінчуючи молодими гілками хвойних дерев. Пізньої осені і взимку їм доводиться задовольнятися травою, що стир­чить з-під снігу, а також мохом і різноманітними лишайниками. Сіль їм необхідна, як і майже всім жуйним, але вони легко обходяться без води, а спрагу, ймовірно, втамовують тим, що злизують росу з листя.

Зима приносить із собою не тільки голод, ще вона небезпечна сніж­ною лавиною, яка іноді хоронить під собою цілі стада. Сарни, щоправда, дізнаються про цю небезпеку і прагнуть вибрати захищені місця, проте часто все-таки гинуть під лавиною. Деяких тварин вбивають камені та уламки скель, що котяться з висоти. Пошесні хвороби забирають чимало жертв; багато ворогів, наприклад рисі, вовки, ведмеді, орли і ягнятни­ки, також переслідують їх. Орли і ягнятники блискавично кидаються на,< них, забираючи молодих сарн, тримаючи їх у кігтях, старих же прагнуть скинути в прірву, не звертаючи уваги на їхній опір. Але найстрашніший ворог сарн — людина, особливо в тих місцях, де закон не захищає їх від винищування.

Сапсан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-08-2011

САПСАН (Falco peregrinus) належить до родини Соколині, відрізня­ється від інших ловецьких соколів меншими розмірами, коротшим і за­гнутим дзьобом і коротшим хвостом. Уся верхня частина тіла світлого аспідно-сірого кольору з темними трикутними плямами, нижня частина грудей і черево глинисто-жовті з темними смугами; махові пера аспідно-чорні і також вкриті плямами.

Сапсан цілком заслуговує на свою латинську назву (peregrinus — «мандрівний»), оскільки літає майже по всьому світу. Під час свого пере­льоту він відвідує всі північні країни Європи, Азії й Америки, пролітає всю Європу до найпівденніших регіонів і досягає Центральної Африки. Він водиться в безмежних лісах, переважно таких, посеред яких височіють високі скелі; але він не уникає і селищ, і мені неодноразово доводи­лося бачити сапсана на церковних баштах Берліна. Живиться він, мабуть, виключно птахами. Якщо сапсан зловить якогось птаха, то душить або заколює його кігтями звичайно ще в повітрі; aie з дуже важкими птахами, яких понести йому не під силу, він розправляється на землі.

У наших країнах сапсан гніздиться в тріщинах стрімких скель, до яких завжди важко дістатися; іноді він будує гніздо і на високих деревах. Але зви­чайно користується гніздами інших хижих птахів, починаючи від орлана і закінчуючи шулікою. У травні або червні самка кладе в гніздо 3—4 яйця.

Саламандри

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-08-2011

Саламандри, родина Salamandridae. З давніх-давен саламандру вважали жахливо отруйною твариною. Безліч залоз, які знаходяться в її шкірі, можуть рясно виділяти слиз, який абсолютно нешкідливий, але здавна вважався дуже отруйним. Завдяки рясному виділенню слизу ви­ник забобон, що саламандра не горить у вогні, оскільки, кинута у вогонь, вона дійсно якийсь час рятується посиленим виділенням слизу.

Типовим представником родини саламандр є вогненна саламандра (Salamandra), яка може бути названа також плямистою, оскіль­ки поцяткована великою кількістю жовтуватих і золотистих цяточок, роз­киданих на чорному тлі. Поширена по всій Середній і Південній Європі, у Північній Африці і Передній Азії; мешкає в сирих темних місцях і вдень ховається під корінням, під камінням або в нірках. Найважливіша для неї умова життя — волога, так що за сухої погоди саламандра почуває себе погано і може навіть зовсім загинути. Оскільки саламандра не дуже швидко рухається, вона живиться тільки такими тваринами, як слима­ки, черв’яки, равлики тощо. Личинки народжуються живими. Пуголовки, в яких є зябра, живуть у воді, але восени втрачають їх і поселяються на землі. На зиму впадають у сплячку.

Їдкий слиз, що виділяється шкірними залозами, служить для саламан­дри єдиним знаряддям захисту, і вона користується ним дуже вміло, бриз­каючи отруйними краплями на відстань до метра. Отруйні властивості цього слизу, як ми бачили, завжди надто перебільшували, але, безпереч­но, він смертельний для багатьох дрібних тварин: пташок, земноводних і плазунів. Отруєний птах не може втримати рівноваги, і пальці його ніг судомно стискаються, він падає на бік і починає битися в конвульсіях. Проте для великих тварин і для людини отрута ця безпечна і спричиняє5 тільки легке запалення на шкірі.

В Альпах живе близька родичка цієї саламандри — альпійська сала­мандра, дещо менша (11—13 см), глянсувато-чорного кольору, без плям. У більшості випадків альпійські саламандри живуть групами у вологих лісах і ущелинах; дуже ледачі, побільш тварини.

Cаки чорний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-08-2011

Cаки чорний, або смугастий (Chiropotes satanas), належить до роди­ни Чіпкохвості мавпи. Саки переважно осадкуваті, довга пухнаста шерсть надає їм вельми незграбного вигляду; кінцівки досить товсті, а хвіст вкритий густою пухнастою шерстю, яка подовжується донизу. Волосся на верхній частині голови розділене проділом, на щоках і підборідді за­кінчується густою довгою бородою.

Нечисленні види цього роду поширені виключно в північній частині Південної Америки. Тут вони живуть у сухих лісах, де немає чагарників, і тримаються осторонь від інших мавп. У невеликих лісах верхів’їв річок Мараньйон і Оріноко водиться переважно найпоширеніший вид цього роду — чорний, або чортовий, саки, куксіо індійців, завдовжки 55 см і майже з таким самим довгим хвостом. Абсолютно кругла голова його немов вкрита шайкою, утвореною не дуже довгим і густим волоссям, що променеподібно відростає від тімені. Спереду воно розділене проділом. Щоки і підборіддя опушені густою чорною бородою. Верхня частина тіла мавпи вкрита густою, але не довгою шерстю, нижня ледве прикрита шер­стю, хвіст дуже пухнастий. У старих мавп шерсть чорна, на спині блідо-жовта, у молодих — буро-сіра. Капплер говорить, що в Гвіані цю мавпу називають «шиу»; вони живуть невеликими родинами по 4—6 особин, не дуже поширені та в неволі рідко виживають.

Cаки лисохвостий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-08-2011

Cаки лисохвостий, або волохатий (Pithecia hirsuta), за описом Бетса, близький родич чорного саки, належить до родини Чіпкохвості мавпи. Волохатий саки, або парауаку, досягає майже метра завдовжки, половина якої припадає на досить розвинений хвіст. Він вкритий густою, довгою (майже 12 см) шерстю, яка спереду спадає на гладкий лоб, закриваючи частково морду; на решті тіла його шерсть дуже схожа на шерсть ведмедя. Чорна з сірими цятками шерсть на голові набирає горіхового, на грудях червонувато-бурого відтінку; на внутрішньому боці стегон він переходить у червонувато-бурий колір. Щетинисті бакенбарди брудно-сірого кольору, п’яти жовтувато-бурі, морда, де шер­сті немає, чорна.

Спікс знайшов цю мавпу в лісах Бразилії між річками Амазонка і Ріо-Негро. Він розповідає, що волохаті саки вранці та ввечері виходять зі своїх лісів, збираються величезними групами і починають пронизливо кричати. Вони надзвичайно обережні та моторні: почувши щонайменший шум, вся зграя негайно кидається тікати і ховається в лісі, тому мисливцю рідко вдається дістати живцем хоч одну мавпу. Але приручені мавпи від­чувають велику прихильність до свого господаря.