Саки блідоголовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-08-2011

САКИ БЛІДОГОЛОВИЙ (Pithecia pithecia) належить до родини Чіпко­хвості мавпи. Зовнішній вигляд значно змінюється залежно від віку. Вна­слідок цього він дістав безліч назв. У старих самців шерсть майже скрізь чорна, тільки на передніх кінцівках дещо світліша. Спереду, до самих брів, голова вкрита короткою, світлою шерстю, яка на лобі розділена смужкою чорної шкіри; на щоках довгі бакенбарди. Але шерсть буває також жовту­ватого кольору, морду ж оздоблює іржаво-червоне волосся. Чорна морда вкрита обрідним волоссям іржавого кольору. Вуха, п’яти, пальці і нігті чор­ні. У самок верхня і зовнішня частина тіла бура, нижня — яскраво-руда; бакенбарди чорні. Молоді мавпи схожі на матір. Шерсть здебільшого довга, жорстка, груба і лише на нижній частині тіла і руках — тонка й обрідна. Морда облямована світлою шерстю, яка утворює бакенбарди.

Вкрита жовтувато-білою густою шерстю морда має вигляд маски, на якій різко виступають чорний ніс і рот. За словами Лаборда, пожива цьо­го саки складається з ягід, плодів і бджолиних стільників. Самки наро­джують по одному малюку і довго носять його на спині.

Саймірі білячий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-08-2011

САЙМІРІ БІЛЯЧИЙ (Saimiri sciureus), або «мертва голова». Цей вид має гарний тулуб, красиве і приємне для очей забарвленням шерсті, ха­рактеризується граціозністю рухів і веселим норовом. Його можна смі­ливо назвати однією з найкрасивіших мавп Нового Світу. Дещо страшна назва «мертва голова», по суті, не відповідає справжньому вигляду його голови. У стрункого саймірі дуже довгий хвіст. Його м’яка шерсть на спи­ні червонувато-чорна; у старих саймірі вона стає помаранчевого кольору з сірими цятками на кінцівках, а на животі біта. Іноді переважає сірий колір. Трапляються також мавпи з чорною головою, яскраво-жовтим ті­лом з чорними цятками; кінцівки у такому разі золотисто-жовті. Загальна довжина тіла 80 см, довжина хвоста 50 см.

Батьківщиною цієї мавпи слід вважати Гвіану, де вона водиться пере­важно по берегах річки цієї багатої країни. За словами Шомбургка, саймірі належать до найпоширеніших видів мавп цієї смуги. Подібно до капуци­на, поширеного там, саймірі живуть численними (по сто особин і більше) зграями не у високих лісах, а в чагарнику на узліссях і підіймаються іноді на висоту до 600 м над рівнем моря. Часто вони об’єднуються зі зграями капуцинів. Саймірі цілий день постійно рухаються, а ніч проводять на верхівках пальм, які служать їм надійним притулком. Вони дуже полох­ливі, вночі не наважуються навіть поворухнутися, а вдень тікають у разі щонайменшої небезпеки, і тоді можна побачити, як уся зграя тягнеться довгою низкою по верхівках дерев. Попереду йде ватажок, який завдяки спритності цих тварин швидко приводить всю зграю в безпечне місце. Матері носять своїх дитинчат спочатку на руках, а потім, коли воші трохи зміцніють, — на спині. Втім, дитинчат можна бачити біля матерів цілий рік, — мабуть, дитинчата народжуються в будь-яку пору року.

Вони чудово лазять і дивовижно легко перестрибують досить великі простори. У спокої часто сидять, як сидить собака; під час сну опускають голову між ніг, так що вона торкається землі. Хвіст служить їм кермом під час стрибків. Вони, правда, обхоплюють ним іноді який-небудь предмет, але не в змозі утриматися на хвості. Звуки, що вони видають — свист, повторюваний кілька разів.

Сайгак

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-08-2011

САЙГАК, або сайта (Saiga tatarica), — поширена на південному сході Європи і в Азії степова антилопа. Це досить незграбна тварина з товстим і осадкуватим тулубом і досить стрункими, але низькими кінцівками; дов­га і м’яка шерсть вкриває все тіло гладким пухнастим хутром. Ніс да­леко видається за нижню щелепу і розділений посередині поздовжньою борозенкою; він хрящуватий і вкритий шкірою, яка легко зморщується, завдяки чому ніс дуже рухливий. Тупий кінець і великі круглі, по краях волохаті, а всередині голі ніздрі надають йому вигляду хобота. Роги, які є тільки у самця, посаджені досить далеко один від одного над очними западинами, вони загнуті у вигляді ліри, мають у нижній частині ледве помітні кільцеподібні смужки, на кінцях загострені та гладкі; їхнє за­барвлення блідо-руде і вони прозорі. Майже зовсім заховані в шерсті вуха короткі, широкі, незграбної форми і вкриті з внутрішнього боку обрідною кудлатою шерстю. Невеликі очі, що сидять далеко одне від одного в дуже глибоких очних западинах, мають майже голі повіки; зіниця довгаста, а райдужна оболонка жовтувато-бура. Стрункі ноги трохи заломлені все­редину, передні копита короткі й оточені ззаду мозолястою шкірою, яка спускається з бабок; передні копита мають тригранну форму; задні дуже схожі на передні, тільки гостріші. Влітку коротка шерсть ледве досягає 2 см завдовжки, пізньої осені виростає до 7 см і більше. Спина і боки влітку сірувато-жовтого кольору, кінцівки нижче коліна темніші, шия і нижні частини тулуба, так само як і внутрішня частина ніг, — біті. До зими шерсть світлішає і набуває жовтувато-сірого, зверху білого забарв­лення. Довжина тіла дорослого самця 1,3 м, причому хвіст завдовжки близько 11 см; висота в холці ледве досягає 80 см; довжина рогів дорос­лого самця, вимірюючи по вигинах, 25—30 см. У самки два соски.

Сайгак, починаючи від південних придунайських країн і Карпат, по­ширений у степах уздовж Чорного моря, біля Кавказьких гір, Каспій­ського й Аральського морів до Іртиша й Обі на північ до 55° північної широти. Сайги живуть завжди невеликими родинами, але на початку осе­ні збираються стадами з декількох тисяч голів і мігрують з одного місця на інше; тільки на початку весни вони повертаються на попередні місця. Дуже рідко можна побачити сайгу окремо від стада, оскільки старі самці навіть влітку не залишають стад. Даллас помітив, що під час загального відпочинку декілька сайгаків завжди пильнують і оберігають тих, які лежать на траві, пережовуючи жуйку. Коли один зі сторожів лягає, на його місце заступає інший.

Дорослий самець біжить так швидко, що ні коневі, ні гінчаку його не наздогнати; молоді швидко стомлюються, та й старі часто стають здобич­чю хижаків, наприклад вовків.

Із органів чуття найкраще розвинений у сайгаків нюх. їхній зір, ма­буть, слабкий. Вони полохливі, як взагалі всі стенові тварини, нерозсуд­ливі і в мить справжньої небезпеки рідко вміють розумно виплутатися з халепи.

Їхня пожива складається переважно з солончакових рослин, яких удо­сталь у спекотних безплідних степах, по яких протікають соляні джерела. Ймовірно, через таку особливу поживу м’ясо сайгака мас їдкий смолянис­тий запах. Час тічки припадає на кінець листопада; в цей час самці борються між собою. Вагітність самки триває звичайно до травня; близько середини цього місяця вони народжують по одному дуже незграбному дитинчаті.

Незважаючи на поганин смак м’яса, степові жителі полюють на сай­гаків, їх переслідують на конях і з собаками.

Саджа звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-08-2011

САДЖА ЗВИЧАЙНА (Syrrhaptes paradoxus) належить до родини Рябкові, має світло-сірі груди і боки та попелясто-сірі махові пера; по гли­нистому тлу спини і хвоста йдуть чорні поперечні смужки; верхня частина черевця буро-чорна, нижня — світло-сіра. Зона її поширення простира­ється від східних берегів Каспійського моря до Джунгарії.

«У середині березня, — пише Пржевальський, — коли сніг те вкриває пагорби високого степу, саджа прилітає з півдня і живе тут невелики­ми групами, але завжди парами. Цікаво спостерігати цих птахів, коли вони навесні часто з’являються біля прісної води, щоб угамувати спра­гу; вони злітаються звідусюди і кричать, вгледівши берег; на їхній крик відповідають ті, що прилетіли раніше, до яких вони і приєднуються. Біля води саджі сідають рядами, по 10—12 особин разом. Але вони не­довго тут залишаються і незабаром вирушають на пошуки корму. Саджі охоче їдять соковиті пагони мокродинника, а в їхньому волі я часто знаходив насіння мильнянки. Мені не раз траплялося спостерігати їх під час відпочинку; спочатку вони квапливо бігають з одного боку в інший, мабуть відшукуючи поживу; наситившись, вони виривають собі ямки і всаджуються в них так само, як це роблять наші свійські кури».

Гніздо цих птахів дуже просте і цілком схоже на гнізда інших рябків; воно знаходиться в солончаковому грунті і являє собою плоске поглиблення, краї якого викладені пагонами мильнянки; самки двічі на рік відкладають по 3 яєць.

Рябчик

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-08-2011

РЯБЧИК належить до родини Тетеруки. Верхня частина тіла забарвлена в іржаво-сіруватий колір з білими плямами; на покривних перах крила помітні білі поздовжні смужки; махові пера сіру­вато-бурі, рульові — чорнуваті. Зона його поширення простирається від Піренеїв до Полярного кола і від Атлантичного до Тихого океану. Він від­дає перевагу горам перед рівнинами, але і на горах живе постійно лише у певних місцях; великі площі змішаних лісів слід вважати його улюбленим місцеперебуванням; у суцільних хвойних лісах він живе рідко. Рябчик по­любляє ховатися і тому його важко помітити; лише зрідка вдається поба­чити, як він перебігає через галявини від куща до куща, а іноді на товстих гілках дерева. Якщо його злякати, він швидко злітає і ховається на землі в кущах; якщо його наздогнати на землі, він сідає на найближче дерево і звідти з цікавістю дивиться на порушника його спокою. Політ його мало відрізняється від польоту інших тетеруків, але він легший, повільніший і тихіший, ніж у звичайного тетерука. Самці та самки помітно різняться голосом: звуки самки набагато різноманітніші.

Рябчик мало піклується про гніздо. Самка відшукує собі непримітне місце під кущем або в траві, викопує поглиблення і тут кладе яйця. Зна­йти гніздо рябчика надзвичайно важко; місце для нього вибирається з надзвичайною обачністю, і самка при наближенні ворога не спурхує і не тікає, відводячи мисливця від гнізда, а тихо крадеться, часто прикривши заздалегідь яйця підстилкою.

М’ясо рябчика — найсмачніше з усіх курячих, що й послужило при­чиною нещадного винищування цього птаха.

Рябки

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-07-2011

РЯБКИ, родина ряду Голубині, представляють голуби­них, пристосованих до життя в пустелі. У зовнішньому вигляді та вну­трішній будові цих птахів відображається їхня своєрідна батьківщина — рівнина, бідна на рослинність. Вони здаються стрункими, завдяки довгим крилам і великому хвосту, але насправді мають міцний короткий тулуб; голова у них невелика, дзьоб короткий, злегка заломлений і сплюснутий з боків; кінцівки невеликі, слабо розвинені. Оперення жорстке, забарв­лення його цілком відповідає кольору грунту. Рябки водяться тільки в Старому Світі і переважно в Африці. Місцями деякі види їх живуть по­ряд з іншими, але ніколи не змішуються з ними; представники ж одного виду завжди живуть дружньо. Іноді вони збираються у величезні зграї, які перекочовують з місця на місце і щодня долають величезні відстані, оскільки серед пустелі вони тільки деінде можуть знайти собі їжу. Коли ж настає час розмноження, вони утворюють невеликі групи, які в свою чергу діляться на окремі пари, котрі й вибирають собі на піщаному ґрунті зручне місце для кладки яєць

Рябок білопузий дещо менший за попередній вид, але яскравіше забарвлений, хоча переважний колір його оперення — пі­сочний. Маскувальне піщане забарвлення оперення досягає найбільшої досконалості в сенегальського рябка; загальний краси­вий червонуватий колір його переходить на голові та покривних перах крила в яскраво-жовтий, а на спині — в зеленкуватий.

Щодо способу життя і поведінки, то всі рябки надзвичайно схожі між собою. їхній голос настільки своєрідний, що його майже неможливо сплутати з голосом інших птахів. Вони дуже товариські. В пустелі, де їх ніхто не переслідує, вони бувають дуже довірливі та підпускають до себе людину на відстань декількох кроків; утім, їх не так легко помітити, оскільки їхнє забарвлення зливається з кольором грунту.

Рябок чорнопузий — один із найбільших видів цієї родини; груди його червонувато-сірі, черевце — чорне, великі махові пера — попелясто-сірі, верхні покривні пера крил — жовті, нижні — білі.

Руконіжки

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-07-2011

РУКОНІЖКИ, або ай-ай є не тільки особливим родом, але й особливою родиною в ряді Напівмавпи.

«Ця чотиринога тварина, — говорить Соннера, — дуже схожа на білку. Вона деякою мірою схожа також на чорного лемура і мавпу. На кожній кінцівці по п’ять пальців; на передніх кінцівках вони дуже довгі і трохи загнуті, через це тварина ходить дуже повільно. Пальці озброєні кри­вими кігтями. Два останні суглоби середнього пальця довгі, тонкі і не вкриті волоссям. Тварина користується цим пальцем, щоб діставати з тріщин дерев черв’яків і проштовхувати їх у глотку. Мабуть, він потрі­бен їй для того, щоб чіплятися ним за гілки дерев. На задніх кінцівках чотири пальці з кривими кігтями, п’ятий, або внутрішній, — великий палець, має плоский кіготь, схожий на ніготь людини. В кожній щелепі ай-ай є по два різці, які стоять дуже близько один до одного і схожі на дзьоб папуги; нижні набагато більші від верхніх. У нього великі, широкі та плоскі вуха; вони чорного кольору, гладкі, блискучі та вкриті зовні довгою шерстю. Над очима і носом, на щоках і підборідді у нього є пасма довгої шерсті.

Вся тварина вкрита жовтувато-білим пушком, з якого стирчить довге чорне волосся. Передня частина голови і шиї жовтувато-білого кольо­ру. Хвіст плоский, волохатий, вкритий довгою шерстю. Довжина тіла ай-ай 40 см, довжина хвоста — 60 см».

До сьогодні ай-ай, привезений Соннера до Європи, залишався єди­ним екземпляром, а опис, що з’явився 1782 року, — єдиним джерелом відомостей про життя цієї рідкісної тварини.

Ай-ай, або руконіжка, має такі зовнішні ознаки: голова дуже велика, шия коротка, тулуб досить товстий, довжина хвоста приблизно дорівнює довжині тіла. Кінцівки майже однакової довжини. У порівнянні з гайовою очі здаються маленькими, шкірясті вуха, навпаки, великими. На кінцівках особливо впадають в око дуже подовжені пальці. На руках потовщений знизу великий палець товстий і короткий; вказівний дещо тонший; без­іменний майже такий само завтовшки, як і великий; мізинець теж дуже товстий, але третій палець недорозвинений і здається, що він наче зсохся. Плесно помірно розвинуте, великий палець ноги середньої довжини має таку ж саму будову, як великий палець руки, решта пальців ноги майже однакової довжини і схожі будовою. Морда рудувато-сірого кольору, за винятком більш темного кільця навкруги очей і світлої плями над ними. Дорослі особини досягають завдовжки 1 м, причому 45 см припадає на від­стань від кінця морди до початку хвоста і понад 50 см — на хвіст.

Ай-ай боїться світла більше, ніж усі відомі мені ссавці. Нічну мав­пу можна принаймні розбудити. Прокинувшися, вона обмацує навкру­ги себе, здивовано дивиться на світ, освітлений денним світлом. Ай-ай вдень, якщо і вдасться насилу розтрусити його і примусити прокинутися, здається схожим на досконалий автомат. Машинально відповзає назад у свій темний закуток, згортається клубком, закриває морду пухнастим хвостом. Лише пізно вночі ай-ай пожвавлюється і виповзає зі свого тем­ного притулку, все ще побоюючись, щоб який-небудь промінь світла не засліпив його. Світло свічки, яке аніскільки не турбує інших нічних тва­рин, примушує його якнайшвидше сховатися.

Хода його схожа на ходу нічних мавп з тією лише відмінністю, що вона незрівнянно повільніша. При цьому тварина тримає задню частину тіла набагато вище за передню, спираючись на сильно розчепірені і загнуті пальці, волохатий хвіст стирчить горизонтально, не волочиться по землі.

Єдина їжа, яку дають тварині, складається з молока з вареним і розтер­тим жовтком, підмішаним до нього. Йому достатньо маленького блюдця на цілий день. Під час їжі ай-ай користується обома руками, він кидає ними рідку їжу собі до рота. М’ясної їжі він дотепер наполегливо уникав.

Усі гілки дерева, що знаходяться в клітці ай-ая, обідрані і покусані ним. Це свідчить про спосіб вживання ним своїх різців, що примусило природодослідників зарахувати цю тварину до гризунів. Мабуть, на волі він відшукує поживу на деревах, що засохли, і дійсно поїдає комах, як говорить Соннера. Я припускаю, що він обдирає кору дерев своїми чудо­во пристосованими для цього різцями, відкриваючи таким чином місця, де ховаються деякі комахи і їхні личинки, а потім витягує їх із щілин і тріщин своїми довгими пальцями і з’їдає.

Росомаха

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-07-2011

РОСОМАХА — одне з найнезграбніших створінь родини Куницеві, представник особливого роду, що має такі відмітні ознаки: тулуб міцний і короткий: хвіст короткий і вкритий густою шерстю; спина дуго­подібно загнута догори; велика голова, морда подовжена, але тупа на кінці; кінцівки короткі та сильні, великі ступні з п’ятьма пальцями озброєні го­стрими гачкуватими, короткими Кігтями. Череп схожий на череп борсука, але дещо ширший, коротший і дуже опуклий, так що лоб і спинка носа видаються вперед. Тіло росомахи завдовжки 95 см — 1 м, з яких від 12 до 15 см припадає на хвіст; висота в загривку 40—45 см. Шерсть на морді коротка і тонка, на ногах груба і блискуча, на тулубі — довга і кудлата; на­решті, на стегнах, бічних Смугах і на хвості жорстка і дуже довга. Тім’я і за­гривок чорно-бурі, але з домішкою сірого; спина, нижня частина і кінцівки чорного кольору; світло-сіра пляма знаходиться між очима і вухами, а світ­ло-сіра смуга, починаючи з лопатки, проходить з кожного боку уздовж всього тулуба. Підшерсток сірий, а на нижній частині тіла бурий.

Поширена росомаха від Південної Норвегії і Фінляндії, по всій Пів­нічній Азії і Північній Америці до Гренландії. Росомаха живе в гористих місцевостях півночі, віддаючи перевагу, наприклад, оголеним висотам Скандинавських Альп перед неосяжними лісами нижчих верховин. Вона міняє притулки, залежно від обставин, ховаючись там, де застане її ніч. Як і всі куницеві, ця тварина швидше нічна, ніж денна. Зиму росомаха проводить, не впадаючи в сплячку. Завдяки широким ступням вона може легко триматися на снігу, а оскільки цей звір до того ж нерозбірливий у їжі, то ніколи не зазнає сильного голоду.

Основна їжа росомахи — різноманітні гризуни. Вона також ходить слі­дом за вовками і лисицями, маючи надію поживитися залишками здобичі цих хижаків. Нарешті, у разі потреби росомаха нападає навіть на великих тварин. Зловивши дрібну тварину, росомаха негайно її з’їдає, зі шкірою і шерстю, але велику тварину вона ретельно зариває і їсть за декілька разів.

Спаровування у росомах буває восени або взимку, а в Норвегії, за словами Еріка, в січні. Через чотири місяці вагітності, звичайно в травні, самка в м’якому і теплому лігві, яке знаходиться в дуплистому дереві або в глибокій норі народжує двох-трьох, а в окремих випадках навіть і чоти­рьох дитинчат. Для такого лігва вона вибирає або відокремлену ущелину, яр між горами, або непрохідну гущавину лісу. Звичайно, розшукати це лігво важко; якщо вдається добути дитинчат росомахи ще маленькими, то приручити їх можна дуже легко. Генберг вигодував одну росомаху моло­ком і м’ясом і до того привчив її до себе, що вона бігала за ним у полі як собака. Росомаха ця була дуже рухлива, весело гралася з різними речами, качалася по піску, заривалася в землю і лазила по деревах. Тримісячна, вона з успіхом уміла захищатися від собак, що нападали на неї. Вона ніколи не їла надмірно, була добродушна, підпускала до себе свиней, з якими ділилася їжею, але ніколи не дружила з собакою. Завжди була чистункою і зовсім не випускала сморід, хіба що за винятком тих випадків, коли на неї нападали декілька собак, яких вона, ймовірно, хотіла відлякати виділеннями своїх смердючих залоз. Звичайно вдень вона спала, а вночі бродила. Досягнувши піврічного віку, почала кусатися, але все-таки залишалася довірливою до людини і коли одного разу втекла в ліс, то згодом вскочила в сани однієї старої служниці та дозволила привезти себе додому. З віком вона стана лютішою і одного разу влаштувала таку гриз­ню з великим собакою, що з побоювання за життя останнього довелося поспішити йому на допомогу. Вже будучи старою, росомаха все-таки ще гралася із знайомими людьми; але якщо незнайома їй людина підставляла палицю, вона скреготіла зубами і люто впиналася в неї кігтями.

Рінник

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-07-2011

РІННИКИ належать до родини Рінникові ряду Горобцеподібні. Тіло їхнє завдяки густому оперенню здається незграбним, але насправді воно дуже струнке; дзьоб невеликий, злегка загнутий догори; кінцівки силь­ні, високі, з довгими пальцями, озброєними загнутими міцними кігтями. Крила надзвичайно короткі і дуже заокруглені, а хвіст майже нерозвинений; оперення густе і м’яке, як у водяних птахів. Внутрішня будова рінників має всі істотні ознаки інших співочих птахів. Поширені в Старому і Новому Світі, переважно на півночі, хоча трапляються і в південних горах. Оскільки різні види рінників дуже схожі між собою, достатньо описати життя європейського виду.

Звичайний рінник (Cinclus cinclus). Довжина тіла досягає 20 см, розмах крил ЗО, довжина крила 9, довжина хвоста 6 см. Голова і задня частина шиї чало-бурі, пір’я решти верхньої частини аспідно-сіре з чорними об­лямівками. Горло, воло і шия молочно-білі. Нижня частина грудей і че­ревце темно-бурі. Верхня частина грудей червоно-бура. Самка в усьому схожа на самця, тільки менша за нього.

Звичайний рінник населяє всі гористі місцевості Середньої Європи, багаті на воду. Його улюблені місця — це чисті тінисті річки, яких так ба­гато в горах Європи. Розселяючись уздовж течії струмочків, рінники до­бираються до їхніх витоків навіть тоді, коли вони витікають із глетчерів. Рінник спритно і легко бігає по каменях, що стирчать з води, стрибає у воду, занурюється дедалі глибше і глибше, поки вода зовсім не покриває його; опинившись на дні річки, він бадьоро ходить по ньому, як по землі, протягом 15—20 секунд під хвилями або взимку під крижаним покривом, за течією або проти неї. Він сміливо кидається в найгрізнішу водоверть, в найскаженіший водоспад, ходить убрід або плаває, користуючись своїми коротенькими крилами, як веслами, і наче літає під водою, перетинаючи крилами воду, що спадає прямовисно вниз.

Із органів чуття зір і слух у рінника розвинені найбільше. Рінник ро­зумний, обережний, хитрий, і якщо не полохливий, то, в усякому разі, гострозоро стежить за всім, що відбувається довкола. Він добре знає своїх друзів, а ще краще — своїх ворогів. Рінники взагалі нетовариські, і лише під час насиджування трапляється, що два птахи різної статі мають друж­ні стосунки. Навіть власних дитинчат вони виганяють, коли ті стають самостійними.

Голос рінника — тихе, приємне клацання і частково нагадує спів синьошийки. Живиться рінник комахами, молюсками і невеликими риб­ками, тому його м’ясо має запах ворвані. Гніздо завжди влаштовує побли­зу води і переважно там, де над нею нависають скелі; особливо полюбляє рінник такі місця, де вода спадає з висоти: туї він почуває себе в безпеці від нападу кішок, куниць, тхорів та інших хижаків.

Рись леопардова

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-07-2011

РИСЬ ЛЕОПАРДОВА, або піренейська (Felis lynx pardina), живе в го­рах Південної Іспанії. Довжина тіла не менше 1 м, з яких 15 см припа­дає на хвіст. Основний колір досить яскравий рудувато-сірий. Малюнок складається з чорних смуг і плям. Своїм забарвленням леопардова рись більше схожа на сервала, ніж на нашу рись.

До сьогодні не могли ще достатньо точно визначити зону поширення леопардової рисі. За вказівками деяких спостерігачів, вона охоплює всю Південну Європу і, отже, включає три південні півострови.

Своєю поведінкою леопардова рись нагадує свого північного родича. Вона так само вміє добре ховатися і при найменшій небезпеці прокра­дається, так ретельно ховаючись, шо недосвідчений спостерігач або мис­ливець дуже рідко може бачити її. Сприятливі умови, в яких вона живе, дозволяють їй перебувати поблизу людей. Основна її їжа складається з диких кроликів, якими Іспанія, як відомо, багатша за будь-яку іншу краї­ну Європи, і лише украй рідко вона нападає на дрібних свійських тварин. Поки в місцевості, де вона живе, є кролики, вона полює на них і не зга­дує про іншу здобич. Спустошивши вже «освоєну» нею територію, рись прямує на іншу, багату на кроликів.

На початку березня самка леопардової рисі народжує 3—4 дитинчат, звичайно у важкодоступній глибокій розколині скелі. Якщо це лігво ви­являть або поблизу нього з’явиться людина, мати переносить дитинчат в інше приховане місце. Мисливці, які знаходили рисенят, побоюючись зіткнення з матір’ю, не наважувалися негайно ж брати їх. Коли вони по­верталися потім на це місце, лігво виявлялося порожнім. Дитинчата, що стали самостійними і навчилися полювати, залишаються біля матері до осені і, ймовірно, йдуть від неї лише при найближчій тічці.

Багато леопардових рисей підстрілюють під час облав, поодиноких вбивають випадково під час полювання на кроликів, інших принижу­ють, наслідуючи крик кролика; останній спосіб, як правило, дає добрі ре­зультати. М’ясо рисі в усій Іспанії вважається великими ласощами. Воно білого кольору і, як кажуть, схоже на смак на телятину. Я ніколи не міг зважитися покуштувати його. Шкуру рисі використовують переважно для шиття курток і шапок.