Рись звичайна

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-07-2011

РИСЬ ЗВИЧАЙНА (Felis lynx). Лише в копенгагенському музеї я ді­знався, яких розмірів може досягати рись, оскільки в німецьких колекціях були тварини лише середніх розмірів. Цілком доросла рись принаймні така само завбільшки, як ті леопарди, яких доводиться бачити в наших звіринцях; вона тільки дещо коротша і кінцівки її довші. Довжина тіла не менше 1 м, а може досягати і 1,3 м, довжина хвоста 15—20 см, висота в загривку до 75 см. Самець рисі може важити 30 і навіть, як мені говорили в Норвегії, 45 кг. Тварина має надзвичайно сильний, міцний тулуб, сильні кінцівки, могутні лапи, що нагадують лапи тигра або леопарда; все це вже свідчить про велику силу рисі. Вуха досить довгі, загострені та закінчу­ються китицеподібним пасмом чорної, густої шерсті завдовжки 4 см. На товстій верхній губі знаходиться декілька рядів жорстких і довгих вусів. Густа м’яка шерсть подовжується на морді у вигляді бороди, яка звішу­ється двома кінцями по обидва боки і разом із вушними китичками додає «обличчю» рисі своєрідного вигляду. Колір шерсті зверху рудувато-сірий, перемішаний з білим; голова, шия, спина і боки густо усаджені рудо-бу­рими або сіро-бурими плямами. Нижня частина тіла, ноги з внутрішнього боку, передня частина шиї, губи і ділянки навкруги очей білого кольору. Морда рудувата, вухо всередині вкрито білою шерстю, зовні — чорною і бурою. Хвіст по всій довжині рівномірно і однаково густо вкритий шер­стю. Самка, мабуть, відрізняється від самця більш рудим кольором і менш чіткими плямами; новонароджені дитинчата білі. Очі бронзово-жовтого кольору з круглою зіницею.

Зараз зона поширення цього хижака починається з Карпат; звідси вона простирається на схід і на північ, до Росії і Скандинавії. Тут рись поширена аж до північної межі суцільних лісів. Вона також населяє весь Східний Сибір, де місцевість гориста і вкрита лісом, і частину Азії, аж до Туркестану і Гімалаїв, де вона живе, зокрема, в долині Верхнього Інду.

Звичайно рись, як і її родичі, живе поодинці; там, де чисельність її більша, як, наприклад, у Ліфляндії, територія буває «розподілена» так, що на площу в 25 км2 припадає приблизно по чотири або п’ять особин.

Будовою тіла і норовом рись, мабуть, не поступається жодній іншій кішці. Надзвичайно сильний тулуб на високих кінцівках і чудово розвинені органи чуття свідчать, що цей хижак чудово озброєний. Рись дуже витривала при ходьбі, рухається лише кроком або котячою риссю, ніколи — стрибками, поки її не примушує до цього необхідність, проте; разі потреби робить справді дивовижні стрибки; вона досить добре лазить| і, здається, легко плаває. З органів чуття, поза сумнівом, найкраще роз­винений слух, і китички на її вухах можуть вважатися цілком заслуженою^ прикрасою. Навряд чи зір гірший за слух, хоча новітні спостереження не І підтвердили думку, що склалася раніше, про надзвичайну зіркість рисі; Навпаки, нюх, як і у всіх кішок, слабкий. Досить розвинені у рисі відчуття дотику і смаку. Вуса на морді просто необхідні рисі, як і іншим кішкам; вона неодмінно обмацує ними все, з чим їй доводиться мати справу. «Рись взагалі хижа тварина, подібна до вовка, але набагато хитріша», — говорить старий Геснер. І, мабуть, він справді має рацію, оскільки і всі новітні дослідники описують її як надзвичайно обережну, обачну і хитру тварину, яка ніколи не занепадає духом і будь-яке становище старається повернути на свою користь.

Колишні спостерігачі порівнювали голос рисі із завиванням собаки, але ця характеристика зовсім неправильна. Я чув крик рисей лише в неволі і повинен сказати, що їхній голос дуже важко описати. Він гучний, має ви­сокий тембр і віддалено схожий на голос кішок у шлюбний період.

З настанням сутінків рись стає активною. Але вирушає на пошуки здобичі лише вночі, часто зупиняється і прислухається. По можливості рись дотримується свого попереднього шляху. Сплутати її сліди зі сліда­ми іншого звіра може хіба що людина, яка зовсім не знає цієї тварини; слід рисі великий, але не відповідає її нерозмірно великим лапам: він більший, ніж слід вовка, округлий і без відбитку кігтів. Крок відносно ко­роткий. Таким чином, сліди тягнуться смугою, яку легко впізнає кожний, хто хоч раз бачив сліди рисі. Переходячи з місця на місце і повертаючись назад, рись ступає на старі сліди; так само роблять і декілька рисей, що виходять на полювання разом.

Від найдрібніших ссавців і птахів до косулі або глухаря і дрохви — ніх­то з цих тварин не застрахований від її нападів На оленів, лосів і кабанів наважуються нападати лише дуже сильні рисі. Великій дичині рись від­дає перевагу перед дрібною. На півночі, де благородних оленів мало, а дрібної дичини багато, рись завдає незначної шкоди; навпаки, в країнах помірного поясу вона стає однаково ненависною і мисливцю, і пастуху, оскільки душить набагато більше тварин, ніж їй потрібно для їжі. Вона лише злизує зі здобичі кров і поїдає найбільш ласі шматочки, залишаючи решту вовкам і лисицям. Тут вона украй рідко повертається до падла, тоді як у бідній на дичину Ліфляндії вона, за словами Нолькена, дуже охоче їсть його і навіть вважає за краше на деякий час залягти поблизу падла, полишивши полювання. У Швейцарських Альпах рись, за словами Шинца, підстерігає борсуків, бабаків, зайців, кроликів і мишей, підкрадається в лісах до косуль, на скелях до сарн, ловить глухарів, рябчиків і гірських тетеруків, а також забирається в стада овець, кіз і телят.

Говорять, що рисі збираються разом у січні — лютому, причому декіль­ка самців часто б’ються за самку. Через десять тижнів після спаровування самка народжує двох, найбільше трьох дитинчат у добре прихованому лігві — розширеній борсуковій або лисячій норі, під навислою скелею, між зручним корінням дерева та в інших потайних місцях. Якийсь час дитинчата залишаються сліпими, а коли виростуть, мати годує їх мишами і дрібними птахами, навчає полювати і взагалі готує їх до подальшого самостійного життя.

Шкура рисі дуже цінується; найкрасивішими і найбільшими вважа­ються шкури скандинавських рисей. М’ясо рисі усюди вважалося і вва­жається смачною дичиною.

Риби хрящові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-07-2011

РИБИ ХРЯЩОВІ. Риби цього класу, разом із вимер­лими велетенськими іхтіозаврами, плезіозаврами та іншими плазунами, населяли у давні геологічні періоди моря і прісноводі басейни. Судячи з викопних решток, які знаходять нині в нашаровуваннях різних давніх формацій, риби ці досягали колосального розміру, як нинішні кити. Але і сучасні нам хрящові перевершують розмірами всю решту риб.

Череп цих риб складається зі зрощених хрящових пластинок, що ста­новлять одну суцільну коробку, нижня поверхня якої утворює піднебіння рота. Нижня щелепа рухома й озброєна багатьма гострими і незвичайно міцними зубами.

Грудні плавці сполучені з плечовим поясом, який або безпосередньо прикріплюється до черепної коробки, або з’єднується з шийними хреб­цями. У скатів пояс цей стуляється знизу і має безліч відростків у вигляді променів. Черевні плавці розташовані далеко ззаду і забезпечені у самців хрящовими придатками, які служать органом запліднення. Спинні плавці часто забезпечені твердими кістяними шпильками, іноді зазубленими.

Шкіра хрящових або залишається голою, або вкривається твердими кістяними наростами, які іноді мають вигляд пластин або шпильок.

Зуби ніколи не сидять у щелепі, а прикріплюються коренями до сли­зової оболонки. Особливість їхньої будови полягає в тому, що зміна їх відбувається зсередини назовні, так що у міру зношування передніх на місце їх протовплюється наступний задній.

Розмноження хрящових відрізняється від інших риб. Ці істоти живо­родні (рідко), в більшості яйцеживородні або відкладають великі яйця — гладкі чотирикутні сумки, забезпечені роговою оболонкою.

Риби

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-07-2011

РИБИ, клас Pisces, відрізняються від решти хребетних тварин тим, що всі вони живуть у воді і дихають виключно зябрами. їхня форма над­звичайно різноманітна. їхнє тіло то видовжене, як у змії або черв’яка, то сплюснуте з боків, так що стає стрічкоподібним, то робиться плоским, то масивним. Зовнішній покрив риб складається з лусок, щитків і пластинок найрізноманітнішої форми. Ці утвори розташовані правильними рядами або уподовж, або упоперек тіла, або ж у косому напрямку, часто при­кривають краями один одного або ж тільки стикаються, залишаючи деякі місця неприкритими. Шкіра складається з твердого нижнього шару і ще твердішого верхнього.

Будова скелета являє собою різні ступені досконалості. У ланцетника, найнижчого з усіх хребетних, немає ще хребетного стовпа, а є так звана спинна струна, яка складається з хрящового і сполучнотканинного шнура. У круглоротих риб вже є хрящова черепна коробка, в якій знаходиться по­товщення нервової трубки. У них також помітні парні хрящові відростки по боках, які являють собою зачатки дуг хребців. У химер та інших малоротих утворюються вже справжні хребці у формі круглих пластинок, на які розді­ляється зовнішня оболонка спинної струни. В акул хребетний стовп розді­ляється на безліч хребців, які посередині продірявлені. Ребра є в більшості риб, але вони завжди закінчуються вільно, і грудна кістка не утворюється.

Органи чуття розвинені у риб порівняно слабо. Очі дуже великі, абсо­лютно позбавлені повік. Ніс у нижчих риб являє собою воронкоподібну ямку, в інших — це трубка, прикрита зовні клапаном. Зовнішнє вухо відсутнє, а внутрішнє дуже просто влаштоване. Зябра — пучки шкіряс­тих листочків, в яких розгалужується безліч кровоносних судин. Спосіб їхнього розташування на хрящових і кістяних дугах дуже різноманітний. У вищих риб зяброві щілини захищені зовні кістяними кришками і по­міщаються, таким чином, у порожнині.

Плавальний міхур є далеко не у всіх риб. До процесу дихання цей своєрідний орган не має жодного відношення і служить лише для врівно­важення тіла риби на різних глибинах.

Ротова порожнина майже у всіх риб озброєна зубами, яких у деяких риб дуже багато; зуби сидять у них не тільки на щелепах, але також на піднебінних та інших черепних кістках. У деяких риб зуби рухомі, так що можуть підійматися. Розвиток і відновлення зубів у риб триває все життя.

У деяких риб є чудові органи, яких немає у жодних інших тварин, — це електричні органи. Це драглисті пластинки досить великих розмірів, які утворюють стовпчики, замкнуті в шкірясті, багаті на судини і нерви стінки. Загалом такий стовпчик схожий на відомий електричний при­лад, вольтовий стовп. Електричні органи є у деяких вугрів, скатів, сомів. Тварини, які мають такий орган, можуть вивільняти зібраний запас елек­тричної енергії і проводити сильний удар.

У інших риб для захисту існують особливі ості», іноді отруйні, і тверді панцирі. Втім, отруйні ості у риб служать виключно дня захисту, а не для нападу, як зуби у отруйних змій. Такі ості іноді мають таку ж саму будову, як і отруйні зуби: вони так само продірявлені або мають жолобок на поверхні, по якому тече отруйний слиз, що виділяється особливими залозами. Іноді, втім, такої залози немає, але слиз нагромаджується в борозенчастих складках. Іноді отруйними органами є зяброві кришки або колючі вирости на плавцях.

Деякі риби можуть вистрибувати з води і пролітати деяку відстань. Так само деякі риби можуть за допомогою плавців повзати по рідкому мулу, по землі і навіть по корінні дерев і частково по стовбурах. Щодо плаван­ня, то риби в цьому дійсно досягають більшої досконалості, ніж водяні тварини інших класів. Лосось, за деякими спостереженнями і обчислен­нями, може пересуватися у воді зі швидкістю 8 м/с, тобто 2,5 км/год.

Під час плавання риби користуються головним чином своїм хвос­том, яким здійснюють бічні рухи в обидва боки. Щодо плавців, то пере­важно вони відіграють як органи пересування лише другорядну роль. Опускання і підняття, тобто пересування у вертикальному напрямку, здійснюється за допомогою плавального міхура: його стисненням або розширенням.

Своєю невтомністю риби перевершують більшість тварин інших кла­сів, що дуже дивно, оскільки вони споживають порівняно мало кисню, і їхня «холодна» кров рухається порівняно повільно. Дихають риби ви­ключно киснем, розчиненим у воді.

Очі у них звичайно великі, витрішкуваті, з широкою зіницею і ма­лорухомі. Проте, незважаючи на видимі ознаки недосконалої будови цьо­го апарату, риби переважно бачать дуже добре. Будова вуха ще простіша. У них немає ні барабанної перетинки, ні слухових кісточок. Щодо доти­ку, то він розвинений найбільше за всі інші відчуття.

Вода є рідною стихією для риб, які тільки в ній і можуть жити. Є деякі риби, які ненадовго можуть залишати воду під час міграції з одного ба­сейну в іншій або для того, щоб заритися в мул і поринути в заціпеніння, що відповідає зимівлі інших тварин. Але таких риб дуже мало, і вони с винятком.

За місцем проживання і способом життя розрізняють риб прісново­дих, лиманових і морських. Лиманові риби є перехідними формами між морськими і прісноводими і переважно є видами, що пристосувалися до життя в напівсолоній воді. В лиманах найзвичнішими мешканцями є ска­ти, камбали, бички і оселедці.

Морських риб підрозділяють на три групи: берегові, справжні морські та глибоководні. Береговими вважаються ті форми, які мешкають непода­лік від берега. їх налічують до 3600 видів. Риби відкритого моря дуже чис­ленні; вони живуть у верхніх шарах морів і океанів. Глибоководні риби, які живуть в абсолютно виняткових умовах: майже цілковитого мороку, великого тиску, низької рівномірної температури, — характеризуються своєрідними формами, відмінними від усіх інших видів як зовнішнім ви­глядом, так частково і внутрішньою будовою.

Плодючість риб справді вражаюча, і, безумовно, вони в цьому пе­ревершують всіх інших хребетних, поступаючись лише деяким нижчим тваринам. Так само сом, осетер і інші звичайні риби відкладають щорічно цілі мільйони яєць. Якби вся ця колосальна кількість яєць розвивалася, то море, незважаючи на свою безмежність, незабаром настільки перепов­нилося б, що не в змозі було б вміщати їх. Але така плодючість дуже об­межується природою, оскільки лише невелика кількість яєць перетворю­ються на дорослих риб. У деяких риб спостерігається також народження живих дитинчат, як, наприклад, у деяких акул і скатів. У них яєчний за­родок надовго затримується усередині тіла матері і виходить назовні вже абсолютно сформованим.

Ревун чорний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-07-2011

РЕВУН ЧОРНИЙ (Alouatta caraya). Шерсть цієї тварини довга, зовсім чорна і лише з боків дещо рудувата. У самки на череві шерсть жовтувата. Завдовжки чорний ревун близько 1,3 м, з яких на хвіст припадає полови­на. Тварина поширена в Парагваї.

«Після приїзду, — говорить спостерігач Шомбургк, — мені доводило­ся чути на сході та заході сонця жахливе ревіння численних ревунів, що доносилося до мене з дрімучого лісу. Під час полювання, проте, мені довго не вдавалося самому вислідити цих тварин. Одного разу вранці, коли я, поснідавши, узяв рушницю і попрямував до лісу, з глибини його знову пролунало це дике ревіння і збудило в мені мис­ливську пристрасть. Я поспішив через гущавину в тому напрямку, звідки чулося ревіння, і після тривалих пошуків досяг того місця, де розташувалася група ревунів, що не помітили мого наближення. Вони сиділи переді мною на високому дереві і давати такий страшний кон­церт, що здалека могло здатися, ніби всі лісові дикі звірі б’ються між собою смертельним боєм. Утім, не можна було не помітити, що в цих звуках панувала деяка узгодженість. Іноді вони раптово замовкали, наче їм хтось дав знак, потім так само несподівано знову лунав немузичний голос одного зі співаків, і ревіння поновлювалося. Кістяний мішок, який знаходиться на під’язиковій кістці і який, відбиваючи звуки, додає голосу незвичайної сили, помітно рухався під час ревіння вгору і вниз. Звуки то нагадували хрокання свині, то були схожі на ревіння ягуара, коли той кидається на свою здобич, то знову перехо­дили у страшне гарчання цього хижака, коли, оточений з усіх боків, він чує небезпеку, що йому загрожує. Проте цей страшний концерт був здатний викликати на мить усмішку па обличчі навіть найпохмурішого іпохондрика, якби він побачив, з яким серйозним виразом морд ці довгобороді співаки дивилися один на одного. Мені говорили, що в кожної зграї є свій заспівувач, який відрізняється від решти хору, що складається з одних басів, не тільки своїм високим пронизливим голосом, але й більш струнким, худорлявим тілом. Дійсно, голосистий серед них є, але худорлявого і стрункого заспівувача я не бачив; зате па найближчому дереві я помітив дві мовчазні мавпи, які не брали участі в концерті. Якщо вони стояли на варті, то досить погано ви­конували свій обов’язок, оскільки я знаходився поряд, і вони мене не помітили».

Протягом дня улюбленим місцеперебуванням ревунів служать найви­щі дерева в лісі. З настанням сутінків вони спускаються трохи нижче і, сховавшися в густому, переплетеному повзучими рослинами листі, заси­нають. Поволі, майже поповзом перелазять ревуни з однієї гілки на іншу, вибираючи листя і бруньки, неквапливо зриваючи їх рукою і підносячи їх до рота. Наситившися, вони сідають на якій-небудь гілці і сидять тут скоцюбившись, нерухомо. Якщо один із дорослих самців залишить дерево, на якому сиділа родина, то решта йде слідом за ним, не озираючись.

На землю мавпи спускаються рідко і роблять це, ймовірно, тільки тоді, коли не можуть напитися, звісившися з низьких гілок.

Якщо ревуна не переслідують, то він завжди тримається в певній міс­цевості. Родина часто проводить цілий день на одному і тому ж самому дереві. Поодинці вони трапляються рідко. Члени родини завжди трима­ються одне одного. Там, де їх часто турбують, вони набагато полохливіші і зникають уже при першому гавкоті собаки.

Повітряне житло ревуна забезпечує його всім необхідним. Завдяки різ­номанітності плодів, він ніколи не відчуває нестачі в їжі. Окрім плодів, він живиться насінням, листям, бруньками і різними квітами, а також, подібно до інших мавп, ймовірно, їсть комах, яйця і безпорадних пташенят. Ревуни ніколи не шкодять плантаціям, навіть у тих випадках, коли знаходяться не­далеко від них; листя дерев для них смачніше, ніж маїс і диня.

У Південній Америці в червні або липні, іноді вже наприкінці травня або тільки на початку серпня самка народжує одне дитинча. Гензель за­певняє, що розмноження ревунів не збігається з якоюсь певною порою року, оскільки новонароджених дитинчат можна знайти протягом року. Протягом першого тижня після народження малюк, як і дитинчата мавп Старого Світу, висить на череві матері, вхопившися за неї кінцівками; зго­дом вона носить його на спині. Самка не виявляє пестощами своїх почуттів до малюка, як це роблять інші мавпи; проте ніколи, принаймні спочатку, не залишає свого улюбленця, хоча згодом, коли дитя підросте, вона іноді, тікаючи з переляку, спішно скидає його з себе або силоміць чіпляє його на гілку. Але принц фон Від говорить: «Небезпека посилює дбайливість ма­тері, яка, навіть будучи смертельно поранена, не кидає свого дитинчати».

Ревун рудий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-07-2011

РЕВУН РУДИЙ (Alouatta seniculus) має рудувато-буру шерсть, яка на середині спини забарвлена в золотисто-жовтий колір. Шерсть коротка, жорстка; підшерстка немає. Довжина тіла рудого ревуна близько 1,35 м, з яких 70 см припадає на хвіст. Самка менша і темніше забарвлена. По­ширений на сході майже всієї Південної Америки.

Про рудого ревуна, поширеного у Гвіані, Капплер говорить: «Він живе невеликими зграями, що рідко складаються більш ніж з десяти осо­бин, серед яких, проте, завжди є старий самець, який сидить на дере­вах на найвищому місці та керує цим огидним концертом. Кожного разу, коли мені траплялося зовсім близько спостерігати цих крикунів, на верхівці дерева сидів старий самець, тримаючись передніми руками за яку-небудь гілку і обхопивши іншу своїм довгим хвостом, тоді як інші члени групи — самці, самки і дитинчата — знаходилися в різних положеннях дещо нижче.

Раптом старий самець видавав жахливий хрипкий крик на зразок «роху! роху!» і, повторивши його п’ять або шість разів, зчиняв не­ймовірно гучне ревіння; до нього приєднувалися інші і ревли із такою силою, що можна було оглухнути. Ревіння це було такс сильне, що тихими ночами його чути на відстані двох годин ходьби… Ревун ледачий і похмурий: він стрибає тільки тоді, коли його пере­слідують, звичайно ж лазить по деревах з великою обачністю, по­стійно тримаючись за що-небудь хвостом. Молодий ревун швидко приручається і робиться дуже довірливим, грається навіть з кішками і собаками, але переважно залишається похмурим. Якщо людина, яку ревун любить, залишить його ненадовго, він починає безупинно ви­давати хрипкі крики, які надзвичайно неприємні. Ревунам властивий особливий осоружний запах, завдяки якому можна легко дізнатися в лісі про їхнє наближення. Самки народжують тільки одне дитинча. Головний їхній ворог — чубатий орел».

Ратель

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-07-2011

РАТЕЛЬ, або медоїд. Медоїди, широкоспинні, короткоморді та куцохвості тварини, відрізняються від інших видів куни­цевих зубною системою. У них усього 32 зуби. Тіло незграбніше, ніж у звичайного борсука і його найближчих родичів, зверху сплюснуте, спина широка і плоска, маленькі вуха трохи видаються з шерсті, очі невеликі і сидять глибоко, кінцівки короткі і сильні, п’яти голі, а пальці на передніх лапах мають короткі кігті, призначені для риття.

Дорослий медоїд досягає завдовжки понад 70 см, з яких на порівняно довгий хвіст припадає близько 25 см. Шерсть довга і жорстка; голова, шия, спина і хвіст попелястого кольору. Морда, щоки, вуха, шия спереду, груди, черево і кінцівки сірувато-чорні, причому обидва згадані кольори різко відділяються один від одного.

Спосіб життя медоїда визначається його любов’ю до меду; він го­товий витратити скільки завгодно часу, щоб знайти бджіл. У безлісих країнах Африки бджоли, на зразок джмелів і ос, гніздяться здебільшого у землі, у різноманітних поглибленнях і розколинах. Зазвичай бджоли захищаються і жалять його як тільки можуть, але вкрита густою шерстю товста шкура медоїда є найкращим щитом, який тільки можна знайти проти бджолилих укусів. Пояснюється це тим, що під шкірою у нього знаходиться товстий шар жиру. Проти такого ворога бджоли абсолютно безсилі, а медоїд, настирливо розкопуючи вулики, насолоджується їхнім дорогоцінним вмістом. Утім, медоїд живиться не тільки медом, а й тва­ринною їжею. Карміхель повідомляє, що власники курників вважають його однією з найшкідливіших тварин.

Раса

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-07-2011

РАСА, або цивета мала, належить до родини Віверові. Вона значно менша, але з довшим хвостом, ніж видрова цивета, або мампалон. Довжина її тіла дорівнює 60 см, довжина хвоста дещо менша, вага 2—3 кг. Відмітна її ознака — дуже вузька голова з відносно великими вухами. Жорстка шерсть сіро-бурого кольору з чорним, поцяткована ря­дами темних плям; хвіст із численними кільцями.

Раса народжує четверо-п’ятеро дитинчат. На батьківщині вона корис­тується великою шаною завдяки цибету, вживання якого дуже популярне серед малайців. Цією благовонною речовиною в суміші з іншими паху­чими речовинами не тільки напахують одяг, але й обприскують кімнати і ліжка; але цей запах нестерпний для європейців.

Расу тримають у клітках, годують рисом і бананами або птахами і через певні проміжки часу збирають у неї цибет. До використання цибет зберігають у воді. Говорять, що після рясного годування тварини банана­ми вона стає особливо благовонною.

Пума

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-07-2011

ПУМА, або кугуар (Felis concolor), — найчудовіший вид одноколірних американських кішок. Північні американці називають його пантерою, а гаучо — левом. Довжина тулуба цієї тварини 1,2 м, хвоста — 65 см, ви­сота в загривку — 65 см. Густа, коротка і м’яка шерсть дещо густіша на животі, ніж на спині. Шерсть загалом темного жовтувато-червоного ко­льору, на спині вона найтемніша; на животі — червонувато-біла; кінцівки з внутрішнього боку і груди світліші, шия біла; вуха зсередини — білі, а ззовні — чорні. Голова сіра, кінчик хвоста темний. Відмінності в кольорі між самцями і самками відсутні, а між дитинчатами і старими особинами вони дуже помітні. Забарвлення старих пум не скрізь однакове: на півдні вони світліші, майже сріблясто-сірі, в Мексиці та Сполучених Штатах Америки — частіше темно-руді і навіть буро-сірі.

Кугуар поширений не тільки в усій Південній Америці, від Патагонії до Нової Гренади, але і за Панамським перешийком, у США і навіть у Канаді. Вибирає собі місце заселення залежно від характеру місцевості. В лісистих країнах він віддає перевагу лісу перед відкритим полем; най­більше полюбляє узлісся і вкриті високою травою рівнини. Проте кугуара часто можна побачити в пампасах довкола Буенос-Айреса, де немає лі­сів — він досить майстерно ховається там в траві. Мабуть, йому не подо­баються береги річок і взагалі місцевості, які часто заливаються водою. Як багато хижаків, кугуар не має постійного місцеперебування. Вдень спить па деревах, у кущах або у високій траві; увечері та вночі вирушає за здобиччю. Під час своїх набігів він за одну ніч долає величезні відстані, так що мисливець рідко може його підстерегти на тому місці, де він на­передодні убив яку-небудь тварину.

Коли кугуар хапає свою жертву, він перш за все перегризає їй горло і вилизує кров. Дрібних тварин він з’їдає ціпком; у крупних зазвичай з’їдає тільки передню частину, а решту зариває, за спостереженнями Азари, в пісок або прикриває травою. Наситившись, він вибирає зручне місце для нічлігу, але рідко біля своєї здобичі, частіше йде від того місця на півмилі і більше. Наступної ночі, якщо йому не вдається добути іншої їжі, він повертається до заритих залишків вчорашнього обіду; якщо ж трапиться інша здобич, він не чіпає більше падла. Кугуар часто не задовольняється однією жертвою, тому власники великих стад вважають його своїм найзлішим ворогом. Він ніколи не відносить свою здобич далеко від того місця, де убив її. Рідко нападає на великих тварин, таких як коні, мули, воли і корови. Навіть собак не чіпає, хоча часто крадеться безпосередньо поблизу жител.

Про розмноження пум ми до останнього часу майже не мали жодних відомостей. Від натуралістів, які спостерігали в Америці цих тварин, ми знаємо, що під час тічки самки і самці, що жили доти окремо, зближу­ються. Самка після тримісячної вагітності народжує 2—3 сліпих дитинчат, із плямистою шерстю, яких вона ховає в траві. Незабаром вона бере їх із собою на полювання, а згодом, дуже скоро, зовсім кидає. Цим об­межувалися наші відомості. Декілька тварин жили у мене в неволі, і я встиг зробити деякі спостереження. Як у майже всіх великих кішок, які тривалий час мали правильний догляд, тічка в кугуарів буває двічі на рік, взимку і влітку.

Самка пуми, яка народжувала неодноразово, — ніжна мати, як і біль­ша частина кішок, але перших своїх дитинчат вона часто загризає до смерті і навіть з’їдає. Молоді пуми розплющують очі на дев’ятий або десятий день і незабаром після того починають рухатися жвавіше. Спочатку вони дуже неповороткі, хитаються і спотикаються, падають навзнак і незграбно підповзають до матері. Вже після 5—6 тижнів вони починають гратися одне з одним і з матір’ю або принаймні з її хвостом. На 10—12-й тиждень починають бліднути плями, і після першого линяння вони ста­ють схожими на батьків. Разом із цим дитинчата вже стають самостійни­ми і більш-менш майстерними хижаками.

Пугач

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-07-2011

ПУГАЧ (Bubo bubo) належить до родини Справжні сови. Довжина його 63—77 см, розмах крил — від 150 до 176, довжина крила — 45, хвос­та 25—28 см. Дуже рясне і густе оперення поцятковане на верхньому боці темним іржаво-жовтим і чорним кольором, горло жовтувато-біле, нижній бік тіла іржаво-жовтий із чорними поздовжніми смужками; вушні пучки пер чорні з жовтою облямівкою на внутрішньому боці. Дзьоб темний, блакитнувато-сірий, голі ножні щитки світло-блакитнувато-сірі, очі пре­красного золотисто-жовтого кольору, на зовнішньому краї червонуватого. Самка трохи більша. Молоді птахи зазвичай більш жовтуватого кольору. У Північній Азії, а також в Іспанії оперення пугача світліше.

Зона поширення пугача тягнеться по всій північній частині Старого Світу.

Мисливське життя пугача починається лише з настанням цілковитої ночі. Полює він на різних хребетних, великих і дрібних; він нападає на зайців, кроликів, глухарів, качок і гусей, ворон і не боїться колючих голок їжака, а миші та щури є тією дичиною, яку він переслідує з найбільшою старанністю.

У березні пугач починає розмноження. Гніздо влаштовується в отво­рах скель, у заглибленнях у землі, у старих будівлях і на деревах; при нагоді він охоче селиться у старих гніздах, навіть не обтяжуючи себе їх лагодженням. Самка висиджує свої 2—3 яйця, тоді як самець піклується про її прожиток.

Птах-секретар

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-07-2011

ПТАХ-СЕКРЕТАР (Sagittarius serpentarius) належить до родини Секре­тарі. Відрізняється від інших хижих птахів своїми надзвичайно довгими плеснами, через що кінцівки його нагадують кінцівки журавлів. Тулуб стрункий; голова невелика, шия досить довга, дзьоб коротший за голо­ву, товстий, сильно загнутий майже від самої основи; кінцівки довгі з короткими пальцями, озброєними невеликими, тупими, але сильними кігтями; крила довгі, хвіст східчастий і досить довгий. На голові є чубок, що складається з 6 довгих пер, які можуть підніматися. Верхні частини тіла світло-попелясті; чубок, великі та малі махові пера, надхвістя і ниж­ня частина стегон — чорні; верхні покривні пера хвоста — білі; обидва середні рульові пера біля основи жовтувато-білі, посередині — сіро-бурі, до кінця чорні, а на кінчику білі. Поширений у більшій частині Африки, уникає лісів і дерев і охоче селиться в степах, сухих і вологих лугових просторах. Завдяки своїм довгим кінцівкам, секретар ходить краще за всіх інших хижих птахів, а бігає так само швидко, як і дрохва; крила свої він використовує неохоче, і для того, щоб піднятися в повітря, йому треба розбігтися. Політ його спочатку здається важкуватим, але якщо він вже піднявся на значну висоту, то летить легко і красиво, не рухаючи крила­ми. Звичайно живуть парами і лише у виняткових випадках об’єднуються у великі зграї.

Секретар живиться головним чином плазунами і амфібіями, але не нехтує при нагоді й іншими хребетними; він не залишає також без уваги комах, які іноді є його єдиною їжею. їсть дуже багато, тому майже без перебільшення можна назвати його ненаситним. Як майстерний винищу­вач змій, секретар відомий здавна; в боротьбі з ними він розпускає одне крило і діє ним як щитом. Багато спостерігачів запевняють, що секретар підкидає великих змій у повітря і кидає їх зі значної висоти, щоб убити.

Гніздо завжди знаходиться на верхівці високого і густого куща або навіть на деревах, що стоять окремо. Збудоване воно з лозин, скріплених глиною; часто трапляється, що лозини ці пускають нові пагони, тому іноді його навіть важко помітити. Всередині гніздо викладене пір’ям та іншими рослинними речовинами. У вибраній ними місцевості секретарі не терплять іншої пари секретарів, хоча дозволяють дрібним зерноїдним птахам селитися неподалік від гнізда або навіть у його лозинах. Самка кладе 3—4 яйця завбільшки з гусячі. Через шість тижнів з яєць вилуплюються маленькі, безпорадні пташенята, які ще півроку залишаються в гнізді.

Залишається сказати декілька слів про саму назву секретар, яка може видатися дещо дивною. Проте походження її цілком зрозуміле, якщо по­рівняти цього птаха з писарем, який заклав за вухо перо.