Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-07-2011
РИСЬ ЗВИЧАЙНА (Felis lynx). Лише в копенгагенському музеї я дізнався, яких розмірів може досягати рись, оскільки в німецьких колекціях були тварини лише середніх розмірів. Цілком доросла рись принаймні така само завбільшки, як ті леопарди, яких доводиться бачити в наших звіринцях; вона тільки дещо коротша і кінцівки її довші. Довжина тіла не менше 1 м, а може досягати і 1,3 м, довжина хвоста 15—20 см, висота в загривку до 75 см. Самець рисі може важити 30 і навіть, як мені говорили в Норвегії, 45 кг. Тварина має надзвичайно сильний, міцний тулуб, сильні кінцівки, могутні лапи, що нагадують лапи тигра або леопарда; все це вже свідчить про велику силу рисі. Вуха досить довгі, загострені та закінчуються китицеподібним пасмом чорної, густої шерсті завдовжки 4 см. На товстій верхній губі знаходиться декілька рядів жорстких і довгих вусів. Густа м’яка шерсть подовжується на морді у вигляді бороди, яка звішується двома кінцями по обидва боки і разом із вушними китичками додає «обличчю» рисі своєрідного вигляду. Колір шерсті зверху рудувато-сірий, перемішаний з білим; голова, шия, спина і боки густо усаджені рудо-бурими або сіро-бурими плямами. Нижня частина тіла, ноги з внутрішнього боку, передня частина шиї, губи і ділянки навкруги очей білого кольору. Морда рудувата, вухо всередині вкрито білою шерстю, зовні — чорною і бурою. Хвіст по всій довжині рівномірно і однаково густо вкритий шерстю. Самка, мабуть, відрізняється від самця більш рудим кольором і менш чіткими плямами; новонароджені дитинчата білі. Очі бронзово-жовтого кольору з круглою зіницею.
Зараз зона поширення цього хижака починається з Карпат; звідси вона простирається на схід і на північ, до Росії і Скандинавії. Тут рись поширена аж до північної межі суцільних лісів. Вона також населяє весь Східний Сибір, де місцевість гориста і вкрита лісом, і частину Азії, аж до Туркестану і Гімалаїв, де вона живе, зокрема, в долині Верхнього Інду.
Звичайно рись, як і її родичі, живе поодинці; там, де чисельність її більша, як, наприклад, у Ліфляндії, територія буває «розподілена» так, що на площу в 25 км2 припадає приблизно по чотири або п’ять особин.
Будовою тіла і норовом рись, мабуть, не поступається жодній іншій кішці. Надзвичайно сильний тулуб на високих кінцівках і чудово розвинені органи чуття свідчать, що цей хижак чудово озброєний. Рись дуже витривала при ходьбі, рухається лише кроком або котячою риссю, ніколи — стрибками, поки її не примушує до цього необхідність, проте; разі потреби робить справді дивовижні стрибки; вона досить добре лазить| і, здається, легко плаває. З органів чуття, поза сумнівом, найкраще розвинений слух, і китички на її вухах можуть вважатися цілком заслуженою^ прикрасою. Навряд чи зір гірший за слух, хоча новітні спостереження не І підтвердили думку, що склалася раніше, про надзвичайну зіркість рисі; Навпаки, нюх, як і у всіх кішок, слабкий. Досить розвинені у рисі відчуття дотику і смаку. Вуса на морді просто необхідні рисі, як і іншим кішкам; вона неодмінно обмацує ними все, з чим їй доводиться мати справу. «Рись взагалі хижа тварина, подібна до вовка, але набагато хитріша», — говорить старий Геснер. І, мабуть, він справді має рацію, оскільки і всі новітні дослідники описують її як надзвичайно обережну, обачну і хитру тварину, яка ніколи не занепадає духом і будь-яке становище старається повернути на свою користь.
Колишні спостерігачі порівнювали голос рисі із завиванням собаки, але ця характеристика зовсім неправильна. Я чув крик рисей лише в неволі і повинен сказати, що їхній голос дуже важко описати. Він гучний, має високий тембр і віддалено схожий на голос кішок у шлюбний період.
З настанням сутінків рись стає активною. Але вирушає на пошуки здобичі лише вночі, часто зупиняється і прислухається. По можливості рись дотримується свого попереднього шляху. Сплутати її сліди зі слідами іншого звіра може хіба що людина, яка зовсім не знає цієї тварини; слід рисі великий, але не відповідає її нерозмірно великим лапам: він більший, ніж слід вовка, округлий і без відбитку кігтів. Крок відносно короткий. Таким чином, сліди тягнуться смугою, яку легко впізнає кожний, хто хоч раз бачив сліди рисі. Переходячи з місця на місце і повертаючись назад, рись ступає на старі сліди; так само роблять і декілька рисей, що виходять на полювання разом.
Від найдрібніших ссавців і птахів до косулі або глухаря і дрохви — ніхто з цих тварин не застрахований від її нападів На оленів, лосів і кабанів наважуються нападати лише дуже сильні рисі. Великій дичині рись віддає перевагу перед дрібною. На півночі, де благородних оленів мало, а дрібної дичини багато, рись завдає незначної шкоди; навпаки, в країнах помірного поясу вона стає однаково ненависною і мисливцю, і пастуху, оскільки душить набагато більше тварин, ніж їй потрібно для їжі. Вона лише злизує зі здобичі кров і поїдає найбільш ласі шматочки, залишаючи решту вовкам і лисицям. Тут вона украй рідко повертається до падла, тоді як у бідній на дичину Ліфляндії вона, за словами Нолькена, дуже охоче їсть його і навіть вважає за краше на деякий час залягти поблизу падла, полишивши полювання. У Швейцарських Альпах рись, за словами Шинца, підстерігає борсуків, бабаків, зайців, кроликів і мишей, підкрадається в лісах до косуль, на скелях до сарн, ловить глухарів, рябчиків і гірських тетеруків, а також забирається в стада овець, кіз і телят.
Говорять, що рисі збираються разом у січні — лютому, причому декілька самців часто б’ються за самку. Через десять тижнів після спаровування самка народжує двох, найбільше трьох дитинчат у добре прихованому лігві — розширеній борсуковій або лисячій норі, під навислою скелею, між зручним корінням дерева та в інших потайних місцях. Якийсь час дитинчата залишаються сліпими, а коли виростуть, мати годує їх мишами і дрібними птахами, навчає полювати і взагалі готує їх до подальшого самостійного життя.
Шкура рисі дуже цінується; найкрасивішими і найбільшими вважаються шкури скандинавських рисей. М’ясо рисі усюди вважалося і вважається смачною дичиною.