Птах-ліра великий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-07-2011

ПТАХ-ЛІРА ВЕЛИКИЙ, або лірохвіст (Menura superva). Основний колір оперення темний, на хвості коричнево-сірий із червонуватим відливом. Підборіддя і зоб червоні; нижня частина тіла буро-попеляста, на черевці світліша. Малі махові пера і крайні рульові червоно-коричневі. Хвіст зверху чорнувато-бурий, знизу сріблясто-сірий; крайні рульові пера, що мають форму ліри, темно-сірі; кінчики їх оксамитово-чорні з білою облямівкою. Внутрішні борідки мають поперемінно чорно-бурі та іржа­во-червоні облямівки; середні хвостові пера сірі, інші — чорні. Довжина самця — 130 см, довжина крила — 29, хвоста — 70 см. Самка значно мен­ша, колір її оперення брудно-коричневий, на черевці переходить у сірий. Молоді самці до першого линяння забарвленням схожі на самок.

Пожива лірохвостів складається в основному з комах і черв’яків. Зна­чну частину їжі птах здобуває, риючись у землі. При цьому він виявляє стільки ж сили, скільки й спритності, оскільки, незважаючи на те, що розкидає землю в різні боки, а не назад, він зсовує з місця грудки землі і каміння вагою до 4 кг, щоб добути комах, що сховалися. Живиться також і насінням, утім, ймовірно, тільки в певний час. За спостереженнями Бекера, період розмноження у цих птахів при­падає на серпень, за спостереженнями Рамзая, навпаки, лірохвіст вже в травні береться за спорудження гнізда і кладе одне яйце в червні, а найпізніше — в липні. Гніздо будують з найрізноманітніших матеріалів, залежно від того, який з них легше дістати в даній місцевості. Воно ве­лике, довгасте, формою нагадує яйце, має дах і досягає 60 см завдовжки, діаметр його 30 см. Здалеку його можна прийняти за купку сухого хмизу. Бічний отвір служить для входу всередину гнізда, на вигляд дуже недбало побудованого. Насправді ж воно дуже міцне і служить птахам іноді по де­кілька років. Лірохвіст виводить пташенят тільки раз на рік і кладе тільки одне яйце завбільшки з качине; довжина його близько 60 мм, ширина близько 40 мм. Яйце світло-попелястого кольору із слабо позначеними темно-бурими цяточками. Самка одна насиджує яйце. Самець не тільки не годує її, але, мабуть, навіть не відвідує, тому вона опівдні залишає гніздо надовго. Насиджування триває майже цілий місяць. Повернувшись до гнізда, самка заповзає всередину через отвір, задкуючи, і через це так стирає свої хвостові пера, що оглянувши їх, можна сказати, як давно вона сидить у гнізді.

Птахи райські

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-07-2011

ПТАХИ РАЙСЬКІ. Райський червоний птах (Paradisaea rubra) завдовжки всього 33 см, довжина крила 17, хвоста — 14 см. Має золотисто-зелений, піднесений чубок ззаду на голові. Спина його блідо-сіро-жовтувата; забарвлення це поширюється і на нижню частину тіла у вигляді смуги на грудях. Горло смарагдового зеленого кольору. Груди і крила червоно-бурі, кінцівки чер­воні; забарвлення самки тьмяніше і не таке яскраве.

Малий райський птах (Paradisaea minor) значно менший за попередній вид.

Це живі, веселі, розумні, грайливі птахи, які цілком усвідомлюють свою красу і небезпеку, яка їм загрожує через цю красу. Вони належать до бродячих птахів: то прилітають до берегів, то відлітають углиб материка. Райські птахи раз у раз перелітають з дерева на дерево, ніколи не зачища­ються довго на одній гілці і при щонайменшому шумі ховаються в густе; листя верхівок дерев; ще до схід сонця вони бадьоро і клопітливо шукають свій корм, що складається з плодів і комах. Під вечір вони збираються на ночівлю зграйками на верхівку якого-небудь високого дерева.

Птахи-носороги

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-07-2011

ПТАХИ-НОСОРОГИ (Bucerotidae) характеризуються довгим, товстим з дивними наростами дзьобом; завдяки цій відмітній ознаці неважко впіз­нати носорога. Батьківщина цих птахів — Південна Азія, Центральна і Південна Африка. Всі види дуже схожі між собою будовою тіла, забарв­ленням і способом життя. Живуть, починаючи від морського берега до висоти 3000 м, звичайно в густих лісах, і лише дрібні види туляться в чагарнику. Більшість із них має надзвичайно незграбну ходу, але в гілках дерев вони рухаються дуже спритно; їхній політ також досить майстерний і супроводжується таким сильним шумом, що птаха-носорога, який ле­тить, бачиш набагато пізніше, ніж чуєш. Це обережні, полохливі, досить розумні птахи. Їхній голос — глухий крик, який вони видають дуже часто, наповняючи ним ліс.

Пожива птахів-носорогів змішана. Більшість із них ловить дрібних хребетних і комах; крім того, всі вони без винятку їдять ягоди, плоди і зерна. Надзвичайно дивовижний спосіб розмноження цих птахів: самка, що сидить на яйцях, наглухо замуровується в дуплі; залишається лише невеликий отвір, через який самець кидає всередину рясний корм для своєї подруги. В цій в’язниці самка повинна просидіти весь той час, поки: пташенята не вилупляться і не навчаться літати. В неволі птахи-носороги швидко стають ручними.

Примати

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-07-2011

ПРИМАТИ, ряд (Primates). Із стародавніх народів, мабуть, тільки ін­дійці та єгиптяни відчувати деяку симпатію до мавп. Стародавні єгиптяни висікали їхні зображення з міцного порфіру і часто надавали своїм богам вигляду мавп; стародавні індійці так само, як і їхні нинішні нащадки, будували для мавп особливі будинки і храми. Цар Соломон, за біблійною легендою, виписував мавп з Офіру. Римляни тримали їх для забавок у своїх будинках, а також вивчали по їхніх трупах внутрішню будову люд­ського тіла; їх бавило смішне наслідування цих тварин, і вони для забавки примушувати мавп боротися з дикими звірами в цирку. Втім, горді рим­ляни ніколи не прирівнювали мавп до себе і вважали їх звірами так само, як і Соломон. Араби дивилися на справу інакше: вони вбачали в мавпах нащадків нечестивих людей, для яких немає нічого ні святого, ні гідного; пошани. Істоти ці осуджені Аллахом навіки носити в собі огидне поєднання людської подоби і бісівської зовнішності. Ми, європейці, схильні бачити в мавпах карикатуру на людину, а не істот, що мають схожість з нами в будові свого тіла. Привабливішими нам здаються ті мавпи, які найменше схожі на нас, тоді як ті види, в яких схожість з людиною ви­ражена сильніше, нам майже завжди осоружні. Нас однаково вражає як схожість мавп на людину, так і відмінність їх від нас. Достатньо кинути один погляд на скелети людини і мавпи, щоб помітити в них дуже істотні відмінності, проте при уважному вивченні відмінності ці зовсім не такі вражаючі, як здається на перший погляд.

Розміри мавп дуже різноманітні: горила на зріст з велику людину, ігрунка не більше за білку. І будова їхнього тіла досить різноманітна. У загальних рисах мавп можна розділити на три групи: людиноподібні, со­бакоподібні і векшоподібні, що в більшості випадків краще характеризує їхнє тіло, ніж довгі описи. У більшості приматів довгі хвости, але в дея­ких хвіст короткий, а є і зовсім безхвості мавпи. Так само різноманітний і волосяний покрив. Колір шерсті найчастіше темний, але є мавпи, чий волосяний покрив місцями яскраво забарвлений. Голі місця на тілі іноді бувають також забарвлені надзвичайно яскраво.

Череп також може мати досить різноманітну форму, залежно від роз­витку лицьової та мозкової частини; очі розташовані спереду і лежать у западинах, оточених кістками, які сильно видаються назовні; виличні ж дуги мало видаються. Серед м’язів особливо чудові м’язи руки, але вони не є такою складною системою м’язів, як на руці людини. Будова гортані не дозволяє мавпам урізноманітнювати звуки такою мірою, як це робить людина.

Мавп часто називають чотирирукими і протиставляють дворуким, тоб­то людині, маючи на увазі будову їхніх передніх і задніх кінцівок. Якщо порівняти руки і ноги людини з руками і ногами мавпи, то виявляється, що вони влаштовані за одним зразком. Великий палець, протиставлений іншим пальцям, у людини є тільки на руках, у ігрункових мавп — тільки на задніх кінцівках, а в інших мавп — і на передніх, і на задніх.

Мавпи дуже тямущі, і перейнятливість, характерна для більшості з них, допомагає їм легко навчитися деяких досить складних дій. їх слід за­рахувати до найрозумніших тварин. Вони мають чудову пам’ять і вміють користуватися своїм досвідом. Мавпи вміють вправно уникати небезпек і дуже вдало знаходять засоби для захисту. Вони здатні любити і відчувати прихильність до інших істот. Любов їхня, проте, теж непостійна.

Палеонтологічні дослідження свідчать, що за колишніх часів поши­рення мавп було значнішим, ніж тепер. Нині вони живуть тільки в жар­ких країнах земної кулі, оскільки їм необхідний теплий клімат протягом року. Деякі павіани підіймаються в гірських країнах на значну висоту і можуть переносити досить низьку температуру, але всі інші мавпи дуже чутливі до холоду. Зона поширення кожного виду мавп досить обмежена, хоча можна помітити, що у віддалених країнах однієї і тієї ж самої части­ни світу живуть породи мавп, дуже схожі між собою. Більшість мавп живе в лісах; тільки деякі види віддають перевагу скелястим гірським місцевос­тям. Будова тіла цих тварин так добре пристосована до лазіння, що великі дерева є улюбленим місцем їх перебування; мавпи, що живуть на скелях, лазять на дерева тільки в крайньому разі.

Мавпи їдять все їстівне, але основну частину їхнього раціону складає рослинна їжа: плоди, цибулини, бульби, коріння, насіння, горіхи, брунь­ки, листя і соковиті стебла. Від комах вони також не відмовляються, а яйця птахів і самі пташенята для багатьох мавп є улюбленими ласощами. Під час своїх пошуків вони постійно що-небудь розглядають, хапають, зривають, обнюхують і відкушують, а потім або з’їдають, або кидають.

Легкість і грація в рухах мавп помітні тільки під час лазіння. Навіть крупні безхвості мавпи Старого Світу лазять чудово, хоча їхні рухи при цьому більше схожі на рухи людини, ніж на рухи інших мавп. Хода ж їхня більш-менш важка і незграбна. Мавпи й ігрунки ходять краще за інших, особливо мавпи, які бігають так швидко, що собаці їх важко наздогнати. Хода так званих людиноподібних мавп відрізняється від людської. Люди­на під час ходьби торкається землі всією ступнею, мавпи ж спираються на зігнуті пальці передніх кінцівок і незграбно підкидають тулуб вперед, викидаючи задні кінцівки між передніми, які для цього трохи розставлені в сторони. Рух цей схожий на ходу людини на милицях. При цьому мавпа спирається на стиснуті кулаки передніх кінцівок і на зовнішній край ступень задніх, середні пальці яких часто підгинаються, а великий палець відставляється убік, щоб служити опорою. Гібони, мабуть, так ходити не можуть. Вони під час ходьби часто спираються тільки на задні кінцівки, розставляючи по можливості пальці та відкидаючи великий палець до утворення прямого кута зі ступнею. При цьому розставлені передні кін­цівки служать їм балансиром і розпрямляються у міру збільшення швид­кості руху.

Дуже небагато видів приматі» ведуть самотній спосіб життя, більшість з них живе зграями. Кожна зграя вибирає собі певну місцевість. Вибір місцепроживання залежить від багатьох обставин, проте велика кількість їжі відіграє тут важливу роль. Гаї біля людського житла мавпи займають дуже охоче. Вони, як було сказано, не відчувають особливої пошани до чужої власності. Маїсовим і цукровим плантаціям, городам, баштанам, банановим гаям віддасться перевага перед усіма іншими.

Самки народжують одне дитинча, рідко двох. Мати ніжно любить і до­глядає його. Незабаром після народження дитинча вчиться вішатися ма­тері на груди, обіймаючи передніми кінцівками шию, а задніми — боки; в цьому положенні воно не заважає матері бігати і лазити і може спокійно смоктати. Дорослі дитинчата підхоплюються на плечі і спину батьків. Де­який час по тому молода мавпа стає самостійнішою. У разі щонайменшої небезпеки вона кидається до свого дитинчати і особливим звуком запро­шує його стрибнути до себе на груди.

Дрібні американські мавпи дорослішають, ймовірно, на четвертому або п’ятому році життя, павіани — на 9—13, а велика людиноподібна мав­па, мабуть, ще пізніше; принаймні випадання молочних зубів у неї буває майже в тому ж віці, що й у людини.

Причепа

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-06-2011

ПРИЧЕПА (Echeneis) має дуже характерну ознаку, якою відрізняється вія решти риб, — це присмоктувальна пластинка. Вся верхня частина го­лови і частина спини прикриті довгого овальною пластинкою, на поверхні якої розташовано 12—27 поперечних шкірястих складок. За допомогою цих складок причепа може дуже міцно присмоктуватися до різних пред­метів або тварин.

Акуляча ремора (Rémora rémora) — найпоширеніший вид цього роду; досягає завдовжки 20—25 см. Споріднений їй звичайний причепа (Echeneis naucrates) значно більший, оскільки досягає завдовжки 90—106 см. Спосіб життя причеп дуже цікавий; їх тільки у виняткових випадках можна по­бачити вільно плаваючими, а звичайно вони прикріпляються до акул або інших великих швидкохідних риб, а також і до кораблів. У такий спосіб вони здійснюють великі подорожі, не затрачуючи власної енергії на рух, а дорогою хапають здобич, оскільки прикріпляються вони спинним боком. Вони навіть не вміють самі добре плавати, але присмоктуються так міцно, що їх насилу можна відірвати. Акула часто буває усаджена десятками цих риб. Підводна частина корабля також буває часто усаджена причепами, і вони разом із судном долають іноді 1000 миль. Коли корабельний кухар виливає в море помиї, причепи десятками відстають від корабля і на­вперебій кидаються ловити викинуту їжу. За розповідями деяких дослід­ників, причеп використовують для лову черепах і деяких риб. Дія цього причеп міцно прив’язують мотузком і примушують плисти під судном. Тільки помітять черепаху або яку-небудь іншу відповідну здобич, канат відпускають, причепа вмить присмоктується так міцно, що з нею можна витягти разом і спійману жертву. Такий спосіб лову, особливо черепах, дійсно практикується біля Занзібару, в Антильському морі та в Торресовій протоці.

Потору трипалий щурячий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-06-2011

ПОТОРУ ТРИПАЛИЙ ЩУРЯЧИЙ, або справжній кенгуровий щур (Potorous tridactylus), має подовжену голову, короткі кінцівки і щурячий хвіст. Довжина тіла 40 см, довжина хвоста 25 см. Тіло коротке і осадкува­те, шия товста, хвіст довгий, плоский, вкритий досить чіткими кільцями і лусками і, крім того, обрідною, короткою і жорсткою шерстю, части­на — гола. Довга, злегка блискуча шерсть зверху темно-бурого кольору з домішкою чорного і блідо-бурого, на нижньому боці брудного або жов­тувато-білого кольору. Хвіст біля основи і зверху бурий, уздовж боків і знизу чорного кольору.

Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія і Тасманія є батьківщиною щурячого потору; біля Порт-Джексона раніше він був дуже поширений. Потору люблять місцевості, порослі поодинокими кущами, і уникають відкритих пасовищ. Вони викопують між кущиками трави по­глиблення в землі, ретельно вистилають їх сухою травою, сіном і сплять в них звичайно по декілька разом цілий день. Ці по-справжньому нічні тварини виходять пастися лише після заходу сонця. Лігво влаштоване так само майстерно, як і в родичів цієї тварини.

Своїми рухами щурячий потору істотно відрізняється від інших видів. За моїми власними спостереженнями, він бігає зовсім інакше і набага­то легше, швидше, ніж земляний заєць. Цей біг короткими кроками, як можна назвати рухи потору, надзвичайно швидкий і разом з тим набагато спритніший, ніж у кенгуру, які рухаються стрибками. Щурячий потору швидкий, моторний, жвавий і по землі ковзає, як тінь. Досвідчений соба­ка ловить його дуже легко; але недосвідчений мисливець марно прагнути­ме відшукати його, якщо той вже залишив лігво. В кублі його легко може зловити і людина, оскільки він спить досить міцно і підпускає до себе дуже близько свого найзлішого ворога. Щодо їжі потору відрізняється від описаних дотепер його родичів. Він риється, відшукуючи здебільшого бульби і коріння, і тому іноді заподіює великої шкоди полям.

У період гону самець переслідує самку цілу ніч, кусає і б’є її, якщо вона не хоче добровільно підкорятися йому. Одна самка, яку я тримав, була за таких обставин убита розпаленим самцем разом з її досить вели­ким дитинчам у сумці, ймовірно тому, що вона не хотіла підпустити сам­ця до себе. Розмноження відбувається три або чотири рази на рік, оскіль­ки дитинчата зростають дуже швидко. У піврічному віці потору стають дорослими. Наскілько мені відомо, щурячі потору народжують завжди лише одне дитинча.

Порожнисторогі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-06-2011

ПОРОЖНИСТОРОГІ, родина (Bovidae).

«Порожнисторогі. — говорить Блазіус, — мають на лобі конусоподібно загострені кістяні нарости, які оточені роговим футляром; ці кістяні нарости постійно ростуть завдовжки, а біля основи і завширшки. При зростанні на цьому кістяному пеньку постійно утворюються нові рогові шари, для яких старі шари служать наче футляром. І в порожнистих рогах нова рогова маса відділяє старі шари рогів від кістяного наросту, але ці старі шари не відпадають, як у оленів, оскільки конусоподібна поверхня старих рогових шарів перешкоджає цьому. Річні шари на ро­гах помічені хвилеподібними жолобками. Рогова речовина не однаково росте упродовж року. Щорічний приріст також змінюється, залежно від віку; чим старша тварина, тим щорічний приріст буває меншим».

Усі тварини, що належать до цієї родини, мають шість різців і два ікла тільки на нижній шелепі; на верхній щелепі немає передніх зубів; з кожного боку на шелепі вгорі і внизу знаходиться по шість кутніх зубів. Будова їхнього тіла дуже різноманітна.

Спосіб життя порожнисторогих так само різноманітний, як і зовніш­ній вигляд. Вони поширені скрізь, за винятком Південної Америки і Австралії; безліч видів живе в усіх поясах земної кулі та в найрізнома­нітніших місцевостях. Розмножуються вони досить швидко, хоча самка щороку народжує одне дитинча, рідше двох, як виняток — трьох, і лише в окремих випадках — чотирьох. Молоді тварини розмірами і розвитком не відрізняються від інших жуйних. Вони народжуються розвиненими і переважно через декілька годин після народження можуть йти слідом за своїми батьками по найнебезпечніших місцях. У багатьох видів зростання триває декілька років, але в більшості видів молоді особини вже через рік самі здатні до розмноження, і цим пояснюється швидке збільшення кількості поголів’я в окремих стадах жуйних.

Бики — це великі, сильні і незграбні жуйні, ознаками яких служать здебільшого більш-менш круглі та гладкі роги, широка морда з далеко віддаленими одна від одної ніздрями, довгий хвіст, що досягає суглоба п’яти, з китицею на кінці, відсутність слізних ямок і міжкопитних залоз; у самок вим’я з чотирма сосками. У більшості видів підгруддя відвисле або є складка шкіри на верхній частині шиї. Роги біля основи розширяються і тому можуть закривати майже весь лоб. але в більшості видів він залиша­ється відкритим. Роги гладкі, заокруглені й лише біля основи мають по­перечні зморшки: загинаються по-різному: назовні або всередину, назад або вперед, вгору або вниз або ж мають ліроподібну форму. Волосяний покрив короткий і гладко прилягає до шкіри, але на деяких частинах тіла може подовжуватися у вигляді гриви.

Усі бики легко і добре плавають. їхня незвичайна сила і витривалість гідна здивування. З органів чуття найкраще розвинений нюх, слух теж хороший, зір не дуже розвинений. Роздратовані, кидаються на хижих зві­рів, навіть на найсильніших, і так спритно вміють користуватися своїми рогами і копитами, що часто здобувають перемогу. Голос їхній являє со­бою голосне або глухе мукання або ж схожий на хрокання і бурчання, яке чути переважно тоді, коли вони збуджені. Живляться листям і ніжними бруньками, пагонами і гілками найрізноманітніших дерев, травою і па­ками, деревною корою, мохами і лишайниками, болотяними і водяними рослинами, навіть гострою ріжучою осокою і очеретяними рослинами. Сіль для всіх є ласощами, вода — насущна потреба; багато з них із задо­воленням лежать у мулистих болотах або годинами вилежують у річках і ставках.

Спаровуванню передують жорстокі битви між биками; 9—12 місяців по тому корова телиться одним телям, дуже рідко двома. Теля народжу­ється цілком розвиненим і майже одразу може йти слідом за матір’ю. Вона ставиться до нього дуже ніжно, годує і чистить, облизує і пестить його, а в разі небезпеки дуже мужньо захищає від усякого нападу; самці деяких видів також охороняють дитинчат.

Полювання на диких биків досить небезпечне.

Ті бики, які високо цінуються в Іспанії, бо їх використовують у відо­мих боях, також пішли від тварин, що колись були ручними. Тепер вони здичавіли: цілими роками не заходять до хліву, і ніхто про них не піклується; тільки зрідка приїжджають наглядачі, щоб перевірити кількість тварин. Бик цей не дуже великий на зріст, але красивий, надзвичайно сильний і має досить довгі, вигнуті назовні й дуже гострі роги; забарвлен­ня його майже завжди червоно-коричневого або чорно-бурого кольору.

«Бики, які своєю лютістю і зовнішнім виглядом здаються придатними для бою, — описує В. Ієст, — виховуються таким чином. Народжених в якому-небудь великому маєтку в Кастилії або Андалузії, однорічних биків приганяють у певне місце, де їх таврують, щоб потім не сплута­ти з чужими. Пастухи, які женуть стадо довгою палицею з гострим на­конечником, швидко помічають, який бик має схильність до нападу, а який — ні. За биками, які не бояться чутливих уколів вістрям палиці й неодноразово нападають на загоничів, далі спостерігають; тварин, схильних до приручення, використовують у господарстві. Злим бикам насаджують на роги подушки або дерев’яні кульки і надають їм щонайповнішу свободу в селах і маленьких містах; бики гуляють там за головною площею, куди збирається вулична молодь і любителі бою биків. Діти різного віку дратують і мучать биків різними способами, не завдаючи їм особливої шкоди. Організатори бою биків вибирають потрібну тварину, що досягла 4—5-річного віку, і платять при цьому за неї надзвичайно високі ціни; в ніч перед боєм бика поміщають у стійло, яке є при кожному амфітеатрі».

Велику рогату худобу скрізь надзвичайно шанували і шанують до­тепер. Стародавні єгиптяни поклонялися богу родючості Апісу у вигляді бика і надавали йому великі почесті під час багатьох святкувань. У Лівії велику рогату худобу приручали, але ніколи не вбивали, а користувалися тільки молоком. У Киренаїці вважалося злочином ударити корову. Кель­ти дивилися на корів, як на дар, посланий їм божеством, а у нинішніх індусів існує такий самий культ биків, як і в стародавніх єгиптян. У каш­мірських брамінів, за повідомленням Югеля, корова вважається настільки священною, що кожна людина, що вбила її, карається смертю. Герц на­зиває биків суспільним лихом усіх індуських міст.

Поморники

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-06-2011

ПОМОРНИКИ, родина (Stercorariidae), в основному схожі на чайок; характерною відмінністю є товстий, відносно короткий дзьоб, верхній кінчик щелепи якого заломлений сильним гачком; усі 7 видів, що входять сюди, живуть у холодному північному поясі, звичайно на морі, а в період гніздування — в тундрі, на островах і берегах.

Великий поморник (Catharacta skua) завбільшки може бути з велику ворону; довжина його тіла — 57 см, розмах крил — 146, довжина кри­ла — 43, хвоста — 17 см. Середні пера хвоста наче обрізані, отже, кожне на кінці має два прямі кути. Оперення сірувато-буре з червонуватими і блідо-сірими поздовжніми смужками, біля основи темних крил помітна біла пляма, очі червонувато-бурі, дзьоб біля основи свинцево-сірий, а на кінці чорний, ноги чорнувато-сірі. Молоді птахи кольором оперення не відрізняються від дорослих.

Способом життя птах цей схожий на крупних чайок, але вирізняється від них спритністю і різноманітністю своїх рухів. Це найнебезпечніший морський хижак, до того ж він такий сильний і сміливий, що найбільші морські птахи боязко уникають його. Він постійно голодний, незвичай­но ненажерливий і, мабуть, літає тільки для того, щоб полювати. Поки поблизу нього немає інших птахів, він змушений сам шукати собі по­живу — кидається у воду на риб, шукає на березі морських тварин, ви­кинутих хвилями. Але як тільки він помітить здалека іншого м’ясоїдного птаха, то гострозоро стежить за ним, чекає, щоб той спіймав собі здобич, і тоді починає переслідувати його так нахабно, що той буває змушений випустити спійману здобич, яку негайно ж хапає поморник. Мертві та хворі птахи, що плавають по морю, — постійно стають його здобиччю. На пташиних горах він безупинно грабує гнізда і викрадає яйця та пташенят для своїх власних дитинчат. Сила його — в дзьобі і довгих, міцних кігтях, які, враховуючи нахабство і сміливість їх володаря, роблять поморника справжнім лихом для птахів, що живуть на спільному гніздів’ї.

У червні поморники кладуть два брудно-зелені яйця в невелике по­глиблення на схилі гори, яке заміняє їм гніздо. Самець і самка попере­мінно насиджують яйця і хоробро кидаються на кожного, хто наблизить­ся до гнізда, хай би то була собака чи людина. Вони навіть нерідко ранять людину в голову.

До цієї родини належить довгохвостий поморник, який трохи менший і стрункіший за описаного і відрізняється від нього сильно подовженими хвостовими перами. Це досить поширений в північних морях птах.

Полівка сніжна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-06-2011

ПОЛІВКА СНІЖНА (Microtus nivalis) належить до родини Хом’якові ряду Гризуни. Це маленька тварина, загальна довжина якої 18 см при до­вжині тулуба 12,5 см. Шерсть її двобарвна, верхня частина тіла світлого буро-сірого кольору, середина спини темніша, ніж боки, нижня частина досить виразно відокремлена і сірувато-біла.

Відомо, що вона живиться рослинами, здебільшого корінням і свіжи­ми альпійськими травами, а також сіном, збирає запаси на зиму. Влітку полівка відвідує пастуші хатини, коров’ячі та овечі пасовища і ласує всім їстівним, знайденим там, окрім м’ясного. В її норах знаходять погризене сіно і стебла рослин, часто також коріння різних альпійських трав.

У кублі, ймовірно двічі на рік, з’являється 4—7 дитинчат. Блазіус знайшов таких навіть у кінці вересня. З настанням зими сніжна полівка переселяється трохи нижче, але й тоді не доходить до заселених місцевос­тей. В цей час вона живиться зібраними запасами і, коли їх не вистачає, прокладає довгі ходи в снігу від рослини до рослини, від кореня до коре­ня, докладає неабияких зусиль, щоб здобути собі прожиток.

Полівка звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-06-2011

ПОЛІВКА ЗВИЧАЙНА (Microtus analis) належить до родини Хом’я­кові ряду Гризуни. Звір завдовжки 14 см, з яких 3 с.м припадає на хвіст. Забарвлення шерсті на спині жовтувато-сіре. на боках світліше, внизу брудне іржаво-біле, лапки мають чистий білий колір. Поширена у всій Середній і частині Північної Європи, а також західній частині Середньої та Північної Азії, немає її в Ірландії. Ісландії, на Корсиці, Сардини та Спцилії. Віддає перевагу низинам. В Альпах живе на висоті до 2000 м над рівнем моря. Безлісі простори, поля і луги, рідше узлісся і лісові галяви­ни, а також вологі й болотисті низовини служать їй місце проживанням. У вологих місцях полівка риє свої підземні ходи і влаштовує кубла в сухих купинах, а в сухих будує неглибокі нори з 4—6 різними вхідними отво­рами, з’єднаними зовні утоптаними, поглибленими доріжками. Восени вона ховається в скирти хліба або з’являється в житлах, коморах, стайнях і льохах. В будинках вона живе переважно в льохах, а не на горищах, як звичайні миші. Взимку полівка викопує довгі ходи під снігом. Вона добре бігає, чудово плаває, але погано лазить. Риє вона дуже майстерно, швид­ше, ніж будь-яка інша миша, і здається невтомною в цій справі. Звичайна полівка активна як удень, так і вночі. Тепло і сухість — необхідні для неї життєві умови, тривала вологість шкідлива для неї.

За наявності зерна вона обмежується тільки ним, інакше задовольня­ється свіжою травою і зеленню з корінням і листям, конюшиною, плодами і ягодами. У великій кількості поїдає вона горішки буків, справжні горіхи, хлібні зерна, ріпу і картоплю. Коли зернові починають дозрівати, ці полівки збираються цілими зграями на полях, відкушують внизу со­ломини і, поваливши їх, відгризають колоски і тягнуть їх у свої нори. Під час жнив полівка йде слідом за женцями, разом з ними переходить від озимих полів до ярих і, поїдаючи зерна, що обсипалися, збирає колоски, загублені під час скріплення снопів. З лісу вона тягне в свою нору плоди шипшини і ялівцю, горішки буків, жолуді та справжні горіхи.

Звичайна полівка живе досить дружно з особинами свого виду, що­найменше попарно, частіше ж великими групами, тому їхні нори тісно примикають одна до одної. Розмножуються незвичайно швидко. В її те­плих кублах, що лежать на глибині 40—60 см і м’яко вистланих сухою травою, а іноді й мохом, вже в квітні з’являється 4—8 дитинчат, а про­тягом теплої пори року самка народжує ще від чотирьох до шести разів. Мабуть, дитинчата першого посліду до осені вже здатні розмножуватися, і цим пояснюється іноді вражаюче збільшення кількості мишей-полівок.