Полівка водяна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-06-2011

ПОЛІВКА ВОДЯНА належить до родини Хом’якові ряду Гризуни. Водяна полівка, як свідчить сама назва, живе поблизу води або у воді, переважно в стоячих водоймах; влаштовується вона тут у виритих нею підземних норах, які навскіс підіймаються вгору над поверхнею води і закінчуються в широкому, казаноподібному поглибленні, від якого власне житлова камера звичайно спускається до води.

Водяна полівка досягає 21—24 см завдовжки, з яких на хвіст припадає 6,5—8,5 см. Шерсть майже одноколірна, тому що сіро-коричнева і корич­нево-чорна верхня частина тіла поступово переходить до більш світлого, білого або до сірого, чорного або чорно-коричневого забарвлення нижньої частини тулуба. Від чорного щура водяна полівка відрізняється товстою, круглою, короткою головою з досить короткими вухами, які не видаються з шерсті та досягають тільки чверті довжини голови, а також коротшим хвос­том, який складається зі 130—140 лускових колець, із усіх боків рівномірно і досить густо вкритих коротким волоссям, яке стирчить в усі боки. Кінчик носа має рожевий колір, райдужна оболонка чорно-коричнева, вуса чорні, іноді з білими кінчиками, передні зуби жовто-коричневі.

Водяна полівка способом життя багато у чому нагадує не тільки крота, але також ондатру й інших гризунів, що живуть у воді. Нори поблизу води завжди простіше влаштовані, ніж у сухих місцях, в садах і на полях. Біля води кривий хід веде в камеру, яка іноді дуже м’яко вистлана, а в норах, влаштованих у сухих місцях, тварина прокладає ходи, які можуть бути за­вдовжки декілька сотень кроків; подібно до кротів, водяні полівки викида­ють купи землі та в одному з великих ходів будують камеру. Переважно довгі ходи йдуть безпосередньо під поверхнею фунту, дуже рідко глибше від шару, до якого досягає коріння рослин, часто так близько, що покрив землі при ритті явно піднімається і зведення ходу складається з шару землі завтовшки 2—3 см. Такі ходи дуже часто руйнуються і стають непрохідними, але водяна полівка невтомно їх відновлює, навіть в тих випадках, коли їй доводиться протягом одного дня кілька разів братися за ту ж саму роботу. Ходи ці легко відрізнити від ходів крота, оскільки купи їх нерівномірні й складаються з великих грудок землі, розташовані не по прямій лінії та ніколи не мають отвору. В таких спорудах водяні полівки живуть попарно, але пари залюбки живуть поряд. Тварина бігає не дуже швидко, зате риє добре і майстерно плаває, хоча і нё так добре, як водяна землерийка. У відлюдних місцях її можна бачити за роботою як удень, так і вночі, але вона обережна і ховається в свою нору, як тільки помітить, що за нею спостерігають.

З органів чуття у водяних полівок, мабуть, добре розвинені зір і слух. Вона цікава, але взагалі не розумна і досить добродушна. Живиться по­лівка рослинною їжею, тому може завдавати чималої шкоди садам, якщо поселиться поблизу них.

Восени полівки розширюють свою нору, влаштовуючи камеру для за­пасів, і з’єднують її ходами зі старим кублом. Камеру наповнюють про­візією з довколишніх садів і полів: горохом, бобами, цибулею і картоп­лею — і харчуються цим з пізньої осені до весни або до того часу, поки не потепліє. Якщо лютують морози, вони впадають у сплячку.

Водяні полівки швидко розмножуються. Три-чотири рази на рік сам­ка у підземному теплому, м’яко вистланому кублі народжує від 2 до 7 дитинчат.

Іноді кубла знаходять у густому і тернистому чагарнику безпосередньо на землі, трапляються вони також і в очеретах.

Спаровуванню передують тривалі ігри. Зокрема, самець поводить себе дуже своєрідно. Він іноді так швидко обертається на воді, що може зда­тися, ніби його захопила сильна водоверть. Хоча самка, мабуть, досить байдуже спостерігає це, але все-таки ці майстерні вправи її дуже веселять, тому що після закінчення кружлянь сп’янілого від любові самця, вона наближається, обидва дружно пливуть поряд, і за цим майже завжди від­бувається спаровування.

Після трьох тижнів від народження самка виводить своїх дитинчат з нори і в той час, коли вони пасуться на дерні або городних грядках, носить для них у нору ніжні пагони різних трав, особливо горох, най­улюбленішу їжу дитинчат.

Найнебезпечнішими ворогами водяних полівок є ласки і горностаї, тому що вони переслідують їх у підземних ходах і навіть у воді. Залишаючи нору, водяна полівка стає здобиччю лісового сича, білої сови, тхора і кішки.

Плазуни

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-06-2011

ПЛАЗУНИ зовнішнім виглядом дуже відрізняються від ссав­ців і птахів. Тіло їхнє часто довгасте, іноді округле і навіть сплюснуте, іноді сильно видовжене, іноді червоподібне. Зовнішнім покривом служать луски, кістяні або рогові шити, більш-менш зрошені разом. Кінцівок зви­чайно буває чотири, за винятком тих форм, в яких їх зовсім немає.

Скелет у плазунів майже завжди костеніє і складається з тих самих частин, що й у птахів і у ссавців. Череп, взагалі схожий на пташиний, зви­чайно сплюснутий, причому лицьові і щелепні кістки в ньому найбільш розвинуті. Піднебінно-щелепний апарат також дуже різноманітний; у змій частини його бувають з’єднані рухомими зчленовуваннями з твердою че­репною коробкою; у крокодилів і черепах, навпаки, всі частини бувають нерухомо з’єднані з черепом, за винятком нижньої щелепи. У змій рухомі навіть і піднебінні кістки, і сама нижня щелепа складається з двох частин, з’єднаних між собою тільки розтяжними зв’язками і м’язами. Завдяки такій будові щелепного апарата змії можуть сильно розширяти пащу і проковтувати нерозмірно великі предмети.

У черепах немає зубів, але їхні щелепи вкриті гострими роговими плас­тинками. В інших плазунів, навпаки, зуби добре розвинені і сидять не тільки на щелепах, але також на інших кістках, що оточують пашу. Зуби ці пристосовані тільки до хапання здобичі та її утримання, а не до розжову­вання. Вони або сидять в лунках і прикріплені щільною сухожильною тка­ниною, або зростаються з кістками, на яких сидять; правильної зміни зубів не буває, але вони безперервно поновлюються у міру зношування старих.

З органів порожнини рота найбільшої уваги заслуговує язик. У кроко­дилів він має вигляд плоского підвищення, приріс до дна ротової порож­нини і абсолютно нерухомий; у черепах він також мало рухомий, корот­кий, товстий, м’ясистий. У деяких ящірок, навпаки, язик дуже рухливий і у багатьох видів здатний викидатися назовні, у змій дуже подовжений і роздвоєний на кінці.

Мозок у плазунів не такий досконалий, як у ссавців і птахів, але, з ін­шого боку, він складніше влаштований, ніж у риб і земноводних. З орга­нів чуття в усіх плазунів особливо розвинені очі, хоча вони іноді бувають зовсім приховані під шкірою. У багатьох плазунів очі нерухомі, але в деяких рухливість очей, навпаки, досягає вищого ступеня. У хамелеона, наприклад, очі здатні обертатися в різні боки і до того ж абсолютно не­залежно одне від одного. Орган слуху менш розвинений, зовнішнє вухо відсутнє, а в змій немає і середнього. Відчуття дотику, навпаки, добре розвинене, особливо на язиці.

Розвиток плазунів переважно починається з яєць, схожих на пташині; вони складаються з жовтка, вкритого більш-менш тонким шаром білка, і знаходяться в шкірястій оболонці, па поверхні якої іноді відкладається вапно.

Плазуни більше залежать від температури зовнішнього середовища, ніж теплокровні тварини. Стане трохи тепліше — життєдіяльність поси­люється, навпаки, в холодну пору року плазуни наче завмирають, іноді навіть ціпеніють.

Плазуни активні переважно вночі або в сутінки, хоча є між ними і справжні денні тварини. Живляться тваринною їжею, починаючи від дрібних комах і черв’ячків і закінчуючи середніх розмірів ссавцями, не виключаючи й людини. їдять вони порівняно багато, зате дуже довго можуть голодувати.

Яйця кладуть звичайно навесні. Гнізд майже ніколи це будують, а переважно кладуть яйця в першу-ліпшу нору, тріщину або щілину, іноді навіть просто на мох або серед каміння. Черепахи звичайно закопують яйця в пісок на березі водоймища.

У помірних широтах на початку зими, а в жаркому поясі з настанням несприятливої засушливої пори року плазуни зариваються в землю або ховаються в глибокі тріщини або нори і там впадають в заціпеніння, що відповідає зимівлі ссавців. Крокодили, що живуть у багатоводних річках, у сплячку не впадають, а якщо річка пересихає, то до настання дощів за­риваються в мул.

Ростуть і розвиваються плазуни дуже повільно, і відповідно до цього тривалість їхнього життя велика. Черепахи навіть у неволі живуть понад 100 років.

Більшість плазунів живе в низинах тропічного поясу. Взагалі для пла­зунів тепло є найголовнішою умовою існування; в теплих країнах підви­щується навіть їх життєдіяльність, тварини ці досягають більших розмірів, мають яскравіше забарвлення тощо.

Плавун

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-06-2011

ПЛАВУН, опосум водяний (Chironectes minimus), належить до родини Опосуми ряду Сумчасті ссавці. Від родичів відрізняється будовою кін­цівок. Передні й задні кінцівки з голими підошвами і п’ятьма пальця­ми; задні помітно більші за передні, з’єднані плавальною перетинкою і озброєні великими, довгими, серпоподібними кігтями. Пальці передніх ніг озброєні лише слабкими, маленькими і короткими кігтиками, які так прикріплені до кінців пальців, що під час ходьби не торкаються землі. Великий палець подовжений; позаду нього знаходиться ще твердий від­росток, схожий на шостий палець, який походить від подовження горохо­подібної кістки. Дуже довгий хвіст лише біля основи вкритий короткою і густою шерстю, решта його вкрита ромбічними лусками. Голова відносно мала, морда довга і загострена, хутро м’яке. Самка має сумку. Будова зу­бів плавуна майже така ж сама, як у інших двоутробних.

Зовні тварина ця схожа на щура. Вуха досить великі, яйцеподібно заокруглені, шкірясті і голі, очі малі. Завдяки великим защічним мішкам морда здається товщою, ніж вона є насправді. Видовжене, циліндричне, швидше осадкувате, ніж струнке, тіло тримається на коротких кінцівках з широкими ступнями; передні кінцівки мають вільні, дуже довгі та тонкі пальці, тоді як задні являють собою добре розвинені плавальні кінцівки. Хвіст майже такий же завдовжки, як і тіло, і може обвиватися, хоча й не використовується як орган хапання. М’яка, гладка, прилегла шерсть, що складається з обрідного і довгого волосся остюка і густого підшерстка, забарвлена на спині в чудовий попелясто-сірий колір і різко відмежована від нижньої білої частини тіла. На сірому тлі спини видно шість чорних широких поперечних смуг: перша знаходиться на морді, друга на тім’ї, третя на передніх кінцівках, четверта на спині, п’ята на попереку, шоста на крижах. Уздовж середньої лінії спини пробігає темна смужка від однієї поперечної смуги до іншої. Вуха і хвіст чорні, лапи зверху світло-бурі, підошви темно-бурі. У дорослих тварин тіло завдовжки близько 40 см, хвіст завдовжки майже такий самий.

Його пожива складається, як стверджують, із дрібних риб або інших маленьких водяних тварин і з риб’ячої ікри; проте великі защічні мішки свідчать, звичайно, про те, що плавун не нехтує також і рослинними речовинами. Говорять, що, наповнивши ці мішки їжею, тварина повертається на сушу, щоб там її з’їсти. Самка народжує до 5 дитинчат, виношує їх у сумці, потім досить рано веде їх у воду і довго навчає тут плавання, пірнання і добування поживи.

Рідко трапляється вдало вистрілити в тварину, коли вона з’являється на середині річки. Звичайно тих небагатьох, яких вдається добути, зна­ходять, виймаючи верші, розставлені для лову риби, в яких вони заплутуються і задихаються.

Пищуха алтайська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-06-2011

ПИЩУХА АЛТАЙСЬКА, або сіноставка належить до родини Пишухові. Один з найбільш відомих видів нагадує морську свинку, проте голова довша і вужча, а ніс не такий тупий, як у неї. Тулуб міцний, хвіст зовні не помітний і позначений лише маленьким жировим горбиком, вухо середніх розмірів, яйцеподібно заокруглене, зовні зовсім голе. Жорстка, густа і коротка шерсть на верхній частині тулуба рудувато-жовта з чорними цятками; боки і передня частина шиї одноколірні, іржа­во-руді; нижня частина тулуба і кінцівки світлого і буро-жовтого кольору; горло сірувате; вуха зовні чорнуваті, з внутрішнього боку — жовтуваті. Окремі особини можуть бути абсолютно одноколірними і чисто-чорного кольору. Дорослі пищухи досягають приблизно 25 см завдовжки.

Маленькі, викопані ними нори і природні тріщини скель служать житлами пищухам. Житла їхні утворюють поселення з різної, але звичай­но великої кількості окремих нір, отже там, де знайдеш одну з них, можна помітити їх десять, сто і навіть тисячі. Гарної днини вони ховаються до заходу сонця, у похмурі дні дуже діяльні. Коли настає сильна зимова хо­лоднеча, пишухи хоча і не Впадають у сплячку, проте не залишають своїх підземних жител, а коли холод слабшає, вони з’являються, сідають перед входом, щоб грітися на сонці, і квапливо бігають, голосно посвистуючи, від однієї нори до іншої. Остерігаючись ворогів, часто висовуються з нори лише наполовину, потім підводять голову, щоб переконатися, що вони в безпеці. Пищухи — цікаві та боязкі звірки.

Пищуха вже з середини червня починає збирати запаси на зиму. У виборі трав вона не дуже розбірлива: там, де їй не заважають, охоче їсть найсоковитіші трави, але там, де пустотливі хлопчаки знищують її запаси або їх поїдає худоба, задовольняється сухими травами й рослинами, яких інші тварини взагалі уникають.

Складені нею купи сіна досягають 12—18 см заввишки і 15—30 см у діаметрі. Якщо в скелях є розколини, пищухи використовують їх як ко­мори. До житла ведуть вузькі стежини, уторовані пищухами, по обидва боки від яких вони об’їдають коротку траву. Коли настає зима, пищухи прокладають під снігом ходи від своїх нір до копиць сіна; ці ходи різним чином загнуті, і кожний хід має отвір, що виходить назовні.

Усі пищухи п’ють мало. Голос пищухи, який можна почути навіть опівночі, схожий на крик нашого строкатого дятла і швидко повторюєть­ся, але рідко більш як тричі.

На жаль, ці звірі мають багато ворогів. їх, правда, не переслідують мисливці, зате на них постійно нападають манул, вовк, корсак, різні орли і соколи, а взимку їм перепадає від сніжної сови, їхнього найнебезпечнішого ворога.

Пірникоза

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-06-2011

ПІРНИКОЗА належить до родини Пірникозові. У шлюбний період на голові птаха помічається прикраса у вигляді одно­го перистого пасма, що розгалужується вгорі та створює два ріжки, та розкішного, довгого, складеного з розсуканих пер коміра, який охоплює боки голови і горло. Верхні частини тіла блискучого чорно-бурого кольо­ру; дзеркальце на крилах, утворене малими маховими перами, ділянка щок — білі; комір — іржаво-червоний, скраю чорно-бурий; нижня час­тина тіла блискучого атласно-білого кольору, з боків укрита іржавими і чорно-сіруватими цятками. Самка відрізняється віл самця меншими роз­мірами, але не забарвленням. Довжина дорослого птаха досягає 95 см, розмах крил — 66, довжина крила — 18 см.

Пірникоза трапляється усюди на всіх відповідних озерах і водних про­сторах Європи, найчастіше на півдні. На півночі вона з’являється навесні після танення снігу, у квітні, і залишається на своїй батьківщині найдо­вше до кінця листопаду; а там, де море не замерзає, вона перекочовує до нього і залишається зимувати; деякі птахи, прямуючи за напрямом бере­гів, перелітають до Південної Європи і Північної Африки.

Навесні пірникози з’являються парочками, але восени охоче об’єдну­ються в більші товариства, в яких налічується іноді до 50 і більш птахів і які разом подорожують на південь. Улітку пірникози перебираються на більші ставки чи озера, подекуди порослі комишем і очеретом. їм потріб­на досить велика площа водної поверхні, аби принаймні в середині вони могли бути в безпеці від мисливського дробовика.

Кожна пара має свою ділянку гніздування, і там, де водна площа дає можливість гніздитися декільком або багатьом парам, перед початком нагніздного періоду відбувається чимало бійок; переможеним врешті-решт доводиться втікати, шукаючи порятунку від переслідування переможців.

Гніздо влаштовують біля очерету, комишу або ситника близько від межі цієї рослинності з чистими ділянками води й оддалік суші; часто птах його мостить зовсім на відкритому місці на воді, тоді прикріплює до декількох стебел. Ширина його досягає близько 30 см, висота приблизно 15 см. Ложе гнізда надзвичайно плоске, але з часом поступово вдавлю­ється під вагою птаха, який сідає на нього. Пірникоза залазить у гніздо з певною обережністю, ніби вповзає в нього, але все-таки випускає у воду те чи інше яйце. Кладка складається в середньому з чотирьох яєць, які наполовину лежать у вогкості; вони мають завдовжки близько 52 мм і 35 мм у поперечнику, спочатку бувають чисто-білого кольору, але скоро стають брудного глинисто-жовтого. Самець і самка сидять на яйцях на­вперемінно. Пташенят водять і самець, і самка, але обов’язки сторожа самець Здебільшого бере на себе. Спочатку пташенятам підносять у дзьобі дрібні личинки комах, пізніше їх кладуть уже на воду, й одночасно пта­шенята навчаються пірнати.

Піранья

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-06-2011

ПІРАНЬЯ — типовий представник роду Піраньєві. Довжина її тіла близько 60 см; тулуб високий, міцний; морда тупа; забарвлення блакитне з плямами, знизу жовтувате. Водиться ця риба в річках. Якщо по річці пливе човен, то піраньї стаєю пливуть неподалік, і якщо їм що-небудь кинути — між ненажерливими хижаками починається люта боротьба. Навіть проліт мухи або бджоли над водою призводить до скупчення цих риб. Вони нападають на будь-яку тварину, яка з’явилася в їхньому полі зору, навіть на риб, що удесятеро перевер­шують їх розмірами. Накинувшися цілою зграєю на велику рибу, вони відгризають спочатку хвостовий плавець та інші, а потім накидаються, як гарпії, на жертву і іноді за декілька хвилин роздирають її на шматки; навіть великі ссавці, які перепливають річку, не можуть почувати себе в безпеці від цих хижаків; піраньї хапають водяних птахів за кінцівки, відкушують шматки у черепах, навіть у алігаторів. Дуже часто крокодил тікає, побачивши дику зграю цих риб, причому перевертається черевом догори. За словами Гуміли, нерідко ці риби осилюють навіть бика або тапіра, який ненароком опиниться серед їхньої зграї. Через незліченні укуси бідна тварина спливає кров’ю і не в змозі дістатися берега, хоча б до нього залишалося яких-небудь 30—40 кроків. Місцеві тварини, як, наприклад, коні, собаки, вживають деяких заходів обережності: збира­ючись пити або перепливти річку, вони заходять в одному місці у воду, зчиняють шум і каламутять воду, щоб привернути увагу піраній, а коли вони накинуться сюди цілою зграєю, вискакують з води, швидко про­бігають деяку відстань уздовж берега і тут вже знову кидаються плисти або п’ють воду.

Ці риби нападають навіть на людей. Якщо вода каламутна, особливо якщо в ній є кров, то піраньї з більшою кровожерливістю кидаються в це місце. Вимити криваві руки в річці дуже небезпечно, оскільки при цьому можна поплатитися пальцями.

Піпа суринамська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-06-2011

ПІПА СУРИНАМСЬКА (Pipa ріра) з групи Без’язикі (Aglossa) ряду Безхвості земноводні. Майже чотирикутний плоский тулуб, трикутна за­гострена голова, що абсолютно не відділяється від тулуба, складчаста, а в самок комірчаста шкіра на спині, маленькі й зовсім нерухомі витрішкува­ті очі та ще й різкий, огидний запах — все це робить цю тварину потвор­ною. Піпа живе в невеликих канавках і болотах недалеко від берега моря, а також у болотистих лісах; рухається по землі дуже повільно і незграбно; завдовжки досягає 20 см.

Розмноження і розвиток дитинчат відбувається дуже оригінальним способом: самка метає ікру у воду, а самець підбирає її та намазує самці на спину» вкриту бородавками і чарунками; поміщаючись в цих чарунках, яйця розвиваються, причому ці порожнини збільшуються, і в них утво­рюються навіть кришки, як у бджолиних стільниках. Коли розвиток за­кінчився, молода піпа піднімає кришку і висовує голову зі своєї чарунки, але деякий час ще продовжує жити в ній, поки не підросте настільки, що буде в змозі вести самостійний спосіб життя.

Пінгвіни

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-06-2011

ПІНГВІНИ (Spheniscidae), родина птахів, які зовнішнім виглядом на­гадують дельфінів і риб. Тулуб їхній посередині трохи товщає, внизу він найтовщий, а зверху поступово загострюється. Голова невелика, дзьоб не більший за голову, прямий, сильний, з гострими краями; всі чотири пальці кінцівок обернуті вперед і з’єднані перетинкою; крила швидше схожі на плавці, оскільки їхні пера майже перетворені на луски. Опере­ння нагадує риб’ячу луску. Всі пінгвіни живуть у Південній півкулі, між тропіком Козерога і 80° південної широти, і проводять більшу частину життя у морі, відвідуючи сушу лише в період розмноження.

Найвідоміший вид цієї родини — імператорський пінгвін (Aplenodytes forstert). Верхня частина його тіла сіра, смугаста; нижня частина, окрім жовтуватих грудей, — біла. Поширений цей пінгвін, починаючи з Пата­гонії, скрізь у межах Південного океану.

Інший представник родини — золотоволосий пінгвін (Eudyptes chrysoсоте). Його голова, шия, спина і крила — чорні; пера, що утворюють чу­бок, — жовтуваті, черево — біле. Він поширений майже втих самих країнах, що й імператорський пінгвін, тобто в більшій частині Південного океану.

Будова тіла цих птахів пристосована до життя у морі і в цьому середо­вищі вони рухаються з неповторною спритністю. Для цього користуються тільки своїми короткими крилами і плавають так швидко і вміло, що лег­ко долають хвилі бурхливого моря, пірнають і випливають на поверхню води навіть у найсильнішу бурю. Зате на суші вони рухаються незграбно, повільно перевалюючись з ноги на ногу. Плавають і пірнають пінгвіни для того, щоб спіймати здобич — різних риб, ракоподібних і м’якотілих.

Значну частину року пінгвіни присвячують розмноженню. У певний час вони з’являються на старих гніздів’ях у великій кількості.

Для кладки яєць деякі види викопують в землі неглибокі ямки, інші — короткі нірки. Яйце насиджують поперемінно обидва батьки, які гострозоро стежать за ним, оскільки пінгвіни мають звичай красти один у одного яйця. Пташенята вилуплюються в шерстистому пушку і швидко зростають під дбайливим наглядом самки.

Головним ворогом пінгвінів є людина, яка переслідує їх через м’ясо і ворвань, частково через шкуру, а також морські косатки.

Підковоніс малий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-06-2011

ПІДКОВОНІС МАЛИЙ належить до родини Підковоносі. Це найменший з наших кажанів. Тіло завдовжки 6 см, а розмах крил близько 22 см. Шерсть світла, біло-сіра, зверху дещо темні­ша, ніж знизу. Малий підковоніс поширений на півночі далі від інших листоносів. У Європі він поширений, за словами Коха, від берегів Пів­нічного і Балтійського морів до Середземного моря і від крайнього заходу Європи до Кавказу; в Німеччині місцями його зовсім немає, а місцями дещо багато.

До клімату і змін погоди, цей підковоніс менш чутливий, ніж його родичі, але неохоче вилітає холодної дощової днини; для денного відпочинку завжди знаходить захищені місця, тому забирається далеко в глибину копалень і печер. Зимівля триває досить довго, втім зважаючи на обставини, його можна бачити і з першими кажанами, що рано вилітають зі своїх притулків, і з тими, які вилітають пізно; є й такі, які пізно засинають і рано вилітаю. Ця розбіжність у часі початку і закінчення зимівлі, здається, обумовлюється не віком, а скоріше статтю тварин. Кох дійшов висновку, що дуже рано восени у сплячку залягають переважно самці, а просинаються найпізніше — самки; деякі підковоноси переривають зимівлю, інші — ні.

Улітку малі підковоноси живуть переважно в підземних, печерах, в старих розвалених. льодниках, в копальнях і в нежилих будинках. І влітку, і взимку збираються зграями, але не такими великими, як інші кажани, і кожна тварина висить не окремо, а в купі з іншими. В стані спокою ви­сить на задніх кінцівках і злегка загортається в літальну перетинку; під час зимівлі так щільно загортається, що його можна прийняти швидше за гриб, ніж за кажана. Сонячного літнього дня, коли підковоніс спить, без сітки його нелегко зловити, тому що при наближенні людини він швидко проки­дається і летить геть. Під час пильнування щохвилини вертить головою то в той, то в інший бік, обнюхуючи все навколо, лиже себе, пригладжується, ловить у своїй шерсті паразитів. Основна їжа підковоноса — комахи, не вкриті жорсткою шкірою: дрібні нічні метелики, мухи тощо.

Песець

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-06-2011

ПЕСЕЦЬ, або лисиця полярна (Alopex lagopus), має короткі заокруглені вуха, короткі кінцівки, в яких нижня частина ступні, як і решта тулуба, густо вкрита шерстю, дуже пухнастий хвіст і, нарешті, особливе забарв­лення хутра. Песець значно менший за лисицю, завдовжки приблизно 95 см, з яких третина припадає на хвіст. Улітку його шерсть буває зем­листо-сірого кольору, а взимку — білосніжного. Трапляються, втім, песці і з темним забарвленням шерсті.

Як підказує сама назва, полярна лисиця живе на Крайній Півночі як у Старому, так і в Новому Світі, її однаково часто можна побачити і на островах, і на материку. Припускають, що вона населяє всю північну час­тину земної кулі. З власної волі песець неохоче заходить на південь далі за 60° північної широти, і лише в Сибіру, як виняток, його можна поба­чити південніше цієї широти. Скрізь, де водиться песець, поголів’я його численне. Тільки за негоди або коли йому загрожує небезпека, песець ховається в ущелини між скелями або у викопані ним нори, звідки на­важується виходити тільки вночі, щоб здобути собі здобич. Там, де йому і вдень не доводиться ховатися від людини, він» просто ховається серед каміння, кущів і в інших притулках, звідки й підстерігає здобич.

Це зовсім нерозбірлива в їжі тварина, яка задовольняється всім, що їй трапиться; втім, найбільше песцю подобається полювати на мишей, а зграї форелі він здатний переслідувати на великі відстані. З пернатих ловить білих куріпок, зуйків, взагалі берегових і морських птахів і завдає особливо великої шкоди їхнім виводкам. Крім того, песець підбирає всіх тварин, яких викине море. У разі потреби забирається в людські житла і краде там все, що має змогу потягти, навіть зовсім непотрібні йому речі. Якщо у нього з’являється надлишок їжі, то частину її він зариває в землю і в міру потреб викопує звідти.

З одного боку, песці хитрі, пронирливі, спритні, поза сумнівом, ро­зумні, з іншого — вражають іноді такими безглуздо-відважними витівками, яких не побачиш ні в якої тварини.

Найдокладніший і разом з тим найцікавіший опис тварини ще в XVІІІ сторіччі зроблений Стеллером:

«На Берінговому острові з чотириногих тварин, що живуть на суші, трапляються самі лише песці, занесені сюди, без сумніву, плаваючими крижинами; живляться вони всім, що залишає їм море після припли­вів, і розмножилися тут в незліченній кількості. Протягом нашого не­щасного перебування на острові я мав нагоду ґрунтовно вивчити норов цих тварин, котрі нахабством, хитрістю і пронирливістю значно пере­вершують звичайну лисицю. Вони забиралися в наші житла і вдень, і вночі і тягали звідти все, що могли понести, навіть зовсім непотрібні їм речі, як, наприклад, ножі, палиці, мішки, чоботи, панчохи, шап­ки тощо. Вони так неймовірно майстерно вміли відкочувати бочки з м’ясом вагою декілька пудів і витягувати звідти все, що спочатку нам і на думку не спадало вважати їх винуватцями пропажі. Коли вночі ми спали в полі, вони стягували з нас шапки і крали рукавички з-під узголів’я, а також боброві шкури і шкури, що служили нам ковдрами і підстилками. Кожного ранку ми бачили, як ці безсоромні тварини бігали навкруги тюленів і морських котиків, що лежали на березі, і об­нюхували сплячих, бажаючи переконатися, чи не мертві вони; якщо ж знаходили серед них мертвого, негайно ж починали роздирати його на шматки. Оскільки тюлені часто душать уві сні своїх дитинчат, то песці, наче знаючи про це, кожного ранку обстежували всіх тюленів і, немов шкуродери, витягували мертвих дитинчат».

Час спаровування у полярних лисиць, залежно від умов місцевості, настає трохи пізніше, ніж у червоних лисиць, а саме в квітні або трав­ні. Песці спаровуються, подібно до кішок, видаючи страшенні крики, що відбувається вдень і вночі, а зазнаючи ревнощів, люто кусаються, як собаки. В середині або в кінці червня самка народжує в ущелинах або розколинах скель 9—10, а іноді навіть 12 дитинчат. Кубла свої самки по­любляють влаштовувати на самому вершечку скелі або на урвищі. Вони дуже люблять своїх дитинчат і, бажаючи врятувати їх від нападу, по суті, шкодять їм, оскільки видають їх присутність гучним гавкотом, яким зу­стрічають кожну людину, що до них наближається. Коли вони помітять, що їх нора знайдена, негайно ж переносять дитинчат в зубах в яке-небудь інше, більш безпечне місце.

На песців полюють і ловлять їх усілякими способами: стріляють, став­лять сіті й сильця і навіть налаштовують капкани.