Пересмішник зелений

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-06-2011

ПЕРЕСМІШНИК ЗЕЛЕНИЙ належить до родини Славкові. Спина сіро-оливкового кольору, вуздечка і черевце блідо-сіро-жовті; голова біля вух, боки тіла і шия блідо-сірі; магові пера оливково-бурі; крайнє рульове перо зеленувате, а із внутрішнього боку облямоване брудно-білим кольором; пера хвоста світліші, ніж махові, і зовні облямовані білим. Очі темно-бурі; дзьоб сіро-бурий, основа нижньої половини щелепи червонувато-жовта, ноги світло-блакитні. Довжина 14,5 см, розмах крил — 25, довжина крила — 9, хвоста — 5,3 см.

Цілий день самець пурхає з місця на місце, доки турбота про самку, яка сидить на яйцях, або пташенят не зобов’яже його не відходити далеко від гнізда. Політ птаха швидкий і спритний, він може робити в повітрі найсміливіші повороти. Пересмішник майже ніколи не спускається на землю. Тільки під час співу він довго сидить на одному місці. Спів пере­смішника не кожному подобається, тому думки про нього різні. Крім того, не всі пересмішники співають однаково.

Головну поживу зеленого пересмішника складають жучки та інші ма­ленькі крилаті комахи, яких він підбирає з листя або виловлює в повітрі. Коли достигають вишні, пересмішник часто сідає на обтяжені плодами дерева і ласує м’якоттю солодких ягід. Суницю він теж не обходить ува­гою. Але великої шкоди пересмішник не завдає жодним ягодам.

Зазвичай пересмішник робить кладку тільки раз на рік, наприкінці травня або на початку червня. Гніздо в’є серед найгустіших чагарників своїх володінь, переважно на бузині, ліщині, терні, жостеру і дуже рідко на кущах із колючками, Воно завжди захищене листям, хоч і не цілком приховане від очей. Гніздо має красиву кошикоподібну форму, міцне, дуже майстерно сплетене з сухої трави, листя пирію, лика, бавовни, шерсті, берести, гусеничної павутини, паперу та інших матеріалів, сплетених разом на зразок повсті, а всередині вистелене пір’їнками, ніжною травою і кінським волосом. Яєць зазвичай буває від 4 до 6; вони мають довгасту форму, завдовжки 17, а завтовшки 13 мм і мають рожевий або рожево-жовто-сірий колір, по якому проходять чорні або чорно-бурі жилки. Самець і самка по черзі висиджують пташенят, які вилуплюються вже на тринадцятий день. Пташенят вигодовують різними дрібними комахами.

Місцепроживанням зеленого пересмішника слід вважати Центральну Європу; звідси він поширюється на північ до Скандинавії. Зимує в Аф­риці. Він любить вити гнізда в безпосередній близькості від людського житла і віддає перевагу звичайним і фруктовим садам перед лісом. Утім, пересмішник живе іноді і на узліссях листяних лісів, у хвойних же лісах і на високих горах його не бачили. Найчастіше він оселяється в садах, оточених живоплотом із бузини, терну, бирючини та інших чагарників, або у фруктових садах, обнесених шпалерником.

Перепел

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-06-2011

ПЕРЕПЕЛ ЗВИЧАЙНИЙ поширений в усіх країнах Старого Світу і в Австралії. Має невеликий, слабкий, злегка загнутий дзьоб, короткі, позбавлені шпор лапки, досить довгі та гострі крила, над­звичайно короткий 12-нерий хвіст і дрібне, майже однакове в обох статей оперення. Верхня частина тіла перепела бура з іржаво-жовтими смугами, по боках грудей і черевця оперення іржаво-червоне, середина черевця жовтувато-біла, крила на чорному тлі вкриті іржавими плямами, рульові пера — іржаво-жовті.

У Європі перепел водиться усюди південніше 60° північної широти; Середній Азії він селиться дещо південніше. Його мандри багато в чому, відрізняються віл звичайного перельоту інших птахів. Деякі з перепелів кочують цілий рік і відлітають не одночасно. В Єгипті вони часто з’являються вже в кінці серпня, тим часом як того ж місяця в Західній Європі можна знайти перепелиць у гнізді, які насиджують яйця. Більша частина цих птахів зимує в тропічних країнах Азії та Африки, долітаючи іноді до Капської землі; інші знаходять зимовий притулок на. трьох південно-європейських півостровах.

Поки сонце на горизонті, перепел сидить тихо серед грудок землі та хмизу на полях; опівдні купається в піску або гріється на сонці; увечері пожвав­люється і тоді безперервно лунає його клацання. Живляться різноманітним насінням, листям, бруньками і комахами. Має потребу також у невеликих камінчиках, що сприяють травленню, і свіжій воді для втамування спраги.

За спорудження гнізда перепел береться пізно, майже на початку літа: вириває в землі невелике поглиблення, вистилає його сухою травою і кладе туди 8-14 яєць. Самка самовіддано сидить на яйцях, а після вилуплення пташенят водить їх по полю, привчає відшукувати корм і взагалі дбайливо доглядає їх. Але пташенята скоро перестають звертати увагу на ніжні піклу­вання матері та стараються якомога раніше почати самостійне життя.

Перегузня

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-06-2011

ПЕРЕГУЗНЯ (Vormela peregusna). У Південно-Східній Європі, а звідти на північ, проникаючи аж до Польщі, поряд з тхором трапляється і спо­ріднена йому перегузня. Загальна довжина її тіла досягає 50 см, з яких 16 см припадає на хвіст. Коротковолоса і жорстка шерсть на спині та з боків бура, усіяна безладно розташованими жовтими плямами. На голові, нижній частині тулуба і ногах із внутрішнього боку — чорна; в ділянці горла є іржаво-червоні плями; губи і смуга, що прямує від очей догори че­рез тім’я, білі; вуха біля основи чорнувато-бурі, а їхні кінчики іржаво-білі; забарвлення ж порівняно довгого хвоста біля основи буре і жовтувате, в середині блідо-жовтувате, а на кінці чорне. Способом свого життя, яке детально описав Хуттон, перегузня цілком схожа на інших тхорів. М’ясо перегузні не придатне для вживання, ним гребують навіть собаки.

Перегузня поширена в степах і лісостепах Південного Сходу Європи, Близького Сходу, Південної Росії та Центральної Азії. Довжина її тіла 29—38 см, дуже «пухнастого хвоста — 15—22 см, вага 400—700 г. Перегузня відрізняється від тхора анатомічно і тому виділена в особливий рід.

Пеліканові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-06-2011

ПЕЛІКАНОВІ, родина (Реlесаnidae),— один з найбільших представни­ків водоплавних птахів. Характерною відмітною ознакою їх служить перш за все величезний дзьоб-сачок, який складається з так званого мішка і кришки, що його прикриває. Остання дуже довга, зовсім плоска, сплюсну­та і на кінці заокруглена. Спинка дзьоба йде виразним кілем по всій його довжині і переходить в міцний гачок, на зразок кігтя. Нижня частина дзьо­ба складається з дуже слабких і тонких гілок нижньої щелепи, між якими знаходиться просторий, надзвичайно розтяжний мішок. Птахи ці живуть в жаркому поясі і прилеглих регіонах обох помірних поясів; вони поширені в усіх частинах світу і мають досить обширну область заселення.

Найпоширеніший з усіх пеліканів — рожевий пелікан. На голові у нього є чубок, утворений з довгих пер. Оперення у дорослих птахів біле з рожевим відтінком, за винятком бурих махових пер. Птах поширений, починаючи з Південної Угорщини, здебільшого і в Африці, й в Південній Азії; у Південній Європі птах з’являється на по­чатку травня і після виведення пташенят знову залишає країну в жовтні.

По єгипетських берегах Середземного моря і уздовж течії Нілу під час повені пеліканів іноді так багато, що неможливо охопити поглядом одну їхню зграю. Зграї по 10—12 особин трапляються дуже рідко, а от великі, по декілька сотень і навіть тисяч, — звичайне явище.

На землі пелікани пересуваються повільно, тримаючи тіло досить прямовисно і похитуючись, на верхівках дерев вони тримаються дуже спритно, гріються тут на сонці і чистять свої пера. Плавають пелікани легко, швидко і довго; літають надзвичайно красиво.

Місцем для гніздувань у Південній Європі є болота і озера. «На по­дібних гніздів’ях, — розповідає граф фон дер Мюле, — гнізда звичайно вологі, звиті з очерету і комишу, поміщаються в малодоступних місцях. Усе довкола вкривається рідким білим послідом пеліканів; випаровуван­ня, що підіймаються від нього, а також від великої кількості нез’їденої риби, що гниє, поширюють цієї спекотної пори року огидний, отруйний запах. Кладка складається з 3—4 невеликих яєць, і насиджуються вони поперемінно протягом 38 днів».

Магометанський звичай забороняє їсти м’ясо пеліканів. Це пов’язано з цікавою легендою. Коли в Мецці будувалася Кааба, воду доводилося до­ставляти здалеку, і незабаром почало невистачати носильників; але Аллах не хотів, щоб через це припинилося будівництво Кааби, і послав тисячі пеліканів, які приносили робітникам воду в своїх горлових мішках.

Пеламіда

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-06-2011

ПЕЛАМІДА, рід (Pelamis), належать до морських змій. Голова плоска, морда дуже довга і лопатоподібна, шия товста, тіло коротке, товсте, силь­но сплюснуте з боків і по всій довжині, зверху з тупим, знизу з гострим краєм. Носові щитки торкаються один одного уздовж середньої лінії і пробуравлені в задній частині носовими отворами, які відкриваються до­гори; лобових щитків лише одна пара; луски по всьому тілі чотири- або шестикутні, торкаються одна одної у вигляді пластинок, гладкі або горб­куваті; черевні щитки нерозвинені. Позаду отруйних зубів з кожного боку по 7—8 дрібних суцільних зубів.

Забарвлення двоколірної, або жовтобрюхої, пеламіди темне буро-чорне, нижній бік — світлий жовто-бурий, охрово- або лимонно-жовтий. Обидва кольори, які чітко відокремлені, різко віддаля­ються один від одного, перемішуються на хвості і тут утворюють смужки і плями. Рідше трапляються екземпляри з чорними поперечними смуж­ками або з рівномірно розподіленими на спині чорними плямами на ли­монно-жовтому тлі. Довжина тварини рідко перевищує 0,85 м.

Двоколірна пеламіда — теж один із найзвичайніших і найвідоміших видів родини Морські змії, поширена вона в Індійському океані і в тро­пічних частинах Тихого. її часто можна побачити поблизу берегів Бен­галії, Малабару, Суматри, Яви, Сулавесі, Південного Китаю, а також у Персидській затоці і біля західного берега Центральної Америки; але її спостерігали також у водах Японії, поблизу Мадагаскару і навіть біля мису Доброї Надії.

Пекарі білогубий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-06-2011

ПЕКАРІ БІЛОГУБИЙ, або білобородий (Tayassu aibirostris), належить до родини Пекарієві. Тіло завдовжки 1,1 м разом з мало розвиненим хвостом 5 см завдовжки, висота в загривку 40—45 см. На нижній щелепі є велика біла пляма. Товста, груба, ребриста щетина дуже обрідно вкри­ває тіло, окрім спини, починаючи від загривка, де вона дещо довша. За­барвлення тіла досить рівномірне сірувато-чорне, причому яскрава світла пляма на щоках виділяється незвичайно різко.

Поширені пекарі в усіх лісистих місцевостях Південної Америки до висоти 1000 м над рівнем моря. Біло губі пекарі бродять у лісах великими стадами по декілька сотень особин, де ватажками є найсильніші кабани; стада нашийникових пекарі менші й складаються з 10—15 голів. Всі вони щодня міняють своє місцеперебування.

Їдять вони всілякі деревні плоди і коріння. Їхні зуби такі міцні, гово­рить Шомбургк. що вони можуть розкусити найміцніше пальмове насін­ня. В населених місцевостях вони забрідають на плантації й спустошують поля. Говорять, що крім рослинної їжі, їдять змій, ящірок, черв’яків і гусінь. Рухами і норовом вони схожі на наших диких свиней. Удень охоче забираються в дупла або до ям під корінням великих дерев; якщо на них полюють, вони ховаються в таких затишних куточках. Слух і нюх, мабуть, розвинені краще, зір слабкий.

Самка народжує майже завжди одне і дуже рідко двоє поросят, які якщо не першого дня після народження, то незабаром після цього, усюди ходять слідом за матір’ю і не хрюкають, а скоріше мекають, як кози. По­росята легко приручаються і при хорошому догляді стають справжніми свійськими тваринами.

Пеганка

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-06-2011

ПЕГАНКА (Tadorna tadorna) належить до родини Качині. Середня частина спини, покривні пера крила, боки і ость — сліпучо білого кольо­ру; середня частина грудей і черева — сіро-чорні, голова і шия — блискучого темно-зеленого кольору. Птах Цей живе по берегах Балтійського моря і належить до найзвичайнісіньких видів своєї родини; крім того, він поширений по всій Європі, Азії та Північній Африці.

Живиться пеганка переважно рослинними речовинами, особливо ніжними частинами морських рослин, насінням злаків і осоки, хлібним зерном тощо. Але без тваринних речовин вона обходитися не може і тому переслідує маленьких рибок, слимаків і комах.

Часто можна побачити багато нір пепінок на пагорбі або на відкрито­му місці в лісі, куди птахи раптом зникають. Якщо спостерігач вирушить на те місце, то переконається, що наш водяний птах спустився углиб, під землю, і не для того, щоб оглянути лисячі, борсучі або кроликові нори і щоб заволодіти їхніми житлами — ні, але для того, щоб влаштувати свою домівку разом з ними. Лисиці і пеганки живуть в одній норі; перша, вза­галі нещадна до будь-якого іншого птаха, не кривдить пеганкй. Причина такого дивного ставлення розбійниці-лисиці до пеганки полягає, ймовірно, в тому, що на лисицю справляє неабияке враження надзвичайна хоробрість цього птаха. Не тільки старі пеганки, але й молоді незвичайно сміливі.

Пацюк

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 31-05-2011

ПАЦЮК належить до родини Мишині ряду Гризу­ни. Довжина тіла 42 см, включаючи хвіст завдовжки 18 см, колір шерсті неоднаковий на спині та на животі. Верхня частина тіла і хвоста забарв­лена в буро-сірий колір, нижня частина — сірувато-біла, обидві частини розмежовані. Підшерсток переважно блідо-сірий. Хвіст має близько 210 лускових кілець. Іноді трапляються особини зовсім чорні, білі з червони­ми очима, чалі і строкаті.

Ймовірно, пацюк прийшов до нас з Ази, а саме з Індії або Персії. Можливо, що ще Еліан мав його на увазі, розповідаючи, що «каспійська миша» у певні часи переселялася у великій кількості, сміливо перепливаючи річки, причому кожна тварина зубами трималася за хвіст передньої.

Способом життя, норовом і звичками, а також місце проживанням обидва види щурів (пацюк і чорний щур) настільки схожі, що, описуючи один вид, те ж саме можна сказати і про другий. Якщо прийняти, що па­цюки живуть частіше в нижніх приміщеннях будинків і головним чином в сирих льохах і підвалах, водостічних трубах, шлюзах, помийних ямах і по берегах річок, тоді як чорний щур віддає перевагу верхнім частинам бу­динків, наприклад хлібним коморам, горищам, то дуже мало залишиться такого, що б не було спільним для обох видів.

Щури бігають швидко і вправно, чудово лазять, навіть по досить гладких стінах, майстерно плавають, упевнено стрибають на досить далеку відстань і дуже добре риють землю, хоча і не охоче займаються цим тривалий час. Сильніший пацюк, мабуть, спритніший, ніж чорний щур, принаймні плаває він набагато краще. Переляканий, він миттю кидається в річку, ставок або канаву і, якщо потрібно, не зупиняючись, перепливає широкий водний про­стір або протягом декількох хвилин біжить вперед по дну річки.

Найкраще розвинені у щурів слух і нюх, особливо слух, але зір у них теж гарний. Вони розумні та хитрі. Неодноразово розповідали про спо­сіб, за допомогою якого вони викрадали яйця, не розбиваючи їх дорогою. Сумніви, які можуть виникнути щодо способу, який вони практикують, не мають більше підстав після того, як натураліст Далла-Торрс повідомив 1880 року про такий випадок, свідком якого він став:

«У льосі одного будинку в Інсбруці нинішньої зими раз у раз поча­ли зникати по декілька яєць, що зберігаються там на цю пору року. Підозра перш за все, звичайно, лягла на служницю, яка тоді всіляко стала доводити свою непричетність до цього, але марно. Перебуваючи в такому ніяковому становищі, вона стала підстерігати щурів і стала свідком злодійського способу, який вони використовували, щоб діста­вати яйця. Яйця були складені в купу. З нірки вийшов спочатку один щур-ласунка, а незабаром слідом за ним і другий. Тут перший схопив одне яйце передніми лапами і за допомогою другого відсунув його трохи вбік, наскільки вони могли зробити це декількома сильними поштовхами. Потім перший щур схопив яйце передніми кінцівками і міцно обхопив його на зразок павуків, що несуть мішок з яйцями. Зрозуміло, що тепер він не міг більше рухатися, оскільки передні лапи повинні були міцно тримати здобич. Тоді другий схопив хвіст першо­го і дуже швидко потяг його до нори, звідки вони вилізли».

Спаровування супроводжується гучним шумом, писком і криком, оскільки закохані самці жорстоко б’ються за самок. Приблизно через мі­сяць після цього самки народжують від 5 до 22 дитинчат.

Папуги

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-05-2011

ПАПУГИ. Поширені в жарких країнах. Ряд Папугопо­дібні включає багато видів і являє собою замкнуту групу досить високо розвинених птахів. Найхарактерніша відмітна ознака па­пуг — це їхній дзьоб, схожий, на перший погляд, на дзьоб хижих птахів; проте він набагато товщий і міцніший. На верхній половині дзьоба зна­ходиться не оперене, але і не рогове місце, так звана восковиця; крім папуг, подібна восковиця є лише в денних хижих птахів і у сов. Посере­дині країв верхньої половини дзьоба знаходиться тупий, але міцний зубо­подібний виступ. Нижня половинка дзьоба помітно коротша за верхню і досить широка. Не менш характерні й інші частини тіла папуг. Кінцівки м’ясисті, але не довгі; пальці досить довгі, зовнішній і внутрішній з них обернуті назад; кігті також довгі, сильно загнуті і досить гострі, хоча і не міцні; крила папуги великі, загострені. Забарвлення оперення, хоча й дуже різноманітне, але у птахів цього ряду має багато спільного; переважний колір його — трав’янисто-зелений, хоча трапляються види з блакитним, пурпурно-червоним і золотисто-жовтим забарвленням. Самці й самки переважно забарвлені однаково; пташенята також лише у винят­кових випадках відрізняються від дорослих.

Голос у папуг сильний, часто пронизливий, але все-таки не зовсім позбавлений благозвучності. Здатність папуги наслідувати голос і слова людини загальновідома.

Окрім Європи, папуги поширені в усіх частинах світу, але більшість видів живе в жаркому поясі. Загалом папуги віддають перевагу лісові, але деякі види трапляються і в безлісих місцях. У Андах, Гімалаях і Абіссинських горах вони живуть на висоті понад 3000 м.

За винятком періоду розмноження, папуги живуть групами. Пожи­ва папуг складається головним чином із плодів і насіння. Проте багато лорисів живляться соком і пилком квітів; арари і клинохвості папуги, окрім плодів, поїдають бруньки і квіти дерев, а деякі какаду не гребують і личинками комах. Спустошення, які вчиняють папуги на полях і в садах, надзвичайно великі і викликають енергійну протидію з боку людини.

Великі види папуг виводять пташенят лише один раз на рік і кладуть тільки два яйця; австралійські ж папуги кладуть 3—4, а деякі навіть 6—10 яєць і виводять дитинчат 2—3 рази протягом року. Для гнізд вони виби­рають переважно дупла дерев, рідше земляні нори або тріщини в скелях; земляні папуги кладуть яйця просто на землю. Яйця насиджують обидва батьки поперемінно; обоє вони приносять корм для пташенят і продо­вжують годувати їх якийсь час і після вильоту з гнізда. У разі небезпеки вони захищають своє потомство надзвичайно самовіддано.

Приблизно на другому році папуги вкриваються своїм розкішним оперенням, а до розмноження стають здатними вже на першому році життя. Папуги — довговічні птахи. Траплялося, що папуги переживали ті сім’ї, в яких вони виховувалися змолоду.

З ворогів найнебезпечніший для папуг — людина. Папуг почали при­ручати з найдавніших часів. Папуга — розумний птах і дуже скоро при­стосовується до нових умов життя.

Панда мала

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-05-2011

ПАНДА МАЛА. Завдяки густій і м’якій шерсті тіло її здається товщим, ніж воно є насправді. Вкрита довгою шерстю голова дуже широка і коротка, те ж саме можна сказати і про морду. Довгий хвіст, вкритий густою і м’якою шерстю, дуже пухнастий. Вуха малі і круглі, очі теж невеликій Короткі кінцівки з волохатими ступнями тільки наполовину торкаються землі, а короткі пальці мають дуже заломлені кігті. Всіх зубів — 38. Завбільшки панда приблизно з великого хатнього кота: довжина тулуба — 50 см, хвоста — 35, висота в загривку — 25 см. Шерсть густа, м’яка, гладка і дуже довга, забарвлена в блискучий тем­но-червоний колір, що на спині переходить у світлий золотисто-жов­тий, оскільки тут волосся має жовті кінчики. Нижня частина тулуба і ноги, за винятком червоно-коричневої смуги, глянсувато-чорні, шерсть на підборідді і щоках біла, а ззаду іржаво-жовта, так само як лоб і тім’я; іржаво-червона смуга пробігає від очей до кутиків рота і відділяє білу морду від щік. Вуха зовні вкриті темно-червоною, всередині довгого бі­лою шерстю. Хвіст рудий, з малопомітними трохи світлішими вузькими кільцями,

Батьківщина панди — південно-східна частина Гімалайських гір, де її знаходять на висоті 2000—4000 м. Панди живуть парами або родинами в лісах, лазять по деревах і ховаються в Дуплах і ущелинах, але часто спус­каються на землю, щоб відшукувати собі їжу. Живляться вони майже ви­ключно рослинами: плодами, корінням, травами, жолудями, бамбуковими паростками тощо. При нагоді панда розоряє гнізда і, за словами Жердона, їсть навіть комах. По землі панди рухаються повільно і незграбно, зате по деревах лазять чудово. Панди — не цілком нічні звірі, але вдень сплять цілими годинами, причому лежать згорнувшися в клубок і прикривши голову пухнастим хвостом; іноді, втім, вони відпочивають сидячи, засу­нувши голову між передніми лапами під груди. Голос панд — короткий слабкий крик, що нагадує пташине щебетання. Час тічки і тривалість вагітності ще невідомі; дитинчата народжуються звичайно навесні. Навіть дорослі панди дуже чутливі до змін погоди, потерпають від спеки, але дуже страждають і від холоду.