Панда велика

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-05-2011

ПАНДА ВЕЛИКА, або гігантська. Панда менша за нашого бурого ведмедя і від морди до кінця хвоста завдовж­ки 1,5 м. її широкі, заокруглені, волохаті ступні короткі і під час ходь­би не повністю спираються на землю, як у великих ведмедів. Голова з короткою мордою трохи ширша, ніж у решти хижаків. Хвіст дуже короткий і його ледве видно. З 40 зубів угорі розташовано по чотири несправжньокутніх і по два справжніх кутніх, а внизу — по три несправжньокутніх і по три справжніх кутніх зуби. Панда вкрита густою шерстю білого кольору, і лише на окремих ділянках — біля очних за­падин, біля вух, на передніх кінцівках до загривка, на задніх кінцівках і на кінчику хвоста — він переходить у чорний. Про життя гігантської панди на волі майже нічого не відомо. Вона мешкає в неприступних гірських лісах Східного Тибету, звідки час від часу здійснює спустош­ливі набіги в долини, щоб добути поживу, що складається з бамбуко­вого коріння й інших рослин.

Панголін

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-05-2011

ПАНГОЛІН, ящір китайський, має короткий хвіст, кінцівки ззовні вкриті панциром. Тварина населяє Індостан і Цейлон; за Жердоном, віддає перевагу горбистим місцевостям, але ніде не трапляється у великій кількості. Завбільшки з невеликого собаку; шкіра його вкрита такою щільною і шорсткою кіркою, що знята уживається як тер­пуг і бере навіть мідь і залізо. Від решти ящерів, за винятком степового, ящера, панголін відрізняється розмірами і тим, що його луски розташовані в 11—13 рядів, на спині і хвості дуже широкі і ніде не мають кіля; хвіст біля основи такий само завтовшки, як і тіло, тобто не відокремлений від нього. Дорослий самець може досягати завдовжки 1,3 м. близько по­ловини довжини припадає на тулуб. Луски тіла на кінці удвічі ширші від довжини і до кінця дещо вигнуті, поверхня їхня від кінця більш ніж до половини довжини тіла гладка; розташовані вони в 11, іноді в 13 поздо­вжніх рядів, причому з боків додаються ще по два менші ряди. Середній ряд складається на голові з 11 лусочок, на спині і хвості — з 16. Довжина язика близько ЗО см.

Пака

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-05-2011

ПАКА належить до родини Агутієві ряду Гризуни. Має своєрідну товсту голову, великі очі й малі вуха, куций хвіст, високі кінцівки з п’ятьма пальцями, щетинисту, обрідну, прилеглу шерсть і чу­дову виличну дугу, з внутрішнього боку якої є порожнина, що розрослася. Ця порожниста кістка є наче продовженням защічних мішків. Такі мішки дійсно існують, але вони утворюють власне тільки складку шкіри. Від них виходить вузька щілина, що відкривається вниз в порожнину виличної дуги. Порожнина ця всередині вкрита тонкою шкіркою і наполовину за­крита, тому тільки невеликим отвором сполучається з порожниною рота. Значення цієї порожнини ще дотепер невідоме з достовірністю, але її не можна вважати за защічні мішки, що видозмінилися. Розвиток виличної дуги робить череп паки дуже високим і незграбним.

«Своїм зовнішнім виглядом, — говорить Рентгер, — пака дещо схожа на молоду свиню. Голова у неї широка, рило тупе, верхня губа роз­щеплена, ніздрі довгасті, тулуб товстий, кінцівки також товсті, пальці мають тупі опуклі кігті. Хвіст мас вигляд волосяної китиці. Шерсть складається з короткого, щільно прилеглого волосся, яке зверху на тілі має жовтувато-бурий колір, а на нижній частині тіла і з внутріш­нього боку ніг жовтувато-білий. З обох боків від загривка йдуть п’ять рядів жовтувато-білих плям яйцеподібної форми, що тягнуться аж до стегон. Колір плям нижнього ряду частково змішується із загальним забарвленням всього тіла. Навколо рота і над очима стирчать декіль­ка щетин. Вуха короткі й мало вкриті шерстю, а підошви і кінці ніг зовсім голі. Дорослі самці бувають до 70 см завдовжки, заввишки до 35 см і важать до 9 кг».

Пака поширена в більшій частині Південної Америки, в Сурінамі й через Бразилію до Парагваю, але трапляється також і на Малих Антильських островах. Чим відлюдніша місцевість, тим частіше тут можна побачити паку. Узлісся, порослі чагарником береги річок і болота є її місцеперебуванням. Тут вона вириває собі в землі нору від 1 до 2 м за­вдовжки і спить у ній цілий день. У сутінках виходить чимось поживитися і відвідує при цьому плантації цукрової тростини і динь, яким заподіює значної шкоди. Крім того, їсть листя, квіти і плоди різних рослин. Живе пака і парами, і поодинці; надзвичайно боязка і моторна, легко перепли­ває широкі річки, але завжди повертається в своє звичне житло. Самка в середині літа народжує 1—2 дитинчат, ховає їх, як запевняють дикуни, в норі протягом періоду годування, а потім водить за собою ще декілька місяців.

Павіан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-05-2011

ПАВІАН ЧУБАТИЙ, або макака чубата (Масаса nigra, або Cynopithecus niger). Згідно з Арістотелем, ми називаємо павіанів «собакоголові», тому що будова їхньої голови більше схожа на голову собаки, ніж на Людську. Статура в них кремезна; сила їхніх м’язів дивовижна. Важка го­лова подовжується у вигляді масивної, спереду обрубаної, ребристої або зморшкуватої морди з носом, що видається вперед. Зуби своїми страш­ними іклами з гострими задніми краями нагадують зуби хижих ссавців. Губи рухливі, вуха малі, над очима є високі надбровні дуги; в самих очах, хитрих і підступних, відбивається, як у дзеркалі, вся сутність цих мавп. Кінцівки короткі і сильні, мають по п’ять пальців; хвіст то короткий, то довгий, іноді весь вкритий шерстю, іноді закінчується тільки пучком шерсті. Защічні мішки дуже великі. Сідничні нарости досягають страхіт­ливих розмірів і часто забарвлені найяскравішими кольорами. У деяких видів шерсть подовжується на голові, шиї та на плечах у вигляді густої гриви і має невизначений відтінок, схожий на колір землі або скель, на­приклад жовтувато-сірий або зеленкувато-бурий. Собакоголові живуть в Африці, Аравії та Індії; в окремих місцевостях знаходять особливі види, які, втім, поширені в багатьох країнах.

Павіани живуть переважно в скелястих місцевостях, проте деякі види є і в лісах. Вони вельми вправно лазять по деревах. На гори підіймаються на висоту від 3000 до 4000 м над рівнем моря і навіть доходять до сніжної лінії; проте вони, мабуть, віддають перевагу місцевостям менш піднесе­ним; від 1000 до 2000 м над рівнем моря.

Їжу павіанів складають переважно цибулини, бульби, коріння, ягоди, яйця і дрібні тварини. В Східній Африці, за словами Фішера, павіани ловлять не тільки курей, але підстерігають і маленьких антилоп. Посівам і виноградникам павіани завдають найбільшої шкоди. Крім того, як то кажуть, вони забирають із собою велику кількість плодів на вершини гір, де збирають запаси про чорний день.

Павіани — наземні тварини. Будова їхнього тіла це підтверджує. Ходою нагадують незграбного собаку; підводячись, вони часто підпирають тулуб однією кінцівкою. Хода їхня, звичайно тиха і важка, перетворюється, коли їх переслідують, на дивний галоп, супроводжуваний найдивнішими рухами тіла. Вдача мавп цілком відповідає зовнішньому вигляду.

Павіани часто тікають при наближенні людини, але у разі потреби мо­жуть стати й до бою як з людиною, так і з хижими звірами, що може бути дуже небезпечно. Леопард вважається найстрашнішим їхнім ворогом, проте він нападає більше на дитинчат, оскільки не завжди може справитися з дорослими павіанами. З собаками павіани справляються легко, однак полювання на павіанів дає велике задоволення цим благородним тваринам. Собаки, леопарди і леви — майже єдині небезпечні вороги павіанів. Проте, треба гадати, цим мавпам часто буває непереливки від отруйних змій. Жоден павіан не підніме каменя, не зайде в кущі, поки не впевниться спочатку, що там не ховається змія.

Чубата макака, або чубатий павіан, відрізняється від інших собако­голових зовсім коротким хвостом і формою морди, яка широка, плоска і коротка, причому ніс не видається над верхньою губою, як у павіанів, і не досягає кінця морди. Обличчя і зад голі, решта тіла вкрита довгою, м’якою шерстю, яка на голові подовжується у вигляді досить високого чубка. Шерсть скрізь рівномірного чорного кольору, як і вкрита окса­митовою шкірою морда; сідниці червоні. Чубатий павіан — найменший серед видів цього роду; довжина його тіла 65 см, довжина хвоста тільки З см. Батьківщина цієї макаки — Целебес, і там вона водиться в досить великій кількості.

Павич

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-05-2011

ПАВИЧ ІНДІЙСЬКИЙ, або чубатий (Pavo cristatus), належить до ро­дини Фазанові. Голова, шия і передня частина грудей прекрасного пур­пурно-фіолетового кольору, спина — зеленого кольору, крила білі з чор­ними поперечними смугами, махові і хвостові пера — світло-бурі; хвіст прикрашений чудовими плямами у вигляді очок. Самка забарвлена в тем­ніші кольори.

Теннент говорить, що ніхто не може собі скласти уявлення про красу павича, якщо не бачив його в дикій пустелі. В деяких місцях Цейлону їх так багато, що вдень вдається побачити відразу цілі сотні цих птахів, а вночі неможливо заснути від їхнього гучного крику, що не припиняється. Найчудовіший вигляд він має, коли злетить на дерево, і довгий хвіст його стає дивною прикрасою того дерева, на якому він сидить.

Павич їсть усе, чим живиться наша свійська курка, але, завдяки своїм розмірам і силі, в змозі долати навіть більш крупних тварин, наприклад змій.

Коли павич вперше був привезений до Європи, достовірно невідомо. На бенкетах римських імператорів він відігравав видатну роль: страви з язиків і мізків павичів вважалися великими ласощами.

Самка майстерно вміє вибирати зручне місце для гнізда, користую­чись для цього різними місцевостями, але завжди дуже обережно. Якщо під час насиджування її часто турбувати, то вона завжди більше піклуєть­ся про себе, ніж про курчат, і безжально залишає їх напризволяще.

Оцелот

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-05-2011

ОЦЕЛОТ (Leopardus, або Felis pardalis) досягає 1 м 30 см завдовжки, з них 40—45 см припадає на хвіст. Висота в загривку — 50 см. Тварина схожа розмірами на рись, але нижча за неї. Тулуб оцелота досить широкий; голова велика; загострений донизу хвіст не дуже довгий; вуха короткі, широкі, заокруглені; зіниці довгасті; шерсть густа, блискуча, із строкатим красивим малюнком. Основний колір шерсті буро-сірий або червонувато-жовто-сірий; на животі жовтувато-білий. По спині проходить багато поздовжніх смуг і довгастих чорних плям. Самки відрізняються від самців менш яскравим забарвленням плям і колоподібно розташованими цятка­ми на загривку і крижах.

Оцелот живе як у південних регіонах Північної Америки, так і в, Пів­денній Америці аж до Перу, Болівії та Парагваю, частіше в густих, неза­йманих лісах, скелястих і болотистих місцях, ніж біля населених місцевос­тей, хоча трапляється і там. Цілий день він спить в найтемніших куточках лісу, серед непрохідної гущавини дерев або чагарнику, іноді в дуплах. На полювання виходить рано-вранці та вечірніми сутінками, і особливо вночі. У природних умовах оцелот поїдає птахів, яких він ловить або на деревах, або на землі в їхніх гніздах, а також маленьких ссавців, молодих оленів, свиней, щурів, агуті, мишей і мавп.

Шкода, яку завдає оцелот людині, незначна: він дуже боїться людей і собак, щоб наближатися до населених місцевостей. Він лише час від часу відвідує житла, розташовані біля лісу, але й тоді обмежується однією або двома качками або курками, яких затягує з найближчий чагарник і тут же з’їдає. Коли йому вдається перший «набіг», він звичайно повертається на колишнє місце наступними ночами, поки його не зловлять або не злякають.

У Парагваї на нього полюють із собаками або ловлять у пастку. Він, дуже полохливий і бачить мисливця місячними ночами раніше, ніж той помітить його. Від собак, що його переслідують, він квапливо рятується на деревах, де ховається серед листя. Підстрелений оцелот захищається від собак кігтями і може бути небезпечний для людини.

Осетрові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-05-2011

ОСЕТРОВІ мають довге тіло, загострене рило, рот відкривається зни­зу; на зябровій перетинці немає променів, тіло вкрите великими кістя­ними щитками, розташованими в 5 поздовжніх рядів. Скелет хрящовий, морда закінчується спереду вістрям; верхня губа м’ясиста, очі розташова­ні з боків за носовими отворами і бувають іноді різних розмірів в одного і того ж виду осетра. На спині кістяні щитки утворюють гострий кіль; грудні плавці дуже розвинені, тоді як черевні, навпаки, мало розвинені. Кишковий канал відокремлений від м’ясистого шлунка клапаном, печін­ка розпадається на декілька лопатей; плавальний міхур великий. Осетрові риби водяться в морях помірного і холодного поясів, але для метання ікри мігрують в річки й озера.

Атлантичний осетер має тіло завдовжки близько 2 м, але трапляються екземпляри завдовжки 6 м, забарвлення зверху темно-буре або жовтувате, знизу сріблясте, водиться в Атлантичному океані, в Північному і Балтійському морях. У російського осетра рило трохи тупе; водиться в усіх великих російських річках, що впадають у Чорне і Каспійське море. У Каспійському й Аральському морях водиться особливий вид осетра, ость (Acipenser nudiventris). Стерлядь (Acipenser ruthenus) відрізняється від німецького осетра більш видовженим рилом і завдовжки рідко перевищує 1 м. Ця риба живе в річках Чор­ного і Каспійського морів, а також в Обській системі. Севрюга (Acipenser stellatus) дуже схожа на стерлядь, завдовжки досягає 2 м і більше, важить до 25 кг; рило видовжене у вигляді меча. Білуга (Acipenser huso, beluga), найбільша з усіх осетрів, досягає 8 і навіть 15 м завдовжки, важить 1000— 1600 кг, водиться в Чорному і Каспійському морях.

Спосіб життя всіх осетрових дуже схожий. Про життя їх на глибині моря мало що відомо; відомо тільки, що вони віддають перевагу піщаному або мулистому дну, плавають над дном і своїм гострим рилом розривають фунт, де відшукують собі поживу, що складається з ракоподібних, а також із залишків рослин. Для метання ікри вони підіймаються у верхні шари води і величезними зграями входять в річки, де їх звичайно і ловлять. М’я­со всіх цих риб дуже смачне і дорого цінується. Ще цінніша їхня ікра.

Лов осетрів здавна проводився у всіх великих річках Росії. Окрім м’я­са й ікри, дуже цінною є спинна струна і плавальний міхур, з якого ви­варюють найкращий риб’ячий клей — желатин.

Осел свійський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-05-2011

ОСЕЛ СВІЙСЬКИЙ. Степового нубійського осла приручали ще за стародавніх часів; спійманих диких тварин використовували для облаго­роджування ослячої породи. Стародавні римляни витрачали великі гроші на це облагороджування, а араби дотепер займаються цим.

Якщо порівняти осла, який у Західній Європі везе мішки на млин або візок з молоком, з його південними побратимами, то можна легко при­йняти їх за різні види — так мало схожості між ними. Північний осел, як відомо, ледача, уперта, часто норовиста тварина, яка звичайно, хоч і несправедливо, вважається уособленням дурості та простоти; півден­ний же осел, особливо єгипетський, — прекрасна, жвава, надзвичайно працьовита і терпляча істота, яка у виконанні своєї роботи не тільки не поступається коню, але навіть багато в чому перевершує його. За те про нього піклуються набагато більше, ніж про європейського осла.

Грецький та іспанський осли завбільшки з маленького мула; їхня шерсть гладка і м’яка, грива досить довга, китиця хвоста дуже довга; вуха також довгі, але мають красиву форму; очі блискучі. Велика витривалість, легкий, швидкий крок і м’який галоп роблять цього осла чудовим для верхової їзди. Деякі мають від природи інохідь. Окрім великих ослів, у Греції та Іспанії трапляються менші, але вони все-таки стрункіші і вкриті красивішою шерстю, ніж наші свійські осли. Але арабські осли, особливо ті, яких розводять в Ємені, ще красивіші від цих прекрасних тварин. Тут існує два види ослів: одні великі на зріст, сміливі, моторні, придатні для верхової їзди, інші менші на зріст, слабші, використовуються для пере­несення вантажів. Перші пішли, ймовірно, від схрещування з онагром і його нащадками. Подібні ж породи є в Персії та Єгипті. Придатний для верхової їзди осел там цінується більше, ніж посередній кінь.

Осли кращої породи є тільки у найзнатніших людей у країні. Такий осел буває завбільшки із звичайного мула* і, починаючи з довгих вух, так на нього схожий, що їх важко розрізнити. Струнка статура і гладка, м’яка шерсть є його відмітними особливостями, Звичайний осел, який є у кож­ного жителя країни, середніх розмірів, але дуже старанний, невибагливий до їжі й терплячий. Уночі він одержує свою основну їжу — тверді боби; вдень йому в певні години дають то жмут свіжої конюшини, то жменю бобів.

Східна частина Індостану і Середньої Азії, Північна і Східна Африка, Південна і Середня Європа і, нарешті. Південна Америка — все це країни, в яких дуже багато ослів. Чим посушливіша країна, тим осли в ній кра­щі. Вологість і холод осел гірше зносить, ніж кінь. Тому в Персії, Сирії, Єгипті і Південній Європі знаходяться найкращі осли; в Середній Африці та Середній Європі, які є межею зони їх поширення, — найгірші.

Усі органи чуття свійського осла добре розвинені. Найкраще розвине­ний слух, далі йде зір, а потім нюх; дотик його дуже слабкий, смак також не дуже розвинений. Він має чудову пам’ять і завжди знайде шлях, яким одного разу пройшов. Хоча він здається дурним, але іноді буває дуже хит­рий і лукавий, і зовсім не такий добродушний, як звичайно вважають.

Осел задовольняється най поганішою їжею і наймізернішим кормом — травою і сіном; він навіть віддає перевагу чортополоху, колючим чагар­никам і травам. Але він дуже розбірливий у питві: ні за що не стане пити каламутної води; вона може бути солона, але неодмінно чиста. У пустелях часто не знають, що робити з ослом, оскільки, незважаючи на сильну спрагу, він не хоче пити каламутної води зі шкіряних бурдюків.

У нас час спаровування ослів буває в останні весняні і перші літні місяці, на півдні ж триває цілий рік. Через 11 місяців (звичайно рахують 290 днів) ослиця жеребиться одним, дуже рідко двома, абсолютно розви­неними, зрячими дитинчатами, дуже ніжно облизує їх і дає їм вже через півгодини після народження своє вим’я. Через 5—6 місяців осла можна відлучити від матері, але він ще довго усюди ходить слідом за нею. Навіть у перші місяці свого життя осел не вимагає жодних особливих турбот і піклування; він задовольняється, так само як і дорослі осли, будь-якою їжею, яку йому дадуть. Мати мужньо захищає своє дитинча, коли йому загрожує небезпека, і навіть іноді жертвує собою заради нього. Вже на другому році життя осел досягає розмірів дорослої тварини; але тільки на третьому році набирає сили. Незважаючи па те. що осли повинні ба­гато працювати, вони живуть досить довго. Були випадки, що осли жили 40—50 років.

Ще з давніх-давен злучали коня і осла і завдяки такому схрещуванню одержували помісі, які називаються мулами, якщо батько — осел, і мула­ми, якщо мати — ослиця. Як перші, так і другі своїм зовнішнім виглядом схожі більше на матір, але вдачу свою успадковують від батька.

Орлан-білохвіст

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-05-2011

ОРЛАН-БІЛОХВІСТ належить до родини Яструбині. Зона його поширення майже збігається з зоною поширення беркута. Спо­сіб життя і поведінка всіх великих орланів надзвичайно схожі: це ледачі, але сильні й уперті хижі птахи, що належать до найнебезпечніших хижаків. Усі орлани — переважно берегові птахи. Усередині материків орлани живуть тільки поблизу річок і озер, хоча молодих орланів часто можна побачити і дуже далеко від моря. За винятком часу розмноження, орлани живуть групами: Зручно розташований ліс або скеля служать місцем зборів або нічлігу. Подібно до беркута, орлан полює на всяку здобич. Їжака не захистять від орлана його гострі голки лисиця не вбережеться своїми міц­ними зубами, дикому гусаку не допоможе його обережність, а водоплавних» птахам — їхнє мистецтво ховатися під водою. Що стада дрібної худоби по­терпають від цього хижака — дуже добре відомо; не підлягає також сумніву те, що він нападає і на дітей. На пташиних горах півночі орлан спокій­нісінько витягує будь-якого птаха з йото гнізда. Гагар він хапає на льоту, краде перед очима матерів молодих тюленів, а риб переслідує далеко під водою. Іноді він, проте, помиляється в своїх розрахунках: так, траплялися випадки, що дельфіни, на яких він кидався, захоплювали його з собою в глибінь моря. Ленц розповідає про такий цікавий факт:

«Орлан помітив у воді осетра, на якого негайно ж і накинувся. Але осетер виявився дуже важким, і сміливий хижак не міг витягти своєї здобичі з води: з іншого боку, риба була не в змозі потягти за собою свого ворога. Осетер, як стріла, мчав безпосередньо над поверхнею води, а на ньому сидів орлан з розпростертими крилами, так що оби­два вони нагадували корабель, що йде на вітрилах. Люди, які поміти­ли це видовище, зловили обох, і тоді виявилося, що орлан так глибоко встромив у рибу свої кігті, що не міг вже їх витягти».

Період розмноження в орланів настає в березні. Гніздо будують на кру­чі, яку омиває море, або на дереві в густому лісі, або навіть просто на куші, що росте на березі річки. Саме гніздо являє собою величезну споруду 1,5—2 м в поперечнику і служить одній і тій самій парі протягом багатьох років; наприкінці березня в Ньому можна вже знайти кладку з двох яєць.

Орікс справжній

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-05-2011

ОРІКС СПРАВЖНІЙ, або сарнобик (Oryx gazella),— типовий пред­ставник роду Сарнобики родини Порожнисторогі підряду Жуйні. Довжи­на тіла цієї тварини 2,4 м, довжина хвоста 40 см, а висота в холці 1,2 м. Шерсть, густа і гладка, складається з короткого, жорсткого волосся, яке майже скрізь однакової довжини, за винятком гриви, що стирчить у ви­гляді гребеня зверху на шиї і на передній частині спини, а також пасма довгого щетинистого волосся знизу на шиї. Шия, холка, спина і боки мають жовтувато-біле забарвлення; голова, вуха, верхня частина стегон, груди, живіт і кінцівки донизу від останнього суглоба — сліпучо-білі. Смуга на лобі, широка пляма на носі, смуги, що йдуть від рогів до очей і тягнуться до нижньої щелепи, і дві паралельні до них смуги, що відді­ляють біле забарвлення голови від жовтувато-сірого, а також зовнішній край вух — зовсім чорні. Завдяки такому забарвленню сарнобик здалеку здається загнузданим. Великі чорні роги, які є в особин обох статей, або тільки злегка загнуті, або прямі; нижня їх половина має кільчасті гор­бики, верхня гладка. У самців роги товщі, але й помітно коротші, ніж у самок. У самців роги досягають 105, у самок 120 см. Наскільки відомо, сарнобик поширений тільки в Південній Африці.

Способом життя всі види сарнобиків схожі між собою. Сарнобики живуть звичайно парами або дуже невеликими групами; часто можна по­бачити одну самку з телям. Тільки зрідка трапляються трохи більші стада чисельністю 20 з гаком голів. Сарнобики уникають лісів; у Кордофані вони тримаються виключно в степу. Тут багата рослинність дає їм ситний корм, так що до настання зими, вони встигають набрати достатню кіль­кість жиру, щоб якийсь час прожити на сухій траві і голих гілках. Тільки кущі мімоз, що ростуть там і сям, урізноманітнюють їм раціон. Об’їдаючи листя, сарнобики високо підносять шию і спираються передніми ногами на стовбур дерева, щоб дістати високі гілки.

Сарнобики — прудконогі тварини. Крок у них легкий, рись тверда га­лоп важкий, але тривалий і рівномірно прискорюється. Проте сарнобика, як повідомляє Селус, на коні можна так загнати, що він від утоми вреш­ті-решт зупиняється. З іншими антилопами сарнобики живуть, мабуть, у злагоді, принаймні південноафриканський сарнобик часто мирно пасеться поряд з канною. Треба сказати, що сарнобики хоча й полохливі, але харак­тером швидше нагадують биків. У мить небезпеки сарнобик кидається не тільки на собак, але й на людину. На Гордона Кюммінга, як він пише сам, напав сарнобик, і він врятувався від смерті тільки тому, що тварина, яка бігла на нього, впала знесилена від втрати крові за декілька кроків.