Орел-могильник

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-05-2011

ОРЕЛ-МОГИЛЬНИК (Aquila heliaca) значно менший від беркута: дов­жина його тіла досягає тільки 80—86 см, розмах крил 1,9—2,2 м, довжина крила 60—63, хвоста 27—29 см; таким чином, самка цього виду не досягає розмірів самця беркута. Зона поширення могильника дуже велика, вона простягається від Угорщини до Китаю. Цього орла правильніше назва­ти степовим птахом, хоча він не уникає лісів на рівнинах і в невисоких горах. Як у Європі, так і в Азії він з настанням зими залишає своє місце­перебування, як і інші перелітні птахи, і знову з’являється лише тоді, коли земля звільниться від снігу, рідко раніше останніх чисел березня.

Місцевість, у якій могильник живе під час виведення пташенят, може бути набагато різноманітнішою, ніж у беркута. У степу він селиться, го­ловним чином, у тих місцях, де є ховрахи. Могильник полює на всяку дичину, що відповідає його розмірам.

Велике гніздо могильника, схоже в головних рисах на гніздо беркута, влаштовується на деревах усюди, де вони є, байдуже, високі вони чи ні, в степу, навпаки, на землі, а в горах – у нішах або на карнизі стрімкої скелі. Імовірно, кожна пара могильників щорічно виводить пташенят в одному і тому самому гнізді, принаймні поки її не турбувати. Помічають, що пара займає гніздо негайно після повернення навесні і хоробро за­хищає його.

Опосум звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-05-2011

ОПОСУМ ЗВИЧАЙНИЙ. Довжина тіла опосума близько 50 см, довжина хвоста 43 см. Тіло злегка видовжене і досить незграбне; шия коротка і товста; голова довга, зі смугастим лобом, поступово пере­ходить в довгу загострену морду; кінцівки короткі, пальці вільні й майже однакової довжини; задні кінцівки мають великі пальці, які протистоять іншим. Досить товстий, круглий і гострий на кінці хвіст вкритий шерстю тільки біля основи, а по всій довжині має тонкі ряди лусок, між якими лише місцями виступає декілька коротких волосків. Самка має справжню сумку, колір якої може бути різним — від білого до чорного.

Америка від Сполучених Штатів до Чилі та Південної Бразилії є бать­ківщиною опосума. Місцеперебуванням йому служать ліси і чагарники.

Опосум, про що свідчить вся його будова, — тварина деревна, на землі він пересувається досить повільно і безпорадно. Під час ходи ступає всією ступнею.

З його органів чуття особливо розвинений нюх; говорять про здібності опосума вистежувати здобич. Він чутливий до світла, яке його засліплює, і тому ретельно ховається від нього. Цього достатньо, щоб визнати, що й зір опосума має бути досить добре розвинений. Але інші відчуття пере­бувають, поза сумнівом, на дуже низькому рівні розвитку.

У великих, темних лісах опосум крадькома бродить і вдень і вночі, хоча віддає перевагу темряві. Але там, де він боїться небезпеки, і навіть там, де йому докучає денне світло, він з’являється лише вночі, а цілий день спить в норах або дуплах дерев. Лише під час спаровування живе разом із самкою; решту ж часу живе самотньо, як і всі близькоспоріднені йому тварини.

Він не має певного житла, а користується будь-яким затишним кут­ком, який знаходить вранці після закінчення своїх нічних поневірянь. Якщо йому пощастить і він знаходить нору, в якій живе який-небудь слабкий гризун, то, звичайно, це йому на руку; в такому разі мешканець того житла може стати його жертвою. Він їсть всіх дрібних ссавців і пта­хів, яких тільки може спіймати, а також яйця, різних земноводних, вели­ких комах, їхні личинки і навіть черв’яків, але у разі нестачі тваринної їжі задовольняється насінням і їстівним корінням. Однак опосум — крово­жерлива тварина. У курниках він часто убиває всіх мешканців і висмок­тує тільки їхню кров, не чіпаючи м’яса. Це пиття крові, кажуть, сп’янює його, як наших куниць, тому часто його знаходять уранці сплячим серед мертвих птахів. В інших випадках він стає сліпий і глухий, забуваючи про будь-яку небезпеку, і, не припиняючи вбивства, без опору дозволяє со­бакам душити себе або розгніваному фермеру убити.

Утім, убити опосума нелегко, оскільки він живучий і на крайній ви­падок вміє рятуватися, удаючи із себе мертвого.

На підставі спостережень за опосумом у неволі встановлено з до­статньою достовірністю, що самка народжує дитинчат приблизно піс­ля 14-денної вагітності або, краще сказати, переносить їх зі свого тіла в сумку. Кількість дитинчат коливається між 4 і 16. Спочатку вони ще зовсім безформні і дуже малі, завбільшки приблизно з горошину; очей і вух немає, навіть ротова щілина не чітка, хоча вона, звичайно, повинна бути достатньо розвинена, щоб служити сполучною ланкою між дитин­чам і матір’ю. Рот розвивається набагато раніше, ніж решта частин тіла; пізніше розвиваються очі та вуха. Приблизно через 14 днів відкриваєть­ся сумка, яку матір може довільно звужувати і розширяти за допомогою особливих шкірних м’язів; а через 50 днів дитинчата стають вас цілком розвинені, завбільшки з мишу, вкриті шерстю, і розплющують очі. Після 60 днів годування в сумні їхня вага збільшується більш ніж у сто разів у порівнянні з початковою. Маги у жодному разі не дозволяє відкривати сумку, щоб розглянути дитинчат. Лише досягнувши розмірів шура, ди­тинчата виходять із сумки, але залишаються ще з матір’ю і, хоча й уміють вже бігати, але мати дістає їм поживу і піклується про них.

Ондатра

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-05-2011

ОНДАТРА, або щур мускусний (Ondatra zibethicus), належить до роди­ни Хом’якові ряду Гризуни. В Америці тварина називається індійським словом «мускваш». На передніх кінцівках 4 пальці й замість велико­го — бородавка, на задніх — 5; пальці, як і плесно, з боків вкриті довгим плавальним волоссям і озброєні досить сильними кігтями. Хвіст заокруг­лений тільки на кінці, з боків приплюснутий, біля кінця з гострими кра­ями, вкритий маленькими лусками, між якими, оздоблюючи їх по боках, виступають короткі волосинки, що ростуть досить рідко, але щільно при­лягають до тіла. Поблизу статевих органів знаходиться залоза, завбіль­шки з маленьку грушу, вона має отвір і виділяє білу маслянисту рідину з сильним запахом мускусу. Тулуб у них присадкуватий, голова кругляста, досить коротка і широка, морда товста і притуплена, верхня губа розще­плена і з боків вкрита довгими вусами; вуха майже приховані під шерстю, очі малі, задні кінцівки значно довші за передні. Шерсть густа, гладка, м’яка і блискуча; підшерсток надзвичайно ніжний, тонкий і короткий, волосся ж ості дуже блискуче й удвічі довше за підшерсток. Верхня части­на тулуба забарвлена в темно-бурий колір, іноді з жовтуватим відтінком, нижня — сіра з червоним нальотом, хвіст чорний, плавальне волосся на пальцях біле, кігті червонуватого кольору. Дорослі самці досягають 58 см довжини причому на хвіст припадає майже половина.

Ондатра живе в країнах Північної Америки, що лежать між З0 і 69° північної широти. Трав’янисті береги великих озер або широких річок з повільною течією, тихі струмки і болота, але найчастіше не дуже великі ставки, порослі очеретом і водяними рослинами, є місцепроживанням цієї тварини, цінного хутряного звіра. Тут вони живуть родинами або цілими племенами і спілкуються з іншими сусідніми групами тварин того ж самого виду. Споруди їхні, як і в бобрів, являють собою або прості казаноподібні заглиблення під землею з багатьма вихідними галереями, які закінчуються піл водою, або ж вони будують так звані замки над по­верхнею землі. Останні, побудовані переважно на півночі, бувають круглі, кулясті або куполоподібні і споруджуються на купі мулу так, що підно­сяться над поверхнею води. Стіни цього замка побудовані з очерету, осоки, ситника і змазані мулом, утім, деякі спостерігачі стверджують, що вся хатина побудована з самого лише мулу і що тільки потім вона поступово вкривається тонким шаром трави і ситника, котрі приганяє вода. Всере­дині замок складається з однієї камери діаметром 40—60 см. До неї веде прохід, що закінчується на поверхні води. Інші ходи не мають на кінці отвору і розходяться від камери в різні боки і служать майже виключно для збирання коріння водяних рослин. Узимку ондатра наповняє свою камеру водяними лілеями, листям, травами й очеретом.

Пожива ондатр складається майже виключно з водяних рослин, хоча в норах багатьох ондатр знаходили виїдені черепашки. У квітні та травні звірі спаровуються, і самка згодом народжує в своїй норі або в просторій ямі 3—6 дитинчат.

На ондатр полюють заради хутра. М’ясо їхнє їдять тільки індійці, тому що воно до того просочене мускусним запахом, що для європейців аб­солютно непридатне для вживання в їжу. Крім того, на мускусних щурів полюють рисі та лисиці, норки та куниці, орли, пугачі та сніжні сови.

Онагр

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-05-2011

ОНАГР (Equus hemmions onager) — підвид кулана. Інший дикий кінь Азії, що належить, можливо, до одного виду разом з куланом (Equus hem­mions), — онагр стародавніх людей; про нього не раз згадується в Біблії. Ксенофонт бачив багато цих диких коней поблизу Євфрату, Страбон, Варрон і Пліній — у Малій Азії, а Марселін — на території курдських племен. Склатеру, який порівнював усіх нині існуючих диких коней, зда­ється більш ніж вірогідним, що дикий осел, який водиться в пустелі Індії, не відрізняється від онагра. Від Трістрама ж ми знаємо, що онагр живе ще й нині не тільки в Месопотамії, але також і в Палестині; нерідко спійманих онагрів привозили і до Дамаску. Отже, зона його поширення простягається від Сирії, через Аравію, Персію і Белуджістан до Індії і на­віть далі на південь (як говорить Стерндаль), до Гуджарата, а на схід — не дачі 75° східної довготи.

Онагр значно менший від джигетая, проте вищий на зріст і тонший, ніж звичайний осел. Голова його ще вища і більша, ніжу кулана, товсті губи вкриті густою, жорсткою, щетинистою шерстю, вуха досить довгі, але все-таки коротші, ніж у звичайного осла. Переважний колір шерсті цієї тварини — красивий білий зі сріблястим полиском, пе­реходить на верхній частині голови, по боках шиї і тулуба і на стегнах у світло-рудий. На плечах збоку тягнеться біла смуга завширшки з руку, друга смуга йде уздовж усієї спини і ззаду на стегнах, посередині її про­ходить вузька смуга кавово-бурого кольору. Шерсть онагра ще м’якша і шовковистіша, ніж у коня. Зимову шерсть можна порівняти з шерстю верблюда, літня ж надзвичайно ніжна і гладка. Грива, шо стирчить до­гори, складається з м’якого шовковистого волосся завдовжки близько 10 см, китиця хвоста майже 15 см завдовжки.

Способом життя онагр нагадує кулана. Жеребець веде стадо, що складається з кобил і лошат обох статей, але, як здається, жеребці менш ревниві, ніж у споріднених видів; принаймні, кажуть, що часто під час переходів багато жеребців об’єднуються разом, проте при цьому вони часто кусають один одного. Швидкістю бігу онагр зовсім не поступаєть­ся джигетаю. Ще Ксенофонт стверджував, що онагр далеко випереджає навіть найкращого коня; новітні письменники також віддають належне швидкості його бігу. Органи чуття онагра, особливо зір, слух і нюх, такі тонкі, що у відкритому степу до нього абсолютно неможливо піді­йти. Украй невибагливий, він приходить до водопою не частіше, ніж через день, тому його майже неможливо підстерегти. Найулюбленіша його пожива — солончакові рослини; він також любить гіркі трави, такі як кульбаба, осот. Не гребує й різними видами конюшини, люцерною та іншими бобовими рослинами. Але йому не подобаються всі запашні, бальзамові, а також болотяні і колючі рослини та реп’яхи. Солона вода подобається йому більше, ніж прісна, але вона мас бути чистою, кала­мутної він ніколи не п’є.

Про час спаровування і народження дитинчат нічого не відомо, про­те можна припустити, що дитинчата з’являються навесні. М’ясо онагра високо цінується всіма народами, що живуть у країнах, де він є. Навіть араби, які взагалі дуже розбірливі в їжі й нізащо не стануть їсти м’ясо руч­ного осла, вважають м’ясо онагра чистим. Імовірно, те ж саме було і в єв­реїв. Ми знаємо, що римляни любили ласувати молодими онаграми.

Омелюх звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-05-2011

ОМЕЛЮХ ЗВИЧАЙНИЙ належить до родини Омелюхові. Оперення червонувато-сірого кольору, яке на верхній частині тіла звичайно темніше, ніж на нижній, де воно переходить у сірувато-білий колір. Лоб і гузка червонувато-бурі. Горло, вуздечка і смужка над оком чорні; великі махові пера сірувато-чорні, на кінці зовнішньої час­тини опахала зі світлими золотисто-жовтими цяточками, а на внутрішній частині опахала з білою облямівкою; малі махові пера закінчуються широ­кими роговими або пергаментоподібними кінчиками червоного кольору. Рульові пера чорнуваті, на кінці золотисто-жовті; їхні кінчики забарвлені так само, як і малі махові пера. У самки кольори не такі яскраві і рогові пластинки менш розвинені. Пташенята темно-сірі, багато пер зі світлою облямівкою; лоб, смуги від очей до потилиці, смужка уздовж блідо-жов­того горла і нижня частина надхвістя білі. Нижні покривні пера хвоста брудного іржаво-червоного кольору. Довжина тіла 20 см, розмах крил 35, довжина крила 12, довжина хвоста 6 см.

До інших птахів омелюх ставиться миролюбно, навіть байдуже або зо­всім не звертає на них уваги. На землю спускається тільки тоді, коли хоче пити. По землі стрибає дуже незграбно, надовго внизу ніколи не залишається. По гілках же, навпаки, лазить вільно, то вгору, то вниз, коли хоче їсти. Під час польоту омелюх описує великі дугоподібні лінії, літає легко, красиво і порівняно швидко, махаючи навперемінно обома крилами.

Крик омелюха — дивне шипіння. Самки видають його рідше. Вони «виспівують» свої пісні протягом майже всього року, а взимку вітають своїм «співом» кожний промінь сонця.

Їхні гнізда знаходяться на соснах, не дуже високо над землею і над­звичайно майстерно приховані в гілках; у червні місяці самка кладе гніздо 5 яєць і насиджує їх.

На батьківщині протягом літа основною поживою омелюха є комарі, але взимку він повинен задовольнятися іншою поживою, переважно яго­дами. На комах він полює так само, як і мухоловки, ягоди зриває з кущів повільно і збирає їх іноді на землі.

Олушеві

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-05-2011

ОЛУШЕВІ, родина (Sulidae). Ці птахи мають дзьоб, довший за голову і який на верхній щелепі складається мовби з двох шарів. Олуша звичай­на, або північна (Sula bassana), належить до родини Олушеві. Забарвлен­ня її, за винятком буро-чорних махових пер, біле. Олуші живуть по всіх морях Північної півкулі, починаючи з 70° північної широти до тропіків, і віддають перевагу певним островам або береговим місцям.

Олуша майстерно літає, на плавання вона наважується рідше, та й то, ймовірно, для того тільки, щоб відпочити деякий час; на суші вона буває, за винятком часу розмноження, тільки під час сну. Вже саме стояння на ногах стомлює її, і вона тоді має украй безпорадний вигляд. Ходу її на­вряд чи можна назвати навіть шкандибанням; плаває вона також не дуже добре, незважаючи на свої добре розвинені плавальні ноги. Політ, хоча й не такий чудовий, як політ буревісника та інших довгокрилих птахів, все ж таки дуже гарний. Як майстерний нирець, вона ловить свою здо­бич на льоту, кидаючись зі значної висоти у воду, і занурюється в неї з такою силою, що часто розбивається об підводні скелі. Голос її — урив­частий, крекчучий звук. До інших птахів олуші ставляться недружньо. Їхній гігантський дзьоб є такою страшною зброєю, що їм нічого боятися жодного морського птаха; незважаючи на це, вони часто бояться фрегатів і поморників, які відбирають у них спійману здобич.

Достатньо побачити поблизу гніздів’я олушів, щоб зрозуміти, що пта­хи ці здатні утворювати гуанові гори. Їхні зграї затьмарюють сонячне світ­ло, а голоси справді таки приголомшують кожного, хто наблизиться до їхнього гніздів’я. Гнізда знаходяться поряд одне біля одного, так що між ними неможливо буває пройти. Стінки гнізд зроблені з усіляких рослин, безладно сплетених між собою. Кожна самка кладе одне, досить маленьке яйце, і в перших числах червня з нього вилупляться пташеня.

Олень північний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-05-2011

ОЛЕНЬ ПІВНІЧНИЙ належить до родини Олені підряду Жуйні. Як самки, так і самці мають роги, які, починаючи з ко­роткої дудки, дугоподібно загнуті; на кінцях вони розширені у вигляді лопатки; надочні гілки; що часто складаються з одного відростка, мають форму пальців і вкриті неглибокими борознами. Широкі копита і Довгі, але тупі задні копитця, відрізняють дай вид оленів від інших. Тільки в старих самців у верхній щелепі є ікла, та й то не завжди.

Північного оленя слід вважати найкориснішою твариною цієї родини. Цілі народи зобов’язані йому своїм добробутом і навіть життям. Свійський північний олень дає м’ясо, молоко; шкура, кістки і жили використовують­ся для виготовлення одягу; служить в’ючною твариною і на легких санках перевозить родину господаря з усім його пожитком з місця на місце.

Довжина тулуба оленя 1,7-2 м, хвоста — 13. см, висота в холці — 1,08 м. Роги поступаються розмірами і красою рогам благородного оленя, проте досить великі,

Шерсть північних оленів густіша, ніж в усіх інших видів. Вона довга, густа, в’юнка, хвиляста, досить жорстка; тільки на голові і на передній частині шиї вона м’якша і більш пружна; на ногах шерсть ще довша.

На шиї є грива, яка іноді спускається до грудей; на вилицях шерсть та­кож подовжується. Взимку вона по всьому тілу досягає 6 см завдовжки, а оскільки волосинки щільно прилягають одна до одної, то утворюється руно щонайменше 4 см завтовшки, шо цілком пояснює, чому північний олень не потерпає від холоднечі. Дикі північні олені двічі на рік міняють свою шерсть і її колір. У свійського північного оленя шерсть влітку на голові, спині, череві і ногах темно-бура; найтемніша, майже чорна, на хребті, світліша на боках. Шия набагато світліша за спину, нижня частина тіла біла, лоб звичайно темно-бурого кольору, навколо очей є чорні кіль­ця, голова з боків біла. Взимку темний колір зникає, і скрізь проростає біле волосся. У багатьох північних оленів узимку шерсть тільки довшає, а колір не змінюється.

Роги самок звичайно менші і не настільки розгалужені, як у самців. Але в тих і в других стовбури рогів дуже тонкі і лише біля основи заокруг­лені, а догори стають плоскими. Надочна гілка, якої на одному з рогів часто не буває, закінчується широкою лопаткою і так близько підходить до морди, шо між ними насилу можна просунути палець. Над нею під­носиться середня гілка, також плоска і гілляста. Кінець рога має форму довгастої лопатки з різноманітними зубцями. Американський північний олень, так званий «карібу», має: не такі великі роги і темніший колір шер­сті, живе поодинці, переважно в лісах.

Батьківщина північного оленя — північ Старого Світу і північні кра­їни Нового Світу. Він поширений скрізь на північ від 60°, постійно його також знаходять біля 80′ північної широти; в деяких місцевостях спус­кається до 52°. Диких оленів можна побачити на вкритих снігом горах Скандинавії й Лапландії, у Фінляндії, в усьому Північному Сибіру, Грен­ландії і на найпівнічніших горах Американського материка.

Північний олень живе тільки на великих, безлісих, вкритих мохом і мізерною альпійською травою місцевостях і ніколи не заходить в лісо­ву смугу. У Сибіру північний олень здійснює довгі і регулярні подорожі. Щоб позбутися оводів, олень, за Палласом, переходить влітку з відкритих місць у ліси і повертається звідти в тундру тільки на початку зими. Як під час переходів через гори, гак і під час мандрів рівнинами північні олені об’єднуються у великі стада, які йдуть, нагадуючи своїми рогами рухли­вий ліс, витоптують довгі стежини і переходять через великі річки при­близно в одних і тих самих місцях. Самки з дитинчатами йдуть першими, а самці останніми.

На Американському материку, так само як і в Сибіру, тварини спус­каються з гір до морського берега і назад. За свідченнями Франкліна, вони залишають прибережні країни з народженими тут у липні-серпні дитинчатами, в жовтні досягають межі невеликої смуги, а взимку шука­ють захисту і прожитку в лісах. Ледве починає танути сніг, як вони знову виходять з лісів і мало-помалу переселяються на рівнини. Слідом за ними йдуть зграї вовків, і багато оленів стають їхніми жертвами. А натовпи ін­дійців чекають на них у місцях, де тварини щорічно зупиняються.,

Усі дикі північні олені надзвичайно товариські. Стада їхні набагато більші, ніж стада інших видів; поодиноких тварин можна побачити над­звичайно рідко, і це завжди старі самці, яких виганяють зі стада. Олені чудово пристосовані до життя в тих північних країнах, які влітку являють собою справжнє болото» а взимку — суцільне снігове поле. Широкі ко­пита допомагають їм так само добре ходити як по болотах, так і по засні­жених просторах, а також утримуватися на стрімких схилах. Вони ходять досить швидким кроком або швидкою риссю. Під час повільного пере­сування по болотистій тундрі так розсовують копита, що слід, який! вони залишають, більше нагадує слід корови; так само ходять вони по снігу, в якому не загрузають. Плаває північний олень дуже легко.;

Органи чуття в оленя чудово розвинені. Запах відчуває за 500—600 кроків, у чому я особисто переконався; слух відмінний, а бачить так добре, що мисливцям доводиться старанно ховатися, йдучи навіть проти вітру. Відчуття дотику досить тонке, в ньому легко переконатися, коли кусають комарі; свійський північний олень здригається при щонаймен­шому дотику комахи. Інших тварин олені зовсім це бояться. Вони до­вірливо підходять до коней і корів, які пасуться на їхніх висотах, охоче зближуються зі свійськими оленями, хоча добре знають, то мають справу не з дикими тваринами.

Олень шукає поживу вранці і увечері; в полуденні години спить, пере­жовуючи жуйку, найчастіше на сніжних полях або глетчерах.

У Норвегії в північних оленів наприкінці вересня починається тічка. Роги, які воли скидають наприкінці грудня або в січні, досягають тепер по­вного розвитку. Гучним криком викликає самець суперника, Хоробрі бійці переплітаються рогами і іноді цілими годинами залишаються наче прику­тими один до одного. Користуючись нагодою, слабші самці спаровують­ся з самками. У квітні самки починають телитися; вони ходять тільними майже 30 тижнів і завжди народжують одне дитинча. Навесні вагітна самка з самцем відокремлюється від стада і ходить з ним до народження дитин­чати, а іноді і пізніше. Такі сім’ї можна побачити часто. Однорічні олені і молоді самки утворюють велике стадо, яке веде ялова самка. Тільки коли дитинчата виростуть, ці сім’ї знову приєднуються до стад. Північні олені Піклуються про свою безпеку; поки тварини сплять, ватажок стоїть на вар­ті. Якщо він захоче відпочити, то піднімає іншого оленя, який, і продовжує вартувати. Ніколи стадо не пасеться на схилах, де проти вітру може бути легко захоплене зненацька, а вибирає такі місця, звідки наближення ворога можна побачити здалека; у разі небезпеки олені швидко тікають, часто за декілька миль. Але на зручні місця повертаються через декілька днів.

Для багатьох народів Сибіру полювання на Північного-оленя має дуже важливе значення.

Дикий північний олень, окрім людини, має багато ворогів. Найнебезпечніший з них — вовк. Він дошкуляє стадам постійно, а найбільше взимку. Коли сніг стає настільки щільним, що може витримати оленя, цьому підступному розбійнику дуже рідко вдається заволодіти тваринами; але обставини міняються, якщо випаде свіжий сніг. Тоді північний олень глибоко грузне в пухнастій пелені, знесилюється і хижакові набагато лег­ше його спіймати. Росомаха, рись і ведмідь теж прагнуть поживитися північним оленем. До найзліших ворогів слід зарахувати і зовсім маленьких комах, які жахливо мучать цих тварин.

Оленярством займаються не тільки лапландці і лопарі, а також багато народів Північної Росії. Деякі лапландці мають до 3000 оленів, але основ­на частина жителів утримує не більше 500 голів.

Способом життя свійські північні олені дуже відрізняються від ди­ких. Як я вже зауважив, вони менші на зріст і не такі красиві, як дикі. пізніше міняють роги, розмножуються також пізніше і постійно мандру­ють. У липні і серпні вони живуть у горах або на морському узбережжі, у вересні повертаються звідти. І в цей час лапландці, досягнувши своєї осінньої стоянки, маленьких будиночків, де вони зберігають все необ­хідне для життя, дозволяють своїм оленям насолоджуватися свободою, тому що жодного вовка поблизу немає. У цей час починається тічка, тоді трапляється, що свійські олені змішуються з дикими, що наштовхує власника стада, який завдяки цьому матиме краще потомство. З першим снігом північних оленів знову ловлять і стережуть, тому що в цей час їх треба більше ніж будь-коли берегти від вовків. Але настає весна; тварини ще раз збираються в стада, самки теляться і дають чудове молоко. Оленів женуть у такі місця, де мало комарів. Так відбувається рік у рік.

Різні пошесні хвороби спустошують стада північних оленів; крім того, суворий клімат перешкоджає збільшенню стад такою мірою, як це можна було б чекати, зважаючи на плодючість оленів.

Олень пампасовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-05-2011

ОЛЕНЬ ПАМПАСОВИЙ належить до роди­ни Олені підряду Жуйні. Довжина його тіла 1,1 — 1,3 м, довжина хвоста 10 см, висота в холці 70 см, а в крижах 75 см. Шерсть у нього товста, груба, ламка і глянсувата, спина і верхня частина тіла світлого червону­вато-бурого або блідо-жовто-бурого кольору, боки, передня частина шиї і ноги з внутрішнього боку шс світліші; кінчик хвоста чисто-білий. На­вколо очей є біле кільце. Його роги нагадують роги нашої косулі, але вони довші, тонші і мають довші гілки. Іноді бувають роги, в яких від передньої частини стовбура відростає ще одна гілка, спрямована вперед. Довжина рогів рідко досягає 25 см.

Парагвай, Уругвай і Північна Аргентина є батьківщиною цього оленя. За словами Ренггера, він живе переважно на відкритих і сухих галявинах малонаселених місць, уникає близькості боліт і лісів навіть тоді, коли його переслідують. Олень живе парами і маленькими стадами; старий самець тримається окремо; Вдень олень відпочиває у високій траві і лежить так спокійно, що можна проскочити повз нього, а він і не поворушиться. Тим часом чуття і слух його тонші, а рухи швидші і спритніші, ніж у багатьох інших оленів. Його може наздогнати тільки дуже хороший кінь; якщо ж він встигне ^забігти вперед, то і найкращий скакун не в змозі наздогнати його. Після заходу сонця олень йде на пасовище і бродить там цілу ніч. Самка народжує тільки одне дитинча навесні або восени і декілька днів опісля приводить його до самця. Як тільки дитинчаті загрожує небез­пека, вони ховають його у високій траві, самі показуються мисливцю, відволікаючи його від слідів теляти, і потім обхідними Шляхами знову повертаються до нього.

Дорослий олень, особливо під час тічки, видає дуже неприємний запах. Запах з’являється не раніше першого року від народження, і, як запевняв мене один мисливець, його зовсім не буває в оленя, якщо його оскопи­ти замолоду. Щоб убити оленя, треба влаштувати облаву. Окрім людини, тільки пума є йоги небезпечним ворогом. М’ясо молодих тварин приємне, м’ясо старих самок дещо жорстке, а м’ясо самців через запах абсолютно неїстівне. Шкури обробляють і використовують на ковдри і чепраки.

Олень віргінський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-05-2011

ОЛЕНЬ ВІРГІНСЬКИЙ, або білохвости, на­лежить до родини Олені підряду Жуйні. Забарвлення його змінюється залежно від пір року. Влітку Його шкура має чудовий рівномірний жов­то-бурий колір, який на спині набуває темнішого, а з боків світлішого забарвлення; черево і ноги з внутрішнього боку блідіші; верхня частина хвоста темно-бура, а його нижня частина і боки сліпучо-білі. Характерне забарвлення голови: влітку вона завжди темніша від тулуба і забарвлена в сірувато-бурий колір. Узимку спина оленя також має сірувато-бурий ко­лір і приблизно відповідає зимовому забарвленню нашої косулі. Судячи з вимірювань принца фон Віда, довжина оленя середніх розмірів 1,8 м, до­вжина хвоста ЗО см, в холці такий олень досягає 1 м. Самка значно менша за самця, довжина її тіла тільки 1,3 м і висота в холці не більше 80 см. Висота рогів 30 см, а довжина кожного стовбура, зміряного по вигинах, приблизно 30 см. У теляти на темно-коричневому тлі є білі або палеві плями, в іншому він схожий на своїх батьків.

«Цей олень, — говорить Одюбон, — дуже прихильний до вибраного місця і після переслідування завжди повертається назад. У холодну пору року олень віддає перевагу захищеним і сухим місцям; улітку вдень іде в тінисті частими лісу і тримається поблизу маленьких річок або прохолодних потоків. Щоб позбутися переслідування комарів і ґедзів, часто заходить в річку або ставок і лежить там занурений ПО самий ніс у воду.

Пожива цього оленя різноманітна і залежить від пори року. Взимку він обгризає гілки і листя кущів, навесні та влітку з найбільшою насо­лодою вибирає найніжнішу траву і часто заходить на поля, поїдаючи маїс та інші зернові. Йому надзвичайно подобаються різні ягоди, го­ріхи й інші плоди.

Тічка, принаймні в Кароліні, настає в листопаді, а іноді й раніше. Коли він сходиться з іншими оленями, то починається запеклий по­єдинок, в якому іноді один з них гине; часто два однаково сильних оленя до того зчіплюються рогами, що не можуть розчепитися й оби­два гинуть. Тічка в оленів триває приблизно два місяці й у старих оле­нів починається раніше, ніж у молодих. Близько січня олені скидають свої роги і відтоді живуть дружно всі разом.

Дитинчата в оленів у Віргінії народжуються в квітні. У північних ши­ротах час пологів настає трохи пізніше, ніж у південних. Самка ховає своє новонароджене теля під густим кущем або у високій траві і від­відує його кілька разів на добу: вранці, увечері і вночі. Тільки пізніше вона бере його з собою. Самка телиться вперше, коли їй виповниться принаймні два роки від народження, та й то приносить одне теля, тоді як згодом приносить двійнят. Сильна, здорова самка часто народжує і троє телят.

Віргінський олень не може існувати без води і змушений щоночі від­шукувати річки або джерела. Олені дуже люблять сіль. Мисливці, яким це відомо і які знають, де знаходяться солончаки, поблизу них завжди вдало полюють. Віргінського оленя можна назвати нічною твариною, але слід додати, що в преріях, у місцях, де його мало турбують* він ви­рушає на пасовище вранці й опівдні. За таких обставин він відпочиває звичайно тільки в обідні години».

Олень благородний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-05-2011

ОЛЕНЬ БЛАГОРОДНИЙ належить до родини Олені підряду Жуйні. Струнка тварина надзвичайно сильної і красивої статури. Довжина тіла досягає 1,85—2,15 м, з яких близько 15 см припадає на хвіст; висота в холці 1,2—1,5 м, важать 160—170 кг; але трапляються і над­звичайно великі олені, які важить 300 кг і більше. Самки значно менші на зріст і звичайно інакше забарвлені. Взимку волосся ості сірувато-буре, влітку більше червонувато-буре; підшерсток попелясто-сірий з бурими кінчиками. Біля морди забарвлення волосся переходить в чорнуватий, біля хвоста — в жовтуватий колір. Тільки у телят у перші місяці життя на червонувато-бурому тлі з’являються білі плями.

Ще й зараз олені живуть майже по всій Європі, за винятком Далекої Півночі, а також на значній частині Азії. Межа їх поширення в Європі тягнеться до 65°, а в Азії до 55° північної широти; південною межею слу­жать Кавказ і гори Маньчжурії. Олені віддають перевагу гористим міс­цевостям перед рівнинами; особливо вони люблять простори, вкриті лісом, головним чином листяним. Старі самки, телята, однорічні і дворічні самці і самки звичайно живуть разом; більші марали утворюють окремі невеликі стада; старі самці переважно живуть поодинці до настання тічки – у самок. На чолі стада постійно знаходиться самка — ватажок, діям якої підкоряються всі інші. Це відбувається навіть під час тічки, поки самець не розжене самок. Узимку олені спускаються з гір у долини, влітку підіймаються на вершини лісистих гір. Через м’які роги великі олені змушені жити або в дуже низькому чагарнику, або в негустому лісі, де вони не Зчіпляються рогами за гілки. Весь день олені лежать в лігвах і лише надвечір виходять пастися, причому влітку дещо раніше, ніж узимку. Тільки в місцевостях, де вони почувають себе цілком безпечно, вони іноді па­суться і вдень.

Усі рухи благородного оленя легкі, витончені й одночасно граціозні, особливо відзначаються своєю благородною поставою самці. Звичай­на хода марала досить швидка; дрібним кроком він просувається вперед дуже швидко, а в галопі майже з неймовірною швидкістю.

З органів чуття благородного оленя слух, нюх і зір розвинені чудово, Він чує людину на відстані до 600 кроків. У нього також надзвичайно гострий слух; його слух не промине ані найменшого шереху, що чується в лісі. Вони надзвичайно боязкі і полохливі, але не розумні і не тямущі. Самки ніжніші, податливіші — одне слово, добродушніші за самців, але, загалом, схожі на них.

Узимку пожива оленів складається з озимих посівів і багатьох рослин, що ростуть поблизу джерел, з бруньок, деревної кори, вересу, листя ожи­ни, омели; навесні поживою їм служать бруньки і молоді пагони з листям і без них, усілякі трави і злаки; пізніше вони їдять хлібні зерна, ріпу, капусту, різні плоди, картоплю, горішки буків і Жолуді. Як і більшість жуйних тварин, олені полюбляють сіль.

Великі марали скидають роги вже в лютому, найпізніше в березні й остаточно міняють їх до кінця липня; молоді олені, головним чином однорічні самці, часто носять роги ще в фавні, але вже в серпні вони остаточно міняються. Зі зміною рогів збігається линька оленів. Після того як олень змінив роги, у нього з’являється волосся літнього покриву, а до того часу, коли линька і зміна рогів закінчені, самки теляться. Олень спа­ровується ще в літньому покриві; волосся ості у нього починає випадати незабаром після спаровування, а потім поступово розвивається зимовий покрив.

Самка вважається дорослою вже на третьому році життя, самцеві по­трібно ще декілька років, перш ніж він матиме всі права на самостійне панування в стаді.

«Тічка, — говорить Дітріх Вінкель, — у оленів починається на початку вересня і триває до середини жовтня. Вже наприкінці серпня, коли оле­ні найбільш вгодовані, у найбільших починається статеве збудження. З ранку до вечора стогне ліс від криків самців, які в цей час живляться тільки найнеобхіднішим і лише іноді вирушають освіжитися в сусід­ньому джерелі або в калюжі, куди їх повинні супроводжувати і самки. Інші менш щасливі суперники заздрісно відповідають на їхні кри­ки. Вони наближаються з твердим рішенням випробувати всі засоби, щоб хоробрістю або хитрістю зайняти їхні місця. Тільки-но олень, що знаходиться біля самок, помітить іншого, як, палаючи ревнощами, готується до зустрічі останнього. Починається поєдинок, що нерідко закінчується смертю одного, а іноді й обох супротивників. Опустив­ши роги, вони люто кидаються один на одного із гідною здивування спритністю стараються по черзі то завдати удару супротивнику, то відбити його. Відомі випадки, коли під час поєдинку роги оленів до того міцно спліталися, що наслідком цього була смерть обох. Часто протягом декількох годин поєдинок залишається невирішеним. Пере­можений залишає поле битви лише в разі щонайповнішої знемоги; переможець отримує нагороду у вигляді прихильності самок, що спо­стерігали за ходом битви. Під час бою іноді зовсім молодим самцям ненадовго вдається заволодіти правами, за які старші так наполегливо б’ються; вони підкрадаються до самок і користуються тим, що зви­чайно випадає на їхню долю лише через три тижні, коли більші олені, абсолютно знесилені, залишають місця спаровування. Вагітність самки триває 40—41 тиждень. Наприкінці травня або в червні, залежно від того, коли сталося запліднення, вона народжує одне, в окремих випадках двоє дитинчат. Коли наближається час по­логів, самка шукає самоти і спокою в гущавині лісу. Телята перші три дні свого життя до того безпорадні, що не рушають з місця. їх можна навіть узяти на руки, В цей час мати рідко залишає їх навіть на ко­роткий термін; якщо її сполохати, вона тікає, але тільки для того, щоб удаваною втечею відвернути справжню або уявну небезпеку. Теля ссе матку до настання наступної тічки і ще молодим вчиться вибирати придатну для себе рослинну їжу».

На сьомому місяці в нього виростають роги, і з цього часу він міняє свою головну прикрасу вже щорічно. У марала з дванадцятьма гілками вперше з’являється крона. Більш як двадцять правильних гілок на обох рогах трапляються надзвичайно рідко.

Ворогами оленя є вовк, рись, росомаха і зрідка ведмідь. Найстрашні­ші з них — вовк і рись; Вовки зграями переслідують оленів у глибокому снігу, ганяючи їх до знемоги; рись кидається зверху їм на шию, коли вони, нічого не підозрюючи, проходять повз дерево. Але найстрашнішим ворогом є і буде людина.

Дуже потерпають олені від деяких видів ґедзів. Ці комахи відкладають під шкіру яйця, причому личинки продірявлюють бідолашним тваринам майже всю шкуру. Воші, що кубляться у волоссі, мухи і комарі також турбують оленів. Щоб позбутися цих украй ненависних комах, вони часто цілими годинами сидять у воді. Крім того, олені схильні до багатьох за­хворювань. Сибірська виразка нерідко є для них поголовною хворобою; запалення печінки, пронос, цинга і сухоти іноді призводять до страшних спустошень; багато оленів гине холодними зимами з голоду і від холоду.