Олені

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-05-2011

ОЛЕНІ, родина (Cervidae), належать до підряду Жуйні. Олені стрункі і красиві, тулуб витончений і досить видовжений; шия сильна і пропор­ційна; голова до кінця морди дуже звужена; ноги високі та тонкі; пальці мають дуже розвинені задні копитця і вузькі, гострі копита. Великі жваві очі, вузькі, досить довгі і рухливі вуха, що стирчать прямо; гладка верхня губа і 6 кутніх зубів на кожній шелепі — ось ознаки цієї родини. Часто роги бувають тільки у самців. Це парні гіллясті відростки, що складаються з речовини, схожої на кістку; вони щорічно відпадають і потім знову ви­ростають, їхній ріст і скидання перебувають у тісному зв’язку із статевою діяльністю. Ще до народження оленя місце, де повинні вирости роги, позначається помітним потовщенням черепа. На шостому або восьмому місяці після народження утворюється підвищення лобової кістки — кіс­тяний пеньок, який підносить зовнішні покриви і залишається на все життя; це так звана дудка, на якій і виростають потім роги. Спочатку роги мають лише один стовбур, згодом вони розгалужуються дедалі більше і більше, причому від головного стовбура відростають відростки, кількість яких може досягати 12 з кожного боку.

Перш ніж олень досягне однорічного віку, утворюються, як безпо­середнє продовження дудки, конусоподібні прямі відростки; ці відростки в деяких видів відпадають, а наступного року в такому ж вигляді знову з’являються. Але в більшості оленів роги вже на другому році життя ма­ють один або два відростки, або гілки. Навесні третього року повторю­ється той самий процес, але знову ріг, що виріс, має на одну гілку більше порівняно з попереднім роком; так триває доти, доки роги не досягнуть найбільшого свого розвитку. Хвороби або погана їжа часто затримують їхнє зростання.

У більшості оленів за декілька днів до скидання рогів з’являється і лина, яка оточує дудку і корені рогів; олень береже свої роги, уникає ударів ними, оскільки ці місця стають надзвичайно болючими. Роги ски­даються або під власною вагою, або завдяки якому-небудь зовнішньому поштовху. Рідко відпадають обидва роги одночасно; звичайно між падінням першого і другого минає віл декількох хвилин до декількох днів.

Після скидання роги починають знову рости. Звичайно форма рогів дуже правильна, хоча місцеві умови і пожива можуть спричиняти деякі зміни в них. Роги завжди можуть служити відмітними ознаками одного виду оленів порівняно з іншим.

З давніх-давен олені були поширені по всій Землі. Нині вони є скрізь, за винятком Австралії; живуть у різному кліматі, на рівнинах, у горах, на відкритих місцях і в лісах. Усі олені — гуртосімейні тварини, збираються величезними стадами.

Старі самці звичайно відділяються влітку від стада і живуть поодинці або з іншими самцями. Піл час тічки вони приєднуються до стад самок, викликають своїх суперників на бій, б’ються між собою. Більшість оле­нів — нічні тварини, хоча ті, які живуть у високих горах і в ненаселених місцевостях, виходять на годівлю і вдень. Олені жваві, боязкі і рухливі істоти, швидкі в своїх рухах, з тонко розвиненими органами чуття, але не дуже розумні. їхній голос — коротке глухе гарчання у самців і бекання у самок.

Поживу оленя складають виключно рослини. Трави, квіти, листя, хвоя, бруньки, молоді пагони і гілки, злаки, овочі, ягоди, кора, мох, ли­шайники і гриби є їхньою основною їжею. Сіль для них — ласощі, а вода — необхідність.

Самка оленя народжує одного-двох, в окремих випадках трьох дитин­чат, які з’являються на світ цілком розвиненими і вже за декілька днів йдуть слідом за матір’ю.

У країнах, де у землеробстві й лісівництві дотримуються сучасних ви­мог, олені, на жаль, завдають шкоди, яка перевершує ту користь, що вони можуть дати. Якби не було законів щодо полювання, оленів уже давно б винищили в Західній Європі.

Приручення оленів не така легка справа, як здасться на перший по­гляд. Навіть північний олень, що вже давно живе в неволі, не є винятком. Його не можна приручити повністю, як багатьох інших тварин; можна сказати, що це лише наполовину свійська тварина.

Одуд

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-05-2011

ОДУД (Upupa epops) — птах родини Одудові. Він відрізняється витяг­нутим тілом, довгим, тонким, стисненим із боків дзьобом, сильними но­гами, забезпеченими тупими кігтями, великими, дуже закругленими кри­лами, середньої довжини широкоперим хвостом; оперення м’яке, пухке і подовжується на голові в чубок; у верхніх частинах тіла воно глинис­того кольору, у нижніх — світліше; середина спини і крила поцятковані чорними і білими поперечними смугами; чубок іржаво-жовтого кольору; хвіст чорний. Одуд живе в Центральній і Південній Європі, Сибіру, Китаї та Північній Африці і вибирає переважно місцевості, де луки межують із гаями. У Південній Європі він живе переважно у виноградниках; в Аф­риці його можна бачити в кожному селищі і навіть у центрі міст; поживу цьому неохайному птахові дає тут не худоба, а сама людина. При всьому старанні грифи не в змозі видалити з міст усі нечистоти, і їх доволі за­лишається для одудів.

У наших країнах одуд обережний і полохливий, ретельно уникає лю­дини і довірливо ставиться лише до пастухів, стада яких дають йому корм.

Хоча часто одна пара одудів живе поряд з іншою, але справжні дружні стосунки помітні тільки у членів однієї сім’ї: сусіди постійно сваряться один з одним. Поживу одуда складають комахи, яких він збирає на землі та витягає з дірок за допомогою свого довгого язика. Гнойовики і трупні жуки, м’ясні мухи, личинки та інші гнойові комахи складають, мабуть, для нього ласу страву; але при нагоді він не відмовляється також і від хрущів, бронзівок, цвіркунів, мурашиних яєць і гусениць. Дзьоб одуда дуже зручний для схоплювання, але, щоб проковтнути здобич, птахові необхідно підкинути здобич і потім уже ловити. Молодим одудам, яких хочуть виростити, потрібно поживу проштовхувати в горло: інакше вони помруть із голоду, оскільки не в змозі самі проковтувати їжу і навчаються цього лише з часом.

У Європі для влаштування гнізда одуди найчастіше вибирають дупла дерев, хоча не лишають без уваги діри в стінах або тріщини на скелях. Кладка складається з 4—7 невеликих довгастих яєць, дуже різноманітних за забарвленням.

Німці називають одуда «смердючим птахом». Дійсне, у нагніздний період цей птах цілком виправдовує своє прізвисько, оскільки він та його пташенята смердять у цей час нестерпно; батьки не встигають або не в змозі прибирати послід пташенят, унаслідок чого вони сидять, як каже Науман, «по горло у власних нечистотах». Сморід привертає мух, які кла­дуть у гній свої яєчка, і гніздо врешті-решт кишить личинками цих комах. Тільки за багато тижнів після вильоту із гнізда і пташенята, і батьки втра­чають запах, що просочив їх.

Нутрія

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-05-2011

НУТРІЯ, або бобер болотяний, належить до родини Нутрієві. Тіло присадкувате, шия коротка і товста, голо­ва товста, довга і широка з тупою мордою і плоским тім’ям, очі середніх розмірів, круглі, вуха маленькі, заокруглені і дещо більші заввишки, ніж завширшки. Кінцівки короткі і товсті, задні трохи довші за передні, п’яти­палі, але пальці на задніх ногах значно довші, ніж на передніх, з’єднані широкою плавальною перетинкою і озброєні довгими, дуже загнутими і гострими кігтями, а внутрішні пальці передніх ніг — плоскими нігтями.

Довгий хвіст округлий, усаджений кільцеподібно розташованими лусками і досить рясним, щільно прилеглим товстим щетинистим волоссям. Решта шерсті густа, досить довга і м’яка і складається з майже непроникного для води короткого, м’якого, пухоподібного підшерстка і довшого, м’якого, дещо блискучого волосся остюка, яке визначає колір хутра, оскільки аб­солютно прикриває підшерсток. Дуже великі, широкі різці нагадують сво­єю будовою зуби бобра.

Болотяний бобер майже досягає розмірів видри, довжина його тіла дорівнює звичайно 40—45 см, довжина хвоста майже така ж сама, проте іноді трапляються дуже старі самці, що досягають завдовжки цілий метр. Колір волосся брудно-сірий при коренях і рудувато-бурий або буро-жов­тий на кінцях, довге волосся остюка темніше. Спина здається каштано­во-бурою, а нижня частина тіла майже чорно-бура, боки яскраво-руді, кінець носа і губи майже завжди білі або світло-сірі. Деякі екземпляри поцятковані сіро-жовтуватими і світло-бурими цятками, багато з них зо­всім іржаво-руді.

Велика частина помірного поясу Південної Америки є батьківщиною цього звіра. В Ла-Платі, Буенос-Айресі, Патагонії і Середньому Чилі він є скрізь. Зона його поширення тягнеться від Атлантичного океану до Ти­хого через гори і від 24 до 43° південної широти. Він живе, за Ренггером, парами по берегах озер і річок, переважно біля тихої води, де водяних рослин настільки багато, що вони утворюють на воді достатньо міцний дах, щоб витримувати вагу його тіла.

Кожна пара викопує собі на березі нору, завглибшки метр і завширш­ки від 40 до 60 см, в якій і проводить ніч, а іноді і частину дня. В цьому житлі самка народжує від 4 до 6 дитинчат, які, як розповідає Азара, неза­баром починають ходити слідом за матір’ю.

Болотяний бобер чудово плаває, але погано пірнає. На землі він ру­хається повільно, оскільки його ноги, за словами Азара, такі короткі, що тіло майже волочиться по землі, тому він і ходить по землі лише в тому разі, якщо йому треба перейти з одного водоймища в інше. У разі не­безпеки миттю кидається у воду і пірнає, якщо ж переслідування продов­жується, то ховається в свою нору, в якій звичайно проводить лише ніч.

Нутрії живляться соковитими кореневищами і стеблами водяних і прибережних рослин.

Завдяки цінному хутру і чудовим смаковим якостям м’яса нутрію ак­тивно розводять на звірофермах, акліматизували в багатьох районах Єв­ропи і Північної Америки.

Носоріг індійський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-05-2011

НОСОРІГ ІНДІЙСЬКИЙ (Rhinoceros unicornis) досягає, включаю­чи хвіст завдовжки 60 см, 3,75 м завдовжки, висота в холці 1,7 м, вага близько 2000 кг. Він дуже масивний і незграбний і відрізняється від своїх родичів відносно широкою і товстою головою і йому одному властивим розташуванням щитів. Сідлоподібне поглиблення між лобом і великим (близько 55 см заввишки), дещо заломленим на кінці рогом, глибоке, але коротке. Нижня щелепа спереду трохи заломлена догори. Довгі і вузькі вуха вкриті по краях коротким волоссям у вигляді щітки; паща широка, нижня губа широка і незугарна, хоботоподібний відросток верхньої губи короткий, хвіст, що доходить по коліна, переважно захований в глибокій складці заднього проходу і закриває її, в кінці ж він сплюснутий з обох боків і вкритий обрідним волоссям. Великі, спереду опуклі, знизу гостро зрізані копита залишають вільною більшу частину довгої, голої, мозоляс­тої і твердої підошви, що має серцеподібну форму. Шкіра надзвичайно товста, набагато твердіша і сухіша, ніж у слона; вона лежить на товстому шарі пухкої клітковини, тому може легко рухатися. Шкіра ця утворює роговий панцир, розділений на окремі щитки численними, правильно розташованими і глибокими складками, які можна помітити вже у ново­народжених тварин. Колір шкіри різний: у старих тварин рівномірний темнувато-сіро-бурий, що переходить у рудуватий або блакитний. У гли­бині складок шкіра блідо-червонуватого або буро-тілесного кольору. Від пилу або від інших зовнішніх впливів шкіра носорога здається темнішою, ніж насправді. Молоді тварини набагато світліші за старих.

Як видно з першого відомого нам зображення носорога, виконаного Альбрехтом Дюрером і відтвореного згодом Геснером, у деяких старих тварин бувають на різних ділянках тіла нашкірні нарости, що мають біль­шу або меншу спорідненість з рогом на носі. Цих наростів буває іноді дуже багато.

Зона поширення цього носорога тягнеться від підніжжя Гімалаїв на схід від Непалу до найвіддаленіших областей Ассаму. За словами Стерндаля, носороги дуже довговічні тварини. Одна пара, говорить Блайт, жила в Барракпурському зоологічному саду 45 років.

Індійський носоріг може витягти хоботоподібний придаток верхньої губи до 15 см завдовжки, захопити ним товстий пук трави, вирвати його і покласти до рота. При цьому йому, здається, байдуже, чи чиста трава, чи, може, до коріння пристала земля. Проте він усе-таки один раз ударить вирваним пучком по траві, щоб обтрусити основну масу землі, що при­стала, а потім спокійно кладе його в широку пащу і легко проковтує. Він охоче їсть навіть коріння, яке легко здобуває собі.

У індійського носорога час тічки припадає на листопад і грудень; у квітні або травні самка народжує дитинчат після 17—18-місячної вагіт­ності. Спаровуванню часто передують запеклі битви самців між собою.

Усі носороги схожі один на одного способом життя, норовом, рухами і раціоном харчування.

Нільгау

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-04-2011

НІЛЬГАУ, або бик блакитний, належить до ро­дини Порожнисторогі. Голова, шия і ноги у нього короткі, решта тіла як у інших биків. Тулуб досить короткий і товстий, у холці він вищий, а в гру­дях ширший і міцніший, ніж ззаду. На холці знаходиться невеликий горб.

Конічні роги, що стоять вертикально, загнуті майже напівмісяцем; вони товсті біля своєї основи, спереду злегка ребристі і досягають 20—25 см завдовжки. У самок роги значно менші, а іноді їх навіть немає. Ноги ви­сокі і відносно товсті, з великими широкими копитами і притупленими, сплюснутими шпорками. Хвіст спускається до п’ят; вгорі він вкритий коротким, а з боків і на кінці довгим волоссям. У самки дві пари сосків. Тіло вкрито короткою, дещо жорсткою шерстю, що гладко прилягає до тіла. Загальний колір шерсті темний буро-сірий з легким блакитним від­ливом. Старі самки мають чалий відтінок, що наближається до сіро-буро­го кольору оленів. Дорослі самці досягають завдовжки 2,4—2,6 м, з яких 45—50 см припадає на хвіст, висота в холці — 1,3—1,4 м.

Батьківщиною нільгау є Ост-Індія, від підніжжя Гімалайських гір до Майсура. Нільгау не подобаються гористі місцевості, але все-таки, якщо вони вкриті негустими лісами, він живе там. Звичайно нільгау тримається стадами з 6—20 голів, самотні старі самці ходять окремими групами. Па­суться вони частіше вранці і ввечері, а в жаркі години дня відпочивають.

Коли настає час спаровування, між самцями відбуваються жорстокі бійки. Нільгау — смілива тварина, іноді, переслідуваний мисливцем, він повертається і хоробро нападає на нього. В неволі вони стають досить ручними. В рухах цієї антилопи є багато особливостей. Звичайно вона ходить, як і всі інші, але, як тільки її що-небудь розсердить, вигинає спи­ну, витягає шию і поволі крадеться, похмуро озираючись і кидаючи косі погляди в усі боки; при цьому підгортає хвіст.

Вагітність самки триває 8 місяців; перший раз вона народжує одне теля, а потім звичайно по два. В Індії час спаровування припадає на бере­зень, а дитинчата з’являються в грудні. В європейських зоопарках самки народжують влітку. Забарвленням і бички, і телиці схожі на матір, але до кінця другого року самець набирає свого постійного забарвлення. Телята ростуть швидко; спочатку вони дуже грайливі, але незабаром стають та­кими ж похмурими, як і дорослі тварини.

Нетопир-карлик

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-04-2011

НЕТОПИР-КАРЛИК — найменший представ­ник родини Звичайні кажани і взагалі найменший з рукокрилих у Європі. Загальна довжина його тіла досягає 6,7 см, причому на хвіст припадає 3,1 см, розмах крил 17—18 см. Колір шерсті непостійний, верхня частина тулуба жовтувато-іржаво-бура; двоколірне волосся біля коренів темніше, на кінцях світліше. Товстошкірі вуха і літальні перетинки забарвлені у темно-коричневий, майже чорний колір.

Нетопир-карлик живе майже по всій Європі і в більшій частині Пів­нічної і Середньої Азії; зоною його поширення є територія від Сканди­навії і Іспанії до Японії; в Росії і Скандинавії його знаходять, за словами Блазіуса, до 60° північної широти. Вдень його можна знайти в кутках під дахами, в розколинах кам’яних стін, у тріщинах балок, під зведеннями арок, в дуплах або під корою дерев, під дошками, в густих гілках, в плющі і в інших подібних місцях. Краще, ніж всі інші родичі, переносить не­сприятливу погоду. Нетопир-карлик пізніше за всіх інших кажанів, що живуть у Німеччині, починає зимівлю і раніше за всіх припиняє її; часто під час зими прокидається і полює не тільки в захищених місцях, але і на відкритих; завжди живе групами. Під час зимівлі нетопирі часто скупчу­ються по декілька сотень і тисяч, утворюючи великі клубки; об’єднуються навіть зі спорідненими видами.

Політ нетопиря-карлика дуже спритний, висота польоту, за спостере­женнями Альтума, різна; іноді він низько літає над невеликими ставками, частіше пурхає між стовбурами дерев, а погожими вечорами підіймається на висоту до 15—20 метрів. У містах, де його теж можна часто побачити, не підіймається вище за другий поверх. Мало літає над серединою ву­лиць, а ближче до будівель, підіймаючись то вище, то нижче; над висо­кими дахами зовсім не літає.

У травні самка народжує двох, рідко одне дитинча, які в кінці червня або на початку липня настільки виростають, що літають разом з матір’ю. Але, на відміну від дорослих тварин, під час польоту шарудять і шелестять крилами, і політ їхній дуже схожий на політ денних метеликів.

Нетопир-карлик досить швидко звикає до неволі, п’є молоко, ловить пущених до нього комах, їсть і мертвих, навіть м’ясо — сире і варене.

Ця тварина найбільше серед інших рукокрилих потерпає від усіляких ворогів. Кох говорить, що нетопир є улюбленою їжею звичайного бори­вітру, який його переслідує, відаючи перевагу перед всякою іншою їжею. Також знищують його тхори, куниця, горностай, ласка і навіть миші, які забираються взимку в його притулок, нападають і пожирають. Але найжахливіший ворог цієї корисної тварини — це, на жаль, людина.

Нарвал

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-04-2011

НАРВАЛ, або єдиноріг, належить до родини Нар­валові. Його виділяють в окремий рід. Зубна система його характеризуєть­ся двома різцями, з яких один, частіше лівий, розвивається у величезний бивень, 2—3 метри завдовжки; бивні ці стирчать із щелепи горизонтально, досить тонкі, всередині порожні і закручені гвинтоподібно справа наліво. У самок ці бивні розвиваються тільки як виняток і бувають набагато мен­ші. Циліндрична, спереду заокруглена голова складає сьому частину ви­довженого веретеноподібного тіла; дуже коротка, широка і товста морда з правого боку дещо скошена, не відділяється від плоского лоба і спереду зрізана майже прямовисно. Очі сидять досить далеко по боках голови, трохи вище за рот, а дуже маленькі вуха розташовані за ними на відстані 15 см. Півмісяцеве дихало знаходиться на середині лоба, між очима. Від дихала йде коротка загальна трубка до двох повітряних мішків, які знахо­дяться під ніздрями. Мішки ці з’єднуються з дихальним горлом і можуть бути зверху закриті клапанами. Справжнього спинного плавця немає, і він позначений тільки складкою шкіри. Ласти короткі, спереду товщі, ніж ззаду; дуже великий хвостовий плавець розділений на дві лопаті і ззаду має посередині глибоку вирізку. Забарвлення глянсуватої, м’якої, окса­митової шкіри досить різноманітне, залежно від віку і статі. У самців на білому або жовтувато-білому тлі помітні численні, неправильної форми, але переважно подовжені, досить великі темно-бурі плями, які густіше сидять на спині, а на животі їх небагато, на голові ж ці плями майже зли­ваються. У самок плями менші, але сидять густіше, ніж у самців; молоді тварини набагато темніші за старих. Трапляються іноді єдинороги зовсім білі, жовтувато-білі і сірувато-білі без плям. Довжина тіла тварини дося­гає до 6 м, але частіше буває 4—5 м, ласт завдовжки 30—40 см, ширина хвостового плавця 1—1,3 м.

Єдиноріг — житель північних морів і найчастіше його можна поба­чити між 70 і 80° північної широти. Він поширений в Девісовій протоці і Баффіновій затоці, у Льодовитому океані між Гренландією і Ісландією, біля Нової Землі і біля північних берегів Сибіру. Його рідко можна поба­чити південніше Полярного кола. На батьківщині стада його численні.

Коли льоди потроху затягують поверхню води і, таким чином, змен­шують простір, де вони можуть ловити здобич, то нарвали, переважно разом з білухами, збираються в тих місцях, які не замерзають навіть у найлютіші морози. За описами мореплавців, ця китоподібна тварина — рухливе і веселе створіння, яке привертає погляди спостерігачів швидкіс­тю своїх рухів і частою появою на поверхні води і пірнанням.

Живляться єдинороги рибою, голими молюсками і голотуріями. Ско­ресбі знаходив у їхньому шлунку камбал, які були в три рази ширші за їхню глотку, і дивувався, як тварина може своїм беззубим ротом утримати таку велику здобич і проковтнути її. Ймовірно, єдиноріг ловить свою здо­бич на ходу і так стискає її своєю пащею, що виявляється можливим її проковтнути; тюлені, що живуть у неволі, також мають звичай згортати камбалу так, як куховарки згортають млинці в трубочку.

Різні небезпеки і вороги загрожують життю єдинорога. Зима настає в полярних морях іноді дуже рано і раптово вкриває крижаним покривом поверхню води, що надзвичайно утруднює життя всім морським твари­нам, що дихають атмосферним повітрям. Єдинорогу докучають малень­кі паразити, на нього нападають і великі вороги. Невеликі червоподібні паразити у значній кількості є не тільки в нутрощах, але і в порожнині рота, за піднебінням; вони жадібно впинаються в шкіру, спричиняють запалення і утруднюють єдинорогу споживання їжі. Нарешті, і людина їх переслідує. Цим полюванням, утім, займаються більше північні народи. М’ясо і жир однаково високо цінуються.

Колись за бивні єдинорога платили надзвичайно великі гроші.

Нанду звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-04-2011

НАНДУ ЗВИЧАЙНИЙ належить до родини Нандові. Спина, груди і крила — буро-попелясті, нижні частини тіла брудно-білі, довга шия — жовта. Водиться в степах і обрідних лісах Південної Аме­рики. Нанду — чудовий бігун, за яким не вгнатися найкращому коневі; крім того, він уміє збивати з пантелику переслідувачів, оскільки з над­звичайною спритністю робить найдивніші крюки. Звичайний його крок дорівнює 50—60 см; коли він крокує з розпростаними крилами, то до­вжина кожного кроку досягає метра; під час переслідування він здійснює стрибки завдовжки 1,5 м і так швидко пересуває ноги, що неможливо розрізнити окремих кроків.

У період дощів нанду живиться переважно конюшиною і комахами. Йому дуже подобаються різні городні рослини, вивезені з Європи. З ін­шого боку, птахи ці дають і користь, тому що охоче їдять насіння будяка, який дуже шкідливий для пасовищ. Для поліпшення травлення нанду проковтує камінчики.

Влаштуванням гнізда займається самець. Для його побудови нанду користуються ямами, утвореними на землі дикими биками, звільняючись від комах, що їх мучать: вони лягають на спину і за допомогою задніх ніг обертаються на місці. Якщо такого поглиблення не знайдеться, то самець нанду викопує його сам і вистилає дно ями декількома стеблинка­ми. Кладка складається з досить великої кількості яєць: за словами Азара, йому траплялося знаходити в гнізді 70—80 яєць, дуже різноманітних роз­мірів. Коли яйця вже покладено до гнізда, самка йде собі, а висиджуван­ня яєць і всі материнські обов’язки — це справа її самця.

Серед тварин цей птах має мало ворогів; хіба що кугуар схопить іноді дорослого нанду, а лисиця або орел викраде пташеня. Набагато більше доводиться йому потерпати від кліщів та інших паразитів, що мучать його повсякчас. Але найнебезпечнішим ворогом цих птахів є вогонь і людина. Саме під час розмноження нанду пастухи підпалюють степи, щоб зни­щити торішню траву, але тим самим знищують і велику кількість гнізд різних птахів.

Муфлон

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-04-2011

МУФЛОН (Ovis аttоn musimori) — єдиний дикий баран, який живе в Європі, а саме в горах Сардинії і Корсіки. Нині муфлон, відомий серед гірських жителів під назвою «муфроне» — для барана і «муфра» — для ві­вці, тримається все ще стадами, в яких налічують іноді до півсотні голів, але звичайно менше.

Муфлон належить до найменших видів диких баранів, хоча довжина його тіла, включаючи хвіст завдовжки 10 см, досягає 1,25 м, висота в загривку 70 см, а вага близько 40—50 кг. Роги, беручи до ваги всі їхні звивини, сягають майже 65 см завдовжки і важать від 4 до 6 кг. Тулуб ко­ротший, ніж в інших диких баранів. Досить короткий волосяний покрив щільно прилягає до тіла; особливо густе хутро взимку, коли короткий, тонкий і кучерявий підшерсток дуже розростається; на грудях волосся подовжується і утворює щось на зразок короткої гриви. Середина спини темно-бура, решта забарвлена у червоно-рудий колір; на голові він пере­ходить у попелясто-сірий, а на морді, крижах, на кінці хвоста, на кінцях ніг і на нижньому боці тіла — в білий. Узимку хутро темніє і переходить в каштаново-бурий колір; тоді на боках з’являється чітко відмежована від загального забарвлення велика, майже чотирикутна, блідо-жовтувата або біла пляма. Роги у муфлона сильні і довгі, біля основи дуже товсті, почи­наючи з середини поступово стоншуються і загострюються. На поверхні рогів від коренів до кінчика виступають 30—40 складок, які сидять щільно одна біля одної. Самка помітно менша на зріст і відрізняється від самця світлішим забарвленням хутра і відсутністю рогів; вони бувають тільки в окремих випадках і тоді дуже короткі, 5—6 см завдовжки.

Муфлон живе стадами, на чолі яких стоять старі, сильні самці. Це стадо, за словами Мімо, обирає своїм місцепроживанням найвищі гірські вершини і влаштовує стійбища на стрімких, неприступних скелях. По­дібно до інших стадних жуйних, муфлони також мають своїх сторожів. У шлюбну пору стадо розділяється на маленькі групи, що складаються з одного барана і декількох овець, який відвойовує їх собі у битві. У грудні і січні в горах часто чується звук баранячих рогів, що ударяються, і якщо обережно підкрастися, то можна побачити, як два сильні барани стоять один навпроти одного з нахиленими головами і з такою люттю наскаку­ють один на одного, що просто незбагненно, як бійці можуть утриматися на місці. Часто буває, що одного із суперників другий зіштовхує з кручі і той падає в безодню.

У квітні або травні, через 21 тиждень після спаровування, вівця на­роджує одне або двоє ягнят, які вже через декілька днів упевнено йдуть за матір’ю по найнебезпечніших стежинах і скоро зрівнюються з нею в спритності. На четвертому місяці у молодих баранчиків прорізаються ріж­ки, до кінця першого року життя муфлони вже готові до спаровування, хоча повний розвиток їх завершується на третьому році.

До ворогів муфлона слід зарахувати вовка і рись; ягнята часто стають жертвою орлів.

Мурахоїд гігантський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-04-2011

МУРАХОЇД ГІГАНТСЬКИЙ, або трипалий. Хутро цієї дуже дивної тварини складається з густого, пружного, жор­сткого на дотик щетинистого волосся. Коротке на голові, воно подо­вжуються па холці і тягнеться уздовж спинного хребта, де утворює гриву завдовжки до 24 см, а на хвості його довжина коливається між 26 і 40 см, тоді як на решті тіла, на лапах довжина волосся не перевершує 8—11 см. Кінець морди, губи, повіки і підошви лап позбавлені волосся. Волосяний покрив голови попелясто-сірого кольору в суміші з чорним. Майже того ж самого кольору холка, спина і частково боки тіла, передні лапи і хвіст. Горло, шия, груди, черево, задні лапи і хвіст знизу чорно-бурі. Смуга, що проходить уздовж тіла від грудей до крижів, чорного кольору з блідо-сірим оздобленням, на початку широка (13—15 см), потім звужується. Чорна поперечна смуга покриває кінець передньої лапи. Пальці передніх лап і голі частини тіла чорного кольору. Молоді мурахоїди взагалі світлі­ші, ніж у зрілому віці. Довжина тіла дорослого мурахоїда дорівнює 1,3 м, довжина хвоста без волосся 68 см, а з волоссям принаймні 95 см, часто дещо більше. Таким чином, загальна довжина тварини досягає 2,3 м, але іноді трапляються старі самці ще більших розмірів. Важить гігантський мурахоїд близько 40 кг.

«Зовнішній вигляд тварини, — говорить Ренггер, — украй неприва­бливий. Його голова нагадує форму довгого, тонкого, дещо загнутого вниз конуса і закінчується маленькою тупою мордою. Обидві щелепи однакової довжини, нижня мало рухома, ротова шілина маленька, в неї може ввійти щонайбільше товстий великий палець чоловіка, ніздрі мають форму півмісяця, очі малі та глибоко посаджені, вуха теж невеликі, дещо більше за 2,5 см у ширину і такої ж довжини, на верхівці заокруглені. Шия завдяки довгому волоссю здається товщою, ніж задня частина голови тіло велике незграбне і дещо стиснуте з боків; кінцівки короткі, передні широкі та дуже м’язисті. Передні лапи мають по чотири пальці з товстими кігтями. Кіготь на першому або внутрішньому, пальці, завдовжки 4,5 см, майже прямий, на другому — 1 см завдовжки загнутий і гострий з внутрішнього краю. На третьому пальці кіготь 6,5 см завдовжки, має таку ж саму форму, що й попередній палець, але гострий з обох країв. Нарешті, на чет­вертому пальці форма кігтя і його розміри такі самі, як на першому. Під час ходьби і в стані спокою тварина прикладає цей кіготь до пі­дошви лапи, як палець до руки, складеної в кулак, причому ступає не плоскою ступнею, а зовнішнім її краєм, де під зовнішнім пальцем знаходиться велика мозоля. Коли мурахоїд випрямляє пальці, то кут, утворений між кігтями і підошвою лапи, трохи більший за прямий. На ступні помітні декілька маленьких, а біля заднього її краю одна вели­ка мозоля. Задні кінцівки п’ятипалі, і вони не такі сильні, як передні. Кігті на задніх лапах завдовжки лише 1—2 см, дещо сплюснуті з боків, слабо загнуті та спрямовані вперед. Тварина ступає всією підошвою задніх лап. Довгий хвіст сплюснутий з боків і має вигляд справжнього прапора. Язик, товщина якого не більша за 0,9 см, нагадує формою довгий конус, що поступово загострюється, і складається з двох м’язів і двох тіл, схожих на залози, які розташовані біля кореня язика. Язик може витягуватися завдовжки на 50 см.

Мурахоїда не часто можна побачити в Парагваї. В основному він на­селяє безлюдні або принаймні мало відвідувані галявини в північній частині країни. У нього немає ні певного лігва, ні взагалі постійного місцеперебування. Він бродить вдень по рівнинах і спить там, де його застане ніч. Проте для цього він прагне знайти місце, де трава дуже висока або де є хоча б декілька кущів. Тварини тримаються поодинці або парами, зазвичай можна побачити самку із дитинчам. Рухається мурахоїд повільним кроком, а якщо його переслідують — незграбним галопом, утім, достатньо повільно, так що людина легко може його наздогнати.

Пожива його складається виключно з термітів, мурашок і їхніх личи­нок. Щоб добути їх, він розгрібає кігтями передніх лап земляні купи, які служать житлом цим комахам, потім витягає свого довгого язика, засовуючи його в скупчення комах, що збігаються з усіх боків, і знову втягує в рот уже вкритого ними язика. Так він робить доти, доки не наїсться або доки не розбіжаться мурашки або терміти. Час спаровування і тривалість вагітності самки мені невідомі. Вона народжує навесні одне дитинча і якийсь час носить його з собою на спині. Дитинча смокче, як розповідають, декілька місяців і, хоча вже вміє живитися комахами, все ж таки не залишає матері, поки та не завагітніє знову. У нього ще бракує сили розривати купи термітів са­мостійно, тому він користується допомогою матері».

З органів чуття у нього найкраще розвинений нюх; трохи гірше — слух і зір. Єдиний звук, що вони видають, і то лише тоді, коли розгнівані, на­гадує бурчання. В цілому це тиха, сумирна тварина, яка не здатна заподі­яти якої-небудь шкоди людині або іншим тваринам, окрім того випадку, коли її дуже дратуватимуть. На відкритому полі мурахоїда можна гнати поперед себе на великі відстані без опору з його боку. Якщо його б’ють, то він сідає, як розповідає Азара, на сідничі кістки і задні лапи, а передні розставляє у напрямку до свого ворога, щоб схопити його кігтями.

Цих тварин людям було б слід скоріше захищати, ніж переслідувати. Вони зовсім не шкодять, а, навпаки, приносять велику користь, зменшу­ючи кількість термітів і мурашок, які в деяких місцевостях у Парагваї так розмножилися, що там неможливо розробити землю під плантації. Ягуар і пума — єдині вороги мурахоїда, не беручи до уваги людини.

Від інших природодослідників ми дізнаємося, що мурахоїд, окрім Пара­гваю, населяє майже всю східну частину Південної Америки. Він пошире­ний від річки Ла-Плати до Карибського моря. Говорять, що пересувається мурахоїд, опустивши голову і обнюхуючи землю. Хвіст при цьому він випростовує, а гриву підіймає високо вгору, так що здається набагато більшим, ніж він є насправді. Окрім мурашок і термітів сучасні спостерігачі знаходили в його шлунку також багато землі та часточки дерева, які тварина проковтує разом із мурашками. Звідси дійшли поспішного висновку, що мурахоїд жи­виться також рослинними речовинами. Інші природодослідники пояснюють наявність у шлунку часточок дерева і землі тим, що вони служать йому для полегшення травлення. Те, що мурахоїд, окрім основної своєї їжі, поїдає так само охоче стоног і багатоніжок, якщо вони не дуже великі, не підля­гає жодного сумніву. Мурахоїд часто довго стежить за черв’яками, а потім розщеплює на шматки гнилі стовбури своїми міцними кігтями. Щодо роз­множення ми знаємо також, що дитинча ходить за матір’ю цілий рік і навіть більше, і вона у разі небезпеки захищає його сильними ударами затиснутих у кулак передніх лап. Поки молодий самець не в змозі розгрібати самостійно споруди термітів, самка, говорять, піклується про нього.

З роздратованим мурахоїдом жартувати небезпечно. Чуді випробував це на собі: поранений, збитий з ніг мурахоїд підхопився на задні кінців­ки і схопив його своїми надзвичайно сильними передніми кінцівками. Каплер, який спостерігав цю тварину в Суринамі, підтверджує, що вона ламає споруди термітів, і додає, що знаходив у її шлунку навіть дрібних жуків. Він також підтверджує, що ця тварина, доведена до крайнього від­чаю, вміє оборонятися, і розповідає, як дісталося на горіхи від неї одному білому керівнику плантацією, який, натрапивши на мурахоїда, вирішив убити його своїм довгим садовим ножем. Керівник погнався за твариною, що втікала, і завдав їй лише одного легкого удару, після чого мурахоїд обернувся до свого переслідувача, схопив його і тримав так міцно, що будь-яка боротьба була марною. Людина і мурахоїд котилися по землі, але схоплений не міг звільнитися, і лише після того, як на його відчайдуш­ні крики прибігли люди, тварина випустила свого супротивника і пішла собі. Керівник був так жорстоко понівечений, що його довелося негайно ж відправити до лікарні в Парамарібо, де він провів декілька місяців.