Мунтжак

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-04-2011

МУНТЖАК, або киданг (Muntiacus muntjak), — найвідоміший вид дрібних оленів підряду Жуйні; довжина його тіла досягає 115—120 см, з яких 15—18 припадає на хвіст, висота в холці 65—70 см. Мунтжак — досить стрункий, сильний олень, з шиєю середніх розмірів, короткою головою, високими і стрункими ногами, середньої довжини хвостом і кошлатим хутром; хутро — коротке, гладке і густе, шерсть — тонка, блискуча і жорстка. Забарвлення тіла — темне жовто-буре. Роги білі, з жовтуватим відтінком, сидять на дуже довгих шорстких дудках і спря­мовані криво назад; вони нахиляються спочатку трохи назовні та напе­ред, потім до кінця гачкоподібно загинаються назад і всередину. Внизу ріг утворює один стовбур, потім помітна коротка, товста, загострена надочна гілка, що спрямовується вперед і вгору. Шорсткі дудки дуже своєрідні; вони підіймаються на 8—10 см вгору, вкриті густо оброслою волоссям шкірою, яка біля віночка утворює облямівку з пучкоподібно розташованого волосся, і закінчуються дуже вузьким віночком, що складається з декількох великих кулястих жовен. З віком ці шорсткі дудки товщають, і кількість жовен на них збільшується. Безпосередньо на рогах добре видно глибокі поздовжні борозни, але горбиків немає. У самки замість рогів волосяний чубок.

Мунтжаки поширені на Суматрі, Яві, Борнео, Банку і Малаккському півострові, а також у Бірмі, Хайнані та Британській Індії. Країни, в яких трапляються то пагорби, то долини і які головним чином прилягають до підошов високих гір або знаходяться неподалік від великих лісів, по­єднують у собі, мабуть, всі відповідні умови для життя цієї тварини. На Яві таких місцевостей багато, їх покривають висока трава, кущі та серед­ніх розмірів дерева, які утворюють невеликі гаї, що перериваються лише вузькими смугами обробленої землі. Крім того, мунтжакам подобаються вологі незаселені місця. Тварини ці прокрадаються, як пише Ходжсон, з низько нахиленою головою крізь непрохідну гущавину між зламаними деревами і вміють моторно пробиратися через найменші просвіти. Крик мунтжака чути як удень, так і вночі; це хрипкий, різкий, звучний крик або гавкіт.

Тічка буває в березні та квітні.

Якщо тварина бачить, що її переслідують, то не кидається бігти да­леко, як олень, а біжить спочатку дуже швидко, потім повільніше і обе­режніше, описуючи велику дугу, і поступово знову повертається на своє колишнє місце. Якщо переслідування довго не припиняється, то вона нарешті ховається в густий чагарник, лежить там нерухомо і не звертає уваги на наближення мисливця, оскільки почуває себе в цілковитій без­пеці. Мунтжак — дуже смілива тварина і вправно вміє користуватися сво­їми рогами і зубами. Багатьом собакам при сутичці з ним мунтжак завдає глибоких смертельних ран.

Окрім людини, цих оленів переслідують тигри і пантери. Але м’який клімат і рясна їжа настільки сприяють їхньому розмноженню, що всі втра­ти, які людина і хижі тварини заподіюють стадам, скоро відшкодовуються новими поколіннями.

Морський слон південний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-04-2011

МОРСЬКИЙ СЛОН ПІВДЕННИЙ (Mirounga leonina) належить до ро­дини Тюлені ряду Ластоногі. Цей вид характеризується коротким видо­вженим хоботом, у який переходить ніс самця. Кількість і порядок зубів такі ж самі, що й у чубаря.

Морський слон серед деяких моряків відомий ще під назвою «мор­ський вовк». У довжину він сягає 5 м. Самка приблизно наполовину ко­ротша і на дві третини легша (самці важать понад 3000 кг).

Голова у морського слона велика, широка і видовжена, морда не дуже довга, досить широка, дещо звужується на кінці і наче обрубана. Верхня губа усаджена шістьма рядами міцних щетин завдовжки до 15 см. Очі відносно великі, круглі, вирячкуваті, повіки без вій, але на бровній дузі помітно від 8 до 10 щетинистих волосинок, які замінюють брови. Надзви­чайно маленьке вухо, розташоване недалеко від ока і нижче його, являє собою круглий отвір, який навіть не захищений складкою шкіри. Носи у самця і самки різні. У самця він подовжується в хобот майже на 40 см. У спокійному стані хобот являє собою безліч поперечних складок, зві­шується дугоподібно і закінчується ніздрями. Роздутий, він збільшується удвічі та стоїть прямо, тому всі складки зникають і ніздрі видно на плос­кій передній ділянці носа. Відносно довга, але товста шия переходить без помітного виступу в тулуб. Передні кінцівки не дуже довгі, але все-таки сильні та міцні; з п’яти пальців, з’єднаних між собою плавальною пере­тикою, середній палець коротший за другий, найдовший. Дуже сильні та досить довгі задні кінцівки теж мають по п’ять пальців, з’єднаних пере­тинками. Хвіст, як і в більшості тюленів, короткий і загострений. Хутро складається виключно з короткого, товстого, жорсткого і блискучого, але не гладко прилеглого волосся, колір якого міняється не тільки залежно від віку і статі, але й від пори року. У самців безпосередньо після линьки переважає синювато-сірий колір, при цьому спина завжди темніша за че­ревну частину. У самок хутро зверху темного оливково-бурого кольору, з боків жовтувато-бурого, знизу яскраво-жовтого. Молоді однорічні тюлені зверху темні, з боків світлі, сріблясто-сірі, знизу жовтувато-білі.

Зона поширення морського слона — всі південні океани, починаючи приблизно від 50° південної широти, і, можливо, навіть переходить Пів­денний полярний круг. Раніше він був поширений біля південного узбе­режжя Америки і прилеглих до нього островів.

Своїм способом життя морський слон нагадує морського котика і морського лева. Він теж щорічно здійснює подорожі на південь; великі та слабкі залишаються на місці, а здорові мандрують. У Патагонію морські слони прибувають у вересні і жовтні, часто навіть і в червні цілими ста­дами, а в кінці грудня йдуть па південь. На березі Каліфорнії проводять майже весь рік, але головним чином від лютого до червня. Віддають пере­вагу піщаній і кам’янистій місцевості, заходять також і в прісні води.

Їхні рухи на землі дуже безпорадні. Щоб рухатися вперед, вони вчи­няють як тюлені: згинаються і випростовуються поперемінно, викида­ючи своє тіло то вперед, то назад. Якщо морський слон дуже гладкий, то при русі назад тулуб його гойдається і нагадує наповнений холодцем пузир. Насилу подолавши невелику відстань, він мусить відпочити; але, незважаючи на це, морські слони підіймаються в Каліфорнії на дюни за­ввишки 5—10 м і досягають навіть місць, розташованих на висоті 20 м над рівнем моря і з дуже нерівною поверхнею. Наполегливість і терпіння замінюють цьому тюленю брак спритності. Вийшовши з моря, він насилу доповзає до межі морського приливу, відпочиває тут, іноді спить, потім знову продовжує шлях і, здається, не буває ніколи задоволений своїм місцеперебуванням. У воді він почуває себе зовсім інакше. Морські сло­ни — відмінні плавці та нирці. Полюють вони на головоногих і риб. Іноді ковтають водорості і каміння.

На землі морський слон бачить добре тільки поблизу. Слух у нього дуже поганий; відчуття дотику притуплене через товстий шар жиру під шкірою; нюх теж не дуже тонкий і гострий.

Час тічки у них триває від вересня до лютого. Самці люто борються за самок, яких насправді більше, ніж самців. Самці, мабуть, байдуже спостерігають ті бої і беззаперечно йдуть за переможцем у море, де він ласками привертає до себе свій гарем.

Дитинчата народжуються через десять місяців після спаровування, звичайно в липні або серпні. В цей проміжок часу вся сім’я залишаєть­ся на березі, нічого не їсть, линяє, причому самка і дитинчата линяють раніше від самців. Через вісім днів сисуни виростають до одного метра завдовжки і важать удвічі більше; через 14 днів прорізаються перші зуби, а через чотири місяці поповнюється вся зубна система. Дитинчата міцніша­ють і гладшають, а старші тюлені, що живляться в цей час тільки власним жиром, навпаки, худнуть. На сьомому або восьмому тижні їхнього життя дитинчат ведуть у море. Все стадо повільно віддаляється від берега і з кожним днем все далі й далі пливе у море. Там вони залишаються для по­вторного спаровування і потім знову вирушають у путь. На третьому році життя у самців розвивається хобот; з того часу тварина мало збільшується завдовжки, зате росте у товщину. На двадцятому — двадцять п’ятому році життя тюлень переходить до старечого віку; моряки стверджують, що ні­коли не ловили морських слонів, старших тридцятирічного віку.

На морських слонів постійно полюють. Свіжий жир моряки вважають гарним цілющим засобом. Шкіра тварини з коротким, жорстким волос­сям — чудовий матеріал для оббивання скринь і для виготовлення збруї. Але особливо цінується жир тварини.

Морський котик північний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-04-2011

МОРСЬКИЙ КОТИК ПІВНІЧНИЙ належить до родини Вухаті тюлені ряду Ластоногі. Розмірами поступається сивучам; довжина найбільших самців не перевищує 2—2,5 м від кінчика морди до кінчика хвоста; самки рідко перевищують половину цієї довжини; самці важать 200—250 кг, самки — 50—60 кг. Тулуб його хоча й товстий, але дуже довгий, голова довша і гостріша, ніж в інших ластоногих, шия ко­ротка, але помітно виділяється з тулуба, хвіст короткий і гострий, паща досить маленька, ніздрі щілиноподібні, очі дуже великі, темні та виразні; на верхній губі стирчать близько 20 жорстких щетин 16 см завдовжки. Передні кінцівки мають форму плавців і вкриті пружною, гладкою чор­ною шкірою, яка на кінці дуже подовжується і розширяється, так що всі п’ять пальців, з яких три озброєні нігтями, закінчуються клаптем шкіри, принаймні 10 см завдовжки. Шерсть, яка на шиї і передній частині тулу­ба помітно подовжується, на спині дещо коротша, густа і складається з не дуже жорсткого волосся і надзвичайно м’якого і ніжного підшерстка. Основний колір її темно-бурий, який у деяких особин переходить у чор­но-бурий; на голові, шиї і передній частині тулуба шерсть відливає сиви­ною, оскільки кінчики волосся білі; нижня частина тулуба світліша. Старі самки відрізняються від самців саме сріблястим відтінком. Молоді котики також сріблястого кольору, тому що волосся має світлі кінчики.

Старі моряки кажуть, що морські котики регулярно з’являються на островах і шхерах тільки для того, щоб розмножуватися; решту часу вони проводять у відкритому морі, де здійснюють далекі подорожі. Багаторіч­ними спостереженнями доведено, що ці тварини постійно повертаються до одних і тих самих місць на суші, так званих лігвищ. Котики вибирають маленькі острови або на великих островах такі берегові смуги, де особли­во сильний прибій, а на островах розміщуються по можливості на мало­доступних скелях, що ледве підносяться над найвищою лінією припливу. Кожний старий самець з року в рік повертається на одне й те саме місце, поки може утримати його за собою.

Близько середини квітня біля островів з’являється декілька старих самців, які протягом 2—3 днів плавають неподалік від берега, насмілю­ються виповзти на берег, де, обережно обнюхуючи повітря, досліджують знайомі місця. Якщо вони задоволені дослідженням, то 2—3 дні потому наважуються виповзти на більш високі місця і лягають там із піднесеною вгору головою, прислухаючись і озираючись довкола. Згодом сікачі зни­кають; за кілька днів знову з’являються самці в невеликій кількості, як дорослі, так і молодняк. Перші влаштовуються на вибраних місцях, ви­штовхують молодь з берега і примушують їх або залишатися у воді, або селитися на незайнятих ще місцях острова. Кожний старий самець захоп­лює простір близько 25 квадратних метрів, місце для відпочинку як для себе самого, так і для своїх самок, яких буває в середньому від десяти до п’ятнадцяти, а на зручніших місцях від сорока до сорока п’яти.

Близько 15 червня всі самці вже зібралися і всі зручні місця зайняті. Сікачі чекають прибуття самок. Останні прибувають до середини липня. Як тільки самка потрапила на берег, до неї наближається один із самців, видає звук, схожий на квоктання квочки, і намагається стати між ново­прибулою подругою і морем, щоб вона не могла вислизнути від нього, при цьому ніжно киває головою і ластиться до неї. Як тільки йому це вда­лося, поведінка його міняється: грізне гарчання примушує її приєднатися до гарему строгого самця. Кожний самець повторює цей прийом, поки всі місця в його гаремі не будуть зайняті. Цим, утім, не закінчується його важка праця, тому що інші самці постійно порушують його права, корис­туючись будь-якою зручною миттю, щоб забрати в нього самку. Часто трапляється, що два самці сперечаються за самку; трапляється також, що два суперники одночасно нападають на одну самку і якщо не розтерзають її на шматки, то можуть поранити її.

Через два або три дні після прибуття на сушу кожна самка народжує по одному, рідко по двоє дитинчат. Маленький морський котик з’явля­ється на світ, як усі тюлені, надзвичайно розвиненим, із розплющеними очима; довжина його тіла — 35 см, вага 1,5—2 кг. Спочатку він абсолютно несхожий на дорослих морських котиків: шерсть його, що складається з надзвичайно м’якого і кучерявого підшерстка і такого ж самого довгого

Морська свиня звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-04-2011

МОРСЬКА СВИНЯ ЗВИЧАЙНА — дельфін євро­пейських морів. Відмітні ознаки її такі: тулуб короткий, товстий і вере­теноподібний, лоб пологий; широкий біля основи і трикутний спинний плавець розташований досить низько і знаходиться майже на середині спини. Зубна система складається з численних прямих, сплюснутих з бо­ків і гострих зубів, коронка яких на кінці дещо розширяється.

Дельфін цей сягає 1,5—2 м завдовжки, в окремих випадках навіть 3 м і важить не більше 500 кг. Голова у нього невелика, морда широка, коротка і заокруглена, очі розташовані позаду кута щелепи і мають довгасту фор­му; райдужна оболонка жовтувато-бурого кольору і має вигляд трикутни­ка, обернутого вершиною вниз; вуха розташовані одразу за очима і мають дуже невеликі отвори; дихальця у вигляді широких півмісяцевих отворів і розташовані зверху на толові між очима. Тулуб, спереду заокруглений, а в хвостовій частині дещо сплюснутий з боків і з гострим краєм угорі, а внизу трохи сплюснутий. Хвіст складає майже третину довжини тіла, дещо стиснутий з боків, зверху має досить гострий, а знизу заокруглений вигляд; плавець його ззаду має вирізку у вигляді тупого кута і розділе­ний на дві лопаті. Ласти прикріплені в кінці першої чверті довжини тіла, розташовані досить низько і мають видовжену яйцеподібну форму; вони помітно звужені біля основи, а на кінці загострені. Спинний плавець спереду і вгорі дещо заокруглений, а ззаду трохи загнутий. Абсолютно гола шкіра м’яка, гладенька, зверху темно-бурого або чорного кольору із зеленкуватим або фіолетовим відливом, знизу білого кольору, причому ця біла пляма починається вузьким вістрям біля нижньої щелепи; потім дуже розширяється і закінчується біля основи хвостового плавця. Ласти забарвлені в більш-менш темно-бурий колір.

Ненажерливість цієї тварини увійшла навіть до прислів’я; вона пере­травлює їжу дуже швидко і потребує її в надзвичайно великій кількості. Рибалки ненавидять її, тому що вона заважає під час риболовлі й іноді за­вдає великої шкоди. Легко розриває тонкі сіті, якими ловлять оселедців, і пожирає всю рибу, що знаходиться в них. Товщі сіті часто бувають небез­печні і для неї самої, оскільки вона в них заплутується і задихається.

Морську свиню слід зарахувати до тих небагатьох китів, які віддають перевагу прибережним водам перед відкритим морем. Вона більше лю­бить полювати у великих і малих протоках, затоках і фіордах і тримається, як правильно помітив Скаммон, найохочіше в тих ділянках моря, де кала­мутна річкова вода змішується з морською. Відчуває потребу в спілкуван­ні, як і всі дельфіни, але в дуже великі зграї об’єднуються рідко; часто це невеликі групи від 2 до 8 особин. Плаває морська свиня чудово, розтинає хвилі з великою силою і дивною швидкістю, і може робити стрибки над поверхнею води, проте не така рухлива, як інші дельфіни; принаймні вона не так часто, як її родичі, плаває біля поверхні води, що дуже по­любляють інші дельфіни. Вона має звичай пливти більш-менш близько від поверхні води, на хвилину висунутися, щоб подихати, а потім пірнути знову в глибину, опускаючись головою майже вертикально вниз. При цьому вона так згинає спину, що набирає майже кулястої форми. Поки не було пароплавів, морських свиней було набагато легше спостерігати, ніж зараз. Вони супроводжують пароплави, але не наближаються до них так близько, як до парусних судів, які рухаються безшумно.

Морські свині спаровуються влітку, від червня до серпня включно. В цей час вони дуже збуджені, блискавично кидаються туди й сюди по хвилях, люто переслідують одне одного і відшукують самок. Після вагіт­ності, яка триває 9 або 10 місяців, самки народжують одне або двоє дуже малих дитинчат завдовжки лише 50 см, котрі важать 5 кг. Мати ставиться до дитинчат так само дбайливо, як і інші кити, водить їх усюди за собою, захищає від небезпек і годує молоком цілий рік, оскільки тільки через 12 місяців молоді морські свині стають дорослими. Рясне молоко самок має солоний присмак і запах морської риби. Окрім оселедців, які певної пори року складають майже виняткову поживу морських свиней, вони поїда­ють також макрелей, лососів, інших риб, а також водорості. Мабуть, вони не їдять мертвих тварин і шматків м’яса.

Колись м’ясо морських свиней дуже цінувалося. Ще стародавні рим­ляни вміли виготовляти з нього смачні ковбаси; пізніше кухарі так добре його готували, наприклад в Англії, що м’ясо це з’являлося на столі самого короля і знатних вельмож. Нині його вживають у їжу тільки незаможні жителі морських берегів і моряки.

Морж

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-04-2011

МОРЖ — єдиний вид єдиного роду родини Моржі. У зрілому віці цей звір досягає завдовжки 4,25 м, в окремих випадках — 5 м, при товщині 2,5—3 м, іноді 4 м, і важить до 2000 кг. Як і в тюленів, довгий, видовжений тулуб моржів найтовщий посередині, донизу він звужується, але не так сильно, як у інших тюленів. З цього могутнього тулуба виступають кінцівки, схожі на великі лопаті, але, однак, у них мож­на розрізнити ліктьовий і колінний суглоби. Кожна кінцівка має 5 пальців з короткими тупими кігтями. Хвіст являє собою невелику шкірясту лопать. Але головна відмітна ознака моржа — відносно маленька, кругла голо­ва, з двома виступаючими з верхньої щелепи іклами. Морда у нього дуже коротка, широка і тупа, верхня губа м’ясиста і дуже видовжена; нижня ж губа, навпаки, спухла. По обох боках морди сидять поперечними рядами заокруглені, сплюснуті, рогові, щетинисті вуса, до того ж задні довші за передні. Найбільші з них бувають завтовшки з вороняче перо і завдовжки 10 см; їхня кількість доходить іноді до декількох сотень. Ніздрі мають фор­му півмісяця; широко розставлені очі малі, блискучі та захищені повіками, що виступають вперед. Вуха, позбавлені зовнішньої вушної раковини, ле­жать далеко позаду. В передній частині рота два великі ікла, що видаються далеко вперед, витісняють шість передніх зубів, які є тільки у дуже молодих моржів. Ці ікла бувають іноді завдовжки до 80 см, і навіть до 90, важать вони в середньому від 2,5—3 до 3,5 кг; але траплялися зрідка зуби і 7, і 8 кг. Самка має чотири соски. Переважний колір старих і молодих моржів більш-менш бурий. Ікла самки хоча і тонші, але часто довші та красивіші за притуплені ікла самців.

Моржа, як і багатьох інших звірів, люди потроху загнали далеко до Північного полюса, і тепер він може жити тільки там, куди китолови і мис­ливці запливають лише зрідка, та й то з великими труднощами. Нині зона поширення моржів ділиться не тільки на східну і західну частини, але й охоплює різні місцевості, що знаходяться далеко одна від одної. Його мож­на побачити протягом всього року в північних частинах Східної і Західної Гренландії, в Баффіновій затоці, в протоках і бухтах до самої Берінгової протоки, яка з’єднує східний і західний ареали його поширення.

Моржа можна вважати береговим жителем, який уникає відкритого моря і дуже рідко здійснює подорожі. Всі китолови знають, що вони зна­ходяться близько від землі або крижини, якщо в тумані бачать моржів або чують їхнє ревіння; досвід навчив їх, шо моржі не переходять межі твердого або прибитого до берега острова льоду.

Перше враження, яке справляє морж на людину, неприємне.

«Вони лежать, — говорить стародавній спостерігач Мартені, — на кри­жині, розпластавшись, як тюлені, у великій кількості та жахливо ревуть. Вони сплять, хропучи, не тільки на крижинах, але й у воді, так що їх неодноразово вважали мертвими. Ці хоробрі тварини захищають одна одну до самої смерті; коли люди зі шлюпок б’ють, колють і рубають їх, то одні моржі пірнають у воду біля шлюпок і своїми великими зубами про­бивають у них діри, інші без жодного страху пливуть просто на шлюпки і, підійшовши до них, підіймаються з води до половини тулуба».

Залежно від властивостей морського берега на ньому збираються більш-менш численні групи цих тварин. Дорослі живуть окремими стада­ми; самці об’єднуються в одну групу, а самки живуть із сисунами.

На землі морж рухається важко і незграбно, але ще ходить, а не повзає, одночасно пересуваючи ласти, що лежать навхрест, причому відрізняється від інших тюленів тим, що передніми кінцівками стає спочатку пальцями, а задніми — на п’яти. Плаває він, подібно до всіх своїх родичів, швидко і моторно, пірнає на значну глибину і в змозі пробути під водою, напевно, декілька хвилин. Голос його схожий то на мукання корови, то на грубий гавкіт собаки, а під час гніву переходить у справжнє ревіння. Про гостроту його органів чуття Пехуель-Леше говорить:

«Зір його поганий, слух набагато кращий, але особливо добре розви­нений нюх, оскільки він чує людину за сприятливих обставин щонай- менше за декілька сотень кроків, якщо не далі; тому той, хто хоче до нього підкрастися, повинен стежити за напрямом вітру».

Вони завжди готові чинити опір навіть озброєним людям, і смерть товариша тільки ще більше розпалює в них дику лють. Між собою вони так само сильно б’ються, як і з ворогами, але тільки під час тічки, яка звичайно припадає на останні весняні місяці. В цей час самці гарчать і нападають один на одного і ранять супротивників зубами. Після дванадцятимісячної вагітності самка народжує одне дитинча. Вгледівши не­безпеку, вона хапає дитинча передніми ластами і штовхає до моря, там садовить собі на спину, щоб краще охороняти, і бореться з ворогом.

Як показали дослідження Мальмгрена і Броуна, морж живиться ви­ключно тваринною їжею.

Для народів Далекої Півночі, особливо для ескімосів, морж має таке ж саме величезне значення, як і тюлень. Моржі, що розташувалися на березі або на крижинах, менш небезпечні, у воді ж вони виявляють усю свою спритність і силу.

Молох

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-04-2011

МОЛОХ (Moloch horridus) належить до родини Агамові, є єдиним пред­ставником однойменного роду, який живе в південній і західній Австралії. Голова у нього дуже маленька і вузька, не ширша за шию, тулуб товстий, посередині розширений і плоский, так що дещо нагадує тулуб жаби; хвіст трохи коротший за тулуб, заокруглений і на кінці тупий. Ноги досить тов­сті, пальці надзвичайно короткі і широкі і озброєні довгими кігтями.

На середині шиї підноситься довгастий горбик, по боках якого стир­чать великі ості. Голова, шия і тулуб вкриті неправильними щитками, на яких сидять досить прямі ості, схожі на шипи троянди. Ості ці мають різну довжину і неоднаково заломлені. Найбільші та криві знаходяться по боках голови, так що схожі на роги ссавця; інші, також великі, сидять на середині шиї і на обох бічних шийних горбиках, а також уздовж всього хвоста; найменші знаходяться на ногах. Нижня частина тіла не гладка, але без остей. Забарвлення цієї колючої тварини не особливо яскраве, але досить красиве. Основний колір у неї каштаново-бурий з темними облямівками по боках; уздовж середини спини проходить вузька смужка кольору охри, яка в багатьох місцях розширяється, утворюючи ромби; дві інші, так само забарвлені смужки, починаються по боках шиї, проходять по плечах, тут розширяються і розділяються на дві гілки, з яких одна тяг­неться уздовж тулуба і по боках хвоста, а інша загинається за плечовий суглоб. Загальна довжина тіла дорівнює 18—22 см.

Ящірка ця живе тільки на дуже піщаних місцях, і іноді можна поба­чити, як дві або три з них гріються на сонці на верхівці піщаного пагорба поблизу затоки. Зважаючи на їхні звички і маленькі приховані очі, можна здогадатися, що ці тварини денні, які, мабуть, дуже рідко активні вночі; за­звичай вони рухаються повільно, але траплялося бачити, що вони бігають дуже швидко, особливо коли хочуть сховатися в нірку, розташовану не дуже далеко. Пожива їхня, говорять, складається переважно з мурашок, але деякі стверджують, що молох іноді живиться і рослинними речовинами. Яйця, які мало відрізняються від яєць інших ящірок, кладуть у пісок.

Молох також має здатність змінювати своє забарвлення залежно від навколишнього оточення. Яскраве забарвлення переходить тоді в темний шиферно-сірий або димчасто-бурий колір, і красивий малюнок при цьо­му майже зникає.

Миша-крихітка

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-04-2011

МИША-КРИХІТКА (Micromys minutus) належить до родини Мишачі ряду Гризуни. В довжину вона досягає 13 см, з яких майже половина при­падає на хвіст. Забарвлення шерсті мінливе, буває двох кольорів: верхня частина тіла і хвіст жовто-буро-червоні, черево і ноги зовсім білі, тра­пляються, проте, темніші або світліші, червоніші або буріші, сіруваті або жовтуваті; черево не дуже відрізняється від верхньої частини тіла. Спинка молодих звірків забарвлена у сірий колір.

Миша-крихітка поширена від Сибіру через всю Росію, Угорщину, Польщу і Німеччину до самої Франції, Англії і Італії і лише у виняткових випадках її немає в деяких місцевостях. Вона живе на всіх рівнинах, де процвітає землеробство, але далеко не завжди на полях, а переважно в болотах, комишах і очеретах. Улітку можна побачити цього звіра на хліб­них полях, узимку ж їх дуже багато під скиртами, а також у коморах, куди вони потрапляють разом із зерном. Якщо вона зимує у відкритому полі, то, хоча і проводить у сплячці частину холодного періоду, проте ніколи не впадає в повне заціпеніння і тому влітку заготовляє запаси в своїх норах, їсть вона те ж саме, що і всі інші миші: хліб і насіння різноманітних трав і дерев, а також маленьких комах.

Незважаючи на її невеликі розміри, вона бігає надзвичайно швидко і вправно лазить. Повиснувши на якнайтонших гілочках кущів і на стеблах трав, які настільки тонкі, що разом з нею нахиляються до землі, вона по них біжить догори, майже так само швидко бігає і по деревах. Ця миша однаково добре вміє плавати і пірнати.

Мишка-крихітка будує гніздо. Залежно від характеру місцевості, вона його влаштує на 20—30 листках осоки, вершечки яких розщеплені і так переплетені між собою, що оточують гніздо з усіх боків, або воно висить на висоті 0,5—1 м від землі вільно на гілках куща. Своїм зовнішнім ви­глядом гніздо нагадує яйце. Зовнішня оболонка його завжди складається з повністю розщепленого листя очерету або осоки, стебла якого утворюють основу всієї споруди. Малятко бере кожний листочок зубами в рот і кілька разів пропускає його між гострими, як голка, кінцями, поки не розділить кожний окремий листок на шість, вісім або десять частин, тобто декілька окремих волокон, потім все це надзвичайно ретельно звиває і переплітає один з одним. Внутрішню частину вистилає плівками очерету, пухом дея­ких болотяних рослин, пухнастими сережками верби і квітковими гронами різних рослин. Збоку в гніздо веде маленький отвір, а якщо через нього обмацати гніздо зсередини, то воно виявиться як угорі, так і внизу рівно­мірно-гладким, надзвичайно м’яким і ніжним на дотик. Окремі складові частини його так щільно з’єднані і переплетені між собою, що гніздо дій­сно стає дуже міцним. Своїм будинком миша-крихітка користується тільки під час пологів, які тривають недовго, таким чином дитинчата завжди за­лишають гніздо раніше, ніж листя, що його оточує, встигне зів’яти.

Вважають, що кожна миша-крихітка народжує двічі або тричі на рік, кожного разу по 5—9 дитинчат. Дорослі тварини будують свої гнізда за­вжди більш майстерно, ніж молоді. Дитинчата вже на першому році жит­тя будують собі гнізда і відпочивають у них.

Меч-риба

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-04-2011

МЕЧ-РИБА (Хірhіах gladius) досягає величезних розмірів: 2, 3, 4 і на­віть 5 м завдовжки і важить 150—200 і навіть 350 кг. У Середземному морі вона трапляється дуже часто, заходить навіть у Чорне море і зрідка в гирла Дунаю. Помічали її іноді і в Балтійському морі, але тільки влітку, оскільки риба ця уникає холодної води і якщо підіймається в Атлантич­ному океані у високі широти, то тільки в теплому струмені Гольфстріму.

Відповідно до своїх розмірів, меч-риба сильна і при своїй дратівли­вості є дуже небезпечним супротивником не тільки для інших риб, але і для людини і навіть гіганта водного царства — кита. Багато моряків опи­сували криваві бої мечоносців з китами, яким вони завдають одна за од­ною сильних ран своєю страшною зброєю, так що гігант сходить кров’ю і гине. Неодноразово описувалися також випадки загибелі рибалок від цих небезпечних і лютих хижаків.

Теплої, ясної днини вони тримаються на поверхні води, граються, ви­стрибують з води і знову пірнають, користуючись, проте, можливістю по­лювати на інших риб. Але як тільки здіймається вітер і море починає хвилю­ватися, мечоносці опускаються в глибші водні шари. За спостереженнями досвідчених рибалок, мечоносці спливають на поверхню або йдуть углиб, переслідуючи зграї риб, яких вони поїдають, наприклад, макрелі.

Томсон описує криваве полювання меча-риби, очевидцем якого він став: «Мечоносець стрімко кинувся на риб, які зібралися щільною згра­єю, і з вражаючою швидкістю почав орудувати своєю страшною зброєю, завдаючи ударів праворуч і ліворуч… Через декілька митей риби пороз­пливалися в усі боки, а на поверхні води плавало безліч убитих жертв, з яких деякі були абсолютно розрізані гострою зброєю, і хижак узявся пожирати їх».

Дуже часто трапляється, що мечоносець пробиває своїм мечем суд­но, навіть велике; в музеях і колекціях всюди можна побачити уламки кістяного меча риби, витягнуті з дерев’яної і навіть металевої обшивки різноманітних суден.

Лов мечоносців має промислове значення тільки в Південній Іта­лії, особливо біля берегів Калабрії і Сицилії, і ще уздовж Атлантичного узбережжя Сполучених Штатів. М’ясо мечоносця жорстке, дуже жирне і має неприємний запах, хоча деякі частини, як, наприклад, м’язи грудних плавців, знавці вважають ласощами.

Мандрил

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-04-2011

МАНДРИЛ (Раріо sphinx). Тіло у нього кремезне, можна сказати не­зграбне, голова потворна, зуби страшні, шерсть дуже жорстка і закошлачена, забарвлення не вкритих шерстю ділянок тіла надзвичайно яскраве і огидне. Кожна окрема волосинка має оливкові та чорні кільця, тому шерсть верхніх частин набуває темного бурого кольору з оливковим від­тінком, на грудях волосся жовте, на череві біле, на боках світло-буре, борода яскраво-лимонного кольору, за вухами сірувато-білі плями. Руки і вуха чорні, ніс і ділянки довкола нього яскраво-червоного кольору, на­рости на щоках волошкового кольору з чорними борозенками, мошонка і зад яскраво-червоні, сідничі нарости червоні та блакитні. Тіло старих самців завдовжки 1 м і більше, висота у загривку — 60 см, а хвіст не більший за 3 см. Поширені мандрили в Західній Африці і вже протягом 300 років їх часто перевозять до Європи живими.

Місцеві жителі більше бояться мандрила, ніж лева, ніколи не стають з ним до бою поодинці, навіть уникають лісів, де ці мавпи живуть, або зби­раються добре озброєним натовпом і здійснюють справжні походи про­ти цього ворога. «Гнів інших мавп, — як висловився один англійський письменник, — порівняно з люттю мандрила — те саме, що легкий вітер перед жахливим тропічним ураганом, який все знищує на своєму шляху».

Все, що здавалося нам огидним у гамадрилі й інших павіанах, ви­дасться помірним порівняно з поведінкою мандрила. Його пристрасть не знає меж. Розгніваний, він буває такий роздратований, що про все забуває і відчайдушно кидається на свого ворога. Справжній демонічний вогонь спалахує в очах звіра, який здається тоді обдарованим надприрод­ною силою і злістю. Цієї миті у нього одна думка: розірвати на шматки ворога і усунути зі свого шляху будь-яку перешкоду. Його тоді не лякає ні батіг, ні зброя. Напад його обумовлюється не відвагою, а просто без­умством; жодного звіра сторожа не боїться так, як розлюченого мандрила. Статевий потяг у мандрила виражаються так само несамовито, як і інші пристрасті.

Мангуста індійська звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-04-2011

МАНГУСТА ІНДІЙСЬКА ЗВИЧАЙНА (Herpestes edwardsi) належить до родини Віверові. Вона набагато менша за іхневмона (див. Іхневмон). Довжина її тулуба досягає 40—50 см, хвіст трохи коротший. Довге жор­стке хутро сірого кольору. Волосся на кінцях має широкі білі кільця, що і додає шерсті сріблястого світло-сірого відтінку. На голові та стегнах забарвлення темнішає, а на кінцівках воно переходить у чорний колір. Щоки і горло відливають рудуватим кольором.

Зона поширення проходить через весь Індостан на схід, ймовірно, до Ассаму, а на захід — до Афганістану і Белуджістану; крім того, вона трапляється і на Цейлоні.

Індійській мангусті не подобаються ліси, вона віддає перевагу ча­гарникам, гаям, дібровам, плантаціям, берегам, порослим чагарником і очеретом, кам’янистим схилам і часто заходить у будинки, де заподіює велику шкоду, винищуючи свійських птахів та інших дрібних свійських тварин. У викопаних ними норах самки народжують по троє-четверо ди­тинчат. Індійська мангуста живиться солодкими плодами, але віддає пе­ревагу м’ясній їжі. Перебігаючи зі скелі на скелю, з каменя на камінь, з ущелини в ущелину, вона так ґрунтовно досліджує місцевість, що навряд чи від неї сховається що-небудь їстівне. Іноді вона пролазить у найвужчі щілини і витягує звідти мишей, щурів, ящірок, змій та інших тварин, спійманих у їхніх норах і лігвах. Під час нападу на курей їй доводиться діяти значно обережніше. Тут уже вона удається до своєї природної хи­трості: кидається на землю і удає із себе мертву, щоб обдурити дурного птаха, який із цікавості приходить подивитися на невідомий предмет. Як тільки він наблизиться, мангуста вмить оживає і за два-три стрибки на­здоганяє свою жертву.

Індійську мангусту хвалять і шанують за її перемоги над отруйними зміями. Незважаючи на свої незначні розміри, вона може здолати навіть очкову змію, здобуваючи перемогу над нею не стільки своєю силою, скіль­ки спритністю. Місцеві жителі стверджують, що коли мангусту вкусить отруйна змія, вона поспішає відшукати особливу траву або гірке коріння, відоме під назвою «мангусвайл», з’їдає цю протиотруту і, вилікувавшися, може знову продовжувати сутичку зі змією. Дослідники визнають, що в цих розповідях є частка правди і отруєна укусом змії мангуста дійсно тікає з поля битви, щоб відшукати цілюще коріння і нейтралізувати змі­їну отруту, після чого знову береться за змію. Але Теннент говорить, що сингалезці не вірять розповідям європейців про свідоме вживання про­тиотрути укушеною змією мангустою; якщо під час сутички з очковою змією, на яку вона нападає так само легко, як і на споріднених їй ссав­ців, тварина їсть якусь траву або коріння, то це, мабуть, є абсолютною випадковістю. Жердон і Стерндаль пояснюють невразливість мангусти в боротьбі зі зміями властивістю її шкіри. За Блєнфордом, отрута діє в її організмі повільніше, ніж в інших ссавців однакових із нею розмірів.

Індійська мангуста краще за інших придатна для приручення, тому що вона надзвичайно охайна, чиста, весела і відносно добродушна. Тому на батьківщині її можна побачити в багатьох будинках як звичну свійську тварину. За гостинність, що їй надається, мангуста відплачує багатьма по­слугами: подібно до іхневмона, вона швидко очищає будинок від щурів і мишей. Як справжня мангуста, вона діяльна тільки вдень. Коли її вперше приносять у незнайоме житло, вона жваво оббігає весь будинок, вишукує всі нори, щілини і затишні кутки і за допомогою свого тонкого чуття не­гайно ж розшукує гризунів. Вона діє так енергійно і старанно, що ніколи не залишається без здобичі.

Як вже говорилося, мангуста — досить добродушна тварина, але в пога­ному настрої вона, подібно до злого собаки, рішуче вишкіряє зуби на кож­ного, хто до неї наблизиться; втім, гнів її нетривалий, і тварина незабаром заспокоюється. З людиною мангуста сходиться дуже швидко; за короткий термін вона так звикає до свого господаря, що ходить за ним усюди, спить разом із ним, їсть з його рук і взагалі поводиться як свійська тварина.