Мавпа-діана

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-04-2011

МАВПА-ДІАНА (Cercopithecus diana). Мавпи ці відзначаються краси­вою і стрункою формою тіла, тонкими кінцівками, короткими руками з дуже довгим великим пальцем, довгим хвостом без китиці на кінці, вели­кими защічними мішками і великими сідничими наростами. Забарвлен­ня шерсті переважно яскраве, а в деяких видів досить строкате. На Нілі мавпи поширені, починаючи від 16° північної широти і як на заході, так і на сході живуть біля самого берега моря. Вони віддають перевагу вологим лісам по берегах річок, а в сухих гірських лісах їх менше; біля полів се­ляться дуже охоче. В Африці можна з упевненістю розраховувати знайти мавп там, де є папуги, і навпаки, де є папуги, там водяться і мавпи.

Мавпи ці належать до найжвавіших, найвеселіших мавп. Вони майже завжди живуть великими зграями, і окремі родини трапляються дуже рід­ко. Зграя утворює групу, що не визнає за собою іншої влади, окрім тієї, яка належить вибраному ватажку. Право це засноване тільки на гострих зубах і сильних руках володаря.

Кожна зграя, яка, ймовірно, утворена родиною, що сильно розмно­жилася, тримається окремо від інших і знаходиться під владою старого і досвідченого самця на чолі; самок я ніколи в цій ролі не бачив. Ватажок дуже піклується про добробут своїх підлеглих, він завжди йде попереду, під час стоянки сідає на верхівку дерева і озирається довкруги; до води сходить перший і видає різні звуки для заклику або попередження своїх супутників. Звуки ці дуже різноманітні, і досвідчений мисливець ско­ро научається розпізнавати їх, але описати їх надзвичайно важко. Найрізкішим можна вважати звук, який я ніколи не чув у мавп у полоні і який, ймовірно, видає тільки ватажок; це дуже гучний крик, що являє собою щось середнє між плямканням, гавкотом і звуком розкорковуваної пляшки шампанського. Крик цей, ймовірно, виражає повний достаток, оскільки він видається майже завжди увечері, іноді після заходу сонця, коли сита і втомлена зграя відшукала собі дерево для нічлігу. Тоді можна побачити веселих скакунів спокійними: вони сидять переважно на сухих гілках дерева і під промінням сонця, що заходить, чухають одне одного або задумливо дивляться з висоти довкола, неначе милуючись красою природи. Під час сну мавпи спираються на стовбур дерева або товстий сучок, а також притуляються один до одного і утворюють тісну купу, що, звичайно, робиться для того, щоб зігрітися.

Окрім людини мавпи, здається, визнають за своїх ворогів тільки лео­пардів і крокодилів. До змій вони ставляться недовірливо, але, побачив­ши їх, жаху не виявляють, а собак зовсім не бояться; ми помічали навіть зворотне: коли наші хоробрі вівчарки одержували корм і мавпи потихень­ку наближалися, щоб чимось поласувати, то собаки відходили і здалеку дивилися, як зухвалі мавпи вибирали собі найбільш ласі шматочки: соба­ки з власного досвіду знали, що з моторними мавпами їм не справитися.

Мавпи мало бояться як хижих тварин, так і людей. Але деякі плазуни і гади, особливо змії, наводять на них жах. Готуючись напасти на гніздо, влаштоване в дуплі, оскільки мавпи живляться пташенятами і пташини­ми яйцями, вони діють з великою обережністю, знаючи, що змії часто ховаються в подібних дуплах. Спочатку мавпа зазирає всередину дупла, наскільки це можливо, потім уважно прислухається, а якщо в дуплі не чулося нічого підозрілого, то обережно опускає туди руку.

Лось

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-04-2011

ЛОСЬ належить до родини Оленячі підряду Жуйні. Це дуже великі, дещо незграбні тварини, з короткою і товстою шиєю, ши­роким і коротким тулубом, високими ногами і гіллястими рогами, кінці яких розширені у вигляді лопаток і вирізані на зразок пальців. У них є маленькі слізні ямки, волосяні пучки на внутрішньому боці ступень і міжкопитні залози; іклів немає зовсім.

Окрім лісових ділянок, що знаходяться під суворим наглядом, лосі по­ширені в більш північних широтах, у всіх багатих на ліси країнах Європи і Азії. В Азії лось ще більше поширений, ніж у Європі. Там він живе на те­риторії від 50° північної широти до Амуру і водиться скрізь, де є густі ліси.

Лось — велика тварина. Довжина тулуба від 2,6—2,9 м, довжина хвос­та приблизно 10 см, висота в холці 1,9 м. Маса дуже старих лосів досягає іноді 500 кг; середня ж їхня вага 350—400 кг. Тулуб порівняно короткий і товстий, груди широкі; на холці щось на зразок горба, спина пряма, а крижі опущені. Ноги дуже високі, сильні та закінчуються вузькими пря­мими, глибоко розітнутими копитами, з’єднаними між собою розтяжною перетинкою. Задні копита легко торкаються землі, якщо ґрунт м’який. На короткій сильній шиї сидить велика видовжена голова, яка біля очей звужена і закінчується довгою, товстою, роздутою, спереду наче обру­баною і тупою мордою. Морда ця сильно спотворена хрящовим носом і товстою, надто видовженою верхньою губою, яка дуже рухлива, зморш­кувата і вкрита волоссям. Маленькі тьмяні очі глибоко сидять в очних западинах, слізні ямки невеликі. Довгі, великі, широкі, але загострені вуха розташовані на задній частині голови, але такі рухливі, що можуть бути пригнуті одне до одного. Роги дорослого лося дуже великі. Широкі та плоскі, вони мають трикутну лопатоподібну форму. Спрямовані вони в сторони і підтримуються короткими, товстими, закругленими дудками. На першу осінь у молодого самця на місці рогів з’являються волосисті горбики; наступної весни виростає дудка; через рік навесні — другий від­росток завдовжки близько ЗО см, який відпадає тільки наступної зими. Потім роги розгалужуються все більше і більше. На п’ятому році утворю­ється плоска лопатка, яка розширяється і розділяється по краях на багато зубців, кількість яких збільшується й іноді доходить до 20. Головні гілки також зростаються з лопаткою. Ці роги важать до 20 кг.

Шерсть у лося довга і густа. Вона складається з хвилястого, тонкого і ламкого волосся ості, між яким знаходиться короткий, тонкий підшер-сток; на загривку знаходиться велика, дуже густа, посередині розділена грива, яка частково продовжується на шиї та грудях і буває завдовжки до 20 см. Колір шерсті рівномірно рудувато-бурий; на гриві і по боках голо­ви він переходить у блискучий темний чорно-бурий. У період від жовтня до березня колір шерсті світлішає. Самка не менша за самця, але рогів не має, копита її довші, задні копитця коротші та менше відстовбурчені. В Росії лося-самця називають «сохатим».

Дикі незаймані ліси, багаті на непрохідні болота і трясовини, особли­во ліси, в яких переважають верба, береза, осика і взагалі листяні дерева, служать житлом лосям. Тихої, ясної днини лось віддає перевагу листяним лісам; за негоди — хвойним. У Росії і на Скандинавському півострові кочує на великі відстані. Лось ніколи не влаштовує собі лігва, а лягає просто на землю, не звертаючи уваги, болото це чи драговина, суха земля або вкритий снігом грунт.

Лосі об’єднуються в стада з різною кількістю поголів’я, і лише під час народження телят старі самці відділяються і утворюють нові групи. У безпечному для себе місці він спить тільки вранці і пополудні, а почи­наючи з 4 години пополудні і до раннього ранку — пасеться. За словами Вангенгейма, пожива його складається з листя і пагонів болотяної верби, берези, ясена, осики, горобини, клена, липи, дуба, сосни і ялини, а також з молодого очерету і комишу. На болотах він їсть верес, пухівку, хвощі. У травні та червні хвощі і кульбаби є його основною поживою.

У Східному Сибіру лось головним чином живиться пагонами карли­кової і кущової берези. Лосі дуже вправно обламують гілки за допомогою своєї довгої хоботоподібної губи. При здиранні кори з дерев користується зубами як стамескою: лось відриває шматок, захоплює його губами і зу­бами і дере догори довгою смугою. Він постійно відчуває потребу у воді і повинен багато випити, щоб утамувати свою спрагу.

Рухи у лося далеко не такі граціозні та легкі, як у благородного оленя, він не може довго бігти, але ходить швидко і довго. Деякі спостерігачі стверджують, що лось може пройти близько 50 км за день.

Лось чує відмінно, але зір і чуття у нього не дуже тонкі. Він зовсім не боязкий і його також не можна назвати обережним. Кожна окрема твари­на діє на власний розсуд, і лише телята не відстають від матері.

Старі лосі скидають роги в листопаді або не раніше жовтня, моло­ді — місяцем пізніше. Спочатку нові роги ростуть надзвичайно повільно і лише з травня їхній ріст прискорюється. У європейській і азійській час­тині Росії тічка настає у вересні або жовтні. В цей час самці дуже дра­тівливі. Взагалі, лосі рідко подають голос, тільки у виняткових випадках старі самці кричать, подібно до оленів, причому звук, який вони видають, значно сильніший, нижчий і голосніший; але під час статевого збудження голос їхній звучить, майже як у благородних оленів, лише уривчастіше і тужливіше. Цим криком вони викликають на єдиноборство своїх супер­ників, з якими потім стають до запеклого бою. Старі самці відганяють молодих, яким рідко випадає можливість задовольнити свій природний потяг. Вагітність самки триває 36—38 тижнів, у кінці квітня вона наро­джує вперше одне дитинча, а наступного разу — двох і переважно різної статі. Телята, як тільки мати їх оближе, одразу схоплюються на ноги, але спочатку погано тримаються на ногах, і мати повинна підштовхувати їх, щоб зрушити з місця. Але вже на третій або четвертий день вони біжать за матір’ю; смокчуть її майже до наступної тічки, навіть тоді, коли стають такі великі, що повинні під неї лягати, щоб смоктати.

Незважаючи на природну силу, у лося, окрім людини, ще багато во­рогів, наприклад, вовк, рись, ведмідь і росомаха. Вовк може осилити його взимку, тоді, коли сніг вкриває землю товстим шаром; ведмідь підстерігає окремих тварин, але остерігається нападати на стадо, а рись і росомаха ховаються за деревами і зненацька стрибають на спину лося, що йде повз них, вчіплюються кігтями в шию тварини і перекушують йому сонні ар­терії. Ці звірі — найнебезпечніші вороги сильного лося; тоді як вовки і ведмеді самі повинні остерігатися його, адже лось, навіть тоді, коли у нього немає великих рогів, уміє захищатися міцними і гострими копита­ми передніх ніг. Одного влучного удару достатньо, щоб убити на смерть або понівечити вовка.

На лося полюють або із засідки, або із загоничами, або ж за допо­могою міцних сітей. Користь, яку має людина з убитої тварини, значна. М’ясо вживають у їжу, шкуру і роги використовують так само, як оленячі. М’ясо жорсткіше, але хутро щільніше і краще, ніж в оленя.

Північноамериканський лось відрізняється від лося, поширеного в Європі, головним чином глибокими надрізами на рогах і головною гіл­кою, що відділилася від суцільного рогу, обрідним волоссям на холці і темнішим кольором шерсті. Роги північноамериканського лося більші та важчі, ніж у нашого, і важать 30—40 кг. Зараз північноамериканський лось водиться лише на півночі Америки під 65° північної широти. Північ­ноамериканський лось скидає роги пізніше, ніж європейський, звичайно в січні та лютому, а в суворі зими тільки у березні. Пожива його, ймовір­но, така ж сама, як у європейського лося.

Лисиця звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-04-2011

ЛИСИЦЯ ЗВИЧАЙНА має майже такі ж самі зуби, як собаки і вовки, але відрізняється від них довшим тулубом, видовженою головою, дуже гострою мордою, трохи навскіс розташованими очима з довгастою зіницею; кінцівки у неї короткі, а хвіст дуже довгий і пухнас­тий. На черепі лисиці немає таких високих гребенів для прикріплення м’язів, як у собак, і надбрівні підвищення лобової кістки розташовані майже вертикально, трохи загнуті та лежать у невеликому поглибленні.

Звичайна лисиця, без жодного сумніву, один із найвідоміших диких ссавців, що живуть у нас в Європі. Навряд чи яка-небудь тварина, хіба тільки шакал, може похвалитися такою популярністю і навіть поганою сла­вою, як лисиця, яку звичайно вважають уособленням лукавства, хитрості, підступності та навіть деякого молодецтва. Довжина тіла досягає 1,4 м, з яких 50 см припадає на хвіст; висота в загривку 35, рідко 38 см, вага тіла 6,5—8 і лише іноді досягає 9 кг. Голова у неї широка, лоб плоский, морда стрімко звужується, довга і на кінці гостра. Очі посаджені криво, а вуха, внизу широкі, а на кінці гострі, завжди стирчать догори. Тулуб через густе хутро здається товстим, але насправді тонкий і м’язистий. Кінцівки короткі і тонкі, хвіст довгий і дуже пухнастий. Проте лисиці помітно відрізняються одна від одної забарвленням. Найкрасивіше руде хутро у північних лисиць, але й вони не всі однакові. Чим далі на південь, тим лисиці стають дрібні­шими, слабкішими, і яскраво-рудий колір поступово зникає.

Лисиця поширена в більшості країн Північної півкулі: по всій Європі, у Північній Африці та Західній і Північній Азії.

Оскільки вовк — один із основних її ворогів, то лисиці ніколи не роз­множуються дуже сильно в тих місцевостях, де ці хижаки панують, і в мі­ру винищування вовків, як правило, збільшується кількість лисиць.

Своє лігво вона влаштовує, риючи глибоку нору з декількома вихо­дами, яка поміщається під камінням, між корінням великих дерев або в інших зручних місцях. У глибині нори лисиця завжди викопує досить просторе поглиблення. Якщо вона знаходить залишену нору борсука, то поселяється в ній і навіть живе з ним іноді в одній норі. Майже всі великі лисячі нори викопані борсуком. Лисиці подобаються нори, що розташо­вані на схилі пагорбів, так, щоб ходи прямували похило вниз і поступово віддалялися від поверхні землі. На плоских рівнинах поглиблення в норі буває іноді розташоване дуже близько від поверхні землі.

Восени і взимку, особливо в рівнинних місцевостях, лисиця часто живе під купою хмизу або під камінням, а іноді влаштовує своє лігво в дуплі старої верби або просто в ямці під густими кущами. Під час моро­зів, бурь, заливних дощів, а влітку під час сильної спеки лисиця майже весь час лежить у своїй норі; вона не залишає її, зрозуміло, також і в тих випадках, коли у неї з’являються дитинчата. Гарної днини вона йде на пошуки здобичі та засинає там, де її застала ніч. У теплих і пустинних країнах, де мало лісу, наприклад у родючій частині Нижнього Єгипту, лисиці риють нори тільки для своїх дитинчат. Решту ж часу вони живуть на поверхні землі просто неба.

Лисиця найбільш охоче вирушає за здобиччю вночі, але в ненаселених і спокійних місцях полює і вдень. Під час довгих днів літніх місяців у лісі можна побачити лисицю з лисенятами за декілька годин перед за­ходом сонця, а під час морозів і коли землю вкриває глибокий сніг, вона, мабуть, спить тільки рано-вранці, оскільки вже з десятої години ранку нишпорить по полях у пошуках здобичі. Так само, як і собака, лисиця дуже любить тепло: гарної днини вона часто лягає на товстий стовбур дерева або на камінь, щоб погрітися на сонечку і поспати годинку-другу під його пекучим промінням.

З настанням сутінків або навіть у вечірні години лисиця вирушає на полювання. Вона по можливості не залишає гущавини лісу і якщо біжить через галявину, то тільки в тому разі, якщо поодинокі зарості чагарників або велике каміння дають їй можливість сховатися і на відкритому місці. Досвідчені мисливці дуже добре знають звички лисиці і тому майже за­вжди вгадують, по яких стежинах (лазах) вона повинна пробігти з однієї частини лісу в іншу, причому, слід мати на увазі, що увечері вона обирає собі інший шлях, ніж удень, і сонячного дня буває обережнішою, ніж при хмарному небі.

Здобиччю лисиці можуть бути всілякі тварини, починаючи від мо­лодої косулі та закінчуючи хрущем, але найчастіше вона поїдає різних мишей, що складають основну частину її раціону. Вона нікого не ща­дить, заповзято ганяється за зайцями і кроликами і навіть нападає на маленьких косуль і оленів. Вона не тільки з’їдає яйця і пташенят тих птахів, які гніздяться на землі, але ухитряється іноді схопити і самого птаха, захопивши його де-небудь зненацька. Для того, щоб дістатися до птахів, що гніздяться біля води, лисиця перепливає на острови і ходить по драглистих болотах: відомі випадки, коли вона загризала лебедів, що сидять на яйцях. Дуже часто нападає вона на свійських птахів, особливо вночі. Надто активно розбишакує лисиця, яка повинна прогодувати своїх дитинчат. Мишами їх вволю не нагодуєш, і тому лисиця в цей час полює на більших тварин. Вона віддає перевагу всілякій дрібній дичині та полю­бляє при цьому деяку різноманітність у їжі. Великі садки і виноградники лисиця, напевно, відвідує частіше, ніж декому здається. Там вона ловить коників, хрущів і їхніх личинок, дощових черв’яків або ласує солодкими грушами, сливами, виноградом та іншими ягодами. У річках вона ловить форель або необережного рака, а на морському узбережжі краде здобич у рибалок, спустошуючи їхні сіті, так само як у лісі — капкани мисливців.

Під час мисливських походів лисиця насамперед піклується про влас­ну безпеку. Вона бігає швидко, невтомно. Навіть хороші мисливські со­баки рідко бувають спроможні наздогнати її. Під час швидкого бігу вона тримає свій хвіст (по-мисливському — трубу) прямо, відкинувши його назад, при ходьбі ж волочить його по землі. Коли лисиця підстерігає здо­бич, то щільно притискається черевом до землі; коли ж відпочиває, то нерідко, подібно до собаки, укладається, згорнувшись, на бік або навіть на спину; дуже часто вона сидить зовсім як собака — на задніх кінцівках, і при цьому закидає свій пухнастий хвіст до передніх кінцівок. Води вона аніскільки не боїться, навпаки, плаває дуже легко і швидко. Лазити вона теж майстриня: неодноразово бачили лисицю, що сидить дуже високо на зручно розташованих гілках дерева.

Лисицю не назвеш товариською твариною, і цим вона відрізняється від вовків. Хоча нерідко можна побачити декілька лисиць в одному і тому ж гаї, навіть у спільній норі, але в більшості випадків їх поєднує тільки місцевість, а не бажання жити і діяти спільно. Звичайно кожна лисиця йде своїм шляхом і про свого побратима турбується лише в тому разі, якщо це вигідно особисто їй. Навіть у шлюбний період вони живуть ра­зом тільки доти, доки зберігається пристрасть, і негайно ж після цього знову розлучаються.

Щоб позбутися борсука, лисиця не вживає якихось особливих заходів і хитрощів. Спритна кума заволодіває чужим житлом цілком відкрито і досить легко влаштовується в борсуковій норі, відвойовуючи собі вільний куток, а похмурому співмешканцю залишається лише забиратися геть, якщо йому не сподобається її сусідство. Про дружнє ж, сумісне співжиття цих компаньйонів з такими різними характерами і мови немає; скоріше можна сказати, що буває навпаки. Так, одного разу, за розповідями го­ловного лісничого Гофмана, зацькована лисиця сховалася в норі борсука, звідки її треба було викопати. Оскільки настала ніч, біля нори розвели вогонь, а розкопку продовжили наступного дня. Після декількох ударів нору розкрили, але замість лисиці там знайшли саму тільки її голову, шматки скривавленого хутра і сліди свіжої крові, змішаної з піском. Гос­подарі нори, потривожені у своїй зимівлі, по-варварськи розправилися з порушником їхнього спокою і відстояли своє право власності, зжерши відважну лисицю, яка з переляку не змогла знайти виходу з нори.

Шлюбна пора у лисиць настає в середині лютого і триває всього де­кілька тижнів. У цей час навколо однієї самки збирається декілька самців; вони не відходять від неї ні на хвилину і залицяються до неї, подібно до того, як це роблять собаки. У цей період запах їхніх виділень стає осо­бливо різким, і частіше, ніж звично, чується їхній гавкіт. Справа не об­ходиться, звичайно, без бійок між суперниками. Коли самка завагітніє, вона залишає нору і поселяється в густому чагарнику, розташованому поблизу від вибраної для пологів нори. У цей час, за Бекманом, вона відвідує і розширює різні нори і нарешті поселяється в такій місцевості, яку останнім часом найменше відвідували люди і собаки. Розташована ця нора в затишному місці або лежить відкрито — на це вона не звер­тає уваги. У тому разі, якщо потрібної нори не знайдеться, лисиця сама вириває її або влаштовує собі кубло в дуплі дерева, під купою каміння, хмизу, або ж просто в заростях чагарнику, і м’яко вистилає його шерстю. Ще під час вагітності самка починає потроху вискубувати на собі шерсть по всьому череву, від пупка до самого горла. Вона це робить з подвійною метою: по-перше і головним чином, для того, щоб відкрити соски для очікуваного потомства, а по-друге, щоб ту шерсть використати на теплу і м’яку підстилку майбутнім дитинчатам. Пологи настають через дев’ять тижнів, або 60—63 дні, після спаровування, звичайно в кінці квітня або на початку травня. Кількість дитинчат коливається між 3 і 12; найчастіше в кублі знаходять 4—7 лисенят. За дослідженнями Пагенштехера, вони з’являються на світ сліпими та із закритими вухами; вкриті дуже гладкою, короткою бурою шерсткою з жовтуватими і сіруватими на кінчиках волосками і мають чалу смугу, яка різко виділяється на лобі, білий кінчик хвоста і маленьку білу нечітку плямочку на грудях. Вони вкрай незграбні, неповороткі та спочатку розвиваються дуже повільно. Очі у них розплю­щуються тільки за два тижні, однак до цього ж часу прорізаються всі зуби. Мати ставиться до них дуже ніжно, перші дні не залишаючи їх ні на мить, а згодом якщо і йде кудись, то лише вечірньої пори і ненадовго, заздале­гідь вживши всіляких заходів, щоб приховати їхню присутність.

Через місяць або півтора після свого народження маленькі хижаки, вкриті червонувато-сірою шерсткою, наважуються тихої днини виходити з нори, щоб погрітися на сонечку і погратися на волі одне з одним або з матір’ю. Мати приносить їм удосталь поживи та ще з перших тижнів при­мушує їсти і навіть ловити мишей, пташок, жаб і жуків. У цей час лисиця стає ще обережнішою і при щонайменшому шумі відводить їх назад у нору, а якщо чує переслідування, то тягне їх у зубах в іншу нору. Навіть у мить найсерйознішої небезпеки вона поспішає схопити дитинча, щоб донести його до безпечного місця. В кінці червня молоденькі лисички вже беруть участь у материнському полюванні, а іноді й самостійно виру­шають на лови зайчат, маленьких мишей, пташок, не нехтуючи і жуками. В кіпці липня дитинчата зовсім залишають нору і йдуть разом з матір’ю на хлібні поля, які обіцяють їм багату здобич і забезпечують цілковиту безпеку. Коли жнива спустошать поля, вони перебираються в густі чагар­ники, в степи, в зарості очерету. Пізньої осені вони нарешті остаточно відділяються від матері та починають самостійне життя.

Поки жива самка, самець зовсім не турбується про долю своїх ди­тинчат. Таким чином, про його допомогу в клопітливій справі вихо­вання дитинчат і мови бути не може, якщо не брати до уваги ігор із малюками, які він іноді затіває, перебуваючи в гарному настрої. На­впаки, інші спостереження, в достовірності яких не можна сумніватися, свідчать, що лис так само дбайливо ставиться до осиротілих дитинчат, як і самка, і, почувши тужливий гавкіт голодних лисенят, дбайливо при­носить їм поживу.

Заподіюваний лисицею збиток вельми незначний. Треба визнати і оцінити її заслуги у справі винищування мишей. Вона ловить їх не тільки, щоб з’їсти, що обмежувалося б лише 20—30 особинами на день, цілком достатніми їй на обід, але більше для свого задоволення, причому загри­зає їх і кидає. В мисливському районі вона буває дійсно шкідлива, але в лісах, на нивах і полях приносить більше користі.

Доведено, що лисиця схильна майже до всіх хвороб, на які хворіють собаки, а також і до найстрашнішої хвороби — сказу.

Леопард

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-04-2011

ЛЕОПАРД, або барс, має такі ознаки: загальна до­вжина тіла 170—200 см, з яких на хвіст припадає 60—80 см. Голова велика і округла, морда мало видається, шия дуже коротка, тіло сильне, вся по­стать кремезна; кінцівки не дуже високі та помірно товсті, лапи не дуже великі. Основний блідий червонувато-жовтий колір темнішає на спині та переходить на горлі та передній частині грудей у світло- або біло-жов­тий, на нижньому і внутрішньому боці кінцівок — у жовтувато-білий, але все забарвлення здається відносно темним, оскільки плями малі і роз­ташовані досить густо. Взагалі ж, морда, тім’я, загривок, боки голови і шиї, плечі, плечова частина передніх кінцівок і передпліччя, стегна і лапи ззовні, горло і передня частина грудей густо вкриті чорними суцільними, круглими або круглястими плямами, розміри яких коливаються від горо­шини до волоського горіха.

Деякі плями утворюють щось схоже на кільця, темні плями оточують маленьке серединне поле, що спостерігається на всіх плямах верхньої частини спини, боків тіла і верхньої частини хвоста біля його основи. Хвіст біля основи дуже неправильно розмальований видовженими кіль­цеподібними і суцільними плямами, а на кінці — майже чисто-білого ко­льору. Вуха зовні чорнувато-сірого кольору, на кінцях є великі білі плями; очі мають зеленкувато-жовту райдужну оболонку і круглу зіницю. Ні тва­рини різної статі, ні дорослі та молоді тварини, що стали самостійними, не відрізняються істотно один від одного; але є більш темні і навіть чорні екземпляри. Леопарда блискучого буро-чорного кольору, який лише при сонячному світлі здається плямистим, називають в Абіссінії «гезела» і ревно переслідують заради цінної шкури.

Пантері приписують такі ознаки: загальна довжина тіла 200—240 см, з яких близько 82—96 см припадає на хвіст. Голова помірних розмірів, довгасто-округла морда видається досить сильно, шия коротка, тіло ви­довжене, сильні кінцівки відносно товсті, лапи крупні. Основний світлий охристо-жовтий колір переходить на спині в темний червонувато-жовтий, на нижньому боці тіла і внутрішньому боці кінцівок у жовтувато-білий, як у леопарда, але виступає набагато різкіше, оскільки малюнок, що скла­дається з плям, тут абсолютно інший. Окрім голови, потилиці, боків шиї, горла і верхньої частини грудей, на яких декілька плям теж зливаються в дві або три смужки, лише передпліччя і гомілки вкриті суцільними пля­мами, що здебільшого складаються з двох або трьох окремих плям, тоді як плечі та стегна, а також спина і боки усаджені облямованими або кільцеподібними плямами, що злилися. Всі кільцеві плями, або розетки, відрізняються від таких самих плям леопарда своїми значними розмірами. Уздовж середньої лінії спини тягнуться два паралельні ряди розеток, а біля них — два майже паралельних. Верхня частина хвоста до його сере­дини вкрита плямами, що являють собою великі, як на спині, розетки, нижня частина — більш світлими півмісяцевими плямами; друга полови­на хвоста має зверху широкі чорні півкільця, розділені вузькими світлими смужками, а знизу — одноколірні білі півкільця. Жовтувато-білий або чи­сто-білий внутрішній бік кінцівок вкритий великими довгасто-округлими поодинокими чорними плямами. Забарвлення і малюнок вух такі ж самі, як у леопарда; райдужна оболонка звичайно жовтого кольору.

На думку деяких, зондську, або довгохвосту, пантеру, поширену на островах Суматра і Ява, не треба плутати з леопардом і власне пантерою. Відмітними ознаками її, в порівнянні з обома спорідненими видами, вважаються: маленька довга голова, подовжена шия, дуже видовжене тіло, довгий хвіст, що майже дорівнює довжині тіла, низькі сильні кінцівки з міцними кігтями, і, нарешті, особливий малюнок плям. Як суцільні плями, так і розетки, не такі темні та розташовані частіше, ніж у спо­ріднених форм. Хутро набуває, завдяки цьому, синьо-чорного відблиску, який добре помітний, якщо дивитися на хутро за шерстю. Основний ко­лір темний охристо-жовтий, колір тла буро-жовтий, колір кінцівок знизу і з внутрішнього боку сірувато- або жовтувато-білий. Краї вух густого чорного кольору. Райдужна оболонка зеленкувато-жовта.

Так звана чорна пантера, або чорний леопард, є не що інше, як чорні екземпляри того ж самого виду. Як справедливо зазначають Рейнвальд і Куль, і, як відомо, за словами Розенберга, кожному яванцю, цих пантер знаходять в одному приплоді з жовтими, причому як на Зондських ост­ровах, так і на материку. За Сандерсоном і Бленфордом, ці чорні екземп­ляри, що являють собою абсолютно чорну кішку (плями у них можна розрізнити лише при певному освітленні), більш звичні на Малаккському півострові та в Південній Індії, особливо в Траванкурі і Майсурі, ніж у більш північних областях. За словами Сандерсона, вони живуть виключ­но у великих густих лісах, тоді як світліше забарвлені представники того ж самого виду трапляються всюди. Нині можна побачити чорних пантер майже в усіх зоологічних садах, і в деяких їх успішно розводять. Якщо спаровувати чорні екземпляри з чорними, потомство буде чорним.

Мисливці і торговці досить упевнено відрізняють за зовнішніми озна­ками і способом життя леопарда, як більш дрібну і кремезнішу твари­ну, від пантери, яка крупніша і не така огрядна. Адже вміють відрізнити легкого коня від важкого або, як в Індії, присадкуватого тигра гірських місцевостей від худорлявого тигра рівнин. Але слід мати на увазі, що тут йдеться про крайні межі відхилень; у систематиці цей поділ не визнаєть­ся, оскільки різкої відмінності між видами провести не можна. Пантера і леопард у систематиці належать до одного виду. Розміри, форма голови, кремезний стрункий тулуб, довжина хвоста, довжина і кількість шерсті на ньому, плямистість і основне забарвлення хутра бувають у цих тварин дуже різні, а жовтуваті або червонуваті, а також світло- або темно-бурі та абсолютно чорні екземпляри, хутро яких здається плямистим лише при певному освітленні, спостерігаються в різних місцевостях, значно відда­лених одна від одної. Трапляються й альбіноси. Розміри ж тварин у ба­гатьох випадках залежать від віку, житла і способу живлення. В усякому разі, знавці вміють одразу відрізняти шкури африканських леопардів від шкур азійських.

Отже, можна вважати леопарда і пантеру різними тваринами або ж вважати їх тваринами одного виду, як кому більш подобається. Можна також називати африканський «варіант» леопардом, а азійський — панте­рою, хоча в Північній Африці леопарди називаються пантерами, а в Індії і на територіях, що до неї прилягають, наприклад на Цейлоні, розрізня­ють обидва види, що водяться поряд. Своїми звичками і способом життя вони схожі між собою, розмірами і силою не дуже відрізняються. Деякі з цих кішок віддають перевагу дрібнішій дичині та дрібним свійським тва­ринам, інші нападають також на крупну дичину і велику худобу, а також на людей і «хижістю» своєю ближче стоять до тигра, а в Індії у багатьох випадках вважаються навіть більш небезпечними.

Зона поширення цієї тварини дуже велика: вона охоплює всю Африку і всю Південну Азію.

Хоча зараз на Кавказі пантера вже майже винищена, але все ще тра­пляється в Південному Дагестані та Північному Азербайджані. В Серед­ній Азії зона її поширення обмежена середньою течією Амудар’ї, а також межами туркменських пустель, що примикають до цієї річки. В усякому разі, в Туркменії пантера звична лише в Копетдазі та по невеликих доли­нах річок, біля витоку яких і можна провести північну межу поширення пантери. Тоді як у всьому російському Туркестані, в місцях нижньої течії Амудар’ї і біля Аральського моря, а також у західній частині Бухарського емірату її, ймовірно, немає; не можна також бути упевненим, чи тра­пляється вона в південно-східній частині Бухарського емірату. Відомості мізерні і суперечливі; верхня течія Амудар’ї, мабуть, і служить межею.

У Британській Індії, за словами Бленфорда, пантери немає в Пенджабі й у деяких частинах Синду; немає її і в передгір’ях Східних Гімалаїв.

Леопарда можна назвати мовчазною твариною, оскільки рідко почуєш його тихий голос. Іноді вони видають у пустелі грубий крик, що повто­рюється 3—4 рази, а якщо вони перелякані, роздратовані або нападають, то їхній крик нагадує сухий кашель із непіддатливим опису гарчанням, схожим на гарчання скаженого собаки. їхній голос в усякому разі не го­лосніший, ніж голос собаки середніх розмірів.

Леопард, або пантера, — найкрасивіша з усіх кішок на земній кулі. Правда, ми вбачаємо в леві царя звірів, тигр вважається найнебезпечнішим видом цієї родини хижаків, хутро оцелота найкрасивіше забарвлене, але за гармонією будови тіла, красою малюнка на хутрі, силою і сприт­ністю, мужністю і витонченістю рухів вони, як і решта кішок, стоять по­заду леопарда, який поєднує в собі всі тілесні та «душевні» достоїнства окремих видів кішок. Його оксамитова лапа майже так само м’яка, як лапа хатнього кота, але вона приховує дуже гострі кігті; зуби його наба­гато сильніші, ніж зуби лева. Красивий і гнучкий, сильний і спритний, сміливий і хитрий, леопард є ідеальним хижаком.

Забарвлення леопарда на перший погляд може видатися дуже строка­тим для хижака, який, щоб здобути здобич, повинен підстерігати її, хова­тися і підкрадатися. Проте достатньо побіжного погляду на ті місцевості, де ця тварина живе, щоб зрозуміти несправедливість такої думки. Хто до­бре знає житло леопарда, той знає, як природно зливається з навколиш­ньою рослинністю і камінням ця строката істота, що стає непомітною на­віть на близькій відстані. Леопард поширений усюди, де є ліси, причому іноді у відносно великій кількості. Він не любить трав’янистих рівнин, хоча нерідко мешкає і в степу, а в населених місцевостях часто залягає на полях, плантаціях або в прилеглих заростях чагарника. Дуже охоче йде в гори, на схилах яких, порослих густою рослинністю, знаходить не тільки зручні притулки, але й рясну здобич. В Абіссінії навіть у поясі висот від 2000 до 3000 метрів над рівнем моря леопард почуває себе чудово. Не­рідко він селиться поблизу людського житла — але за будь-яких обставин хитрий хижак вибирає собі такі місця, де може найкраще сховатися від стороннього погляду.

Незважаючи на невеликі розміри, леопард є одним із найстрашніших ворогів усіх тварин і навіть людини, якої він, проте, по можливості уни­кає. Завдяки спритності своїх рухів і хитрості, яка йому властива більшою мірою, ніж іншим кішкам, він уміє спіймати навіть найпрудкішу і найобережнішу дичину. В лазінні леопард дещо поступається іншим кішкам. На дереві він ховається майже так само часто, як і в заростях. Якщо його переслідують, він завжди здирається на дерево. У разі потреби леопард перепливає досить широкі річки. Кожний його рух такий гнучкий, такий пластичний, спритний і моторний, що можна тільки милуватися цією твариною, коли вдається її спостерігати. В його рухах не можна помітити нічого, що свідчить про напруження. Тіло згинається в усіх напрямках, а лапа ступає так тихо, ніби несе найлегше тіло.

Леопард хитрий, злий, дикий, кровожерливий, мстивий і зовсім не боязкий. В Африці його називають іноді, як і ягуара в Америці, просто тигром, позначаючи цим його кровожерливість. Він убиває всі істоти, яких може здолати, однаково, великі вони чи малі, можуть захищатися або без опору стають здобиччю. Антилопи, шакали і дрібна худоба є його основною їжею; але він лазить також по деревах, полюючи на мавп, по скелях — на даманів, кидається на дрохв і цесарок, а також на інших птахів, включаючи найдрібніших, і, без сумніву, не уникає земноводних. Усяка тварина годиться йому, але він їсть також, за спостереженнями Пехуєля-Леше, жирні плоди олійної пальми. Павіанів переслідує постійно і перешкоджає небезпечному їх розмноженню, що дуже помітно з великої кількості цих мавп на тих висотах, куди він не доходить.

Якщо стада знаходяться в загороді, то леопард при нагоді влаштовує, як то кажуть, справжню бійню і за одну ніч може вбити дюжину і більше овець.

Бленфорд говорить, що пантера найбільш охоче нападає на шакалів і собак; Сандерсон називає лише собак. Взагалі ж вона нападає на всіх і пожирає все, що трапиться: велику рогату худобу, коней, віслюків, овець, кіз, свиней, антилоп, мавп, павичів, курей і всіляких дрібних тварин, серед них мишей і ящірок; не гидуватиме вона і падлом. Здобич свою пантера прагне понести і заховати; Форсит запевняє, що іноді вона за­тягує здобич на дерева і зберігає її в розгіллі; сам він знайшов одного разу в такому положенні труп нещодавно викраденої дитини.

Полювати на пантер важче, ніж на тигрів. Хоча пантери набагато чис­ленніші, вони не мають такої сильної потреби у воді, не пов’язані з пев­ною місцевістю, і тому їх набагато складніше знайти. До того ж вони смі­ливіші та спритніші супротивники, ніж тигри. Пантери іноді кидаються на слонів, нападають і на загоничів. Мати вперто захищає своїх дитинчат навіть за таких обставин, коли тигр залишив би їх напризволяще.

Час спаровування у леопардів припадає на місяці, що передують весні в тих країнах, де він мешкає. О тій порі часто збираються в одне місце декілька самців; вони огидно кричать на зразок закоханих кішок, але на­багато голосніше і більш низькими голосами, і люто б’ються між собою. Як відомо зі спостережень за тваринами, що знаходилися в неволі, самка після приблизно 90-денної вагітності народжує 3—5 сліпих дитинчат, які розплющують очі на десятий день. В Індії дитинчата, звично їх буває 2— 4, народжуються в лютому-березні. Деякий час потому вони перетворю­ються на привабливих, дуже грайливих створінь. Як кішки, вони весело граються одне з одним і з матір’ю, яка ніжно любить і мужньо захищає їх. На волі вона ховає своє потомство в печері скелі, під корінням велико­го дерева, в густих чагарниках. Як тільки дитинчата досягають розмірів великої кішки, вони починають супроводжувати матір в її нічних походах за здобиччю і скоро привчаються здобувати прожиток самостійно. Мати, що годує своїм молоком дитинчат, звичайно стає лихом для довколишніх поселень. Вона грабує і вбиває особливо активно, але стає більш обе­режною, ніж будь-коли, тому лише в окремих випадках її або дитинчат вдається зловити.

Лемінг норвезький

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-04-2011

ЛЕМІНГ НОРВЕЗЬКИЙ належить до родини Хом’я­ки ряду Гризуни. Сягає 15 см завдовжки, з них не більше 2 см припадає на короткий хвіст. Густе і довге хутро забарвлене дуже красиво. Серед коричнево-жовтого основного кольору видаються темні плями, від очей до загривка спускаються дві жовті смуги. Хвіст і лапи жовтого, нижні частини тіла буро-жовтого, майже пісочного кольору.

Лінней говорить, що звірі ці мають переважно 5—6 дитинчат, а Шаффер додає, що вони плодяться кілька разів на рік. Пожива їхня складається головним чином з небагатьох альпійських рослин, властивих їхній бідній батьківщині, точніше, оленячого моху, сережок карликової берези і, ймовір­но, також із різноманітного коріння. Лемінги підіймаються на таку ж саму висоту, де ще ростуть лишайники, і зовсім не трапляються там, де їх немає. Це свідчить про те, що лишайники складають найістотнішу частину їхньої їжі. Наскільки я знаю, вони нічого не запасають собі на зиму і живляться тільки тим, що знаходять під покривом снігу, особливо бруньками занесених чагарників. Лемінги не завдають великої шкоди людині, тому що там, де вони поширені, немає полів, а в будинки вони не заходять.

«Найдивовіжнішими у цих звірів, — говорить Мартіпс, — є їхні ман­дри, оскільки у певний час, звичайно через 10—20 років, вони зби­раються у величезні групи і йдуть з місць свого проживання; спосте­рігаючи таке пересування, мимоволі диву даєшся. Врешті-решт вони витоптують справжню стежку на землі, на два пальці в глибину і на півпальця в ширину. Ці стежини віддалені одна від одної на декілька кроків, і всі йдуть в одному напрямку. Дорогою лемінги пожирають траву і коріння, що висунулося назовні; кажуть, що вони часто наро­джують дорогою дитинчат і несуть одного в роті, а другого на спині. Зустрівши на шляху людину, вони не ухиляються від неї, а прагнуть пройти між її ногами або ж сідають на задні кінцівки і кусають про­стягнуту палицю. Вони не обходять стіг сіна, а риють і прогризають його наскрізь, побачивши великий камінь, оббігають навколо нього і продовжують свій шлях по прямій лінії. Вони перепливають великі озера, а підійшовши до човна, стрибають у нього і з другого боку ки­даються знову у воду. Вони не бояться бурхливої річки, кидаються в неї, навіть якщо декому і довелося б поплатитися життям».

Дощове літо, холодна, рання, безсніжна осінь вбивають цих звірів мільйонами, і, звичайно, потрібно багато років, щоб їхня популяція від­новилася. Крім того, лемінгів переслідує безліч тварин; можна сказати, що ними відгодовуються всі хижі звірі Скандинавії. Вовки і лисиці, коли є лемінги, нічого іншого не їдять; росомахи, як я сам спостерігав, полю­ють на них. Куниця, тхір і горностай часто переслідують тільки їх. Навіть північні олені, за твердженням багатьох, їдять іноді лемінгів або, принай­мні, вбивають їх передніми копитами, роздратовані, ймовірно, завзяттям маленьких тварин.

Лелека білий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-04-2011

ЛЕЛЕКА БІЛИЙ (Сісопіа сісопіа). Окрім чорних крил і найдовших покривних пер, колір його оперення бруднуватий білий. Лелека пошире­ний по всій Європі, за винятком найпівнічніших країн, а під час зимових перельотів пролітає всю Африку й Індію. У Західній Європі лелеки з’яв­ляються вже наприкінці лютого — на початку квітня. Для заселення вони вибирають рівнини, багаті на воду, переважно з болотами і трясовиною. Хоча багато лелек і оселяються подалі від людського житла, в лісах, од­нак велика їх частина гніздиться на подвір’ях селянських садиб і часто на дахах будинків.

Їжею лелекам служать усілякі тварини. Це хижі птахи в повному ро­зумінні цього слова. Мабуть, лелеки віддають перевагу земноводним, ко­махам і дощовим черв’якам. Під час своїх прогулянок вони найчастіше натрапляють на жаб, мишей і комах, які й складають основну здобич; але вони вбивають також ящірок, вужів і навіть отруйних змій. Отруйні гадюки для них — ласа страва. Лелека краде яйця всіх птахів, що влашто­вують свої гнізда на землі, безсоромно знищує молодих пташенят і іноді приносить своїм дитинчатам цілі гнізда разом з їхнім вмістом. Крім того, лелека нападає на бджіл, тому пасічники вважають його своїм небезпеч­ним ворогом.

Одного разу влаштоване гніздо використовується щорічно. Відомо, що деякі гнізда понад сто років поспіль бувають заселені лелеками. Якщо парі не перешкодити, вона негайно ж після прильоту береться за лаго­дження старого гнізда; завдяки цьому воно щорічно стає дедалі вищим і важчим. Така «споруда» не дуже міцна, основою їй служать дрючки і гіл­ки з палець завтовшки, а також грудки землі і шматки дерну; другий шар складають більш тонкі гілки, стебла тростини і листя очерету; внутрішня частина вистилається пучками трави, перегноєм, соломою, ганчір’ям і перами. В середині або в кінці квітня самка відкладає своє перше яйце, і за ним, декілька днів потому, — ще три або чотири. Насиджують яйця і самка і самець по черзі. Пташенят вигодовують різноманітними личин­ками і комахами, черв’яками, п’явками; пізніше їх починають годувати грубішою їжею; воду лелеки приносять пташенятам в своєму волі і потім її випльовують.

У кінці липня лелеки вирушають у путь. Зграя весь час поповнюється і може досягати 2—5 тисяч.

Лев

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-04-2011

ЛЕВ — тварина, яку легко відрізнити від решти кішок. Найголовніші ознаки: осадкуватий міцний тулуб, вкритий короткою, гладкою одноколірною шерстю, широка морда з порівняно невеликими очима, царська мантія (грива), яка охоплює шию самців, і пасмо волосся, що прикрашає кінець хвоста. Тулуб лева коротший, ніж в інших кішок, живіт підібраний, і все тіло тому здається дуже могутнім, але не незграб­ним. На кінці хвоста є захований у пасмо волосся роговий кіготь, на який звернув увагу ще Арістотель. Очі мають круглу зіницю, вуса розташовані в 6—8 рядів. Грива лева, якою відрізняється самець від самки, додає йому погордливого і царського вигляду.

Варварійський лев, як і інші леви, має сильний, кремезний тулуб, передня частина тіла сильніша за задню, завдяки широким грудям і піді­браному животу. Масивна, майже чотирикутна, голова закінчується ши­рокою і тупою мордою; вуха заокруглені, очі середніх розмірів, але жваві та сповнені вогню; кінцівки осадкуваті і надзвичайно міцні, лапи більше, ніж у всіх інших кішок; довгий хвіст закінчується коротким кігтем, при­критим пухнастою китицею. Гладка, коротка шерсть яскравого червоно-жовтого або блідо-бурого кольору вкриває морду, спину, боки, кінцівки і хвіст; там і сям трапляється волосся з чорними кінчиками або зовсім чорне. Голова і шия вкриті густою і могутньою гривою, яка складається з довгого, прямого волосся, що спускається пасмами і доходить спереду до пащі, а ззаду майже до половини спини і боків. Живіт також по всій довжині вкритий густим прямим волоссям. У гриві, що має в основному блідо-чалий колір на голові та шиї, помітно безліч чорно-бурого волосся, якого особливо багато на загривку; чорно-буре волосся, змішане з блі­до-жовтим, є також на животі, кінцівках і китиці хвоста. Весь цей опис стосується дорослого самця, висота якого у загривку досягає 80—100 см при довжини тулуба 1,6—1,9 м і довжині хвоста 75—90 см. Таким чином, загальна довжина тварини від носа до кінчика хвоста складає близько 2,4-2,8 м.

Довжина новонароджених левів — близько 33 см, але у них немає ні гриви, ні китиці на хвості. Левенята вкриті хвилястим сіруватим хутром; на голові, кінцівках, боках, спині та на хвості є чорні плями і смуги, що нагадують забарвлення леопарда. Вже в перші роки цей леопардо­вий малюнок блідне; втім, у самок сліди його зберігаються ще протягом декількох років, особливо на кінцівках і нижній частині тулуба; ознаки змужнілості з’являються на третьому році життя. Левиця завжди більш-менш схожа на молоду тварину, від самця вона відрізняється відсутністю гриви; волосся на передній частині тіла має таку ж саму довжину, як і на задній (іноді воно трохи довше). Варварійський лев поширений виключ­но в країнах, що прилягають до Атлаських гір.

Сенегальський лев відрізняється від варварійського добре розвиненою гривою на передній частині тіла, яка майже зовсім відсутня на нижній частині тіла. Капський лев і, мабуть, абіссінський вражають своїми ве­ликими розмірами і чорною гривою. Селус бачив південноафриканських левів завдовжки до 305 см; зважений ним сильний, але худий самець важив 170,5 кг. Персидський лев із гривою, утвореною бурим і чорним волоссям, поширений на території від Персії до Індії; ми ще мало зна­ємо про нього, він практично не полює, тому ми не можемо сказати з упевненістю, на кого він більше схожий: на сенегальського лева чи на безгривого родича з Гуджарату в Індії.

Зона поширення сенегальського лева і небезпідставно зарахованого до нього капського лева охоплює майже всю Центральну і Південну Африку, від західного до східного узбережжя, приблизно від 20° північної широ­ти до Капської провінції; втім, в екваторіальних зонах Західної Африки, приблизно від річки Конго до річки Нігер, його поки що не спостерігали. В басейні Нілу він не заходить на північ від 17° північної широти. На Бла­китному і Білому Нілі та в лісистих місцевостях Абіссінії сенегальський лев — звичайне, а в багатьох степових районах Центральної, Середньої та Південної Африки — часте явище.

Свого часу вважали, що відомий ще стародавнім народам гуджаратський лев (жителі Гуджарату називають його «унтія-бах», або «верблюжий тигр») менший від своїх родичів і не має гриви. Проте ця думка не підтвер­дилася. Весь він, окрім темного пасма на хвості, що приховує маленький роговий кіготь, і вух, що мають ззовні біля основи більш-менш чорний відтінок, забарвлений у блідий червоно-жовтий або жовто-бурий колір. Во­лосся гриви у дорослого самця часто має темні кінці. За Бленфордом, за­гальна довжина самця досягає 269 см, самки — 243 см, без китиці на хвості. Самець завдовжки 268 см мав у загривку значну висоту — 106 см.

Декілька десятиріч тому лев був поширений на території від басейну річки Інд через Центральну Індію до басейну річки Ганг. Тепер ця тва­рина майже зовсім винищена і трапляється зрідка в найвіддаленіших і найнеприступніших місцевостях Раджпутани. Якщо його не відділяти від інших левів, то і на заході не можна визначити межі його поширення: він трапляється в прибережних областях Белуджістану, а також, частіше, в Південній Персії і на Месопотамській низовині.

Тисячоліття минули відтоді, як для боротьби на арені можна було зі­брати 600 левів. Цар звірів все далі і далі відходить від місцевостей, осво­єних володарем землі. Геродот розповідає, що під час одного з походів Ксеркса до Македонії вночі на навантажених поклажею верблюдів, на подив воїнів, напали леви. Раніше ніхто не підозрював про присутність тут хижаків. Арістотель вважав річки Ресс і Ахелой межею заселення левів у Європі та стверджував, що в Європі левів ніде, окрім Греції, немає. Не можна встановити, коли ж саме вони були винищені на Європейському континенті, але, ймовірно, відтоді минуло більш як тисячоліття. Про те, що в давнину в Сирії і Палестині жили леви, ми знаємо з Біблії, але про час їх винищення у Святій Землі у нас немає відомостей. У будь-якому разі, був час, коли леви були повсюдно поширені від мису Доброї Надії через усю Африку і Південну Азію до Індії.

Лев віддає перевагу відкритим місцевостям: трав’янисті луги з пере­лісками з чагарників, бідні на рослинність степи з колючими чагарни­ками і пустинні місцевості. В Судані він охоче вибирає для свого лігва плоске поглиблення в якому-небудь захищеному місці, а в Південній Аф­риці ховається в чагарниках; він любить також високі очерети, що ростуть по берегах річок. Під час мандрів він залишається лежати там, де застане його ранок.

Загалом звички лева схожі на звички інших кішок, але багато в чому він значно відрізняється від них. Він ледачіший, ніж інші види цієї роди­ни, і особливо йому не подобаються великі переходи; навпаки, він прагне влаштуватися якомога надійніше та зручніше. За повідомленнями Селуса, південноафриканський лев вважає за краще набити своє черево дичи­ною, вбитою мисливцем, ніж самому вбивати її. Веде нічний спосіб життя. Вдень його рідко побачиш, тільки випадково в лісі, та й то хіба тоді; коли його систематично переслідують з собаками і виганяють з лігва. В Півден­ній Африці, почувши ревіння левів, не чекають його нападу, оскільки вони мають звичку ревіти лише тоді, коли наситилися або ж коли їх злякали.

Із заходом сонця кочівник заганяє свої стада в безпечну серибу (так називається огорожа з густопереплетених колючих гілок мімози заввишки до 3 м і завтовшки близько 1 м). Це найнадійніший захист для худоби, який він у змозі влаштувати. Зграя сторожових собак охороняє серибу. Стає дедалі тихіше і спокійніше; шум стихає; стан огортає ніч. Дружини та діти власника стада уляглися спати в одному з наметів. Чоловіки ви­конали останні обов’язки і також збираються спати. Раптом — наче земля починає тремтіти: це неподалік заревів лев. Тепер він виправдовує свою арабську назву «ессед», тобто «той, що здіймає тривогу», оскільки в серибі тварини починають дуже хвилюватися. Вівці як божевільні кидаються до тернового плоту, кози голосно мекають, корови із стогоном жаху зби­раються в безладну купу, верблюд прагне розірвати свою прив’язь, щоб втекти, а хоробрі собаки, що перемагали леопардів і гієн, голосно і туж­ливо завивають, скавчать і шукають захисту у своїх господарів. Могутнім стрибком перестрибує хижак стіну з терену, щоб вибрати собі жертву. Від удару його страшних лап падає молодий бик; сильні зуби ламають шийні хребці, і тварина не може чинити опір. Лев глухо гарчить, лежачи на своїй здобичі, очі яскраво виблискують торжеством перемоги; хвостом він із силою хльостає в повітрі. На мить лев звільняє тварину, що вмирає, і знову хапає її своїми зубами, поки вона не перестає ворушитися. Тепер йому треба повертатися назад через огорожу, а кидати свою жертву він не хоче. Щоб із здобиччю в пащі здійснити зворотний стрибок, необхідна вся його страшна сила. Але це йому вдається: я бачив серибу заввишки з людину, через яку перестрибнув лев із дворічним волом у пащі; я помітив пролом, зроблений важкою ношею зверху на огорожі, а на іншому боці бачив заглиблення, залишене в піску падінням вола, перш ніж лев потяг його далі. Однак велика рогата худоба в тих країнах не така важка, як у нас. Часто можна побачити у піску чітку борозну, залишену твариною, котру лев тяг до того місця, на якому вона була розтерзана.

Північноафриканський лев, якщо це можливо, селиться поблизу сіл, на які й спрямовує свої набіги. Він дуже неприємний сусід, і прогнати його не так-то легко, оскільки він надтто хитрий. «Коли старий лев вже не може полювати, — розповідає Лівінгстон, — він чинить набіги на села, викрадаючи кіз, і, якщо дорогою йому трапляється жінка або дитина, вони також стають його здобиччю. Леви, які нападають на людей, завжди старі, і, якщо який-небудь з цих небезпечних хижаків вже одного разу пробрався в село і потяг козу, місцеві жителі говорять: «Зуби його при­тупилися; незабаром він уб’є й людину». Я також вважаю, що в села за­ходять тільки старі, досвідчені леви, але, на мою думку, зуби в них досить міцні. Досить часто людина стає єдиною здобиччю лева, а якщо останній хоч раз подолав у собі властивий йому страх перед людським поселенням і з досвіду знає, як легко саме тут знайти здобич, він стає дедалі зухвалі­шим і сміливішим; тоді він поселяється якомога ближче до села і звідси вчиняє свої набіги доти, поки людина не зупинить його. Кажуть, що деякі леви стають настільки сміливі, що з’являються поблизу села вдень; інко­ли їх не стримують навіть сторожові вогні.

Зовсім інакше, ніж зі свійськими тваринами, вчиняє лев при нападі на диких звірів. Він знає, що вони чують його на значно більшій відстані та досить спритні, щоб утекти. Тому він підстерігає їх або надзвичайно обережно підкрадається до них разом з іншими левами, проти вітру, і до того ж не тільки вночі, але й удень. Але все-таки такі денні полювання є винятком із загального правила. Звичайно лев чекає принаймні сутінків, перш ніж вийти на полювання. Леви відшукують степові водопої, до яких тварини пустелі приходять утамовувати спрагу.

За Лівінгстоном, лев звичайно хапає свою здобич за шию, іноді в пахвину, з якої найбільш охоче починає жерти. «Іноді трапляються за­лишки антилопи, яку він цілком випатрав». Селус підтверджує, що лев перш за все розриває задні частини тулуба своєї жертви і починає поїдати її з нутрощів і благородних органів; він спостерігав також, що іноді лев складає ці частини в купу і прикриває її землею, без сумніву, для того, щоб зберегти м’ясо до наступної ночі та приховати його від грифів, які, напевно, з’являться вдень.

На людину лев нападає дуже рідко. В Судані, принаймні в деяких місцевостях, часто можна натрапити на лева, але майже невідомі випадки, коли б він з’їв людину. Там люди частіше стають жертвами крокодилів і навіть гієн, ніж левів. У Південній Африці, навпаки, відомо досить багато випадків, коли леви, незважаючи на сторожові багаття, пробиралися за огорожу загород для викрадення свійських тварин і хапали навіть людей, що сидять біля вогню. Ймовірно, до цього їх спонукає крайній голод. Утім, справжніми людоїдами леви стають рідко, оскільки більшість пів­денноафриканських аборигенів не з тих людей, які довго стануть терпіти напади лева.

Час спаровування у левів дуже різний у різних місцевостях, тому що час народження дитинчат збігається з настанням весни. Під час тічки за левицею часто йдуть слідом 10—12 левів, і між ними відбувається багато бійок і сварок. Але як тільки левиця вибрала собі чоловіка, інші йдуть собі, і пара живе у цілковитій злагоді. Через 15—16 тижнів, або 100—108 днів вагітності левиця народжує 1—6, але частіше 2—3 дитинчат. Вони з’являються на світ із розплющеними очима і розмірами схожі на напівдорослу кішку. Для пологів мати підшукує місце в гущавині, якомога ближче до водопою, щоб не ходити далеко за здобиччю. Лев допомагає їй здобувати їжу і, у разі потреби, захищає її і дитинчат. Левиця звичайно ставиться до дитинчат дуже ніжно, і важко уявити собі привабливіше ви­довище, ніж левиця з левенятами.

Спочатку молоді левенята досить безпорадні. Тільки на другому місяці свого життя вони навчаються ходити, а свої дитячі ігри починають ще піз­ніше. Спочатку вони нявкають зовсім як кішки, пізніше їхній голос стає сильнішим. В іграх вони неповороткі та незграбні; але з часом з’являється і спритність. Через шість місяців мати перестає годувати їх молоком, але вони ще раніше починають супроводжувати матір, а іноді й обох батьків, у набі­гах, але тільки на невеликі відстані. До кінця першого року вони досягають розмірів великого собаки. Спочатку статеві відмінності ніяк не виявляються, але скоро самця і самочку вже можна розрізнити: самець трохи більший. На третій рік життя у самця починає пробиватися грива; але тільки на шостому або сьомому році особини обох статей досягають повного розвитку. Таке по­вільне дорослішання визначає вік, до якого вони доживають. Відомі випад­ки, коли навіть у неволі леви жили 70 років, хоча при найліпшому догляді вони там досить швидко старіють і втрачають свою красу.

Як було вже зазначено, при доброму годуванні лев витримує неволю протягом багатьох років. Щодня він має потребу в 4 кг хорошого м’яса. За таких умов він відчуває себе добре і стає гарним і вгодованим.

В Атлаських горах на лева полюють різними способами. Якщо він мешкає по сусідству із стоянкою бедуїнів і його присутність стає дуже обтяжливою, то всі чоловіки, здатні носити зброю, оточують чагарники, в яких ховається їхній ворог, і намагаються криками і пострілами вигнати його звідти. Коли він нарешті з’являється, в нього спрямовують стільки куль, що лев зазвичай миттю падає мертвий, хоча іноді і встигає поніве­чити або вбити декількох своїх переслідувачів. Крім того, араби ловлять левів у ями завглибшки 10 м і завширшки 5 м.

У Біблії леви згадуються часто, і євреї давали їм багато різних назв. Греки і римляни дуже докладно розповідають про царя звірів і наводять при цьому багато казок. Першу боротьбу левів влаштував едил Сцевола, другу — диктатор Сулла, в якого було вже 100 левів, Помпей примусив битися 600, а Юлій Цезарь — не менше 400 левів. їхні лови були важкою справою і здійснювалися переважно за допомогою ям. За часів Клавдія пастух випадково знайшов легкий спосіб, як спіймати лева; він накинув на голову звіра свій одяг, і лев так розгубився, що спокійно дозволив зловити себе. Пізніше спосіб цей часто застосовувався в цирку. Марк Антоній після Фарсальської битви їхав містом з однією актрисою в ко­лісниці, запряженій левами. Ганог, відомий карфагенянин, перший став власноручно правити колісницею, в яку були запряжені приручені леви. Проте через це його вигнали з батьківщини (подумали, що людина, яка володарює над левами, напевно, схоче володарювати і над людьми). Ім­ператор Адріан наказав одного дня убити в цирку 100 левів, а за Марка Аврелія 100 левів було убито стрілами. Чисельність левів так зменшилася, що окремим особам було заборонено на них полювати, щоб зберегти їх у достатній кількості для ігрищ. Але справжнє винищування левів почалося пізніше, з винаходом вогнепальної зброї.

Лебеді

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 31-03-2011

ЛЕБЕДІ — птахи з родини Качині. їхнє тіло видовжене, шия дуже довга, голова середніх розмірів; дзьоб завдовжки, як голова, прямий і рів­номірно широкий. Кінцівки низькі, прикріплені далеко ззаду, плавальні перетинки між пальцями дуже великі. Лебеді населяють всі географічні пояси земної кулі, за винятком екваторіальних зон; найбільше їх у по­мірному і холодному поясі Північної півкулі. Житлом служать прісноводі озера і багаті на воду болота; гнізда свої вони зазвичай влаштовують на суші. Перед зльотом вони шумно ляскають крилами і вдаряють своїми кінцівки по поверхні води; таким чином вони рухаються, поки злетять, 15—20 м, а потім підіймаються в повітря. Деякі види іноді подають голос; у більшості випадків це сильне сичання або глухе ґелґотання, рідше звук, схожий на звук труби. Тільки небагато видів мають сильний, благозвуч­ний голос, особливо приємний, якщо його слухати здалеку.

Обидва птахи однієї пари надзвичайно прихильні одне до одного, і одного разу утворена пара не розпадається все життя. Так само ніжно ставляться батьки до свого потомства; самець хоча й не насиджує яйця, але пильно оберігає самку і попереджає її про щонайменшу небезпеку. Гніздо — велика, невміла споруда, основою для якої служать різноманітні водяні рослини. Кладка складається з 6—8 яєць брудного білого кольору, з яких після 5-тижневого насиджування викупляються гарненькі пташе­нята, вкриті густим пухом.

Живляться лебеді рослинами, що ростуть на воді або в болоті, ко­махами та їхніми личинками, черв’яками, черепашками, земноводними і рибами. Вони здобувають усе це, занурюючи свою довгу шию у воду, обриваючи там рослини і обнишпорюючи мулисте дно.

Беркут і річкова скопа часто нападають на дорослих лебедів, але від інших хижих птахів цим гордим і досить сильним створінням мало до­водиться потерпати. Люди полюють на лебедів заради м’яса і пір’я, осо­бливо заради їхнього пуху.

Ручний лебідь наших ставків — лебідь-шипун — ще й досі є у дикому стані на півночі Європи і Східного Сибіру. Достатньо звернути увагу на його видовжене тіло, довгу шию і червоний дзьоб, щоб не сплутати його з жодним іншим видом; оперення його чисто-біле. Лебідь-кликун відрізняється від попереднього більш осад­куватим тулубом і коротшою шиєю; на останнього дуже схожий малий лебідь, який відрізняється від нього головним чином своїми невеликими розмірами.

Тут я обмежуся лише описом лебедя-кликуна, який досить пошире­ний у Європі та Азії й іноді трапляється навіть у Північній Америці. Красою своєю цей лебідь поступається своєму родичу шипуну, проте вигідно відрізняється від нього своїм гучним і досить милозвучним голосом.

Маючи неабиякий розум і спостережливість, кликун успішно вміє уникати переслідувань людини, тому полювати на нього досить важко. У болотах Фінляндії, Північної Росії і Середнього Сибіру кликуни гніз­дяться в досить великій кількості.

З неєвропейських видів найкрасивішим є чорношиїй лебідь, сам білого кольору, за винятком чорної шиї і голови. Поширений в Південній Америці. Характером і способом життя він мало відрізняється від своїх північних родичів, але красою форм і граціозністю рухів посту­пається шипуну.

В Австралії водиться чорний лебідь, буро-чорного ко­льору, за винятком білих махових пер. Птахів цих нещадно переслідують; у період гніздування в них забирають яйця, а під час линьки розшукують їх по болотах і вбивають просто заради забавки.

Ласка

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-03-2011

ЛАСКА (Mustela nivalis) і її найближчі родичі мають тіло ще тонше і більш видовжене, ніж решта куниць. їхній череп більше сплюснутий і до тім’я звужується. Всі види, що належать до цієї родини, живуть на полях, в садках, поглибленнях грунту, розколинах скель, під камінням і дровіт­нями і полюють як удень, так і вночі.

Ласка сягає завдовжки 20 см, з яких 4,5 см припадає на короткий хвіст. Надзвичайно видовжений тулуб через однакову товщину шиї і го­лови здається ще тоншим, ніж є насправді. Кінцівки в ласки короткі та тонкі, на ступнях між м’ясистими частинами пальців знаходиться волос­ся, а самі пальці озброєні тонкими, конічними і дуже гострими кігтями. Порівняно короткий хвіст поступово загострюється від своєї основи до кінця. Широкі та заокруглені вуха спрямовані в різні боки, очі малі, але їхній погляд досить жвавий. Все тіло вкрите не дуже довгою шерстю. Крім того, у ласки є довгі вуса і щетини над очима, а також декілька щетино­подібних волосків під очима. Забарвлення хутра червонувато-буре; край верхньої губи, вся нижня частина тіла і внутрішні боки кінцівок білі. Біля рота з кожного боку знаходиться по невеликій круглястій бурій плямі, і, крім того, окремі бурі плямочки іноді трапляються і на світлому череві.

Ласка поширена по всій Європі, хоча, можливо, її не так багато, як у Північній Азії; притулок знаходить собі на плоских рівнинах і в гористих місцевостях, у лісах, а також там, де немає чагарників. У густонаселених регіонах її не менше, ніж у безлюдних місцях. Вона мешкає в дуплах дерев, під купами каміння і в руїнах, іноді попід берегами, підмитими водою, в норах кротів, хом’яків і щурів, а взимку — в сараях і коморах, на горищах під крівлею, часто також і в містах.

Полює ласка на хатніх, польових і лісових мишей, водяних і хатніх щурів, кротів, молодих хом’яків, зайців і кроликів; крім того, вона вини­щує молодих курей і голубів, жайворонків та інших птахів, що живуть на землі, а також і таких, які сплять на деревах; якщо вона надибає на гнізда цих птахів, то спустошує і їх. Не гребує і ящірками, мідянками і вужами, наважується нападати навіть на небезпечну гадюку, від декількох укусів якої, проте, вмирає. Крім того, вона поїдає жаб і риб. Невеликі розміри і неймовірна спритність значно полегшують їй полювання.

Час спаровування припадає на березень. У травні або ж у червні, після п’ятитижневої вагітності, самка народжує від п’яти до семи, іноді тільки троє, а інколи і восьмеро сліпих дитинчат, причому пологи проходять або в дуплі дерева, або в одній із нірок тварини, але завжди в прихованому від очей місці в гніздоподібному лігві, котре вона вистилає соломою, сіном і листям. Самка піклується про своїх дитинчат, довго годує їх молоком, а потім протягом декількох місяців привчає до хатніх, лісових і польових мишей, яких приносить живими. Якщо дитинчат потривожити, то вона в зубах переносить їх в інше місце.

Лань

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-03-2011

ЛАНЬ (Cervus dama), яка належить до родини Оленячі підряду Жуйні поширена швидше в помірних, ніж у холодних країнах і здавна жив місцевостях, розташованих біля Середземного моря. Зона її поширення простирається на південь до північної межі Сахари, а на північ – до південної Швеції та Норвегії. Горбиста місцевість, де пологі рівнини змінюються невисокими узвишшями, гаї, чагарники, листяні ліси, де грунт поріс низькою травою, найкраще підходять лані.

Довжина її тіла сягає 1,6 м, включаючи хвіст завдовжки 16—19 см, сота в холці дорівнює 85—90 см, висота біля крижів 90—96 см, вага тіл рідко перевищує 100—120 кг. Самка на зріст менша за самця. Від оленя лань відрізняється коротшими і не такими сильними ногами, порівняно товстим тулубом, більш короткою шиєю і рогами і подовженим хвостом а також забарвленням шерсті. Влітку боки, стегна і кінець хвоста червонувато-бурі, живіт і внутрішній бік ніг білі, чорні кільця оточують рот і очі. Взимку верхня частина голови, шиї і вух буро-сірі, спина і боки чорнуваті живіт попелясто-сірий, іноді переходить в рудий. Часто трапляються абсолютно білі екземпляри, які не міняють кольору залежно від пір року.

Лань не така боязка і обережна, як олень, не на такій далекій відстані чує людину. Швидкістю, силою стрибка та спритністю лань поступає оленю, на бігу вона вище піднімає ноги, під час не дуже швидкого бір стрибає на зразок кози, підносячи разом всі чотири ноги і піднімаючі хвіст. Вона може перескочити перешкоду два метри заввишки. У разі потреби плаває так само добре, як благородний олень, але ніколи не валяється в багнюці. Лягає вона, підбираючи під себе всі чотири ноги.

Лань неохоче міняє місця, де вона живе і ходить до водопою; тварин звичайно збираються у великі стада. Влітку сильні самці ходять поодинці або маленькими стадами, а молоді олені — з самками та дитинчатам.

У середині жовтня дорослі самці приєднуються до стада і виганяють молодих оленів, які змушені через це утворювати невеликі стада; але коли у сильних самців статеве збудження припиняється, то молодь знову приєднує до стада. Лані, в яких тічка починається тоді, коли в оленя вона закінчуєть­ся, дуже збуджені в цей період. Перегук самців із самками, який можна час­то чути близько півночі, не дуже гучний і схожий на сухе коротке пирхання.

Самка ходить вагітною 8 місяців і телиться звичайно в червні, народжуючи одне дитинча, рідше двоє. Новонароджене теля перші дні життя зовсім безпорадне. Дрібних хижаків мати відгонить ударами передніх ніг, великих хижих тварин вона поволі заманює, щоб відвести їх від місця, де спить її дитинча, потім швидко біжить, а повертається на попереднє місце тільки після того, як добре заплутає сліди.

Коли дитинчаті лані мине 6 місяців, у нього, якщо воно чоловічої ста­ті, з’являються невеличкі горбочки, з яких за рік виростають прямі рога, без гілок; ростуть вони до серпня, тоді олень здирає з них шкіру. На­ступного року роги починають галузитися; на третій рік виростає надочна гілка, а при дуже хорошому кормі на кожному стовбурі виростає один або два тупі відростки, кількість яких згодом збільшується. Тільки на п’яти рік починається формування лопаток, на яких з часом утворюється багато зубців по краях. Роги старих самців часто дуже красиві та важать від 5 до 7 кг. Старі самці скидають роги в травні, однорічні — тільки в червні; звичайно обидва роги скидаються не одночасно, другий спадає через 2—3 дні після першого. До серпня або вересня виростають нові красиві роги.

Полюють на ланей, організовуючи великі облави, або просто з рушницею.