Крокодили

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-03-2011

КРОКОДИЛИ за зовнішнім виглядом схожі на ящірок, але розмірами значно перевершують їх; вони являють собою останніх допотопних велетнів із класу плазунів. Голова у них плоска, видовжена іноді загострена, шия дуже коротка, хвіст за довжиною перевершує в решту тіла, на кінці сплющений із боків у вигляді весла. Короткі кінців мають довгі пальці, озброєні кігтями. На передніх кінцівках по 5 пальці на задніх по 4; останні з’єднані повністю або до половини перетинко Очі сидять глибоко в орбітах і захищені трьома повіками. Зовнішній і крив складає товста груба шкіра; на голові, спині, а частково і на череві розташовані кістяні луски і щитки, які складають міцний панцир. Верхня щелепа щільно приросла до черепа, а нижня — рухома; зуби сидять у мірках, дуже міцні, гострі, довгі і всі трохи загнуто назад.

Хребет складається з шийних, спинних, поперекових, крижових і без­лічі хвостових хребців, сполучених хрящами, завдяки чому весь хребет дуже гнучкий. Окрім справжніх ребер, є ще особливі тонкі черевні ребра, які не сполучені з хребтом, і кожне окремо складається з двох частин. З обох боків хребетного стовпа проходять дуже довгі сильні м’язи; у хвос­товій частині вони особливо сильно розвинені.

Спинний мозок і нервова система дуже розвинені. Короткий плоский і дуже м’язистий язик по всій довжині нерухомо прикріплений до ротової порожнини і цим істотно відрізняється від рухомого язика ящірок і змій.

Дихальний апарат складається з дихального горла, яке в грудній порожнині розділяється на 2 довгі трубки; вони відкриваються в широкі легені.

Крокодили, яких налічують 24 види, живуть у всіх частинах світу, винятком Європи, але зона їх поширення обмежується жарким поясом. Крокодили живуть у річках, вода яких тече переважно повільно, а також в озерах, як прісних, так і солоних, і в болотах; у морських затоках трапляються порівняно рідко. На землю вони виходять рідко, щоб погрітися на сонці і поспати. Якщо той потік, у якому вони живуть, пересихає, то вони переселяються до іншого місця, а іноді зариваються в мул і поринають у сплячку до настання нового дощового періоду.

Усі крокодили — хижаки і живляться хребетними різних родів і розмірів, починаючи від людини і закінчуючи дрібними рибками та жабами. Вони дуже ненажерливі і нахабні, але водночас дуже боязкі.

Для людини крокодил являє велику небезпеку. Схоплена цією твари­ною людина, щоправда, не завжди гине, але, без сумніву, величезні зуби, які знаходяться в пащі чудовиська, дуже небезпечні навіть для дорослої лю­дини, але ще небезпечніший сильний, м’язистий хвіст крокодила, уларом якого він може вбити не тільки людину, а й навіть велику тварину.

Усі крокодили розмножуються яйцями, яких самка відкладає від 20 до 100 штук і зариває в пісок на березі. Яйця завбільшки з гусячі і вкриті твердою вапняною шкаралупою. Кажуть, що самка час від часу навідуєть­ся до того місця, де заховані яйця. Молоді крокодили, що вилупилися, одразу ж переходять у воду і починають жити самостійно, живлячись різ­ними дрібними тваринами. Уже за перший рік вони досягають довжини близько 30 см і так само швидко ростуть протягом декількох років; але років від восьми вони ростуть уже дуже повільно.

Косуля європейська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-03-2011

КОСУЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКА (Capreolus capreolus), належить до роди­ни Оленячі підряду Жуйні, досягає 1,3 м завдовжки і 75 см заввишки біля крижів; нерозвинений хвостик ледь досягає 2 см. Самець важить 20—25 кг, в окремих випадках до 30 кг, самка — менше. Порівняно з бла­городним оленем косуля більш тілиста; голова у неї коротка і притуплена, шия довша за голову, тулуб не дуже стрункий, спереду товщий, ніж ззаду, спина майже пряма, загривок нижчий за крижі. Ноги високі, стрункі, копита маленькі, вузькі і гострі; очі великі і жваві, верхні вії довгі; слізні ямки дуже маленькі, вони утворюють неглибокі голі трикутні западини завдовжки не більше 6 мм. Вуха середнього розміру і розташовані на далекій відстані одне від одного. Роги відрізняються широкими дудками і відносно товстими стовбурами, що усіяні дуже випнутими кулястими горбиками. Стовбур рогів зазвичай має тільки дві гілки; цим, проте, не обмежується їх розвиток. Першої зими в однорічного самця виростають нерозгалужені тонкі ріжки з ледве помітним круговим потовщенням біля основи стовбура; у дворічного стовбур розгалужується приблизно по­середині. У трирічного загнута назад головна гілка ділиться повторно і після розгалуження знову згинається вперед, тоді як кінчики передньої гілки спрямовані назад. Розвитком цих трьох гілок зазвичай закінчується ріст рогів, оскільки при подальших змінах у самця повторюється та сама кількість гілок, але іноді роги ще ускладнюються. У чотирирічного сам­ця одна з двох гілок вища за друге розгалуження, іноді вигини діляться знову й утворюють бічний відросток. Роги з п’ятьма гілками — це вищий ступінь розвитку головної прикраси косулі.

Густа шерсть косулі змінюється залежно від пори року. Верхня час­тина тулуба і боки влітку бувають темно-іржавого кольору, взимку буро-сірого, нижня і внутрішня сторони кінцівок забарвлені завжди світліше. Зовнішня частина вух трохи темніша, всередині вони вкриті жовтувато-білою шерстю. Задні частини стегон різко відрізняються своїм світлим забарвленням; улітку вони жовтуватого, а взимку білого кольору. У телят на червонуватому основному забарвленні виступають рядами маленькі круглясті білі або жовтуваті плями.

Загалом, можна сказати, що усередині своєї зони поширення косуля водиться як у великих лісах, так і в молодих гаях та заростях, якщо вони тільки рясніють чагарником, причому байдуже, розташовані ці лісові про­стори в гористих місцевостях чи рівнинних, складаються вони з хвойного чи з листяного лісу. Взимку вона з висот спускається в долини, влітку ж підіймається ще вище. У Сибіру косуля веде кочове життя в періоди, коли їй стає важко або неможливо зимувати на літніх стоянках. Із настанням холодної пори року вона залишає місця літнього перебування, збирається в численні стада і тоді вже остаточно іде з гір, щоб провести зиму в рів­нинних лісах.

Рухи косулі спритні і граціозні. Вона може робити дивно великі дуго­подібні стрибки і без помітних зусиль стрибає через широкі рови, високі забори і кущі, плаває і лазить так само добре. Косуля чудово вчуває, чує і бачить; хитра, обережна, але до того ж і дуже довірлива.

Косулі ніколи не утворюють таких великих стад, як олені. Більшу час­тину року вони живуть сім’єю, самець з однією, рідко з 2—3 самками та їх дитинчатами. Стада з 12—15 особин можна бачити тільки там, де бракує самців. Узимку іноді сходяться декілька сімейств і досить довгий час жи­вуть разом. Телята до наступного періоду тічки залишаються з дорослими косулями, потім виганяються і часто утворюють самостійні стада. Вдень косуля залишається в одному зі своїх тимчасових надійних притулків; над­вечір вона вирушає пастися в молоді чагарники, налісові галявини і луки або на поля; над ранок знову повертається в гущавину лісу або у високі хліби, передніми ногами розриває мох або дерен і таким чином влаштовує собі постіль або лігво для відпочинку. їдять косулі майже те ж саме, що і благородні олені, але вибирають ніжніші рослини. Пожива складається го­ловним чином із листя, молодих пагонів різноманітних листяних дерев, із бруньок хвойних дерев, нестиглих посівних злаків і різних трав. У Сибіру, вони окрім цих і подібних до них видів рослин, їдять пагони полину, пер­стачу тощо. Косулі дуже охоче лижуть сіль, а чиста вода для них необхідна, але в дощ або сильну росу задовольняються краплями на листі.

Після того як скинені дорослим самцем у жовтні або листопаді роги утворилися і розгалузилися знову, а самець здер із них шкіру, що зазви­чай відбувається наприкінці березня, найпізніше у квітні, він уже стає не таким нешкідливим. Але все-таки він ще не перебуває у збудженому стані, іноді навіть поводиться як дбайливий батько, бере участь у догляді за своїми і чужими дитинчатами. У середині липня ці прекрасні стосунки припиняються. Його опановує неспокій, пристрасть до боротьби і бійки; сильний самець нишпорить в околицях, погрозливо виходить назустріч іншим самцям, досить часто подає голос, видаючи глухий уривистий звук «бее-бее» або «бе-бе-бе», і починає бігати за самками. Його збудження зростає щодень; він часто з божевільною люттю б’ється зі своїм супер­ником, нападає й на інших тварин, в окремих випадках на людей, б’є, навіть убиває телят, коли їх присутність здається перешкодою, скажено і нещадно поводиться з самками, які не одразу підкоряються його волі. Косуля буває вагітна приблизно 40 тижнів і, скільки відомо, відрізняється від інших своїх родичів лише тим, що зародок надзвичайно довгий час перебуває в одному і тому ж стані.

Днів із чотири чи п’ять перед пологами вона відшукує собі спокійне місце, по можливості в найбільш відокремленій частині лісу, і там наро­джує телят. Самки, які дещо молодші, зазвичай народжують тільки одне теля, а старші мають двох, в окремих випадках трьох. Мати дбайливо ховає своїх дитинчат від кожного ворога, що наближається. У ранньому віці телята припадають до землі, щойно почують цей звук; згодом вони рятуються разом із матір’ю. У перші дні життя телят, коли вони ще зовсім безпорадні, самка прагне відвернути від них увагу ворога.

Приблизно на восьмий день після народження мати бере дитинчат із собою на пасовище, а через 10—12 днів вони вже досить сильні, щоб бігти за нею. Тоді вона повертається з ними на колишнє місце, ніби з наміром показати батькові його потомство. Телята смокчуть матку до серпня, але вже на другому місяці від народження їдять дрібну зелену траву. Мати привчає їх вибирати відповідну поживу. На чотирнадцятому місяці від народження вони досягають статевої зрілості.

Уже наприкінці четвертого місяця добова кістка у косулі утворює опу­клість; у наступні чотири тижні з’являються маленькі шишки, які посту­пово збільшуються, а в зимові місяці пробиваються перші ріжки завдовж­ки 8—10 см. У березні молодий самець із насолодою і гордістю скидає шкіру з рогів, а в грудні скидає роги. Протягом трьох місяців утворюють­ся другі роги. Вони скидаються трохи раніше, ніж перші, і замінюються третіми. Старі самці скидають роги вже в листопаді.

На косулю полюють майже таким самим способом, як і на інших оле­нів. Окрім людини, косулю переслідують рись, вовк, дика кішка і лиси­ця; великі хижаки без розрізнення переслідують великих і малих тварин, дрібні — винятково телят.

Косатка

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-03-2011

КОСАТКА з родини Дельфінові досягає іноді 9 м зав­довжки, але частіше буває менша, тому середньою її довжиною слід вва­жати 5—6 м. Ласти завдовжки мають понад 60 см при 15 см завширшки, перо 1,5 м завширшки, і спинний плавець досягає майже такої ж висо­ти. Голова порівняно з розмірами тіла мала, лоб зверху плоский, спереду трохи опуклий і досить круто спускається до широкої короткої морди. Паща лежить досить низько; маленькі довгасті очі сидять одразу за ку­точком рота, і лише трохи вище за нього; дуже маленький вушний отвір знаходиться за очима, майже посередині між ними і ластами, півмісяцеве дихало розташоване за очима на верхній частині морди; шия не­помітна; тулуб веретеноподібно закруглений, спинна його частина мало опукла, а на животі і на боках опуклість ця помітніша. Хвіст, довжина якого дорівнює майже третині тіла, біля плавця дуже стиснений із боків, а вгорі і внизу загострений у вигляді кіля. Ласти, порівняно з довжиною тіла, короткі і широкі, вони розташовані досить низько на першій чверті довжини тіла, біля основи звужені і на кінці закруглені. Спинний пла­вець дуже високий, має форму коси, кінчик якої часто нахилений убік і розташований за першою третиною довжини тіла. Великий хвостовий плавець розділений на дві лопаті, посередині глибоко вирізаний і за­кінчується гострими кістками. Шкіра зовсім гладенька, а забарвлення її досить мінливе. Більша частина верхнього боку більш чи менш густого чорного кольору, нижній бік, за винятком кінчиків морди і хвоста, май­же чистого білого кольору; обидва кольори досить різко розмежовані, але у різних видів поширення їх неоднакове. За очима помічається за­звичай довгаста біла пляма. За спинним плавцем знаходиться брудно-блакитнувата або пурпурова пляма у формі півмісяця, яка має, якщо подивитися зверху, форму півмісяця, з кінчиками, обернутими вперед; пляма ця, проте, іноді зовсім непомітна.

За новітніх часів про наявність косатки в Середземному морі нічо­го не чути. Вона водиться в північних частинах Атлантичного і Тихого океанів, а також у Льодовитому, проте заходить досить регулярно до бе­регів Англії, Франції та Німеччини. На противагу іншим китам косатка з’являється в більш південних морях не в зимові, а в літні місяці, саме в травні, зникаючи пізно восени. За словами Тілезіуса, у північних морях косатки трапляються зграями з п’ятьох тварин, які пливуть разом, при­чому голови і хвости опущені у воду, а спинні плавці, як шаблі, стирчать над поверхнею. Зграї ці пливуть дуже швидко і пильно оглядають море, шукаючи здобич.

«З десяток або більше цих тварин упиваються зубами в боки великого кита, висять на ньому іноді більше години, і не раніше відчіплюються від нього, як відірвавши від нього шматок жиру завдовжки з лікоть. Під час їх нападу кит тужливо реве і підстрибує іноді на цілий сажень над водою, причому видно, що і в живіт його вп’ялися невблаганні хижаки. Трапляється, що косатки так обгризають свою жертву, що вона майже зовсім позбувається шкіри і жиру. Рибалки знаходять тоді великі шмат­ки сала, які плавають у морі, оскільки косатки його не їдять».

Косатки полюють не тільки на маленьких риб, але нападають також і на морських гігантів, оскільки вони не тільки найбільші, а й найхижіші та найненажерливіші зі всіх дельфінів. Ронделе зауважує, що косатка дитинчат народжується в першій переслідує гренландського кита і кусає його доти, доки він не закричить, як розлючений бик. За словами Андерсона, цих дельфінів у Новій Англії називають «убивцями китів». Понтоппідан описує косатку: «Де б вона не з’явилася, стає страховищем для всіх істот, на яких по­лює, і всі тварини віддаляються, якщо тільки можуть, із тих вод, де вона з’являється. Ненажерливість часто примушує косатку наближатися до бе­рега, причому особливо часто вона з’являється в гирлах річок, що кишать рибами, але під час переслідування великої здобичі часто йде у відкрите море і залишається там цілими днями і навіть цілими тижнями». Як за­уважує Браун, там, де зустрічаються гренландські кити, білухи і тюлені, завжди можна знайти і косатку.

Короткохвіст

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-03-2011

КОРОТКОХВІСТ (Trachysaurus rugosus) належить до родини Сцинки, мешкає в Австралії. Найхарактерніша ознака, що відрізняє цього луска­того сцинка від інших, полягає у своєрідній будові його хвоста. Короткохвіст є єдиним представником однойменного з ним роду (Trachysaurus).

Тупопірамідальна голова помітно відділяється від короткої шиї, тулуб довгий і товстий, помітно сплюснутий, хвіст дуже короткий, широкий, плоский і на кінці закруглений, у самця трохи довший і вужчий, ніж у самки; чотири низькі, кремезні ноги мають короткі лапи, забезпечені п’ятьма мало відмінними між собою пальцями, які озброєні дуже загну­тими кігтями. Уся верхня частина тіла вкрита дуже товстими, грубими, нерівними лусками, що надає тварині вигляду ялинової шишки; нижній же бік укривають тонші, гладші луски. Верхня частина тіла короткохвоста на чорнуватому тлі вкрита ніби стертими неправильними плямами кольо­ру жовтого рогу і неправильними ж поперечними смугами, які іноді так розширяються, що жовтий колір стає панівним; нижній бік має більш чи менш яскраве забарвлення з бурими плямами, мармуровими розводами або смугами. Загальна довжина тварини досягає щонайбільше 36 см, із яких хвіст становить п’яту або шосту частину. Він усеїдний і схожий на велику шишку чорно-жовтого ко­льору. У короткий товстий хвіст ця ящірка про запас відкладає жирові відклади.

Удень тварини спокійно сидять на одному місці із нудьгуватим ви­глядом, їхні рухи зазвичай повільні, повзкі, так що тулуб майже або на­віть зовсім волочиться по землі. Короткохвіст вважається живородним не в тому значенні, як решта плазунів, яйця яких лопаються перед сами­ми пологами або незабаром після того; вони дійсно народжують живих дитинчат, як тварини-ссавці, тобто зародки розвиваються в яйцепро­воді, ніби перетвореному на матку, і не оповиті яєчною шкаралупою, утвореною в яйцепроводі або ще в яєчнику. Так званого яєчного зуба зовсім немає у дозрілого для народження дитинчати, яке завдовжки до­сягає приблизно половини зросту матері. Розмноження короткохвостів відбувається в Південній Австралії в березні; народжується двоє, рідше троє дитинчат.

Колібрі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-03-2011

КОЛІБРІ за розмірами бувають різні: одні завбільшки з маленьку мухоловку, інші не більші за джмеля. Тулуб зазвичай витягну­тий або здається таким через те, що хвіст майже завжди довгий; дзьоб шилоподібний, іноді завдовжки дорівнює тулубу або навіть довший за нього; ніжки колібрі надзвичайно малі і ніжні, кігті дуже гострі і тонкі; крила вузькі, довгі, загнуті у вигляді серпа. Оперення доволі тверде і, по­рівняно з розмірами птаха, дуже густе. Язик складається з двох зрощених біля основи ниток, які усередині порожні і наповнені повітрям.

Колібрі живуть тільки в Америці і більше за інших птахів характерні для цієї частини світу. Вони водяться тут усюди, де тільки можуть рости квіти, і поширені не тільки у всіх широтах, а й підіймаються на високі гори: в Андах вони пурхають ще біля самої межі вічних снігів, відвідують кратери діючих і згаслих вулканів, куди навряд чи проникає якась інша хребетна тварина. Унаслідок залежності колібрі від флори виявляється, що тропічні країни Америки особливо багаті на них. Проте помилковим було б припу­щення, що колібрі віддають перевагу лісам низовин. Згідно з останніми дослідженнями, слід вважати, що найбільша кількість видів колібрі водиться в гористих країнах Південної і Центральної Америки.

Політ визначає все життя колібрі і цілком характеризує їх; жоден птах не літає так.

«Птах цей не махає плавно крилами, як ластівка або стриж, — гово­рить Гульд, — але постійно тріпоче ними з дивовижною швидкістю, коли перелітає з квітки на квітку або мчить у повітрі на велику відстань над деревами чи річкою; коли колібрі зупиняється біля якогось предмета, то рухи його крил такі швидкі, що з боків тіла пташки бачиш лише туманне півколо».

Поки колібрі залишається на одному місці, крила його не роблять ніякого шуму, але коли він швидко посувається вперед, то чутно досить різке дзижчання. На землю колібрі спускаються дуже рідко.

На думку, що давно склалася, жоден колібрі не може співати. Взагалі це правильно, але існують погляди, які стверджують протилежне. Принц фон Від говорить, що голос колібрі складається з ледь помітних, тихих звуків. Більшість інших спостерігачів згадують лише про різкі і грубі звуки.

Майже всі колібрі — справжні денні птахи: вони люблять спеку і дуже страждають під час холоду. Незважаючи на це, багатьох із них слід вва­жати сутінковими птахами, які вилітають на здобич тільки в уранішній і вечірній час, а під час полудня відпочивають у тіні великих дерев.

Усі види колібрі в’ють схожі гнізда і кладуть лише по два білих, дов­гих і порівняно великих яйця. Головним матеріалом для спорудження служить рослинна бавовна; до неї домішуються інші тверді рослинні ре­човини, наприклад деревні лишайники, трави і лусочки папороті.

Окрім людини, у колібрі немає інших ворогів. Сумнівно, щоб вони вали жертвами хижих птахів або звірів, оскільки перевершують їх у швидкості рухів.

Койот

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-03-2011

КОЙОТ, або вовк луговий, мешкає в Америці. Кремез­ний тулуб його завдяки довгому густому хутру здається ще товщим. Шия коротка і товста. Голова більш витягнута, ніж у вовка, зверху широка; морда гостра. Вуха досить великі, знизу широкі, з незакругленими кін­чиками. Світло-бурі очі мають круглу зіницю. Шерсть брудного жовту­вато-сірого кольору, що переходить на вухах і носі в іржаво-бурий, а на верхній частині шиї та спини — в чорнуватий. Боки шиї, лопатки, стегна і зовнішні боки лап світло-руді або світло-жовті, а черево і задні боки кінцівок білого кольору, вуха іржаво-бурого кольору. Краї губ білі, коло очей буро-сірого кольору. Хвіст біля основи сірувато-жовтого кольору з домішкою чорних волосин, а на кінчику зовсім чорний. Узимку шерсть на спині відростає до 10 см. Трапляються деякі видозміни в кольорі. До­рослі лугові вовки досягають 1,4 м завдовжки, з них на хвіст припадає 40 см. Висота в загривку 55 см.

Луговий вовк у Північній Америці водиться на широкій території, а саме на схід до Великих озер, а південніше — до Східного Техасу і в Мексиці. Англійські природодослідники говорять, що він живе великими зграями і ганяється за великими тваринами, а саме переслідує стада бізо­нів, причому дуже хоробро нападає на хворих, змучених або поранених биків. Принц фон Від і Одюбон, навпаки, стверджують, що він живе по­одинці або парами і за способом життя не відрізняється від нашого вовка. Він хапає все, що може схопити, і за хитрістю своєю не поступається на­шим вовкам і лисицям. Уночі він забігає в індіанські села, а взимку ниш­порить біля жител навіть удень, точнісінько так, як і вовк у снігову зиму під час морозів. У квітні лугові вовчихи живуть у виритих ними норах або в природних печерах, і там у них народжується 6—10 дитинчат. Тічка буває в січні і лютому, і в цей час койоти, які всі собаки, дуже збуджені. Тоді в преріях чутно їхні голоси — своєрідний, наприкінці дещо протяж­ний гавкіт. Багато індіанських собак за своїм зовнішнім виглядом дуже схожі на лугового вовка, тому можна припустити, що вони утворилися від схрещування лугового вовка з собакою. Про життя цієї тварини в неволі я можу повідомити з власного досвіду. Я якийсь час виховував лугового вовка, який жив у мене в кімнаті і поводився так само добре, як добро­душний собака, але тільки зі знайомими. Він у всьому був схожий на свійського собаку. Побачивши мого приятеля, стрибав від радості, махав хвостом і підходив, щоб його попестили; проте він ніколи не лизав руки того, хто його гладив, а просто їх обнюхував. Коли його залишали самого, він сумував і починав тужливо вити.

Козел Альпійський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-03-2011

КОЗЕЛ АЛЬПІЙСЬКИЙ, або козеріг альпійський (Capra ibex), що на­лежить до родини Порожнисторогі — горда, струнка і показна тварина з тулубом 1,5—1,6 м завдовжки, 80—85 см заввишки в плечах і масою 75— 100 кг. Тулуб його стиснений, шия середньої довжини, голова відносно маленька, але з великим опуклим лобом; ноги сильні і середньої висоти. Роги є у обох статей. У старих козлів вони досягають значних розмірів і товщини, вигнуті назад і дещо в сторони дугою або у формі півмісяця. Біля кореня роги товщі. Роги самця досягають завдовжки 80—100 см при масі 10—15 кг. У дорослої самки вони відносно малі, не більше 15—18 см, у розрізі майже круглі, мають незначні поперечні складки і просто залом­лені назад. У перший же місяць життя у дитинчати з’являються ознаки рогів; в однорічного козерога вони є ще коротким пеньком, на якому біля самого кореня видно перший поперечний наріст; на рогах дворічного козла з’являються вже два-три роздуті рубці. У трирічної тварини роги досягають 45 см, а кількість рубців значно збільшується. У дорослих ко­зерогів може бути до 24 таких рубців. Хутро козла грубе і густе, взимку довше, грубіше, кучерявіше і тьмяніше, ніж улітку. На верхній частині тулуба хутро коротше і густіше, ніж на нижній. На задній частині шиї і на потилиці шерсть подовжується і має вигляд гриви; крім того, у старих самців на загривку закручується чуприна, а під нижньою щелепою росте маленька борода не менше 5 см, якої немає у молодих козенят і кіз. На решті тіла хутро майже однакової довжини. Забарвлення хутра залежить від віку і пори року. Влітку переважає рудувато-сірий колір, узимку — жовтувато-сірий або чалий.

Згідно з давніми описами, козероги населяли раніше всі вершини Швейцарських Альп, а в доісторичну добу водилися навіть у передгір’ях. Під час римського панування вони були, мабуть, численні.

Козероги ходять стадами різної чисельності; старі козли приєднують­ся до стада тільки під час спаровування, у решту часу вони ведуть саміт­ницький спосіб життя. Самки з дитинчатами цілий рік живуть у нижчих горах, ніж самці, які до того прив’язані до високих круч, що тільки брак поживи або сильні холоди можуть змусити їх спуститися нижче. Пекучу спеку альпійські козероги зносять набагато важче, ніж сильний холод. Козероги пасуться ночами в лісах, але тільки-но зійде сонечко, як вони негайно починають дертися на вершини, відшукуючи для відпочинку найтепліші і найвищі місця, обернуті на схід або на південь.

Голос козерога схожий на свист сарни, тільки він більш протяжний. Переляканий козеріг видає коротке чхання, розгніваний — голосно фир­кає крізь ніздрі, маленьке дитинча мекає. Зір у тварини розвинений кра­ще за інші чуття. Розумовими здібностями він обдарований тією ж мірою, як і всі козли.

Раціон їхній складається із смачних альпійських трав, бруньок, листя і молодих пагонів, особливо їх цікавлять кріп, полин, чебрець, бруньки і гілки карликових верб, беріз, альпійських рододендронів. Улюбленими їхніми ласощами вважається сіль, і тому вони воліють триматися тих гір, де є солончаки.

Час спаровування припадає на січень. Козероги невтомно б’ються могутніми рогами. Через п’ять місяців після спаровування, наприкінці червня або на початку липня, самка народжує одне або двоє дитинчат, які за розмірами майже дорівнюють новонародженому свійському козе­няті. Сірий колір його хутра настільки схожий на загальний тон каміння, що навіть найпильніше соколине око не в змозі помітити або відрізнити козеняти від скелі.

Окрім людини, ворогів у альпійського козерога небагато. Великі хижі птахи, наприклад ягнятник, переслідують маленьких козенят, але майже завжди безуспішно завдяки пильності їхніх матерів. Найзгубніше впли­вають на козерогів несприятливі умови їх існування, особливо взимку і навесні. За дослідженнями Вільчека, у Валь-Саваранші велика кількість ] козерогів щороку гине через обвали, сходження лавини, притому жертвами катастрофи стають частіше дорослі, сильні козероги.

Найзлішим ворогом козерогів завжди була і буде людина, особливо | браконьєр. Полювання на альпійських козерогів у тому вигляді, як вона проводиться, може вважатися найнебезпечнішою справою у світі. Альпійський козел — тварина дуже рідкісна, і браконьєр змушений іноді по і 8—14 днів вичікувати його, переважно просто неба.

Коала

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-03-2011

КОАЛА, або сумчастий ведмідь (Phascolarctos cinereus), належить до ро­дини Коалові. Безхвосте тіло має міцну будову, голова товста, з короткою мордою, рот має защічні мішки, вуха великі і вкриті густою шерстю; пе­редні і задні лапи п’ятипалі. Перший і другий пальці передніх лап проти­ставляються трьом іншим. Задні лапи мають позбавлений кігтя великий палець, решта пальців мають гострі, довгі та загнуті кігті. У зубній системі впадають в очі нерівні верхні різці, маленькі ікла і горбкуваті кутні зуби; різців у верхній щелепі по три, у нижній лише по одному; псевдокутніх по одному, справжніх кутніх по чотири в кожній щелепі; ікла є лише у верхній щелепі.

Назва «сумчастий ведмідь» дуже відповідає цій тварині; справді, ко­па і за загальним виглядом, і за ходою, і за всією поставою дуже схожа на молодого ведмедя. Довжина його досягає 60 см, висота біля загривка становить близько половини цього розміру. Важка голова з далеко роз­ставленими вухами, вкритими кошлатою шерстю, з маленькими очима і широкою, тупою мордою. Хутро дуже довге і густе, дещо кудлате, але при цьому тонке, м’яке і волокнисте; морда уздовж перенісся і від носа до очей майже гола; зате шерсть на зовнішньому і внутрішньому боці вух дуже густа. Колір спини рудувато-попелясто-сірий, черева — жовтувато-білий, зовнішнього боку вух — чорно-сірий.

Лише у виняткових випадках ведмідь залишає верхівку дерева й опус­кається на землю, де пересувається ще повільніше, ледачіше і безпорад­ніше, ніж на гілках, і перебирається на інше дерево у пошуках нової поживи. Це тварина напівнічна, принаймні найсвітлішу і найспекотнішу частину дня вона проводить уві сні, глибоко заховавшись у верхівку кау­чукового дерева, яке є її улюбленою домівкою.

Надвечір коала починає їсти. Спокійно, невидимий для інших істот, які населяють цю гущавину, не поспішаючи, поїдає молоде листя і паго­ни дерев, тримаючи їх передніми лапами й обкушуючи різцями. Смерком іноді спускається і на землю і риється у ній, відшукуючи коріння.

Сумчастого ведмедя називають надзвичайно добродушною і мирною твариною, яку нелегко роздратувати. Він мовчки займається своєю спра­вою. Украй рідко вдається почути його голос, глухий гавкіт, який пере­ходить у різкий пронизливий крик лише в тому разі, якщо він дуже голод­ний або коли його настирливо дратують. У разі сильного гніву іноді стає в загрозливу позу. Але навряд чи у нього можна виявити серйозний намір кусатися або дряпатися.

Упіймати коалу, зважаючи на його тупість, можна без великих зусиль, і він мовчки підкоряється своїй долі. У неволі дуже скоро стає ручним, дуже швидко починає впізнавати свого господаря і навіть певною мірою звикає до нього. Коалу годують листям, корінням. їжу він підносить до рота передніми лапами, причому сідає під час прийому їжі на задню частину тіла, гам часом в інших випадках сідає, як собака.

Наскільки відомо, самка народжує тільки одне дитинча. Вона носить його, поки воно росте, в сумці, а потім ще довгий час на спині або на плечах і поводиться з ним із великою дбайливістю та любов’ю. Дитинча міцно причіпляється до материнської шиї і байдуже поглядає на навко­лишній світ у той час, коли мати з обережністю, що заслуговує на повагу, лазить по деревах.

Європейцям коала відомий лише з 1803 року; тубільці називають його «горибун» і вважають цінною дичиною. Заради м’яса вони переслідують його. Полюючи на коалу, залазять на стовбури заввишки понад 20 метрів, заганяють тварину на найвищу гілку і скидають його звідти своїм товари­шам або вбивають там же палицею.

Кити вусаті

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-03-2011

КИТИ ВУСАТІ, підряд Mysticeti. Небагатий на види підряд Беззубі (Вусаті) кити вирізняється тим, що у тварин, які належить сюди, зубів немає, а на верхній щелепі і піднебінні ростуть особливі рогові пластин­ки. Іншими ознаками можуть бути: дуже велика широка голова, окремі поздовжні дихала, вузька глотка. Найлегше, проте, їх розпізнати за наявністю рогових пластинок у роті. Вони не замінюють зубів і не схожі на них ні за походженням, ні за способом прикріплення до щелепи. У дуже молодих китів знаходили в щелепах невеликі кістяні тільця, які мож­на вважати зародками зубів; рогові пластинки, які виростають пізніше, з’являються не на щелепах, а на піднебінні і не з’єднані безпосередньо з кістками голови. їхнє поперечне положення на верхній частині по­рожнини рота нагадує піднебінні зуби риб. Ці пластинки складаються з рогової, а не кістяної речовини, очевидно, нашкірного походження, і мають вигляд тригранних, рідше чотиригранних призм, у яких мож­на розрізнити зовнішню і внутрішню речовину. Перша складається з тонких рогових листочків, що лежать один на одному, а остання, тоб­то внутрішня речовина, утворюється паралельними трубочками, які на кінці пластинки розщеплюються на безліч грубих щетин. Викривлені рогові листочки з’єднують пластинки біля їхнього кореня, що сидить у багатому на кровоносні судини шарі шкіри до 2 см завтовшки; шар цей і служить для живлення пластинок. Вони мають трикутну форму і зви­сають вертикально з піднебіння з боків серединного поздовжнього кіля, утвореного вкритим лише слизовою оболонкою лемешем. Найдовші з цих пластинок, яких налічують від 250 до 400, знаходяться посередині кожної щелепи; найкоротші — на краю морди і ззаду, біля місця при­кріплення нижньої щелепи, причому від середини до країв розміри їх зменшується поступово. Спереду пластинки сидять дуже тісно одна біля одної, ззаду проміжки між ними збільшуються. Якщо дивитися на цей апарат збоку, то він схожий на гігантський гребінь, окремі зубці якого мають досить гладку й опуклу поверхню. Якщо ж розглядати його спе­реду, то він схожий на склепіння, із стелі якого з боків кіля, що зна­ходиться посередині, звисає безліч довгих гнучких волокон. Коли кит закриває рот, то нижня щелепа уміщує в собі весь роговий апарат верх­ньої щелепи; пластинки торкаються, якщо не скрізь, то принаймні країв язика, й абсолютно відділяють піднебінну порожнину від навколишньої води; таким чином пластинки ці утворюють ніби сито, що зупиняє на­віть найменших і слизьких тварин, якими ці кити живляться.

Щелепи мають величезні розміри порівняно з дуже невеликою мозко­вою частиною черепа; вони зігнуті великими дугами і спереду витягнуті у вигляді дзьоба. Лопатки дуже широкі, а передні кінцівки влаштовані по-різному, але великого пальця в більшості випадків немає. Величезний язик своїми краями приріс до шкіри рота і нерухомий. Отвір стравоходу дуже вузький, а шлунок поділений на три частини. Дорослі кити досягають 20-30 м довжини і важать від 20 до 150 тис. кг. Це найбільші тварини з тих, що нині живуть на Землі. У великого кита маса тіла відповідає приблизно 30—35 слонам або 150—170 бикам; із жиру такого чудовиська виходить іно­ді до 300 гектолітрів ворвані (понад 600 сорокавідерних бочок).

Із зовнішніх чуттів у них найкраще розвинені зір, слух і дотик. За тямущістю ці кити стоять нижче зубастих. Усі беззубі кити полохливі, бо­язкі, тому вони живуть мирно зі всією рештою морських тварин. Коли на них нападають, то іноді прокидається властива всім тваринам сміливість, яка в деяких випадках переходить у сильне роздратування; вони тоді за­хищаються відчайдушно і нерідко з успіхом, але в більшості випадків вони завдають своїм ворогам мало шкоди. Головним знаряддям захисту служить у них хвіст. Одного удару китового хвоста достатньо, щоб роз­бити на тріски великий човен або підкинути його в повітря.

Самки народжують одне, рідко двоє дуже великих дитинчат, довжина яких при народженні дорівнює 1/3—1/4 довжини матері; вони довго году­ють їх молоком, дуже до них прив’язані, захищають їх із великою мужніс­тю, часто підтримують їх, притискуючи до себе одним ластом, і водять із собою, поки дитинча не стане цілком дорослим. Беззубі кити, ймовірно, ростуть дуже швидко, але все ж таки минає багато років, поки вони не досягнуть своїх справжніх розмірів.

Кит гренландський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-03-2011

КИТ ГРЕНЛАНДСЬКИЙ, належить до родини Справжні, або Гладкі, кити підряду Вусаті кити, незграбне створіння, у якого всі частини тіла здаються непропорційними. Вже мореплавці, які ло­вили цього кита 300—400 років тому, говорять лише про китів, що мали не більше 20 м завдовжки. Пехуель-Леше подає такі розміри кита, убитого в Льодовитому океані на північ від Берингової протоки: довжина тіла 16,4 м, ширина хвоста — 6,7 м, довжина найбільших рогових пластинок — 3,25 м. Проте не можна заперечувати, що іноді ловили китів і більших розмірів.

Порівняно з іншими тваринами цього ряду гренландський кит ма­сивніший, тулуб короткий, товстий і круглий, до хвоста він дуже зву­жується, на середині голови, біля того місця, де знаходяться дихала, по­мітне невелике підвищення, а внизу біля горла — незначне заглиблення; очі, які за розмірами ледве перевищують очі бика, розташовані одразу за зчленуванням нижньої щелепи. Вуха, отвори яких не ширші за товщину гусячої пір’їни, знаходяться трохи позаду очей. Дихала мають вигляд двох вузьких щілин близько 45 см завдовжки і формою нагадують латинську букву Б; вони знаходяться на відстані 3 м від краю морди на найвищій частині голови. Ласти цього кита відносно широкі, товсті, на передній частині опуклі, а на задній — дуже увігнуті і на верхньому та нижньому боці мають по короткому закругленому кілю. Вони кріпляться одразу за очима, приблизно на середині тіла. У роті знаходять до 300—360 рогових пластинок. Найбільші з них можуть бути до 5 м завдовжки і важити до 3—3,5 кг. Язик м’який і всім своїм нижнім боком приріс до шелепи. Шкі­ра скрізь гола, за винятком декількох товстих щетин на кінці обох щелеп та дещо тонших із боків голови і між дихалами, де вони дуже короткі, си­дять у два або три ряди і бувають часто зовсім стерті. Шкіра, що вкриває тіло, досить тонка, міцна, м’яка, наче оксамит, і схожа на шевську шкіру, просочену олією. Під нею лежить шар жиру до 20—45 см завтовшки. За­барвлення тіла надзвичайно мінливе; верхня частина голови, за словами Брауна, забарвлена в сірувато-білий, ніби молочний колір, який па краї морди переходить у чорну пляму, що має близько 15 см завширшки. Ре­шта спини майже одноколірна, а саме темно-синя, причому старі кити темніші, а молоді світліші. У старих китів темний колір тулуба поширю­ється і на щелепі, тоді як у молодих там помітні нерівні білі плями. За очима і зчленуваннями нижньої щелепи зазвичай знаходяться дві світлі плями; подібна ж маленька пляма знаходиться на повіках, а біля початку хвоста також видно декілька нерівних білих плямочок. Самки зазвичай більші і жирніші за самців. Обидва вим’я їх, які за розмірами приблизно дорівнюють вимені корови, оточені білими плямами.

Найчастіше кити трапляються невеликими групами, до 3—4 тварин, але під час своїх далеких мандрівок кити збираються іноді в досить великі стада. Досвідчені китолови стверджують, що в стадах знаходяться кити приблизно одного і того ж віку, отже, старі об’єднуються окремо від мо­лодих.

Коли кит нічим не стривожений, то він наближається до поверхні води через 10—15 хвилин, залишається там до 1—3 хвилин, щоб подихати, і наостанку до 4—6 разів сильно втягує в себе повітря. Обидва фон­тани його майже з’єднуються в один, і висота їх часто сягає до 4 м, тому їх видно здалека. Скоресбі говорить, що гренландський кит, коли шукає собі поживу, то залишається під водою до 15—20 хв; якщо ж він поране­ний, то може там перебувати півгодини, а іноді навіть цілу годину; проте той кит, який пробув у воді понад 40 хв, підіймається на поверхню дуже знеможений.

Із зовнішніх чуттів досить розвинені тільки зір і дотик, проте припус­кають, що й інші зовнішні чуття досить добре діють, коли кит перебуває під водою. Слух його на повітрі такий слабкий, що він, за спостереження­ми Скоресбі, не чує гучного крику на відстані довжини корабля; коли ж він пливе під водою, то втікає від незначного плескоту весел і будь-якого шуму на кораблі.

Гарної днини багато хто спостерігав кита і під час його сну. Він тоді лежить не ворушачись на поверхні води, причому верхівка голови зна­ходиться над водою; він тоді дихає спокійно, не випускаючи фонтанів, і утримується в рівновазі тихим рухом плавців. Пожива його складається головним чином із дрібних ракоподібних тварин, а також із м’якотілих, переважно крилоногих, які в такій великій кількості трапляються в морі, що забарвлюють деякі місця його поверхні в оливковий колір. Важко припустити, щоб він ковтав великих риб, і, ймовірно, він проковтує лише тих невеликих риб, які випадково потраплять до його величезної пащі. Послід його забарвлений у червоний колір.

За однаковими між собою даними Скоресбі і Брауна, спаровування відбувається в червні, липні і серпні. Браун, так само як і Скоресбі, ви­значає тривалість вагітності у 10 місяців і відкидає думку, що самка наро­джує лише через два роки, хоча не заперечує складності перевірки цього припущення за допомогою спостережень. Зазвичай народжується тільки одне дитинча і лише в окремих випадках — двоє. Народження дитин­чат відбувається в березні або квітні. Дитинча довго годується молоком, можливо, навіть цілий рік. Самка лягає трохи набік, щоб дитинча могло зручно схопити сосок. За словами Скаммона, розміри новонароджених дитинчат бувають дуже різні: в середньому до 3—5 м. Росте воно над­звичайно швидко, і вже під час ссання довжина його досягає 6 м при обхваті 4 м, причому вага сягає до 6000 кг. Як одностайно запевняють усі спостерігачі, мати дуже турбується про своє дитинча. Маленьких китів, які ще не розуміють небезпеки, ловлять дуже легко, головним чином для того, щоб принадити матір: вона завжди приходить на допомогу до сво­го пораненого дитинчати, разом із ним підіймається на поверхню води, щоб подихати, жене його перед собою, щоб воно втекло, прагне допо­могти йому, обхоплюючи його одним із ластів, і дуже рідко кидає його, поки воно живе; тоді буває дуже небезпечно наближатися до самки. Через страх за життя свого дитинчати вона забуває про обережність, сміливо кидається на переслідувачів і залишається біля маленького кита навіть тоді, коли сама поранена кількома гарпунами.

За спостереженнями Пехуель-Леше, кити різняться між собою не тільки зростом, але також і кількістю жиру. Крім того, жир буває різної якості і в деяких випадках дає набагато менше ворвані, ніж можна було б очікувати.

Окрім людини, на кита нападає тільки страшна косатка. Цих тварин дуже непокоять різні паразити, які поселяються на їхньому тілі, особливо з класу Ракоподібні, так звана китова воша; рак із ряду Плосконогі живе на спині у кита в кількості багатьох сотень тисяч і так роз’їдає його шкі­ру, що тварина здається ураженою серйозною хворобою. Жолуді морські (Мапт) також паразитують у нього на шкірі; біля них виростає багато водоростей, тому кит часто носить на собі цілий світ дрібних морських тварин і рослин.