Кашалот

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-03-2011

КАШАЛОТ є представником родини Зубасті кити і називається гренландцями «кегутилик». Кашалот, поза сумнівом, найнезграбніший вид цього ряду китоподібних. Він відрізняється надзвичайно масивною головою, на якій морда дуже роздута і спереду ніби обрубана. У нього тільки одне дихало, розташоване несиметрично на лівому боці голови. Нижня щелепа кашалота складається з двох половин, які дуже близько стоять одна до одної і створюють спереду надзвичайно гострий кут; на нижній шелепі ми помічаємо один ряд конусоподібних, майже однакових розмірів зубів; на верхній щелепі — тільки недорозвинені зуби. Досвідчені китолови вважають, що всі кашалоти належать до одного виду, але вважають, що різні місцеві умови і кількість поживи впливають не тільки на розміри цього кита, а й на будову деяких частин тіла.

Ласти порівняно з довжиною тіла дивно малі: у найбільшої тварини вони не бувають довшими за 2 м при 1 м ширини. Величезна голова кашалота схожа на потворну колоду і за шириною і висотою не відріз­няється від тулуба, який непомітно з нею з’єднується. Якщо розглядати тулуб спереду в поперечному розтині, то середина спини дещо увігнута; боки спочатку йдуть майже прямовисно, але до живота дуже розширю­ються, а на нижньому боці живота утворюється ніби кіль, дуже тупий на передній третині тіла, який потім до хвоста дедалі більше загострюється. На останній третині спини височіє низький горбоподібнй і ніби роздутий жировий плавець, який не може рухатися, спереду підноситься поступово, а ззаду він ніби обрізаний. Короткі, широкі і товсті ласти прикріплені одразу за очима; на верхній поверхні їх помітні п’ять по­здовжніх складок, що відповідають пальцям, а на нижньому боці вони зовсім гладкі. Хвостовий плавець не має ззаду великої вирізки і тому не розділений на дві лопаті; у молодих особин задній край його має складки, а у старих він гладкий, і задній край утворює майже пряму лі­нію. Від спинного плавця до хвоста уздовж спини розташовані декілька підвищень, які мають вигляд невеликих горбів. Дихало розташоване не на лобі, як у інших китів, а біля верхнього краю морди; воно лежить не на самій середині, а трохи ліворуч і має вигляд щілини, викривленої у вигляді французької Б, до 20—30 см завдовжки. Паща дуже широка і розкривається майже до очей. Нижня щелепа набагато коротша і вужча за верхню, яка при закритому роті її обхоплює; на верхній щелепі по­мітні також конусоподібні зуби без коренів, з яких багато потім випадає, а решта майже не випинаються з ясен. Зубів нижньої щелепи набагато більше, їх буває до 39—52; на одному боці часто більше, ніж на другому. У молодих тварин кінчики зубів гострі, згодом вони притупляються, а у дуже старих тварин вони складаються з порожнистого емалевого конуса, порожнина якого наповнена кістяною речовиною. Голова вражає своєю величезною масою і тим, що до морди вона зовсім не звужується, а череп примітний своєю несиметричністю. На голові під шаром жиру, декілька сантиметрів завтовшки, знаходиться шар сухих жил, які закривають со­бою порожнину, розділену навпіл поперечною перегородкою з багатьма отворами. Уся ця порожнина наповнена прозорою маслянистою рідиною, спермацетом, який, до того ж, знаходиться у довгій трубці, що йде від голови до хвоста, і в невеликих мішечках, розсіяних у м’ясі та жирі. У шиї шість зрощених хребців. Лопатка досить вузька, плечова кістка коротка і товста і зрослася із ще коротшим передпліччям.

М’ясо кашалота тверде, крупноволокнисте і порізане багатьма тов­стими і міцними сухожиллями. Зверху м’яса лежить шар жиру різної тов­щини. Шкіра гола, майже зовсім гладенька; зверху вона темно-бурого, іноді майже чорного кольору, а живіт, хвіст і нижня щелепа забарвлені світліше; у дуже старих китів світле забарвлення поширюється і на голо­ву. Язик усім нижнім боком зрісся з нижньою щелепою, шлунок поділе­ний на чотири частини, кишки в 15 разів довші за тулуб, дихальне горло розділене на три головні гілки. Крім того, ще примітна будова сечового міхура, який наповнений темною, оліїстою, оранжевого кольору рідиною. У цій рідині плавають іноді кулясті тверді грудки до 8—30 см у діаметрі і до 6—10 кг ваги; імовірно, це наслідки хвороби, схожі на сечове каміння інших тварин. Грудки ці і являють собою дорогоцінну речовину — амбру (воскоподібна речовина, що утворюється у травному тракті кашалота. Ви­користовують у парфумерії).

Кашалот водиться майже у всіх морях, за винятком Льодовитого океану і сусідніх із ним морів. Мабуть, він так само добре почувається в помірному і холодному поясі, як і в тропічних морях, під пекучим промінням сонця. Проте у великій кількості кашалот водиться тільки в теплих морях, а в хо­лодних трапляються лише тварини, які окремо мандрують або відстали від зграї. На думку Пехуель-Леше, справжньою батьківщиною кашалота слід вважати моря між 40° північної широти і таким самим градусом південної широти; звідти він, ідуючи теплими течіями, заходить іноді як на північ, так і на південь до 50°, а іноді й далі.

Навіть спокійно плаваючи, кашалот проходить 3—6 морських миль за годину, а в збудженому стані так швидко розсікає хвилі, що залишає за собою пінистий слід, наче пароплав. Його можна здалека впізнати за його рухами. Трапляється навіть, що він із великою силою викидається над поверхнею води, повторює це два, три рази поспіль, а потім надовго йде в глибину. Якщо його довго переслідують або турбують, то він також стає вертикально у воді, виставляючи голову, щоб озирнутися довкола, або лягає горизонтально на воду і перевертається з боку на бік. Коли він виринає, то випускає не дуже високий, зазвичай не вищий за один метр, фонтан, нахилений уперед і дещо наліво і з щогли корабля помітний на відстані від 3 до 5 морських миль. Якщо кашалот поспішає, то дихає лише протягом 2—4 секунд і при цьому гучно пихкає; якщо ж він спокійний, то залишається на поверхні води удвічі і втричі довше. Кількість подихів залежить від розмірів тварини, але кожен подих, якщо його не турбують, відбувається щоразу за однакову кількість секунд над поверхнею води, і проміжки між вдихами, під час яких він залишається в глибині, також однакові. Самки і дитинчата обох статей залишаються під водою наба­гато менше, ніж старі самці; останні видувають свої фонтани протягом 10-15 хвилин, повторюючи це 40, 60 і навіть 70 разів поспіль; після того вони ніби перекидаються, виставляють над водою свій хвіст і, досягнув­ши прямовисного напряму, глибоко пірнають у воду, де залишаються до наступного вдихання 20, 40, а іноді і 50 хвилин.

Із зовнішніх чуттів дотик, мабуть, посідає перше місце: у шкірі зна­ходиться безліч нервових сосочків, і вона здатна сприймати найнезначніший дотик. Зір не дуже поганий, і слух, імовірно, досить розвинений, оскільки кашалот чує навіть негучні звуки. Китолови знають це дуже до­бре і у тиху погоду уникають будь-якого шуму, якщо хочуть підстерегти свою здобич. За своїм характером кашалот більше схожий на дельфінів, ніж на беззубих китів, але уникає близькості людини набагато ретель­ніше, ніж товариський дельфін. Часто спостерігали, що невелика зграя дельфінів може змусити поспішно втікати величезне стадо кашалотів; із досвіду також відомо, що старі самці у разі наближення корабля прагнуть якнайшвидше врятуватися втечею. Траплялося, що ціле стадо так силь­но лякалося наближення ворога, що, ніби збожеволівши, залишалося на місці, рухаючись нерозумно і безладно, і таким чином давало можливість людям убити кількох тварин.

Матерів із сисунами можна побачити в будь-яку пору року. Беннет же, який докладніше за інших розповідає про дитинчат, стверджує, що сисуни в березні, квітні, жовтні і листопаді не зустрічаються; це, проте, не доводить, що у зазначені місяці дитинчата зовсім не народжуються. Після 10-місячної вагітності самки народжують одне і рідко двоє дитин­чат. Новонароджені кашалоти в чотири рази менші за матір і одразу після появи на світ починають весело плавати біля матері. Для годування мати лягає на бік, і дитинча схоплює сосок не кінчиком, а кутиком рота.

Полювати на кашалотів почали вже зі стародавніх часів, але особливо настійно китолови стали переслідувати їх із кінця XVII століття за при­кладом американців. Від початку XIX століття головним місцем ловлення кашалотів є південна частина Тихого океану, і цим майже виключно за­ймаються англійці та північноамериканці.

Полювання на кашалота пов’язане з більшими небезпеками, ніж лов­лення інших китів. Беззубі кити тільки у виняткових випадках намагають­ся завдати шкоди своїм переслідувачам, тоді як кашалот у разі нападу на нього захищається, хоробро йде на супротивників і як зброєю користу­ється не тільки своїм хвостом, але навіть своїми страшними зубами. Крім того, китолови знають із власного досвіду, що кашалот, захищаючись, не тільки завдає човнам удару своєю головою або могутнім хвостом, а й хапає їх пащею і легко розламує зубами.

Окрім сала, з якого виходить дуже гарна ворвань, кашалот дає ще спермацет і амбру. Спермацет, який виходить із порожнин на голові, у свіжому стані рідкий, прозорий і майже безбарвний, але на холоді за­стигає і набуває тоді білого кольору. Чим більше його очищають, тим він робиться міцнішим і сухішим, так що нарешті набуває вигляду дріб­нозернистої маси, яка складається з тонких листочків, що мають блиск перламутру. Його використовують для деяких мазей. Ще дорогоціннішим продуктом є амбра. Це легка, м’яка, воскоподібна маса, забарвлена в різ­ний колір. На дотик вона масна, має приємний запах, від тепла розм’як­шується, в киплячій воді перетворюється на оліїсту рідину, а за сильної спеки випаровується. її найчастіше використовують для благовонних ку­рінь або домішують до ефірних олій і мила. Ще давні римляни й араби високо цінували амбру і використовували її, а у греків вона була відома як заспокійливий медичний засіб, який уживали проти судом.

Канюк

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-03-2011

КАНЮК ЗВИЧАЙНИЙ (Buteo buleo) належить до родини Яструбині. Вирізняється маленьким, вузьким, сильним, загнутим дзьобом, невизначеними плеснами, відносно короткими лапами, широкими крилами, в яких махові пера від третього до п’ятого мають однакову довжину, але довші за інші, та коротким, прямо усіченим хвостом, який прикривається складеними крилами. Досягає завдовжки 50—56 см при розмаху крил 120—125 см; довжина крила дорівнює 38—40, довжина хвоста 26 см. Про колір його важко сказати щось певне, оскільки забарвлення канюка надзвичайно різноманітне і рідко можна бачити двох птахів, забарвлених однаково.

Літає він повільно, але легко, майже без шуму і пролітає великі про­стори ширяючи. Нападаючи, він падає на землю, щільно притиснувши крила до тіла, розправляє їх унизу, пролітає ще певну відстань над землею і потім хапає свою здобич, широко розставивши лапи. Під час звичайного полювання він рідко злітає на значну висоту, але навесні, і саме під час спаровування, злітає вгору надзвичайно високо.

Голос канюка схожий на нявчання кішки. Із чуттів найвище стоїть зір; але і слух його гострий, дотик тонкий, смак також помічений, а нюх, мабуть, розвинений більше, ніж ми думаємо.

Наприкінці квітня або на початку травня канюк селиться у своєму старому гнізді або будує нове. Він вибирає для цього зручне дерево в листяних або хвойних лісах і будує по можливості близько від стовбура, на рогатині гілок або у зручній розколині товстого суччя майже завжди велику споруду, котра збільшується з роками в об’ємі, якщо він не ви­рішить скористатися гніздом ворона чи ворони, яке здасться йому зруч­ним. Гніздо в діаметрі має близько 60 см, найбільше — 80 см. Кладку складають 3—4 яйця. Пташенят вигодовують обоє батьків. Нападає на зайців, куріпок, в’юрків, жайворонків, фазанів, але не менш точно і те, що головну поживу його складають все-таки миші, щури, ховрахи, жаби, змії, цвіркуни та інші комахи.

Канна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-03-2011

КАННА (Tragelaphus oryx), що належить до родини Порожнисторогі, досягає завдовжки майже 4 м, з яких 70 см припадає на хвіст; висота біля загривка 1,5—1,9 м; маса 500 кг, а за Гаррісом, досягає навіть до 1000 кг. Забарвлення змінюється залежно від віку, а за спостереженнями Селуса, і залежно від місцевості. У дорослих самців верхня частина тіла світло-бурого або жовтувато-сірого кольору з іржаво-червоним відтінком, боки жовтувато-білі, нижня частина тіла і зовнішня поверхня гомілки та перед­пліччя також жовтувато-білі; голова світлого жовтувато-бурого кольору, а грива на потилиці і пучок волосся на підгрудді жовтувато-бурі або тем­но-руді. Смуга на спині майже такого ж кольору. Самки значно менші за самців і не такі кремезні, роги у них довші і стрункіші, зазвичай ширше розставлені і більш чи менш загнуті; підгруддя або мале, або його зовсім немає, забарвлення темніше, ніж у самців. Часто трапляються смугасті канни, іноді ця смугастість виражена дуже чітко, іноді слабко; зазвичай смуги бувають поперечними. Найдовші роги, які доводилося вимірювати Селусу, у самців дорівнювали 76 см, а у самок 86 см. Роги у самців із ві­ком стираються, тому у дуже старих самців їх довжина лише 30—40 см. Дитинча канни, що народилося у Франкфуртському зоологічному саду, мало 65 см завдовжки, голова у нього була дуже тонка і витончена, при­крашена маленькими ріжками завбільшки 3 см; ноги високі, суглоби над­звичайно роздуті; забарвлення таке ж красиве, жовтувато-сіре, як і в ма­тері, але на одному боці у нього було 10, а на другому 8 білих поперечних смужок завширшки не більше 1 см, що тяглися від спини до черева.

Канна поширена у всій південній, а також у східній частині Аф­рики, де трапляється значно північніше за екватор. Улюблені пасо­вища — трав’яні степи, рідко порослі мімозами; під час посухи вони перекочовують у багаті на води низовини. Але дивно, що канни трапля­ються і в горах, і притому в найдикіших, майже неприступних місцях. Канни люблять пастися на невисоких горбах, які в Південній Африці часто, подібно до островів, випинаються над кам’янистими, позбавле­ними рослинності рівнинами. Зазвичай антилопи тримаються групами по 8—10 голів, у яких тільки один або двоє самців. Але в окремі періоди такі групи об’єднуються у великі стада. Здалека канн можна сприйняти за стадо худоби: одні тварини поволі ходять, поскибуючи траву, інші грі­ються на сонці або відпочивають під тінню рідких мімоз, пережовуючи жуйку. Змінюючи місце пасовища, канни під проводом старого самця поволі біжать в одному напрямі. Якщо канну переслідують, то вона вті­кає нешвидкою, але дуже великою риссю, а в крайньому разі пускається в галоп і біжить таким чином дуже довго.

За повідомленням Ліхтенштейна, пожива канн складається з тих са­мих рослин, які служать відмінним кормом для овець і биків; пахучість трав, очевидно, виявляється надзвичайно корисною для всіх жуйних. Старі самці-канни поширюють такий сильний запах мускусу, що завдяки йому не тільки здалеку можна виявити присутність цих тварин, а й можна впізнати місце їх відпочинку, яке вони давно вже покинули.

Усі місяці посухи, коли мало корму, канни бувають досить мляві, але в інший час між старими самцями часто відбуваються жорстокі бійки, під час яких вони завдають один одному небезпечних ран і ламають роги. Сильні і злі самці проганяють слабших зі стада. Вигнані самці об’єд­нуються разом і живуть холостяками. Мабуть, спаровування у канн не пов’язане з певною порою року, принаймні Гарріс запевняє, що в різні місяці можна бачити вагітних самок і маленьких телят. За спостережен­нями, проведеними над тваринами, що перебували в неволі, вагітність триває 282 дні. Спіймані молодими, канни приручаються чи не легше, ніж навіть добродушні дикі види биків.

Калонг

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-03-2011

КАЛОНГ, або лисиця велика летюча. При довжині тіла в 40 см має розмах крил 1,5 м. Забарвлення спини темно-буре, на череві іржаво-чорне, на голові і шиї рудувато-червоне; літальна перетинка коричневого кольору.

Калонг живе на Яві, Суматрі, Банді й Тиморі, як і всі члени цієї родини, у великих лісах або в гаях із плодових дерев і тут вибирає для свого спо­кійного існування гілки дерев. Окремі дерева бувають буквально обвішані сотнями і тисячами цих тварин, які, якщо їх не турбувати, віддаються тут денному сну; але якщо їх злякати, вони величезними зграями кружляють у повітрі. З настанням вечора вся ця маса починає ворушитися. Логан бачив мільйони калонгів у болотах на північному березі Сінгапуру: увечері ставало зовсім темно від цієї маси тварин. Навпаки, Гаскарл пише мені: «Я ніколи не помічав, щоб калонг літав тісно скупченими зграями, а постійно бачив у Батавії тільки окремі екземпляри, втім, у значній кількості, які прямували увечері переважно до узмор’я». Під деревами, які калонги використовують для сну, знаходиться маса їхнього калу і поширює такий сильний запах, що місце відпочинку тварин часто можна визначити за допомогою нюху.

Пожива калонгів складається з найрізноманітніших плодів, особливо зі смокви і манго, заради яких вони масами нападають на плодові сади на Яві, причому часто завдають значних збитків. Утім, вони не задовольня­ються тільки рослинною їжею, а переслідують різних комах і навіть ма­леньких хребетних тварин. Так, Шорт, на величезний свій подив, нещодав­но відкрив, що вони ловлять рибу. «Коли я жив у Конлеверамі, — говорить він, — мою увагу привернув ставок, який утворився від дощу, що пройшов недавно; він був буквально наповнений дрібними рибками, які грали у воді і часто з’являлися на її поверхні. Це явище — раптова поява риб у ставку, який час від часу висихає і знову наповнюються водою, — не було для мене чимось новим; увага моя була звернена на безліч великих птахів, які важко літали над водою, ногами схоплювали то там, то тут рибку і віддалялися зі здобиччю на дерева, щоб там з’їсти її. При уважнішому спостереженні я переконався, що передбачуваними птахами були калонги».

Вони швидко звикають до втрати свободи, стають ручними, і догляда­ти за ними неважко. Калонги примхливі на волі — вибирають тільки найсоковитіші плоди, проте невимогливими виявляються в неволі — їдять будь-які фрукти, які тільки їм дають, але віддають перевагу м’ясу.

Калан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-03-2011

КАЛАН, або видра морська, що належить до родини Ку­ницеві, мешкає виключно в морі. Це представник особливого роду, який утворює, можливо, сполучну ланку між видрами і тюленями. Голова його, щоправда, дещо стиснена, але кругліша, ніж у прісноводих видр. Шия ко­ротка і товста, тулуб циліндричний, хвіст короткий, товстий, сплюснутий, клиноподібно загострений і густо оброслий волоссям. Передня пара ніг лиш трохи відрізняється від ніг річкової видри, а задня має абсолютно своєрідну будову. Передні ноги відрізняються від ніг річкової видри тільки своїми укороченими пальцями, які з’єднані мозолястою, знизу голою пе­ретинкою і закінчуються маленькими та слабкими кігтями. Задні ж лапи є ніби плавцями, схожими на ласти тюленів, від яких вони відрізняють­ся тим, що зовнішні пальці довші за внутрішні. Задні лапи морської ви­дри значною мірою нагадують лапи бобра, з тією тільки відмінністю, що вони вкриті зверху і знизу коротким густим шовковистим волоссям. Хутро складається з довгого прямого волосся ості темно-бурого кольору з білими цятками, утвореними з білих кінчиків волосся. Молоді тварини мають до­вге, жорстке, біле або буро-сіре волосся, яке зовсім приховує тонкий бурий підшерсток. Дорослі морські видри досягають загальної довжини щонай­менше 1,5 м, з яких близько ЗО см припадає на хвіст, і ваги від ЗО до 40 кг. Зона поширення морської видри обмежується північною частиною Тихого, або Великого, океану, приблизно ланцюгом Алеутських островів і остро­вом Беринга. Біля американських берегів вона спускається далі на південь, ніж біля азіатських, а саме, за Скаммоном, до 28° північної широти, але й тут також з року в рік стає дедалі рідкіснішою.

За способом життя калан так само цікавий і приємний, як веселий і кумедний за вдачею. Коли він біжить, хутро його блищить яскравіше за найчорніший оксамит. Калани воліють триматися сім’ями. Самок каланів можна цілий рік бачити з дитинчатами. Вони народжують тільки по одно­му дитинчаті. Малюки народжуються зрячими і зі всіма зубами. Самки носять їх у роті, а в морі — лежачи на спині й обхопивши їх передніми лапами, подібно до того як жінка тримає в руках своє дитя.

Рухи каланів надзвичайно граціозні й швидкі. Вони відмінно плавають і дуже спритно бігають. Під час сну вони лежать на землі, згорнувшись, як собаки; виходячи з води, обтрушуються і чистяться передніми лапами, як кішки. Вони бігають дуже швидко, але при цьому описують криві лінії.

У липні або серпні калани линяють, утім, не дуже, і стають тоді дещо бурішими. Кращі хутра тому виходять у березні, квітні і травні; більша частина їх іде до Китаю.

Наразі цей усюди переслідуваний дорогоцінний хутровий звір став не тільки рідкісним, а й украй боязким, що страшенно утруднює полювання на нього. Якщо полювання на каланів прогресуватиме і закон не вживе заходів з обмеження їх відстрілювання, то можна майже напевно ствер­джувати, що з часом калан буде зовсім винищений і, подібно до морської корови, описаної Стеллером, буде зарахований до тварин, за нашої, так би мовити, пам’яті знищених на земній кулі.

Какоміцлі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-03-2011

КАКОМІЦЛІ ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКИЙ і какоміцлі центральноамериканський — тварини пальцехід­ні, причому короткі кігті, які є на всіх п’яти пальцях кожної ноги, можуть втягуватися на половину своєї довжини.

Дорослий самець досягає завдовжки близько 95 см, з яких дві п’ятих припадає на частку хвоста. Статурою ця тварина нагадує невелику лиси­цю. Шерсть на спині темного буро-сірого кольору з домішкою чорного волосся. Щоки і нижня частина черева жовтувато-білі або іржаво-черво­ні, очі мають той самий колір і оточені темним кільцем; боки світліші. Уздовж шиї й ніг ідуть кілька нечітко позначених смуг. Хвіст білий із ві­сьма поперечними чорними кільцями.

Наскільки тепер відомо, какоміцлі живе в Мексиці й Техасі, причому в Мексиці мешкає у розколинах скель і в покинутих будівлях, а в Техасі селиться в дуплах дерев. Какоміцлі віддає перевагу тим із них, дупла яких зверху захищені від дощу. Тут вони живуть поодинці, прагнучи тримати­ся від людини на відстані, ховаючись у густому чагарнику. Тварина веде нічний спосіб життя. Какоміцлі дуже прив’язується до вибраного ним дерева, рідко залишає своє дупло, поки його силоміць не виженуть звід­ти, і незабаром повертається назад, коли мине небезпека. За спостере­женнями Одюбона, він має дивну звичку обгризати кору дерева навколо входу до свого дупла. Якщо мисливець не бачить під деревом трісок або уламків, то він може бути абсолютно упевненим, що тварини вже немає в її колишньому житлі. Дупло всередині вистилає травою і мохом; тут же можна знайти і шкаралупи горіхів, вміст яких, без сумніву, був виїдений какоміцлі, хоча головну поживу його складають різні дрібні ссавці, птахи і комахи.

Какоміцлі — жвава, грайлива і весела тварина, яка своїми рухами і кривляннями багато в чому нагадує білку, і внаслідок цього вона дістала назву у мексиканців — «котяча білка». Якщо вигнати какоміцлі з дупла, він загинає хвіст на спину, але не може сідати на задні лапи, як це робить білка. Лазить какоміцлі чудово, але не може з такою упевненістю і сприт­ністю, як білка, перестрибувати з сучка на сучок, а біжить, якщо налякати його, якнайдалі по одному сучку і намагається з його гілок досягти ін­шого, чіпляючись за нього кігтями. Іноді можна бачити, як він, умостив­шись на верхній частині якогось сучка, гріється на сонці. У такому разі він лежить, наполовину згорнувшись, нерухомо і, мабуть, спить; у разі щонайменшої ознаки небезпеки він, проте, поспішно ховається в своє дупло і знову з’являється тільки після заходу сонця. Одюбон вважає, що на одному й тому ж дереві живе завжди не більше одного екземпляра.

До Європи, наскільки мені відомо, ця тварина потрапила живою тіль­ки одного разу, а саме 1853 року.

Какаду

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-03-2011

КАКАДУ. Найпомітнішою їх відмінністю є великий рухомий чуб на голові. Зона їх поширення тягнеться від Філіппінських островів до Нової Зеландії і від Тимора до Соломонових островів. Майже всі види об’єдну­ються у великі зграї, що населяють ліси і гаї та налітають звідти на навко­лишні поля і луки. Усі какаду розумні й тямущі й обдаровані переважно серйозною і покірливою вдачею; у них, крім того, спостерігається велика цікавість і добра пам’ять. Як і інші папуги, какаду живуть на волі това­риствами, які зберігають зв’язок навіть у період розмноження. Ночують вони у листі високих дерев і зустрічають ранок гучними криками; потім знімаються з місця і летять на засіяне поле або до іншого місця, де спо­діваються знайти багатий корм. Плоди, зерна, насіння і частково бульби й цибулини складають їхню головну поживу.

Какаду часто привозять до Європи, і вони легко звикають до нашого клімату, при уважному догляді вони живуть у клітках дуже довго. Утриму­вання їх завдає дуже мало клопоту, оскільки вони поступово привчаються їсти все те, що й людина.

На півночі Австралії та сусідніх островах водиться чорний какаду, що належить до найбільших папуг. Його жахливий дзьоб довший за голову, а верхня щелепа закінчується довгим, повер­нутим усередину вістрям. Не менш примітний його довгий, м’язистий, валькуватий язик, який вкритий на кінці чорною роговою оболонкою і використовується птахом як ложка. Оперення його одноманітно чорне із зеленуватим вилиском і вкрите білим пилом, чуб складається з довгих, вузьких пір’їн сіруватого кольору. Какаду сидять зазвичай на верхівках найвищих дерев, гучно кричать хрипким голосом, вправно лазять і легко літають. Тубільці беруть молодих птахів із гнізда, вирощують їх і продають торговцям. Приручити їх дуже легко.

Найближчими родичами щойно описаного виду є червонохвості тра­урні какаду, які досягають розміру ворона. При­мітний їх великий дзьоб, зігнутий півколом; ноги сильні, закінчуються великими пальцями; крила довгі й гострі, хвіст також довгий і широкий; оперення м’яке, переходить на задній частині голови в чуб.

Молуккський какаду разом з одним австралій­ським видом належить до найбільших какаду і має біле оперення із слаб­ким рожевим вилиском і червоний чуб. На батьківщині він належить до найпоширеніших птахів і трапляється як на березі моря, так і всередині країни.

Каймани

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-03-2011

КАЙМАНИ належать до родини Алігатори. Мешкають у тропічній час­тині Південної Америки, відрізняються за внутрішньою будовою від аліга­торів лише тим, що у них немає кісткової перегородки між ніздрями і, крім того, у них не спина, а черево вкрите кістковим панциром. Колір шкіри у них взагалі чорний із жовтуватими плямами. Чорний кайман, що досягає завдовжки 4 м, дуже численний у річках, озерах і болотах Гвіани, північної частини Бразилії та у всьому басейні Амазонки. Щороку вони мандрують: у дощову пору року піднімаються вгору по річках і оселя­ються на затоплених водою низовинах, у болотах і калюжах.

Це дуже хижі й небезпечні тварини. Вони завдають мирним жителям величезної шкоди, постійно винищуючи свійських тварин. Утім, для лю­дини і великої худоби чорний кайман безпечний, оскільки через бояз­кість дуже рідко наважується нападати. Звичайну поживу його складають риби, а також невеликі тварини.

Індіанці гадають, що хвіст — найчутливіше місце у каймана, і вважа­ють, що у хвості міститься його головний життєвий центр.

Майже по всій Південній Америці живуть очкові каймани: крокодиловий (Caiman crocodilus), парагвайський (Caiman yacari), широкомордий (Caiman latirostris). Останній, більш звичайний, має завдовжки близько 3,5 м; верхня частина тіла темно-оливково-бурого кольору, а з боків за­барвлення сірувате; живуть шакари й очкові каймани переважно у Східній Бразилії, в Уругваї і в Перу, на схід від Анд. Шакари тримаються більше в мілких водних потоках і в стоячій воді, живляться переважно рибою, а також птахами, яких вони майстерно ловлять, і багатьма іншими твари­нами, навіть річковими молюсками. Людини взагалі бояться і при зустрічі швидко втікають від неї, хоча місцеві рибалки розповідають, що шакар нападає іноді на людей, які купаються, і пожирає їх; самка шакара також захищає дитинчат, і у цьому разі її страх перед людиною абсолютно зни­кає. Розмножуються вони надзвичайно швидко: самка відкладає близько 60 яєць, які зазвичай усі розвиваються.

Надмірному розмноженню цих тварин перешкоджають численні во­роги, які винищують молодих шакарів; особливо багато шкоди завдають їм грифи. Користі шакари не дають жодної, і на них полюють з метою винищування, хоча деякі індіанці із задоволенням їдять їхнє м’ясо.

Казуар шоломоносний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-03-2011

КАЗУАР ШОЛОМОНОСНИЙ вирізняється во­лосистим оперенням. Дзьоб у нього прямий, із боків стиснений, тому здається круглястим, на спинці опуклий. Перед трохи гачкуватим кінцем дзьоба, зверху і знизу, помітні зубці. Ніздрі, борозенки яких займають майже весь дзьоб, відкриваються біля самого його кінчика. Голова має кістяний шолом, який у всіх дотепер відомих видів має різну будову. Шия у верхній половині гола і дуже яскравого кольору, спереду ж зазви­чай є один або два шкірясті нарости. Короткі товсті ноги трипалі; кігті внутрішніх пальців більш ніж удвічі довші за кігті інших пальців. Короткі крила не мають справжніх махових пер; на їх місці помітні п’ять круглих стовбурів без борідок, які схожі на рогові шпильки; справжніх рульових пер теж немає. Покрив тіла швидше схожий на волосся, ніж на пір’я, оскільки короткі, жорсткі борідки стирчать роздільно і не мають бічних волокон. Шолом утворюється з підвищення лобової кістки і вкритий ро­говою масою. Виразної відмінності між статями немає.

Усі мандрівники, які хоч що-небудь могли повідомити про життя ка­зуарів на волі, погоджуються з тим, що вони, на противагу своїм родичам, населяють дрімучі ліси. На малонаселених островах вони не тільки не рідкісні, а навіть швидше звичайні, хоча трапляються завжди поодинці. Від Уеллеса ми дізнаємося таке:

«Ці птахи мандрують дрімучими гірськими лісами, які вкривають ост­рів Церам, і живляться переважно опалими плодами, комахами і ра­коподібними. Самка кладе 3—5 великих красивих зернистих зелених яєць на підстилку з листя; самець і самка насиджують обоє, навпере­мінно, протягом цілого місяця».

Казуари не бігають, а пересуваються підтюпцем, тримаючи тулуб у горизонтальному положенні; причому через подовжене пір’я надхвістя птах здається вищим ззаду, ніж спереду. Казуари йдуть один за одним не надто швидко, але якщо їм дійсно доводиться від когось утікати, то вони мчать із вражаючою швидкістю, роблячи при цьому на диво спритні повороти і стрибки іноді 1—1,5 м заввишки. Казуари відмінно плавають.

Цих птахів слід прилічити до рослиноїдних, хоча вони не зовсім гре­бують і тваринною їжею. Гааке виявив, що в лісах Нової Гвінеї казуари живляться переважно ніжними плодами, зерна яких траплялися не пере­травленими в їхньому посліді. Особливо вони люблять багряно-червоні плоди однієї пальми.

У неволі казуари часто кладуть яйця, але лише в небагатьох зооло­гічних садах вдалося вивести пташенят. Найбільша перешкода для роз­множення полягає в незлагідності самих птахів. Рідко можна знайти пару, яка жила б у мирі.

Кабарга сибірська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-03-2011

КАБАРГА СИБІРСЬКА (Moschus moschiferus) належить до родини Оле­нячі підряду Жуйні. Тварина не має ні рогів, ні слізних ямок, ні щіток на задніх ногах, і хвіст у неї дуже короткий. Самці вирізняються довги­ми великими іклами у верхній частині щелепи, які виступають назовні, стирчать із боків рота і спрямовані дещо назад. У верхній щелепі немає різців, у нижній на кожній стороні помітні по три різці й одному іклу і, крім того, в обох щелепах є по шість кутніх зубів. Внутрішня будова у них така ж сама, як у антилоп і оленів; шлунок має чотири відділи. У самця кабарги біля пупка знаходиться особливий залозистий мішок, який ви­діляє мускус. Від оленів кабарги відрізняються відсутністю рогів, слізних залоз, наявністю жовчного міхура та іншими ознаками. Високі гори Ки­таю і Тибету є батьківщиною кабарги. Вони живуть там серед скель, рідко в долинах, куди спускаються, лише якщо сувора зима прожене їх із висот і змусить шукати притулку і поживу в тихіших місцях.

Життя кабарги, як і більшості жуйних, починається після заходу сон­ця; протягом дня вони лежать, сховавшись, і сплять. Вони веселі, сприт­ні, легкі й швидкі в своїх рухах, чудово стрибають, лазять і бігають, подіб­но до сарни, по сніжних полях; виявляють велику боязкість і лякливість та прагнуть утекти у разі щонайменшої небезпеки.

На кабаргу полюють заради її м’яса і хутра, але особливо заради мус­кусу.

Кабарга — красива тварина від 90—100 см завдовжки і 50—55 см зав­вишки в плечах, причому задня частина тіла трохи вища за передню, кремезної статури, зі стрункими кінцівками, досить довгою шиєю, тупо заокругленою мордою. Очі середнього розміру, з довгими віями, і дуже рухливими зіницями; вуха завдовжки з половину голови, також рухливі. Ноги закінчуються досить маленькими, довгими, вузькими і гострими копитами, які, проте, за допомогою складки шкіри, що знаходиться між ними, можуть дуже широко розставлятися, що полегшує разом із недорозвиненими копитцями, які доходять до землі, ходіння по засніжених полях і глетчерах, тому кабарга рухається по них твердо й упевнено. Хвіст короткий, товстий і майже трикутної форми, у самця він весь голий, за винятком кінчика, на якому знаходиться пучок волосся. Щільно при­легле хутро вкриває тіло і подовжується тільки по обох боках грудей між задніми стегнами і на шиї. Окремі волоски жорсткі, досить довгі, грубі, хвилясті, клітинна будова у них помітніша, ніж у будь-якого іншого во­лосся. Одні екземпляри бувають зверху темними, знизу ж брудно-білими, інші зверху червоно-бурі або жовто-бурі, а знизу білі, у деяких на спині помітний поздовжній ряд світлих плям.

Мускусна сумочка знаходиться на задній частині живота, між пупком і статевими органами, і має вигляд мішкоподібної і трохи випнутої круг­лої сумки близько 6 см завдовжки, 3 см завширшки і 4—5 см заввишки. Щільно прилегле, нахилене одне до одного волосся вкриває мішок з обох боків і залишає посередині кругле голе місце. Маленькі залози усередині мішка виділяють мускус, який виступає з переднього канальця, коли мішок переповнений. Тільки у дорослої кабарги мішок досягає свого справжнього розміру і має повну кількість мускусу. Можна вважати ЗО г середньою кількістю цієї дорогоцінної речовини, що міститься в мішку; але в деяких випадках його знаходили навіть удвічі більше.

Частіше за все кабарга трапляється навколо озера Байкал, в Монголії та Гімалайських горах, де влітку вона рідко спускається нижче 2500 м над рівнем моря. Круті узгір’я і великі ліси є улюбленим місцем цих тварин, де вони трапляються поодинці або — найбільше — по двоє. Кінлох по­рівнює спосіб життя кабарги з життям зайця, оскільки вона, подібно до останнього, влаштовує собі маленьке лігво і дуже міцно спить у ньому протягом дня. Для пасовища віддає перевагу узгір’ям, де луки, вкриті травою, межують із дрібним чагарником, і лише в сутінки або вранці виходить на відкриті поля. Стривожена кабарга видає шиплячий звук, а коли спіймана, гучно і дзвінко кричить. Рухи її швидкі і впевнені. Вона бігає зі швидкістю антилопи, стрибає з упевненістю козерога і лазить зі сміливістю сарни. На засніжених полях, де провалюється кожний собака і людина може ледве рухатися, кабарга спокійно бігає, майже не залиша­ючи за собою помітного сліду. У разі потреби, не вагаючись, перепливає широкі річки.

Зовнішні чуття кабарги чудові. Кабарга полохлива, проте не розумна і не обачлива.

Час спаровування у них настає зазвичай пізно восени, у листопаді і в грудні, в Гімалайських горах, за Ходжсоном, взагалі взимку. Самці вла­штовують жорстокі бої. Протягом цього часу вони поширюють нестерп­ний запах мускусу; мисливці кажуть, що його можна відчути на відстані чверті милі. Через шість місяців після спаровування у самки народжується одне або двоє строкатих дитинчат, яких вона тримає при собі до наступ­ного спаровування і тоді їх проганяє. Дитинчата при народженні цілком розвинені. Уже в ранній молодості самці відрізняються від самок тупою мордою і більшою вагою. На третій рік вони стають цілком дорослими.

Узимку їхня пожива складається переважно з деревних лишайників, улітку з альпійських трав, які ростуть на гірських луках. Кажуть, що ка­барги дуже примхливі й вибирають собі тільки кращі й найбільш пряні рослини. Вони живляться, за словами Палласа, корінням болотяних трав, листям ягідних кущів, альпійських рододендронів, брусницею і різними лишайниками. Коріння вони викопують копитами з-під моху і снігу.

Полювання на цих тварин хоч і вигідне, але, принаймні в Сибіру, дуже важке. Надзвичайна лякливість тварини рідко дозволяє мисливцю підійти до неї на відстань пострілу. Частіше за все для ловіння кабарги розставляють на уторованих нею стежинах мотузяні сільця.