Каама

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-02-2011

КААМА, бубал звичайний, конгоні, що належить до родини Порожнисторогі підряду Жуйні, вирізняється вузькою і довгою головою, порівняно невеликими вухами і незвичайним забарвленням. Ко­роткі роги, товсті біля основи, мають близько 16 вузлуватих потовщень. Спочатку роги ростуть прямо вгору, потім трохи вперед, а гострі кінці їх майже під прямим кутом заломлені назад. У цієї антилопи переважний колір шерсті світло-бурий; лоб і передня частина голови темно-бурі; дві поздовжні смуги на передпліччі й гомілці та китиця на хвості забарвлені в чорний колір. Біле забарвлення мають кільцеподібні плями навколо очей, нижня частина грудей, живіт, внутрішня сторона стегон і широке дзеркало, що має форму півмісяця і яке заходить на стегна.

Каама водилася раніше в північній частині Капськой землі, але тепер постійними переслідуваннями витіснена звідти за Оранжеву річку.

«Частіше за все, — говорить Швейнфурт, — трапляються стада з 5—10 голів у безлюдних пустелях; на заселених територіях каама віддає перева­гу рідкому чагарнику, що росте поблизу річкових долин. Вона має звич­ку опівдні відпочивати, стоячи біля дерев або яскраво освітлених сонцем термітних куп, і тоді завдяки своїй нерухомості часто залишається не поміченою мисливцями, оскільки її забарвлення майже не відрізняється від схожих за кольором вибраних нею для відпочинку місць».

За словами Гарріса, в Південній Африці на чолі кожного стада стоїть старий самець, який дуже ревнивий і не терпить у своєму стаді супер­ника.

Не менш рухливі, ніж усі інші антилопи, каами часто бавляться, роб­лячи дивні стрибки або несподівані повороти.

Щойно в стаді, окрім визнаного глави, з’явиться інший сильний са­мець, починаються поєдинки. Тоді каами падають на коліна і, пригнувши голову до передніх ніг, наближаються в такому положенні один до одного настільки, що аж майже стикаються лобами, і починають битися рогами з такою силою, що звук ударів буває чутно на далекій відстані. Подібно до оленів, бійці нерідко так сильно зчіплюються рогами, що не в змозі розійтися.

За повідомленням Гарріса, самка народжує по одному дитинчаті у квітні й вересні, отже, спаровування має відбуватися двічі на рік. При­везені до зоологічних садів Німеччини каами відмінно розмножувалися в неволі, і телят вдавалося вирощувати без особливих зусиль. Дитинча, що народилося у Франкфуртському зоологічному саду, було більше за новонародженого оленя і надзвичайно схоже на теля; у нього були високі ноги, довга голова, але при тому дуже опуклий лоб; забарвлення рудувате, як і у дорослих тварин. Незабаром після народження воно вже бігало з матір’ю, але рухи його були ще дуже незграбні. Із спостережень над мо­лодими тваринами виявляється, що роги у них з’являються приблизно на третьому місяці, але тільки через кілька років вони набувають характерної для каами вигнутості, тому якийсь час вони зовсім не схожі на роги до­рослої тварини, та й форма їх постійно змінюється, поки вони ростуть.

Окрім левів, леопардів та інших великих хижаків, каами страждають від паразитів, що нападають на них. Один вид ґедзів кладе яйця під шкі­ру, інший — у слизову оболонку носа; з цих яєць розвиваються личинки. Антилопам вдається іноді видаляти їх всіх одразу з носа чханням або пир­ханням; інакше вони завдають тваринам великих страждань.

М’ясо цих антилоп дуже цінується, воно смачніше за м’ясо більшості інших тварин. У Капській землі м’ясо ріжуть на смуги, сушать на повітрі і потім використовують для приготування міцного супу. Із шкури роблять ковдру, з дубленої шкіри — ремені і збрую, з твердих і блискучих рогів виточують різні дрібнички.

Їжак

2

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-02-2011

ЇЖАК ЗВИЧАЙНИЙ, або європейський. Весь його тулуб дуже стиснутий, товстий і короткий; рильце загострене, ро­това щілина велика; вуха широкі; чорні очі малі. Шерсть на шиї і череві світло-руда, жовтувато-сіра або біло-сіра; голки жовтуваті, в середині і на кінцях темно-бурі; по їхній поверхні прорізуються 24—25 тонких по­здовжніх борозенок, між якими підносяться опуклі крайки. Внутрішня частина голки являє собою канал, наповнений великими клітинами. До­вжина тіла тварини досягає 25—30 см, хвіст — 2,5 см; висота в зашийку приблизно 12—15 см. Самка відрізняється від самця меншими розмірами і гострішою мордою, причому тулуб її товщий, ніж у самця, і забарвлення волосся сірувате; крім того, лоб самки не так низько усаджений голками, через що голова її здається дещо довшою.

Поширений їжак по всій Європі, за винятком найхолодніших кра­їн, а також на великій частині Північної Азії: його знаходять в Сирії, в Західному і Південно-Східному Сибіру. В європейських Альпах він тра­пляється до поясу гірської сосни, а поодинці — іноді на висотах до 2000 метрів над рівнем моря; на Кавказі підіймається ще на 1000 метрів вище, їжак живе як на низьких рівнинах, так і в гористих місцевостях, в лісах, на лугах, полях, у садках, поширений по всій Німеччині, хоча, втім, у невеликій кількості. Набагато численніший він у Росії, де його, мабуть, особливо щадять не тільки люди, але і його найголовніші вороги з цар­ства тварин — лисиця і пугач, яким тут достатньо іншої їжі, тому їжаку вони можуть дати спокій. Листяний ліс із густим чагарником або дуплисті дерева, що підгнили в корінні, живоплоти в садках, купи гною або хмизу, діри в стінах, тобто всі місця, що можуть надати йому притулок, привер­тають його увагу, і можна цілком певно розраховувати знайти тут їжака з року в рік.

Тварини будують зручне житло під густими чагарниками, під купами хмизу або в тернах. Це досить просторе кубло, влаштоване з листя, со­ломи і сіна; воно закладається де-небудь в ямі або під густими гілками. Якщо ж готової ями не знайдеться, то їжак сам викопує нору і вистилає її. Така нора не перевищує 30 см завглибшки і має два виходи, з яких один обернутий звичайно на південь, а другий — на північ.

Під час спокійного руху колюче вбрання тварини має красивий ви­гляд, тому що тисячі голок укладені в певному порядку у вигляді черепи­ці; але, як тільки їжак згортається в клубок, голки підіймаються, настов­бурчуються в усі боки і перетворюють його на страшну колючу кулю.

Час спаровування їжака триває з кінця березня до початку червня. В цей період, перебуваючи разом зі своєю самкою, їжак дуже збуджений; він не тільки грається з нею, але й постійно видає звуки, які можна чути від нього виключно під час сильного хвилювання. Глухе бурчання, хрип­ке вищання, звучне клацання, потім дуже часто повторюваний звук, що нагадує пихтіння віддаленого локомотива, служать виразниками хорошо­го настрою їжака, тоді як своєрідна трель, схожа на барабанний бій, на зразок тих звуків, які видає борсук, виражає поганий настрій, злість або переляк. Всі ці звуки чуються переважно під час спаровування, тому що їжаку теж потрібно якось привернути до себе самку. Непрохані суперни­ки завжди готові проникнути в його володіння, особливо якщо мила не дотримується суворих правил вірності.

Через сім тижнів після спаровування самка народжує 3—6, в окремих випадках 8 сліпих дитинчат у влаштованому спеціально для пологів чу­довому, просторому і добре висланому кублі, під густою огорожею, купа­ми листя і моху або в житньому полі. Новонароджені їжачки завдовжки близько 6,5 см, спочатку білі і майже зовсім голі, оскільки голки вирос­тають трохи згодом.

Навколо морди у новонароджених їжаків є щетина, решта тіла не вкрита шерстю. Очі і вуха закриті. Вже після перших діб голки вирос­тають на 9 мм; спочатку вони зовсім білі, через місяць молодий їжак набирає такого самого забарвлення, як і дорослі. Тоді він може їсти вже самостійно, хоча все ще продовжує смоктати. Тільки дорослий їжак може згортатися в клубок і натягувати на голову шкіру до морди. Мати завчас­но починає носити в кубло дощових черв’яків, слимаків, а також опалі плоди своїм дитинчатам, а згодом бере із собою вечорами на прогулян­ку і своє потомство. На волі самка набагато ніжніше ставиться до своїх дитинчат, ніж у неволі. В перший рік життя молоді їжаки не здатні до розмноження; але наступного року паруються і живуть спільно зі своїми самками до зими, коли вже кожний окремо влаштовує для себе нору. До осені молоді їжаки виростають настільки, що можуть самостійно знахо­дити прожиток; ще до настання морозів кожний встигає відростити сите черевце і, подібно до старих їжаків, починає клопотатися про влаштуван­ня зимового приміщення.

Зимове лігво зверху має вигляд великої безладної купи, що складаєть­ся з соломи, сіна, листя і моху, і дуже ретельно вистилається всередині. З настанням першого лютого морозу їжак глибоко заривається в своєму кублі і під час холодів впадає у сплячку. Нечутливість, взагалі властива їжакам, навіть і в період його жвавої діяльності, досягає в цей час сво­го найвищого ступеня; тільки якщо його дуже розтормошити, він про­кинеться на хвилину, похитнеться з одного боку в інший і потім знову вмить засне. Зимівля триває звичайно до березня.

За сприятливих обставин їжак на волі може прожити 8—10 років

Іхневмон

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-02-2011

ІХНЕВМОН, мангуста єгипетська, або миша фараонова (Herpestes ich­neumon), належить до родини Віверові. Зі всіх мангуст на особливу увагу вона заслуговує як священна тварина стародавніх єгиптян, слава якої ді­йшла і до нашого часу. Вже Геродот говорить, що в кожному місті іхневмона бальзамували і ховали у священних місцях. Страбон повідомляє, що ця чудова тварина ніколи не нападає на великих змій без того, щоб не покликати на допомогу кількох родичів, і потім уже легко долає отруйно­го гада. Тому зображення його на священних ієрогліфах уособлює слабку людину, яка не може обходитися без сторонньої допомоги. Юліан, на­впаки, запевняє, що іхневмон один виходить полювати на змій, удаючись при цьому лише до певної обережності: він викачується в мулі і потім висушується на сонці, тому весь тулуб його вкривається непроникною для отрути небезпечного суперника бронею. Морду свою він захищає, прикриваючись хвостом.

Дорослий іхневмон значно перевершує за розміром нашу свійську кішку; довжина його тулуба досягає 65 см, а хвіст має щонайменше 45 см, але він здається меншим, ніж є насправді, завдяки коротким ногам; тіль­ки зрідка можна зустріти самця, у якого загривок був би вищий від 20 см. Тулуб іхневмона стрункий, як у всіх вівер, зате набагато кремезніший, ніж у більшості видів цього роду, що підтверджується його вагою: до­рослий іхневмон важить 3,5 кілограма. Ноги у нього короткі, ступні голі й пальці на ногах майже до половини з’єднані короткою перетинкою. Довгий хвіст завдяки густому волоссю, що вкриває його біля кореня, здається дуже товстим, ніби продовженням самого тулуба, і закінчується китицею. Очні западини голі, унаслідок чого ще більше виступають ма­ленькі очі з круглими зіницями. Вуха короткі, широкі й заокруглені. Біля заднього проходу знаходиться плоский мішок з отвором посередині. Особ­ливо примітне хутро іхневмона: воно складається з густого підшерстка іржаво-жовтого кольору і довгого волосся ості майже 6—7 см завдовжки. Це волосся має чорний колір із жовтувато-білими кільцями, а на самих кінчиках блідо-жовтий. Через це вся шкура набуває зеленувато-сірого за­барвлення, яке цілком відповідає місцеперебуванню тварини. На голові і на спині хутро темніше, на боках і на череві більш світле. Ноги і китиця хвоста темнувато-чорні або зовсім чорні; бувають, втім, і деякі відмінності.

Тварина ця з усіх поглядів виправдовує свою назву «іхневмон», що означає «нишпорка». Своєю вдачею іхневмон нагадує споріднених йому куниць: він має такий самий неприємний запах, таку ж хитрість. Іхневмон надзвичайно боязкий, обережний і підозрілий. Він ніколи не наважується виходити у відкрите поле, а завжди пробирається захищеними закутками. Поживою його є все, починаючи із зайця, курки або гусака. Окрім цього, він живиться зміями, ящірками, комахами, черв’яками, а можливо, також і плодами. Грабіжницькі набіги іхневмона накликають на нього нена­висть із боку єгипетських селян, оскільки він безжально руйнує курники і голубники, особливо курячі гнізда, які кури влаштовують на волі, подібно до лісових птахів. Справжньої користі іхневмон майже не дає, якщо не враховувати тієї послуги, яку він робить винищуванням змій.

Його хода привертає особливу увагу своєю своєрідністю: тварина ніби повзе по землі, оскільки короткі ноги її абсолютно вкриті довгою шерстю, яка не дозволяє бачити їхніх рухів. У літні місяці іхневмона рідко зустрі­чають самого, а завжди в товаристві своїх родичів. Самець іде зазвичай попереду, за ним іде самка, а позаду матері плентаються дитинчата. Час від часу глава родини зупиняється і підводить голову, щоб упевнитися в безпеці, причому він несамовито роздуває ніздрі й сопе, наче від сильної задишки Коли він переконується, що боятися нічого, то йде далі. Поба­чивши здобич, починає безшумно звиватися між стеблами, як змія, щоб якомога ближче підійти до неї, потім раптом за один або два стрибки на­здоганяє навіть птаха, що спурхнув. Перед мишачою норою він здатний вартувати з надзвичайним терпінням, вичікуючи і підкрадаючись до здо­бичі із кумедною обережністю.

Імовірно, іхневмон володіє таким же прекрасним чуттям, як і кращі собаки. Це видно з того, що на полюванні він керується переважно чут­тям. Якщо йому трапляються яйця, то він випиває їх. У ссавців і у птахів він висмоктує зазвичай тільки кров і з’їдає мозок.

Полювання на іхневмона є, на думку єгиптян, благочестивою спра­вою. Варто тільки піти до будь-якого села і сповістити там про свій намір пополювати на «німса», як називають цю тварину араби, і напевно всі від малого до старого зберуться на допомогу, радіючи можливості знищити шкідливого хитруна і шахрая. Все товариство прямує тоді до очеретя­ної гущавини. Мисливець зупиняється там, а його помічники заганяють тварину. Хижак негайно ж метикує, в чому річ, і при першій тривозі поспішає сховатися в норі; але й там порятунку немає: араби виганяють його звідти довгими палицями, тому йому доводиться шукати захист в іншій очеретяній гущавині. З надзвичайною обережністю крадеться він між стеблами, щохвилини прислухаючись і чуттям прагнучи визначити близькість небезпеки.

Зубр

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-02-2011

ЗУБР (Bison bonasus). На заході Росії знаходиться своєрідний скарб. Це знаменита Біловезька пуща, справжній північний первісний ліс пло­щею 2000 км2. У цьому лісі живе найбільший європейський ссавець — зубр. Лише тут і в деяких лісах Кавказу, а також у Мецерциці в Силезії збереглася дотепер ця могутня тварина; на решті поверхні Землі вона вже винищена.

Колись зубр був поширений по всій Європі і значній частині Азії.

Улітку і восени зубр живе у вологих місцях лісу, зазвичай сховавшись у гущавині; взимку віддає перевагу сухішому і вище розташованому лісу. Дуже старі бики живуть самотньо, молодші блукають невеликими ста­дами, влітку по 16—20, а взимку по 30—50 голів. Кожне стадо має своє постійне місце і завжди повертається до нього.

Ходять зубри швидким кроком, бігають важким, але швидким гало­пом, причому опускають голову до землі, а хвіст піднімають догори і ви­прямляють. Вони легко переходять або перепливають болота і річки.

Найкраще розвинений у них нюх; зір і слух розвинені менше, а смак і дотик лише посередньо. Вдача зубрів міняється з роками. Молоді тварини бувають веселими, жвавими, грайливими істотами; хоча вони не дуже по­кірливі і миролюбні, але все-таки не злі. Старі, навпаки, мають похмуру, навіть люту вдачу; вони стають дратівливими і не схильними до будь-яких ігор. Дикість, упертість і запальність — відмітні риси цих биків.

Період гону, що настає зазвичай у серпні, а іноді тільки у вересні, три­ває два або три тижні. Скаженій від кохання тварині, здається, дає особли­ве задоволення виривати із землі не дуже товсті дерева і валити їх. Потім вони починають битися, скажено кидаються один на одного і зіштовхують­ся рогами. Мало-помалу самітники збираються в стада, і поєдинки стають тепер ще жахливішими, молодший і слабший бик повинен або відступити, або померти.

Негайно після закінчення періоду спаровування старі бики знову від­діляються від стада і повертаються до колишнього тихого, самітницького життя. Корови теляться за дев’ять місяців після злучки, зазвичай у травні або на початку червня. Перед цим вони усамітнюються, знаходять зруч­не місце де-небудь у глибині лісу і переховуються там із телям протягом декількох днів. У разі небезпеки вони мужньо захищають своє дитинча. Теля притискається до землі, піднімає вуха і ворушить ними, широко розкриває ніздрі й очі і полохливо дивиться на ворога, назустріч якому поспішає мати. Тоді і людині, і звіру небезпечно наближатися до самки зубра — вона хоробро виступає проти всякого ворога. Протягом декіль­кох днів після народження теля знаходиться поряд із матір’ю. Поки воно ще не вміє як слід ходити, вона головою ніжно підштовхує його вперед і прагне захистити від холоду та небезпеки, помішуючи між передніми ногами; щодня начисто облизує його; під час годування стоїть на трьох ногах, щоб теляті було зручніше дістати вим’я, а поки воно спить, охоро­няє його спокій. Телята розвиваються дуже повільно і досягають повного зросту, імовірно, тільки на восьмий або дев’ятий рік. Вік, до якого зубри можуть дожити, визначається приблизно 30—50 роками. Корови вмира­ють років на 10 раніше за биків, проте й останні на старість зазвичай сліпнуть або позбуваються зубів, тоді вже вони не здатні живитися на­лежним чином, не можуть обкушувати молоді гілки, швидко слабшають і нарешті вмирають.

Порівняно з іншими биками зубри розмножуються повільно. У Біловезькій пущі провели спостереження і з’ясували, що корови бувають тіль­ними раз на три роки, а в більш зрілому віці залишаються безплідними декілька років поспіль.

Ці сильні тварини чудово захищаються від ворогів. Ведмеді і вовки можуть бути небезпечними тільки для телят, та й то якщо з якоїсь при­чини корова загинула і дитинча беззахисне. Проте трапляється, коли ви­падає глибокий сніг, голодні вовки ганяють дорослих зубрів до знемоги і, нарешті, долають їх.

Ще за часів Юлія Цезаря мисливець, який убив одного тура або зубра, заживав великої слави; всі давні пісні вихваляють таких героїв. У часи середньовіччя лицарі і барони хоробро билися із зубрами і турами.

На смак м’ясо зубра — щось середнє між м’ясом свійських биків і олениною; особливо славиться м’ясо корів і телят. Рогам і копитам при­писують лікувальні властивості. Наші предки виробляли з прекрасних міцних рогів посудини для пиття. На Кавказі ще й тепер використовують їх замість келихів.

Земноводні

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-02-2011

ЗЕМНОВОДНІ, або амфібії, значно відрізняються від інших хребет­них. У їхньому житті слід розрізняти два періоди: молоді вони схожі на риб і дихають зябрами, а потім поступово перетворюються на тварин із легеневим диханням.

Череп у них завжди плоский, широкий, очні западини дуже великі. Мозок земноводних має подовжену форму і складається з двох передніх півкуль, середнього мозку, мозочка, який являє собою лише вузький поперечний місток, і довгастого мозку. Спинний мозок розвинений значно більше, ніж головний.

Із чуттів більш розвинені зір, слух і нюх. Язик у більшості амфібій до­бре розвинений і в жаб істотно відрізняється від язика інших хребетних тим, що прикріплений не заднім, а переднім кінцем і може викидатися з рота. Зуби, як і в плазунів, пристосовані лише до схоплювання і до утри­мування здобичі, але не придатні для її розжовування.

Особливість земноводних полягає у відсутності будь-яких твердих зо­внішніх покривів. У сполучнотканинному шарі шкіри деяких амфібій зна­ходяться невеликі капсули, наповнені драглистою речовиною; в інших утворюються досить об’ємисті порожнини, пристосовані для розвитку і первинного зберігання зародків. Нарешті, у шкірі деяких іноді з’являються закостеніння або тверді пластинки, почасти схожі на риб’ячі луски. Верхній шар шкіри дуже тонкий, і в ньому часто містяться різні барвні речовини.

Як у верхньому шарі шкіри, так і у внутрішньому в усіх земноводних знаходиться дуже багато залоз різних за розміром і призначенням. Найці­кавіші з них отруйні залози. Вони розташовані в нижньому шарі шкіри, мають кулясту або овальну форму, виділяють слизисту рідину, що містить отруйну речовину. Амфібії, в яких більше розвинені такі залози, можуть до­вільно збільшувати виділення їхнього секрету і застосовувати його як спосіб захисту. Наразі встановлено, що отрути деяких земноводних дуже сильні, але для людини і великих тварин вони не небезпечні, тому що містяться у слизі лише в дуже незначній домішці. Проте досліди показують, що отрута ця може бути смертельною для багатьох тварин. Уприскування отрути жаб у кров маленьких птахів швидко вбиває їх; так само отруйний слиз ропух, уве­дений у кров щенят, морських свинок і тритонів, діє смертельно. У деяких жаб, а також у саламандр дуже розвинені слизові залози, з яких вони можуть дуже багато виділяти, навіть бризкати краплями отруйної рідини.

У більшості земноводних первинний розвиток зародків відбувається так само, як і в риб. Яйця відкладаються зазвичай у воду у вигляді ікри, яка запліднюється пізніше, вже у воді (у хвостатих земноводних внутріш­нє запліднення: самка захоплює клоакою слизисті мішки сперматофори, відкладеної самцем). Яйця оточені товстим шаром драглистої речовини. Ця оболонка має велике значення для зародка, оскільки яйце таким чи­ном зберігається від висихання та механічних ушкоджень, а головне, вона зберігає їх від поїдання іншими тваринами; справді, дуже небагато птахів можуть проковтнути драглисту грудку жаб’ячої ікри; та сама оболонка зберігає яйця і від нападу риб, молюсків та водяних комах. Після того як зародок завершить первинні стадії свого розвитку, личинка прориває драглисту оболонку, живлячись нею, і починає вести у воді самостійне життя. Личинка має плоску приплюснуту голову, округле тіло і довгий веслоподібний хвіст, облямований зверху і знизу шкірястим плавцем. На голові відростають спочатку зовнішні зябра у вигляді деревоподібно роз­галужених відростків. Через деякий час ці зябра відпадають, і замість них утворюються внутрішні зябра. Тіло поступово дедалі більше звужується, хвостовий плавець збільшується, і поволі починають розвиватися кінців­ки; у пуголовків-жаб виростають спочатку задні, а потім передні кінцівки, а в саламандр — навпаки. Пуголовки живляться спочатку переважно рос­линною їжею, але поступово дедалі більше переходять на тваринну.

На противагу плазунам земноводні майже всі голосисті; багатьох із них можна назвати навіть співунами, хоча голос їх далеко не такий при­ємний, як у птахів. Утім, кричати і співати можуть тільки дорослі самці, а самок, як і всіх молодих амфібій, можна назвати німими.

Більшість амфібій веде нічний спосіб життя, від заходу сонця до ран­ку. Удень багато які з них заповзають кудись у тріщини або під каміння і сидять нерухомо, інші користуються сонячним теплом і проводять день у напівдрімоті.

Пожива земноводних змінюється відповідно до віку. Личинки поїда­ють усіляких дрібних організмів, як рослинних, так і тваринних: інфузо­рій, коловерток, мікроскопічних ракоподібних а також дрібні водорості; але в міру перетворення у них дедалі більше виникає потреба у тваринній їжі. Дорослі амфібії — вже справжні хижаки; вони поїдають навіть личин­ки свого ж виду, якщо у змозі їх проковтнути. Більшість із них відзнача­ється великою ненажерливістю, яка зростає з підвищенням температури навколишнього середовища; так, навесні жаби їдять менше, ніж улітку, хоча прокидаються після зимівлі дуже схудлими; так само тропічні види ненажерливіші за мешканців помірних країн.

На початку свого життя амфібії ростуть дуже швидко, але з часом ріст їх дуже сповільнюється. Жаби стають зрілими лише на 4—5 році життя, але продовжують рости ще років до 10; інші досягають своїх справжніх розмірів лише років у ЗО.

Голод земноводні здатні зносити не гірше за плазунів; жаба, посадже­на у вологе місце, може пробути без їжі більше року.

Земноводні також мають здатність відновлювати втрачені частини тіла: відламаний хвіст, відрізаний палець і навіть ціла нога виростають знов; проте здатність ця у більш високо організованих форм помітно зменшу­ється і навіть зовсім зникає. Поранення у них загоюються так само легко, як і у плазунів. Узагалі живучість деяких амфібій вражаюча, особливо від­значаються цією якістю хвостаті амфібії. Саламандру або тритона можна абсолютно заморозити у воді; в такому стані вони стають ламкими і не виявляють жодних ознак життя; але тільки-но лід розтане, ці тварини прокидаються знову і, ніби нічого й не сталося, продовжують жити.

Зебри

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-02-2011

ЗЕБРИ. Зебра саванна, або бурчеллова, належить до ро­дини Конячі. Довжина її — 2 м, висота в загривку — 1,3 м. Тулуб круглий, з дуже вигнутою потилицею; ноги міцні; грива підноситься у вигляді гребеня 13 см заввишки; хвіст, як у коня, майже до кореня вкритий волоссям і до­сить довгий; вуха вузькі і не дуже довгі. М’яка, гладка шерсть угорі світло-рудого кольору, внизу — біла. Чотирнадцять вузьких чорних смуг тягнуться вгору по всій лицьовій частині, починаючи з ніздрів. Сім із них ухиляються вбік і з’єднуються з такою самою кількістю смуг, що йдуть зверху вниз. Решта йдуть навскіс по щоках і з’єднуються зі смугами на нижній щелепі; очі облямовані темним кільцем. Посередині спини йде темна смуга з білою облямівкою. По шиї тягнуться десять широких чорних, іноді роздвоєних смуг, між якими видніються вузькі бурі смужки. Остання смуга роздво­юється донизу і з’єднується з трьома-чотирма іншими смужками. Такі ж самі смуги йдуть довкола всього тулуба, але рідко бувають на ногах, які мають чисто-білий колір; проте існує так багато винятків, що не можна ще скласти загального правила з цього приводу. У зебри східно-африкансько­го узбережжя смуги, облямовані жовтим, ширші, ніж у південних видів.

Зебра гірська (Equus zebra) набагато дрібніша за інших, але відрізня­ється тим, що все її тіло вкрите смугами. Статурою вона менш схожа на коня, ніж на осла, і переважно на джигетая. Тулуб її гладкий і сильний; ноги стрункі, шия зігнута, голова коротка, морда товста, хвіст не дуже довгий, вкритий коротким волоссям, що подовжується тільки на кінці, тому він схожий на ослячий; грива густа, але дуже коротка. На білому або жовтуватому тлі від самої морди до копит тягнуться скісні смуги блиску­чого чорного або рудувато-бурого кольору; тільки задня частина черева і внутрішній бік стегон не вкриті смугами. Уздовж спини видно темно-буру смуту, ще одна смуга тягнеться уздовж черева.

Зебра Греві (Equus grevyi) — найбільша із зебр, може вважатися найближчим родичем саванної зебри, проте смуги у неї набагато численніші і вужчі.

Зебра Чапмана належить до родини Коня­чі. Ноги тварини вкриті смугами до самих копит, але й тут трапляються винятки. Забарвлення шерсті — між жовтим із шоколадними смугами і білим із майже чорними смугами. Цей вид, як зазначив Бюклей, майже нічим не відрізняється від бурчеллової зебри.

Зебри живуть табунами від 10 до 30 голів; кажуть, що часто бачили табуни із 100 голів та більше. Кожен вид, як відзначають, живе окремо. Усі зебри — надзвичайно прудкі, рухливі, пильні й полохливі тварини. Вони мчать зі швидкістю вітру як рівниною, так і горами.

Про життя зебр у Східній Африці повідомляє нам Бем, який часто їх бачив табунами по сто голів і більше.

«Вони завдають іноді великої шкоди полям, особливо просяним. По­ширені переважно в степах, проте вдень їх часто можна бачити в рід­коліссі, де вони, рятуючись від сон ця* і ґедзів, стоять, тісно притиснувшись одна до одної. Особливо часто знаходять там пари під час тічки. Увечері, коли заходить сонце, ці тварини вирушають одна за одною довгими низками з лісу в степ. Так само коні спускаються увечері на водопій під проводом сторожового жеребця. У їх співтоваристві трапляються також ібіси, буйволи, антилопи, які служать сторожою не дуже пильним зебрам, тоді як буйволи зі свого боку покладаються па пильність зебр. Іржання здалека дивно схоже па гавкіт зграї собак. Вони часто потрапляють у пазурі леву. У липні та вересні ми часто бачили лошат».

Зовсім інакше живуть гірські зебри. За словами Гарріса, вони тримаються виключно гірських країв, добровільно не спускаються в рівнини і ніколи не змішуються зі своїми родичами. У горах зебри вибирають найдикіші і найвіддаленіші місцевості і, крім того, зазвичай ставлять сторожа на виступ скелі, звідки найзручніше оглядати околицю. У разі щонаймен­шої тривоги весь табун рятується втечею і мчить уздовж стрімких урвищ.

Щодо поживи смугасті коні не дуже примхливі, проте їм далеко до невибагливості осла. Коли посуха знищує всю зелень у тих степових про­сторах, які є їхнім улюбленим місцеперебуванням, вони вирушають тимчасові подорожі, подібно до всіх тварин, що живуть стадами в Пів­денній Африці. Помічено, що вони в цей час у співтоваристві з різними видами антилоп відвідують оброблені землі і завдають жителям великих збитків. Але з настанням дощового періоду залишають населені місця і повертаються на свої старі пасовища.

Про голос зебр я не маю жодних відомостей і зі свого боку можу ска­зати тільки, що ніколи не чув, щоб вони кричали або іржали.

Усі зовнішні чуття у зебр дуже розвинені. Вуха чутливі до щонай­меншого шуму, і очі рідко помиляються. У розумовому плані майже всі вони рівні між собою. Усім властиві неприборкане прагнення до свободи, свавілля, певна частка дикості, іноді підступність і велика мужність. Від нападів хижих звірів вони хоробро захищаються копитами і зубами. Гієни розважливо тримаються від них осторонь. Мабуть, один тільки могутній лев успішно справляється із зеброю; зухвалий леопард нападає тільки на найслабкіших. Найлютішим ворогом смугастого коня знову-таки є люди­на. Складність полювання на цих тварин і краса їхнього хутра, для якого знаходять різноманітне використання, спонукають європейців до пере­слідування цих по суті нешкідливих тварин.

Жираф

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-02-2011

ЖирафЖИРАФ належить до родини Жирафові підряду Жуйні. Від усіх інших ссавців різко відрізняється непропо­рційно довгою шиєю і дуже високими ногами. У нього короткий, товстий тулуб із похилою спиною, маленька витончена голова з великими, світ­лими, красивими очима і двома дивними кістяними пеньками, що висо­чіють на лобі. Через свою довгу шию і високі ноги жираф є найвищим і, відносно, найкоротшим з усіх ссавців. Насправді довжина його тіла не перевищує 2,25 м, а висота в плечах сягає 3 м, голова ж знаходиться на висоті 5—6 м. Хвіст разом із китицею має 1,1м завдовжки, а без китиці — 80 см. Відстань від кінчика морди до початку хвоста близько 4 м, вага тіла 500 кг. Подовжена голова жирафа через досить вузьку морду здається ще довшою; на ній ми помічаємо великі, блискучі, але вкрай покірливі очі, великі, ніжні й дуже рухливі вуха завдовжки близько 15 см і два пеньки, які дещо нагадують роги. Між ними підноситься закруглений кістяний наріст. Шия має приблизно таку ж довжину, як і передні ноги; вона дуже тонка, стулена з обох боків і прикрашена короткою, ніби обстриженою гривою. Тулуб біля грудей розширений, біля загривка набагато ширший, ніж біля крижів, спина дещо увігнута; на передній частині тулуба дуже випинаються нижні кінці лопаток, які сполучені з плечовими кістками майже під прямим кутом; задня частина набагато вужча, тому якщо ди­витися на тварину спереду, то задня частина тіла зовсім не помітна. Ноги досить тонкі й всі майже однакової довжини, копита невеликі і мають красиву форму. Шкіра у жирафа дуже товста і рівномірно вкрита досить коротким волоссям, яке подовжується тільки на гриві, на лобовому кіс­тяному нарості і на кінці хвоста. Основний колір шерсті пісочно-жовтий, який на спині дещо темніший, а на череві переходить у білий колір. Усе тіло поплямоване досить великими незграбними темними або світлішими плямами іржаво-бурого кольору, причому вони так густо розташовані, що тло виглядає світлою сіткою. На шиї й на ногах плями не такі великі, як на тулубі. На череві і на внутрішньому боці ніг плям немає. Грива скла­дається з чалих і бурих жмутків волосся, що чергуються. Китиця на кінці хвоста чорна. Дуже старі самці набувають надзвичайно темного забарв­лення, а старі самки, навпаки, світлішають, ніби шерсть у них вицвітає.

«Оскільки зображення жирафа трапляється в ієрогліфічних письменах у вигляді складового знаку, — відзначає Дюміхен, — то можна зроби­ти висновок, що стародавні єгиптяни знали цю тварину. Зображення ці зустрічаються також на стінах храмів і могильних склепів, з чого можна зробити висновок, що жирафів приводили з півдня у вигля­ді данини. Зображення жирафа виражалося словом «зер», яке мало значення «великий, піднесений, високий». Чи позначало «зер» назву тварини, точно сказати не можна».

Нинішня зона поширення жирафів охоплює всю східну частину Аф­рики, від 16° північної до 23° південної широти; тільки в степу Калахарі вони живуть дещо південніше, але в усякому разі за Оранжевою річкою ще зустрічаються. На берегах Атлантичного океану жираф траплявся лише в Південно-Західній Африці, де був геть винищений кілька десятиріч тому.

Жираф може вважатися мешканцем переважно чагарникових і дрібноліс-них степів Африки, але не уникає й гористих країн.

Пожива тварини відповідає своєрідній будові її тіла. Жирафові не дуже зручно скубати траву на землі, зате він може легко зривати листя і молоді гілки з дерев, причому йому дуже допомагає довгий рухливий язик. Як відомо, більшість жуйних користується язиком для хапання їжі, але жодне з них не використовує його так майстерно, як жираф. На своїй батьків­щині жирафи живляться переважно гілками, бруньками і листям мімоз; проте вони охоче їдять листя численних в’юнких рослин, які у великій кількості обвивають стовбури дерев. Мімоза за розміром трохи вища за жирафа, тому він зриває їжу без жодних труднощів, причому помічено, що його язик і губи так само не чутливі до уколів гострих колючок мімоз, як і губи верблюда. Степову траву жираф скубе рідко і переважно на­весні, поки вона ще зелена. Живлячись соковитою рослинною їжею, він, як і верблюд, може довго обходитися без води, тому жирафа зустрічають іноді в таких місцевостях, що на багато миль віддалені від річок, озер і джерел. У спекотну пору року, коли на деревах листя переважно засихає, йому доводиться годуватися степовими травами. Жираф пережовує жуйку стоячи, частіше вночі, і на це, очевидно, витрачає менше часу, ніж інші парнокопиті.

Зовнішні чуття жирафа, особливо зір і слух, добре розвинені. Він дуже тямущий і надзвичайно добродушний, покірливий і сумирний; не тільки живе в мирі з собі подібними, але ніколи не свариться із іншими тварина­ми, поки ті йому не загрожують. У разі потреби уміє добре захищатися, не рогами, які служать йому тільки прикрасою, а сильними ударами жилавих ніг. Ударами ніг він захищає своїх дитинчат від великих кішок, які під­крадаються, і удари ці такі сильні, що можуть повалити навіть лева.

Спаровування відбувається наприкінці березня або на початку квітня, а народжуються малята в травні або червні; отже, вагітність триває 431—444 дні. Народження маляти відбувається легко і швидко, причому спочатку з’являються назовні передні ноги і голова молодої тварини. Першу хвили­ну вона лежить нерухомо, потім починає дихати. Через півгодини маля вже намагається підвестися, а ще через 20 хвилин наближається до матері. Де­сять годин опісля молода тварина пробує бігати, а третього дня вже стри­бає. Народившись, маля має завдовжки 2,1 м, передні кінцівки дорівнюють 1,5 м, а хвіст 50 см. За три тижні воно вже їсть рослини, а в чотири місяці пережовує жуйку. Через дев’ять місяців зріст його досягає 3 м.

Як місцеві жителі, так і європейці полюють на жирафів. Незвичайна висота надає жирафові перевагу перед мисливцями: він має дуже велике поле зору, здалеку помічає ворога, що наближається.

Жаба зелена

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-02-2011

ЖАБА ЗЕЛЕНА належить до родини Справжні жаби. [Довжина її тіла, не беручи до уваги кінцівок, досягає 6—8 см; колір шкіри зелений із чорними плямами і з трьома поздовжніми жовтими смугами.

Тіло її майже чотирикутне, незграбне, голова широка, сплюснута, з великою широкою пащею. Кінцівки добре розвинені, особливо задні, шкіра гладка, слизька. Очі великі, дуже рухливі, витрішкуваті, хоча мо­жуть втягуватися далеко вглиб очноямкових западин. Вушні отвори при­криті зовнішньою барабанною перетинкою.

Поширені ці жаби майже по всій Європі, у північно-західній части­ні Африки і в західній половині Азії. Тварини ці живуть звичайно біля маленьких озер, особливо оточених чагарниками і порослих водяними рослинами; в канавах, які хоча й пересихають, але ненадовго, в болотах, драговинах і трясовині.

У день вони гріються на сонечку, всівшися на березі або на широкому листі водяних рослин, на якому-небудь предметі, що плаває або видається з води. Зігріті яскравим сонячним промінням, жаби поринають у солодку дрі­моту і можуть залишатися в такому стані протягом декількох годин, якщо їх ніщо не потривожить. Однак це не заважає їм умить викинути липкого язика, щоб схопити необережну комаху і так само швидко проковтнути її. При що­найменшому шумі або небезпеці жаба кидається у воду, пливе дуже швидко, працюючи своїми лапами з перетинками, і заривається в м’який мул.

З наближенням вечора жаби збираються в зграї і в сутінках, розмістившись зручніше де-небудь на березі між стеблами рослин, починають вій концерт. Зір, слух і нюх у жаб добре розвинені. Зелену жабу можна назвати дуже хижою твариною: вона живиться тільки тваринами, спійма­ний нею самою. Найчастіше це комахи, павуки і равлики, молоді жаби пуголовки, навіть свого власного виду.

Вже на початку квітня, якщо цьому сприяє погода, жаби прокидають-від зимівлі; але кладка ікри починається у них лише тоді, коли стає сім тепло. Яєць жаби відкладають дуже багато; вони яскраво-жовтого кольору, оточені товстим шаром драглистої речовини і згруповані в кетяги досить значних розмірів, а іноді й у шнури. Початковий розвиток добувається дуже швидко: вже на 4-й день помічається рух зародка, на 1-й або, щонайбільше, в кінці 6-го дня оболонка лопається, і з’являється головок. Живиться пуголовок як рослинними речовинами, так і тваринами; так, він поїдає дрібніші личинки тритонів і жаб, риб’ячу ікру дрібних водних комах.

На другому місяці життя ріст пуголовка сповільнюється; коли він на­решті досягає завдовжки 6—7 см, то у нього вже цілком сформовані кін­цівки, але хвіст все ще залишається довшим за все тіло; після цього по­чинається поступове вкорочення хвоста, який стає непотрібним, а коли хвіст абсолютно відпадає, то молоде жабеня виявляється меншим, ніж був пуголовок, з якого воно щойно утворилося. Весь цикл перетворення про­ходить за 4 місяці, але зростання жаби триває років до 5 і навіть більше.

Єхидна австралійська

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-02-2011

ЄХИДНА АВСТРАЛІЙСЬКА — примітивні яйцеладні тварини Австралії і Нової Гвінеї, що належать до родини Одно-хідні. Єхидна має відносно довгий дзьоб. Морда і ділянка навколо вкриті переважно гладкою щетиною, смужки на лобі й щоках залишаю­ться голими. Забарвлення голови таке ж саме, як і спини, або трохи світліше. Голки на спині довгі, жорсткі і міцні, часто досягають завдовжки 6 см. Колір їхній біля основи блідо-жовтий, що переходить на середині в оранжево-жовтий, а на кінці в чорний; деякі голки повністю жовті. Шерсть на спині чорна або темно-бура; звичайно її зовсім не видно. Кінцівки і вся нижня частина тулуба вкриті темно-бурим хутром з домішкою великої кількості гладких щетин. Широкі, жорсткі й прямі кігті передніх кінцівок рівномірно збільшуються завдовжки від країв до середини, задніх кінцівках великий палець має короткий, тупий кіготь, другий палець — дуже довгий і міцний кіготь, обернений назовні і назад, тоді кігті решти пальців дуже малі та слабкі і, мабуть, не мають великого значення. Хвіст короткий, конічної форми, рівномірно заокруглений і абсолютно голий на кінці. Довжина тварини дорівнює приблизно 40 см, з яких трохи більше 1 см припадає на хвіст. Цей вид поширений по всьому материку Австралії, в Новій Гвінеї і в Тасманії.

Австралійська єхидна віддає перевагу гористим місцевостям перед рівнинами і піднімається іноді на висоту до 1000 метрів над рівнем моря. Сухі ліси, в яких вона може викопувати собі лігва і нори під корінням де­рев, особливо подобаються їй. Тут вона ховається вдень, а вночі виходить і, обнюхуючи все довкола і розриваючи в деяких місцях грунт, вирушає за здобиччю.

Рухи її жваві, особливо під час риття, в якому вона дуже майстерна. Ходить вона тихо, нагинаючи при цьому голову і тулуб до землі; риючи землю, єхидна одночасно рухає всіма чотирма кінцівками і, подібно до броненосців, може занурюватися в землю просто на очах спостерігача. У сутінках не дуже легко помітити цю тварину, схожу за кольором на землю. її їжу складають комахи і черв’яки, а особливо мурашки і терміти, їх вона відшукує за допомогою дуже чутливого кінчика носа, який, зда­ється, більш придатний для дотику, ніж для нюху. їсть вона так само, як і інші тварини, що живляться мурашками, висовуючи свого червоподібно­го язика і швидко втягуючи його назад, коли він вкриється мурашками; так само, як вони, єхидна домішує до цієї їжі багато піску або пилу, а іноді й сухого дерева, тому шлунок її завжди наповнений подібним «ма­теріалом».

Проти чотириногих ворогів єхидна захищається, як їжак, згортаючись у клубок, а якщо встигає, то швидко заривається в землю. Проте для сум­частого вовка це не є перешкодою, і він з’їдає тварину разом зі шкірою і голками.

Голос, який видає ця дивна істота, якщо її дуже турбують, нагадує слабке хрюкання.

Дюгонь

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-02-2011

ДЮГОНЬ {Dugong dugong) належить до родини Дюгоневі ряду Си­рени. Дюгонь досягає завдовжки 3—5 м. Коротка і товста шия безпо­середньо переходить в тулуб, який рівномірно заокруглений, від шиї до середини товщає, а потім поступово тоншає до хвоста. Передні ласти ходяться недалеко від вушних отворів, ближче до нижньої частини ба, і не дуже довгі, але широкі; їхній передній край заокруглений, іній загострений, пальці зовсім непомітні, і наявність їх можна визначити лише на дотик; кігтів немає зовсім. Хвіст утворює плоске горизонтальне плесо, що має форму півмісяця. На короткій товстій морді особливо видається, за словами Клюнцингера, плоска верхня губа, яка ззаду відвисає більше, ніж спереду, і під якою знаходиться товстий м’я­систий валик. Валик цей ззаду з’єднаний зі своєрідною роговою плас­тинкою, яка вкриває міжщелепну кістку; така ж сама рогова пластинка й на нижній щелепі. Нижня губа також утворює м’ясистий валик, ззаду різко притуплений. Ніздрі, що сидять на верхній частині морди, розташовані дуже близько одна від одної і складаються з двох серпоподібних щілин. Очі невеликі, яйцеподібні, вирячкуваті, чорного кольору; ходяться в косій щілині, біля якої на верхньому краї помітні вії, що ять півколом. Повік не буває, але є мигальна перетинка, і, крім того, очі можуть закриватися стисненням шкіри, що їх оточує. Вуха позначені лише маленькими круглими отворами.

Верхня частина тіла вкрита гладенькою шкірою, яка має сірувато-си­ній свинцевий колір, а на голові і уздовж спини набуває жовтувато-зеле­ного відтінку; на нижній частині тіла шкіра зморшкувата, вкрита рубцями і має блакитно-м’ясний колір із поодинокими довгастими плямами. На всьому тілі спостерігаються короткі, тонкі, але досить міцні щетини, які на верхній губі мають вигляд голок. Ласти зовсім голі.

Дюгонь поширений в усіх частинах Індійського океану і сполучених з ним морів. Його досить часто знаходять біля південних берегів Китаю, в усіх морях, що оточують Зондські острови; на північ він поширений до половини Червоного моря, де всі прибережні жителі його добре знають.

Дюгонь живе переважно в морі й лише зрідка — в прісній воді річкових гирл, але ніколи не заходить в річки. Він тримається біля берегів, а в морі заходить лише до межі рослинності на дні. Улюбленим місцеперебу­ванням цього звіра можна вважати мілкі бухти, де сонце вільно проникає до дна моря і тому рослинність там особливо добре розвивається. На берег він, ймовірно, ніколи не виходить; якщо іноді й знаходили дюгоней суші, то слід припустити, що їх викинуло на берег припливом і через свою неповороткість і лінощі вони не могли повернутися в свою стихію, і вважали за краще дочекатися наступного приливу. В мілких місцях дюгонь підіймається приблизно щохвилини на поверхню води, висовує ніс, а іноді і верхню частину тіла, вдихає свіже повітря, а потім тихо і спокійно занурюється знову у воду. За словами рибалок, дюгони живуть парами і лише зрідка — невеликими сім’ями, проте це стосується швидше тварин, що живуть в Аравійській затоці, оскільки в інших частинах Індійського океану їх іноді бачили великими стадами. Всі спостерігачі говорять, що рухи дюгоня украй повільні й незграбні, але сила хвоста його дуже вели­ка. Траплялося іноді бачити дюгоня, який, ліниво лежачи на дні моря, відривав своїми твердими товстими губами водорості, що ростуть на схи­лах і на дні. Ці рослини є його основною поживою, і якщо на певному місці їх вдосталь, то він, ймовірно, тримається того місця довго.

Органи чуття у нього розвинені слабо. Дюгонь звичайно пихтить або глухо стогне, ці звуки у молодої тварини більш різкі. Розповідають, що особини обох статей захищають одна одну під час небезпеки. Кілька разів спостерігали, що самець дбайливо плив за пораненою самкою і прагнув захистити її від переслідувачів ударами свого сильного хвоста. Спаро­вування і народження дитинчат відбувається взимку, з чого видно, що вагітність триває близько року.

Дитинча народжується близько метра завдовжки і смокче принаймні протягом року, причому мати притискає його ластом до грудей. Пізніше воно іноді залазить на спину матері, щоб відпочити на спокійному місці. Після року дитинча відлучається від молока і починає самостійне життя.