Гульман

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-02-2011

ГУЛЬМАН, лангур, або хануман, належить до тон­котілих мавп і є священною мавпою індусів. Це — звичайнісінька мавпа, поширена в більшій частині Індостану, і зона її поширення збільшується, оскільки вона не тільки користується захистом і заступництвом люди­ни, але в деякі місцевості її навмисне завозять. Довжина тіла дорослого самця дорівнює, за Еліотом, 1,57 м, а за Жердоном, іноді навіть 1,72 м, з яких щонайменше 97 см припадає на надзвичайно довгий хвіст із пасмом волосся на кінці. Вага мавпи 9—11 кілограмів. Колір хутра — жовтувато-білий; колір голих частин — темно-фіолетовий. Обличчя, кисті і ступні в тих місцях, де вони вкриті волоссям, і жорсткий чубок, що звішується над очима, чорного кольору, коротка борода — жовтуватого.

Гульман посідає не останнє місце серед незліченних божеств індусів і має цю честь з незапам’ятних часів. Велетень Раван, розповідає давньо­індійська сага, викрав Сіту, дружину Шрі-рами, і поніс її в своє житло на острів Цейлон; але мавпа звільнила полонянку з неволі і відвела її до чоловіка. Відтоді вона зажила слави героя. Багато розказують про її ду­шевну силу і швидкість. Одному з найцінніших плодів — манго — люди також зобов’язані гульману, який викрав його з саду велетня. Караючи за крадіжку, його засудили до спалювання; хто засудив, не відомо, але гульман погасив вогонь і обпалив собі при цьому лице і руки, які так і за­лишилися чорними. Ось чому браміни обожнюють гульмана.

Нині його так само шанують, як і раніше. Індійці дозволяють без­соромним тваринам спокійно грабувати сади й обкрадати будинки, не вживаючи жодних заходів проти них, і дуже незадоволені тими, хто на­важується образити мавп. Місцеві жителі піклуються не тільки про здо­рових, але й про хворих мавп. Таверньє знайшов в Ахмадабаді лікарню, в яку поміщали на лікування мавп, биків, корів та ін. Усі балкони будинків постійно посилаються для мавп рисом, просом, фініками, плодами і цу­кровою тростиною.

У молодих мавп голова кругла і вони дуже розумні; гульмани добре вміють розрізняти, що їм шкідливо і що корисно, дуже легко приручають­ся, але злодійкуватість їхня не зникає. З віком форма голови міняється, вона стає більш плоскою, мавпи набувають звіроподібного вигляду, разом із тим розумові здібності зменшуються, схильність до самотності заміняє товариськість, незграбна сила — спритність, тому старі мавпи мало схожі на молодих.

Звичайне проведення часу і суспільне життя гульманів такі ж самі, як і в інших мавп цієї групи. В лісі вони живуть численними групами під керівництвом самця, що взяв гору в наполегливих боях із суперниками. Вони мандрують лісом, сусідніми полями і садками, грабуючи і винищу­ючи більше, ніж з’їдають. Вони є лихом для тих, кого обкрадають, і ті­шать благочестивих індусів і неупереджених дослідників природи.

Блайт розповідає, що місцями напівдорослих або переможених самців виганяє зі стада мавпячий султан, який дбайливо охороняє свої права на гарем, і вони бувають змушені утворювати окремі зграї.

При цьому гульмани, як повідомляє Блендфорд, загинають свій до­вгий хвіст на спину і вперед. За словами цього автора, їх ніколи не можна побачити далеко від води.

Гуанако

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-02-2011

ГУАНАКО (Lama guanicoe) належить до родини Верблюжі ряду Мозолястоногі. У дорослих тварин загальна довжина тіла дорівнює 2,25 м, при­чому довжина хвоста — близько 24 см, а висота в холці — 1,15 м. Голова знаходиться на висоті 1,6 м. Самка менша на зріст, але своїм виглядом і забарвленням цілком схожа на самця. Тулуб гуанако досить короткий, біля грудей і плечей він вищий і ширший, а ззаду вужчий. Шия довга, тонка, струнка і дещо заломлена вперед. Голова довга і стиснена з боків, морда мало звужується і на кінці тупа, верхня губа видається вперед, глибоко роздвоєна, вкрита обрідним волоссям і дуже рухлива. Перенісся вкрите волоссям, а довгі вузькі ніздрі можуть закриватися; вуха завдовжки приблизно як половина голови, дуже рухливі. Очі досить великі та жва­ві, зіниці у них поперечні. Ноги високі та стрункі, частини пальців, що торкаються землі, досить довгі і роздвоєні до половини; на їхніх кінцях помітні невеликі вузькі і гострі копитця, які дещо заломлені убік; ниж­ній бік пальців вкритий великими мозолями. На суглобах передніх ніг мозолів немає. Хвіст, який тварина на ходу завжди підімає, дуже корот­кий, біля своєї основи густо вкритий шерстю, а на кінчику майже голий. Вим’я самки має чотири соски. Все тіло вкрите довгою, густою і хвиляс­тою шерстю, яка має брудний буро-рудий колір; середина грудей, черева, внутрішній бік кінцівок і місце під хвостом білі. Райдужна оболонка очей темно-бура, вії чорні, а копита чорнувато-сірі.

Живуть вони групами і невеликими стадами. Мейєн бачив стада від 7 до 100 голів. Стадо складається переважно із самок і одного сильного самця, який допускає у своє стадо тільки молодих, не зовсім дорослих тварин своєї статі. Коли молодь досягає певного віку, то починаються бійки, і слабкі самці змушені відділитися й утворити окремі стада з мо­лодими самками. Удень гуанако переходять з однієї долини в іншу, па­сучись майже безупинно, вночі вони ніколи не їдять. До водопою ходять вранці та ввечері, солону воду п’ють так само охоче, а може, навіть і охочіше, ніж прісну. Живляться переважно соковитими травами, а у разі потреби — мохом. У гуанако є дуже дивна звичка, як у деяких антилоп, випускати кізяки в одну загальну купу і лише тоді починати класти іншу, коли перша досягла значного об’єму. Індіанці добре користуються цими купами; вони використовують кізяки гуанако як паливо і позбавлені не­обхідності збирати його.

Усі рухи гуанако швидкі, хоча не такі швидкі, як можна було б при­пустити. Тварини ці біжать короткою, розвалькуватою інохіддю. Гуанако чудово лазять по горах.

Час спаровування буває в серпні і вересні. Самці в цей час запекло б’ються за право першості в стаді. Суперники нападають один на одного з великою люттю і страшним криком, кусаються, брикаються, ганяються один за одним і прагнуть збити суперника з ніг і навіть скинути його з кручі. Після 10—11-місячної вагітності самка народжує цілком розвинене дитинча, очі в якого вже відкриті і все тіло вкрите шерстю. Мати годує його протягом чотирьох місяців і уважно доглядає за ним.

Іноді окремі гуанако приєднуються до стад лам і вікуній, не змішую­чись, проте, з ними; але гуанако й альпаки дуже часто пасуться разом на гірських лугах.

Гуанако захищається від нападу інших тварин, брикаючись і кусаю­чись, але від небезпечних ворогів він боязко тікає, не думаючи про захист. Людина завжди була і буде найстрашнішим ворогом цих тварин. На південноамериканських рівнинах і в горах гуанако часто ловлять живцем, щоб їх приручити. Ручні гуанако, на зразок свійських лам, пасуться біля будинку і надвечір самі повертаються додому.

Гринда

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-02-2011

ГРИНДА ЗВИЧАЙНА, або кулястоголовий дельфін, належить до родини Дельфіни, головні ознаки якої такі: голова куляста, зверху наче розпухла, ласти знаходяться дуже низько і мають вигляд серпів, спинний плавець підноситься на середині тіла, міжщелепні кістки дуже широкі і прикривають собою верхньощелепні. Тулуб не веретеноподібний, як у більшості інших видів, а стиснутий з боків, спина, від голови до початку хвостового плавця, утворює майже пряму лінію, яка стрімко сходить вниз до хвоста; черево, особливо в передній частині, дуже опукле; бічні лінії тіла мають форму пологих дуг, що зближуються біля хвоста. Досить високий спинний плавець на початку широкий, пе­редній бік його внизу майже прямий, а вгорі заломлюється дугою, задня його частина має досить глибоку вирізку. Ласти прикріплені близько біля голови, на початку дуже звужені, зовнішній край їх утворює правильну другу, кінці загострені, задня частина утворює спочатку заокруглений виступ, а потім серпоподібно вигнута до кінця, тому ласт набуває форми короткої коси. Досить великий двосторонній хвостовий плавець зовні округлений, а ззаду має посередині глибоку вирізку. Маленькі очі лежать над кутом рота; півмісяцеве дихальце розташоване на одній восьмій частині довжини тіла, рахуючи спереду. Рот являє собою щілину, розташовану навскоси, спереду назад; на кожній щелепі, в досить великих проміжках, знаходиться 12—14 великих і товстих конусоподібних зубів, гострі кінчики яких спрямовані назад і всередину; зуби ці збільшуються у довжину і товщину спереду назад, і при закритих щелепах верхні зуби розташовуються в проміжках між нижніми. Зуби ці, проте, видаються із шелеп більш як на один сантиметр і, мабуть, не дуже міцні, оскільки не тільки легко стираються, але у дорослих тварин часто зовсім випадають. Гола, гладенька шкіра зверху чорного кольору, а знизу — сірувато-чорно­го, але на горлі майже завжди є широка біла серцеподібна пляма, кінчик якої спрямований назад; іноді в деяких особин пляма ця перетворюється на вузьку смужку, яка тягнеться по животу майже до анального отвору. Дуже старі самці досягають 6—7 м завдовжки, але більшість на 1 — 1,5 м менші. У гринд, що досягають 6 м завдовжки, окружність тіла в найтовщому місці буває до 3 м, довжина ласта — 1,6 м, ширина ласта — 50 см,’ висота спинного плавця — 1,3 м, ширина хвостового — 1,8 м.

Пожива гринд складається головним чином з каракатиць, але в шлун­ку вбитих гринд знаходили також і дрібні види тріски, оселедців, інших маленьких риб, м’якотілих та інших подібних тварин. Спаровування від­бувається не в певні місяці, а будь-якої пори року. В північних морях більшість дитинчат народжується, ймовірно, в кінці літа, оскільки пізньої осені і в січні часто можна побачити самок, що годують сисунців. Проте для Тихого океану це не характерно. А в Південному океані серед зими можна побачити лише напівдорослих дитинчат. Мати піклується про своє дитинча так само, як і інші самки китів.

Гризлі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-02-2011

ГРИЗЛІ (Ursus aretes) — найближчий родич бурого ведмедя. Поши­рений по всій Північно-Східній Америці. Будовою тіла і зовнішнім ви­глядом схожий на нашого ведмедя, але більший, важчий, незграбніший і сильніший за нього. Плечі, горло і черево вкриті темно-коричневою, на кінцях трохи світлішою шерстю, яка взагалі на всьому тілі довша, пухнастіша і більш скуйовджена, ніж у бурого ведмедя. На голові вона коротша і світліша. Райдужна оболонка — червонувато-коричнева. Колір шерсті переходить часто в залізисто-сірий або світло-бурий; в першому випадку вона часто має сріблястий, а в другому — золотистий вилиск, що залежить від того, який колір мають кінчики волосся: сріблясто-білий чи жовтуватий.

Американські мисливці розрізняють тому сірого, бурого і коричнево­го ведмедя і вважають останнього не тільки найкрасивішим, але й найнебезпечнішим із тварин цього виду. Від європейських ведмедів амери­канський відрізняється коротким черепом, опуклими носовими кістками, широким, плоским лобом і короткими вухами. Хвіст теж коротший, зате білі кігті вражаючої довжини (13 см), вони дуже загнуті і злегка звужені до кінців. Значні розміри гризлі — одна з відмітних ознак цього ведмедя: тоді як звичайний ведмідь тільки у виняткових випадках досягає 2,2 м завдовжки, гризлі завжди 2,3, а нерідко й 2,5 м завдовжки, і важить до 450 кг. Зона його поширення охоплює захід Північної Америки, південні частини Сполучених Штатів від Скелястих гір, а на півночі (Дакота) — починаючи від Міссурі. Чим ближче на захід, тим частіше він зустрічаєть­ся, особливо в горах. Південніше з’являється він ще в гірських регіонах Мексики, принаймні до Ялиско, на північ доходить до Полярного круга і навіть ще північніше.

Способом життя сірий ведмідь дуже схожий на нашого і також схиль­ний до зимівлі; тільки під час ходи сильніше перевалюється з боку на бік і похитується, і всі його рухи більш незграбні. Лише дуже молодий вед­мідь може видиратися на дерева; у зрілому віці він вже не в змозі цього зробити. Зате легко перепливає широкі потоки. Цей грізний хижак такий сильний, що може подолати будь-яку тварину з лісів своєї батьківщини. Колись його описували як найстрашнішу і найлютішу тварину, казали, що він не боїться людини, а навпаки, йде просто на неї, хай вона буде на коні або пішки, озброєна чи беззбройна, розлютила його або навіть не думала його зачіпати. В усіх індіанських племенах власник намиста з кігтів і зубів ведмедя має найбільшу шану. Тільки той індіанець має право носити таке намисто, який добув його сам, помірявшись силою з сірим ведмедем.

Свійські тварини, зачувши його, дуже непокояться в загороді або в хліву, неначе до них наближається лев або тигр. Вони бояться навіть тру­па гризлі і його шкури.

Сірий ведмідь живиться рослинною їжею, охоче їсть ягоди, горіхи, коріння, але вбиває також і тварин; крім того, він, кажуть, майстерно ло­вить рибу. На Алясці, де його дуже багато по берегах річок і по пустинних рівнинах, по болотах і горах, постійно трапляються уторовані ведмедями стежини. Напрямок цих стежин так майстерно вибраний, що варто піти ними, якщо ви хочете знайти найближчий шлях між двома точками на місцевості.

Молоді гризлі приручаються легко і, подібно до нашого звичайного ведмедя, бувають, хоч на деякий час, покірливими і веселими тваринами. Хутро ведмежати, незважаючи на довжину і густоту, таке ніжне і красиве, що надає маленькій тварині вельми ошатного вигляду.

Гофер

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-02-2011

ГОФЕР належить до родини Гофери ряду Гризуни. Зростом тварина дещо менша за нашого хом’яка, довжина її (разом із хвостом завдовжки 6,5 см) дорівнює 35 см; на вигляд це щось середнє між хом’яком і кротом. Шерсть його надзвичайно густа, м’яка і тонка. Волосся біля кореня сіро-блакитного кольору, а на кінчиках — червоного кольору на верхній половині і жовто-сірого на нижній полови­ні тіла; хвіст і вкриті обрідною шерстю лапи мають біле забарвлення.

Гофер поширений у Північній Аме­риці повсюдно на схід від Скеляс­тих гір, на захід від Міссісіпі і між 34 і 52° північної широти. Він веде, як кріт, підземне життя, риє чис­ленні і досить розгалужені ходи в різних напрямках і викидає такі ж самі купи землі. Іноді його підзем­на робота надає поверхні вигляду зораного поля. Гофер виходить на поверхню землі тільки в теплу пору року, коли ж холодно, він, мабуть, засинає.

Кубло, в якому живе тварина, влаштовується під деревним корінням на глибині близько 1,5 метра, хід у нього спускається гвинтоподібно, воно просторе, вислане м’якою травою, нагадує дещо кубло білки і служить тварині для відпочинку і сну. Кубло, в якому самка наприкінці березня або на початку квітня народжує 5—7 дитинчат, схоже на звичайне лігво з тією лиш різницею, що, окрім трави, воно ще вислане шерстю матері.

Геснер виявив, що з кубла хід веде у велику нору, яка служить комо­рою. Вона наповнена корінням, земляними плодами (картоплею), горіха­ми і різним насінням.

По землі гофер бігає повільно, перевалюючись з боку на бік, ніколи не стрибає і ходить часто із загнутими кігтями передніх лап, при цьо­му хвіст волочиться по землі. У своїй норі він рухається так само, як і кріт. Коли їсть, часто сідає на задні лапи, а передніми тримає їжу, як білки. Спить він, згорнувшись клубком, заховавши голову на грудях між передніми лапами. Відшукуючи поживу, він наповняє свої величезні за­щічні мішки за допомогою язика і спорожняє їх передніми лапами. Ці защічні мішки, як і в інших гризунів, ніколи не висять по боках морди, і тому зовсім не утруднюють рухів тварини. Зібраний запас поживи го­фер відносить у свою комору через прямовисний хід, отвір якого потім закладається.

Шкода, заподіяна гофером, може бути дуже значною. За декілька днів він може знищити сотні корисних рослин, оголяючи їхнє коріння, і спус­тошити поля у пошуках бульб рослин.

Горностай

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-02-2011

ГОРНОСТАЙ — це найближчий родич ласки звичайної, на яку він дуже схожий своїм зовнішнім виглядом і способом життя, але значно перевершує її розмірами. Загальна довжина горно» досягає 32 або 33 см, причому на хвіст припадає 5—6 см. На півночі живуть мабуть, ще більший, ніж у Середній Європі. Верхня частина спини і половина хвоста влітку рудувато-бурого кольору, а взимку — біла; відповідно до цього і остьове волосся шерсті на цих місцях влітку рудувато-а взимку — біле. Нижня ж частина постійно забарвлена в білий колір жовтуватим відтінком; кінчик хвоста завжди чорний.

Часто можна спостерігати, що горностай вже й пізньої зими все бігає в літньому «вбранні»; але якщо раптом настане холоднеча, його забарвлення змінюється протягом кількох днів.

Горностай живе в північних країнах Євразії на досить великій тери рії. Так, він поширений по всій Європі, на північ від Піренейських і в: Балканських гір і, крім того, в Північній і Середній Азії до найсхідніших кордонів Сибіру. Так само він поширений в Малій Азії, Персії та Афганістані. В усіх країнах, де він є, це не рідкісний звір, а в Німеччині він належить до найпоширеніших хижих тварин.

Заглибини в землі, стінах, тріщини в них, нори кротів і хом’яків, розколини в скелях, купи каміння, дерева, нежилі будівлі та сотні інших подібних затишних місць служать йому сховком і притулком протягом дня. Вибравши собі житло, він більшу частину дня спить; проте це не заважає горностаю часто прогулюватися при сонячному світлі, до того ж він зовсім не ховається від людини. Але час його полювання починаєть­ся в сутінках. Ближче до вечора він пожвавлюється. Із властивими йому нетерпінням і цікавістю голодний горностай перш за все починає обшук неподалік від свого лігва. Він бігає і стрибає, чудово лазить і швидко й упевнено перепливає великі водні простори.

Горностай так само відважний, як і ласка. Ворога, який може добря­че його налякати, мабуть, немає, оскільки горностай із нерозсудливою сміливістю кидається навіть на людину. Важко, звичайно, повірити, горностай може стати серйозним супротивником для дорослої людин однак це насправді так.

Горностай полює майже на всіх дрібних ссавців і птахів, яких може спіймати, а також нерідко наважується нападати і на тварин, більших за нього. Миші, кроти, хом’яки, кролі, жайворонки, горобці, голу кури, ластівки (яких він витягує з гнізд), змії і ящірки є його потенційно здобиччю, навіть зайці не застраховані від його нападу.

Час спаровування горностая в Середній Європі припадає на березень а в травні або в червні самка народжує від п’яти до восьми дитинча Для них мати звичайно готує м’яке ложе в якій-небудь добре замаскованій норі крота або де-небудь в іншому затишному куточку. Дитинчат своїх мати ніжно любить, годує їх молоком, доглядає їх і грається з ним до самої осені. Стають самостійними вони ближче до зими. У разі загрозливої небезпеки дбайлива мати переносить весь свій виводок у зуба: до іншого притулку, іноді навіть уплав. Коли молоді тварини підростуть, і мати виводить їх на прогулянки, навчає всіх хитрощів своєї майстерності, Маленькі звірки, у свою чергу, дуже тямущі, і дуже швидко майже нічим не поступаються дорослим.

Ловлять горностая у різноманітні пастки, часто він випадково трапляє в пастки на щурів. Спійманий старий горностай, звичайно,: недовго, оскільки він так само дратівливий, як і ласка, не звикає ні, клітки, ні до того, хто доглядає його, відмовляється від їжі або стає таким дратівливим, що через це гине. Навпаки, узятий з кубла горностай легко приручається.

Горила

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-02-2011

ГОРИЛА (Gorilla) дещо менша на зріст, але значно ширша в плечах за людину. Зріст самця від підошви до тім’я — 1,65 м, ширина плечей — 95 см, довжина голови і тулуба разом — 1,08 м, передніх кінці­вок 1,08 м, довжина задніх кінцівок до п’ят — 75 см, а до кінця середньо­го пальця — 1,5 м. Самки менші на зріст. Довгий міцний тулуб і такі ж самі передні кінцівки, непомірної довжини кисті і ступні, а також з’єднані особливою шкірою середні пальці кінцівок — ось найхарактерніші ознаки горили. Лінія, що створює контур голови від надочних дуг, спочатку дещо увігнута, потім злегка опукла, досягнувши тім’я, підіймається вгору і стрім­ко спускається у напрямку до потилиці. Лінія брів, завдяки товстій шкірі, що їх вкриває, і густому волоссю, видається ще дужче, внаслідок чого не­великі темно-карі очі ще більше заглиблюються всередину. Плоский ніс вдавлений посередині і значно розширений з боків, кінчик його, завдяки широким ніздрям, що криво відкриваються вперед і догори, помітно ви­дається. Могутня грудна клітка надзвичайно об’ємиста, ширина плечей не­розмірно велика, спина злегка зігнута, але так, що лопатки не виступають, черево рівномірно опукле. Кінцівки горили істотно відрізняються від люд­ських рівномірною товщиною окремих частин, що обумовлено відсутністю товстих м’язів на плечовій частині руки і литок на гомілках.

Порівняно з іншими людиноподібними мавпами у горили плече від­носно довше, вся ж кінцівка коротша. Великий палець, як у всіх люди­ноподібних мавп, слабкий і майже наполовину коротший від кожного з решти пальців. Шерсть гладка, досить довга і густа, злегка хвиляста на потилиці, плечах і стегнах. Обличчя, починаючи від брів до половини вилиць і підборіддя, вуха, кисті і ступні з боків і знизу, до місця зро­щення пальців, голі. Решта тіла вкрита шерстю досить рівномірно, найгустіше на тімені, потилиці, плечах, верхніх ділянках передніх кінцівок, а також верхніх і нижніх ділянках нижніх кінцівок, де шерсть іноді буває завдовжки 10 см і більше. На грудях і череві шерсть рідша, у старих горил посередині спини і внизу вона буває звичайно витерта.

Зуби дуже великі, ікла навряд чи менше розвинені, ніж у хижих тва­рин, задній корінний зуб нижньої щелепи має три маленькі зовнішні і два внутрішні горбики, а також — плоский горбик ззаду.

Не можна ще точно назвати зону поширення горили. Батьківщиною її, мабуть, є лише невеликий регіон Західної Африки, а саме Нижня Гвінея. Дотепер її бачили в місцевостях, що лежать на березі моря, приблизно між екватором і 5° південної широти, а також на західному схилі сусідніх гір.

«Тоді як шимпанзе живе поблизу невеликих степів, — повідомляє Рідом, — горила, мабуть, полюбляє напівтемряву густих лісів. Самця можна зустріти іноді одного, а іноді — у супроводі самки і дитин­чати. Він зриває з дерев гілки і листя, що знаходяться над землею на доступній для нього висоті. Іноді видирається на дерево, щоб поласувати плодами. Є трава, що росте на вологому, вкритому ча­гарником грунті, яку горила так любить, що можна майже напевно розраховувати побачити її в місцевості, де росте ця рослина. Вранці і ввечері відвідує плантації, їсть банани, цукрову тростину і видає при цьому тужливі вигуки. Нічліг влаштовує на деревах. Коли самка ва­гітна, самець будує на висоті 5—8 м над землею кубло, тобто просте лігво з сухих лозин і гілок. Тут самка народжує дитинча. Під час тіч­ки самці ведуть боротьбу за самок. Свідок, що заслуговує на довіру, бачив двох із них в бою, один був набагато більший за другого і вбив меншого. З цього виходить, що горили, подібно до інших звірів, що ведуть боротьбу за самок, живуть у багатошлюбності. Звичайний крик горили тужливий. Розлючена, вона видає різкий, хрипкий гав­кіт, схожий на ревіння тигра».

Голуби

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-02-2011

ГОЛУБИ— птахи середніх розмірів, з невеликою голо­вою, короткою шиєю і жорстким оперенням. Дзьоб їхній короткий, зви­чайно слабкий і має невеликий гачок; короткі кінцівки закінчуються чо­тирма пальцями, з яких три обернуті вперед і один назад; кігті міцні, але короткі і трохи заломлені. Крила складаються з жорстких махових пер. В оперенні переважають ніжні барви, хоча трапляються і яскраві кольори. Самець і самка мало відрізняються одне від одного, але пташенята завжди дуже відрізняються від батьків. Щодо їхніх розмірів можна сказати, що велетень серед голубів буває завбільшки з невелику індичку, а карлик за­вбільшки приблизно з жайворонка.

Голос голубів загалом схожий у всіх видів; більша частина їх видає уривчасті, глухі звуки; інші воркують. Із зовнішніх відчуттів найкраще розвинутий зір. Голуби боязкі й обережні, але не завжди уміють відрізни­ти справжню небезпеку від уявної. Приручити їх по-справжньому досить важко, оскільки вони не такі вже й тямущі, та й пам’ять поганенька; але все-таки розумові здібності голубів значно перевершують курячі.

Голуби покидають не тільки яйця, але навіть і дитинчат, які щойно вилупилися, якщо їх потривожити. Голуби — мешканці всієї земної кулі в найширшому значенні цього слова: переважно вони селяться в лісах, і ті види, які живуть на голих скелях, є винятком. Найбільшого розвитку ряд цей досяг на островах Тихого океану, і взагалі голуби порівняно більше населяють острови, ніж материки.

Усі види, що живуть на півночі, — перелітні птахи, ті, що живуть на півдні — кочові або осілі. Останні звичайно живуть парами. Поживу голубів складають майже виключно продукти рослинного царства; але й тваринну їжу — равликів, гусінь, черв’яків — уживають в незначній кіль­кості. Деякі види, що їдять круглі зерна, проковтують для поліпшення травлення шматочки кварцу або інше тверде каміння; їм потрібно також багато води, яку вони вживають не тільки для вгамовування спраги, але й для того, щоб у ній набрякли зерна.

ГОЛУБ-МАНДРІВНИК (Ectopistes migratorius) має міцний тулуб, серед­ньої довжини тонкий дзьоб, довгі, гострі крила і довгий 12-перий хвіст; загальний колір оперення — аспідно-синій, з нижнього боку червонувато-сірий. Місце його поширення — північ США. У неволі голуби-мандрівники можуть жити за умови гарного догляду роками, легко розмножуються.

ГОЛУБ НІКОБАРСЬКИЙ (Coloenas nicobarica) має міцний тулуб, на дзьобі його біля лоба знаходиться м’яка, куляста бородавка; кінцівки, майже цілком схожі на курячі, сильні; крила — довгі і широкі; оперення довге і на шиї утворює гриву. Голова, шия, низ тулуба і махові пера — чорно-зелені; довгі пера гриви, спина, надхвістя і покривні пера крил — зелені з металевим блиском; хвіст зовсім білий. Нікобарський голуб є на всіх островах, що оточують Нову Гвінею; живе майже виключно на землі, але дуже добре, хоча і важко, літає.

ГОЛУБ СИЗИЙ (Columba liviа) вважається пращуром нашого свій­ського голуба; він майже весь блакитний, тільки нижня частина спини біла, а по крилах проходить темна смуга. Зона його поширення обмежу­ється декількома північними європейськими островами, берегами Серед­земного моря і Південною Азією. На півдні дикий голуб — осілий птах; у північних країнах зимовий холод змушує їх до перельоту, для здійснення якого вони об’єднуються звичайно у великі зграї. Поведінка дикого по­льового голуба мало чим відрізняється від поведінки нашого свійського голуба; він літає швидше за останнього і постійно уникає людей. їхню поживу складає насіння ріпи, сочевиці, гороху, льону і, головним чином, насіння так званого пташиного гороху — шкідливого бур’яну. їхнє гніздо являє собою купу хмизу і сухих стебел. Вороги диких польових голубів ті ж самі, що і в інших видів цієї родини. У нас найнебезпечнішими воро­гами їх слід вважати куницю і яструба.

Гієна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-02-2011

ГІЄНИ, родина Hyenidae. Тулуб у них видовжений, шия товста, голова велика, морда неприваблива, але міцна; передні кінцівки криві і довші за задні, тому спина похила; на всіх кінцівках по чотири пальці. Вуха великі і майже не вкриті шерстю. Очі поставлені криво, постійно бігають, жах­ливо блищать і мають відразливий вираз. Товста нерухома шия, короткий пухнастий хвіст, довга, кошлата, жорстка шерсть, яка на спинному хребті перетворюється на щетину, нарешті, сам колір цієї шерсті — темний, якийсь брудний — усе це, разом узяте, справляє неприємне враження. До того ж всі гієни належать до нічних тварин, мають огидний голос, яким видають або нестерпні дикі крики, або дійсно якийсь пекельний регіт; вони жахливо ненажерливі, жадібні, поширюють сморід і ходять потвор­ною ходою, наче шкутильгають.

Будова щелеп свідчить про те, що гієни живляться виключно м’ясною їжею; надзвичайний розвиток зубів дає їм можливість утилізувати неїс­тівні залишки їжі після інших хижаків і розгризати найміцніші кістки.

У собаки правильний ряд різців утворює сегмент круга; у гієни ж зуби поставлені в пряму лінію, і тому її морда здається широкою, сплюснутою. Череп вражає широкою тупою мордою, вузькою мозковою коробкою і міцними вилицями. Крім того, гієни характеризуються великими жуй­ними м’язами, величезними слинними залозами, язиком, вкритим ро­говими бородавками, широким стравоходом і особливими залозами біля анального отвору.

Зона поширення гієн дуже велика; ймовірно, вони водяться всю­ди в Африці, за винятком західної екваторіальної її частини, і по всій Південній Азії до Бенгальської затоки. Ця тварина не любить жити в лісових нетрях, а віддає перевагу відкритим гористим місцевостям, по­рослим травою і дрібним чагарником, або ж гладким степам, навіть пус­телям. Удень рідко можна зустріти гієн, хіба тільки випадково, коли їх злякати. Вони виходять на промисел вночі, після заходу сонця, збира­ючись спочатку поодинці або маленькими групами і наповнюючи по­вітря пронизливим завиванням. Варто тільки пролунати одному такому крику, як на нього негайно ж відгукуються інші гієни, і дуже швидко їх збирається ціла зграя. Голос смугастої гієни дуже немилозвучний, але не такий огидний, як про нього розповідають; хрипкі звуки чергуються з вищанням, пронизливо-галасливі — з глухим бурчанням. Зате завиван­ня плямистої гієни дійсно схоже на пекельний регіт. Протягом усієї ночі гієни невтомно нишпорять скрізь; якщо вони не знайдуть собі здобичі на полях і в степах, то, хоча й бояться собак і сторожів, однак проника­ють в села, навіть у міста.

У цих нічних мандрах гієни керуються не тільки нюхом, але одна­ковою мірою слухом і зором. Вони йдуть не тільки на падло, на трупи тварин і людей, але й на живі жертви, вибираючи їх зі стада овець, або великої рогатої худоби. З цією метою вони пробираються до самих огорож, завжди дуже високих і щільних, куди заганяють худобу на ніч і захисту від хижих звірів. Як тільки вони почують здобич, негайно замов кають і якомога обережніше (підкрадатися вони не вміють), щохвилини озираючись на всі боки, підбігають дрібною риссю якомога ближче, не припиняючи прислухатися, обнюхувати повітря і готові від першого ж підозрілого звуку знову кинутися назад. Плямисті гієни дещо сміливіші за смугастих, але все-таки, якщо брати до уваги їхні розміри, дивно боязкі. Здійснюючи свої набіги у разі нестачі падла на живу худобу, вони об­межують свій вибір тими тваринами, які не можуть чинити їм опір, тому переважно нападають на свійських тварин.

Проте трапляється, що іноді вони перетворюються на справжніх гон­чаків, переслідують вночі антилоп, підминають під себе здобич, як це роблять вовки, душать її і тут же пожирають.

Незважаючи на ту користь, яку, здавалося б, можуть давати гієни знищенням падла, їх все-таки треба вважати безумовно шкідливими тва­ринами, тому що збиток, який вони завдають винищуванням худоби, в будь-якому разі перевищує цю відносну користь.

Не раз порушувалося питання про те, чи небезпечна гієна для люди­ни. Про смугасту гієну щодо цього не можна висловити цілком певної думки; що стосується плямистої, то випадки нападу цих гієн на людей описувалися так часто і такими достовірними людьми, що сумніву в їхній небезпеці для людини бути не може. Переважно вони чинять замах на життя дітей, викрадаючи їх із сіл.

Нині існує, наскільки відомо, чотири види цієї родини: три власне гієни, а четвертий — земляний вовк, якого слід розглядати як перехідний ступінь між гієнами і віверами.

Гепард

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-02-2011

ГЕПАРД, або леопард мисливський. У них котяча голова, котячий довгий хвіст, а тіло собаче. Собачими здаються і довгі ноги, лапи яких лише до певної міри можна порівняти з лапами кішок. Існує, правда, апарат для втягування і випускання кігтів, але ці м’язи такі малі і слабкі, що кігті майже завжди стирчать назовні і тому притуплені від тертя, як у собак. Зуби загалом схожі на зуби інших кішок, але ікла стислі з боків, як у собак.

Гепард дуже худорлявий, ноги набагато довші, ніж у справжніх кішок, голова мала і швидше видовжена, як у собак, ніж заокруглена, як у кішок; вуха широкі та невеликі, очі мають круглу зіницю, хутро досить довге і скуйовджене, особливо на спині; основний колір хутра — дуже світлий жовтувато-сірий; на цьому тлі знаходяться чорні і бурі плями, які на спи­ні тісно зближують і навіть майже зливаються між собою, продовжую­чись на череві і навіть частково вкриваючи хвіст, ближче до його кінця з’єднуючись між собою в кільця. Довжина тіла досягає 137 см, довжина хвоста — 76 см, висота в загривку 76—84 см.

Гепард поширений по всій Південно-Західній Азії і в Африці. Він спо­стерігається на більшій частині півострова Індостан, але, за словами Бленфорда, не на північ від Гангу; напевно, його також немає на Малабарському березі; за Сандерсоном, його майже не знають вже в Майсурі. Гепард — степова тварина, яка повинна здобувати собі поживу більше спритністю, ніж силою. На вигляд це щось середнє між собакою і кішкою. Рухи гепар­да істотно відрізняються від рухів кішок. Правда, він уміє повзти, щільно притиснувшись до землі і зігнувши довгі ноги, але і це він робить швидше як лисиця або як вовк, ніж як кішка. Порівняно з кішкою гепард ступає твердо і робить великі кроки. Якщо він прискорює свій рух, то біжить як прудкий собака; його він нагадує і тоді, коли робить великі стрибки, оскільки він не тільки робить декілька стрибків і потім зупиняється, але іноді пересувається стрибками на значній відстані. Гепард не в змозі лази­ти, як це роблять кішки, і якщо йому треба дістатися до високого предмета, то йому доводиться обмежуватися одним, правда, дуже великим, стрибком. Чи уміє він також плавати, на це немає вказівок у жодного спостерігача. Голос його теж своєрідний. Гепард довго муркоче, як свійська кішка, тіль­ки дещо грубіше і глибше; роздратований, він пирхає, як і його родичі, так само люто клацає зубами і видає при цьому глухе бурчання; крім того, він видає ще своєрідні тужливі звуки, які Блейт порівнює з меканням кози.

Пожива мисливського леопарда складається головним чином з неве­ликих жуйних тварин, які водяться на його батьківщині. Найулюбленішою його здобиччю є антилопи; леопард найчастіше живе поблизу тих місць, яким вони віддають перевагу. Звичайно його можна побачити серед скель на невисоких пагорбах. Знавці стверджують, що на не дуже великих відста­нях леопард — найшвидший з усіх ссавців. Але він використовує і хитрощі, щоб дістатися до своєї здобичі. Помітивши стадо антилоп або оленів, що пасуться, гепард притискається до землі і повзе, наче змія, беззвучно, але швидко, щоб жертва не встигла його помітити. При цьому ніколи не під­крадається з навітряного боку, лежить тихо і без руху, як тільки ватажок стада піднімає голову, щоб огледітися. Підкравшись якомога ближче, ви­бирає тварину, яка стоїть до нього найзручніше, і зі скаженою швидкістю спрямовується до неї, женеться, ударами лапи збиває його на землю і хапає за горло. Якщо він може підкрастися лише на відстань рушничного пострі­лу, то й тоді, покладаючись на свою швидкість, не вагаючись переслідує жертву, що біжить. Зоолог Мек Местер як очевидець розповідає, що один гепард, який міг непомітно наблизитися до антилопи лише на 200 кроків, проте наздогнав і повалив її на відстані менш як 500 кроків.

Природжена хитрість і здібність до полювання спонукали людину до спроби скористатися мисливським мистецтвом цієї тварини. За допомогою примітивного дресирування мисливський леопард став чудовою мислив­ською твариною, яка навряд чи поступається благородному соколу. У всій Ост-Індії його вважають добрим помічником на полюванні. Персидський шах одержує мисливських леопардів з Аравії і тримає їх в особливому будинку. Йозеф Барбаро бачив 1474 року у князя Вірменії 100 мислив­ських леопардів. У Європі теж використовували гепарда для полювання.

За словами Стерндаля, дитинчата, за винятком чорної смужки на носі, забарвлені у чисто-сірий колір; проте можна роздивитися майбутні цятки, видаливши верхнє волосся. Для полювання ніколи не дресирують дитинчат, а ловлять для цього лише дорослих тварин, оскільки, на думку індійців, дитинчата лише на свободі і під керівництвом старих гепардів можуть стати хорошими мисливськими тваринами.

За словами місцевих жителів, гепард наїдається лише раз на три дні, але вдосталь, і ховається тоді в своєму лігві, щоб спати і перетравлювати їжу. На третій день він іде до певного дерева, куди приходять й інші тва­рини того ж виду, щоб тут гратися, дряпати кору і точити кігті.