Генета

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-02-2011

ГЕНЕТА ЗВИЧАЙНА — єдина вівера, яка живе в Європі, де, окрім неї, з представників цієї родини є ще два види мангустів. Тіло її досягає завдовжки 50 см, хвіст — 40 см, висота в загривку 15—17 см. Струнке тіло підпирають дуже короткі кінцівки, голова мала ззаду широка, морда довга, вуха короткі, широкі, з тупими кінчиками Очі з такою ж зіницею, як у кішок, удень звужуються і перетворюються на вузькі щілини. Анальна залоза мала і виділяє лише незначну кількість масної рідини, що пахне мускусом. Основний колір короткого, густого гладкого хутра світло-сірий, який переходить у жовтуватий. На боках тіл; є чотири-п’ять поздовжніх рядів плям різної форми і чорного кольору рідко змішаного з рудувато-жовтим, а на шиї зверху — чотири безперервні поздовжні смужки, напрямок яких змінюється. Горло і нижня частин шиї світло-сірі; темно-бура морда має світлу смужку над спинкою носа пляму біля ока і маленьку пляму над оком; кінець верхньої щелепи білого кольору. Хвіст має сім або вісім білих кілець і чорний кінчик.

Справжньою батьківщиною цього звіра слід вважати гори Атласу і Пів нічної Африки. Проте він спостерігається також у Європі, головним чином в Іспанії та Південній Франції. Живе як на безлісих і позбавлених дере горах, так і на лісистих, проте спускається і на рівнини. Вологі місця по ряд із джерелами, місцевості, багаті на чагарник, кам’янисті урвища є йог улюбленим місцеперебуванням. Він звивається зі спритністю змії між камінням, рослинами, травою і кущами і миттєво ховається за ними.

Найчастіше генету можна побачити вночі. Лише досить пізно після заходу сонця вона з’являється і нечутно ковзає від каменя до каменя, від куща до куща, старанно нюхаючи і прислухаючись у всіх напрямках, вишукуючи здобич. Дрібні гризуни, птахи і їхні яйця, а також комахи складають її поживу. Для погано обгороджених курників і голубників вона та само небезпечна, як куниця і тхір, але такі розбої компенсує полювання на щурів і мишей. Рухи її красиві і витончені, швидкі і спритні. Я не знаю жодного іншого ссавця, який так само, як вона, умів би рухатися гнучкістю змії і зі швидкістю куниці. Під час нападу вона нечутно ковзає по землі, так випроставши своє вузьке тіло, що воно разом із хвостом утворює одну пряму лінію, і, розставивши ноги наскільки можливо, рап­том сильним стрибком кидається на здобич, душить, видаючи задоволене бурчання, і береться за обід. Під час їди шерсть її стирчить дибки, неначе їй постійно доводиться боятися втратити здобич. Вона вміє також чудово лазити і не ніяковіє навіть у воді.

З усіх віверових генети відзначаються дуже видовженим ті­лом, голою поздовжньою смужкою на нижньому боці ступні, п’ятипали­ми передніми і задніми кінцівками з втяжними кігтями, довгим хвостом і середніх розмірів вухами. Біля анального отвору знаходиться неглибокий залозистий мішок, який відкривається назовні двома окремими вивід­ними протоками. Багато дуже схожих між собою видів поширені в Азії та Африці, звідки один, мабуть, потрапив і до Європи.

Гаур

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-02-2011

ГАУР, бик джунглів (Bos gaurus), англійські мисливці називають його «індійським бізоном». Забарвлення «загалом чудового темно-коричневого кольору, яке переходить на нижньому боці тіла в жовтувато-буре, на ногах в брудно-біле. Райдужна оболонка очей яскраво-блакитна. За вимірюван­нями Еліота, загальна довжина дорослого бика досягає 3,8 м, довжина хвос­та — 85 см, висота в холці — 1,86 м, висота крижів від копита до початку хвоста — 1,7 м. Довжина могутніх рогів не перевершувала 188 см. Корова відрізняється від бика невеликою і красивою головою, білим забарвленням ніг, більш слабкою шиєю, відсутністю спинного горба і меншими рогами.

Гаур поширеніший, ніж гаял, і на нього більше полюють. Живе у всіх порослих лісом гірських і пагористих країнах, навіть досить скеляс­тих, — від південного краю Індії до Гімалайських гір і на схід, за словами Стерндаля, до Бірми і Малайзії. Дикі, порослі лісом схили, непрохідні чагарники, зарості папороті, бамбукові гаї — бажаний притулок для ньо­го, особливо в глибоких, багатих на воду ущелинах, на стрімких урвищах і ледве доступних вершинах. Гаур славиться своєю здатністю рухатися по найбільш непрохідних місцях. Утім, іноді з’являється і на рівнинах, куди заманює його свіжа, соковита трава.

У північних місцевостях, за словами Кінлоха, гаур спостерігається стадами від 4—5 до ЗО голів; у південних, за свідченням Сандерсона, ста­дами з 12, інколи з 30—40 голів. Часто відвідують багаті на сіль місця, якої їм не вистачає у звичайній їхній поживі. Ватажком стада завжди буває до­рослий, сильний бик, який дозволяє бути поряд себе тільки молодим сам­цям, ще дуже слабким для того, щоб повстати проти його панування. Але як тільки він починає старіти, втрачати спритність, між ним і молодими биками починається боротьба, яка врешті-решт завершується вигнанням старого ватажка.

Гаур, як повідомляє Сандерсон, видає три звуки. Перший не схожий на жоден з відомих, що видають інші бики, але нагадує крик слона. Гаури користуються ним для того, щоб кликати один одного, і до того ж на до­сить значній відстані; за відсутності несприятливих умов його можна чути на відстані близько 2 км. Заклик цей схожий на гучний гавкіт. Другий звук — тихе «му» — виражає турботу і цікавість. Третій звук — сильне со­піння з присвистом, яке вони видають, коли втікають налякані.

Під час спаровування дорослі бики ведуть запеклу боротьбу зі своїми суперниками, і дійсно, всіх молодих самців виганяють зі стада. За слова­ми Фішера, тривалість вагітності гаура така ж сама, як і у свійських корів. Телята народжуються після періоду дощів, отже, між липнем і жовтнем, десь раніше, десь — пізніше. Молоде теля схоже на теля великої рогатої худоби, хутро забарвлене в рудувато-бурий колір, а лоб і ноги, які пізніше робляться білими, злегка забарвлені в блідо-сірий колір. Корова, якій на­став час телитися, віддаляється від стада і протягом чотирьох днів трима­ється від нього окремо зі своїм дитинчам, поки воно не зміцніє.

Щоб убити гаура, використовують рушниці великого калібру. Висте­живши биків, їх виганяють із джунглів за допомогою загоничів. Досвідче­ні ловці полюють не на сім’ю або стадо, а тільки на старого, самотнього бика, який разом зі слоном вважається найсильнішим звіром, якого тіль­ки можна там убити. Всі одноголосно визнають, що поранений і переслі­дуваний бик може виявитися дуже небезпечним супротивником.

М’ясо гаура, на думку Томсона, набагато ніжніше, ніж м’ясо великої рогатої худоби.

Гага

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 31-01-2011

ГАГА ЗВИЧАЙНА належить до родини Качині. Шия, спина і верхні покривні пера крил — білі, нижня частина спини і черевце чорні; махові та рульові пера буро-чорні. Самки сірі. Зона по­ширення гаги надзвичайно велика й охоплює всю північну частину Пів­нічної півкулі; в дуже суворі зими гага наважується перекочувати до Пів­нічного моря або навіть до Атлантичного океану.

Гага — справжній морський птах. Вона швидко плаває і пірнає на значну глибину; за словами Гольбеля, вона до 6 хвилин може залишатися під водою.

Гаги насиджують яйця досить пізно, звичайно в червні або липні. Для цього вони збираються довкола маленьких островів; парочки від­діляються від зграї і, перевалюючись з боку на бік, вирушають на сушу, щоб відшукати підхоже для гнізда місце. Там, де люди піклуються про розмноження цих птахів, вони заздалегідь до цього готуються, влашто­вуючи різні притулки, в яких птахи могли б сховатися. Перші дні самець незмінно супроводжує самку в її мандрах і стереже гніздо, поки самка не­сеться; але після закінчення кладки кидає подругу і відлітає в море, щоб з’єднатися з рештою самців.

Саме гніздо гаги влаштовують дуже недбало з тонкого хмизу, трави або соломи, але добре вистилають пухом. Кладка складається з 6—8 яєць. Якщо самку не турбувати, вона кожного ранку залишає гніздо, дбайли­во прикривши яйця пухом, і летить на море, щоб добути поживу. Через 25—26 днів вилуплюються пташенята, які з першого ж дня свого життя вміють моторно плавати, пірнати і досить добре, навіть краще за матір, бігають. Взагалі гаги — дбайливі матері, які навіть занадто старанно ви­конують материнські обов’язки: самки, гнізда яких поряд, часто крадуть одна в одної яйця і якщо об’єднуються разом, то беззаперечно розподі­ляють між собою турботи про виховання дітей.

Хоча гаги — одне з найголовніших багатств Далекої Півночі, однак все-таки далеко не скрізь бережуть їх належним чином. У Норвегії запо­взятливі власники «гагачих острівців» відбирають у птахів, що гніздуються, декілька яєць і тим примушують їх покласти більше яєць, ніж звичайно; потім вичікують, поки пташенята вилупляться, і лише тоді збирають пух. Але не так роблять у Лапландії, Ісландії, на Шпіцбергені і в Гренландії: тут не щадять ні птахів, ні яєць.

Водосвинка

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-01-2011

ВОДОСВИНКА, або капібара, належить до родини Водосвинкові. Характерними для водосвинки є малі вуха, розщеплена верхня губа, відсутність хвоста, короткі плавальні перетинки між пальцями ніг і міцні копитоподібні кігті, а також украй своєрідна будова зубів. Великі різці при незначній товщині щонайменше 2 см завширшки, на їхньому передньому боці знаходиться декілька негли­боких борозенок, з корінних зубів останній за своїми розмірами дорівнює трьом переднім. Тіло масивне, шия коротка, голова довгаста, висока і широка. Досить великі заокруглені очі дуже випинаються, верхівка вуха заокруглена, передній край вивернутий, задній усічений. Задні кінцівки помітно довші за^передні, передні чотирипалі, задні трипалі. Мають сво­єрідну складку шкіри, що оточує анальний отвір і статеві органи, тому їх не видно ззовні і самців не можна відрізнити від самок. Грубе обрідне хутро має якийсь невизначений колір: тьмяно-бурий з відтінком рудого і буро-жовтого. Лише щетина навколо рота чорного кольору. Доросла водосвинка досягає розмірів однорічної свійської свині і важить до 50 кг. Довжина тіла — понад 1 м; висота в загривку — 50 см і більше.

Азара перший дав точний опис водосвинки.

«Гуарані, — говорить він, — називають цю тварину «капюгуа»; це ім’я приблизно означає «житель очеретяних лісів по берегах річок»; іспанська назва «капібара» — перекручена назва гуарані. Дикуни називають старих тварин «очагу», а молодих — «лакай». Капібара живе в Парагваї до Ріо-де-ла-Плати по берегах всіх річок, калюж і озер, не віддаля­ючись від них більш ніж на 100 кроків. Злякавшись, вона здіймає галас, щось на зразок «апп», і миттєво кидається у воду, в якій легко плаває, виставляючи над поверхнею води самі лише ніздрі. Якщо ж небезпека велика і тварина поранена, то вона пірнає і пропливає під водою великі відстані. Кожна окрема родина обирає собі певне місце, яке легко впізнати за великими купами посліду. Лігв капібара не ви­копує, вона миролюбна, спокійна, нерозумна і здатна довго сидіти на задній частині тіла, не рухаючись. М’ясо її жирне і цінується дикуна­ми. Вважають, що самка раз на рік народжує 4—8 дитинчат на дещо прим’ятій сухій траві; дитинчата пізніше, як кажуть, супроводжують матір. Молоді капібари легко приручаються».

Капібара поширена по всій Південній Америці і водиться від Оріної до Ла-Плати і від Атлантичного океану до передгір’я Анд. Найчастіше живе біля великих річок.

Рухаються водосвинки повільним кроком, біг їх нетривалий, у краї ньому разі тварина рухається стрибками. Плавають вони, навпаки, чудово і легко перепливають водні простори, якщо їх переслідують або якщо на одному березі річки бракує поживи. Справжнього лігва у неї немає. Пожива її складається з водяних рослин і кори молодих дерев, і лише коли капібара живе поблизу плантацій, вона поїдає кавуни або маїс, рис і цукрову тростину і часом заподіює значної шкоди. Водосвинка сумирна і спокійна тварина.

Самка лише раз на рік народжує 5—6 дитинчат. Дитинчата негайно ідуть за матір’ю, але не дуже прихильно до неї ставляться. За спостереженнями Азари, самець водить за собою двох або трьох самок.

За словами Каплера, водосвинка, хоча вона звичайно вкрай боязлива підстрілена стає дуже небезпечною для собак і може завдавати їм зуба важких ран і навіть прокусити кістки.

Вовк

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-01-2011

ВОВК (Canis lupus) схожий на великого, довгоногого, худорлявого собаку з хвостом, опущеним униз, а не заломленим догори. При більш уважному розгляді відмітними ознаками вовка виявляються худорлявий тулуб, підтягнуте черево, тонкі ноги, хвіст, що висить до п’ят і вкри­тий довгою шерстю. Морда здається видовженою і загостреною; широ­кий лоб сходить круто вниз, очі розташовані криво, вуха завжди стоячі. Шерсть у вовка досить різноманітна, її колір і довжина залежать від клі­мату тієї місцевості, де він живе. Колір шерсті звичайно чалий або сіро-жовтий із домішкою чорного волосся; нижня частина тіла забарвлена світліше, іноді біло-сіра. Влітку шерсть тварини має рудуватий відтінок, взимку — жовтуватий. У північних країнах переважає білий відтінок, а в південних — чорний. Лоб у вовка сірувато-білий, морда сірувато-жовта з домішкою чорного, губи білі, щоки жовтуваті, іноді з нечіткими чорними смужками, густий підшерсток жовтувато-сірого кольору. Вовк живе майже по всій Європі, але в найнаселеніших місцях цієї частини світу вже зник.

Стародавні люди знали вовка дуже добре. Багато грецьких і римських письменників говорять про нього не тільки з огидою, яку вовк завжди ви­кликав у них, але також і з прихованим страхом перед уявними таємними і чаклунськими властивостями цієї тварини.

Вовк живе як на значній висоті в горах, так і в низинах і тримається переважно в малонаселених і спокійних пустках, іноді в густих лісах, іно­ді в болотистих місцевостях, де багато чагарнику, а на півдні — в степах. Він влаштовує лігво в чагарнику, частіше на узліссі, ніж в глибині лісу, на сухій купині в болотах, в очереті, на кукурудзяних полях, а в Іспанії навіть на хлібних полях, часто поблизу сіл. Взагалі він уникає людських посе­лень набагато менше, ніж здається людям, але дуже обережний, ховається і не з’являється доти, доки сильний голод не примусить його вирушити на пошуки здобичі. Коли у вовків немає маленьких дитинчат, вони рідко живуть постійно на одному місці. Навесні і влітку вовк живе самотньо або попарно, восени — цілою сім’єю, взимку ж ні хижаки збираються іноді в зграї, чисельність яких залежить від умов тієї місцевості, де вони живуть. Якщо вовк і вовчиха утворюють пару, то їхній союз практично ніколи не розпадається; навесні ж пари утворюються обов’язково; у великих зграях самці переважають.

Одного разу зібравшись у велику зграю, вовки тримаються разом, допомагають одне одному під час нападу на здобич і скликають інших вов­ків своїм завиванням. Утім, вовк здійснює свої мандри як у зграях, так і поодинці. Доведено, що під час цих мандрів вовки пробігають за одну ніч від 40 до 70 кілометрів. Узимку досить часто, а при глибокому снігу майже завжди зграї вовків ідуть вервечкою, причому тварини йдуть одна за одною, ступаючи по можливості в той самий слід (це роблять і рисі), так що навіть і досвідченому мисливцю важко буває дізнатися, скіль­ки вовків у зграї. Вранці яка-небудь лісова гущавина служить притулком зграї хижаків; наступної ночі подорож продовжується, іноді ж вовки по­вертаються назад. Навесні після тічки зграї відокремлюються, і вагітна вовчиха відшукує разом із вовком своє колишнє лігво, де вона народжує і виховує вовченят.

Рухливість і сила вовка спричиняють посилений обмін речовин в його організмі, отже, йому потрібна більша кількість їжі, внаслідок чого цей хижак скрізь, де він з’являється, винищує безліч доступних йому тварин. Найулюбленішою здобиччю вовка є досить великі свійські і дикі тварини, як ссавці, так і птахи, але він задовольняється іноді і дрібними тварина­ми, їсть навіть комах, не гребує, як то кажуть, і рослинною їжею, напри­клад, кукурудзою, динями, гарбузами, огірками, картоплею.

Влітку вовк не завдає стільки шкоди, як узимку, оскільки влітку в лісі, окрім травоїдних, він знаходить багато іншої поживи: ловить лисиць, їжа­ків, мишей, різних плазунів і їсть рослинну їжу. В цей час він нападає хіба що на дрібну худобу, яка без належного нагляду пасеться поблизу місць його поселення. Дичини винищує також багато: загризає лосів, оленів, косуль, знищує зайців — і, якщо цієї дичини багато, рідко нападає на велику худобу. Падло їсть особливо охоче і в тих місцях, де живе разом з риссю, доїдає за нею всі недоїдки. Восени і взимку стає набагато не­безпечнішим, оскільки постійно бродить навколо стад, які ще пасуться, і нападає як на велику, так і на дрібну худобу, проте остерігається дорослих коней, корів і свиней, коли вони йдуть стадом, а вовки ще не зібралися в зграї. На початку зими він дедалі ближче підходить до сіл і міст а в маленьких містечках полює на собак, які часто в деяких місцевостях є його єдиною здобиччю.

Під час пошуків здобичі вовк виявляє таку ж саму хитрість, як і лисиця, від якої відрізняється головним чином нахабством. Він наближається до вибраної жертви з усією можливою обережністю, дотримуючись, так би мовити, всіх правил полювання; непомітно підкрадається якомога ближче до тварини, спритним стрибком хапає її за горло і збиває з ніг. На лісових стежинах він іноді цілими годинами чекає на здобич, наприклад на олені або косулю, а в степових місцевостях так само терпляче підстерігає біля нірки бабака. Він іде по сліду звіра з безпомилковою упевненістю. Коли вовк: полюють зграями, то вміють дуже добре розподіляти між собою обов’язки частина зграї женеться за здобиччю, а друга йде навперейми і загризає ї

Коні стають дуже неспокійними, коли чують вовка, всі інші свійські тварини, за винятком собак, тікають, як тільки здалеку почують наближення головного ворога. Для гарних мисливських собак немає більшого задоволення, ніж полювання на вовків. Дуже часто маленькі собаки ви являються більш запеклими ворогами цього хижака, ніж великі, але недостатньо сміливі. Інші свійські тварини вміють захищатися від вовка.

Вовку властиві багато якостей собаки: він так само сильний і настир ний, органи чуття у нього так само добре розвинені, крім того, він дуже розумний. Його зір, слух і нюх однаково добре розвинені. Стверджують що він не тільки добре чує сліди, але навіть відчуває запах на великі відстані. Вистежуючи здобич, він звичайно дуже обережний, щоб не потрапити в яку-небудь пастку. Він ніколи не виходить із засідки, поки и упевниться в тому, що йому ніщо не загрожує.

Зовсім інакше поводиться вовк, коли його мучить сильний голод; тоді він забуває про будь-яку обережність і стає не тільки сміливим, але і нахабним. Для голодного вовка більше не існує небезпеки; він нічого не боїться, і його нічим не можна налякати.

У старих вовків тічка починається в кінці грудня і триває до середині січня; у молодих вона починається пізніше, наприкінці січня, і триває до половини лютого. Збуджені пристрастю самці в цей час гризуться ми собою, виборюючи любов самки. Після 63—64 днів вагітності, приблизні так само, як у великих порід собак, вовчиха народжує у потаємному міси лісу від трьох до дев’яти вовченят, частіше чотири-шість. Вовчиха вибирає для своїх щенят сухе лісисте місце на болоті, куди люди і худоба май же не мають доступу; на півдні Європи вовчихи влаштовують своє ліга у спеціально виритих ямах, під корінням дерев або в розширених нора: лисиць і борсуків. Вовченята залишаються сліпими 21 день, ростуть спочатку повільно, згодом дуже швидко, поводяться як молоді собаки, веселі граються і б’ються між собою, як щенята, і їхні завивання та гавкіт чутні здалеку. Вовчиха поводиться з ними дуже ніжно, лиже і чистить їх, довгі годує молоком, потім приносить їм багато поживи, що відповідає їхньому віку, і старанно приховує від сторонніх очей. Якщо родині загрожує яка небудь небезпека, вовчиха переносить у пащі по черзі своїх дитинчат і інше, більш затишне місце. Молоді вовки ростуть до трьох років, поки не стануть статевозрілими. Імовірно, вовки можуть прожити 12—15 років багато хто з них вмирає з голоду, інші гинуть від безлічі хвороб, до яких вони схильні так само, як і собаки.

Вилоріг

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-01-2011

ВИЛОРІГ своїм виглядом нагадує сильну анти­лопу. Загальна довжина його тіла — 1,5 м; на хвіст припадає 17—20 см; висота в холці — 80 см, а біля крижів — 20 см. Голова випнута вперед і звужується поступово до морди. Лоб втиснутий, біля очей помітні опу­клості; очі великі, темні, виразні; на верхній і нижній повіці є щетинисті вії. Вуха досить довгі і гострі, зовнішній край їх відігнутий, внутрішній у верхній частині утворює виїмку. Шия коротка, тулуб не здається дуже товстим, тому що тримається на досить високих і струнких ногах, хвіст короткий, трохи звужений донизу, більше нагадує обрубаний хвіст деяких порід оленя, ніж хвіст антилопи; копита гострі, схожі на овечі.

Дуже густе хутро вкриває все тіло. Тільки невелике голе кільце ото­чує ніздрі, і вузька смужка між ними вкрита обрідним волоссям. Шерсть утворена довгим, хвилястим, ламким і жорстким волоссям без підшерстка. Вона подовжується на потилиці і крижах у вигляді невеликої гриви за­вдовжки 7—10 см. Роги оточені немов пухнастим вінком волосся, на вухах і ногах шерсть значно коротшає і рідшає. Хутро забарвлене в три різні, один від одного відмінні кольори, шо надає цій тварині значної строкатості. Красивий ніжний рудувато-чалий колір вкриває більшу частину шиї, всю спину і верхню частину стегон, на зовнішньому боці ніг і вух він набуває рудувато-жовтого відтінку. Боки, нижня частина черева і верхня частина ніг — білі; того ж кольору внутрішня частина вух і плямочки під ними, а також губи, підборіддя, горло, груди до плечей. Волосся на хвості теж біле; тільки біля самого хвоста проходить темна смуга. Нарешті, верхня частина морди від верхівки до кінця носа, вузька смужка навкруг очей і за щоками, довгаста, майже прикрита волоссям пляма, що має вигляд щілини і оточує вивідний отвір залози, середина потилиці і кінці волосся гриви чорно-бурого кольору. Посередині лицьової частини тягнеться червонувато-бура смуга; очі обведені блідо-іржавим, оскільки волосся біля своєї основи сіре, а кінці його жовтувато-бурого кольору. Роги і копита чорні. Роги бувають в обох статей, але, за свідченням Тільмана, вони розгалужуються тільки у самця. Роги розташовані посередині лоба, над самими очима круто піді­ймаються вгору і лише на кінці заломлені гачком. Зовнішня поверхня рогів не має ні кілець, ні борозен, але надзвичайно шорстка, груба та горбиста і місцями вкрита короткими гострими гульками. У самців роги сягають 25—30 см у довжину, у самок — 8—10 см.

Вилоріг поширений по всьому заходу Північної Америки: від Саскачевана до Ріо-Гранде, і від Міссурі до берегів Тихого океану. Улюблене місцеперебування вилорога — вкриті травою прерії.

Бачать вилороги далеко, чують чудово і за декілька сотень кроків чу­ють ворога, що крадеться за вітром. Чуйні та полохливі, відносно розумні і дуже обережні, вилороги вміють для своїх денних стоянок вибирати такі місця, звідки їм все видно довкола; вони вміло використовують напрям вітру і, крім того, завжди виставляють сторожу. Вилороги уникають людського житла, але свійських тварин не цураються і навіть часто безпечно пасуться неподалік від корів і коней.

Гін у них починається у вересні. Близько шести тижнів самці зна­ходяться у збудженому стані і б’ються між собою. Найперші дитинчата народжуються у травні, найпізніші з них з’являються в середині червня. Зазвичай самка народжує двох дитинчат, схожих кольором хутра на бать­ків, тільки на ньому ще немає плям. Однорічні самки рідко приносять більш як одне дитинча. Після двох тижнів молодий вилоріг може разом із прудконогою матір’ю рятуватися від переслідування вовка або інших чо­тириногих ворогів. Приблизно в червні в обох статей з’являються корот­кі, тупі конусоподібні ріжки, які в грудні досягають 2—5 см завдовжки, але з того часу ріжки більше не ростуть, а скоро зовсім відпадають, і на їхньому місці виростають нові.

Верблюд

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-01-2011

ВЕРБЛЮД ДВОГОРБИЙ, або бактріан (Camelus bactrianus), належить до родини Верблюдячі ряду Мозоленогі. Тіло у нього незграбне й осад­кувате. Тулуб довший, ніж у дромадера, шерсть набагато довша, а колір зазвичай темніший, найчастіше темно-бурий, а влітку рудуватий.

Пржевальський у сімдесяті роки XIX ст. довів, що у Внутрішній Азії ще живуть у великій кількості справжні дикі верблюди, а не лише здичаві­лі (Camelus bactrianus férus). Горби у них набагато менші, ніж у свійських, на передніх колінах помітні мозолясті нарости, а череп має дещо іншу будову; наскільки відомо, дикі верблюди водяться в Південній Джунгарії, Східному Туркестані та Тибеті.

Двогорбого верблюда розводять в усіх степових країнах Середньої Азії, і він служить головним чином для перевезення товарів між Китаєм і Південним Сибіром або Туркестаном. У Бухарі і Туркменії його заміняє дромадер і абсолютно витісняє його там, де степ набуває вигляду піщаної пустелі.

«Трапляється, — пише Пржевальський, — що заєць, який щойно ви­скочив з-під його ніг, лякає його: він швидко відскакує вбік і мчить, наче божевільний, степом, причому інші верблюди роблять те ж саме, не дізнавшись, у чому справа. Великий чорний камінь на дорозі, купа кісток, сідло, що впало, лякають його до того, що він починає чимдуж бігти і бентежить весь караван. Якщо на нього нападає вовк, то він і не думає захищатися. Йому було б легко звалити такого ворога одним ударом ноги, але він тільки плює на нього і кричить щосили. Навіть ворони кривдять цю нетямущу тварину: вони сідають йому на спину і клюють у рани, натерті в’юками, причому навіть відривають шматки м’яса від горба, верблюд же і тут не знає, що робити і лише плюється та кричить. Винятком є самці під час статевого збудження, які робляться такими скаженими, що їх доводиться прив’язувати ланцюгами, щоб вони кого-небудь не покалічили. Але як тільки час збудження мине, то і самці стають сумирними і до всього байдужими, як і раніше».

Спаровування відбувається в період з лютого до березня. Самка те­литься 1З місяців потому і приносить завжди одне дитинча, яке спочатку таке безпорадне, що йому необхідний особливий догляд і доводиться його прикладати до вимені матері; проте дуже скоро воно всюди ходить за сам­кою. Через декілька тижнів після народження молодий верблюд починає їсти траву, і тоді його відділяють від матері, яку доять так само, як і іншу свійську худобу. На другому році життя верблюду проколюють носову перетинку і просмикують в цей отвір паличку, до якої прив’язують вузду, і з того часу починається його дресирування. На третьому році життя на ньому потроху починають їздити верхи, на четвертому — привчають до легких в’юків, а на п’ятому році його вже вважають дорослим. За умови гарного догляду він може служити до 25 років.

Щоб сідло не натирало спину верблюдові, йому кладуть на обидва горби декілька повстин і на них в’ючне сідло, яке зазвичай також підби­те чим-небудь м’яким; до сідла ж прив’язують в’юки. Сильний верблюд проходить щодня 30—40 км, несучи тягар до 220 кг, а деякі сильніші верблюди — до 270 кг; якщо в’юк наполовину менший, то верблюд рис­сю пробігає за день 60—80 км. Влітку він може обійтися без води 2—3, а взимку — 5—8 днів, без корму — половину цього терміну. Під час три­валих подорожей кожні 6—8 днів верблюдам треба давати 24 години від­починку.

Вепр

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-01-2011

ВЕПР, або кабан дикий (Sus scrpfa), належить до підряду Нежуйні (Suiformes) родини Свинячі (Suidae). Це велика, сильна і цілком здатна захищатися тварина, яка досягає повних 2 м загальної довжини або 1.8 м довжини тулуба, 25 см довжини хвоста, при висоті 95 см у крижах; вона важить 150—200 кг. Кабани, що живуть у болотистих місцях, зазвичай більші за зростом, ніж ті, що живуть у сухих місцях; ті, які живуть на островах Середземного моря, не схожі на тих, що живуть на материках. Знаряддя для захисту, бивні, більші і гостріші. Колір шерсті різноманіт­ний. Поросята їхні смугасті, на сірувато-червоному тлі у них видно жовті смуги, що йдуть досить правильно спереду назад; смугастість ця зни­кає вже в перший місяць їхнього життя. Волосяний покрив складається з жорстких, довгих, загострених, на кінчику часто розщеплених щетин. Між ними, залежно від пори року, росте більш чи менш густий м’який підшерсток, називаний свинячим пухом. На нижній частині шиї і на зад­ній частині живота щетина обернута наперед, на решті частин тіла назад, на спині щетина утворює щось подібне до гребеня або гриви. Звичайне їхнє забарвлення — чорне, кінці ж щетин жовтувато-сірі, унаслідок чого і загальний колір здається світлішим. Вуха темно-бурі, хвіст, край морди, нижні частини ніг і копита чорні.

Кабани раніше водилися майже у всій Європі і в середній її частині зустрічалися майже так само часто, як і в південній. Зона поширення їх не заходить на північ від 55° північної широти.

Вепри живуть переважно в сирих і болотистих місцях. У багатьох міс­цях Єгипту дикі кабани з року в рік живуть на полях цукрової тростини, ніколи не залишаючи їх. Для відпочинку кабан вириває собі яму такого розміру, щоб тільки в ній поміститися, і якщо можливо, то вистилає цей барліг м’яким мохом, сіном та листям і потім укладається в ньому відпо­чивати. Ціле стадо влаштовує точнісінько таким же чином спільне лігво, яке називається у мисливців «котлом». Усі тварини прагнуть улягтися в ньому головами до середини. Бажаючи влаштуватися взимку якомога тепліше, самки покидають «котли» та лігва і забираються в купи старої соломи або перепрілого очерету, куди зовсім зариваються.

Як тварини товариські, кабани живуть стадами, які влаштовуються завжди так: матки ходять окремо з поросятами, з ними молоді і слабкі кабани; особливо сильні кабани часто добирають собі окреме стадо до­рослих самок; старі кабани живуть переважно самітниками і лише під час спаровування пристають до стад. Зазвичай удень стадо лежить, ліниво розтягнувшись у барлозі, а надвечір усі вилазять і йдуть пастися. Спо­чатку вони, за висловом мисливців, «ідуть ритися» в ліси і на луки, де риють землю п’ятачком, або поспішають до найближчої калюжі, в якій вони валяються з півгодини. Здається, такі прохолодні ванни їм необ­хідні, оскільки вони іноді бігають за декілька миль, аби розшукати воду. Після того, як усі заспокояться, кабани вирушають пастися на поля, і їх нелегко прогнати звідти, де вони раз оселилися. У лісах і на луках кабани відшукують у грунті корм, а саме гусениць, комах і всіляких черв’яків; Вепр, або дикий кабан восени ж і взимку — жолуді, горішки буків, прості лісові горіхи, каштани, а в полях шукають хлібні зерна, картоплю, буряк і всілякі інші овочі. Вони поїдають всяку їжу як рослинного, так і тваринного походження: померлих тварин і птахів, навіть трупи своїх побратимів, уподібнюючись у деяких випадках до хижих тварин, бо нападають на молодих оленів, переслідують і вбивають підстрелених або заслаблих від браку корму бла­городних оленів, ланей і косуль, а у разі сильного голоду з’їдають навіть своїх дитинчат. Якщо зима сувора і відчувається брак поживи, то іноді вони перекочовують, роблячи часом навіть досить далекі подорожі. Свій­ська свиня дуже багато в чому нагадує своїх предків, і за звичками од­них легко можна судити про звички інших. Рухи диких кабанів хоч дещо важкуваті і незграбні, зате швидкі і неприборкані. Бігають вони швидше й охочіше за все, з самого місця підриваються в галоп навпрямки, оскільки кабани не люблять робити крутих поворотів. Плавають вепри чудово, і якщо того вимагають обставини, то можуть пропливти велику відстань, — від одного морського острова до іншого; спостерігачі помічали, що вони легко долають відстань 7 і 8 кілометрів.

Усі дикі кабани обережні й уважні, хоча не боязкі. Бачать вони дуже погано, зате чують і вчувають дуже добре; чуття нюху у них розвинене не гірше, ніж у оленів, оскільки вони відчувають наближення людини за 500—600 кроків. Не можна сказати, щоб смак у них був погано розвине­ний.

Самка в поєдинку може стати небезпечнішою за кабана, оскільки, розлючена, зупиняється перед супротивником і починає кусатися так сильно, що часто вириває шматки м’яса. Навіть слабкі свині і поросята нападають на людину, причому матері з непохитною мужністю захища­ють своїх малят. Самки, які ще водять поросят, довго переслідують ви­крадачів своїх дитинчат.

У всіх видів кабанів ікла або бивні самців відрізняються від іклів са­мок. Ікла ці вже на другому році життя виростають на верхній і нижній щелепах, спрямовуючись при цьому догори. У трирічного кабана бивні нижніх щелеп виростають набагато більшими, ніж бивні верхніх шелеп. Ікла верхньої щелепи від самого початку загинаються догори і до того ж майже уполовину коротші від нижніх. Усі бивні тригранної форми, білі, блискучі і надзвичайно гострі, з роками, унаслідок постійного тертя одне об одне, вони робляться дедалі гострішими; чим старший кабан, тим міц­ніші його ікла і тим більше вони заломлені догори. Удари, що завдаються ними, не тільки небезпечні, а й можуть бути навіть смертельними. На­падаючи, звір з надзвичайною легкістю б’є своєю зброєю по ногах або встромлює її в тіло свого ворога і, безупинно підкидаючи голову і стру­шуючи нею, робить довгі розрізи, до того глибокі, що на стегні людини кабан прориває всі шари м’язів до кісток або пропорює всі черевні по­криви. Така доля спіткає найчастіше нападаючих собак. Завдаючи свого жахливого удару великим тваринам, дорослі кабани навіть підстрибують і немилосердно роздирають коням груди і черево. Дуже старі самці вже менш небезпечні, ніж шести- і семирічні, оскільки ікла нижньої щелепи з роками дуже загинаються всередину. Втім, кабани нападають на мис­ливця не одразу після пострілу, а як усі без винятку сильні тварини: коли дістануть поранення, поспішають,сховатися, і лише в тому випадку, якщо мисливець, розшукуючи їх, підійде дуже близько, тварини починають бій. Тоді в найсильнішій люті кабан стукає іклами, тре їх одне об одне, ніби нагострюючи, пирхає, скажено хропе і з вражаючою швидкістю нападає на ворога. Якщо промахнеться кабан, то він мчить далі, тоді як самка прагне повернутися і продовжує кусатися.

Голос кабана абсолютно такий самий, як у нашої свійської свині. Коли він іде спокійно, то добродушно рохкає; самки, поросята і молоді кабани голосно вищать. Дорослі кабани навіть у разі найболючіших по­ранень не видають жодного звуку. Голос їхній грубіший за голос свині і часто переходить у злостиве бурчання.

Час спаровування починається з кінця листопада і триває від 4 до 6 тижнів. Якщо дика свиня випадково пороситься двічі на рік, то це змушує припускати, що вона була колись свійською і випадково переселилася до лісу, дикі ж поросяться тільки один раз. У міру наближення періо­ду парування, колишні самітники повертаються до стад, знову посідають чільне місце, виганяють слабких кабанів зі стада й упадають коло самок доти, доки не досягнуть своєї мети. Між однаково сильними тваринами бувають безупинні сутички і тривала боротьба. Удари, якими сміливці нагороджують один одного, бувають, утім, рідко смертельними, оскільки припадають на ікла і на товсту шкіру. Під час бійок між рівними супер­ечка залишається невирішеною і зазвичай закінчується тим, що вони, хоч і дуже неохоче, миряться із присутністю нав’язливих супротивників. Ласки, які розсипає очманілий закоханий, украй дивні: він безупинно штовхає предмет своєї пристрасті рилом абикуди, а іноді навіть дуже без­церемонно; не дуже делікатні самки, мабуть, розуміють ціну подібних ласк і сприймають їх прихильно.

Через 18—20 тижнів після спаровування свині поросяться, причому слабкі матки народжують від 4 до 6, здорові ж 11 — 12 поросят. Свиня завчасно готує собі де-небудь у гущавині барліг, вистилає його мохом, хвоєю і листям, ретельно приховує і тримає тут своїх дитинчат перші два тижні їхнього життя, покидаючи їх і кубло зрідка і на короткий час, тільки щоб поїсти. Після цих 14 днів вона виводить свою сім’ю з лігва і вчить рити землю. Кілька свиней іноді сходяться разом, водять поросят спільно, причому трапляється, що якщо одна з матерів гине, то інші по­чинають піклуватися і годувати сиріт. Матки поважно виступають уперед, а поросята, верещачи і порохкуючи, біжать за своєю матір’ю то купкою, то врозсип.

Вісімнадцяти-, дев’ятнадцятимісячні дикі кабани уже досягають ста­тевої зрілості, п’яти- і шестирічні вважаються дорослими, а живуть вони, можливо, до 20—30 років. Дикі кабани дуже мало схильні до хвороб. Го­ловні вороги диких кабанів у нас вовки і рисі, іноді і кумонька-лисиця зважиться украсти поросятко; у південних країнах на цю ласу дичину полюють великі кішки на зразок тигра. Але найлютішим їхнім ворогом все ж таки залишається людина, бо полювання на кабанів із давніх часів вважалося найбільш шляхетною і мужньою розвагою. Наразі воно не що інше, як забава, а зовсім не поєдинок між мисливцем і твариною.

М’ясо диких кабанів недаремно цінується так високо, тому що по­єднує в собі смак свинячого м’яса і смак дичини.

Не тільки наші дикі кабани, але, як здається, і багато інших індіан­ських, малайських і азійських їх родичів віддавна зробилися свійськими тваринами. На думку Жульєна, ще за 4900 років до нашого літочислення в Китаї вже розводили свійських свиней. Від цих вікопомних часів з’яви­лася і знову зникла безліч порід, та й тепер ще деякі породи зникають, інші з’являються, відповідно до вимог примхи або завдяки випадковості.

Ведмеді

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-01-2011

ВЕДМЕДІ. У великих ведмедів тулуб короткий і тов­стий, у маленьких — іноді стрункий. Голова овальна, дещо видовжена, із загостреною, але в кінці наче обрубаною мордою. Шия коротка і товста. Вуха короткі, а очі порівняно невеликі. Кінцівки не дуже довгі, ступні як передніх, так і задніх кінцівок мають по п’ять пальців і озброєні довгими загнутими нерухомими невтяжними кігтями, кінці яких внаслідок цього бувають дуже притуплені. Ступні майже голі. Зубна система складається з 36—40 зубів; на верхній і нижній щелепах по шість різців, по чотири ікла, від двох до чотирьох несправжньокутніх зуби або два несправжньокутні вгорі та три внизу і, нарешті, два кутні вгорі та два-три внизу. Черепна коробка видовжена і відзначається дуже розвиненими гребенями. Шийні хребці короткі та широкі, так само як і спинні. Ребра прикріплюються до 14 або 15 хребців. Крижі складаються з 3—5, а хвіст з 7—34 хребців. Язик у ведмедів гладкий. Шлунок — простий мішок; товста і тонка кишка май­же не відрізняються одна від одної; сліпа кишка відсутня.

Ведмеді були відомі ще з найдавніших часів. Нині вони поширені по всій Європі, в Азії та Америці і в деяких місцях Північно-Західної Афри­ки. Вони мешкають як у найхолодніших, так і в найспекотніших країнах, як у гористих місцевостях, так і на берегах Льодовитого океану. Одні види віддають перевагу вологим місцям: болотам, берегам річок, озер, морів, тоді як інші водяться в посушливих. Тільки один вид постійно живе на березі моря і майже ніколи не заглиблюється всередину країни. Ведмеді цього виду здійснюють далекі подорожі на великих крижинах, переплива­ють величезні простори, навіть Північний Льодовитий океан, і перебира­ються з однієї частини світу в іншу. Решта видів освоюють не такі великі простори. Більша частина ведмедів живе самотньо і лише на час спарову­вання об’єднується в пари, але деякі види живуть цілими групами. Одні риють нори в землі або піску, де й влаштовують барлоги; інші ховаються в дуплах дерев або в гірських печерах. Майже всі види ведмедів — нічні тварини: вони виходять на полювання після заходу сонця і більшу части­ну дня сплять у своїх барлогах.

Хоча ведмедів можна в повному розумінні слова назвати тваринами всеїдними, проте вони більше, ніж інші хижаки, здатні живитися однією рослинною їжею. Вони їдять не тільки плоди і ягоди, але і зерна хлібних рослин (зрілі та незрілі), коріння, соковиті трави, бруньки дерев і квітів тощо. Взагалі, ведмідь нічим не гребує і їсть, окрім вищезазначених рос­лин і тварин, раків, равликів, черв’яків, комах і їхніх личинок, риб, птахів та їхні яйця, ссавців і навіть падло, якщо воно ще не дуже протухло. З’яв­ляючись поблизу людських осель, ведмеді можуть заподіяти велику шко­ду, особливо найбільші види: змучені голодом, вони нападають навіть на велику рогату худобу. Деякі з них такі сміливі, що забираються в села. Для людини навіть найбільші і найсильніші ведмеді тільки тоді небезпечні, коли їх роздратують, налякають або поранять — одне слово, якщо чим-небудь потривожать. Рухи ведмедів помилково називають незграбними і повільними. Великі ведмеді дійсно рухаються зазвичай не дуже швидко і вправно, зате вони можуть довго бігти; маленькі види надзвичайно швидкі та моторні. Ведмеді під час ходи спираються на всю ступню і обережно ставлять одну лапу перед другою, та варто їм чогось злякатися, як вони кидаються бігти швидким галопом. Лазять майже всі добре, хоча через свою вагу їм це досить важко; принаймні, великі види на старість майже зовсім не можуть залазити на дерева. Деякі види уникають води, інші, на­впаки, добре плавають, можуть пірнати дуже глибоко і довго залишатися під водою. Полярного ведмедя часто можна побачити в морі на далекій відстані від берега.

Із органів зовнішнього чуття у ведмедя найкраще розвинений нюх. Слух у них гарний, у деяких навіть тонкий. Зір і смак не дуже розвинені, дотик майже зовсім не розвинений; проте у деяких видів кінчик морди служить органом дотику. Деякі види тямущі та розумні і піддаються пев­ному дресируванню. їх можна приручити, але вони ніколи не виявляють великої прихильності до свого господаря. Свій настрій ведмідь виражає різними інтонаціями голосу — глухим бурчанням, пирханням або мурко­танням, а іноді звуками, схожими на хрокання, свист або навіть гавкіт.

Вагітна ведмедиця ховається в заздалегідь влаштованому лігві і там народжує від одного до шести дитинчат, яких вона доглядає, годує і за­хищає. Коли ведмежата підростають, вони стають ласкавими, веселими і грайливими звірятами.

Шкода, заподіювана ведмедями, не така вже й велика, якщо її по­рівняти з користю, яку вони дають, тим більше що вони майже завжди живуть у малонаселених місцевостях, де не мають нагоди шкодити людям.

Буйвіл

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-01-2011

БУЙВІЛ АФРИКАНСЬКИЙ ЧОРНИЙ, або кафрський (Syncerus caf­fer), належить до родини Порожнисторогі, — найсильніший і найлютіший вид, відмітний своєрідними рогами. Він кремезніший за інших буйволів; голова у нього порівняно невелика, з дещо вузьким лобом, трохи гор­батим носом і широкою мордою. Очі середніх розмірів з темно-карою райдужною оболонкою і поперечною зіницею. Вуха дуже великі, верхній край у них вигнутий і кінці загнуті вниз; по краях вуха обросли густим, довгим волоссям. Шия довга, товста, могутня; тулуб біля загривка піді­ймається невисоко, тому тут утворюється тільки злегка помітний плоский горб; спина пряма або трохи запала; трохи піднесені крижі стрімко спус­каються до хвоста; черево повне і висяче; хвіст довгий, тонкий і закінчу­ється густою китицею, що вкриває половину його довжини.

Роги загинаються, починаючи від своєї основи, спочатку в різні боки і назад, потім вгору і назад і, нарешті, біля кінчиків ще помітно всереди­ну. У старих биків роги надзвичайно широкі, сплюснуті, вкриті товстими зморшкуватими складками і настільки закривають весь лоб, що від нього залишається вільною тільки вузька смужка посередині. Забарвлення твари­ни залежить не стільки від її чорного волосся, скільки від темного кольору її сірувато-бурої шкіри. Корови, телята і молоді тварини мають тьмяно-буре або тьмяно-рудувате забарвлення. Висота чорного буйвола в холці за­лежить від статі та статури і коливається від 1,5 до 1,8 м. Роги в обох статей досягають у довжину 1—1,12 м. У самки вони не такі широкі та масивні.

Поширений чорний буйвіл на великій частині східної половини Аф­рики. Він віддає перевагу рівнинам перед гористими країнами і для сво­го постійного місцеперебування обирає місцевість, де не бракує води, оскільки вода або принаймні рідке багно є важливою умовою його гарно­го самопочуття. Він майже однаково добре уживається в первісному лісі та в чагарникових заростях, серед густих очеретів і у відкритому степу, не боїться й гористих країн.

За своєю природою чорний буйвіл належить до суспільних тварин і утворює стада; там, де його дуже турбують, стадо складається з 30—60 голів, але в місцях більш спокійних воно налічує сотні і навіть тисячі голів. Корови живуть завжди мирно, а бики тільки до настання статево­го збудження — в цей період вони хоробро б’ються за першість у стаді. Буйволи часто виганяють зі свого середовища якого-небудь старого сер­дитого бика, який потім решту свого життя проводить наодинці. Селус помітив, однак, що в Південній Африці ці вигнанці охоче збираються в окремі стада, котрі налічують від 8 до 15 голів. Злучка і народження телят відбуваються в різні місяці, залежно від зміни пір року в різних частинах великої зони їх поширення. У Південній Африці, говорить Селус, телята народжуються від січня до березня.

Найспекотніші години чорний буйвіл пролежує сумирно і нерухомо на одному і тому ж самому місці, причому спить або пережовує жуйку; притулком йому часто служить калюжа або брудна яма, тому він буває вкритий товстою кіркою засохлого багна. Десь під вечір він підіймається і з перервами пасеться до раннього ранку, квапливо відмахуючись хвос­том від докучливих мух, часто виражає своє роздратування глухим ревом, завжди підозріло обнюхує повітря вологим товстим носом, поводить ши­рокими вухами, прикрашеними довгим волоссям, і сердито б’є себе по боках китицею хвоста.

Полювання на буйволів може бути небезпечною справою; вони рідко відразу падають мертвими від пострілів і мають ще достатньо сил і часу, щоб помститися за себе. Біля озера Чад поранений буйвіл, шаліючи від люті, небезпечно поранив людину і вбив двоє коней. Відомо, що так само 1861 року в Африці загинув один німецький мандрівник, барон Вільгельм фон Гарнір. Поранений ним буйвіл кинувся на провідника і збив його з ніг. Щоб врятувати людину, яка знаходилася під ногами буйвола і при­вернути до себе увагу розлюченої тварини, фон Гарнір мужньо ударив буйвола прикладом рушниці, але потім той його заколов і затоптав так, що від нього майже нічого не залишилося.

М’ясо чорного буйвола, як запевняє Швейнфурт, своєю доброякісніс­тю не поступається м’ясу відгодованих свійських биків, хоча воно жор­сткіше і має більш грубі волокна, але, незважаючи на брак жиру, дуже соковите і смачне.

Людина — не єдиний ворог чорного буйвола, лев також наважується нападати на цю могутню тварину і може, задерши йому голову і перела­мавши шию, убити його.