Борсук

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-01-2011

БОРСУК (Mêles mêles) досягає довжини 93 см, з яких 75 см припадає на голову і тулуб, а 18 см — на хвіст. Висота в загривку — до ЗО см, а вага старих самців восени наближається до 20 кг. Шерсть, що вкриває все тіло, включаючи вуха, досить довга, блискуча і жорстка, схожа на щетину. Забарвлення шерсті на спині являє собою суміш сірувато-білого і чорно­го кольорів. Голова біла, але з обох боків морди починається по чорній смузі, які, розширяючись догори, проходять через очі і опушені білою шерстю вуха, а потім поступово зникають на потилиці. Самки відрізня­ються від самців меншими розмірами, а також світлішим забарвленням, яке залежить від того, що білий підшерсток у них дужче просвічується.

Новонароджені борсуки, за Дебнером, досягають довжини 15, а з хвостом — 19 см. Шерсть їхня складається з обрідного (на череві навіть надзвичайно обрідного), жорсткого, порівняно товстого, схожого на ще­тину волосся, яке щільно прилягає одне до одного. Колір цього волосся взагалі білий, і лише на темнозабарвлених місцях до них приєднується більш-менш сіре і чорне волосся. Ті дві чорні смуги, які у дорослого бор­сука проходять з кожного боку голови, виразно помітні вже в дитинчат, але забарвлені в бурий колір; бурі також як самі ступні, так і гомілки передніх і задніх кінцівок.

Борсук живе, за винятком острова Сардинія і півночі Скандинавії, по всій Європі, а також в Азії, від Сирії (через Кавказ і Персію) до Японії і в Сибіру до річки Лени. Мешкає борсук в окремих норах, які він вириває міцними, заокругленими кігтями на сонячному боці лісистих пагорбів, влаштовує там чотири-вісім виходів і продухвин для повітря і затишно влаштовується всередині. Головна частина житла — поглиблення, в яке ведуть декілька ходів, — така простора, що може вміщати як м’яку під­стилку з моху, так згодом і дитинчат разом із самкою. Що ж до згаданих ходів до нори, то борсук користується лише небагатьма з них; інші слу­жать йому або як продухвини для повітря, або як лазівки для втечі у разі небезпеки. Всюди в норі панує чистота і охайність, і цим житло борсука відрізняється майже від усієї решти подібних підземних притулків ссав­ців. Свої нори борсук влаштовує переважно на узліссях, неподалік від лугів або й серед лугів по безлісих ярках. Завдяки своїй силі борсук дуже легко і швидко викопує нору і може заритися в землю протягом декількох хвилин. В таких випадках він користується сильними, озброєними міц­ними кігтями передніми кінцівками, а коли вирита ним земля починає заважати, борсук задніми лапами відкидає землю назад, а потім, при по­дальшому поглибленні, виштовхує землю з нори всією задньою частиною свого тіла, позбавляючись у такий спосіб її надлишків.

З усіх тварин, що проводять своє життя наполовину під землею, а також тих, які лише сплять у норах, саме борсук щонайбільше піклується про те, щоб його лігво було просторим і безпечним. Ходи, що ведуть з поглиблен­ня нори, майже завжди від 8 до 10 метрів завдовжки, а їхні зовнішні отвори знаходяться один від одного на відстані часто удвічі більшій. Сама нора лежить звичайно під землею на глибині 1,5 або 2 м, але якщо крутизна, на якій закладена нора, значна, то й улоговина нори знаходиться на глибині 5 м від поверхні землі. В таких випадках ходи, що служать для вентиляції, прямують до поверхні майже завжди вертикально. Якщо ж борсуку вдаєть­ся влаштувати нору в ущелині, то дві умови його благополуччя — безпека і спокій — будуть ще більш дотримані. У своїй норі борсук проводить більшу частину свого життя, і залишає своє лігво для віддалених мандрівок тільки після того, як нічний морок огорне землю.

Живиться борсук навесні і влітку переважно корінням, різноманітними комахами, равликами і дощовими черв’яками, а при нагоді також молоди­ми зайцями, пташиними яйцями і пташенятами. Дощових черв’яків борсук вельми майстерно витягує з-під землі за допомогою гострих довгих кігтів передніх лап. Так само він відшукує личинок хрущів та інших шкідливих комах. При добуванні личинок борсук не вириває воронкоподібних ямок (від 3 до 5 см углиб, від 1,5 до 2,5 см завширшки), як це він робить при добуванні дощових черв’яків, а розпушує всю поверхню грунту і перевер­тає грудки землі. Іноді борсук розриває, крім того, гнізда джмелів і ос і з великим задоволенням їсть багаті на личинки медові стільники, не дуже зважаючи на укуси комах: його жорстке хутро, товста шкіра і шар жиру, що знаходиться під нею, цілком оберігають від них. Равликів, а також, ймовір­но, гусінь та метеликів борсуки розшукують і по деревах.

Восени борсук живиться переважно не буковими і дубовими жолу­дями, корінням, як завжди вважають, а плодами, крім того, морквою і буряком, не гребує і дрібними ссавцями, польовими мишами, кротами, а також ящірками, жабами і зміями, що впали з дерев. Дещо наносить собі на зиму в нору, якщо вже дуже велика спокуса спонукає його до цього, наприклад, поле моркви, що знаходиться поблизу нори. До кінця осені борсук стає вже досить угодованим. О цій порі він по­чинає подумувати про затишну зимівлю і готує все для цього необхідне. З цією метою він натаскує в нору листя і настилає собі таким чином пиш­не, м’яке і тепле ложе. Потім, поїдаючи до настання справжніх холодів те, що наготоване в норі про запас, борсук із настанням холоднечі згор­тається в клубок, лягає на черево, просовує голову між передніми лапами і поринає в сплячку. Проте зимовий сон борсука, так само як і ведмедя, часто уривається. Так, якщо холоди не постійні або настає відлига, а та­кож не дуже холодні ночі, борсук прокидається і іноді вночі виходить зі свого притулку, щоб напитися. Взагалі ж, при порівняно теплій погоді, борсук починає залишати нору вже в січні, найпізніше в лютому, причо­му відкопує для себе коріння або, якщо поталанить, ласує й мишею. Під час зимівлі борсук дуже втрачає у вазі.

Час спаровування у борсука припадає на жовтень. Оскільки вагітність триває від 12 до 15 тижнів, то до кінця лютого або до початку березня самка народжує від трьох до п’яти сліпих дитинчат, для яких вона дбайливо висти­лає гніздечко мохом, листям, папороттю і травою. Все це вона приносить до входу в нору, утримуючи між задніми ногами, і потім вже проштовхує, допо­магаючи собі головою і передніми ногами, до улоговини нори. Відгодувавши дитинчат молоком, вона доти тягає їм у нору черв’яків, коріння і дрібних ссавців, доки вони самі не стануть у змозі добувати собі поживу. Три або чотири тижні потому маленькі звірятка виходять разом зі своєю матір’ю на­зовні і гріються на сонечку перед норою. З матір’ю дитинчата залишаються до осені, а потім відділяються і починають жити самостійно.

Спіймані маленькі борсучата стають ручними і до того прихиляються до свого господаря, що навіть ходять за ним усюди і повертаються в кліт­ку на його вимогу.

Бородавочник

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-01-2011

БОРОДАВОЧНИК АФРИКАНСЬКИЙ до­сягає довжини 1,9 м, з яких на хвіст припадає 45 см; висота у загрив­ку — 70 см. Тіло має циліндричну форму, спина посередині ввігнута, шия коротка, голова велика, лоб широкий і низький, вся морда помітно роз­ширена, особливо видається нерозмірна широка верхня губа. Морда з обох боків спотворена трьома бородавчастими наростами, з яких один, декілька сантиметрів заввишки, загострений і рухомий, то піднесений до­гори, то висить під очима; другий, трохи менший, завжди стирчить догори і знаходиться спереду на верхній щелепі; третій, в основі дуже довгий, по­чинається біля нижньої щелепи і доходить до самого рота. Очі маленькі, витрішкуваті, як у бегемота, облямовані знизу великими півмісяцевими складками, які можна порівняти із слізними ямками; можливо, тут і зна­ходиться яка-небудь залоза. Вуха загострені, писочок такий розширений, що утворює спереду подовжену яйцеподібну площину. На кистьових су­глобах передніх ніг знаходяться широкі мозолі. Довгий хвіст має вигляд батога і закінчується густою китицею. Окрім бакенбард і гриви на спині тіло подекуди вкрите обрідне розкиданими щетинами. У роті знаходяться дуже великі викривлені ікла, на кінцях тупі, заломлені догори, як у всіх свиней. Волосся на боках і на нижній частині живота коротке і обрідне навіть у холодну пору року; в теплу пору, і особливо після линьки, його так мало, що сірувато-аспідну шкіру добре видно, і м’які, тонкі щетини, що її вкривають, додають шкірі світлішого відтінку. Навпаки, грива, що йде уздовж усієї спини від лоба до крижів, дуже розширюється на спині, складається з товстого, що майже не згинається, чорного волосся з корич­невим забарвленням на кінці, такого довгого, що воно спадає на боки до черева. Очі з густими віями оточені жорсткою щетиною, подібна до цієї щетина утворює на нижній щелепі помітні бакенбарди. Африканський бородавочник поширений переважно в Середній і Південній Африці.

Його можна побачити в Абіссінії на висоті до 3000 м над рівнем моря, по берегах Білого Нілу, в усіх порослих чагарниками місцевостях, на по­лях, в очеретах або в майже непроникних бамбукових гаях, яким ці твари­ни віддають перевагу, оскільки білі молоді пагони бамбука є їхньою улю­бленою поживою. На думку Гейгліна, бородавочники збираються стадами різної чисельності, так само як більшість видів цієї родини. Вони пасуть­ся з вечора до ранку, вдень відлежуються в лігві, переважно в болоті, там, де можна зануритися у воду. За повідомленнями Бема, у Східній Африці бородавочник віддає перевагу сухим лісам і степам, порослим травою, і його можна вважати некочівною твариною, оскільки час від часу його завжди можна знайти у певному окрузі. Стадами він живе рідко, частіше попарно, і самка неохоче кидає навіть підстреленого самця. Старі самці віддають перевагу самотності. Живляться вони, на думку Рюппеля, корін­ням, — ось для чого їм потрібні величезні ікла. Щоб добути їжу, тварина стає навколішки, відштовхується задніми ногами і ковзає на мозолястих наростах, що є на колінах. В такому положенні вона, щоб добути свою улюблену їжу — коріння і бульби, починає проривати глибокі борозни, працюючи більше іклами, ніж писочком. Крім того, вони їдять і різно­манітну тваринну їжу: гусінь, лялечок, жуків, черв’яків, а також плазунів і навіть падло.

«Незважаючи на величезні ікла і дійсно кремезну статуру, — говорить Гейглін, — ці тварини не дуже злі і, навіть підстрілені, не вміють так добре захищатися, як європейські кабани. їхнє м’ясо не таке смачне, як м’ясо наших диких свиней, вживання його часто призводить до розладу шлунку».

Перший бородавочник був привезений з Капської землі до Європи 1775 року. Його тримали недовго в зоологічному саду в Гаазі, де його вва­жали за дуже добродушну істоту, поки одного чудового дня не виявилася його лють: він кинувся на свого сторожа і завдав йому своїми жахливими іклами смертельного удару.

 

Бобер

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-01-2011

БОБЕР РІЧКОВИЙ (Castor fiber) належить до родини Боброві ряду Гризуни. Нині бобри поширені в трьох частинах світу і населяють усі країни, розташовані між 33° і 68° північної широти, але колись ареал його поширення, ймовірно, був значно ширший. Релігією індійських магів за­боронено їх вбивати, — отже, ймовірно, що вони жили також і в Індії.

Бобер, що належить до роду Castor, — один з найкрупніших гризунів. У дорослих самців довжина тулуба досягає 75— 95 см, довжина хвоста — ЗО см, висота в загривку — також ЗО см, маса тіла 20—30 кг. Незграбний і товстий тулуб його значно товщий ззаду, спина зігнуту, черево відвисає, шия коротка і товста, голова ззаду широка, звужується до морди, плоска; кінцівки короткі і дуже сильні, задні трохи довші за передні, на кінцівках по п’ять пальців, причому на задніх вони аж до кігтів з’єднані між собою широкою плавальною перетинкою. Хвіст, що нечітко відділяється від ту­луба, біля тулуба круглий, далі приплюснутий, досягає до 20 см у ширину, тупо заокруглений на кінці, має яйцеподібну форму і дуже загострені краї. Довгасто-круглі, майже абсолютно прикриті шерстю вуха маленькі і короткі, з волоссям усередині і ззовні і можуть так притискатися до голови, що майже повністю закривають слуховий прохід. Маленькі очі мають мигальну перетинку, зіниця їх розташована вертикально. Ніздрі мають м’ясисті краї і також можуть закриватися. Ротова щілина маленька, верхня губа широка, зі складкою посередині, розщеплена донизу. Шерсть складається з незвичайно густого, пухнастого, шовковистого волосся під-шерстка і обрідного довгого, товстого, пружного і блискучого волосся остюка, яке на голові і нижній частині спини коротке, а на решті частин тіла — понад 5 см завдовжки. На верхній губі є декілька рядів товстих, пружних, не дуже довгих щетин. Шерсть на спині темного каштанового кольору, який переходить у сіруватий, на череві вона світліша. Хвіст біля тулуба вкритий дуже довгим волоссям, а кінець голий. Ця гола частина хвоста має блідий чорнувато-сірий колір із синюватим відтінком.

Різці дуже великі, міцні, спереду плоскі, гладкі, в поперечному розрізі мають майже тригранну, збоку — долотоподібну форму і далеко видають­ся зі щелепи. Кутні зуби, влаштовані однаково, мають у верхній шелепі ззовні три, всередині одну, а в нижній, навпаки, ззовні одну, всередині — три поперечно розташовані складки емалі. Череп дуже розвинений. Всі кістки міцні і широкі і служать для прикріплення сильних м’язів. У обох статей в нижній частині черевної порожнини біля заднього проходу і ста­тевих органів знаходяться дві своєрідні, звичайно відокремлені одна від одної залози, що відкриваються у статеві органи, і виділяють тонкою ців­кою бобровий секрет — кастореум. Речовина ця виділяється внутрішньою звивиною залоз, вкритих слизовою оболонкою, яка утворює лускоподібні мішечки і складки. Вона являє собою темну червоно-буру, жовто-буру або чорно-буру, досить м’яку, схожу на мазь масу, що має дуже сильний, неприємний запах і гіркуватий смоляний смак, що надовго залишається в роті. Колись бобровий секрет часто застосовувався як протисудомний і заспокійливий засіб.

Бобри живуть переважно попарно і об’єднуються в більш-менш чис­ленні сім’ї тільки в найвідлюдніших місцевостях. Часто вони мешкають, подібно до видри, у підземних HOj5ax і не збираються будувати собі штуч­них осель.

Тварини вибирають яку-небудь річку або струмок, де по берегах до­статньо їжі і які здаються їм найкраще пристосованими для побудови ходів, дамб і замків. Бобри, що живуть поодинці, мешкають, подібно до видри, у простих підземних норах; якщо ж бобри живуть групами, що складаються звичайно з декількох родин, то майже завжди зводять замки і за необхідності — дамби, щоб підвищити рівень води і утримати його на однаковій висоті.

Споруди ці мають один або декілька ходів, довжина яких буває різ­на і коливається від 2 до 6 метрів; вони закінчуються під водою і ведуть у простору улоговину, розташовану більш-менш високо над поверхнею води. Улоговина складається звичайно з одного житлового приміщення, ретельно і акуратно вимощеного тонко розщепленими трісками і служить спальнею, а в крайньому разі також лігвом самки під час пологів. У найвіддаленіших і тихих лісах бобри користуються підземними спорудами тільки як потайними виходами у разі небезпеки і постійно споруджують так звані замки — розташовані над поверхнею землі житлові приміщення бобрів, у які ведуть ходи, що починаються глибоко під водою.

Замки ці являють собою товстостінні купи у вигляді хлібної печі, складені з навалених один на один шматків дерева і суччя, з яких обі­драна кора, а також землі, глини і піску; говорять, що всередині, окрім житлового приміщення, є ще комори для зберігання харчів. Якщо рівень води в річці або струмку значно змінюється протягом року або якщо струмок не має бажаної глибини, то бобри прокладають упоперек течії високі і, залежно від швидкості течії, товсті дамби, підвищують рівень води і влаштовують собі таким чином вище від дамби відкритий водний басейн. Кілька років тому Морганс дослідив понад 50 подібних дамб у первісних лісах по берегах Верхнього озера в Північній Америці, сфо­тографував і детально описав їх у творі про бобрів і їхні споруди. Деякі з цих дамб досягають довжини 150—200 м, 2—3 м завширшки, товщини біля основи 4—6 м, а біля вершини тільки 1—2 м. Вони складаються з жердин завтовшки з руку або ногу, завдовжки 1—2 м, які одним кінцем вбиті в землю, а другим виходять на поверхню води, з’єднані між собою тоншими лозинами, а проміжки між ними заповнені очеретом, мулом і землею, так що з боку течії утворюється майже прямовисна щільна стіна, а з протилежного боку — скат. Бобри не завжди будують дамбу по прямій лінії упоперек течії і далеко не завжди влаштовують її так, щоб вона посе­редині мала вигляд кута, часто роблять її у воді у формі дуги, з опуклістю проти течії. Нарешті, від ставків, котрі утворюються вище від дамб, бобри прокладають стежини або канали для того, щоб зручніше було доставляти і сплавляти по них будівельні матеріали і їжу.

Без особливої потреби бобри не залишають заснованих ними колоній. Тому в ненаселених лісах можна побачити дуже старі боброві споруди. Агасис, досліджуючи дамбу одного ставка, заселеного бобрами, знайшов, що старі, обгризені тваринами шматки дерев і суччя були вкриті шаром торфу до 3 м завтовшки, і дійшов висновку, що колонії ці повинні були існувати принаймні ще 900 років тому. З висновків того ж дослідника, боброві споруди в Америці справляють помітний вплив на сільське гос­подарство даної місцевості. Дамби перетворюють невеликі струмочки, які спочатку спокійно протікали посеред лісу, на ряд ставків, з яких деякі займають площу в 10—20 гектарів. Поблизу них, оскільки бобри зрубали дерева, утворюються галявини, так звані боброві лужки, що займають площу в 100 гектарів і більше, які часто є єдиними прогалинами в ще не­займаних первісних лісах. Береги ставків швидко обростають торф’яними рослинами, і поступово утворюються торф’яні болота на значній відстані. З іншого боку, канали, проведені цими тваринами, дають стік водам бо­літ, осушують їх, і внаслідок цього утворюються сухі безлісі простори.

Як і більшість гризунів, бобри активні переважно вночі.

У більшої частини тварин обов’язок архітектора виконує самка, са­мець же є скоріше робітником і доставляє матеріал. Обидва працюють протягом всього року, проте не завжди однаково. Влітку і на початку осені вони більше граються, ніж займаються своєю спорудою, але перед настанням холодів вони безупинно працюють цілу ніч.

Пожива бобрів складається головним чином з кори і листя різних дерев.

Під час ходьби бобри однією кінцівкою описують навколо другої півколо, оскільки черево, що майже волочиться по землі, заважає швид­ко, рівномірно рухатися. У воду вони падають з шумом тільки тоді, коли бувають чим-небудь налякані, звичайно ж безшумно спускаються в гли­бину. Плаваючи, вони глибоко занурюються у воду, над водою виступа­ють тільки ніздрі, очі, вуха і середня частина спини. Посуваються вперед за допомогою одночасних, рідше поперемінних поштовхів задніх кін­цівок, хвіст служить їм кермом, причому вони ніколи не ставлять його вертикально, а завжди повертають його дещо навскіс і іноді відштовху­ються ним у відповідному напрямку; передні кінцівки не беруть участі у плаванні. Швидко пірнаючи, бобри опускаються вперед, сильно від­штовхуються своїми веслоподібними, вкритими широкою плавальною перетинкою задніми кінцівками, ударяють хвостом по поверхні води і швидко занурюються майже прямовисно. Під водою можуть пробути близько двох хвилин, поки потреба в повітрі не змусить їх знову вири­нути на поверхню.

Голос у бобра слабкий, схожий на стогін. З п’яти відчуттів слух і нюх посідають, мабуть, перше місце, очі маленькі, тьмяні, проте зір розвине­ний так само добре, як і смак.

Залежно від місцеперебування бобра, час розмноження його припадає на різні місяці. Деякі вважають, що тічка буває на початку зими, інші — що в лютому чи березні. Самець і самка ставляться одне до одного дуже ніжно. Після декількох тижнів вагітності самка народжує 2—3 вкритих шерстю дитинчат. Через 1—2 дні вони вже можуть плавати за матір’ю.

Білка

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-01-2011

БІЛКА ЗВИЧАЙНА, або вивірка {Sciurus vulgaris), належить до родини Білячі ряду Гризуни. Довжина тулуба білки — майже 25 см, хвіст — 20 см, висота в загривку — 10 см, а маса дорослої тварини трохи перевищує 0,25 кг. Влітку забарвлення хутра буро-червоне, взимку хутро зверху буро-червоне, змішане з сірувато-білим волоссям, а знизу — біле. В Сибіру і в Північній Європі зимове хутро білки часто забарвлене в біло-сірий колір без жодних ознак рудого волосся. Крім того, в лісах Німеччини часто трапляються чорні екземпляри. Хвіст дуже пухнастий, вуха прикрашені пасмом довгого волосся, ступні ніг голі.

Зона її поширення охоплює всю Європу, переходить за Кавказ і Урал і через Південний Сибір тягнеться до Алтаю і Індокитаю. Скрізь, де є дерева, і особливо там, де дерева утворюють гаї й ліси, можна знайти білку, але вона не скрізь і не повсякчас буває однаково численна. Понад усе вона полюбляє селитися у високих, сухих і глухих лісах, вогкість і сонячне світло їй не подобаються.

Білка забирається в дупла дерев або просто в порожні стовбури, де й влаштовує собі гніздо. Відкриті гнізда будує звичайно на розгалуженні двох гілок біля головного стовбура дерева. Основа гнізда така ж сама, як і у великому пташиному, але зверху воно щільно прикрите плоским, коніч­ним дахом, як це буває в гніздах сорок, щоб захистити його від дощу. Го­ловний вхід влаштований збоку і обернутий звичайно на схід, біля самого стовбура знаходиться інший отвір, яким користуються на випадок втечі. Зсередини білка вистилає гніздо м’якою підстилкою з ніжного моху. Зо­внішній бік складається з переплетених між собою тонких або товстих лозин. Часто білка надбудовує старе вороняче гніздо.

Спритність її особливо виявляється при лазінні. Довгі та гострі кігті на гнучких пальцях їй у цьому допомагають. Вона вчіплюється ними в кору дерева, і притому всіма чотирма кінцівками відразу, затим присідає для стрибка і знову вхоплюється кігтями. Білка чудово плаває, але у воду йде неохоче. Живиться вона плодами або насінням, бруньками, гілками, корою, ягодами, зерном і грибами, але понад усе полюбляє ялинове і соснове насіння, бруньки і молоді пагони. їй подобаються також яйця і вона безцеремонно тягає їх із гнізд, не щадить також молодих пташенят, а іноді наважується нападати і на дорослих.

Коли у тварини багато поживи, вона негайно ж починає запасати її про чорний день. Комори білка влаштовує в розколинах і дуплах по­рожніх дерев і коріння, у виритих самостійно норах, між чагарниками і камінням, в одному із своїх гнізд і в інших подібних місцях, часто здалеку приносить туди горіхи, усіляке насіння.

Коли сонячне проміння починає припікати, білки лягають спати, схо­вавшись у гніздо, а гуляти в ліс виходять рано-вранці або увечері; але ще більше вони бояться зливи, всілякої негоди, бурь і особливо завірюх. Хо­лодна осінь для них згубна, оскільки змушує з’їдати запаси, заготовлені на зиму. Дуже злякавшись, білки голосно кричать щось на зразок «дук-дук». Якщо радіють або дуже збудженні, — свистять. Зір, слух і нюх досить до­бре розвинені.

Самець і самочка живуть окремо, і самка пильно охороняє свою тери­торію. Період гону у самок, почина­ючи з 2—3-річного віку, буває двічі на рік: у лютому-березні і в червні-липні. Тічка триває 2 тижні. Шлюб­ні ігри починаються із залицянь, су­місних пробіжок по деревах. Після декількох днів сумісного мешкання в гнізді самка проганяє самця. При утриманні в неволі клітки самців і самок з’єднують спільним коридором. Тривалість вагітності 35—40 діб. Виводок складається з 3—4 білче­нят (буває і до 10), цілком безпорад­них, голих і сліпих. Шерстка починає рости з 14 діб, очі відкриваються на 30—32 добу. Білки — віддані матері. Молоком годують до 1,5 місяця. На 6-му тижні дитинчата наважують­ся на першу подорож за межі гнізда, 11-місячні дитинчата стають само­стійними, і їх треба відсаджувати від матері. Статевої зрілості дося­гають у 8—12 місяців.

Старі білки спарюються в березні, молоді ж трохи пізніше. Самка зби­рає в цей час навколо себе до десяти і більше самців, які починають за неї битися. Через чотири тижні після спаровування в добре влаштованому і м’яко вистеленому кублі з’являється від трьох до семи дитинчат, які при­близно протягом дев’яти днів залишаються сліпими. Для пологів білки обирають переважно дупла дерев. Коли дитинчата перестануть смоктати, мати, а інколи також і батько, протягом ще декількох днів приносять їм поживу, потім батьки залишають юне потомство напризволяще і після того спаровуються вдруге. Покинуті дитинчата деякий час знаходяться разом. У червні самка повторно народжує звичайно меншу кількість ди­тинчат, ніж першого разу. Коли й ці підростуть вже настільки, що можуть бігати скрізь самостійно, вона часто приєднує їх до попереднього ви­водку, і тоді вся сім’я з 12—16 особин поселяється разом у якій-небудь частині лісу.

Молоді білки жваві, веселі і абсолютно нешкідливі звірки, які охоче дозволяють людям себе приласкати і побалувати.

Найнебезпечніший ворог білки — куниця. Лисиці рідко вдається спій­мати білку, так само звір уміє ховатися від шулік, яструбів і великих сов, вправно рятуючись від переслідувань на дереві, куди забирається зі швид­кістю стріли, по спіралі підіймаючись по стовбуру. Птахи не встигають за нею, тому що їм доводиться описувати великі круги, а білка тим часом досягає своєї нори на густій верхівці, де й може безпечно сховатися.

На річці Лена селяни всю весну з початку березня до середини квітня займаються виключно полюванням на білок. Щоб не зіпсувати хутро, тунгуси стріляють в неї тупими стрілами або озброюються гвинтівками з кулями, завбільшки з горошину, якими і вбивають звіра просто в голову.

Бізон

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-01-2011

БІЗОН (Bison bison). Декілька десятків років тому неозорими просто­рами Північної Америки бродили мільйони цих могутніх тварин; нині там не більше декількох сотень бізонів. Винищення бізонів почалося у сімдесяті роки XIX ст., коли були проведені залізниці на Далекий Захід. Понад 50 000 індіанців підтримували своє життя за рахунок бізонів, з їх­ньою загибеллю вони були б позбавлені коштів для існування, якби уряд Сполучених Штатів не підтримував їх.

Бізон

«Родинами, стадами і незліченною масою, — говорить Генворт Дік­сон, — з тупотом мчали попереду нас чорні волохаті тварини, то з півночі на південь, то з півдня на північ; 40 годин ми спостерігали величезні стада цих тварин, м’яса яких, мабуть, вистачило б, щоб за­безпечити вігвами індіанців на цілу вічність».

Під час заселення європейцями Північної Америки площа, котру за­ймали бізони, за дослідженнями Аллена, простягалася майже від берегів Атлантичного океану на захід, до кордонів Невади і Орегона, на південь до 25°, на північний захід приблизно до 65° північної широти і охоплюва­ла як лісові, так і степові простори.

Трансконтинентальна Тихоокеанська залізниця, будівництво якої було закінчене 1869 року, привернула багато мисливців на бізонів. Полчища бізонів були розділені цією дорогою на північні та південні стада; відто­ді винищування тварин наростало. Полюванням, або, вірніше, вбивством, займалися як дуже вигідним промислом. Усе південне стадо, чисельність якого досвідченими людьми ще 1871 року визначалася у 3 мільйони голів, до 1875 року було винищене дощенту. Так само винищування північних стад почалося 1880 року і було закінчене протягом трьох подальших років.

Бізон, або буффало, серед північноамериканських тварин те ж саме, що зубр серед європейських. Довжина бика 2,7—3 м; довжина хвоста з китицею — 65 см; висота в холці 1,7—1,9 м, біля крижів 1,4— 1,6 м; маса тіла — від 600 до 1000 кг. Корови значно менші за биків. Голова бізона дуже велика, широколоба, незграбна і важча, ніж у зубра; перенісся більш опукле, вуха довші. Відмітними ознаками цієї тварини потрібно вважати розміри голови, надзвичайно розвинену передню частину тіла при див­ному звуженні задньої, короткий товстий хвіст і тонкі ноги. Роги бізона значно сильніші, товщі, тупіші на кінцях і простіші у вигині, ніж у зубра; заломлені вони назад, назовні і вгору, так що їхні кінці вже не зближу­ються. Хутро схоже на хутро зубра. Голова, шия, плечі, передня частина тулуба і плечові частини передніх ніг, передня частина стегон і кінець хвоста вкриті довгою шерстю. На плечах утворюється грива, на підборідді і нижній частині шиї — борода; на лобі і потилиці шерсть в’юнка і ску­йовджена; решта частина тіла вкрита коротким і густим волоссям. Узимку шерсть значно подовжується. Майже всі мисливці і спостерігачі (Додж, Гінд, Макоун, Юнг) розрізняють разом із степовим бізоном дуже рідкісного лісового бізона, що відзначається більш слабкою статурою і корот­кими, але кремезними ногами.

На кінець серпня — початок вересня, коли починається період спарю­вання, стада збуджуються. Бики ганяються за коровами, кидаються одне на одного і б’ються доти, доки їх не відтіснять інші. Життю бізона загрожують не тільки людина і вовк, але також холод і голод. Зима, тяжка в преріях, винищує сотні цих тварин, заздалегідь знесиливши і ослабивши їх. Власне кажучи, бізон може достатньо добре протистояти холоду: густе хутро за­хищає його від негоди, линяння точно відповідає порі року, тому зима ніколи не застигає його зненацька. Але умови життя можуть стати нестерп­ними, якщо сніжний покрив глибокий і тварина, шукаючи харч, попри всі зусилля, не знаходить його в достатній кількості. Жир, накопичений за літо, швидко витрачається, знемога росте, і подальша підтримка жит­тя виявляється неможливою. Тоді ослабла тварина спокійно і безнадійно лягає на землю і без опору дає снігу поховати себе. Бізони гинуть узимку, якщо вони необачно довіряються крижаному покриву річки. їхній звичай іти один за одним часто згубний у таких випадках; під величезною вагою стада лід ламається, тварини падають у воду, марно прагнуть вибратися, зустрічаючи на шляху сотні товаришів, які напирають ззаду, і гинуть. Так само гине багато бізонів і влітку, коли вони, переправляючись через річки, прагнуть вибратися на берег в такому місці, де це важко зробити.

Ворогів у бізона так само багато, як і в інших видів. Говорять, ведмідь не боїться бою з биками, а вовк небезпечний для молодих бізонів. Най­головнішим ворогом бізона залишається людина.

Сушене м’ясо бізонів, подрібнене і змішане з жиром, відоме під назвою «пеммікан». Учасники полярних експедицій до нього звичайно домішують ще родзинки і вважають смачною і поживною стравою. М’ясо корів ще жирніше, ніж м’ясо биків, а м’ясо телят надзвичайно ніжне. Зі шкур індіан­ці виготовляють одяг, намети, ліжка, сідла, пояси і т. ін.; раніше оббивали шкурами остови своїх човників. З кісток робили верстати для сідел і ножі, якими очищали шкіру. З жил сучили тятиву для лука і нитки для шиття; з ніг і копит варили міцний клей; міцне волосся скручували у мотузки; з хвостів майстрували опахала, щоб відгонити мух; послід служив паливом.

Бегемот

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-01-2011

БЕГЕМОТ, або гіпопотам (Hippopotamus amphibius), належить до ро­дини Бегемотові (Hippopotamiclae). Араби називають його «річковим буй­волом», але більш точно цього незграбного велетня називали стародавні єгиптяни — «річкова свиня».

Від інших ссавців він відрізняється чотирикутною формою головою і мордою, гладкою і товстою, позаду звуженою, а спереду розширеною; кі­нець морди роздутий, верхня губа стрімко спадає вниз, закриваючи з усіх боків пашу. Вуха і очі маленькі, великі дугоподібно розітнуті ніздрі лежать навскоси. НІ#я у бегемота коротка і дебела, тулуб хоча і подовжений, але надмірно товстий і тому незграбний. Спина біля крижів вище, ніж у холці, посередині ввігнута, черево незвичайно товсте і кругле, висить так низь­ко, що торкається землі, хвіст короткий, з боків стиснутий, кінчик його тонкий. Чотирикопитні ноги нерозмірно з тулубом короткі і товсті, а всі пальці, з’єднані між собою короткими перетинками, виступають вперед. Тільки на кінчику хвоста стирчать короткі, схожі на дріт, щетини; на інших ділянках тіла дуже мало короткого щетинистого волосся. Товста шкіра 2 см завтовшки біля шиї і на грудях утворює декілька глибоких складок. Шкіра має мідно-коричневе забарвлення, яке на верхній частині тіла переходить у темне брудно-буре, а на череві — в світле фіолетово-буре.

Довжина дорослого самця, включаючи хвіст завдовжки 45 см, сягає 4,2—4,5 м при висоті в холці 1,5 м. Маса цієї тварини в середньому 2000— 2500 кг, а старий самець іноді важить до 3000 кг; одна голова такого ве­летня важить 200 кг. Щелепи бегемота відрізняються від шелеп свині, з якою в нього багато чого спільного, не стільки кількістю зубів, скільки їх розташуванням. У кожній половині верхньої і нижньої щелеп знаходяться по два різці, по одному іклу і по сім кутніх зубів, отже, зубний апарат скла­дається з сорока зубів. Два середні різці нижньої щелепи, які знаходяться один від одного на деякій відстані, схожі на ікла, але мають горизонтальне положення; різці верхньої щелепи, середня пара яких розділена ще біль­шим проміжком, менші, заломлені і розташовані вертикально. Величезні ікла нижньої щелепи, які в середньому можуть досягати довжини 50 см (в Пехуель-Леше є ікла двох старих самців, довжина яких сягає 69 см) і важити до 4 кг^ мають тригранну форму, загнуті, на кінці криво зрізані і вкриті глибокими поздовжніми борозенками. Верхні ікла спрямовані вниз, помітно коротші і тонші, але також загнуті. Скелет бегемота незвичайно масивний. Череп майже чотиригранний, зверху плоский і приплюснутий. Потилиця маленька, очні западини мають високі краї, утворені лобовою і виличною кістками; інші кістки скелета товсті та важкі. З внутрішніх ор­ганів особливо вражає розділений на чотири частини шлунок.

Бегемот був добре відомий стародавнім народам. Судячи із зображень і написів, гіпопотам за стародавніх часів жив по берегах Нілу. Полювання на цю тварину було найулюбленішим заняттям знатних єгиптян.

Бегемот дуже полюбляє воду, вилазить з неї на сушу у виняткових ви­падках. Місця, де бегемоти виходять на сухі та високі береги, бувають до того стрімкі, що навіть людина на превелику силу може піднятися туди.

Уважно розглядаючи водну гладінь, хвилини за три-чотири при тихій погоді подекуди можна побачити водяний пил, що променеподібно піді­ймається на висоту близько половини метра і разом з тим почути гучне сопіння або хропіння: в тому місці щойно виринув бегемот, щоб подиха­ти повітрям. Якщо знаходишся достатньо близько, то можна помітити і голову. Бегемот надзвичайно рідко залишається під водою більш як три-чотири хвилини, не дихаючи.

Бегемоти живуть групами. Вдень тварини виходять з води тільки в абсолютно безлюдних місцях, для того, щоб на мілині поблизу берега або на самому березі погрітися на сонечку і вдатися до солодкої напівдрімоти. Надвечір бегемоти пожвавлюються.

Лотос служить основною їжею бегемоту. Комиш і навіть очерет при пагоді він теж їсть.

Чотири величезні ікла служать страшною зброєю проти інших звірів. Рюппель розповідає, що одного разу бегемот розтерзав четвірко робочих волів, які спокійно стояли собі біля водочерпального колеса.

Спокійний спостерігач, який часто стикається з бегемотами і пра­вильно на них полює, доходить висновку, що страх перед ними хоча й має деяку підставу, проте дуже перебільшений. Часто незграбні витівки цього чудовиська і безневинне бажання погратися легко сприймаються за злісні й умисні напади. Особливо небезпечний бегемот, коли йому доводиться захищати дитинчат. Дитинчата народжуються приблизно в першій третині дощового періоду. Отже, в різних місцевостях Африки вони народжуються в різний час, залежно від того, коли настає весна в тропічних країнах. Матір легко впізнати: вона ні на мить не відходить від свого дитинчати. У воді самки звичайно носять своїх дитинчат верхи на потилиці і, щоб вони могли дихати, висовують їх з води частіше, ніж ви­совуються самі.

За спостереженнями, бегемоти в Європі легко переносять тривалу неволю. Бегемот бере всяку їжу, особливо ту, яку звичайно дають свійським свиням.

Бабак

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-01-2011

БАБАК (Магтоіа ЬоЬак) належить до родини Білячі ряду Гризуни і мешкає на рівнинах Старого Світу. Довжина тулуба бабака досягає 37 см, хвіст — 9 см. Хутро бабака досить густе, чалого іржаво-жовтого кольору, під-шерсток зверху темний сіро-бурий, знизу світло-бурий, на передній части­ні шиї і на горлі — сіро-білий. Дитинчата забарвлені темніше за дорослих.

Зона поширення бабака, починаючи від Південної Польщі і Галісії, до­ходить на сході до Амура і навіть до Камчатки, а через Гімалайські гори — до Сиккиму. Тут він живе в родючих долинах, де влітку виростає пишна, хоч і низькоросла рослинність, вишукуючи серед неї голі рівнини і схили. Завжди і всюди живе численними родинами, котрі утворюють колонії, і залишає по собі незліченні погорби. Так, наприклад, пагорби в зелених степах Цен­тральної Азії зобов’язані своїм походженням цим бабакам.

Холод їх пригнічує. В степах Південно-Східного Сибіру вони заби­раються в зимові квартири майже завжди в першій половині вересня, причому завалюють отвори головного ходу майже на метр в глибину ка­мінням, піском, травою, власним послідом і там, у глибокій норі, до на­стання зими продовжують напівсонне життя.

Залежно від кліматичних умов спляч­ка бабака може тривати від 5,5 до 8 місяців. В одній норі зимують до 12—15 звірків.

Зовнішня форма нір майже завжди однакова, внутрішні ж розміри її різні, узгоджуючись загалом з якістю грунту: там, де він твердіший, нори роблять ширші. Зарившись у нори, бабаки на початку осені, мабуть, ще досить бадьорі і займаються поїданням зібраних запасів, про що свідчать великі купи посліду, що залишаються після них. Неспання триває, ймо­вірно, ще досить довго. З грудня до кінця лютого бабак впадає у сплячку, прокидається ж лише в березні. Бабаки належать до тварин, котрі перши­ми прокидаються від зимівлі.

Спочатку їм нелегко. Єдиною їжею служать їм високі, висохлі стебла кропиви, що стирчать поблизу входів у нори, з яких вітер давно вже зі­рвав сухе листя, та подекуди уцілілі стебла ревеню. Такий «піст» триває аж до травня. У цей час вони можуть стати жертвами не тільки орла, але навіть вовка, який вважає за краще полишити на деякий час пере­слідування худоби і ганяється за бабаками, як за здобиччю, котру легше спіймати. До цих природних ворогів, які тут ще не всі перелічені, при­єднується і людина. На той час, коли бабак прокидається і готовий вийти — на поверхню землі, тунгуси або буряти, які живуть полюванням, сідлають коня, заряджають гвинтівку і вирушають на полювання на бабаків.

Дитинчата, що народилися в квіт­ні або травні, до літа підростають. Зі сходом сонця вони разом із стар­шими виходять з нір, жадібно зли­зують з листя росу — в більшості випадків їхнє єдине питво в безвод­них степах, — щось їдять і весело граються до полудня на скопаних перед норами горбиках.

Архар

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-01-2011

АРХАР, або аргалі (Ovis аттоп), є дуже великим бараном завбільшки з дев’ятимісячне теля. Архар, гірський баран, найбільший дикий баран Євразії (Ovis аттоп), поширений на високогірних плато Центральної Азії. Маса тіла — до 158 кг, довжина рогів — 1,5 м, а їх маса — до ЗО кг. Узимку стада жи­вуть у долинах, а влітку пасуться на висоті 5500 м і вище. У разі небез­пеки архар попереджає інших членів стада, різко ударяючи об землю ко­питами. Окремі особини можуть до­живати до 6 років.

Існує 25 підвидів з вагою тіла від 25 до 220 кг.

Ноги високі й стрункі, копита вузькі та короткі, не­розвинуті малі копита прикриті вовною. Могутні тригранні широкі роги в розрізі утворюють трикутник. Вузька основа цього трикутника обернута вперед і вгору, а вершина його — вниз; біля основи роги тісно притиснуті один до одного, потім загинаються спочатку назад і назовні, потім униз і в сторони, кінцями знову назад і вгору; таким чином, якщо дивитися на них збоку, то здається, що вони описують майже повне коло. Роги вкриті хвилястими валиками, що рельєфно виступають і переходять один в один, у проміжках між якими помітні глибокі борозенки ростових кілець. Густе, хвилясте і ламке волосся ості, яке трохи подовжується лише на підгрудді і на зашийку, і тонкий, короткий підшерсток складають волосяний покрив тварини. Він розподілений по всьому тілу досить рівномірно, за винятком ділянки тіла позаду верхньої частини плеча, вкритої коротким, жорстким волоссям. Переважне забарвлення вовни матове блідо-сіре. Загальна до­вжина аргалі, включаючи хвіст завдовжки 11 см, досягає 1,93 м, висота у холці — 1,12 м. Довжина рогів, враховуючи всі вигини, — 1,22 м, відстань між кінцями — 93 см. Помітно менша статурою вівця аргалі схожа на барана забарвленням, роги у неї набагато менші.

Аргалі поширені від Алтаю до гір Алатау, і, мабуть, трохи далі на південь. Аргалі уникає вологих гір, вкритих лісом, і значних висот. Місцепроживанням йому служать гірські хребти заввишки від 600 до 1000 м над рівнем моря, якщо вони багаті на голі скелі, мають схили з дерева­ми, що обрідно ростуть, і долини з широким і рівним дном. Майже до самого періоду спарювання барани бродять окремо від овець. Незадовго до спарювання вони об’єднуються в маленькі стада не більше 15 голів. Архари — тварини денні. Близько полудня стадо збирається на стрімкому схилі, лягає тут і пережовує жуйку.

Рухи архара відповідають його силь­ному, кремезному і не позбавленому грації тілу. Звичайний біг — рись. Під час втечі вівці аргалі, об’єднані в стадо, йдуть майже завжди одна за одною в ряд.

Улітку аргалі вживає в їжу всі ті рослини, які їсть і свійська ві­вця; взимку задовольняється мо­хом, лишайниками і сухою травою. Для цього забирається на вершини скель, з яких вітер здув сніг. Щодо водопою він розбірливіший, ніж у їжі, кожного разу приходить до певного джерела. Солончаки вони відвідують дуже часто, бо то є їхні ласощі, улюблені всіма жуйними.

Час спарювання точно не відомий. За відомостями, які Пржевальський дістав від монголів, самець аргалі на південному сході Гобі вже в серпні готовий до спарювання; за свідченнями киргизів Південно-Західного Сибіру, — не раніше середини жовтня. Старі барани в цей час займа­ють певні місця і не допускають сюди молодших і слабкіших. З рівними у силі вони стають до бою за місце і за овець. Бої, якими закінчуються сварки, схожі на поєдинки свійських баранів.

Аргалі-самка після 155—170 днів вагітності народжує одного або двоє ягнят; молоді самки звичайно приносять тільки одне, старі ж, навпаки, двоє. Ягнята помітно більші, ніж у свійських овець: довжина доходить до 65, а висота в холці — до 54 см. Вже за кілька годин після народження яг­нята здатні добре пересуватися і не відстають від своїх матерів. Якщо в пер­ші дні життя їм загрожує небезпека, то по знаку матері вони припадають до каміння серед скель, притискуючи шию і голову до землі, і наче перетворю­ються на живе каміння; таким чином вони ховаються від багатьох ворогів.

Зір, слух і нюх розвинений у них однаково добре.

Полювання на цих тварин вимагає неабиякого мистецтва і влучності мисливця і утруднене тим, що аргалі не скрізь можна переслідувати. Під­крастися до нього ще важче. Дичина ця дуже цінується киргизами, і дій­сно, м’ясо аргалі чудове, хоча має дещо гострий смак.

Дорослих архарів, окрім людей, переслідують тигри, вовки, в окремих випадках успішно. Найжахливіший ворог молодняку аргалі — беркут.

Ай, або лінивець трипалий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-01-2011

Трипалі лінивці (Bradypus) — дебелі тварини, голова невелика, зі зрі­заною навскіс мордою, з твердими губами і маленьким ротом, шия дуже довга, хвіст, сплюснутий з боків, помітно видається вперед, кінцівки до­сить короткі і товсті, і обидві пари озброєні трьома дуже сплюснутими з боків серпоподібними кігтями. Волосся на голові з проділом, спрямоване вниз, на інших ділянках тіла — навпаки, знизу вгору, підошви лап вкриті волоссям.

Бразильський трипалий лінивець (Bradypus tridactylus) досягає довжи­ни 52 см, з яких 4 см припадає на хвіст. Хутро складається з тонкого, ко­роткого і густого волосся підшерстка, яке й визначає істинне забарвлення тварини, і довгого, у висушеному стані жорсткого, досить гладенького, схожого на сіно волосся ості. По обох боках спини від плечей до хвоста тягнеться широка поздовжня смуга бурого кольору. Решта хутра блідого рудувато-сірого кольору, на череві сріблясто-сірого. Якщо зрізати довге волосся на спині аж до підшерстка, то виявиться істинне забарвлення тварини, і тоді стануть помітні чорно-бура поздовжня смуга, що тягнеть­ся уздовж спини, і дві білі смуги по боках. Усі три смуги різко обмежені, проте через довге волосся точно визначити межі цих кольорів неможливо. Над очима в напрямку скронь пролягає широка біла смужка. Очі оточені чорно-бурим кільцем, і така ж сама смуга йде вниз від скронь. Кігті жов­туватого або жовтувато-бурого кольору.

Лінивці водяться тільки в Південній Америці. Великі ліси на вологих низинах, де рослинний світ такий різноманітний, є основним місцем їх заселення. Чим менш заселений і тінявіший ліс, тим більше він привер­тає цих дивних створінь. Будучи справжніми деревними тваринами, як мавпа і білка, вони, на відміну від останніх, ледве перебираються попо­взом з гілки на гілку. Простір, який швидко долають легкі і жваві мавпи, вважаючи це за розважальну прогулянку, для лінивця перетворюється на далеку подорож. Об’єднавшись іноді в невелику сім’ю, ці ледачі істоти ведуть нудне тихе життя і поволі мандрують з гілки на гілку. Вони вельми незграбно пересуваються по землі, чого не можна сказати про їхню по­ведінку на деревах.

Як і інші нічні тварини, лінивці проводять нерухомо цілий день, а в сутінки вже бадьорішають, уночі ж мандрують хоча і повільно, але не ліниво.

Живляться виключно бруньками, молодими пагонами і плодами, а рясна роса, яку вони злизують з листя, добре заміняє їм воду, котрої їм бракує на деревах. Вони не залишають дерева, поки на ньому є харч; і лише тоді, коли починають відчувати брак поживи, наважуються здійс­нити подорож. Поволі пересуваючись, вони відшукують місце, де гілки інших дерев переплітаються з гілками їхнього дерева, і таким чином, чіп­ляючись за суччя, перебираються на сусіднє дерево.

Лінивці живляться листям, брунька­ми, молодими пагонами. Шлунок у лінивців багатокамерний, пристосова­ний до перетравлення рослинної їжі. Для випорожнення кишечнику і сечо­вого міхура лінивці ненадовго спуска­ються на землю, але роблять це дуже рідко — один раз на декілька днів. Це пов’язано з тим, що їжа проходить по травному тракту дуже повільно, а сечовий міхур здатен розтягувати­ся майже до діафрагми.

Спаровування і пологи відбувають­ся у лінивців у висячому положенні. Тривалість вагітності близько 5—6 місяців. Єдине дитинча масою близь­ко 300 г з’являється на світ добре сформованим. Приблизно до 9-мі-сячного віку воно тримається біля матері на грудях, а розмірів дорос­лої тварини досягає у 2,5 року. Три­валість життя лінивців у неволі — 20—30 років.

Лінивець у змозі висіти, вчепив­шись усього лиш сепією лапою за гілку, причому він не тільки може утримувати своє тіло на одній кін­цівці, але й піднімати його вгору до місця прикріплення.

У лінивців, на відміну від більшості ссавців, нестала кількість шийних хребців: 6—7 у двопалих лінивців. Шия дуже рухома, і тварини мо­жуть повертати голову на 270°. Лінивці характеризуються невисо­ким рівнем метаболізму — темпе­ратура їхнього тіла може знижува­тися до 25°С. Тіло вкрите густою шерстю, яка росте в напрямку від черева до спини, тому дощова вода вільно стікає з тварини, що висить униз головою. У волоссі часто поселя­ються одноклітинні зелені водорості, надаючи шерсті тварин буро-зелено­го відтінку.

Лінивець непогано плаває, причому рухається у воді набагато швид­ше, ніж по гілках, тримає голову високо над водою.

Надзвичайно важко відірвати лінивця від гілки, за яку він учепився. Під час сну і відпочинку лінивець ставить всі чотири лапи одну поряд з одною, вигинає тіло майже кулясто і нахиляє голову до грудей, проте до тіла її не притуляє. В такому положенні лінивець висить цілий день на одному місці, не втомлюючись.

Наскільки ця тварина нечутлива до голоду і спраги, настільки ж вона чутлива до вологи і пов’язаної з нею прохолоди. При найменшому дощі він прагне якомога швидше сховатися під склепінням з густого листя і навіть докладає в ту мить неабияких зусиль, котрі не відповідають його прізвиську. Дощової днини лінивець весь час сумно висить на одному місці, зазнаючи, напевно, украй неприємних відчуттів від води, що стікає з нього.

Досить рідко, звичайно тільки увечері або рано-рано вранці, або ж тоді, коли лінивець стривожений, можна почути його голос. Він не гуч­ний і складається з тужливих, тривалих, високих, коротких і різких звуків. Усі органи чуття у лінивця однаково розвинені. Очі його такі слабкі і не­виразні, як у жодного іншого ссавця. Про те, що у нього слабкий слух, можна судити вже з невеликих розмірів і прихованого положення вушних раковин. Про його нерозвинене відчуття дотику теж відомо. Щодо нюху ми не можемо сказати нічого, і лише смак можна вважати деякою мірою розвиненим.

Лінивці народжують одне дитинча. Воно з’являється на світ повністю вкрите волоссям і навіть вже зі значно розвиненими пальцями і кігтями і одразу ж після народження чіпляється цими кігтями за довге волосся ма­тері, обхоплюючи лапами її шию. Мати носить його таким чином усюди за собою.

Не можна сказати, щоб поряд із цими безпорадними створіннями було багато недоброзичливців. Завдяки життю на деревах вони уникають найнебезпечніших для них ворогів — ссавців. Крім того, їхнє хутро загалом дуже схоже своїм забарвленням на гілки, на яких вони нерухомо висять, як плоди на дереві, тому потрібне звичне соколине око індіанця, щоб відшукати сплячого лінивця. Втім, ці тварини не такі вже й беззбройні, як може видатися на перший погляд. На дерево до них, звичайно, важко добратися, але якщо лінивців застати зненацька на землі і спробувати спіймати їх, то вони досить швидко перекидаються на спину і хапають нападника кігтями; сила їхніх кінцівок у будь-якому разі, неабияка.

Шкоди ці тварини заподіяти не можуть. Лінивці мешкають лише в найвіддаленіших лісах, і поки ще зберігаються величні дерева, що забез­печують їх дахом і поживою, доти ми матимемо щастя спостерігати життя цих тварин.

Бобер

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-01-2011

На берегах лісових річок та приток Дніпра іноді можна побачити підгризені біля основи й повалені на землю дерева різної товщини. Тут же — химерні «споруди» з гілок, схожі на купи хмизу. Це результат діяльності одного з найцікавіших гризунів — річкового бобра.

Через своє цінне й красиве хутро, а також смачне м’ясо цей звір був майже зовсім винищений. До Великої Жовтневої со­ціалістичної революції на території України залишилися ли­ше поодинокі, невеликі колонії в таких лісових і лісостепових областях, як Київська, Житомирська, Волинська та Чернігів­ська.

Річковий бобер належить до найбільших гризунів нашої фа­уни. Довжина тіла його досягає 1 м, маса понад ЗО кг. Тіло бобра міцне, голова широка, округла. Очі, короткі вуха й ніздрі містять­ся в одній площині. Це дає можливість боброві ледве висунувши голову з води все бачити, чути і відчувати. Бобер добре присто­сований до життя у воді. П’ять пальців задніх кінцівок цього гризуна сполучені між собою широкими плавальними перетин­ками. На передніх лапах перетинки менші, а пальці озброєні міцними кігтями. Широкий (до 15 см), плоский (до ЗО см зав­довжки) хвіст бобра лише біля основи має волосяний покрив, а решта вкрита роговою лускою. Під час плавання бобер веслує задніми кінцівками, а хвіст використовує як кермо. Все тіло звіра вкрите ніжним, непроникним для води підшерстком рудувато-коричневого кольору.

Живуть бобри здебільшого в довгих норах на високих берегах річок. Вихідні отвори нір звичайно розміщені нижче від рівня води на 1 м і глибше. Вище від рівня води нори всередині розши­рені, а біля поверхні землі влаштоване просторе лігво.

У тих місцях, де береги водойм заболочені і бобри не мають можливості робити безпечні нори, вони будують у купинах, вер­бових корчах або густих кореневих сплетіннях хатки. Для цьо­го вони зносять багато хмизу і товстих гілок, міцно переплі­тають їх і скріплюють мулом. Така хатка має вигляд копиці, іноді заввишки до 2 м і близько 3,5 м у діаметрі. Всередині хатка досить простора, тут на сухій, чистій підстилці бобри вдень відпочивають. Вхід у боброву хатку завжди захований під водою.

На Україні майже всі бобри живуть у норах. Це, мабуть, то­му, що в густо населених районах, де збереглися бобри, у норах безпечніше переховуватися від мисливців.

Живляться бобри лише рослинним кормом. Влітку вони їдять переважно трав’янисті — водяні і наземні — рослини. З водяних рослин бобри поїдають солодкі стебла очерету, комишу або кореневища, плоди та квітки латаття білого й глечиків жовтих. З наземних рослин — кропиву, таволгу, кугу, дягель тощо. Во­сени, коли в корі м’яких деревних рослин зосереджуються вели­кі запаси поживних речовин, бобри живляться переважно корою та молодими паростками деревних рослин.

Бобри своєрідно заготовляють корм на зиму, підгризаючи для цього великі дерева. Звалене у воду дерево довгий час слу­жить для бобра кормом у вигляді свіжих соковитих гілок.

У місцях бобрових колоній найчастіше бувають підгризені такі породи, як осика, тополя та верба. Товщина повалених де­рев іноді досягає 2,5 м і більше.