БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

Якось в Англії була організована незвичайна ви­ставка. На її стендах демонструвались голубі, бурі, зеленуваті, сірі, білі, однотонні й рябі яйця. Всього 919 штук, і всі зозулячі, зібрані з гнізд 76 різних видів птахів.

Учені підрахували, що зозулі підкидають свої яйця в гнізда 150 видів птахів. Під Москвою зозулі — часті гості в плисок, щевриків, вільшанок. Під Ленінградом — у гніздах горихвісток. На Україні зозулі підкидають яйця білим плискам, сірим слав­кам, очеретянкам, сорокопудам. Зозуляче яйце можна знайти в гнізді майже будь-якого нашого співочого птаха: вівчарика, волового очка, тинівки, мухоловки і навіть у дуплах дятлів і на болотяній купині серед яєць кулика.

Чому ж маленькі турботливі пташки не викинуть геть яйце непрошеного гостя?

Досліди показали, що багато птахів дуже погано знають свої яйця. І все-таки деякі розпізнають яйця зозулі і викидають їх. Щоб важче було розпізнати її яйця, зозуля «підробляє» їх. У про­цесі еволюції у зозуль розвинулось дивне пристосування — їхні яйця і за розміром, і за кольором схожі на яйця тих птахів, у гнізда яких вони їх підкидають.

Як зозуля знає, що в гніздо до горихвістки треба покласти голубе, до дріздоподібних очеретянок — голубе з темними пля­мами, а до садової славки — буре яйце?

Справа в тому, що зозуля спеціалізується на птахах певного виду. Є зозулі «горихвісткові», «плискові», «очеретянкові», які з року в рік підкидають свої яйця в гнізда горихвісток, плисок і очеретянок. Кожна зозуля несе яйця одного певного кольору, саме такого, в який забарвлені яйця названих батьків її зозу­ленят.

У зозуль розвинулось й інше пристосування: вони несуть маленькі яйця, майже такого самого розміру, як у горобця! І маса зозулячих яєць не більша гороб’ячих, близько 3 г. Яйце невелике, а зародок у ньому розвивається дуже швидко. Уже че­рез 11 днів зозуленя викльовується з шкаралупи. Воно поспі­шає обігнати своїх сусідів по гнізду, які з’являються на світ через 12—13 днів. Ледь обсохнувши, новонароджене зозуленя приступає до важкої роботи: потрібно викинути з гнізда зайвих їдців.

Вислів «як риба у воді» вказує на біологічний зв’я­зок риб із середовищем їхнього життя — водою. Справді, тільки у воді можуть жити риби: дихати, живитись, розмножуватись. Проте в природі є риби, які можуть деякий час жити не у воді. До них належить: лусковик австралійський (неоцератод), лусковик африканський (протоптерус) і лусковик американський (лепідосирен). Ці риби можуть не тільки дихати зябрами, а й вди­хати, або, точніше, ковтати атмосферне повітря. Повітря прохо­дить через кишечник і потрапляє у плавальний міхур, що ві­діграє роль легень. У ньому розгалужується густа сітка крово­носних судин, де відбувається газообмін — вбирання кисню і виділення вуглекислого газу.

Додаткове — «легеневе» дихання цим рибам необхідне, бо вони живуть у дуже зарослих водоймах. У той період, коли во­дойми, в яких живуть риби, висихають і вода в них псується, риби дихають здебільшого (або тільки) «легенями».

У період повної посухи африканський лусковик заривається в мул, утворюючи навколо себе щільний мулистий футляр з ди­хальним отвором навпроти рота. У такому футлярі риба про­водить кілька місяців до настання періоду дощів. Коли мулиста кірка розмокає, риба повертається до активного життя. Одного разу в Європу привезли глинистий футляр с лусковиком. Коли футляр розчинили в теплій воді, лусковик ожив. В аква­ріумі він прожив кілька років.

Тривалий час може жити без води окунь-повзун, який зустрічається в Індії, Бірмі, на Філіппінських островах. Коли висихає водойма, риба заривається у вологий мул. Нерідко окунь покидає висох­лу водойму і по суші вирушає на розшуки іншої. Пересува­ється окунь по землі за допо­могою жорстких грудних плавців та колючих зачіпок на зябрових кришках. Ця риба може існувати без води через те, що в неї поряд із зябрами є дві порожнини — «лабірин­ти», куди потрапляє атмо­сферне повітря. Кисень над­ходить у кров крізь стінки численних капілярів, які роз­галужуються в цих порож­нинах.

Порівняно довго можуть жити на суші невеликі тро­пічні риби-стрибуни, що во­дяться поблизу мангрових за­ростей узбережжя Яви, Су­матри та Екваторіальної Аф­рики, які затоплюються під час припливу. Після відпливу можна бачити своєрідну кар­тину: між корінням мангро­вих дерев, з якого зійшла вода, повзають і стрибають риби, ловлячи дрібних комах, черв’яків та інших безхребетних. Ці риби також можуть існувати деякий час без води, оскільки в глотці, яка знаходиться спереду зябр, затримується вода й зво­ложує їх. А стрибун сріблястий гине, коли його тримають довго у воді.

З риб, що живуть в нашій країні, тривалий час може жити без води вугор. Він так само, як і окунь-повзун, може перебиратися з однієї водойми в іншу по суші. У сучасній літературі про риб зазначе­но, що вугор може прожити на повітрі кілька днів, але за умови, що його шкірні покриви залишатимуться вологими. У цьому випадку обмін газів крізь шкіру цілком забезпечує дихання. У росяні ночі вугрі самі виходять на сушу, де ловлять комах і слимаків.

У звичайного в’юна, який живе в мілких річках та болотах з недостатньою кількістю кисню, поряд із зябровим диханням існує додаткове кишкове дихання. В’юн, піднявшись до поверхні води, захоплює ротом повітря, яке проходить через кишечник. Стінки його мають безліч кровоносних судин, крізь які й від­бувається газообмін.

У Середземному та інших морях земної кулі во­дяться досить великі скати — гнюси. Стародавні греки добре знали цих риб. Їх особливо дивувало те, що вони могли вбивати свою здобич на відстані, зовсім не доторкуючись до неї. Нази­вали їх за це «нарке», що значить «затьмарювати». Звідси по­ходить сучасне слово «наркоз». Пізніше англійці запозичили латинську назву цих скатів — торпедо (який уражає), щоб дати назву підводному снарядові, який рухається з великою руйнівною силою.

Як же діє дивовижна зброя цього ската? Стародав­ні греки думали, що риби ви­діляли у воду якусь отруйну речовину, і тільки тоді, коли з’являлася здобич. Отрута діяла крізь шкіру, але для лю­дини вона не була смертель­ною. Дотик до риби відчував­ся, як удар, рука мимоволі відсмикувалась. Римські лі­карі вважали отруту ската дуже корисними ліками і ши­роко використовували риб для лікування хвороб. Тварин відловлювали і утримували в морських садках.

Тільки порівняно недавно було розгадано таємницю ска­тів. Риби виявилися живи­ми електростанціями, які мог­ли створювати електричний струм такої сили, що дрібні навколишні тварини гинули. Те, що римляни приписували дії отрути, насправді було електрикою. Власне електро­станція — два електричних органи, які містяться з кожно­го боку тіла ската між груд­ним плавцем і головою.

Морська вода — хороший провідник електричного стру­му. Щоб електрична зброя дія­ла безвідмовно, немає потреби виробляти струм дуже висо­кої напруги, як доводиться ро­бити прісноводним електрич­ним рибам, зате сила струму повинна бути великою. «Електро­станція» великих скатів виробляє струм, що має до 60—220 В і силу до 60 А.

Скати використовують електрорецептори для пошуків здобичі. Від них не вислизне жодна рибина, навіть хитра камбала. Яким би захисним забарвленням вона не володіла, як би добре не вда­валося їй замаскуватись, зарившись у пісок, як би тихо вона не поводилась, скат її обов’язково знайде. Видає рибу дихання. Ні, не самі дихальні рухи, а електричні імпульси, які виникають у дихальних м’язах під час їх роботи. Електрочутливість ска­тів настільки велика, що вони не тільки можуть розшукувати камбалу, перебуваючи з нею в одному акваріумі, а й реагувати на риб в іншому акваріумі, навіть коли він знаходиться в сусідній кімнаті або на іншому поверсі, тільки посудини мають бути з’єд­нані металевими провідниками.

Але цим, напевне, не обмежується значення «електростанцій» і електрорецепторів. Учені гадають, що риби використовують електросигнали для зв’язку одна з одною. Можливо, електричні команди дають можливість зграї риб виконувати злагоджені маневри.

Горили, найбільші з усіх приматів, являють собою й найгрізніший зразок фізичної сили. Довжина тіла дорослого самця може досягати 2 м, а маса — 270 кг, що приблизно до­рівнює масі 3 футбольних захисників разом узятих. У горили темна шерсть, виступаюче надбрів’я, довгі руки, короткі ноги, дужі кисті й стопи. Пересувається тварина на чотирьох кінцівках, спираючись передніми на тильні боки міжфалангових суглобів і переносячи на них масу передньої частини тулуба. Голова з відкритим лобом і плоско посадженими вухами робить горилу ще страшнішою.

І все-таки, незважаючи на великі розміри й загрозливий вигляд, горили миролюбні й ведуть відносно спокійний спосіб життя. Поширені тільки в тропічних лісах і гірських місцевостях Центральної Африки, ці мавпи — справжні вегетаріанці. Через свої розміри вони живуть і живляться, головним чином, на землі.

Горили поїдають величез­ну кількість їжі, їхні важ­кі щелепи й сильні жуваль­ні м’язи допомагають спо­живати будь-який рослин­ний корм: кору, деревину, стебла, корені, а також листя й плоди. Більшу час­тину дня вони зайняті тим, що поїдають деревовидні папороті й ліани, а в гір­ських районах, де живуть представники одного підви­ду,— бамбукові пагони й дику селеру.

Горили живуть групами від 5 до ЗО особин. Зви­чайно один з дорослих сріблясто-спинних самців (їх на­зивають так тому, що на спині в них росте у вигля­ді сідла світле волосся) ви­ступає вожаком і захисни­ком групи. Типове угрупо­вання складається з вожа­ка, 1—2 молодих самців з ще чорними спинами, 6 дорослих самок і 9—10 малят. Повсякденне життя йде повільно й спо­кійно. Оскільки горили належать до найсильніших тварин у тро­пічних лісах, у них мало ворогів. їм не треба шукати їжу — її вдосталь росте в усі пори року в місцях їх життя.

Перша частина дня здебільшого присвячена годівлі. Після цього некваплива прогулянка лісом, під час якої можна мимо­хідь схопити шматочок чогось їстівного. У найжаркіший час дня активність групи падає. Одні горили будують для денного відпочинку гнізда, інші просто лягають на землю там, де опини­лися в цей момент.

Поки старші члени групи сплять або відпочивають десь осто­ронь, молодь затіває ігри — сторчма спускаються схилом пагор­ба, висять униз головою, вчепившись ногами за гілку, розгойду­ються на ліанах, ганяються один за одним, борюкаються або перекидаються через тіла тих, хто відпочиває на землі. Такі ігри розвивають фізичні навички й дають змогу молодим гори­лам дізнатися багато нового про своїх ровесників і світ, в якому їм доведеться жити.

Звичайно під час відпочинку горили займаються обшукуван­ням. Матері приводять у порядок шерсть своїх малят, дорослі й підлітки обшукують або чистять шкіру один в одного, щоправ­да менш старанно й охайно, ніж це роблять інші примати.

Довгі денні години, аж до темряви, група повільно, між годівлями, просувається лісом. Ніч в Екваторіальній Африці на­ступає швидко. Першим починає споруджувати гніздо сріблясто-спинний самець, його приклад наслідують інші члени угрупо­вання. Через свою величезну масу вожак завжди будує гніздо на землі. Воно складається з абияк накиданих гілок і зігнутих усередину під гострим кутом стебел трави. Інколи більш легкі самки й підлітки залазять на дерева, обираючи для ночівлі зруч­ну розвилку або сук. Щоб улаштувати там зручну постіль, досить лише зігнути всередину зелені гілки. З настанням темряви будь-яка діяльність припиняється, й група лягає спати.

Неважко зрозуміти, чому горили, які й гадки не мають про хижацтво, набули незаслуженої слави лютих тварин. Одна з при­чин — характерне для горил демонстрування сили, під час якого тварина б’є себе в груди. Весь ритуал загрозливої поведінки у виконанні дорослого самця справді являє собою страхітливе видовище. Спочатку чутно неголосне ухкання, яке поступово переходить у жахливий зойк. Піднявшись на ноги й згорбив­шись, горила б’є себе зігнутими долонями в груди. Лунає глухий звук «пок, пок, пок» — ніби хтось калатає палицею по порож­ньому гарбузу. Розігнавшись на двох ногах, потім, ставши на всі чотири, тварина з тріском продирається крізь чагарник, ла­маючи все на своєму шляху. Після цього починає стукати по землі долонями. Сенс такої поведінки полягає, мабуть, у тому, щоб зняти напруження, яке виникає у відповідь на якісь три­вожні сигнали, і продемонструвати свою владу над іншими членами групи. Дорослий самець, не завдаючи нікому шкоди, б’є себе в груди й ламає кущі, але не нападає на іншу горилу. Горили доживають до 40—50 років, якщо в їхнє життя не втру­чається людина.

Китів інколи називають володарями морів. Недарма відомий дослідник океану Ж. І. Кусто назвав книжку про китів «Могутній володар морів».

Усього на нашій планеті живе 86 видів китоподібних. Се­ред них і найбільший ссавець — синій, або голубий, кит, який досягає 33 м завдовжки, і маленькі дельфіни — білобочки роз­міром 160—260 см. Живуть вони в різних широтах, здійсню­ють різні за протяжністю міграції, живляться різними орга­нізмами.

Китоподібні — дуже своєрідна група ссавців. 70 млн. років тому їхні предки залишили сушу й переселилися у водну стихію. Спочатку вони рятувалися таким чином від ворогів і конкурен­тів, живилися на мілководдях. Поступово, здійснюючи дедалі триваліші вилазки у відкрите море, вони втратили будь-який зв’язок із сушею.

У процесі еволюції ці тварини пристосувалися до нових умов життя: тіло їхнє стало обтічним, набуло торпедоподібної форми, зникла шерсть, редукувалися вушні раковини й задні кінців­ки, а передні стали сплющеними жорсткими грудними плав­цями — стернами поворотів, висоти й гальмування. Спинний плавець, який є у багатьох китоподібних, робить тіло зві­рів стійкішим. Плавці (особливо хвостовий) мають перемін­ну пружність, яка змінюється залежно від швидкості пла­вання. Пружність регулюється специфічними кровоносними судинами. Такий ефект гідропружності дуже важливий — за його допомогою тварини можуть пересуватися зі швид­кістю 50 км/год. Під шкірою китоподібних міститься товстий шар жиру, який захищає їх від переохолодження й витра­чається в міру необхідності на енергетичні потреби орга­нізму.

Оскільки китоподібні втратили задні кінцівки, крижовий відділ хребта й таза, у них збільшилася рухливість хвостового стебла. Вони народжують великих і добре розвинених малят. Дихало — один чи два зовнішніх носових отвори — розміщене у верхній частині голови й відкривається лише на короткий момент вдиху — видоху відразу після виринання. В прохолодну погоду тепле й вологе повітря, що видихається з легень, утворює «фонтани», за формою яких легко визначити тип китоподібного. Весь інший час ніздрі тварини щільно закриті й не пропускають воду. Гортань китів, що має особливу будову, відокремлює повітроносний шлях від стравоходу, тому звірі можуть нормально дихати, навіть якщо вода й їжа одночасно перебувають у по­рожнині рота.

Легені тварин дуже пружні й еластичні, вони швидко ско­рочуються й розширюються. За один лише короткий вдих по­вітря в легенях оновлюється на 80—90 % (у людини — тільки на 15 %). Китоподібним запасу повітря вистачає на тривалий час перебування під водою.

Здобич кити заковтують цілою, не пережовуючи. За спосо­бом живлення цих тварин можна поділити на зубатих китів (хапальників) і вусатих (фільтрувальників). Зубаті кити — це родини кашалотів, дельфінів, дзьоборилих і річкових дельфінів, а вусаті — смугачі, гладенькі й сірі кити.

У тварин, які входять до ряду китоподібних, шлунок склада­ється з 3—9 відділів і може розтягуватися. У шлунку сейвалів вміщується 0,5 т рачків, фінвалів —1 т, а у синіх китів — навіть 1,5 т.

Від наявності корму (його скупчення) залежить і розмір ки­тових табунів. Ті чи інші види китоподібних обирають різні океанські акваторії залежно від того, де їм легше знайти улюб­лену їжу. Наприклад, гладенькі кити, які живляться планк­тоном, тримаються відкритих просторів; сірі кити, їжею для яких є бентосні організми, живуть на мілководді, а хижі косатки полюють за рибою і великими морськими ссавцями у будь-якій 3оні океану.

Масові скупчення рачків та інших організмів швидко розвиваються в теплу пору року в порівняно холодних водах у тих місцях, де стикаються теплі й холодні маси, особливо біля краю плаваючих крижин. Наявність корму й приваблює у такі області китів, які тут нагулюють жир, а на зиму тварини пливуть у теплі води, де їжі менше, зате можна не витрачати багато тепла й жи­ти за рахунок літніх запасів.

Статева зрілість у китоподібних настає на третьому — шос­тому році життя. Розмножується більшість з них один раз на два роки. Звичайно в китів народжується одне дуже велике маля, довжина якого становить 1/4—1/2 довжини тіла матері. На­роджується воно під водою. Маля досить довго живиться жир­ним (близько 54 %) молоком матері — дрібні дельфіни годують малят близько 4 місяців, а кашалоти — 13. Китеня з перших днів плаває поряд з матір’ю, але не тому, що це природний реф­лекс: нині доведено, що тиск гідродинамічного поля навколо батьків допомагає йому заощаджувати сили під час руху, батьки ніби буксирують маля. Живуть кити до 50, дельфіни — до ЗО років.

Китоподібні дуже поширені на нашій планеті. Справа в тім, що в океані немає значних перепон, що заважають пересуван­ню тварин. І все-таки кити утворюють звичайно табуни, які тримаються певного місця, а в своїх далеких мандрівках, як правило, не перетинають екватора. Серед них є холодолюбні види, які живуть у полярних і субполярних водах (білухи, нар­вали, гренландські кити), теплолюбні (смугач Брайда), тропічні й субтропічні (дрібні дельфіни, карликові кашалоти) і види, розповсюджені широко (косатки, кашалоти).

Пристосувавшись до сезонного живлення і розмноження, кити утворили кілька біологічних груп. Одні з них — кашалоти й вусаті кити — регулярно здійснюють тривалі міграції у Пів­денній і Північній півкулях. Інші — нарвали, малі косатки, гринди — пересуваються, хоч і на значні відстані, але не ре­гулярно, порушуючи сезонні строки. Третя група — афаліни, сірі дельфіни. Вони ведуть осілий спосіб життя й кочують на невеликій території.

Для вивчення способу життя китоподібних існує багато ме­тодів. Тварин звичайно позначають. За цими позначками вчені дізнаються, де мандрував кит. Існує й багато інших методів збирання відомостей про спосіб життя китів. Було доведено, що орієнтуються ці тварини за допомогою досконалих органів чуттів — аналізаторів. У них чудово розвинуті дотик, слух і зір. Косатки, кашалоти й сірі кити можуть оглядати простір, висунувши голову з води. Кити сприймають не тільки звичайні звуки, а й інфра- й ультразвуки, що перебувають далеко за ме­жами сприйнятливості слуховими органами людини. Голоси більш як 26 видів китів і дельфінів записані на плівку. Встанов­лено, що сигнали одного й того самого виду досить різноманітні-Так, доросла афаліна видає 17 сигналів, а її маля спочатку тіль­ки 6. З віком сигнали стають дедалі різноманітнішими.

Будова й спосіб життя китоподібних свідчать про те, що ці тварини надзвичайно високоорганізовані. Про це свідчать ре­зультати експериментів, проведених у нашій країні і за кордо­ном. Кити легко дресируються й можуть виконувати численні вправи.

Китоподібні — цінні промислові звірі. Шкура, печінка, жир, «китовий вус» — важлива сировина для різних виробництв, зокрема для медичної промисловості. Але в наш час промисел китів через їх малу кількість заборонений. Нині в деяких місцях нашої планети організовані китові заповідники, де живе і роз­множується багато представників цього ряду.

Колібрі — найменші птахи світу: довжина їх 6 — 22 см, маса 1,6—20 г. Вони мають довгі махові пера, основою крила є кістки кисті. Дзьоб довгий, у деяких довший від усього тіла, прямий, ледь зігнутий угору або вниз. Ніжки короткі й сла­бенькі, ними птах може лише триматися на гілках. Три пальці спрямовані вперед, один назад. Язик довгий, бахромчастий, Роздвоєний на кінці. Стравохід утворює воло, в якому дорослі птахи приносять пташенятам комах. Серце велике — удвічі-втричі більше за шлунок. Вхід і ви­хід шлунку зближені, тому коли колібрі ссе нектар, той без затримки проходить у ки­шечник, навіть якщо шлунок наповнений комахами.

Чим менша теплокровна тварина, тим більша в неї відносна поверхня тіла. А це спричиняє до значних втрат енергії для підтримки потрібного температурного балансу, підвищеного обмі­ну речовин, а з ним і біль­шого споживання кисню. Отже, і серце у цих малень­ких птахів повинно бути від­носно великим, працювати йому потрібно в підвищеному ритмі, й гемоглобіну в крові потрібно багато. Усе це, як показали досліди, у колібрі є.

Кисню на грам маси вони потребують більше, ніж будь-хто з живих істот уза­галі (наскільки це відомо). У 3—8 разів більше, ніж, на­приклад, необхідно шишкареві — 68 см 3 кисню на 1 г маси на годину (під час польоту). Серце відносно втричі біль­ше, ніж, наприклад, у голуба. Джерело енергії для живої істо­ти — їжа. За день колібрі з’їдають удвічі більше, ніж важать самі. Але вночі, коли сплять, для збереження енергетичних ресурсів обмін речовин у них знижується, і температура падає до 20—17 °С. Птахи вночі ціпеніють, як стрижі в погану по­году.

У багатьох видів самки не такі барвисті, як самці, в інших вони лише без подовжених, химерної форми пір’їн хвоста. Але в деяких дуже схожі. Самці у більшості не будують гнізд і не висиджують пташенят, оберігають лише гніздову територію. Звичайно в кладці двоє яєць. Насиджують 14—20 днів. Тип розвитку пташенят нагніздний. Гнізда пташенята залишають через 3 тижні.

Найменші гніздечка, в абсолютних масштабах, у деяких колібрі: заввишки з половину шкаралупи волоського горіха, у деяких і того менше.

Ряд великий і давній. Крила в куриних птахів ко­роткі, широкі, такі, що «полегшують швидкий вертикальний підйом». Махають ними птахи часто і часом планерують (па­вичі не планерують). По землі бігають швидко. Ноги сильні, у самців багатьох видів зі шпорами. У тетеревиних по краях пальців рогові торочки, які допомагають міцніше обхоплюва­ти заледенілу гілку і ходити по пухкому снігу не провалю­ючись.

Велике воло (лише в деяких гоко його немає); куприкова залоза є в усіх, крім аргуса. Тип розвитку пташенят виводковий. Самці в багатьох видів більші за самок і яскравіше забарвлені. У більшості — полігами. Але й моногами, всупереч попереднім уявленням, зовсім не рідкісні: африканські павичі, рябчики, сірі і білі куріпки, улари, кеклики, турачі, вилохвості дикі кури, чубаті цесарки, трагопани, комірцеві рябчики, карликові, перлисті, віргінські та всі інші зубчастодзьобі перепели, гоацини, багато які гоко, і, очевидно, золоті фазани. Самці, навіть у моногамів, звичайно не висиджують пташенят і не турбуються про них. Турбуються про потомство цесарки, турачі, афри­канські павичі, білі куріпки, улари, перлисті і зубчастодзьобі перепели, деякі гоко, комірцеві і, очевидно, звичайні рябчики. Самці насиджують (по черзі із самкою) у гоацинів, альпій­ських кекликів, інколи віргінських перепелів і сірих куріпок (є такі дані). Деякі види гоко, очевидно, роками живуть в одношлюбстві.

Гніздо на землі — невелика ямка, викладена сухою травою і листям, пізніше — пір’ям. У павичів інколи — у розвилці тов­стих гілок, на будівлях, навіть у залишених гніздах птахів. У перлистих аргусів — часто на пеньках. В африканських пави­чів — завжди над землею: на зламаних стовбурах, у розвилці великих гілок. Тільки в гоацинів, трагопалів і, як правило, у гоко завжди на деревах.

Відкладають від 2 до 26 яєць (у більшості), у середньому — 10. Насиджування триває 12—ЗО днів.

Обсохнувши у перший день пташенята виходять за матір’ю з гнізда. Стернові і махові пера виростають у них рано, і тому уже одноденні (смітні кури), дводенні (фазани, гоко, трагопани), чотириденні (рябчики, африканські павичі) і трохи пізніше пта­шенята багатьох інших куриних птахів можуть перепурхувати. Пташенята африканських павичів, віргінських перепелів непо­гано літають на шостий день після народження. Пташенята диких курей, індиків, фазанів — на дев’ятий — дванадцятий.

Статевозрілість у дрібних видів (карликових перепелів) настає через 5—8 місяців після народження, у більшості — на другий рік, у великих (гоко, павичі, індики, аргуси) — через 2—3 роки.

Перелітних птахів серед куриних мало — 4 види, усі пере­пели. Кочові, частково перелітні з північних областей — сірі куріпки, віргінські перепели, дикі індики. Під час линяння здатності літати не втрачають.

Тетеревові, линяючи, скидають рогові покриви нігтів, дзьоба, торочок пальців.

Налічується 250—263 види куриних птахів у країнах усього світу, крім Антарктиди, найближчої до неї частини Південної Америки і Нової Зеландії.

Розселені по різних країнах: тільки в Новій Зеландії акліма­тизовано 9 видів куриних птахів з інших частин світу. В Європі розводять понад 22 іноземних види цього ряду, багатьох на волі. Найменші з куриних мають масу 45 г (карликові перепели), най­більші — 5—6 кг (павичі, глухарі) і навіть 10—12 кг (дикі ін­дики, аргуси). У неволі віргінські і карликові перепели жили до 9—10 років, трагопани — до 14, африканські павичі, золоті Фазани, глухарі — до 15—20 років, азіатські павичі і аргуси — До ЗО років.

Спорідненість пінгвінів з іншими птахами не з’ясо­вана. Деякі дослідники пропонують навіть виділити пінгвінів в особливий надряд або навіть підклас. Пінгвіни з’явились дуже давно: на початку третинного періоду, в еоцені, 60 млн. років тому, а можливо й раніше — у кінці мезозойської ери. Знайдено кістки близько 40 викопних видів, у тому числі семи дуже великих пінгвінів, заввишки з людину і масою, мабуть, по 100— 120 кг.

Нині на землі є 15—18 видів пінгвінів. Усі гніздяться на островах і узбережжях південної півкулі, лише галапагоський пінгвін живе на екваторі і частково навіть у північній півкулі. Пінгвіни і Антарктида в нашій уяві нероздільні. Хоч на самому материку гніздяться тільки два види пінгвінів: імператорський та Аделі. Усі пінгвіни висиджують пташенят звичайно на суші: у траві, в кущах, у дюнах, серед каміння, два види в норах. Гнізда — ямки в землі, у деяких викладені по краях галькою, черепашками молюсків, листям, кістками. Королівські та імпе­раторські пінгвіни гнізд не мають. Усі живуть колоніями; у дея­ких гніздових колоніях сотні тисяч і навіть мільйонів птахів.

Великі пінгвіни насиджують тільки одне яйце, більшість — двоє, рідше — троє. Опушені пташенята виводяться всі в один день, через 33—62 дні насиджування. Годують їх, відригуючи їжу, обоє батьків. Підростаючи, пташенята линяють і без допо­моги батьків і супроводу дорослих ідуть у воду. Розмножуватися починають лише через кілька років. Моногами. Насиджують яйця батьки по черзі або тільки самець. У морі пінгвіни полюють, звичайно, зграями. Їх крила перетворилися на ласти, а відне­сені далеко назад ноги виконують роль стерна і гальм.

Живляться пінгвіни рибою, головоногими молюсками, рако­подібними. П’ють морську і прісну воду, ковтають сніг. Ріст найменших пінгвінів — 40 см, маса — 2 кг; найбільших — 1 м, маса — 15 кг (королівські) і 1 — 2 м, 30—45 кг (імператорські).

Живуть пінгвіни 7 — 20 років, деякі, можливо, й більше.

Імператорські пінгвіни вигодовують своїх пташенят кашоподібною речовиною, яка виробляється в стінках страво­ходу й шлунка. Ці дивні пінгвіни виводять пташенят не весною, а в розпалі антарктичної зими. Лютують снігові бурани. Мороз обпалює, як вогонь,— мінус 80 °С!

А пінгвіни сидять на яйцях. Не сидять, а стоять: єдине своє яйце тримають на лапах, прикріпивши його зверху склад­кою шкіри до черева. Адже покласти його нікуди — навколо сніг.

У травні самки пінгвінів, відклавши по одному яйцю, від­дають його під опіку самцям. Дзьобом самка обережно пере­кочує знесене яйце із своїх лап на лапи самця.

Звільнившись від турбот, самки йдуть на берег океану запа­сати їжу для майбутнього потомства. Ловлять рибу і каракатиць, нагулюють жир. Через два місяці самки врочистою процесією повертаються до залишених самців. У шлунках вони приносять багато їжі: близько кілограма напівперетравленої риби. Пта­шенята чекають їх з нетерпінням. Годують пташенят цим запасом два місяці, доки повернуться з кормом самці.

Звичайно, тієї їжі, що самка приносить у шлунку, пташе­няті не вистачає на два місяці. Воно з’їдає її за тиждень, мож­ливо, за два. А потім мати годує його «молоком», яке виділяють стінки її стравоходу і шлунка.

«Пташине молоко» за своїм складом мало схоже на молоко будь-якого ссавця. І за зовнішнім виглядом воно більше схо­же на сир, ніж на молоко. Та призначення в нього таке, як у справжнього молока: вигодовувати пташенят у перші дні їхнього життя.

Протягом тривалого історичного розвитку в різнома­нітних умовах риби набули найдивовижніших форм. Життя в певній водоймі (море, річка, озеро, струмок тощо), у поверхне­вих шарах води, в її товщі чи на великих глибинах, серед рослинності або у воді, позбавленій рослин, серед підводного каміння, коралових заростей вплинуло на форму їх тіла.

Зустрічаються риби довгі, обтічні, як торпеда, широкі й плос­кі, наче диск для метання, стрілоподібні, змієподібні, стрічко­подібні, кулясті та ін.

Більшість риб має типову веретеноподібну, сплюснуту з боків, форму тіла. Завдяки такій формі вони можуть пересуватися легко, швидко й на великі відстані. Тіло більшості акул, які сприт­но й швидко плавають (понад 70 км/год), нагадує торпеду. Красу і грацію їх рухів особливо виразно можна побачити, спостері­гаючи за ними під водою.

Формою тіла риб, зокрема акул, зацікавились спеціалісти-біоніки. Встановлено, що форма тіла акули разюче схожа з кри­лом літака, та й піднімальна сила її анітрохи не менша. І для суднобудування форма тіла акул становить великий інтерес. Природа, яка створила таких чудових плавців, як риби, дала прекрасний зразок конструкторам-суднобудівникам, особливо підводних човнів. Поки що в нас немає таких суден, які б за швид­кістю й маневреністю могли зрівнятися з кращими плавцями — рибами. Торпедоподібну форму тіла мають багато риб: скумб­рія, кефаль, лосось, пеламіда та ін. Є риби з плоским (скати) і сплющеним з боків (камбала) тілом, пристосованим до лежан­ня на дні.

Стрічкоподібну форму мають ремінь-риба, яка живе в Серед­земному морі, Індійському та Атлантичному океанах і досягає 6,5 м у довжину; волосохвіст звичайний, або ремінь,— 1 м, тесмина рожева — 0,5 м.

Стиснуте з боків тіло в риби дискус із середньої течії Амазон­ки. Ця дископодібна риба напрочуд красива.

Стиснуту з боків форму тіла мають і океанічні хижі риби селени (низькогляди). Низькоглядами їх називають тому, що ло­бова частина в них звисає над очима, і риби ніби дивляться вниз. Змієподібна форма тіла характерна для вугра, в’юна, піщанки, бельдюги, протоптеруса, лепідосирена. Ці риби швидко пересува­ються по мулистому або піщаному дну. Змієподібне тіло і в багатьох глибоко­водних риб, наприклад у шаблезубої риби-гадюки.

Стріловидне тіло в саргана, щуки, морської голки, риби-голки (стронгілура) та ін. Така форма допомагає цим рибам швидко рухатись. У морської голки тіло тонке й довге (іноді до 60 см завдовжки), за що вона й дістала таку назву. Проте найтонше тіло (щодо його довжини) має глибоководний вугор — неміхтис, що живе в Атлантичному і Тихому океанах. Дов­жина його тіла 1,5 м, а товщина у 70 раз менша від довжини. Тому неміхтиса на­зивають рибониткою. Куляста форма тіла в риби голкотіла (їжака-риби), глибоко­водного мішкотіла, деяких пінагорів.

Своєрідної форми надає рибам особлива будова окремих частин їх тіла. У молот-риби (акули) є великі бічні вирости, на яких містяться очі, тому голова її на­гадує молот. Ширина такого вироста дося­гає 1,5 м при довжині риби 6—7 м. Таке розміщення очей захищає від ударів хвоста скатів, на яких полює молот-риба.

У хижака меч-риби, що досягає у довжину 5 м і більше, на верхній щелепі є довгий гострокінцевий виріст, схожий на меч. Довжина його досягає 1 м і більше, а товщина біля основи — 8 см. Таким мечем риба завдає ударів своїй здобичі — рибам у зграї. Для цього вона розвиває надзвичайну швидкість: до 120 км/год. Це вдалося точно встановити за допомогою секун­доміра, який показав, що спіймана на спінінг меч-риба вимо­тала 100 м волосіні за 3 с. З такою самою швидкістю рухаються найближчі родички меч-риби — спис-риба (марлін) та риба-косатець. їх вважають найбільш «швидкохідними» з усіх риб і відносять до найшвидкохідніших тварин земної кулі.

У риби-пилки, яка досягає в довжину 10 м і більше, на верх­ній щелепі є довгий (до 2 см) плоский виріст з гострими зубця­ми по боках. Ударами такої пили риба вбиває свою здобич — кальмарів і спрутів, наносячи їм зубцями рвані рани, і може розрізати майже навпіл велику акулу, якщо та зважиться напасти. Рибу-пилку називають ще рибою-гітарою. її «пилка» нагадує гриф, а рот — отвір (розетку) у деці гітари. Є ще риби з виростами на верхній щелепі.

Наприклад, в американського веслоноса рило закінчується довгим широким виростом, що нагадує весло, а в лопатоноса амудар’їнського та сирдар’їнського — лопату. Трубчасте тіло мають деякі інші риби: морський коник, носач, риба-бекас, трубкорот, морська голка. А в риби-пінцета загострене рильце справді нагадує складений пінцет.

Нерідко назви риб вдало відображають особли­вості їхньої будови, забарвлення і поведінки. Деякі назви вка­зують на схожість форми тіла риби або окремих його частин з різними предметами, наприклад з робочими інструментами: молот-риба, риба-пилка, сокирка-риба, ніж-риба; з музичними інструментами: ліра-риба, гітара-риба, дудка-риба, труба-риба, вона ж флейта-риба та з багатьма іншими предметами: ліхтар-риба, ремінь-риба, куля-риба, ключ-риба, козубенька, меч-риба, шабля-риба, спис-риба, арбалет-риба.

Особливості будови окремих частин тіла риб також відобра­жаються в їх назвах. Особливості голови та її окремих органів відображено в таких назвах: великорот, довгорил, широкорот, трубкорот, лопатоніс, веслоніс, гостроніс, носач, губань, лобань.

А про особливості тулуба і плавців свідчать назви: мішко-тіл, довгохвіст, спиноріг, довгопер, багатопер, колючка.

Є назви, які вказують, що риба схожа (за зовнішніми особливостями або поведінкою) на інших тварин, наприклад на ссавців: морський вовк, морська летюча миша, морський кіт, морська лисиця, морський собачка, водяний слон, морська миша, морський коник, їжак-риба, морська корова, тигрова акула, риба-носоріг, риба-мавпа, риба-свиня; на птахів: морський бекас, морський дрізд, риба-ластівка, риба-колібрі, риба-повзик, мор­ський папуга, морський півень, риба-пелікан, морський орел, риба-горобець, губань-павич; на плазунів: змієрибка, риба-кайман, морський дракон, шаблезуба риба-гадюка; на земновод­них: риба-саламандра, риба-жаба і навіть на комах: морський метелик, риба-метелик, риба-муха, морська сарана, а також на павукоподібних: морський скорпіон.

Назви деяких риб запозичені в рослин. Риба-листок (моноцирус) дістала таку назву за листкоподібне тіло. А назва такої чудової акваріумної рибки, як птерофілум, означає листок, що пливе на вітрилах. На, Шрі-Ланці живе дуже цікава риба косколайя, що означає листок хлібного дерева. Під час небезпеки косколайя падає на дно вниз головою і стає схожою на жовтий вимоклий листок.

Деяким рибам дали назву за забарвленням тіла: білий амур, чорна риба, червонокрилка, заленушка, синець, рожева тесміна, голубий сиг, жовтокрилка. Забарвлення деяких риб нагадує колір благородних металів (наприклад, золота макрель, сріб­ний карась), блиск коштовного каміння (брильянтовий окунь, перлистий гурамі).

На схожість деяких риб за формою тіла та забарвленням на небесні тіла вказують такі назви: місяць-риба, риба-півмісяць, сонцевик плямобокий, комета, п’ятилінійна риба-сузір’я. Інші назви відображають особливості поведінки риб: бризкун, стри­бун, летюча риба, верхогляд, вудильник, співуча риба, низькогляд, пискун, причепа, бійцева риба, зіркогляд.