БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

ЧЕРЕПАХИ, ряд Testudines. За зовнішнім виглядом черепахи значно відрізняються від усіх інших рядів плазунів. Найхарактерніша ознака че­репах — твердий панцир, у який укладений тулуб. Він складається з двох щитків: спинного і грудного. Спинний завжди буває більш чи менш опу­клий, круглий, злегка витягнутий; він складається з декількох плоских кісток, розташованих симетрично, а зовні вкритий роговими пластин­ками. Кістки спинного щитка зрощені з ребрами і з хребетним стовпом. Грудний щиток плоский, має овальну форму, складається також із декіль­кох кісток і посідає місце грудної кістки. Обидва щитки сполучені між со­бою хрящовими зв’язками, які у дорослих черепах із часом костеніють.

Таким чином, тулуб черепахи укладений ніби в коробку, утворювану двома сполученими щитками; у панцирі є лише декілька отворів спереду і ззаду, через які тварина може висувати голову, кінцівки і хвіст.

Голова зазвичай має овальну форму, іноді злегка витягнута, сидить на довгій, дуже рухомій шиї.

Процес дихання полягає в черепах у тому, що дуже об’ємисті леге­ні наповнюються повітрям за допомогою сукупних дій спинних, тазових і плечових м’язів. Дихання у них полягає ніби в ковтанні повітря: че­репаха тримає рот щільно закритим і робить правильний рух язиковою кісткою, то піднімаючи її, то опускаючи; одночасно з цим і гортань то розкривається, то закривається. Орган слуху складається із внутрішнього і середнього вуха. На очах є по дві повіки і добре розвинена мигальна перетинка; будова очного яблука майже зовсім така сама, як у птахів. Язик товстий, укритий м’якими бородавочками. Порожнина черепа має невеликий об’єм і містить дуже незначну кількість мозку порівняно з розмірами самої тварини: у черепахи 40 кг вагою головний мозок важить лише 4 г.

У черепах найкраще розвинені зір і слух, досить добре — нюх; гір­ше — дотик.

Наразі відомо 194 види черепах, які розподілені по земній поверхні приблизно так само, як і інші плазуни. Головна умова для їхнього жит­тя — тепло, тому черепахи трапляються тільки в країнах із теплим кліма­том. Черепахи живуть у річках, болотах, трясовині, в тінистих та вологих лісах і взагалі віддають перевагу місцям вологим; багато черепах — справ­жні морські тварини, але, з іншого боку, є черепахи, які живуть у без­водних степах і пустелях.

Черепаха може дуже довго затримувати дихання. Голодувати вона може не тільки місяцями, але навіть цілими роками. Черепахи надзви­чайно живучі; найсильніші рани вони зносять порівняно легко.

По землі черепахи ходять дуже повільно і незграбні у всіх своїх рухах, але прісноводні види дещо спритніші від морських і суходільних. У воді, навпаки, вони плавають легко і Швидко, хоча цим не можуть зрівнятися з іншими водяними мешканцями. При надзвичайній повільності черепахи виявляють вражаючу силу м’язів. Навіть невелика черепаха може без зусиль нести на спині хлопчика, а великі можуть везти навіть дорослу людину; морську черепаху середніх розмірів людина не може зупини­ти під час руху. Надзвичайно розвинені також жувальні м’язи; маленька черепаха, схопившись ротом за мотузок або за палицю, може висіти в такому положенні цілими днями і не відриватися, навіть коли дуже її розгойдувати.

Розмноження черепах відбувається яйцями, які вкриті твердою вап­няною шкаралупою, а у морських черепах — лише нетовстою оболонкою. Самка зариває їх у пісок, де через декілька місяців із них виходять дитин­чата, які починають жити самостійно.

Для морських черепах не тільки акула, а й інші водяні хижаки явля­ють собою дуже небезпечних ворогів; так само суходільних черепах, на­віть великих, винищують у великій кількості ягуари, тигри та інші великі кішки. Зморений голодом, ягуар легко може впоратися навіть із великою черепахою: він перевертає її на спину і потім витягає кігтями м’ясо з пан­цирних отворів; навіть вовки, адьяги та інші собаки успішно розгризають панцир невеликих черепах. Хижі птахи також пожирають черепах: неве­ликих вони просто розкльовують, а більших піднімають на велику висоту і кидають звідти на скелі та каміння доти, доки панцир не розіб’ється. Що ж до маленьких черепах, то їх поїдають усі хижаки, навіть свині з’їда­ють їх просто з панциром. Від численних ворогів більше, ніж панцир, черепах рятує їхня надзвичайна плодючість, а також живучість.

ЧЕРЕПАХА ШКІРЯСТА (Dermochelys согіасеа) — найбільша серед че­репах, що нині живуть, має довжину панцира понад 2 м і вагу 500-600 кг. Черепаха ця належить до підряду Безщиткові Аthесае), оскільки у неї кістяний панцир не вкритий зверху роговою речовиною. Спинний щит із сімома поздовжніми опуклими смужками на зразок швів, розділений на 6 частин, грудний щиток також не скостенілий, шкірястий — м’який і гнучкий і також розділений поздовжніми швами на п’ять частин. Пере­дні ноги набагато довші за задні, мають вигляд ластів і позбавлені кігтів. Шкірясті черепахи мешкають у всіх морях жаркого поясу, але трапляють­ся і в більш помірних широтах, наприклад, у Середземному морі. Кіль­кість цих черепах зменшується, можна сказати, щороку, тому цей вид можна визнати за вимираючий. Найчастіше ця тварина з’являється біля Флориди і біля берегів Бразилії. Тут вони відкладають яйця, кількість яких надзвичайно велика: за один сезон самка може відкласти понад 1000 яєць. Поживу цих тварин складають риби, раки, молюски та інші морські тварини. За наявними відомостями, тварина ця уразі нападу може чини­ти сильний опір.

ЧЕРЕПАХА ЗЕЛЕНА МОРСЬКА, або супова (Chelone, або Chelonia, mydas), водиться у всіх морях тропічних і субтропічних країн. У Середзем­ному морі її немає, але є споріднений їй інший вид. Тварина ця досягає розміру 1 м або дещо більша, а вага — до 450 кг. Забарвлення спинного щитка непостійне, але зазвичай буває зеленувато-бурим із темними пля­мами і лініями, які утворюють мармуровий малюнок. У морях ці черепахи здебільшого тримаються поблизу берега, у відкритому морі бувають рід­ше. У воді плавають дуже добре і вправно, розсікаючи воду своїми ласта­ми, так що їхні рухи нагадують політ великих хижих птахів, наприклад, орлів. Вони легко можуть нерухомо лежати на поверхні та дрімати, у воді можуть триматися на якій завгодно глибині. Чуйність і обережність їхні вражаючі: почувши щонайменший шум або відчувши небезпеку, вони вмить ховаються у глибині. Зелені черепахи часто збираються значними товариствами.

Їхню поживу складають морські водорості, особливо одна рослина — Zostera marina, яка називається черепашачою травою; де водяться черепа­хи, там завжди на поверхні плавають відгризені стебла морських рослин, із чого і можна судити про їхню присутність. Напавши на зарості улюбле­них їхніх рослин, черепахи не тільки наїдаються досхочу, а й готують собі запас на майбутнє.

Хоча зелені черепахи — цілком морські тварини, проте вони до певної міри прив’язані до окремих берегів. Самки відкладають яйця постійно в одних і тих самих місцях і обирають для цього пустинні острівці з низь­кими піщаними берегами і взагалі місцевості, мало відвідувані людиною. Перш ніж вийти на берег, самка ще напередодні цілий день плаває неда­леко від берега і дуже ретельно досліджує місцевість. Найменший шум або який-небудь підозрілий предмет лякає її і змушує шукати іншого місця. Розповідають, що поява корабля поблизу місця кладки яєць на декілька днів проганяє цих обережних тварин від берега, гарматний постріл розпо­лохує їх на цілий тиждень. Якщо ж усе йде благополучно, черепаха поволі виповзає на берег, відходить кроків на 30-40 від лінії припливу, вириває невелику ямку, відкладає туди яйця і, знову заповнивши її піском, йде на­зад у море; на цьому і закінчується її піклування про потомство. Кількість яєць буває дуже великою: за один раз самка кладе до 100 і до 200 штук, але через декілька днів зазвичай відкладає ще новий запас дозрілих яєць, а іноді кладе яйця ще й утретє, тому загальна кількість яєць, відкладених однією самкою, досягає іноді 300-400 штук. Молоді черепахи, що ви­лупилися з яєць, керуючись інстинктом, повзуть у море, але спочатку не вміють пірнати і тому стають легкою здобиччю морських чайок, чапель, риб та інших хижаків. Дорослі черепахи у своїй рідній стихії порівняно рідко потерпають від хижаків різного роду; найбільшим із ворогів є лю­дина, яка ловить їх різними способами, найчастіше сітями. Вийшовши на суходіл, тварини ці виявляються зовсім безпорадними, тому їх легко захоплюють не тільки люди, а й хижі тварини, як великі, так і дрібніші, наприклад, дикі собаки.

У всіх країнах, де є черепахи, під час кладки яєць місцеві мешканці кидають майже всі свої звичні справи і займаються відшукуванням чере­пашачих гнізд, причому захоплюють на березі і самих черепах. Десятки і сотні тисяч яєць винищуються тоді неощадливою людиною, і внаслідок цього в багатьох місцях ці корисні тварини зовсім перевелися або стали великою рідкістю.

ЧЕРЕПАХА ГРИФОВА (Macroclemys temmincki) належить до родини Кайманові черепахи, водиться в річках і болотах Сполучених Штатів, у Мексиці і далі на південь до екватора; досягає майже 0,5 м довжини. Ця черепаха і споріднена з нею кайманова черепаха (Chelydra serpentina) примітні своєю злостивою вдачею, тому являють певну небезпеку навіть для людини.

З якою силою і швидкістю вона кидається, можна судити з розповіді Вейнланда, який повідомляє, що весло 1 см завтовшки пробивається, ніби кулею, дзьобоподібним носом грифової черепахи. Грифові черепахи дуже сміливі та люті, тому купатися в річці, де вони мешкають, небезпеч­но, оскільки тварина ця, не замислюючись, кинеться на людину і своїми гострими щелепами завдасть їй серйозних ран.

У воді вони плавають дуже швидко і, на противагу іншим черепахам, відзначаються наполегливістю в переслідуванні здобичі. Живляться вони не тільки дрібними водними тваринами, але нападають також і на досить великих риб, ловлять качок і гусей, через що завдають шкоди місцевим жителям, винищуючи у них свійських птахів.

ЧАПЛІ (Ardeidae). Їхнє тіло дуже маленьке і стиснене з боків; шия довга і тонка, голова невелика, дзьоб зазвичай довший за голову, досить товстий, прямий, стиснений з боків і вкритий гладким жорстким роговим чохлом. Ноги середньої висоти з довгими пальцями; крила довгі та ши­рокі, але тупі; хвіст, що складається з 11—12 пер, короткий і закруглений. Оперення дрібне і м’яке, часто подовжується на тім’ї, спині та верхній частині грудей; забарвлення його різне і буває дуже красивим, хоча не містить яскравих барв.

Чаплі вміють спритно лазити в очереті, але роблять це так, що здають­ся незграбними; вони можуть і плавати, але тримаються при цьому так, що мимоволі викликають сміх. Їхній голос — неприємний крик. Боязко уникають великих тварин. Здобич чапель головним чином складається з риби. Найдрібніші види живляться переважно комахами, але жодна чапля ніколи не гребує тваринами, якщо може їх здолати. Вона знищує дрібних ссавців, молодих і безпорадних птахів, жаб, молюсків, черв’яків і раків. Тихо й уважно походжає чапля по воді і жадібно оглядає її; при цьому вона так втягує свою шию, що здається, ніби голова лежить на плечах; але раптом шия миттєво витягується на всю довжину, і дзьоб, як дротик, спрямовується на жертву. Подібним чином вона захищається і від воро­гів, які нападають на неї, якщо їй не вдасться вчасно сховатися.

Їхні великі, недбало сплетені гнізда розміщуються на деревах або між стеблами очерету. Самка сама висиджує свої 3-6 яєць; у цей час її годує самець.

ЧАЙКИ, родина Laridae. Птахи цієї родини відзначаються міцним, аче струнким тілом і дуже різноманітними розмірами, оскільки дрібні види не перевищують галки, а великі змагаються розмірами з орлом. Дзьоб середньої довжини, дуже стиснений з боків і утворює на кінці пологий гачок; ноги середніх розмірів з перетинками між трьома передніми пальцями, крила ши­рокі та довгі, хвіст широкий, недовгий, прямо обрізаний на кінці. Покривні пера дуже густі, а на черевці та грудях навіть схожі на хутро; забарвлення оперення зазвичай світле й одноманітне, але різне за порами року і віком.

Чайки розселені по всіх частинах світу і тримаються біля берегів мо­рів, зрідка відлітаючи далеко від землі. Для моряка чайки є надійними передвісниками близького берега. Прямуючи за течією великих річок, вони перелітають часто й у внутрішні регіони. Серед чайок одні належать до перелітних птахів, інші — до кочових. їхню поживу складають риби і всілякі інші дрібні морські тварини. Під час відшукування поживи вони виявляють ту саму розмаїтість прийомів, яку ми помічаємо у ворон, але набагато жадібніші та ненажерливіші за них.

За зовнішнім виглядом чайки — привабливі птахи, відрізняються ви­тонченими рухами і красивою гордою поставою, Ходять вони досить швид­ко, плавають краще за більшу частину інших птахів цього ряду і довго та легко літають. У пірнанні вони також досить майстерні. Зате голос їхній не можна назвати приємним, оскільки він складається з гучних каркаючих і тріскотливих звуків. Вони хоробрі та сміливо стають до бою з іншими тва­ринами; між собою живуть досить мирно, але заздрісні й недовірливі.

На час гніздування всі чайки, які зазвичай трапляються і поодинці, завжди збираються у великі зграї. Гнізда влаштовуються по-різному. Де є відповідні матеріали, там гніздо вистилається водоростями і лишайника­ми; інакше гніздо влаштовується зовсім без підстилки. Кладка складаєть­ся з 2—4 великих яєць правильної форми, які насиджують обоє батьки по черзі. Самець і самка виявляють ніжну турботу до свого потомства і нара­жають себе на найбільшу небезпеку, якщо є загроза для життя пташенят.

Чайка озерна гніздиться в широкому поясі між 30° і 60° пн. ш. і поширена у всіх прісних водах Європи, Азії й Америки. Довжина тіла — 42 см, розмах крил — 94, довжина крила — 31 см, хвос­та — 13 см. її головну поживу складають комахи і маленькі риби; проте вона поїдає іноді й мишей і наважується навіть нападати на досить ве­ликих тварин. Наприкінці квітня настає пора гніздування, яке у них від­бувається спільно: чайки збираються для цього у великі товариства, що складаються з сотень і тисяч птахів, які якомога ближче туляться одна до одної на маленькому просторі.

ЧАЙКА ЗВИЧАЙНА (Vanellus vanellus), належить до родини Сивкові. Ха­рактеризується чотирипалими ногами, тупими крилами й особливим чубком на голові. Верхня частина голови, грудей і кінцева половина хвоста — блис­кучо-чорні; низ грудей, черево і решта хвоста — білі; чубок складається з довгого, вузького пір’я з роздвоєними кінчиками. Чайка поширена у всіх країнах Старого Світу, починаючи з 81ºпн. ш. до Індії та Північної Африки.

Головну поживу чайки складають дощові черв’яки, потім личинки, комахи, равлики тощо; по декілька разів на день вона літає на водопій і дуже любить купатися.

Гніздо її влаштовується на галявинах, вологих луках, рідко в безпо­середньому сусідстві з водою; воно являє собою заглибину, дбайливо ви­стелену тонкими стеблами і корінцями. Час кладки припадає на кінець березня або початок квітня. Самка сидить на яйцях сама і чомусь ре­тельно стежить за тим, щоб краї яєць стикалися один з одним. Оперення пташенят дуже схоже на колір грунту. Спіймані чайки, особливо молоді, легко звикають до неволі, стають ручними, довірливими, дружать з інши­ми свійськими тваринами і взагалі дуже цікаві.

У Єгипті нашу чайку замінює шпоркова чайка, один із найзвичайніших птахів цієї країни. За своєю поведінкою і способом жит­тя вона мало відрізняється від вищеописаного виду.

ЦИВЕТА АФРИКАНСЬКА, належить до родини Віверові, зростом дорівнює приблизно собаці середніх розмірів, але більше схожа на кішку. У неї опукла, широка голова з дещо загостре­ною мордою, короткими, гострими вухами і криво прорізаними очима із круглою зіницею. Тіло витягнуте завдовжки і належить до найтовщих у всій родині. Хвіст середньої довжини або дорівнює за довжиною при­близно половині тіла. Кінцівки середньої довжини, а нижні боки лап укриті шерстю. Не дуже довге хутро густе, грубе і досить обрідне; грива тягнеться уздовж середньої лінії шиї та спини і помітна ще навіть на хвос­ті; тварина може її піднімати. На красивому попелясто-сірому, іноді дещо жовтуватому тлі виступають численні круглі та кутасті чорно-бурі плями різного розміру, які розташовані у різних особин по-різному. Хвіст, до­сить густий, має близько 6—7 чорних кілець і закінчується чорно-бурим кінчиком. Тіло тварини завдовжки близько 70 см, хвіст — 35 см, висота в загривку — 30 см.

У неволі їх утримують у спеціальних хлівах або клітках і годують м’я­сом і особливо птахами. Якщо вони спіймані молодими, то не тільки набагато краще зносять втрату свободи, а й стають дуже скоро ручними і довірливими. Сильний запах мускусу, видаваний ціветами в неволі, ро­бить їх такими, що їх ледве терплять люди зі слабкими нервами. У Па­ризькому ботанічному саду одну цивету тримали п’ять років. Вона завжди видавала запах мускусу. Якщо її дратували і вона сердилася, то у неї ви­падали з мішка маленькі шматочки пахучої маси — цибет, але зазвичай вона спорожнювала мішок лише через 14—20 днів. На волі тварина для спорожнення мішка треться об дерева і каміння; у клітці вона притискає його до жердин. Завдяки цьому мішку людина і звернула увагу на цивету. Раніше цибет служив лікарським засобом; наразі він входить як істотний складник до багатьох пахощів.

ЦЕСАРКИ належать до родини Фазанові, характеризуються міцним тулубом, короткими крилами, середньої довжини хвостом, доволі рясним і густим оперенням, середньої довжини ногами, позбавленими шпор, і міцним дзьобом; голова та верхня частина шиї голі та прикрашені пучка­ми пір’я, чубами і наростами. Забарвлення оперення одноманітне, а ма­люнок являє собою світлі плямочки на темному тлі.

Звичайна цесарка має більш чи менш довгий ріг на середині тім’я і дві м’ясисті лопаті на нижній щелепі. У цієї родоначаль­ниці нашої свійської цесарки верхня частина грудей і потилиця лілового кольору, спина і надхвістя вкриті на сірому тлі маленькими бісероподібними плямочками; нижній бік тіла прикрашений великими круглими плямами на сірувато-чорному тлі; махові пера бурі.

Усі цесарки водилися спочатку в Африці; звичайна цесарка була пере­творена на свійську тварину і здичавіла у Вест-Індії та на Зондських ост­ровах. Спосіб життя всіх видів, що належать до цієї групи, в істотних рисах надзвичайно схожий. Цесарки водяться в місцевостях, укритих густим дрібним лісом, долинах, порослих чагарником, степах, високих гірських рівнинах, що не перевищують 3000 м; у подібних місцях, які задоволь­няють їхні потреби, вони трапляються масами. Це не стільки обережні, скільки полохливі птахи. їхню поживу навесні, в період дощів, складають головним чином комахи; пізніше вони їдять ягоди, листя, бруньки і на­сіння. Гнізда свої влаштовують під кущем або у високій траві: це неве­лике поглиблення в землі, навкруги якого лежить трохи сухого листя або степова трава; самець і самка ніколи не відходять від гнізда і намагаються шумом і метушнею привернути увагу людини.

У цесарок багато ворогів. Усі африканські кішки, всі шакали і лисиці полюють на старих і молодих; вівери викрадають яйця і переслідують курчат. Не тільки всі великі хижі птахи, але навіть деякі плазуни полюють на цю дичину, яку так легко здобути.

ХОХУЛЯ РОСІЙСЬКА (Desmana moschata). Відрізняється від іспан­ських родичів своїми розмірами, загальна довжина тіла досягає 42 см, з яких на тулуб припадає 25 см, на хвіст — 17 см. Очі малі, слухові отво­ри густо вкриті волоссям, ніздрі замикаються бородавкою, ступні голі, зверху вкриті тоненькими лусочками, внизу сітчасті, на зовнішніх краях усаджені плавальними щетинками. Хутро, що складається з дуже гладкого волосся ості і украй м’якого підшерстка, зверху червонувато-буре, знизу біло-попелясто-сіре і сріблясто-блискуче.

Хохуля живе на південному сході Європи і головним чином по річ­кових системах Волги і Дону. її життя тісно пов’язане з водою, і лише в разі крайньої* необхідності вона здійснює невеликі подорожі з одного струмка до іншого. Всюди, де хохулі водяться, їх багато. Життя хохулі дуже своєрідне і частково схоже на життя річкової видри. Воно проходить наполовину під землею, наполовину у воді. Понад усе хохулі подобають­ся водойми стоячі або з повільною течією, з високими берегами, в яких вона легко може викопувати ходи. Тут вони живуть поодинці або парами у великій кількості. Ходи починаються біля крайки берега під поверхнею води і йдуть берегом навскіс угору, простягаючись іноді завдовжки на 6 і більше метрів; цей хід веде в улоговину, що лежить звичайно на 1,5—2 м над поверхнею води, так що кубло це завжди залишається сухим. Продухвини вгору немає; однак небилиці про те, що хохуля іноді взимку за­дихається в своїй норі, треба вважати пустими балачками.

Як відмінний плавець і водолаз, хохуля велику частину свого життя проводить у воді і лише в тому разі виходить на поверхню, коли повінь виганяє її з підземних ходів; але навіть тоді вона лише на невелику від­стань віддаляється від води. У воді проводить і день і ніч, і зиму і літо, навіть коли лід сковує річки, вона продовжує добувати собі їжу у волі і, тільки наївшись удосталь і стомившись, повертається у свою нору, вхід у яку лежить завжди так низько, що навіть найтовщий лід не може його закрити. їжа хохулі складається з п’явок, черв’яків, водяних слимаків, комарів, водяних павуків, личинок різних комах; рибалки, правда, говорять, що вона їсть коріння і листя лепехи, але підставою до такого припущеним послужила лише та обставина, що вона найчастіше полює саме в таких місцях, де є ця рослина.

Наскільки незграбна і неповоротка здається хохуля ззовні, настільки ж спритна і моторна вона насправді. Ледве зрушить лід, можна побачити, як вона бігає під водою у прибережному очереті та заростях, обертаючись на всі боки, відшукуючи черв’яків швидкими рухами хобота і часто вири­наючи на поверхню, щоб перевести дух. Ясної теплої днини вона грається у воді і гріється на сонечку на березі. Хоботом поводить на всі боки, об­мацуючи ним кожний предмет.

Спіймати хохулю можна досить легко, особливо навесні і під час спа­ровування, коли тварини граються одне з одним. Якщо тягти по воді велику сіть, то в ній неодмінно заплутаються декілька хохуль. При цьо­му, звичайно, слід дотримуватися обережності і тягти сіть на невеликому просторі, щоб спіймані тварини, яким сіті заважають рухатися, не за­дихнулися під водою. Хохулі, потрапляючи у верші та сіті, що напинають рибалки, часто гинуть. Восени на них починають справжнє полювання, тому що до цього часу дитинчата виростають і здобичі стає багато.

Про розмноження і кількість дитинчат у хохуль дотепер достовірних відомостей немає; але здається, що їх народжується досить багато, при­наймні про це свідчать 8 сосків, що є у самки.

Людина полює на красиву тварину заради її хутра, яке таке схоже на хутро бобра і ондатри, через що Лінней зарахував хохулю під ім’ям мус­кусного бобра до ряду Гризуни.