Хом’як звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-12-2011

ХОМ’ЯК ЗВИЧАЙНИЙ належить до родини Хом’я­кові. Тварина досягає 30 см загальної довжини, причому на хвіст припадає 5 см. Тіло осадкувате, шия товста, голова досить заго­стрена; шкірясті вуха середніх розмірів, очі великі та блискучі, кінцівки короткі, ступні та пальці гарної будови, кігті світлі і короткі, хвіст коніч­но загострений, на кінці усічений. Густе, гладке, злегка блискуче хутро складається з короткого і м’якого підшерстка та з довшої і жорсткішої, але обріднішої за волосся ості, Верхня частина тулуба забарвлена у світло-жовто-бурий колір. Верхній бік рильця, очна ділянка і певна подоба на­шийника — червоно-бурого кольору, пляма на щоках — жовта, рот білий, нижня частина тулуба, передні кінцівки до ступні і задні з внутрішнього боку, так саме як і смужка над лобом — чорного кольору, ступні, навпа­ки, білого.

Родюча рілля від Рейну до Обі дає хом’якові житло і поживу. Не селиться він на піщаних і твердих грунтах, уникає гір, лісів і сирих низовин.

Нора хом’яка складається з великої житлової камери наглибині 1—2 м, із похилого виходу і прямовисного входу. Житлова камера сполучається проходами з приміщенням для запасів. Нори у молодих тварин нижчі та коротші, у самок значно більші, а в старих самців найбільші. Споруди хом’яків легко впізнати за купою землі, яка лежить біля виходу і зазвичай усипана половою і лушпинням. Вхідна галерея спрямована в землю за­вжди прямовисно, іноді настільки прямо, що в неї можна вставити довгу палицю, але цей хід не веде просто до камери; внизу він проходить до улоговини то в горизонтальному, то в похилому напрямі. Вихідна галерея, навпаки, рідко має прямий напрям, вона частіше загнута. За проходами дуже легко дізнатись, жилі споруди чи ні. Якщо в них трапляється мох, цвіль чи трава або якщо вони виглядають шорстко, то споруди напевно покинуті, оскільки кожен хом’як утримує свій будинок та вхідні отвори надзвичайно чисто і впорядковано. Довго жилі проходи так поліруються шерстю хом’яка, коли він входить і виходить, що стіни їх блищать. Зовні галереї ширші, часто мають 5—8 см у діаметрі. З камер найменша — жит­лова з гладкими стінами, вона завжди вистелена дуже тонкою соломою, переважно листям злаків, які утворюють м’яку підстилку. До неї впадають три проходи: один вихідний, другий вхідний і третій — веде до камери для запасів. Остання зовсім схожа на житлову: кругла або яйцеподібна, вгорі зі склепінням, усередині гладка, над осінь вона повністю наповне­на зерном. Молоді хом’яки шіаштовують тільки одну таку камеру, старі ж, особливо самиі, які ціле літо тільки запасають, риють собі 3—5 таких комор. Пізно восени деякі приєднують до запасів також і зелений корм. У проході, який веде до виходу, часто поблизу самої камери одне місце розширене: тут хом’як зазвичай залишає свій послід. У нірці самки лише одна вихідна, але 2—8 вхідних галерей, із яких, утім, поки дитинчата ще малі, використовується частіше лише одна. Пологове ложе самки округле, має приблизно ЗО см у діаметрі, від 8 до 13 см заввишки і вистелене дуже м’якою соломою. Від камери з кублом розходяться у всі вхідні отвори проходи, іноді сполучені між собою галереями. У норах самки комори трапляються дуже рідко, оскільки вона, поки у неї є дитинчата, нічого не запасає.

Трапляється, що старий хом’як стає навіть мисливцем. Досвідчений спостерігач, учитель Зейдлер у Клозевиці поблизу Йєни, проходячи поля­ми, почув шум і помітив в одному місці серед зелені якийсь рух. Він знай­шов там сильного хом’яка, що насів на зайчика одного з ним розміру, з яким він щойно покінчив укусами в потилицю. Він із такою жадібністю пожирав свою жертву, що не помітив людини, яка наближалася. З рос­линності хом’як поїдає майже все придатне для вживання, найохочіше — хлібні зерна і бобові рослини, також зелень посівів, різні трави, моркву, картоплю, крім того, різне коріння, а також стиглі та зелені плоди.

Хом’як схильний до зимівлі. Прокидається, як тільки земля розтане, часто вже в лютому, і ніяк не пізніше березня. Старі самці в середині березня, а самки на початку квітня розкривають вхідні отвори. Тоді вони вже відшукують собі поживу на полях, приносять у нори хліб із недавно засіяних нив, де дбайливо збирають зерна. У цей самий час хом’яки праг­нуть вирити нову нору, в якій розраховують прожити літо, і, як тільки вона готова, починається час спаровування. Літня нора зазвичай має гли­бину ЗО, найбільше 60 см, улоговина має вигляд м’якого кубла, біля яко­го влаштовується комірка для провізії в тому разі, якщо в навколишній місцевості багато посівів. Наприкінці квітня самці вирушають до жител самок і, як здається, мирно живуть із ними декілька днів. Якщо до однієї самки йде двоє самців, то відбувається запеклий поєдинок, поки слаб­ший супротивник не поляже або не врятується втечею: часто трапляються самці з глибокими рубцями на тілі, ознаками таких бійок через любовні справи.

Через 4—5 тижнів після злучки, перший раз наприкінці травня і дру­гий — у липні, самка народжує у своєму тепло і м’яко влаштованому куб­лі від 6 до 18 дитинчат. Вони з’являються на світ голими і сліпими, але із зубами, ростуть надзвичайно швидко. На другий або третій день у них виростає рідке пухнасте волосся, яке скоро стає густішим і вкриває все тіло. Приблизно на восьмий або дев’ятий день життя вони розплющують очі і тоді починають уже повзати по кублу. У двотижневому віці молоді хом’яки вже вчаться рити нори.

Коли достигають злаки та овочі на полях, хом’яки починають заго­товляти запаси. Кожен окремо наносить іноді до центнера зерна у свою нору. Здається, вони віддають перевагу коробочкам льону, бобам і гороху перед усіма іншими зернами.

На початку жовтня, коли стає холодно і поля пустіють, хом’як почи­нає будувати своє зимове житло. Передусім він затикає якомога щільніше вихідний отвір землею, потім закладає знизу від камери догори прохід, іноді зовсім до рівня землі. Якщо у нього не вистачає часу або ж він боїться морозів, то риє собі ще глибше кубло і комори і тут складає свої запаси. Ложе у нього невелике і густо всипане найтоншою соломою. По­тім хом’як, наївшись і згорнувшись клубочком, укладається спати. Під час сплячки серце б’ється зазвичай 14—15 разів за хвилину. Посеред зими тварини періодично прокидаються і їдять.

Ховрах сірий європейский

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-11-2011

ХОВРАХ СІРИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ належить до ро­дини Білячі ряду Гризуни і має тіло завдовжки 22—24 см і хвіст 7 см. Ви­сота в загривку 9 см, маса тварини — приблизно 0,5 кг. Шерсть ховраха негуста і складається з жорсткого, в середині більш темного волосся; за­барвлення його на спині жовто-сіре з рудуватим відтінком і з маленьки­ми цятками, на животі — іржаво-жовте, на підборідді і передній частині шиї — біле. Новонароджені ховрахи забарвлені світліше, а ті, які вже бі­гають, мають грубий і чіткий крап на темному тлі.

Поширені ховрахи в основному на сході Європи. Скрізь, де водить­ся ховрах, його дуже багато і він заподіює значну шкоду землеробству. Ховрах населяє сухі безлісі місцевості з піщаним або глинистим ґрунтом. Він завжди живе групами, проте нори в землі вириває кожний окремо для себе, причому самка риє набагато глибші, ніж самець. Саме кубло знаходиться на глибині 1—1,5 м від поверхні землі, має довгасто-округлу форму, в діаметрі приблизно 30 см, і вистелене сухою травою. Вгору веде тільки один хід, досить вузький, звивистий і прокладений неглибоко під поверхнею; біля його входу завжди лежить невелика купа розритої землі. Ходом користуються протягом тільки одного року, тому що з настанням осінніх холодів ховрах засипає вхідний отвір і вириває зі свого кубла ін­ший хід, що не доходить до поверхні; навесні, коли закінчується зимівля, цей новий хід відкривається і ним користуються до самої осені. Таким чином кількість різних ходів цілком визначає давність житла, але зовсім не вік тварини, що живе в ньому, оскільки часто ховрах користується старим, але ще придатним житлом одного зі своїх попередників, який загинув випадковою смертю. Сусідні з норою відділення використову­ються для складання зимових запасів, що заготовляються з осені. Нора, що служить самці для пологів, завжди буває глибшою за інші, для того, щоб забезпечити достатній захист трьом-вісьмом дитинчатам, які наро­джуються навесні, зазвичай у квітні або травні, зовсім безпорадними, го­лими і сліпими.

Самка ховраха, як і в усіх гризунів, дуже плодюча і в квітні або травні, після 25—30-денної вагітності народжує в своїй глибокій норі числен­не потомство. Дитинчата ростуть дуже швидко, через місяць після наро­дження вже досягають половини розмірів дорослої тварини, а в кінці літа їх ледве можна відрізнити від батьків. Дорослими звірі стають до початку осені і найближчої весни самі стають здатними до розмноження. До осені вся родина живе разом із батьками в одній норі, але потім кожне дитинча вириває собі окрему нору, приносить в неї зимові запаси і живе цілком самостійно.

Ховрахів безупинно переслідують горностаї, ласки, тхори і кам’яні куниці, соколи, ворони, чаплі, дрохви, собаки-крисодави, навіть кішки і багато інших тварини. Але найзлішим їхнім ворогом є зима. З пізньою осінню починаються труднощі. Кожний ховрах ховається в окрему нору, законопачує її отвір, викопує новий хід і впадає в сплячку.

Хаус

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-11-2011

ХАУС, кіт очеретяний, або рись болотяна (Felis chaus), «кішка джун­глів», як її називали англійські натуралісти, досягає завдовжки 90 см, із яких 22—37 см припадає на хвіст; висота в загривку 35—40 см, вага 6—9 кг. Досить багате хутро має розмаїте основне забарвлення, від жовто-сірого до сіро-бурого. Малюнок складається з темних поперечних смуг, які виразніше виступають на передньому боці шиї, на боках і кінцівках. Хвіст зверху прикрашений 6—9 темними півкільцями і на кінці чорний. Вуха зовні сіро-жовті, всередині рудувато-жовті, кінцівки буро-рудуваті, їх нижній бік світло-бурого кольору. Очі зеленувато-жовті. У деяких тва­рин смужки дуже нечіткі і навіть зовсім зникають, особливо у зрілому віці. В Індії іноді трапляються абсолютно чорні тварини.

Болотяна рись дуже поширена. Вона живе в більшій частині Африки, особливо в південній і східній Нубії (на північному сході Судану), Єгипті, в Південній і Західній Азії, Персії, Сирії, у краях навколо Каспійського моря, в Індії від Гімалаїв до Цейлону, на сході аж до Бірми. У Гімалаях вона підіймається до висоти 2500 м, а трапляється, і вище (місцеві осо­бини мають густіше і довше хутро). Вона була добре відома стародавнім єгиптянам, її навіть бальзамували, як і свійську кішку, поміщуючи її тру­пи у священних місцях.

Я кілька разів бачив болотяну рись у долині Нілу. Широкі хлібні поля, що заливаються Нілом під час повеней і штучно не зрощуються, служать головним її притулком. Крім того, болотяна рись живе на великих рівни­нах, укритих більш чи менш густою, високою, ріжучою осокою; нарешті, бажаним житлом для неї є сухі місця серед очеретів, а також очеретяні зарості, які тягнуться по берегах каналів і облямовують поля.

В Індії кішка джунглів вважається лютою і небезпечною, на зразок нашої дикої кішки; вважають, що приручити її можна лише у винятко­вих випадках. Поранені звірі не раз нападали на тих, хто стріляв. Ма­буть, ці хижаки водночас дуже зухвалі, оскільки відомі випадки, коли кішки джунглів забирали перед очима мисливців щойно застрелених ними павичів. І в Індії болотяні рисі люблять населені місцевості, де чинять великі спустошення серед свійських птахів, убиваючи їх через саму кровожерливість. В Індії кішка джунглів народжує двічі на рік по 3-4 дитинчат.

Хамелеони

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-11-2011

ХАМЕЛЕОНИ, настільки відрізняються від інших ящірок, що їх виділяють в абсолютно особливий підряд хамелеонів. Тулуб хамелеонів дуже стиснений із боків, має загострений, опуклий, у вигляді зубчастого гребеня, хребет, голова пірамідальна або плоско стис­нена і зазвичай прикрашена шоломом із гребенем, а спереду загострена. Шия дуже коротка й абсолютно злита з головою. У роті на щелепах роз­міщені дуже гострі, хоча й невеликі, зуби. Кінцівки влаштовані не менш дивно: вони дуже довгі, худі, мають по п’ять пальців, які по два і по три злиті разом — на передніх кінцівках сполучені разом три внутрішніх пальці та по два зовнішніх, а на задніх навпаки — по три зовнішніх і по два внутрішніх. Хвіст також служить хапальним органом, він дуже роз­винений, до кінця поступово стоншується і має здатність скручуватися спіраллю. Він не такий крихкотілий, як хвіст більшості інших ящірок, зате й не відростає, якщо відламаний.

Ще більш примітна будова очей хамелеонів. Вони вкриті товстими, зрощеними між собою повіками, тому посередині залишається тільки ма­ленький отвір для зіниці. Обидва ока абсолютно незалежні один від одно­го у своїх рухах: хамелеон може дивитися правим оком уперед, або вгору, або праворуч, і водночас лівим оком — ліворуч або вниз. Завдяки такій будові очей ця дивна тварина може дуже зручно, не повертаючи голови, оглядати все довкола.

У легенях хамелеонів дуже багато сліпих відростків; під час напо­внення їх повітрям тварина може сильно роздуватися. Язик має важливе значення у житті тварини. У стані спокою він лежить втягнутим у закри­тій пащі, але хамелеон помітив здобич і відкриває рот: тоді язик умить випрямляється і викидається з пащі, причому дуже подовжується (на 10 і більше см), товщає і робиться твердим. У витягнутому положенні язик має товщину гусячого пера, на дотик еластичний, червонуватого кольо­ру, до кінця дуже товщає і на самому кінчику має заглибину, вистелену зморшкуватою слизовою оболонкою, з численними залозами, з яких ви­діляється клейкий слиз. Така швидка зміна положення язика пояснюєть­ся діяльністю спеціальних м’язів і багатьма кровоносними судинами, які вмить наповнюються кров’ю, дуже розтягуються і надають язику збільше­ного і напруженого положення.

Стоячи цілими годинами нерухомо, прикріпляючись ногами і хвостом до якоїсь гілочки дерева або куша, хамелеон терпляче чекає на здобич. Тільки-но наблизиться до нього яка-небудь комаха, як хамелеон умить викидає свій язик, торкається клейким кінчиком здобичі та разом із зло­вленою таким чином жертвою знову втягує його назад у пащу. Після цього помічається кілька рухів щелепами, і потім тварина знову завмирає в очікуванні здобичі)

Хамелеон віддавна привертав до себе увагу спостерігачів іншою чудо­вою особливістю — здатністю довільно змінювати своє забарвлення. Наразі причина зміни кольорів має наукове фізіологічне пояснення, і доведено що зміна забарвлення відбувається з певною правильністю під впливом зовнішніх дій або спричиняється відчуттями, наприклад, голодом, спра­гою, втомленістю пересиченням тощо. Зазвичай хамелеон має зеленувате забарвлення, відповідне до кольору листя, але на його шкірі трапляються всі переходи від оранжевого через жовто-зелений до синьо-зеленого з від­тінками і переливами всіх тонів, які окремо переходять через сірий або бу­рий у чорний, білий, червоний, фіолетовий і синювато-сірий. Із боків тіла помічаються дві широкі світлі смужки, а між ними розсіяна безліч .темних плямочок, які найбільш схильні до зміни кольору. Уранці, коли тварина спокійна, колір її зазвичай буває жовтуватий, а обидві смуги мають черво­нуватий відтінок; що ж до плямочок, то вони тоді дуже мало помітні. Трохи пізніше загальне забарвлення тіла залишається таким самим, але смуги стають світлішими і забарвлюються в темно-зелений колір. Якщо тварину довести до збудженого стану, наприклад, узяти в руку, то плямочки дуже швидко зеленіють, черево стає синюватим, смуги білими, а цятки чорними. Проте це далеко не єдиний порядок аміни кольорів. Узагалі забарвлення і візерунок тим яскравіший, чим піддатливіша тварина і чим кращий її стан. Світло і тепло дуже впливають на хамелеона. Якщо хамелеона, який сидить у прохолодному місці, узяти в руки або зігріти якимось іншим способом, то колір його шкіри дуже швидко зміниться.

Варто тільки вночі підійти до хамелеона із свічкою і потримати її якийсь час на відстані 6—10 см від одного боку тварини, як можна по­мітити, що на жовтуватій шкірі з’являються світло-бурі плями, які посту­пово темнішатимуть і нарешті зробляться зовсім чорними.

Один із видів — хамелеон звичайний (Chamaeleo chamaeleon) живе на берегах Середземного моря: у Південній Іспанії та Греції, в Малій Азії, на сусідніх островах і на всьому північному узбережжі Африки. Розміри цієї тварини, як і всіх інших родичів, невеликі, 25—30 см, із яких близько половини припадає на хвіст. Живуть хамелеони виключно на деревах і на землю ніколи не спускаються, хіба тільки самки сходять на короткий час для кладки яєць. Вони вибирають для свого життя зони, де хоча б година­ми йдуть дощі і випадає роса; свою спрагу вони втамовують крапельками, зібраними на листі.

Пустельний хамелеон {Chamaeleo namaquensis), що мешкає в Намібії, дуже ефективно використовує забарвлення свого тіла. Рано-вранці воно у нього чорне, що дозволяє швидко зігрітися, поглинаючи тепло враніш­нього сонця. Під час денної спеки він біліє, а подорожуючи по гальці в пустелі, стає плямистим.

Фуро

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-11-2011

ФУРО (Mustela putorius furo), за сучасними переконаннями всіх природодослідників, є різновидом звичайного тхора, що змінився внаслідок неволі та приручення. Фуро знають ще від найдавніших часів, але лише в прирученому стані. Фуро схожий на звичайного тхора і виглядом, і розмірами. Щоправда, він дещо менший і слабший, але те саме спосте­рігається і в багатьох інших тварин, які живуть у неволі. Довжина його тіла досягає 45, а хвоста — 13 см. Ці ж розміри точнісінько відповідають, з одного боку, розмірам звичайного тхора, з іншого — і будова скелетів обох цих тварин істотно не відрізняється одна від одної. У Європі по­ширений фуро-альбінос. Він має білий або світло-жовтий колір, а зни­зу— дещо темніше забарвлення шерсті, очі в нього світло-червоні. Лише у небагатьох із цих тварин шерсть темніша, і тоді вони бувають дуже схожі на звичайних тхорів. Деякі природодослідники стверджували, ніби фуро — африканець за походженням і ніби у Європі він поширився з Африки, але підтвердити цю думку яким-небудь спостереженням вони не змогли. Таким чином, фуро трапляється лише в неволі та утримується для полю­вання на кроликів. Тільки англійці використовують його для полювання на щурів, а ті африканські тхори, яких називають щуродавами, цінуються там дорожче, ніж ті, яких можна використовувати для полювання на кроликів.

Самка після п’ятитижневої вагітності народжує на початку травня від п’ятьох до вісьмох дитинчат, які протягом двох-трьох тижнів зали­шаються сліпими. Мати виховує їх із найбільшою турботою, а коли їм виповниться приблизно два місяці, то їх можна вже забрати від матері та вигодовувати окремо.

Фрегатові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-11-2011

ФРЕГАТОВІ, родина Fregatidae, належать до ряду Пеліканоподібні. Представник родини — прекрасний фрегат (Fregata magnificens). Він має вузьке тіло, могутню шию, помірну голову; дзьоб удвічі коротший за голо­ву і закінчується гачком; крила надзвичайно довгі та дуже загострені; хвіст дуже довгий, із глибокою розвилкою. Оперення дорослих самців буро-чор­не з металево-зеленим або пурпурним блиском на голові, спині, грудях і боках. Батьківщина фрегата — це моря, що лежать усередині тропіків,

Фрегат спостерігає за дельфінами і хижими рибами, літає за ними, коли ті переслідують летючих риб, і тільки-но останні виринуть із води, ловить їх на льоту. Спійману рибу фрегат кілька разів упускає, щоб схо­пити її вправніше, і ловить її щоразу раніше, ніж вона торкнеться води. Подібно до грифів і орлів, фрегати часто кружляють високо в повітрі, же­нуться один за одним, граючи і роблячи найвитіюватіші повороти. Вони вибирають для відпочинку тільки такі дерева, які надають їм достатній простір, щоб злетіти.

Фрегати гніздяться суспільно на деревах, особливо таких, верхівка яких стоїть над водою. Кладка складається з єдиного яйця, насиджувано­го самцем і самкою навперемінно.

Форель

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-11-2011

ФОРЕЛЬ (Salmo trutta) схожа загалом на інших лососів зовнішнім ви-гдядом і відрізняється від них мінливістю свого забарвлення. Подібно до камбали, вона пристосовується за кольором до забарвлення звичних пред­метів, які оточують її. Одна форель буває білого, другі — жовтого, треті — темного або золотистого кольору, з різними плямами і рисками. Самці відрізняються від самок більшою головою, кількістю і розміром зубів. Звичайна довжина форелі 40—50 см і вага до 1 кг, але зрідка трапляються екземпляри завдовжки 75 см і вагою 3,5 кг. За умов штучної відгодівлі в рибниках виростають форелі навіть до 90 см завдовжки і важать іноді до 6 кг. Тривалість життя форелі, за окремими даними, дуже значна: так. ві­домі екземпляри, що прожили понад 50 років. Форель водиться у прісних, швидких водах у всій Європі та в Малій Азії, а ймовірно, і в інших части­нах світу. У гірських струмках і озерах підіймається іноді на висоту 2500 м.

Форель не любить каламутної води, і тому навесні, коли весняні води приносять у річки дуже багато каламуті, форель шукає чистіших водо­ймищ і переселяється до озер. Форель плаває дуже швидко і вправно; удень вона ховається під камінням або в заглибинах дна, а на пошуки здобичі виходить увечері. У найшвидшій течії вона може стояти нерухо­мо, злегка помахуючи плавцями, а іноді, як стріла, кидається вперед і, з дивною спритністю лавіруючи у проваллях між камінням, уміє пробира­тися в бурхливому гірському потоці проти течії.

Замолоду форель полює головним чином на комах, черв’яків, молюс­ків і пуголовків земноводних. У дорослому ж стані вона може позмагатися у хижацтві з будь-якою рибою, навіть із ненажерливою щукою.

Під час метання ікри форель заздалегідь вириває хвостом невелику ямку, відкладає туди ікру, яку самець негайно запліднює, потім рухами хвоста і плавців скаламучує воду, після чого ікра вкривається рівномірним наносом осілої каламуті. Тижнів через 6 з ікри вилуплюються мальки, які негайно ж починають полювати на дрібних водяних тварин.

Фламінго звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-11-2011

ФЛАМІНГО ЗВИЧАЙНИЙ, або рожевий (Phoenicopterus roseus), на­лежить до родини Фламінгові. Тіло фламінго струнке, шия довга, голова велика; товстий дзьоб, починаючи від середини, загинається під прямим кутом; верхня його половина набагато менша і вужча за нижню. Надзви­чайно довгі та тонкі ноги закінчуються короткими пальцями, сполученими перетинкою; крила помірної довжини. Оперення білого кольору з ніжним рожевим вилиском; верхні покривні крила червоні, махові пера чорні. Бать­ківщина цього птаха — узбережжя Середземного моря; він віддає перевагу для мешкання приморським озерам із солоною і стоячою водою.

Поодинці фламінго майже ніколи не трапляються. Вони боязко уни­кають тих місць, де їм може загрожувати яка-небудь небезпека, швидко відлітають від човна, який наближається, і взагалі лякаються будь-якого незнайомого предмета, тому спосіб їхнього життя на волі спостерігати нелегко. Під час польоту вони витягають шию вперед, а ноги назад і здаються тому дуже довгими; вузькі крила припадають на середину тіла і надають птахові, що летить, вигляду хреста. Поживу фламінго складають маленькі водяні тварини, переважно черепашки; їдять вони також різних черв’яків, деяких дрібних риб і частково рослинні речовини.

Гнізда свої фламінго влаштовують у воді, у мілких місцях або ж на плоских рівних островах. У першому випадку гніздо має форму конуса з черепашника, зібраного ногами докупи й укріпленого водяними рослина­ми; така споруда іноді на 0,5 м виступає над поверхнею води. У другому випадку воно має вигляд невеликого заглиблення, виритого в землі та вбого вистеленого листям. Яєць зазвичай буває 2, які протягом. 30—32 днів висиджуються навперемінно обома птахами.

Фенек

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-11-2011

ФЕНЕК (Fennecus zerda) — красива маленька степова лисиця. Ця тва­рина характеризує пустелю ще краще, ніж газель. Уявіть собі лисячу мор­дочку, але маленьку і тонку, з хитрим, лукавим виразом, як у звичайної ли­сиці; на цій мордочці виділяються надзвичайно великі очі, а з боків голови стирчать такі величезні вуха, яких не можна побачити не тільки у лисиць, а й ні в жодної іншої тварини собачої родини. Тулуб стоїть на тонких, кра­сивих лапках і закінчується довгим і дуже пухнастим хвостом. Тварина ця дуже рухлива, і легко помітити, що всі її органи чуття добре розвинені.

Смерком у степу чутно іноді тихий виск, який важко описати, а якщо дуже пощастить, можна і побачити між піщаними пагорбами та скелями або в густій траві, як фенек підкрадається до здобичі. Він повзе дуже обережно, прислухаючись, озираючись і обнюхуючи околиці з усіх бо­ків. Ніщо не минає уваги досвідченого маленького розбійника. Великі вуха фенека почули тихе шелестіння коника, який ховається у траві, — і тварина прямує туди більше з цікавості, ніж із жадності, оскільки коник складає для нього жалюгідну здобич. Спритна ящірка зашелестіла, пробігаючи по піску — фенек і її почув, відразу кинувся туди, щоб дізнатися про причину цього шуму. Головна здобич фенека складається, проте, з інших тварин, передусім із птахів. Йому не потрібно гнатися за багатьма птахами: одного рябчика достатньо, щоб насититися самому і навіть на­годувати своїх голодних дитинчат.

Фенек — найменша з усіх лисиць. Довжина його тіла разом із хвостом не перевищує 65 см, хвіст буває завдовжки близько 20 см, а висота в зашийку — також близько 20 см. Тіло у нього дуже струнке, морда надзви­чайно гостра, великі очі мають округлу зіницю, яка оточена коричневою райдужною оболонкою. Найчудовішою частиною тіла цієї тварини слід вважати вуха. Вони мають майже таку само довжину, як голова, а їхня ширина дорівнює половині висоти. Внутрішній бік вух укритий білим волоссям. На маленькій мордочці стирчать довгі щетинисті вуса, які та­кож складають відмітну ознаку цього звіра. Хутро м’яке і шовковисте, а взимку виростає густий підшерсток, який навесні під час линьки висить клоччям на кущах і камінні, оскільки фенек у цей час чухається об ці предмети, щоб звільнитися від зайвого підшерстка. Здавалося б, фенеку на його спекотній батьківщині зовсім не потрібне тепле хутро, але звір цей, мабуть, дуже чутливий до холоду, і добра шуба йому взимку необхідна. Верхня частина тіла фенека забарвлена під колір піску, черевце біле, над очима помітні дві білі плями, облямовані темними смужками. Хвіст довгий і пухнастий, жовтого кольору, з чорною плямою біля основи і чорним кінчиком. У самки хутро світліше, солом’яно-жовтого кольору, а на старість у всіх фенеків хутро ще більше світлішає.

Натура фенека чітко виражена своєрідною будовою його тіла: тонкі, стрункі ноги свідчать про його спритність і швидкість. Він має тонкий слух і гострий зір, а морда у нього така хитра і тямуща, що в характері цієї тварини важко помилитися. Можна сміливо сказати, що цей степовий звір — найдосконаліший представник роду лисиць.

Фенек, подібно до лисиці, влаштовує собі нірку під землею, найохочіше в тих місцях, де росте хвощеподібна ковилка, яка характерна для вбогої рослинності пустель. Обирає він ці місця тому, що грунт біля цієї рослини щільніший, і тому набагато легше там можна влаштувати чис­ленні ходи, які ведуть до головної нори фенека. Ходи ці зазвичай бувають майже горизонтальні, й улоговина нори переважно розташована негли­боко під землею. Нора, як правило, вистелена пальмовими волокнами, пір’ям і шерстю та відзначається великою охайністю. Фенек риє землю майстерно: передніми лапами він так швидко шкребе її, що важко всте­жити очима за їх рухом. Ця спритність часто врятовує життя тварині, оскільки у разі переслідування фенек швидко заривається в землю, як броненосець або ящір.

Удень фенек спить у своїй норі. При цьому він згортається клубком і ховає вузьку голову під пухнастий хвіст, тільки вуха його стирчать назовні. Почувши щонайменший шум, спляча лисиця прокидається і, перелякана, схоплюється. Якщо її застукають зненацька, вона починає вищати, як ма­леньке дитя, і цим ніби доводить до відома, що той, хто розбудив її, дуже її налякав. Із заходом сонця фенек залишає нору і вирушає насамперед на водопій. При цьому помітили, що він ніколи не йде прямо через піщані дюни, але завжди відшукує затишні стежинки і пробирається крадькома, прагнучи по можливості бути непомітним. Колодязі в низовинних міс­цях — це, як правило, прості вирвоподібні заглиблення, оскільки піщаний, змішаний із глиною грунт не дозволяє рити прямовисні ями. Навкруги цих ям земля часто буває волога, і тому сліди фенека відбиваються тут так чіт­ко, що можна помітити своєрідну будову його тісно сполучених пальців із випнутими кігтями, які особливо сильно виступають на задніх лапах.

Маленькі пташки складають найулюбленішу його поживу. Якщо ж немає ні птахів, ні яєць, то він їсть ящірок, жуків, бабок і навіть не гребує тушканчиками і піщанками, хоча зловити їх йому не легше, ніж птаха. При нагоді він відвідує пальмові гаї, де фініки служать йому ласощами; взагалі він ніколи не гребує плодами і навіть поїдає кавуни.

За словами місцевих жителів, лисиця народжує в березні троє-четверо дитинчат, які з’являються на світ сліпими, дуже красивими, вкритими жовтуватою шерстю. Мати зворушливо піклується про своє потомство.

Фенека ловлять сільцем, зробленим із волосся. Сільце прикріплюють біля входу до його нори.

Фенек добре адаптований до життя в пустелі: його великі вуха слу­жать для відведення тепла від тіла, вкриті густою шерстю подушечки лап «працюють» як туфлі для пляжу, а загальне світле забарвлення зливається з піском.

Фазан срібний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-11-2011

ФАЗАН СРІБНИЙ (Lophura nycthemera) відрізняється від інших фаза­нів довгим висячим чубком і клиноподібним подовженим хвостом. До­вгий і густий пучок пір’я на задній частині голови — чорний; уся верхня частина тулуба — біла з вузькими чорними зиґзаґами; нижній бік тіла — чорний із сталевим вилиском. Самка набагато менша за самця і відрізня­ється сірувато-іржавим кольором оперення.

Батьківщина срібного фазана — Південний Китай; тут і в Японії його часто утримують як свійського птаха. В Європі його з успіхом розводять при найпростішому догляді. За жвавістю і спритністю срібного фазана не можна поставити нарівні зі своїми родичами. Деякі навіть називають його ледачим птахом і небезпідставно: він наважується злетіти лише у разі крайньої необхідності і то на дуже короткий час. Курка кладе 10—18 яєць і насиджує їх із надзвичайною старанністю; через 25 днів вилуплюються курчата — красиві, крихітні створіння, які лише на другому році життя досягають повного зросту й убрання своїх батьків. їхню поживу спершу складають комахи, пізніше — різноманітна зелень і, нарешті, насіння та хлібні зерна.