Тигр

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-10-2011

ТИГР (Рапіhеrа tigris) — найстрашніша з усіх кішок, хижак, перед ЯКИМ навіть людина виявляється майже безпорадною істотою. Освоєння В людиною дедалі нових територій не тільки не витіснило і не знищило тигра, подібно до інших хижаків, а, навпаки, примусило його наблизитися до людського житла, а в деяких місцях йому навіть вдалося потіснити людину.

Тигр є дуже красивою кішкою з чудово забарвленим хутром. Він вищий і стрункіший, ніж лев, але аніскільки не поступається йому красою і силою. Довжина його тіла від носа до кінчика хвоста визначається досить І по-різному. Еліот наводить дуже наочний приклад того, наскільки несхожі виміри, зроблені різними спостерігачами: один із них визначив довжи­ну тигра 284 см, а двоє інших вказали довжину того ж тигра 355 і навіть 365,7 см. Цілком можливо, що в деяких місцевостях тигри досягають осо­бливо великих розмірів і серед них трапляються справжні велетні.

Тулуб тигра дещо тонший, а голова кругліша, ніж у лева; хвіст без китиці на кінці; шерсть досить коротка і гладка, а на щоках дещо подо­вжена у вигляді бакенбардів. Самка нижча зростом, і бакенбарди у неї ко­ротші. У тигрів, що мешкають у більш північних країнах, шерсть узимку густіша і довша, ніж у тих, які живуть на спекотних рівнинах Індії. Хутро тигра дуже красиве: на світлому іржаво-жовтому тлі чітко виділяються темні смуги, що цяткують хугро на череві; на внутрішніх боках кінцівок, під хвостом, на губах і на нижніх частинах щік хутро майже біле. У пів­нічних тигрів жовтий колір хутра дещо темніший, ніж у тих, які живуть у джунглях. Від спини з боків тягнуться поперечні чорні смуги досить неправильного малюнка, причому відстань між ними буває різна в різних особин. Деякі з цих смуг діляться на частини; суцільні смуги темніші. Хвіст світліший за тулуб і також поцяткований чорними кільцями. Вуса білі. Зіниці очей круглі, райдужна оболонка жовтувато-бура. Дитинчата забарвлені точнісінько так, як і дорослі особини, тільки жовтий колір їхнього хутра дещо світліший.

Зона поширення тигра дуже велика, оскільки він живе не тільки в спекотних країнах Азії, наприклад в Індії, а й у багатьох інших місцях цієї величезної частини світу, яка за розмірами набагато більша за Європу. Він трапляється навіть у Південно-Східному Сибіру. Північна межа зони поширення тигра проходить на північ від широти Берліна (слід відзна­чити, що Сибір має набагато холодніший клімат, ніж європейські країни, які лежать на тих самих широтах).

Усі тварини мають підставу боятися тигра. У тропічних країнах багато тварин видають гучні звуки, коли почують тигра. Вони знайомі з ним і з досвіду знають, яка небезпека їм загрожує, коли тигр виходить зі свого лігва. Занепокоєння оленів, павичів, інших птахів, а особливо мавп дає мисливцеві дуже важливі вказівки про наближення небезпечного звіра. Форзіт д’а.інші наводять багато прикладів діяльної участі мавп у полю­ванні на тигрів. Так, довго переслідувана тигриця, яка зжерла вже багато людей, неодмінно б сховалася у скелястій ущелині, якби старий гульман (один із видів мавп), що бігав по скелях, не показав мисливцеві її при­тулку своїм криком і жестами.

Голос тигра за силою не може порівнятися з голосом лева. Зазви­чай він видає протяжний тужливий звук, який іноді досить швидко по­вторюється і закінчується трьома або чотирма короткими звуками. Крім того, він може видавати низький горловий звук «а-о-ун». Коли тиф дуже здивований або переляканий, то голосно скрикує «ху-аб» або «вау»; коли сердиться, то глухо гарчить, а під час нападу на здобич видає лютий крик, схожий на сухий кашель.

Тигра не можна вважати хоробрим звіром: він не тільки обережний і нерішучий, а й навіть боязкий, хоча належить до хитрих і підступних хи­жаків. Коли тигру вперше доводиться зустрічатися з людиною, він завжди втікає від неї. Більшість тигрів втрачає самовладання від сильного шуму й енергійних жестів, і, ймовірно, жоден із них не може протистояти холод­нокровному і рішучому супротивникові. Але багато тигрів переконуються на досвіді, що з людиною їм неважко впоратися, і тоді вони стають дуже небезпечними, оскільки підстерігають беззахисних людей і несподівано нападають на них. Деякі місцевості стають майже нежилими внаслідок хижацьких набігів тигрів; стверджують, що піші переходи від одного села до іншого іноді можливі тільки у супроводі декількох сміливих мисливців і лише із запаленими факелами, якщо подорож відбувається вночі. На околицях сіл і навіть біля самих хатин тигри іноді хапають людей серед білого дня і, трапляється, примушують їх кидати свої житла. Найчастіше потерпають від тигрів люди, які живуть самотньо в лісах або на полях, наприклад пастухи, дроворуби, землероби; особливо погано доводиться пас*гухам, які повинні захищати не тільки себе, а й стада. Листоноші та­кож часто стають їхньою здобиччю.

Люди однаковою мірою стають жертвами тигрів, як і інших хижих тварин, і відбувається це переважно тільки тоді, коли вони самі напада­ють на тварин. Іноді тигри першими нападають на людей, але кількість жертв у таких випадках, до речі досить рідкісних, незначна.

Деякі індійські князі дотепер забороняють у своїх володіннях тигрове полювання, вважаючи його царською забавкою і надаючи право на нього тільки самим собі, але в інших місцях, де багато європейських поселень і англійці посилено винищують тигрів, їх майже зовсім не залишилося. У давнину індійські князі влаштовували великі полювання на тигрів, при чому головну роль відігравали урочиста обстановка, наявність величезно­го почту, шум і блиск табірного життя; тигрів убивали дуже мало.

Характери у тигрів досить різноманітні, і, за словами добрих знавців, залежно від їхньої здобичі тигрів можна поділити на три головні групи: тигри, що знищують дичину, тигри, які нападають на худобу, і тигри-людоїди. Тигри, які переслідують дичину, уникають жител людини, оскільки справжнім їхнім житлом слід вважати безлюдні місцевості. У разі необ­хідності тиф легко переселяється з однієї місцевості до іншої, Йдучи за дичиною, що переміщується в різні сезони року з місця на місце; отже, ці тигри трапляються в горах, на рівнинах, а також у горбистих місцевостях. Для мисливця такий тигр, звичайно, часто буває суперником, але для хлі­бороба це добрий приятель, який відіграє роль майже свійської тварини, що рятує посіви, наприклад, від оленів, диких кабанів, які дуже шкодять хліборобові і яких він не знає як позбутися. Тигри, що ганяються за ди­чиною, зазвичай менші зростом і спритніші, ніж інші, хоча серед них трапляються і дуже великі екземпляри. До цієї групи належить найбільша кількість тигрів; у спекотну і суху пору року вони збираються біля річок і озер, які ще не пересохли.

Тигри, які викрадають худобу, оселяються зазвичай поблизу сіл і най­частіше вибирають собі здобич серед свійських тварин: худобу нерідко вига­няють на пасовище або залишають уночі бродити без нагляду між хатинами, але в більшості випадків господарі замикають її на ніч у добре обгороджених хлівах, і тому тигри привчаються хапати здобич удень, переважно в після­обідній час. Якшо тигра не переслідують і не лякають, він живе постійно поблизу певних сіл; інакше він поширює далі свої набіги. У Майсурі (Індія), в одній місцевості площею 800 квадратних кілометрів, жили 8 тигрів із тих, що вбивають худобу. Іноді тигри задовольняються козами, вівцями, ослами, а при нагоді хапають оленів, кабанів та іншу дичину. Тільки старий, зажи­рілій і розпещений тигр задовольняється виключно рогатою худобою; тоді він обирає собі зручну місцевість, де може знайти достатньо м’яса і води. Із жителями сіл такий тигр співіснує на умовах взаємної поблажливості; через кожні три або чотири дні він регулярно вбиває одну худобину. Пастухи, що вже знають, як поводитися з тиграми, часто сперечаються з ними через здо­бич і намагаються їх прогнати. Іноді й сильні бики вдало захищають стадо від нападів хижака. З іншого боку, тигри, яким іноді довго не вдається за­різати худобину, при нагоді загризають тварин про запас, причому кількість жертв буває 3—5 за один день.

Але за кількістю вбиваної тигром рогатої худоби не можна, звичайно, судити в цілому про заподіювану ним шкоду. Індуси взагалі не вбивають рогатої худоби, і тому в кожному селі можна побачити велику кількість старих і хворих тварин, які можуть лише поширювати різні хвороби. Здо­рову молочну і робочу худобу поселяни ретельно оберігають і захищають від нападів хижаків. Тигр дає певну користь і тим, що знищує і відгонить диких травоїдних тварин, які загрожують полям спустошенням. У деяких місцевостях люди ризикують засівати поля тільки тому, що знають про існування там тигрів і леопардів. Тому хлібороби бувають незадоволені, коли мисливці вбивають дуже багато тварин, що живляться дичиною, які для них служать ніби польовими сторожами.

Тигр-людоїд — частіше не що інше, як колишній винищувач худоби, що втратив до них будь-який страх унаслідок частих зіткнень із людьми, особливо з пастухами..Людоїдами бувають частіше самки, ніж самці, на­певне тому, що вони повинні піклуватися про своїх дитинчат; іноді людо­їдом буває поранений або дешо понівечений тигр, який не може звичай­ним способом себе прогодовувати. Оскільки на людину легше напасти і легше її здолати, ніж свійську чи дику тварину, тигр, який уже перестав боятися людей, нападає на них, коли впевнений, що не наражає себе на небезпеку. Дитинчата, яких мати вигодувала людським м’ясом і які були свідками її нападів, звичайно, швидше за інших зважаться накинугися на людей. Тигри стають людоїдами переважно в тих місцевостях, куди тільки у певну пору року приганяють стада і де після їх відходу тигри — вини­щувачі худоби — бувають змушені внаслідок браку поживи нападати на людей. Тигр-людоїд не виявляє більшої сміливості, ніж інші тигри; він, щоправда, дуже нахабний, але боязко втікає від озброєних людей і напа дає на самотніх та беззбройних, яких чудово вміє розпізнавати. Полювати на нього вельми важко, оскільки він унаслідок свого способу життя кра­ще за інших тигрів знає звички людей.

Зазвичай кажуть, що тигр, як і лев, полює таким чином. Визначивши відстань, він притискається до землі, а потім великим стрибком кидається на жертву. Проте не зовсім так: головна сила його нападу полягає в не­сподіванці. Якщо він зумів непомітно підкрастися до здобичі, то схоплює тварину без жодного стрибка; якщо здобич досить далеко, він наближа­ється до неї кількома швидкими стрибками, якщо ж жертва тікає, він за нею женеться, прагнучи поранити задні ноги великих тварин сильними ударами передніх лап; іноді, якщо це можливо, тиф намагається випе­редити здобич, пробираючись через гушавину і ще раз кидаючись на неї збоку. Удари його лап рідко бувають настільки сильними, що ламають великі кістки. Часто вважають, що рани, завдані тигром, дуже тяжкі та важко загоюються, але Фейрер заперечує це, спираючись на власний до­свід лікаря і мисливця. Великих звірів тигр убиває точнісінько так, як лев, переламуючи їм шийні хребці. На думку Форзіта і Бальдвіна, він хапає тварину зубами за потилицю, але частіше, за словами Сандерсона, Стерндачя, Бленфорда й інших, за горло, а потім уже лапами переламує йому шию. Із декількох сотень жертв тільки дві мали рани на потилиці, а в усіх інших було перегризене горло; до того ж тигрові важко напасти зверху на великих, особливо на рогатих, тварин.

Тигр зазвичай, коли стемніє, тягне свою здобич у густі куші; іноді, втім, він її недалеко відносить. Сандерсон засвідчує, як очевидець, що сильний тигр-самець проніс важкого бика через густий чагарник на від­стань 300 кроків. Коли йому не заважають, він наїдається вволю і, за до­стовірними відомостями, може з’їсти заразом близько 30 кілограмів м’яса. Він майже завжди починає із задньої частини, тільки зрідка з боків. Під час їди він не раз підходить до найближчого водопою і багато п’є, причо­му іноді опускає голову у воду до самих очей, чавкає і пирхає, неначе хоче гарненько промити собі пащу. Після ситної поживи тигр засинає і довго насолоджується дрімотою, спричиненою повним насиченням; він встає, тільки щоб напитися. Увечері наступного дня між 4 і 9 годинами тигр за­звичай повертається до своєї здобичі, щоб знову поїсти, якщо тільки зна­йде її залишки: ними живиться багато дрібних хижаків, які, побачивши тигра, поспішно втікають.

Існує багато різних, іноді дуже оригінальних, способів полювання на тигрів. Влаштовують різного роду пастки, часто у вигляді глибоких ям, куди тигр провалюється. Окрім людини, у тигра, здається, немає ворогів, за винятком, можливо, індійського дикого собаки.

Час спаровування у тигра різний і залежить від клімату його батьківщи­ни. На півночі, кажуть, спаровування відбувається саме за три місяці до по­чатку весни. У південних країнах, за спостереженнями, проведеними в Індії, спаровування не пов’язане з якоюсь порою року; народження дитинчат від­бувається в різні місяці. Знавці способу життя тигрів стверджують, що тигр народжує не щороку, а через два або три роки; так, при матері знаходять або дуже молодих, або дорослих дитинчат, але ніколи не помічали котенят-по-годків, що мало б трапитися, якби тигр народжував щорічно. Під час спаро­вування голос тигрів чугно частіше, ніж іншим часом. Часто декілька самців збирається близько одного тигра, багато самців гине в боротьбі один з одним під час тічки у самок, які гинуть рідко. Причина в тому, що самки обереж­ніші, ніж самці. Через 100 або 105 днів після спаровування тигр народжує двох-трьох, іноді й чотирьох, а в окремих випадках п’ятьох і навіть шістьох дитинчат, причому влаштовує своє лігво в непрохідній гущавині чагарників або високих трав. Новонароджені тиіренята удвічі менші за домашню кішку і, як усі котенята, дуже милі. У перші тижні тигр залишає своїх дитинчат дуже ненадовго, тільки щоб угамувати сильний голод, але, коли вони трохи підростуть, робить триваліші вилазки.

Спаровування у тигрів відбувається недуже шумно, воно супроводжу­ється зазвичай глухим гарчанням і бурчанням. Із новонародженими ди­тинчатами мати поводиться дуже ніжно. Молоді тигренята народжуються зовсім сліпими або з очима, які трохи розплющилися, але ростугь швидко і скоро починають гратися зовсім по-котячому зі своєю матір’ю.

Тетерук польовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-10-2011

ТЕТЕРУК ПОЛЬОВИЙ (Lуrurus tеtrіх) належить до родини Тетерукові. Це досить стрункий птах із сильним дзьобом, ногами, опереними не тільки до пальців, але й між ними, короткими крилами, тупими і кори­топодібно увігнутими зсередини; хвіст у самців має характерну глибоку виямку. Оперення самців загалом чорне; голова, шия і нижня частина спини — синя, на крилах біла перев’язь, нижнє оперення хвоста — чи­сто-білого кольору. Зона поширення тетерука охоплює приблизно ті ж самі країни, що й у глухаря, але він не поширений так далеко на південь і дещо далі йде на північ. На Кавказі місце тетерука посідає споріднений йому кавказький тетерук, відкритий лише 1875 року.

Він майже так само міцний статурою, як і глухар, але спритніший. Він дуже чуйний; зір і слух його чудові. Голос тетеруків різний, залежно від статі; закличний крик їх — дзвінкий, уривистий свист; а під час току­вання крик самців являє собою таку різноманітність звуків, якої навряд чи можна чекати від цього зазвичай мовчазного птаха. Пожива тетерука відрізняється від поживи глухаря: вона ніжніша і складається з бруньок, листя, ягід, зерен і комах. Улітку він їсть ягоди чорниці, брусниці, малини й ожини; взимку — ягоди ялівцю, бруньки вересу, берези і буку, а іноді зелені шишки хвойних дерев; голок вони ніколи не чіпають. Пташенята майже виключно вигодовуються комахами.

Самці і самки живуть самі по собі, але більш чи менш численними зграями. Найкрасивішим весняним видовищем слід вважати тетерукові токи. В середині травня тетерка готується до кладки. її гніздо — проста ямка, вирита в землі та вистелена кількома прутиками; воно влаштовується наскільки можливо в безпечному місці, між високою травою, під кущами тощо.

Тенрек звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-10-2011

ТЕНРЕК ЗВИЧАЙНИЙ (Тепrес еuсаudаtus) — ссавець ряду Комахо­їдні. Голова тенрека має загострену морду. Вуха округлі невеликі та з виїмкою ззаду, очі маленькі. Шия коротка і тонша за тулуб. П’ятипалі кінцівки середньої довжини, тільки задні трохи довші за передні; кігті середнього розміру. Все тіло досить густо вкрите голками, щетиною і во­лоссям. Тільки на потилиці та з боків шиї знаходяться справжні, хоч і не дуже жорсткі, швидше гнучкі голки приблизно 1 см завдовжки. Далі на боках голки стають довшими і водночас тоншими, м’якшими і гнучкіши­ми. На спині та задній частині тварини переважає щетина. Кінцівки і вся нижня частина тіла вкриті волоссям, а на голій загостреній морді стир­чать довгі вуса. Край морди і вуха — голі, лапи вкриті досить коротким волоссям. Голки, щетина і волосся мають світло-жовте забарвлення, яке буває то світлішим, то темнішим. У середині волосся завжди помітні чор­но-бурі кільця, яких на спині більше, ніж на боках. Морда бура, кінцівки руді, вуса темно-бурі. У молодих тварин на бурому тлі шерсті розходяться жовті поздовжні смуги, які з віком зникають. Довжина дорослої тварини досягає приблизно 27—40 см.

Тенрек спочатку водився тільки на Мадагаскарі, але тепер його можна знайти і на острові Св. Маврикія, а також на Майотті та інших Комор-ських островах, де він віддає перевагу гористим місцевостям, багатим на чагарники, папороть і мохи. Тенрек викопує в землі нори і ходи, які служать йому кублом. Ця полохлива, боязка істота більшу частину дня проводить у норі; на світло виходить тільки після заходу сонця і ніколи не віддаляється на значну відстань від свого житла. Його можна побачити тільки навесні і влітку, тобто після першого дощу і до настання посухи. Під час сильної посухи він забирається до найглибшої улоговини свого житла і спить там із квітня до листопада так само, як наш їжак узимку.

Як тільки перший дощ освіжить виснажений спекою грунт і збудить тропічну весну, тенрек знову з’являється на поверхні землі. Він бродить своєю повільною ходою, низько опустивши голову, у пошуках поживи, яка в більшості випадків складається з комах, черв’яків, равликів, ящірок і різних плодів.

Хижі птахи переслідують його, так само як і люди.

За один понос самка тенрека народжує надзвичайно численне по-томство: 12—16 дитинчат. Маленькі тенреки вже через декілька місяців досягають 7 см завдовжки і скоро стають здатними самостійно здобувати собі поживу.

Тарпан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-10-2011

ТАРПАН (Equus саballus), родина Конячі, має всі якості справжніх диких тварин. Тарпан маленький на зріст, у нього тонкі, але сильні ноги з довгими бабками, досить довга і тонка шия, відносно товста горбоноса голова, загострені, спрямовані вперед вуха і маленькі, жваві, зі злим вог­ником очі; шерсть густа, коротка, хвиляста, на задній частині її можна назвати майже кучерявою; узимку ж вона стає жорсткою, міцною і дов­гою, особливо на підборідді, де вона утворює щось на зразок бороди; грива коротка, густа, скуйовджена і кучерява, хвіст середньої довжини. Улітку в забарвленні переважає рівномірний чорно-бурий, жовтувато-бу­рий або брудно-жовтий колір; узимку волосся стає світлішим, іноді навіть білим, а грива і хвіст рівномірно-темного кольору. Строкаті тарпани не трапляються ніколи, вороні — рідко.

Тарпани завжди тримаються табунами, які можуть складатися з де­кількох сотень голів. Зазвичай великий табун розпадається на менші гру­пи, схожі на родини; на чолі кожної з них стоїть жеребець. Ці стада за­ймають широкі відкриті та підвищені степи і перекочовують із місця на місце, йдучи зазвичай проти вітру. Вони надзвичайно уважні та полохливі, озираються, високо піднявши голову, прислухаються, нашорошують вуха, роздувають ніздрі і майже завжди вчасно помічають небезпеку, яка загро­жує їм. Жеребець — єдиний володар товариства. Він дбає про його без­пеку, проте не терпить ніякого безладдя між своїми підлеглими. Молодих жеребців він проганяє, і, поки вони самі не зваблять або не завоюють собі кількох кобил, вони йдуть за великим табуном лише на певній відстані. Помітивши щось підозріле, жеребець починає пирхати і швидко рухати вухами, вибігає, високо піднявши голову, у певному напрямі, пронизливо ірже, якщо помічає якусь небезпеку, і тоді весь табун зривається з міс­ця божевільним галопом. Іноді тварини зникають немов якими чарами: вони ховаються в якомусь яру і чекають, що буде. Хижих тварин хоробрі та войовничі жеребці не бояться. На вовків вони кидаються з іржанням і збивають їх додолу ударами копит передніх ніг.

Наразі тарпани повністю вимерли.

Тапір черпрачний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-10-2011

ТАПІР ЧЕПРАЧНИЙ (Таріrus indicus) відрізняється від своїх родичів значно більшим зростом і стрункішою статурою та особливо кольором. Голова його в лицьовій частині вужча, а череп опукліший, ніж в інших видів, хобот товщий і довший, ноги міцніші, а гриви зовсім немає, але особливо важливою ознакою для характеристики цієї тварини я вважаю будову його хобота. Тоді як в американських тапірів він різко відділяється від морди і набирає вигляду круглої трубки, у двобарвного тапіра верхня губа непомітно переходить у хобот, який має таку саму форму, як у слона, тобто на верхньому боці закруглений, а на нижньому плоский.

Колір його скрізь однаково довгої шерсті теж вельми оригінальний. Основним кольором слід вважати чисто-чорний; від нього різко відді­ляється сірувато-білий чепрак. Голова, шия і весь перед, не виключаючи передніх кінцівок, широка смуга, що йде уздовж грудей і середини черева, задні кінцівки, включаючи і стегна, так само як і хвіст, мають чорний ко­лір; решта сірувато-біла. Вуха облямовані білим. Копита темно-рогового кольору, райдужна оболонка очей темно-фіолетова, круглі зіниці чорні. Дитинчата, за словами Стерндаля, дуже красиво і строкато забарвлені, а саме: на верхній частині тулуба вкриті блідо-жовтими смугами і пляма­ми, а нижня частина чисто-білого кольору. Довжина тіла дорослої сам­ки — 2,5 м, включаючи хвіст 8 см, при висоті у зашийку 1 м, а біля крижів 1,05 м; довжина голови від кінця хобота до задньої частини вуха — 63 см, довжина втягнутого хобота — 7 см, витягнутого — 16 см. Батьківщина цієї тварини — Тенассерім і Сіам від 15° північної широти на південь, Малайський півострів, Суматра і Борнео.

Способом життя чепрачний тапір схожий на рівнинного тапіра (див. Тапір рівнинний).

Тапір рівнинний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-10-2011

ТАПІР РІВНИННИЙ (Таріrus terrestris) відзначається короткою гри­вою й одноколірним хутром. Тіло його досить рівномірно вкрите шерстю, яка тільки з половини голови до плечей подовжується у вигляді невеликої стоячої гриви. Чорнувато-сіро-коричневий колір шерсті стає світлішим із боків голови, а особливо на шиї і грудях. Ноги і хвіст, смуга, що йде по середині спини, і потилиця зазвичай забарвлені темніше. Вуха мають біло-сіру облямівку. Трапляються часто чалі, сірі, жовтуваті і бурі осо­бини. У молодих тварин тільки на спині така сама шерсть, як у батьків; верхня частина голови густо вкрита круглими плямами, а уздовж кожного боку тулуба йде безперервний ряд світлих цяток, які поширюються і на кінцівки. З віком ці плями зливаються у смужки, а на кінець другого року зникають зовсім. За вимірами Чуді, тапір при 2 м довжини досягає 1,7 м висоти, але Каплер стверджує, що при такій довжині висота в загривку досягає тільки 1 м. Примітно, що ці виміри стосуються не самця, а самки, яка завжди більша зростом.

Тапір водиться тільки на півдні і сході Південної Америки, а на півно­чі і заході, так само як і в центрі, замінений іншими, хоч і спорідненими, але не зовсім однаковими видами.

Усі тапіри постійно живуть у лісах і уникають у них просік та відкри­тих місць. Тапіри протоптують собі в гущавині південноамериканських лісів стежини, які легко можна сприйняти за дороги, пророблені інді­анцями, тому недосвідчені люди часто спокушаються іти ними і таким чином лише віддаляються від населених місць.

Тапіри — переважно сутінкові тварини. Але в абсолютно глухих і тем­них лісах бродять вони і вдень. Надвечір тапіри вирушають на пасовище і, ймовірно, перебувають у русі цілу ніч; способом життя вони дуже на­гадують нашого кабана.

Самці ведуть відокремлене життя і лише під час гону об’єднуються із самками. Побачити родину тапірів — велика рідкість, а групи чисельніс­тю понад 3 особини трапляються тільки там, де особливо гарне, багате пасовище випадково привертає декількох окремих тапірів.

За своїми рухами тапіри нагадують свиней: хода їхня повільна, обе­режна; ліниво плентаються вони нога за ногою, причому голова завжди нагнута додолу, і лише хобот, який обнюхує все довкола і який вони повертають то в один, то в другий бік, і постійно рухливі вуха пожвав­люють їхні байдужі фігури. Так рухається тапір у спокійному стані, але у разі щонайменшої підозри небезпеки він зупиняється, хобот і вуха по­чинають на короткий час гарячково рухатися, після чого тварина стрімко кидається втікати. Пригнувши ще нижче голову до землі, вона мчить не озираючись, незважаючи ні на які перешкоди, так само швидко, як по болоту і воді.

Із зовнішніх чуттів у тапірів переважають нюх і слух; зір, навпаки, слабкий, про смак важко судити. Органами дотику служать як хобот, так і вся шкіра. Хобот — чудове знаряддя дотику і знаходить найрізноманіт­ніше використання.

Голос тапіра — абсолютно своєрідний різкий свист.

Усі тапіри, мабуть, добродушні, боязкі та миролюбні тварини і лише в крайньому разі удаються до своїх засобів захисту. Вони втікають від будь-якого ворога, навіть від маленького собаки, але найбільше бояться людини, перевагу якої вони добре оцінили. У відомих випадках тапіри хоробро обороняються, і тоді вони, поза сумнівом, небезпечні супротив­ники. Тапіри скажено кидаються на ворога, прагнучи його перекинути, і навіть удаються до зубів на зразок нашої свині. Таким чином матері за­хищають своїх дитинчат, коли бачать їх у небезпеці.

Людина переслідує всіх тапірів через смачне м’ясо і цінну шкуру. їхнє м’ясо вважається ніжним і соковитим. В Америці на тапіра полюють за­звичай за допомогою собак, що переслідують його до самої води, до якої тапіри постійно поспішають у подібних випадках. Ще небезпечнішим ворогом, ніж людина, ми можемо назвати великих кішок батьківщини тапіра. Усі мандрівники стверджують, що ягуар жорстоко переслідує аме­риканських тапірів. Те саме можемо сказати про тигра стосовно чепрач-ного тапіра. Розповідають, що тапір, якщо ягуар схопиться йому на шию, поспішно кидається у найгустішу гущавину, щоб скинути з себе ворога, що йому іноді і вдасться, оскільки кігті хижака навряд чи можуть глибоко встромитися в шкіру тапіра.

Тамарин едипів

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-10-2011

ТАМАРИН EДИПІВ, або пінче (Saguinus oedipus). Від справжніх ігрун­кових мавпочок відрізняються тамарини тільки тим, що на голові та пле­чах великої гриви немає і хвіст довший за тулуб; крім того, у них великі перетинчасті голі вушні раковини.

Мавпу едипів тамарин, або пінче, слід вважати перехідною формою від ігрункових, що мають гриву, до таких, у яких її немає. У цієї тварини на голові довге волосся, яке спадає на лоб і на потилицю, але боки лоба ним не вкриті. Дорослі самці досягають 16—18 см, а хвіст у них завдовжки 40—42 см; шерсть землисто-бурого кольору і складається з волосся, яке біля основи сіре, а на кінці має три світло-бурі плями. Нижня частина тіла, волосся на голові, руки і гомілки майже чистого білого кольору; хвіст біля основи каштаново-бурий, а на кінці темно-бурий. Чорна морда з веселими світло-бурими очима яскраво виступає з-під білого волосся і має особливий вираз унаслідок зрощених брів і вузької бороди, що оточує рот; долоні та нижня частина ступень забарвлені в чорний колір.

Зона поширення пінче обмежується, здається, лише північно-захід­ною частиною Південної Америки. Відомо, що за своїм способом життя пінче мало відрізняється від інших видів ігрункових: Парочка цих мавпо­чок, яка жила декілька тижнів у Берлінському зоологічному саду, особли­во вразила мене своїм голосом, який дивно схожий на голос птаха.

Тамандуа

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-10-2011

ТАМАНДУА, або мурахоїд чотирипалий (Таmаnduа tеtrаdасtylа),— му­рахоїд, який живе на деревах, представник особливого роду, оскільки у нього на передніх лапах по 4, а на задніх — по 5 пальців і довгий хвіст його служить йому для хапання. Тварина трапляється приблизно в тих самих країнах, що і гігантський мурахоїд, але доходить до Перу. Довжина його дорівнює приблизно 100 см, з яких близько 50 см припадають на ту­луб. Середня висота його 30—35 см. Голова тамандуа витягнута, закінчу­ється довгою мордою. Верхня щелепа довша за нижню, шия велика, тіло широке, вуха яйцеподібні і віддалені від голови, кігті передніх кінцівок 2,5 і 5 см завдовжки, загнуті по довжині і стиснені з боків, кігті задніх кінцівок коротші, мають однакову довжину і мало загнуті. Товстий, м’я­зистий хвіст, здатний обвиватися, до кінця стоншується. Пряме, жорстке на дотик, блискуче щетинисте волосся вкриває підшерсток. На верхньому краї лопатки волосся настовбурчується, перед лопаткою воно спрямоване вперед, а за нею — назад. Колір шерсті на голові, за винятком чорного кільця навколо ока, на потилиці, спині до крижів, на шиї, грудях, пере­дніх кінцівках від середини плеча і на задніх від колінного зчленування, а також на задніх частинах — біло-жовтий; чорна смуга тягнеться від шиї назад по плечах і боках тіла і так швидко збільшується в ширину, що на боках і стегнах задніх кінцівок цей колір вже переважає. Край морди, губи, повіки і підошви кінцівок голі і мають чорний колір, вуха і хвіст укриті лише обрідним волоссям. Молоді тварини біло-жовтого кольору і лише на другому і третьому році поступово набувають кольору дорослих. Хода тамандуа, хоч і дещо швидша, ніж у мурахоїда, але все-таки дуже повільна. Для спання він лягає на черево, прикріплюється хвостом, при­кладає морду до грудей і зовсім затуляє її обома передніми кінцівками.

Пожива його складається переважно з деревних мурашок. Принц фон Від знайшов у його шлунку лише термітів, мурашок та їхні лялечки, але вважає, що тамандуа може живитися і бджолами. У з’їденій ним їжі зна­ходили також землю і шматочки дерева, що потрапили, мабуть, випадко­во разом із мурашками.

«Я знайшов його лише на галявині незайманого лісу, — повідомляє. Гснзсль. — У самому лісі він мені не траплявся, так само я не бачив його і в саванах. Деякі із зібраних мною екземплярів були застрелені на високих деревах. Від ворога цей мурахоїд прагне завжди втекти, хоч і без особливої квапливості. Якщо його наздожене людина або собака, то він стає на задні лапи, немов ведмідь, і з бурчанням чекає супротивника, але ніколи не обхоплює його. Передні лапи його, крім великих загнутих і гострих кігтів, мають ще дуже розвинені, міцні, як ріг, потовщення на долонях. Із швидкістю блискавки схоплює він су­противника кігтями, притискуючи його водночас до долонь. Я бачив, , як один ще не дорослий тамандуа розправився з двома великими со­баками, схопивши одного за ніс, а другого за верхню губу. Він тримав їх таким чином, стоячи на задніх лапах. Зазвичай у таких випадках мисливець перерізує хоробрій тварині сухожилля зчленування пере­дньої лапи, щоб змусити його випустити собаку, Безглузда пристрасть бразильців до вбивства дуже шкодить цій нешкідливій і корисній тва­рині. Для бразильця неможливо, побачивши тамандуа, не зійти з коня і не розрубати йому голову своїм великим ножем, а потім залишити труп на поживу грифам. Він робить цс хоча б для того, щоб випро­бувати важкість і гостроту свого ножа».

Голос тамандуа випадає чути дуже рідко. Самка народжує, кажуть, навесні одне дитинча і довго носить його із собою на спині.

Тайра

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-10-2011

ТАЙРА (Eіа bаrbаrа) досягає довжини 1,1 м, з яких на хвіст припадає близько 45 см. Густа шерсть на тулубі, на кінцівках і на хвості буро-чор­на, морда бліда буро-сіра, інші частини голови, потилиці і боку шиї то попелясто-сірі, то жовтувато-сірі, забарвлення вух переходить у злегка червонувато-жовтий колір. На нижньому боці шиї знаходиться велика жовта пляма.

Тайра поширена на більшій частині Південної Америки, від Британ­ської Гвіани і Бразилії до Парагваю і ще південніше. Мешкає тайра, за Ренггером, на луках, укритих високою травою, а також у густих лісах. При цьому притулком для неї в полях служать покинуті нори броне­носців, а в лісах — дуплисті дерева. Тайра — тварина не нічна, оскільки на полювання вона виходить із першим проблиском уранішньої зорі і бродить, особливо коли небо хмарне, до самого полудня. Час полуденної спеки проводить у норі, а з вечора і до самої ночі знову полює. Вона вважається вельми шкідливим звіром, який сміливо проникає навіть на територію селищ.

Молоді олені, агуті, кролики, морські свинки і миші складають голо­вну частину її здобичі; крім того, в безлісих просторах вона переслідує курячих і молодих нанду (американських страусів), а в лісах піднімається на дерева і руйнує пташині гнізда. Для пограбування пташиних гнізд і для відшукування бджолиного меду тайра з великою спритністю піднімається на найвищі дерева. Униз спускається завжди головою вперед і виявляє при цьому таку спритність, якою володіють лише окремі ссавці.

За Гензелем, свої лігва, або кубла, тайра переважно влаштовує під землею; принаймні собаки Гензеля знайшли одного разу її притулок під скелями.

Сцинкові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-10-2011

СЦИНКОВІ, родина Sсіпсіdае. Сцинкові утворюють численну роди­ну, яка включає 25 родів і 375 видів різноманітної форми: вони являють собою, як звичайно говорять, поступові переходи від ящірок до змій, бо мають недорозвинені кінцівки і подовжений тулуб. Кінцівки, якщо вони взагалі є, завжди короткі, в деяких їх лише дві, у багатьох же вони зовсім нерозвинені, мають по 5 пальців. Зуби прикріпляються своїми ко­ренями до внутрішнього краю зубного жолобка; язик короткий, вільний; переважно помітні зовні вуха вкриті іноді лускою; в окремих випадках зовнішнього вуха зовсім немає. Очі мають великі зіниці і майже завжди рухомі повіки, з яких нижня більша і має посередині прозору шкірку, наче віконце. Голова вкрита правильними щитками; спина, черевце і боки — такими ж самими лусками, схожими на риб’ячу луску, що містять кісткову речовину. Бічної складки немає; також відсутні стегнові та анальні залози.

Зона поширення сцинкових дуже велика. Вони живуть у всіх частинах світу від крайніх меж помірного поясу до екватора; особливо вони чис­ленні в Австралії, на островах Великого океану в Ост-Індії й Африці, тоді як у Європі та Америці їх небагато. Вони можуть, якщо і не так швидко, то все ж таки зі спритністю крота рухатися під поверхнею землі. Майже всі відомі види мешкають на сухих місцях і бояться або принаймні уни­кають води, хоча і трапляється, що їх можна побачити безпосередньо на морському березі за межами припливу. Найчастіше вони селяться там, де невеликий шар піску вкриває грунт, крім того, серед каміння. Полюють на всіляких дрібних тварин.