Суріката

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-10-2011

СУРІКАТА (Surісаtа surісаtа), яка належить до родини Віверові, по­ширена в Африці від озера Чад до передгір’їв мису Доброї Надії. Голова з вузькою довгою мордою, високі кінцівки, чотирипалі лапи, хвіст, рівно­мірно по всій довжині вкритий обрідною шерстю, і, нарешті, відсутність першого псевдокутнього зуба — все це відрізняє сурікату від схожих на неї мангуст. Кінцівки цієї тварини служать найхарактернішою її прикме­тою: вони озброєні довгими і міцними кігтями, які, особливо на передніх лапах, досягають такого розвитку, як у жодного з членів цієї родини. За допомогою цих кігтів суріката легко вириває досить глибокі ходи. У сам­ки під хвостом є два залозистих мішки.

Ця маленька тварина на високих кінцівках досягає завдовжки 50— 60 см, з яких майже половина припадає на хвіст. Шерсть досить груба, сірувато-бурого кольору з жовтуватим відтінком; на цьому тлі на задній частині спини виділяються від восьми до десяти темних смуг. На ногах шерсть світліша, сріблястого кольору; губи, підборіддя і шоки білі; кінчик морди, кільце навколо очей, вуха і кінчик хвоста чорні. Очі мають велику круглу зіницю і коричневу або сріблясто-сіру райдужну оболонку.

Під час ходи суріката спирається на землю майже всією ступнею, од­нак при цьому не згинає кінцівок. Прислухаючись до чогось, вона під­водиться на задніх лапах; іноді буває, що вона робить у цьому положенні декілька кроків уперед. Із органів чуття найбільше, мабуть, розвинений нюх; слух у неї поганий, зір не дуже розвинений. Поживу свою вона шу­кає, обнюхуючи все довкола. Знайшовши який-небудь предмет, що при­вернув її увагу, вона хапає його передніми лапами, обнюхує, кілька разів повертає, знову обнюхує, підносить до рота і з’їдає. Молоко, яке вона дуже любить, хлебче, як і всі інші рідини. Бігаючи назад і вперед, суріката раз у раз видає тихий крик, схожий на «уй-уй».

Сумчастий диявол

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-10-2011

СУМЧАСТИЙ ДИЯВОЛ (Sarcophilus harrisi), Тварина дістала таку бага­тозначну назву завдяки своїй неймовірній дикості. Вона зовсім не приру­чається. У неволі, навіть за умови найретсльнішого догляду, він не втрачає своєї дикої вдачі і ніколи не полюбить і не впізнаватиме людину, яка годує і доглядає його. Сумчастий диявол має міцний тулуб, голова дуже велика, незграбна, товста, з широкою мордою. Вуха короткі, зовні вкриті шерстю, всередині голі та складчасті. Очі маленькі, зіниці круглі. Ніс голий, губи усаджені численними бородавками. Хвіст короткий, конічної форми, дуже товстий біля основи і швидко стоншується; низькі, дещо криві кінцівки приблизно однакової довжини. У зубній системі на один псевдокутній зуб менше, ніж у сумчастого вовка. Шерсть складається з короткого, що ніде не подовжується, м’якого волосся; хвилясто закручене волосся вусів товсте, щетинисте і коротке, пасмо щетини на щоках надзвичайно довге. Голова вкрита обрідною чорною шерстю, що аж просвічує червонувата шкіра. На грудях сумчастого диявола знаходяться біла краватка і дві білі плями; решта тіла вкрита чорною шерстю. Довжина тіла тварини досягає одного метра, з яких на хвіст припадає близько ЗО см.

Це справжня нічна тварина; він так само боїться денного світла, як і сумчастий вовк або наші сови. Світло, мабуть, дійсно викликає біль. За тваринами, що містяться в неволі, спостерігали: коли їх виносили на світло, вони негайно квапливо і перелякано прагнули знайти найтемніше місце в клітці, корчилися, відверталися і прагнули захистити очі від украй неприємної дії світла за допомогою постійних рухів мигальної перетин­ки. Поки сонце не зайшло, сумчастий диявол ховається в найтемніших і глибоких норах, у розколинах скель, під корінням дерев і тут впадає в глибокий сон, схожий на смерть; тоді його не може розбудити навіть шум полювання. Після настання. ночі він залишає лігво і бродить, шукаючи здобичі. При цьому він виявляється відносно швидким і моторним у своїх рухах та витривалим у бігу; але все-таки спритністю і гнучкістю поступа­ється віверам і куницям, з якими хотіли його порівнювати. Його постава і деякі звички нагадують ведмедя. Під час ходи він ступає всією ступнею, а коли сидить, то спирається, як собака, на задню частину.

Люто нападає він на всіх тварин, які трапляються на його шляху. Відшукує здобич як серед хребетних, так і серед безхребетних; з того, що дає йому ця небагата країна або море, він не гидуватиме нічим, оскільки його ненажерливість не поступається його люті. Під час своїх хижацьких набігів диявол видає звуки, які є чимось середнім між звуч­ним гавкотом і бурчанням. Його ненажерливість часто призводить до загибелі. Він іде, не замислюючись, у будь-яку пастку і бере будь-яку приманку: чи це шматочок м’яса якого-небудь хребетного або ще щось. Важче, кажуть, полювати на нього з собаками; відчувши небезпеку, він у бійці виявляє надзвичайну хоробрість і захищається до кінця, навіть із сильнішим супротивником. Міцні щелепи, страшні зуби, скажена лють і безстрашність часто дозволяють йому відбивати напад собаки. І справді, навряд чи знайдеться такий мисливський собака, який забажав би стати з ним до бою.

Сумчастий вовк

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-10-2011

СУМЧАСТИЙ ВОВК, або тасманійський, тилацин (ТhуІасіnus cynosephalus), — єдиний представник особливого роду, що нині живе, небез­підставно має таке ім’я; він насправді схожий на дикого собаку. Його видовжене тіло, форма голови, відокремлена від решти голови морда, стоячі вуха, злі очі, а також піднятий догори хвіст нагадують собаку, тіль­ки кінцівки відносно короткі, і зуби істотно відрізняються.

Сумчастий вовк — найбільший з усіх м’ясоїдних сумчастих. Довжина його тіла перевищує 1 м, довжина хвоста 50 см, старі самці, як запевня­ють, стають ще помітно більшими, досягаючи загальної довжини близько 1,9 м. Коротка, пухнаста шерсть сіро-бурого кольору, на спині з 12—14 чорними поперечними смугами. Волосся на спині біля коренів темно-буре, а кінчики його жовтувато-бурі; волосся на череві блідо-буре біля і коренів і буро-біле на кінцях. Голова світлого кольору, ділянка очей біла; біля переднього куточка ока знаходиться темна пляма, а над оком смуж­ка. Кігті бурі. Ззаду на спині шерсть подовжується і досягає на стегнах найбільшої довжини. Шерсть не дуже обрідна, але коротка і дещо кошла­та. Хвіст лише біля основи вкритий м’якою шерстю, а’далі ~ жорсткою. Морда тварини має абсолютно інший вираз, ніж у- собаки, привертають увагу далеко розрізаний рот і великі очі.

Сумчастий вовк живе в Тасманії. На початку європейської колонізації його було багато, він завдавав багато клопотів і збитків скотарям, оскіль­ки настирливо відвідував стада овець і пташарні. З’явилася вогнепальна зброя — і йому довелося відійти далі всередину острова. Тут у деяких гористих місцевостях він усе ще водиться, найчастіше на висоті близько 1000 м над рівнем моря.

Розколини скель у темних, майже неприступних для людини ущелинах, природні або вириті ним самим глибокі нори є його денним притул­ком; звідси він здійснює свої хижацькі набіги.

Сумчастий вовк — нічна тварина і дуже боїться яскравого світла. Ймовірно, завдяки цій чутливості до світла вдень він неповороткий і неспритний, вночі ж, навпаки, бадьорий, енергійний і часто навіть сміливий і небезпечний; не боїться боротьби і часто виходить із неї переможцем, оскільки єдиними небезпечними ворогами його можуть бути тільки соба­ки. Якщо він і не найдикіший з усіх хижих сумчастих, то в будь-якому разі набагато сильніший і сміливіший від своїх родичів і вже тому заслуговує на свою назву. Він завдає стільки ж шкоди, як і його північний тезко.

Пожива сумчастого вовка складається з дрібних тварин, яких він може добути і здолати; при цьому він знищує як хребетних, так і безхребетних, починаючи від комах і молюсків. Там, де гори доходять до морського бе­рега і де переселенці не дуже закріпилися, він бродить вночі уздовж бере­га, винюхує і відшукує всіляких тварин, яких викинули хвилі. Двостулкові й інші молюски, яких тут дуже багато, є його основною поживою, якщо тільки щастя не посміхнеться і море не приготує йому бенкет, викинувши на берег напівгнилу рибу або тюленя. Але сумчастий вовк іноді й сам полює. На порослих травою рівнинах і в низинах він переслідує швидкого кенгуру, а в річках і ставках — качкодзьоба, незважаючи на його вміння плавати і пірнати. Якщо він дуже голодний, то не гребує будь-якою їжею і не боїться навіть гострих голок, що вкривають єхидну.

Сумчасті

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-10-2011

СУМЧАСТІ, ряд Marsupialia. У класі Ссавці ряд Сумчасті найбільше привертає увагу вчених. Під назвою «сумчасті» об’єднана велика кількість різноманітних родин ссавців, які, за винятком сумки, способу розмно­ження і статевих органів, мають між собою дуже мало спільного. їх швид­ше можна б було вважати рядами особливого підкласу ссавців.

Якщо порівняти сумчасту тварину з хижою або гризуном, то стає зро­зумілим, що вона менш розвинена і менш досконала, ніж схожий на неї хижак або гризун. Це виявляється або у формі всього тіла, або в будові окремих органів, або в зубній системі.

Сумка може являти собою справжню кишеню, або бути недорозви­неною, утворюючи дві шкірясті складки, або навіть знаходитися в зачат­ковому стані. Дитинчата народжуються в такому стані, як ні в жодного вищого ссавця. Вони малі, голі, сліпі і мають лише зачаткові кінцівки. Після народження присмоктуються до одного з сосків, які зазвичай ма­ють вигляд довгої конічної бородавки і скоро помітно зростають. Потім вони швидко розвиваються, залишають на деякий час сосок і вилазять із сумки. Від дня зачаття до того, як дитинча може висувати голову з сумки, у велетенського кенгуру минає близько 7 місяців; відтоді, як воно вперше залишає сумку, — ще близько 9 тижнів, і стільки ж часу молодий кенгуру живе потім то в сумці, то на волі. Кількість дитинчат може бути невеликою.

Сумчасті зараз населяють Австралію і деякі прилеглі острови, а також Південну і Північну Америку. В Америці є представники лише однієї родини.

Різні види сумчастих і способом життя не схожі між собою: одні з них хижаки, інші живляться рослинами; багато живуть на землі, інші на деревах, деякі іноді навіть у воді; більша частина — нічні тварини, деякі, проте, активні і вдень. Із хижих багато які вправно бігають і лазять, із рослиноїдних деякі можуть швидко і довго бігати.

Стрижі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-10-2011

СТРИЖІ, родина Ароdidae, — невеликі птахи, але з міцним і сильним тулубом, короткою шиєю і широкою головою, що закінчується маленьким трикутним, слабким дзьобом; крила вузькі і загнуті; хвіст має різну форму; кінцівки короткі, з гострими кігтями. Оперення зазвичай одноколірне темне і у виняткових випадках має блискучий металевий колір. Поширений по всіх частинах світу і живуть у всіх поясах, окрім холодного; трапляються також на різних висотах, від морського берега до снігової лінії.

Чудово літаючи в повітрі, вони на землі виявляються найбезпораднішими істотами: нездатні ні ходити, ні навіть повзати; зате лазять досить непогано по стінах і скелях. Стрижі дуже ненажерливі і знищують щодня сотні тисяч комах.

Види стрижів, що живуть у помірному поясі, — перелітні птахи, тоді як тропічні види можна назвати бродячими. Гнізда стрижів відрізняють­ся від усіх інших пташиних гнізд. Тільки небагато видів будують гнізда дбайливо й акуратно; більшість же лише зносить у заглиблення купу ма­теріалу, необхідного для спорудження гнізда, укладаючи його неправильними шарами. Але всі гнізда стрижів відрізняються тим, що матеріали скріпляються клейкою слиною, яка швидко тужавіє. Кладка складається з одного або декількох яєць. Насиджує лише самка, але обоє батьків ви­годовують дитинчат.

Стрибунка коротковуха

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-10-2011

СТРИБУНКА КОРОТКОВУХА (Macroscelides proboscideus) характери­зується повною зубною системою і п’ятипалими кінцівками. Завдовжки 25 см, з них на хвіст припадає 11,5 см, а на хобот майже 2 см. Забарвлен­ня шерсті на спині то червонувато-буре, то блідо-сіре. На животі і лапах більш чи менш біле. Через іржаво-бурий з червонувато-чорним кінцем хобот у напрямку до лоба йде рудо-бура смуга; вуха всередині білі.

Коротковуха стрибунка способом життя цілком нагадує решту стри­бунок. Усі вони без винятку живуть в Африці, особливо в південній і східній її частинах, тобто в найспекотніших і неродючих місцевостях. Ці звірі віддають перевагу скелястим горам, знаходячи тут притулок у гли­боких, неприступних норах під камінням, у розколинах скель і лігвах інших тварин, куди ховаються у разі будь-якої уявної небезпеки. Пожива їхня складається головним чином з комах, яких вони майстерно ловлять або витягують із тріщин і розколин у камінні. Якщо добре сховатися, то можна спостерігати їх метушливу роботу, але щонайменший рух лякає звірів і змушує їх вмить ховатися в норах, звідки вони довго після того не наважуються знову вилізти. Нарешті одна за одною стрибунки виходять і починають моторно стрибати довкола. Звір любить сідати на розпечене каміння і із задоволенням гріється на сонечку.

Страус

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 04-10-2011

СТРАУС АФРИКАНСЬКИЙ ЗВИЧАЙНИЙ. Відміт­ними ознаками його є: дуже сплюснуте тіло, довга, майже гола шия, не­велика плоска голова, середньої довжини прямий, заокруглений спереду і плоский на кінці дзьоб, озброєний роговим зубцем; високі, сильні і голі ноги, що закінчуються двома пальцями; досить великі, але все-таки непри­датні для літання крила з двома шпорками, і досить довгий хвіст з м’яких пер. Оперення всього тіла густе, м’яке і кучеряве. У самців всі дрібні пера тулуба чорні, пір’я крил і хвоста білі, голі частини шиї яскраво-червоні.

Степи та пустелі Африки і Західної Азії є місце проживанням страусів. Живуть невеликими групами по 5—6 особин; така група займає досить велике пасовище і залишається на ньому дуже довго.

У швидкості бігу страус може змагатися зі скаковим конем і навіть обігнати його. Зір у нього розвинений краще за інші відчуття. Живиться страус головним чином рослинною їжею. На волі він скубе траву і під­бирає із землі насіння, комах і дрібних хребетних.

В одне гніздо кладуть яйця декілька самок. У прохолодних місце­востях яйця насиджують і вдень, і вночі, у спекотних країнах страуси часто залишають гнізда, прикривши їх піском. Розміри страусиних яєць бувають різні, але, в усякому разі, перевищують розміри яєць усіх інших птахів і досягають завдовжки 15 см; яйця страусів, що живуть у неволі, набагато дрібніші.

Стінолаз червонокрилий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-10-2011

СТІНОЛАЗ ЧЕРВОНОКРИЛИЙ (Tichodroma muraria) належить до родини Пищухові. Він характеризується сплюснутим тулубом, короткою шиєю, великою головою і довгим, тонким дзьобом; кігті на ногах великі і гострі; оперення м’яке, пухнасте, як шовк, і забарвлене в приємний, яскравий колір, який змінюється за порами року; язик довгий, гострий, як голка, і вкритий багатьма щетинистими гачками. Водиться на висотах Середньої і Південної Європи, Західної Азії та Абіссінії.

Пожива його складається з павуків і комах; своїм тонким дзьобом він, як щипчиками, схоплює з упевненістю навіть найдрібніших комах. Язик служить йому таким чином: швидко висуваючи його вперед, він проколює схоплену комаху і, притягнувши його назад, складає здобич у задню частину рота. Гніздо його велике, кругле і збудоване на диво легко з тонкого моху і пуху.

За винятком часу розмноження, стінолаза рідко можна бачити па­рами. Він лазить зазичай один по пустинних скелях, виспівуючи свою коротку, просту, але приємну пісеньку. Із птахами іншого роду рідко сти­кається і переважно уникає їх.

Час насиджування припадає на травень і червень.

Стерв’ятник

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-09-2011

СТЕРВ’ЯТНИК (Neophron percnopterus) належить до родини Ястру­бині. Він зображений на старовинних  єгипетських спорудах, стародавні єгиптяни і євреї оспівували його як емблему батьківської любові, та й нині до нього ставляться без жодного презирства. Він відрізняється віл усіх відомих видів своєю статурою, схожою на воронячу, довгими, за­гостреними крилами, довгим східчастим хвостом і оперенням. Дзьоб ви­довжений; восковиця тягнеться далі за половину дзьоба; верхня частина дзьоба загнута вниз, але він тонкий і слабкий; ноги слабкі, і їхні середні пальці майже такі ж самі завдовжки, як і плесно; пальці озброєні слабо заломленими кігтями середньої довжини. Вся голова позбавлена пір’я. Брудно-білий колір, який на шиї і верхній частині грудей більш чи менш переходить у темно-жовтий, є переважним, але на спині і на черевці цей колір чистіший; великі махові пера чорні, плечові пера сіруваті. Довжина самки 79 см, розмах крил 160, довжина крила 50, довжина хвоста 26 см.

Якщо він ситно поїв, то довго сидить на одному місці. Коли ходить, схожий на нашого великого ворона; коли летить, він дещо нагадує леле­ку, а також бородача; тільки літає набагато повільніше і не так красиво. Одним стрибком стерв’ятник підіймається з землі та швидко летить, не рухаючи крилами. Так само часто, як і на скелях, можна його побачити на старих будівлях; у Північній Африці, Індії й Аравії — на храмах, мече­тях, пам’ятниках і будинках. Стерв’ятник нерозбірливий у їжі. Він з’їдає все, що тільки можна з’їсти. Вважають, що падло є його основною по­живою. Звичайно він з’являється скрізь, де є падло і прагне насититися. Стерв’ятник викльовує очі, видовбує отвір в задньому проході і прагне витягти через нього нутрощі або чекає, поки не наситяться великі грифи, і тоді обгризає кістки, залишені ними; але такий бенкет є його святковою стравою. Великі річки і море дають йому рясну здобич, тому що вики­дають на береги падло або принаймні поснулу рибу та інших морських тварин. Нарешті, він живиться і дрібними живими тваринами. Нападає на щурів, мишей, на дрібних пташок, на ящірок і інших плазунів; як злодій, грабує гнізда з яйцями і вправно ловить коників на лугах і вигонах.

Спрінгбок

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-09-2011

СПРІНГБОК, або газель-стрибун (Antidorcas marsupialis), що належить до родини Порожнисторогі підряду Жуйні, — антилопа завдовжки 1,5 м, з яких 20 см припадає на хвіст, висота в холці 85 см. Забарвлення її темне корич­нювато-жовте, досить яскраве; смуга горіхово-бурого кольору йде від рогів через очі до носа; того ж самого кольору широка смуга тягнеться з боків від плеча до стегна, решта тіла біта. Самка забарвленням зовсім не відрізняється від самця. Вим’я у неї з двома сосками. Чорні роги самця по прямій лінії до­сягають завдовжки іноді 2S—ЗО см, якщо ж врахувати вигини, то 30—40 см; на них буває близько 20 кільчастих потовщень, але кінці рогів гладкі. У сам­ки роги коротші, тонші, менше загнуті і кілець на них менше.

Основне місцеперебування стрибунів — Калахарі та багато місцевос­тей у Південно-Західній Африці. Тут вони бродять стадами по 30-40, а іноді по 100-200 голів. Коли час від часу в Південній Африці настають сильні засухи, то стрибуни, не знаходячи корму, залишають ті місцевості і перекочовують далі.

До мігруючих стрибунів приєднується стадо за стадом, і врешті-решт їх збирається до декількох тисяч. За ними йдуть хижі тварини і знищують слабких або загиблих тварин. То врозсип, то щільною масою рухаються вони в одному і тому ж напрямку, винищуючи дорогою останні залишки рослинності, і нарешті, подібно до сарани, нападають на більш родючі місцевості. Нині ці переселення втратили своє значення і трапляються набагато рідше, тому що кількість цих антилоп значно зменшилася.

Стрибуни зазвичай повертаються в рідні місця іншим шляхом, опису­ючи таким чином величезний видовжений еліпс або величезний чотири­кутник, поперечник якого іноді дорівнює декільком сотням миль. Тва­рини проходять цей шлях за проміжок часу від 6 місяців до цілого року. Дивно, як іноді щільно тримаються такі стада. Кажуть, що навіть могутній лев, який полює на цих антилоп, буває, потрапляє просто-таки в полон до такого стада. Стрибуни, що біжать позаду стада, звичайно, не можуть протистояти безлічі голодних ворогів, що переслідують їх, але ні левам, ні леопардам, ні гієнам і шакалам, які супроводжують стадо, ні тисячам шулік, котрі ширяють над ним, немає потреби докладати якихось зусиль, оскільки з безлічі стрибунів, що переселяються, щодня гине через брак поживи так багато, що всі хижаки можуть наїстися ними донесхочу.

Розповідають, що тварини, котрі біжать попереду, постійно міняють­ся. Ті з них, які біжать на чолі стада, знаходять, звичайно, більше поживи і стають жирними і ледачими. Але тут і закінчується щасливий для них час: голодніші протискаються вперед, а ті, що розжиріли, відстають і по­трапляють у кінець стада. Декілька днів шляху і голод примушує їх стати на колишнє місце, і таким чином у стаді відбувається постійне пересуван­ня тварин вперед і назад.

Поселенці дуже вдало назвали цю антилопу «стрибун». Тікаючи від ворога, вона робить декілька дивних прямовисних стрибків. Цей спосіб пересування дає можливість відрізнити її від інших антилоп.