Папоротеподібні

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 17-10-2012

Папоротеподібні є вищим ступенем в еволюційному роз­витку рослинного світу порівняно з мохоподібними. Для них та­кож характерна зміна поколінь, проте еволюція папоротеподібних відбувалася в напрямі ускладнення будови спорофіта і спрощення гаметофіта. Таким чином, у циклі розвитку папоротеподібних домінуючим є спорофіт, представлений дорослою рослиною з справ­жніми коренями. Гаметофіт папоротеподібних має вигляд невелич­кої пластинки (талому) найрізноманітнішої форми, який до суб­страту прикріплюється за допомогою ризоїдів. Він може бути одно- чи дводомний, часто не зв’язаний з спорофітом і має назву заростка.

папоротеподібніСпори папоротеподібних, проростаючи, утворюють гаметофіт — заросток з архегоніями і антеридіями. Запліднення відбувається у краплинно-рідкому середовищі, і зигота знову розвивається у спорофіт, який деякий час живиться поживними речовинами за­ростка.

Сучасна систематика розглядає папоротеподібні не як систе­матичну, а як екологічну групу рослин, яка включає 5 самостійних відділів: Ринієподібні, Псилотоподібні, Плауноподібні, Хвощеподібні і Папоротеподібні. Серед них найбільше значення мають останні три відділи.

Відділ Плауноподібні становить самостійну дрібнолисту лінію еволюції рослинного світу. Він включає сучасні трав’янисті і ви­копні деревні рослини (сигілярії і лепідодендрони). Сучасні плау­ноподібні представлені близько 1300 видами, поширеними в лісах і гірських районах по всій земній кулі.

Відділ Плауноподібні поділяють на 3 класи: Плауноподібні, Шилівцеподібні, викопні Лепідодендроноподібні. Найбільш поширеними є представники класу плауноподібних з 2 порядками: Плаунові і Селагінелові, або Плаункові.

Типовим представником порядку плаунових є плаун булавоподібний. Спорофіт плауна — це багаторічна рослина з сланким стеблом 1-3 м завдовжки, від якого в грунт відходять додаткові корені, а над землею піднімаються дихотоміч­но розгалужені пагони, покриті, як і стебло, дрібними загостре­ними листками. На верхівках окремих гілок у кінці літа утво­рюється по 2-3 спороносних колоски (стробіли). На загальній осі стробіла черепичасто розташовані споролистки при основі з спорангіями.

Спори плауна дрібні, золотисто-жовті, однакові морфологічно і фізіологічно. При дозріванні спорангії розриваються і спори роз­носяться вітром. Потрапивши на землю, спора за допомогою води заноситься в грунт, де на глибині кількох сантиметрів проростає. При цьому зовнішня оболонка спори розтріскується, а вміст спо­ри ділиться, утворюючи заросток, який спочатку має вигляд гру­дочки клітин. Потім на заростку утворюються ризоїди, крізь які в клітини потрапляють із грунту гіфи гриба. Таким чином, заро­сток вступає в симбіоз із грибами і веде сапрофітний підземний спосіб життя.

Дорослий заросток безбарвний, має 2-3 мм в діаметрі і за формою нагадує іграшкову дзигу. На верхньому боці заростка розвиваються антеридії й архегонії. Після запліднення із зиготи утворюється зародок, який розвивається в молоду рослину — спо­рофіт, що з’являється на поверхні землі. Формування на заростку молодого спорофіта відбувається досить повільно. Період від про­ростання спори до утворення спорофіта триває від 15 до 18 років.

Селагінелові схожі на плауни, проте відрізняються від них різноспоровістю. Типовим представником порядку є селагінела селагінелоподібна. Спорофіт селагінели невеликий (5—10 см), має короткі повзучі стебла і супро­тивні видовжено-яйцеподібні листки. Стробіли розташовані на верхівках вертикальних пагонів по 1—2 і мають мегаспоролистки з мегаспорангіями і мікроспоролистики з мікроспорангіями. У ме-гаспорангіях утворюється тетрада мегаспор, у мікроспорангіях — велика кількість дрібних мікроспор.

При проростанні мікроспори утворюється сильно редукований чоловічий заросток, який не залишає оболонки мікроспори і має лише один антеридій. Мегаспора, проростаючи, утворює жіночий заросток. У більшості видів порядку мегаспори висіваються із мегаспорангія і заростки розвиваються на землі. Жіночий заросток зеленого кольору, з ризоїдами і може живитися самостійно. У верхній частині заростка розвиваються численні архегонії. Вна­слідок злиття гамет утворюється зигота, з якої утворюється споро­фіт селагінели.

Найбільш поширеними видами плаунів на Україні є: плаун булавоподібний, п. річний, п. сплюще­ний, п. баранець або баранець звичайний. Стебла плауна баранця і спори плауна булавоподібного використовують у меди­цині, спори всіх видів плаунів застосовуються в ливарному вироб­ництві для обсипання стінок форми.

Відділ Хвощеподібні включає сучасні трав’янисті і викопні деревні (каламіти, каламофіти, клинолисті) рослини. У сучасних умовах хвощі майже зовсім вимерла група рослин, представлена 35 видами, поширеними на всіх континентах, крім Австралії. В па­леозойській ері, починаючи з девонського періоду, хвощі разом з плауно- і папоротеподібними були панівною групою рослин і на­лічували велику кількість видів. Ростуть хвощі на луках, у лісах, на полях, болотах, по берегах водойм.

Відділ Хвощеподібні поділяють на 4 класи: Каламітоподібні, Каламофітоподібні, Клинолистоподібні і Хвощеподібні. Сучасні хвощеподібні представлені одним лише класом хвощепо­дібні, решта всі — вимерлі рослини.

Характерною особливістю хвощів є моноподіально розгалуже­не стебло, почленоване на вузли і меживузля; на вузлах кільцями розташовані також почленовані бокові гілочки. Листки хвощів ре­дуковані, дрібні, шилоподібні, розташовані кільцями. Підземна частина рослини представлена кореневищем з додатковими коре­нями. Спори розвиваються на стробілах, розташованих на верхів­ках рослини — спорофіті. У одних видів хвощів спорофіт пред­ставлений одним пагоном (у хвоща болотного, х. зимуючого), у інших — двома: трофофільними (стерильними) і спороносними (у хвоща польового, х. лісового).

Характерним представником класу хвощеподібних є хвощ по­льовий, який часто засмічує поля. Спорофіт його представлений вегетативним і спороносним пагонами, що роз­виваються на спільному кореневищі. Рано навесні з’являються нерозгалужені руді, майже безхлорофільні спороносні пагони, які на верхівці мають стробіли. Вони живляться готовими органічни­ми речовинами, нагромадженими в бульбочках на кореневищі. Стробіл має вісь, на якій кільчасто розташовані щиткоподібні спо­ролистки. Кожний споролисток складається з щитка з ніжкою в центрі, якою прикріплюється до осі стробіла і з 5-10 мішкопо­дібних спорангіїв. Спори хвоща однакові морфологічно, проте різ­ні фізіологічно; вони кулясті, темно-зелені, містять гігроскопічні пружини — елатери, які сприяють розсіюванню спор групами. Потрапивши на землю, спори проростають у заросток. Заросток хвоща має вигляд зеленої добре розсіченої пластинки. Одні спори хвоща проростають у жіночі заростки з архогоніями, інші — в чо­ловічі з антеридіями (гаметофіт дводомний). За допомогою елатер спори сплітаються в клубочки і при проростанні чоловічі і жіночі заростки знаходяться поряд, що сприяє заплідненню. Після злит­тя гамет чоловічий гаметофіт гине, а на жіночому із зиготи утво­рюється зародок, який розвивається в дорослу рослину — споро­фіт. Після розсіювання спор спороносний пагін гине, а замість нього розвивається вегетативний, який виконує функцію фотосин­тезу.

Крім хвоща польового на Україні часто зустрічаються хвощ лісовий, хвощ лучний, хвощ болот­ний, хвощ зимуючий, хвощ річковий.

Відділ Папоротеподібні — великий відділ вищих спорових рос­лин, який включає викопні і сучасні трав’янисті і деревні форми. Сучасні папороті — це переважно багаторічні трав’янисті рослини, які налічують 15 тисяч видів, поширених на всій земній кулі. На відміну від хвощів і плаунів папороті становлять великолистяну лінію еволюції вищих спорових рослин.

Відділ Папоротеподібні поділяють на 3 класи: Первопапороті, Справжні папороті і Лептоспорангіатні папороті.

Клас Лептоспорангіатні папороті об’єднує переважну більшість сучасних папоротей і має 2 порядки: Рівноспорові папороті і Різноспорові, або Водяні папороті.

Рівноспорові папороті — це здебільшого наземні організми, поширені на всій земній кулі. Ростуть папороті в затінених, добре зволожених місцях (в лісах, гірських ущелинах, на болотах). Од­ним з найбільш поширених видів папороті є чоловіча папороть. Стебло у вигляді укороченого підземного кореневища, досить товсте, чорно-бурого кольору. На ньому спі­рально розташовані залишки черешків опалих листків. Доросла рослина має 5-7 добре розвинених листків. Листки великі, двічі-перисторозсічені, довгочерешкові, називаються вайями. Черешки вкриті тонкими лускоподібними бурими плівочками. Молоді листки равликоподібноскручені, ростуть верхівкою, досить повільно; над землею вони з’являються лише на третій рік після закладання їх на верхівках кореневища.

Спорангії зібрані в соруси, розташовані на нижньому боці листка вздовж середньої жилки листочків. Соруси вкриті округлосерцеподібним покривалом (індузієм). Спорангії в сорусі розташовані на плаценті, мають довгу ніжку, одношарову стінку і вигляд двояковипуклої сочевички, містять усередині спори. Роз­ташована по гребеню спорангія смужка клітин утворює так зване кільце. Клітини кільця мають нерівномірно потовщені стінки, що дає змогу спорангію розкриватися і висівати спори. Спори у чо­ловічої папороті, як і у всіх рівноспорових, однакові морфологічно і фізіологічно. На землі спора проростає в статеве покоління — заросток, який має вигляд округло-серцеподібної пластинки діа­метром 0,5-0,9 см. Заросток у папоротей зелений, до субстрату прикріплюється численними багатоклітинними ризоїдами. На ниж­ньому боці заростка утворюються антеридії й архегонії. Після за­пліднення із зиготи формується зародок, який деякий час живи­ться за рахунок заростка. Утворивши корінець, стебельце і перший листок, зародок переходить на самостійне життя і розвивається в дорослу рослину — спорофіт.

У більшості надземних папоротей спорангії розвиваються на звичайних листках, проте у деяких родів, наприклад у осмунди, блехнуму, страусового пера, вони розвиваються на особливих листках — спорофілах. Навесні із кореневища розвивається розетка зелених вегетативних листків (трофофілів), а влітку на тому самому кореневищі виростають менші за розміром, бурі спороносні листки.

Рівноспорові папороті — це водяні, прибережні або болотні рос­лини. Найбільш відомими водяними папоротями є сальвінія пла­ваюча і марсилія чотирилиста. У різноспорових папоротей спори утворюються в спорокарпіях. Дорослий спорокарпій зовні вкритий товстою, міцною оболонкою, яка захищає його від висихання. В спорокарпіях мі­стяться соруси з мікро- і мегаспорангіями. В мікроспорангії утво­рюється багато мікроспор, у мегаспорангіях дозріває лише одна мегаспора.

Спорокарпії восени опадають і зимують на дні водойми. Вес­ною після згнивання оболонок їх мікро- і мегаспорангії виплива­ють на поверхню. Мікроспора проростає в дуже редукований чоловічий заросток, який не залишає мікроспорангія. Мегаспора проростає в жіночий заросток, який також не залишає оболонки спорангія. На чоловічому заростку утворюється 2 антеридії, на жіночому — 3-5 архегоніїв. Після запліднення із зиготи розви­вається маленький зародок, який довгий час зв’язаний із заростком.

Найбільш поширеними видами рівноспорових папоротей на Україні є такі: орляк звичайний, безщитник жіночий, папороть чоловіча, цистоптерис ламкий, багатоніжка зви­чайна, листовик звичайний, страусове перо та ін.

Папороті використовують для озеленення приміщень, а коре­невища деяких з них застосовують у медицині як глистогінний засіб.

Відділ мохоподібні

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 12-10-2012

Вивчення вищих рослин починається з мохоподібних. На відміну від нижчих рослин вегетативне тіломохоподібні вищих рослин представлене окремими органами (коренем, стеблом, листками), а клітини диференційовані на тканини. Органи розмноження ви­щих рослин (гаметангії і спорангії) багатоклітинні. До вищих рослин крім мохоподібних належать папоротеподібні, голонасінні і покритонасінні рослини.

У сучасній флорі світу налічується 35 тис. видів мохів, поши­рених на всій земній кулі, проте найбільша видова різноманітність їх зосереджена в місцевостях з холодним і помірним кліматом-Ростуть мохи в лісах, на болотах, на поверхні грунту, стовбурах дерев, дахах.

Серед мохів є рослини з більш примітивною будовою, тіло яких представлене нерозчленованим таломом, і більш організовані, у яких тіло розчленоване на органи. Проте коренів вони не мають, їх функцію виконують ризоїди — вирости поверхневих клітин тіла, які відрізняються від коренів як будовою, так і походженням. Завдяки наявності жіночого статевого органа (архегонія), мохо­подібні разом з папоротеподібними і голонасінними утворюють групу так званих архегоніальних рослин. У циклі розвитку цих рос­лин відбувається закономірна зміна двох поколінь — безстатевого диплоїдного (спорофіту) і статевого гаплоїдного (гаметофіту). Характерною особливістю мохоподібних є переважання гаметофі­ту над спорофітом, тому мохоподібні становлять гаметофітну слі­пу гілку еволюції рослинного світу. Гаметофіт мохів може бути одно- чи дводомним і несе архегонії і чоловічі статеві органи —-антеридії. Архегонії — це багатоклітинні утворення колбоподібної форми з одношаровою стінкою. Розширена частина її має назву черевця, а звужена — шийки. У черевці утворюється яйцеклітина, а в шийці містяться канальцеві клітини. Антеридії мають овальну або кулясту форму, містять сперматогенну тканину, з якої утво­рюються рухомі дводжгутикові сперматозоїди. При наявності води дводжгутикові сперматозоїди потрапляють у шийку архегонія і зливаються з яйцеклітиною, утворюючи зиготу. Із зиготи на зміну гаметофіту утворюється спорофіт, який у мохів називається споро-гоном. Він представлений коробочкою і ніжкою, яка сидить на гаметофіті. Коробочка має урночку, яка зверху прикрита кришеч­кою, а внизу переходить в апофізу. Всередині урночки є колон­ка, яка розділяє її на 2 спорові камери із спорами. Широкий утвір урночки зверху затягнутий тоненькою перетинкою — епіфрагмою. По краю урночки розташовані зубці з отворами, так званий перистом.

У коробочці утворюються однакові морфологічно і фізіологічно спори, які при приростанні утворюють протонему у вигляді нит­частого або пластинчастого утворення. Протонема розвивається в дорослу рослину — гаметофіту.

Відділ Мохоподібні поділяється на 3 класи: Антоцеротові, Печіночні і Листяні мохи. Гаметофіт печіночних мохів представлений таломом з дорзовентральною внутрішньою будовою. Статеві органи розви­ваються на спеціальних виростах — підставках. До класу Печіноч­них мохів належать 4 порядки, серед яких найбільш відомими є Маршанцієві та Юнгерманієві. Гаметофіт справжніх мохів розчленований на листки (філодії), стебло і ризоїди. Статеві органи розташовані на верхівці рослини. До класу Справжніх мохів належать 3 порядки, серед яких найбільш відомими є Зелені та Сфагнові мохи.

Найбільш поширеними видами зелених мохів на Україні є роди: зозулин льон, мніум, плеуроціум, дикранум, хілокоміум, клімаціум, гіпнум.

Відділ лишайники

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 09-10-2012

лишайникиЛишайники — це особлива біологічна група організмів, яка включає до 20 тис. видів, поширених на всій земній кулі, особливо в місцевостях з помірним кліматом. Ростуть лишайники у найрізноманітніших, часто зовсім несприятливих умовах: на деревах, парканах, каменях, склі, на залізних гратах, на поверхні грунту. Лишайники — це комплексні симбіотичні організми, до складу яких входять сумчасті гриби, рідко базидійні гриби, зелені та синьо-зелені водорості.

Слань лишайника може мати різну форму і забарвлення — сіре, буре, зелене, оранжеве, яскраво-жовте, майже чорне і т. д Забарвлення слані залежить від специфічних пігментів, солей заліза, складу і концентрації різноманітних кислот.

За зовнішнім виглядом слані лишайники поділяють на 3 групи: накипні, або коркові, листуваті і кущові. Накипні мають слань у вигляді тоненької гладенької або зернистої кірки, яка щільно зростається з субстратом, наприклад графіс написаний, леканора їстівна. Листуваті мають вигляд розеток або розчленованих пластинок різних розмірів, наприклад золотянка настінна. Кущові мають талом у вигляді невеликих (до 15 см) гіллястих кущиків прикріплених до субстрату лише основою (оленячий лишайник — Cladonia, бородатий лишайник — Usnea, дубовий лишайник — Evernia prunastri).

Анатомічна будова лишайників досить проста; зверху і знизу слань оточує щільний коровий шар із тісно сплетених гіф, а між ними розташовані гіфи гриба з одноклітинними водоростями. Як що водорість рівномірно розташована між двома коровими шара­ми, то слань має гомеомерний тип будови, якщо нерівномірно — гетеромерний. Шар, що містить водорість, називається гонідіальним, а без неї — серцевинним.

Живляться лишайники так: водорість у процесі фотосинтез) утворює органічну речовину, а гриб всмоктує з навколишнього середовища воду з розчиненими мінеральними речовинами.

Розмножуються лишайники переважно вегетативно, частинами талому; при цьому спостерігається явище регенерації, оскільки шматочки слані не є спеціалізованими утвореннями вегетативного розмноження. В інших випадках вегетативне розмноження здій­снюється спеціалізованими утвореннями — соредіями і ізидіями. Соредії — це дрібні пилоподібні грудочки з кількох клітин водо­рості, обплетені гіфами гриба. Соредії формуються в гонідіальному шарі лишайника. Ізидії — це вирости талому, які містять обидва компоненти лишайника.

Цікавими є біологічні особливості лишайників. Вони дуже чут­ливі до чистоти повітря, характеризуються надзвичайно повільний ростом (у середньому 1-3 мм за рік), лишайники невибагливі до води і субстрату і легко переходять від стану спокою до життє­діяльності. Характерною особливістю лишайників є те, що у них утворюються своєрідні лишайникові кислоти, які зумовлюють забарвлення слані. Запасною поживною речовиною у лишайників є ліхенін, жирів і білків утворюється мало. Деякі лишайники синтезують цінні ефірні масла.

Відділ гриби

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 05-10-2012

Гриби — це досить численна група нижчих рослин, яка нарахо­вує понад 100 тис. видів, поширених на всій Земній кулі. Посе­ляються гриби на поверхні грунту, на стовбурах дерев і різних рослинах, рідше у воді. Вегетативне тіло гриба представлене мі­целієм, або грибницею, яка складається з тонких розгалуженихгриби ниток — гіф. Міцелій може утворюватися екзогенно (на поверхні субстрату) або ендогенно (всередині субстрату). За структурою міцелію гриби поділяють на нижчі і вищі. Міцелій нижчих грибів не розчленований на клітини, він представлений однією часто до­сить великою клітиною з численними ядрами. У вищих грибів мі­целій розчленований на окремі клітини.

Оболонка гіф нижчих грибів складається з пектинових речовин, у вищих — із вуглеводів, подібних до целюлози і азотистих речо­вин; у багатьох видів грибів оболонка хітинізована. У високоорганізованих грибів гіфи часто тісно сплітаються і утворюють не­справжню тканину — плектенхіму, з якої формуються органи спороношення, так звані «плодові» тіла та товсті довгі шнури (у до­мового гриба, опенька) — ризоморфи.

Клітина грибів не має пластид, ядра досить дрібні. Запасними поживними речовинами є глікоген, жири і білки.

Крохмаль ніколи не утворюється. Досить характерною фізіологічною особливістю грибів є утворення такого проміжного продукту білкового обміну, як сечовина.

Живляться гриби всмоктуванням поживних речовин усією по­верхнею гіф. За способом живлення всі гриби належать до гете­ротрофних організмів, серед них зустрічаються облігатні (обо­в’язкові) і факультативні (не обов’язкові) паразити і сапрофіти. Сапрофітні гриби живляться за рахунок речовин відмерлих орга­нічних решток, паразитні — органічними речовинами живих рос­лин, тварин, спричинюючи захворювання їх.

Розмножуються гриби статево і безстатево (вегетативно і за допомогою спеціалізованих клітин — спор). Вегетативне розмно­ження здійснюється частинами міцелію, брунькуванням, склероціями, оідіями і хламідоспорами.

Склероції — це міцелій, що перебуває в стані спокою. Вони являють собою щільно сплетені гіфи гриба, які містять запас по­живних речовин і зовні вкриті щільною оболонкою. Оідіями нази­ваються тонкостінні клітини, на які розпадаються гіфи деяких грибів. Хламідоспорами називаються товстостінні клітини, на які розпадаються гіфи деяких грибів. Геми — це клітини або ділянки міцелію із товстою оболонкою і згущеним вмістом. Геми схожі на хламідоспори, але не мають певної форми і розмірів. Основним способом розмноження у грибів є безстатеве за допомогою різного типу спор, які утворюються ендогенно (в спорангіях) або екзоген­но на спеціальних відгалуженнях міцелію (конідієносцях) і тому називаються конідіями. Статеве розмноження у грибів надзвичай­но різноманітне і характерне переважно для нижчих грибів.

Вищі гриби розмножуються за допомогою спор статевого по­ходження— сумкоспор або базидіоспор.

Гриби, як і водорості, це не систематична, а екологічна група рослин. Відділ Гриби поділяють на 6 класів: Хітридієві (Crytridiomycetes), Ооміцети (Oomycetes), Зигоміцети (Zygomycetes), Сумчасті (Ascomycetes), Базидіоміцети (Basidiomycetes) та Незавершені гриби (Fungi imperfecti).

Вегетативне тіло Хітридієвих грибів має вигляд голої цито­плазматичної маси, яка розвивається в клітинах рослини-хазяїна або з не розчленованих на клітини гіф. Характерною особливістю класу є те, що при розмноженні утворюються рухомі стадії з од­ним гладеньким джгутиком. Оболонка гіф — пектинова з доміш­кою хітину. Типовими представниками є гриби-паразити: ольпідій апустяний (Olpidium brassicae) — збудник захворювання «чорної ніжки» і синхітрій (Sinchytrium endobioticum) — збудник раку картоплі.

Клас Ооміцети належить до нижчих грибів; вегетативне тіло у них представлене неклітинним, багатоядерним міцелієм. Оболон­ка гіф целюлозна з домішкою кальози. Нестатеве розмноження здійснюється за допомогою дводжгутикових зооспор, причому джгутики відрізняються функцією і будовою; один пірчастий, ін­ший — гладенький. Статевий процес оогамний, жіночими статеви­ми органами є оогонії, чоловічими — антеридії. Ооміцети — це водні і наземні організми. Живляться як паразити і сапрофіти. Характерним представником цього класу є гриб-паразит фітофтора (Phytophthora infestans), який пошкоджує зелену масу і бульби картоплі і завдає великих збитків народному господарству.

До класу Зигоміцетів належать як паразитні (наприклад, емпуза — Empusa muscae), так і сапрофітні гриби (наприклад, го­ловчаста цвіль — Mucor mucedo) з добре розвиненим неклітинним міцелієм. Для зигоміцетів характерний статевий процес — зигога­мія, суть якого полягає в тому, що між гіфами одного міцелію або різних міцеліїв утворюються короткі поперечні вирости, які віділяють на кінцях багатоядерні клітини-гаметангії, при злитті яких утворюється зигота.

У вищих грибів, до яких належать сумчасті, базидіальні та не­завершені, вегетативне тіло представлене добре розвиненим клі­тинним (септованим), рідше неклітинним (несептованим) міцелієм. Клітинна оболонка пектинова. Характерною особливістю цього відділу є відсутність будь-яких рухомих стадій. За особливостями будови міцелію і типом статевого процесу вищі гриби поділяються на 3 класи: Аскоміцети (Ascomycetes), Базидіоміцети (Basidio-mycetes) і Незавершені гриби (Fungi imperfecti).

Аскоміцети — вищі гриби з багатоклітинним міцелієм. Без­статеве розмноження здійснюється за допомогою конідій. Внаслі­док статевого процесу утворюються сумки (аски), в яких містить­ся 4—8 спор. Крім сумок у порожнину плодового тіла вростають закінчення тонких вегетативних гіф — парафіз.

У одних видів сумки утворюються прямо на поверхні міцелію, в інших — в плодових тілах: закритих (клейстотеціях), напіввідкритих (перитеціях) або відкритих (апотеціях). У деяких видів сумки утворюють суцільний шар (так званий гіменіальний) на по­верхні плодового тіла, яке має вигляд шляпки і ніжки. За цими ознаками клас поділяється на 2 підкласи: Голосумчасті гриби (Protoacomycetidae або Gymnoascomycetidae), до якого належать дріжджі (рід Saccharomyces), і Подосумчасті (Euacomycetidae або Carpoascomycetidae), до якого належать мікросфера (Місго-sphaera), еризіфе (Erysiphe), ріжки жита Claviceps purpurea), пеніціл (Penicillus), аспергіл (Aspergillus), зморшки (Morchella).

Клас Базидіоміцетів об’єднує гриби, що характеризуються багатоклітинним міцелієм і типовим для них базидійним спороношенням. Базидіоспори утворюються внаслідок статевого процесу і розташовані на особливих виростах міцелію — базидіях.

У верхній частині базидію розвиваються трубчасті вирости — стеригми, на яких розташовані базидіоспори. Базидії бувають од­ноклітинні, у представників підкласу Холобазидіоміцетів, або чотириклітинні, у представників підкласу фрагмобазидіоміцетів. До холобазидійних грибів належать їстівні й отруйні шапинкові гриби, трутовики, порхавка, до фрагмобазпдійних — сажкові і іржасті, які паразитують на злаках.

Гіменіальний шар, в якому розвиваються базидіоспори, може бути трубчастий, як наприклад, у білого гриба, або ж пластинча­стий, як наприклад, у шампіньйона, опенька тощо.

Водорості

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 03-10-2012

водоростіРослинний світ винятково багатий і різноманітний. Наука, що вивчає різноманітність рослин, історичний розвиток рослинного світу, встановлює споріднені зв’язки між рослинами і об’єднує їх у систематичні групи, має назву систематики рослин. Всю різноманітність рослин на земній кулі поділяють на 2 великі групи: нижчі рослини, де налічується 200-250 тис. видів, та вищі рослини, що охоплюють 250-300 тис. видів. Характерною особ­ливістю нижчих рослин є те, що вегетативне тіло їх не розчлено­ване на органи, а представлене таломом, або сланню. Органи статевого розмноження (гаметангії) і безстатевого (спорангії) у нижчих рослин одноклітинні. У нижчих рослин усі клітини од­накові за будовою і функцією. До нижчих рослин належать бакте­рії, водорості, гриби та лишайники.

Водорості — це найдавніші з фотосинтезуючих організмів рос­линного світу. Водорості становлять екологічну групу рослин, яка включає понад 40 тис. видів, поширених крім водного середовища також у грунті і в повітрі. Вони виникли ще в архейську еру у водному середовищі і завдяки тому, що постійно жили в ньому, мало змінилися за тривалі геологічні часи. Еволюція водоростей відбувалася від одноклітинних і колоніальних організмів до бага­токлітинних, складноорганізованих.

Усі водорості крім обов’язкового пігменту хлорофілу містять ряд інших пігментів і живляться автотрофно. Тіло водоростей, як і у інших нижчих рослин (бактерій, грибів і лишайників), не роз­членоване на органи і називається таломом. Вегетативні клітини талому мають міцну целюлозну або пектинову оболонку, яка зовні часто вкрита слизом або інкрустована кремнеземом. Цитоплазма займає постійне положення. В ній міститься одне або кілька ядер, одна велика або кілька дрібних вакуолей, один чи кілька хромато­форів, які виконують функцію фотосинтезу. Запасними поживними речовинами водоростей є глікоген, волютин, лайкозин, крохмаль, Рідше олія.

Водорості розмножуються безстатево і статево. Безстатеве роз­множення здійснюється вегетативно неспеціалізованими клітинами або за допомогою спеціалізованих клітин — спор. Вегетативне роз­множення відбувається у одноклітинних водоростей амітотичним поділом, у колоніальних — розпаданням колоній, у багатоклітинних — частинами талому або брунькуванням. Безстатеве розмноження відбувається за допомогою рухомих зооспор або нерухомих спор, які утворюються в вегетативних клітинах або в спеціальних органах — спорангіях. Статеве розмноження у водоростей здійснюється в формі ізогамії (злиття двох рухомих гамет, одна­кових за розмірами і однакових за формою), гетерогамії (злиття двох рухомих гамет, різних за розмірами) і оргамії за допомогою спеціалізованих статевих клітин або у вигляді кон’югації (зигога­мії), суть якої полягає в злитті двох вегетативних клітин. Статеві клітини водоростей розвиваються в одноклітинних статевих орга­нах: яйцеклітина — в оогоніях, а сперматозоїд — в антеридіях. Після запліднення внаслідок редукційного поділу із зиготи утво­рюються гаплоїдні спори, які проростають у статеве покоління — гаметофіт з гаметангіями і гаметами.

Всю різноманітність водоростей поділяють на 11 відділів, се­ред яких найбільш цікавими і поширеними є синьо-зелені (Суапоphyta), зелені (Chlorophycophyta), діатомові (Baccilariophyta), золотисті (Chrysophyta), бурі (Phaeophyta), червоні, або багрянки (Rhodophyta), харові (Charophyta).

Синьо-зелені — це найпростіші із водоростей, оскільки їхні клі­тини не мають ядра, мітохондрій, пластид, вакуолей і центріолей. Оболонка пектинова. Цитоплазма їх розчленована на зовнішній шар — хроматоплазму, яка виконує функцію фотосинтезу, і центроплазму, яка містить нуклеїнові кислоти і виконує функцію ядра. Синьо-зелені водорості мають різне забарвлення — синьо-зелене, оливкове, темно-зелене тощо, зумовлене пігментами фікоціаном, фікоеритрином, каротиноїдами і хлорофілом. Синьо-зелені водо­рості ніколи не утворюють рухомих джгутикових форм. Розмно­жуються вони переважно поділом клітин або розпаданням коло­ній, а також за допомогою спор. У нитчастих форм поряд з веге­тативними клітинами є більші за розмірами товстостінні клітини — гетероцисти, по яких нитка розривається на окремі частинки — гормогонії. Амплітуда екологічних умов, де живуть синьо-зелені водорості, досить велика. До цього відділу належать одноклітинні: хроокок (Chroococcus); колоніальні: мікроцистис (Microcystis), глеокапса (Gleocapsa) і нитчасті форми — носток (Nostoc), осци-ляторія (Oscillatoria), лінгбія (Lyngbya), анабена (Anabaena) і ривулярія (Rivularia).

Зелені водорості — це найбільш численний відділ водоростей, який включає 5700 видів, поширених у різних екологічних умовах. Серед них є рухомі і нерухомі форми, одно- і багатоклітинні. Органи руху — джгутики однакової довжини і форми. Клітини мають одне або кілька ядер і хроматофори (пластиди), які містять пігменти і виконують функцію фотосинтезу. На хроматофорах роз­ташовані різні за формою білкові тільця — піреноїди, навколо яких відкладаються запасні поживні речовини. Для зелених водо­ростей характерне безстатеве і статеве розмноження. Статевий процес відомий майже у всіх видів і відрізняється великою різно­манітністю (гологамія, ізогамія, гетерогамія, оогамія і кон’югація).

Відділ Зелені водорості поділяють на 2 класи: Власне зелені, або Рівгноджгутикові (Euchlorophyceae), і Кон’югатові (Conjugatophyceae). Власне зелені водорості поділяють на кілька порядків: Вольвоксові (Volvocales), Хлорококові (Chlorococcales), Улоктриксові (Ulotrichales), Хетофорові (Chaetophorales), Кдадофоровї (Cladophorales), Сифонові (Siphonales). Розглянемо деякі з них.

Порядок Вольвоксові об’єднує одноклітинні і колоніальні види, які характеризуються тим, що мають джгутики і у вегетативному стані рухомі. Типовими представниками є роди хламідомонада і вольвокс.

Хламідомонада (Chlamidomonas) — одноклітинна водорість,, поширена в неглибоких забруднених водоймах, часто спричиняє цвітіння води. Клітина її має округлу або овальну форму, зверху вкрита пектиново-целюльозною оболонкою. На передньому кінці клітини розташовані два джгутики, а в центрі — великий хромато­фор, ввігнутою частиною обернений до переднього кінця клітини. На хроматофорі розташований один піреноїд з крохмальними зер­нами. В цитоплазмі, яка заповнює заглибину хроматофору, місти­ться ядро, пульсуюча вакуоля і стигма, або червоне вічко, яке орієнтує клітину в просторі.

У сприятливих умовах хламідомонада розмножується безстате­во поділом клітини на 2, 4 і 8 частин, з яких ще в материнській клітині формуються зооспори. Потім зооспори звільняються від материнської клітини і доростають до розмірів дорослої хламідо­монади. Статевий процес ізогамний, полягає в злитті 2 гамет однакових розмірів, які утворилися в вегетативних клітинах. Зи­гота ділиться редукційно, утворюючи 4 гаплоїдні зооспори.

Вольвокс (Volvox) поширений у прісних водоймах з добре роз­виненою водяною рослинністю. Таломхламідомонада вольвоксу багатоклітинний, кулястої форми 1—2 мм в діаметрі і включає 60—75 тис. клітин, розташованих в один шар. Кожна клітина містить 2 джгутики, на­прямлені до периферії. Безстатеве розмноження вольвоксу здій­снюється за допомогою особливих клітин — партеногонідій. Партеногонідії мітотично діляться, утворюючи багатоклітинні пластин­ки, які загортаються краями угору і набувають вигляду чаші,, а потім вивертаються, змикаються краями і занурюються в порож­нину кульки. Так утворюється дочірня колонія. Статевий процес оогамний і полягає в злитті сперматозоїда з яйцеклітиною. Зигота вкривається товстою оболонкою і переходить у стан спокою, а по­тім редукційно ділиться.

Представники порядку Хлорококових у вегетативному стані нерухомі, клітини не мають джгутиків, вічка і пульсуючих вакуолей. Типовим представником порядку є хлорела (Chlorella). Це дноклітинна водорість, досить поширена у водоймах, на стовбуpax дерев і в грунті. Хроматофор з одним піреноїдом, чашеподібний, оточений подвійною мембраною і має ламелярну будову, при­чому ламели зібрані пучками по 7-8 в кожному. Між пучками ламел формуються крохмальні зерна. У цитоплазмі добре помітна ендоплазматична сітка і мітохондрії. Розмножується хрорела не­рухомими спорами і поділом клітини, статевого розмноження не має.

Клас Кон’югат характеризується статевим процесом у вигляді кон’югації і відсутністю джгутикових форм. Характерним пред­ставником є багатоклітинна, нитчаста водорість спірогіра, пошире­на в прісних водоймах. Цитоплазма займає постійне положення, в центрі клітини розташоване ядро і велика вакуоля, пронизана тонкими цитоплазматичними тяжами. Хроматофор у вигляді однієї-двох спірально закручених стрічок з піреноїдами. Спірогіра розмножується вегетативно — частинами талому і статево — кон’­югацією, спори ніколи не утворюються. Суть процесу кон’югації полягає в тому, що оболонки клітин двох сусідних ниток випинаються, стикаються, перегородка розчиняється і вміст однієї ве­гетативної клітини переливається в іншу. Зигота вкривається тов­стою оболонкою і переходить в стан спокою. Після періоду спокою ділиться редукційно, утворюючи 4 клітини, з яких 3 відмирають, а одна проростає в нову особину.

Діатомові водорості — це переважно одноклітинні водорості мікроскопічно малих розмірів; поширені вони в водоймах, у грун­ті, на корі дерев. Пектинова оболонка клітин зовні просякнута кремнеземом і утворює захисний панцир, який складається з двох окремих частин, що тісно налягають одна на одну. Зовнішня (верх­ня) частина його має назву епітека, а внутрішня (нижня) — гіпотека. Епітека і гіпотека мають стулку — плоску сторону панцира і поясок (вузеньке кільце), щільно з’єднане із стулкою. Цитоплаз­ма займає постійне положення, містить центральну вакуолю, зер­нисті або пластинчасті хроматофори з одним-кількома піреноїда­ми. Запасними поживними речовинами є олія, волютин, лейкозин, крохмаль ніколи не утворюється. Розмножуються діатомові поді; лом клітин і статево. Типовими представниками є одноклітинні форми: пінуларія (Pinnularia), навікула (Navicula), цимбела (Cymbella), плевросигма (Pleurosigma), гомфонема (Gomphonema), сінедра (Synedra), ціклотела (Cyclotella) і колоніальні: астеріонела (Asterionella), фрагілярія (Fragilaria), табелярія (TabelІагіа).

Відділ лишайники

3

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 10-03-2012

Лишайники — своєрідної комплексної природи організми: вони скла­даються з гриба і водорості. Це багаторічні рослини, що мають слань різ­номанітної форми, розміру, забарвлення і будови.лишайник

Морфологія лишайників. За формою слані розрізняють три основні морфологічні типи лишайників: кіркові  (накипні), листуваті, кущисті. Слань кіркових, або накипних, лишайників має вигляд порошковидної, зерни­стої, горбкуватої або гладень­кої кірки, яка щільно зроста­ється з субстратом. Кіркова слань буває поверхневою або заглибленою в субстрат. На­кипні лишайники, слань яких заглиблена в кору дерева, на­зиваються гіпофлеодними, а в каміння — ендолітними, а лишайники з поверхневими сланями відповідно поділя­ються на епіфлеодні і епілітні. Майже 80% лишайників належать до кіркових, які вважаються найпримітивнішими. Слань листуватих лишайників має вигляд дорзовентральної будови лусок або пластинок, прикріплених до субстрату за допомогою пучків грибних гіф — ридзин, і легко відокремлюється від субстрату.

Слань кущистих лишайників має вигляд тонких ниткоподібних або стебельцеподібних, часто розгалужених кущиків, які до субстрату прикріп­люються тільки своєю основою. «Гілочки» цих лишайників здебільшого мають радіальну будову. Між цими трьома основними морфологічними ти­пами бувають численні перехідні форми. Часто основа кущистого лишайника складається з кількох лусок чи пластинок (первинна слань), від яких вже відходить розгалужена частина слані. Чимало лишайників мають слань у центрі накипну, а з периферії майже листувату. Забарвлення слані зде­більшого буває сірувато-зелене, сіре, оливкове, коричнювате, білувате, жовте та ін. — до чорного. Розмір слані від кількох міліметрів (накипні лишайники) до кількох метрів завдовжки, а в середньому 3—20 см завдовж­ки (деякі кущисті лишайники досягають 50 см).

Анатомія лишайників. За анатомічною будовою слані лишайники по­діляються на гомеомерні і гетеромерні. Слань гомеомерних лишай­ників на поперечному розрізі не має шарів: клітини водорості (гонідії) більш-менш рівномірно розміщені між гіфами гриба. Слань гетеромерних лишай­ників складається з кількох шарів, найчастіше їх буває 3—4: коровий шар на верхній, а іноді й на нижній стороні листуватої слані складається з щільного плетива грибних гіф — плектенхіми (псевдопаренхіми); гонідіальний шар утворений гіфами гриба і численними клітинами водоростей; серцевина утворена рихло розташованими гіфами гриба, без клітин водоро­стей. Гонідіальний шар порівняно з серцевиною має більшу інтенсивність дихання, більший вміст азоту, більш ефективні механізми вби­рання поживних речовин; сер­цевина є місцем відкладання за­пасних поживних речовин, вона утримує більше води.

Компоненти лишайника. Пе­реважна більшість грибів, які входять до складу лишайників, належить до сумчастих, до груп порядків піреноміцетів і дискоміцєтів. Зустрічаються лишайники (переважно в тропіках), до складу яких входять базидіальні гриби, зокрема телефора, офаліна. Гриби ли­шайників втратили здатність до самостійного життя і без водоростей швидко гинуть.

Водорості лишайників здебільшого належать до зе­лених, рідше — до синьо-зе­лених. Із зелених водоростей найчастіше зустрічаються од­ноклітинні види, із протоко­кових — цистокок, плеврокок, хлорокок, хлорела та ін.фото лишайника, зрідка види трентеполії і кладофори. Синьо-зелені водорості представлені в лишайниках ностоком, рідше хроококом, глеокапсою. Лишайники з синьо-зеленоводоростевим компонентом часто утворюють слизуваті гомеомерні слані і називаються слизуватими.

Постійність водоростевих гонідій у видів лишайників досить велика. Певний вид лишайників майже завжди має в своєму складі відповідний вид водорості.

Розмноження. Розмножуються лишайники переважно частинами сла­ні, соредіями, ізидіями. Кусочки слані кіркових лишайників зви­чайно відриваються разом з кусочками субстрату. Соредії утворюються у великій кількості всередині слані вгонідіальному шарі і являють собою пи­луваті частинки, що складаються з однієї чи кількох клітин водоростей, ото­чених гіфами гриба. Під тиском скупчення соредій коровий шар слані розри­вається і назовні утворюються порошковидні купки, так звані соралі. Фор­ма і розташування соралей є ознакою спадковою і має таксономічне значен­ня. Соредії розвиваються в зрілих сланях і переважно у видів, які не ут­ворюють спороношень. Вони розносяться за допомогою вітру або води і в нових місцях проростають у слань лишайника. Ізидії є зовнішніми вирос­тами слані і мають подібну до неї будову. Вони вкриті коровим шаром, міс­тять гіфи гриба й клітини водорості. Із збільшенням слані ці вирости від­ламуються і розповсюджуються вітром чи водою. Соредії й ізидії є доско­налими способами розмноження лишайників, оскільки вони мають в собі обидва компоненти лишайника. Деякі дослідники вважають, що ізидії є фотоморфозами, тобто утворами, які формуються як пристосування до умов яскравого освітлення, бо сприяють збереженню вологи. Соредії частіше утворюються у тих лишайників, які ростуть в умовах розсіяного світла і більш вологого повітря (полог лісу, печери тощо). Водорості лишайника роз­множуються простим поділом або автоспорами. Вони не втратили своєї самостійності, і після звільнення з лишайника відновлюють розмноження, за допомогою зооспор і гамет, нормально ростуть і розвиваються. Гриби лишайників утворюють характерне для них спороношення. Статеви­ми спороношеннями аскових грибів лишайників є аскоспори, що утво­рюються в сумках, а останні розміщені в апотеціях чи перитеціях. Перед утворенням сумчастого спороношення відбувається статевий процес у ви­гляді запліднення аскогона спермаціями через трихогіну. Спермації або пікноспори утворюються в особливих замкнених вмістищах — спермого­ніях або пікнідх. У багатьох грибів лишайників типовий статевий процес редукований, але завжди відбувається дикаріонізація міцелію і каріогамія. В міру достигання спори з апотеціїв і перитеціїв звільняються і переносяться, повітряними течіями. Спо­ри бувають дуже різноманіт­ними за будовою і забарвлен­ням. При наявності поруч відповідної водорості із спори розвивається новий лишайник.

Відділ гриби

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 08-03-2012

Після квіткових рослин гриби — найбільш численна група рослин. Нараховують понад 100 000 видівнижчі рослини грибів. Переважно наземні рослини, рід­ше водяні, одноклітинні, багатоклітинні, мікроскопічні й макроскопічні. При величезній різноманітності форм їх об’єднують спільні риси — особли­вості будови тіла і клітини, розмноження, фізіологічні функції.

Будова вегетативного тіла і клітини. У більшості грибів вегетативне тіло має гіфальну будову, тобто складається з нитчастих утворів — гіф («гіфе» — по-грецьки тканина). Гіфи ростуть верхівкою, бувають нерозгалуженими і розгалуженими, довгими і дуже коротенькими. Сукупність гіф утворює міцелій, або грибницю, гриба. Гіфи гриба скупчуються і роз­повсюджуються здебільшого в грунті у вигляді більш або менш нещільного плетива. Міцелій багатьох паразитичних грибів розвивається в тканинах тіла рослини чи тварини (ендогенний міцелій). Міцелій має загалом велику по­верхню і осмотично, за допомогою ферментів, засвоює із субстрату органіч­ні та мінеральні речовини.

Міцелій буває двох типів: неклітинний (несептований) і багатоклітин­ний (септований). Неклітинний міцелій властивий для нижчих грибів. Він позбавлений внутрішніх перегородок, містить багатоядерний живий вміст. У вищих грибів міцелій розділений поперечними перегородками на чис­ленні клітини. У багатьох низько організованих грибів міцелію немає, а їх вегетативне тіло має вигляд грудочки голої або вкритої оболонкою цито­плазми. У деяких з них розвивається лише зачатковий міцелій — ризоміцелій. Найбільше безміцелярних грибів є серед внутрішньоклітинних па­разитів.

У багатьох вищих грибів розвинулись спеціалізовані (видозмінені) форми міцелію. Найбільш поширені такі форми спеціалізованого міцелія, як міцеліальні тяжі, ризоморфи, склероції.

Міцеліальні тяжі являють собою пучки паралельно розта­шованих гіф з ущільненим периферичним шаром, просто складених чи склеєних внаслідок ослизнення зовнішніх шарів оболонки або зрослих. Вони бувають дуже довгими і сприяють поширенню гриба та пересуванню поживних речовин. Ця видозміна міцелію добре розвинена у домового гри­ба. Міцеліальні тяжі відходять також від основи ніжки багатьох шапко­вих грибів.

Ризоморфи мають вигляд масивних пучків гіф з темнозабарвленою поверхнею, зовні подібних до коріння вищих рослин. Вони зустрі­чаються у багатьох грибів з великими плодовими тілами. Типово представ­лені в опенька: простягаються в грунті та під корою уражених дерев. По ризоморфах пересуваються поживні речовини, завдяки ризоморфам гриби зберігаються у несприятливих умовах, поширюються.

Склероції мають вигляд компактного, здебільшого зовні темного тіла, яке утворюється внаслідок щільного переплетення і зростання вегета­тивних гіф. У стані склероція гриби добре переносять несприятливі умо­ви. Щільні переплетіння гіф у грибів часто схожі на тканини, проте в них немає плазмодесм, і утворилися вони не від поділу клітин, як звичайно утворюються тканини, а тому називаються несправжніми тканинами, або плектенхімою.

Клітинні оболонки тільки у деяких містять целюлозу, у більшості складаються з інших полісахаридів (фунгін, метацелюлоза), із пектинів, у деяких — із значною домішкою хітину.

Речовини клітинної оболонки ускладнюються від нижчих до вищих гри­бів. У перших вони близькі до целюлози. Оболонки клітин грибів часто просочуються різними речовинами, які надають їм міцності.

Багатьом грибам властива багатоядерність клітин: очевидно, це мало прогресивне значення в еволюції грибів. Клітинні ядра мають малі розміри (2—3 мк). Ядра більшого розміру (до 10 мк і більше) бувають в органах ста­тевого розмноження. Цитоплазма має зернисту будову, яка обумовлена наявністю різних внутрішньоклітинних утворів — мітохондрій, центросом, кристалів білка, зерняток запасних поживних речовин. Запасними речови­нами клітин є глікоген, волютин, олія. Крохмаль ніколи не утворюється. У клітинах грибів добре помітні вакуолі з клітинним соком, який містить розчинні цукри (глюкозу, мікозу), часто дубильні речовини, барвники тощо.

Клітини грибів бувають різноманітно забарвлені. Барвні речовини розташовані в оболонках гіф, у клітинному соку, іноді виділяються назов­ні. У грибів знайдені такі пігменти, як жовтий каротин, жовтий монаскофлавін, червоний монаскорубрин, мускаруфін, телефорова кислота, цитронін, цитроміцетин, зелений ксиліндеїн та ін. Досить характерною фізіо­логічною особливістю грибів є утворення такого проміжного продукту білкового обміну, як сечовина.

Спільною фізіологічною рисою всіх гибів є відсутність у них хлорофі­лу та інших фотосинтезуючих пігментів, а тому гриби не здатні до авто­трофного живлення і живляться гетеротрофно, засвоюючи вуглець з органічних речовин.

За способами гетеротрофного живлення гриби бувають: обов’язковими (облігатними) сапрофітами, обов’язковими (облігатними) паразитами, факультативними сапрофітами, факультативними паразитами, симбіонтами. Облігатні сапрофіти живляться тільки за рахунок мертвого органічного матеріалу. Облігатні паразити повністю пристосувались до паразитично­го живлення і не можуть існувати в інших умовах. Факультативні парази­ти існують нормально як сапрофіти, проте в певних умовах переходять до паразитичного живлення. Факультативні сапрофіти живуть переваж­но як паразити, але частину свого життя проводять у сапрофітних умовах. Гриби-симбіонти в своєму живленні зв’язані з відповідним компонентом співжиття, переважно з вищими рослинами. Сапрофітизм серед грибів поширений значно більше, ніж паразитизм. Не менше 3/4 всіх грибів є са­профітами, а паразитами — близько 10 000 видів.

Розмноження грибів. Розмножуються гриби вегетативним, нестате­вим і статевим способами.

Вегетативне розмноження відбувається частинами (обривками) міцелію, брунькуванням, склероціями, оідіями, хламідоспорами, гемами. Оідії — це клітини з тонкою оболонкою, що виникають і відо­кремлюються на кінцях грибних гіф під час поділу останніх численними перегородками. Хламідоспори мають товсті темні оболонки і значний за­пас поживних речовин. Вони виникають внаслідок стягання окремих діля­нок неклітинного чи розпадання багатоклітинного міцелію на окремі ділян­ки. Хламідоспори дуже стійкі і є спорами спокою. Геми — клітини або ділянки міцелія із згущеним вмістом і товстою оболонкою, чим схожі на хламідоспор, але не мають певної форми і розмірів. Часто виникають при несприятливих умовах і мають значення для збереження виду.

Нестатеве розмноження має у багатьох грибів основне значення і відбувається за допомогою різних типів спор. За способом утво­рення спори нестатевого розмноження бувають ендогенними і екзоген­ними.

Ендогенні спори утворюються всередині спеціальних клітин — споран­гіїв і бувають рухомими (зооспори) або нерухомими (спорангіоспори). Зооспори являють собою голі грудочки цитоплазми, здебільшого з одним ядром і джгутиками. Вони властиві нижчим водяним грибам. Спорангіос­пори вкриті оболонкою, позбавлені органів руху і переважно багатоядер­ні. Вони бувають у багатьох наземних нижчих грибів. Ендогенні спори після дозрівання виходять назовні крізь розрив або після ослизнення стінок спорангія і поширюються водою (зооспори) або вітром (спорангіос­пори). Екзогенні спори, або конідії, розвиваються на поверхні особливих від­галужень міцелію — конідієносців. Конідії грибів одно- або багатоклі­тинні, одягнені оболонкою. Вони відчленовуються від конідієносця і поши­рюються вітром або комахами. Конідієносці бувають прості або розгалу­жені і по-різному розташовані на міцелії. Будова конідієносців, тип їх галуження характерні для певних видів грибів. Конідійне спороношення властиве більшості вищих грибів і деяких нижчих. Нестатеве розмножен­ня грибів за допомогою конідій виникло у грибів як пристосування до повіт­ряних умов існування. Енергія розмноження грибів за допомогою спор надзвичайно велика.

Статеве розмноження грибів неоднакове в різних групах. Можна виділити чотири типи статевої копуляції у грибів:

Злиття двох одноядерних клітин, диференційованих на гамети. Цей тип зустрічається у нижчих грибів і має форму ізогамії, гетерогамії чи оогамії.

Злиття недиференційованих на гамети клітин. Зустрічається у найпростіших нижчих грибів у формі гологамії, у деяких нижчих наземних — зигогамії. У багатьох вищих грибів відбулося згасання типового статевого процесу, і він набрав форми злиття протопластів вегетативних клітин — соматогамії (сингамії) або попарного злиття в клітині ядер — автогамії.

Сперматизація. Злиття чоловічої нерухомої гамети—спермація з жіночим статевим органом буває у деяких вищих грибів.

Злиття різних за виглядом статевих органів — гаментагіїв. Ця форма статевого процесу називається гаметангієгамією і зустрічається у деяких вищих грибів.

У більш примітивних грибів статевий процес здійснюється на основі гомоталізму, а у більш організованих — на основі гетероталізму.

Зигота у всіх нижчих грибів деякий час перебуває в стані спокою, тому її ще називають ооспорою або зигоспорою. Під час проростання зиго­ти або перед ним відбувається редукційний поділ ядра. Зигота дає зооспо­ри або коротку гіфу з зооспорангієм, спорангієм чи конідією. У циклі розвитку нижчих грибів переважає гаплоїдна фаза, диплоїдною є тільки зигота. В цілому статевий процес у нижчих грибів дуже нагадує такий процес у зелених водоростей.

Особливістю статевого процесу у вищих грибів є те, що при статевому злитті клітин спочатку зливаються тільки цитоплазми, тобто відбувається плазмогамія, а ядра зближуються попарно, утворюючи так звані дикаріо­ни. Злиття ядер — каріогамія — відбувається пізніше. Проміжок часу від плазмогамії до каріогамії буває більшим чи меншим, на протязі його ядра дикаріона діляться синхронно, збільшуючи кількість ядер і дикаріо­нів. Внаслідок каріогамії утворюється диплоїдне ядро, яке без періоду спокою ділиться редукційно, дає гаплоїдні ядра, що стають центрами утво­рення спор. В циклі розвитку вищого гриба чергуються три ядерні фази: гаплоїдна, дикаріонтична і диплоїдна. Спори, які утворюються внаслідок статевого процесу у грибів, називаються спорами статевого розмноження, або статевим спороношенням. Статеві спороношення, як і нестатеві, мають багато своєрідних рис у різних систематичних груп грибів. У нижчих грибів вони беруть початок безпосередньо від статевих органів, являють собою здебільшого спори спокою — ооспори або зигоспори і проростають у зародковий спорангій. У вищих грибів, на відміну від нижчих, продукт злиття не перетворюється в спочиваючу спору, а попередньо розростається і наприкінці розвитку утворює статеві спороношення, які тут представ­лені сумкою (аском) чи базидією. В сумках ендогенно розвиваються сумко-спори (аскоспори), а на базидіях — екзогенно базидіоспори. Сумки і базидії беруть свій початок з клітини, що має дикаріон. При формуванні сумок і базидій відбувається каріогамія, редукційний поділ копуляційного яд­ра. Деталі розвитку, будови і розташування сумок та базидій характери­зують різні систематичні групи вищих грибів. В циклі розвитку бага­тьох грибів є зміна різних форм нестатевих і статевих спороношень.

Класифікація грибів. Сучасні системи грибів побудовані на таких ознаках, як будова вегетативного тіла, міцелію, характер нестатевого і статевого споронсшення, спосіб розвитку і формування органів розмно­ження та ін.

Відділ гриби поділяють на 4 класи:

Архіміцети — найбільш примітивні і давні гри­би; міцелію не мають або він зачатковий.

Фікоміцети — міцелій розвинутий, неклітин­ний, багатоядерний.

Аскоміцети, або сумчасті гриби, міцелій багатоклітинний, статеві спори — сумкоспори (аскоспори) розвиваються в сум­ках (асках).

Базидіоміцети мають багатоклітинний міцелій, статеві спори — базидіоспори — розвиваються на базидіях екзо­генно.

Крім того, у межах відділу виділяють штучну групу неповних, або незавершених грибів, що характеризуються багатоклітин­ним міцелієм і розвиненим нестатевим конідійним спороношенням. Стате­ве відтворення у цих грибів невідоме.

Класи архіміцетів і фікоміцетів зараховують до нижчих грибів, а класи аскоміцетів, базидіоміцетів і групу незавершених грибів — до вищих.

Відділ міксоміцети, або слизовики

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 06-03-2012

Відділ об’єднує дуже своєрідну природну групу гетеротрофних безхлорофілових організмів. Більшість з них є сапрофітами, а окремі види парази­тують на вищих рослинах. Тіло слизовиків у вегетативному стані має вигляд плазмодію — цитоплазматичних багатоядерних скупчень. Плазмо­дій (вегетативне тіло) слизовика поселяється на пнях, залишках рослин, живиться за рахунок їх речовин. Клітинні оболонки утворюються тільки на органах спороношення. Плазмодію властивий активний рух — негатив­ний фототаксис і позитивний гідротаксис, а тому він рухається проти те­чії води і уникає освітлених місць. Пересувається плазмодій завдяки ци­топлазматичним течіям у його тяжах.

У період спороношення різко змінюються таксичні реакції плазмодію, він стає позитивно фототаксичним і негативно гідротаксичним і виходить на поверхню.

Плазмодій безбарвний або забарвлений у різний колір, мінливої форми, іно­ді досить великий (до 1 м в поперечнику).

Цикл розвитку типо­вих слизовиків складний і має кілька стадій (рис. 43). На стадії спороношення на поверхні плазмодію утво­рюються спорангії. Вони бувають різної форми і за­барвлення, здебільшого ку­лясті чи овальні, часто си­дять на ніжках, мають обо­лонку — перидій. Живий багатоядерний вміст спо­рангія поділяється редук­ційно і   утворює велику кількість гаплоїдних спор. Крім спор в спарангії можуть утворюватися особ­ливі нитки — капіліцій, здатні до гігроскопічних рухів. Спора вкрита одно­шаровою оболонкою, має цитоплазму, ядро і запасну речовину — глікоген. У вологому середовищі вона проростає. Найчастіше її вміст при цьому поді­ляється на 2 або більше клітин, які, амебовидно рухаючись, виходять на­зовні. Потім ці клітини відтворюють по два джгутики (один дуже короткий) і перетворюються в зооспори. Зооспори іноді формуються безпосередньо із вмісту спори, а у деяких видів — із плазмодію (физаріум, стемонітис і ін.). Зооспори можуть розмножуватися поділом, а згодом втрачати джгутики і перетворюватися в амебоїдні клітини, які називаються міксамебами. Мік-самебам також властиве розмноження поділом. Через деякий час гаплоїдні міксамеби копулюють між собою, утворюючи диплоїдні міксамеби. Очевид­но, копулюють різні за знаком статі (+) і (—). Злиття ядер (каріогамія) на­ступає слідом за плазмогамією. Копуляція гаплоїдних міксамеб є по суті своєрідний статевий процес. Міксамеби після кількох поділів стають гаме­тами, які зливаються попарно і утворюють зиготу. Статевий процес (плаз­могамія, або сингамія) у різних груп відбувається неоднаково. В одних ви­дів зооспори приблизно через 30 год дають міксамеби, а останні через 3—5 днів перетворюються у гамети. У інших спостерігається копуляція клітин, схожих на зооспори, а утворена зигота деякий час зберігає один довгий джгутик. У деяких видів зооспори перетворюються в гамети через 3—8 днів, а зигота несе два довгих джгутики. Зигота, як правило, позбавляється від джгутиків після каріогамії. Диплоїдні міксамеби потім сповзаються, утворюючи плазмодій.

У різних груп слизовиків процес утворення плазмодію з диплоїдних міксамеб дещо відмінний. Після Деякого періоду вегетативного життя плаз­модію, протягом якого диплоїдні ядра можуть поділятися, на ньому знову розвиваються спорангії. У представників, які ведуть паразитичний спосіб життя, як правило, спорангії не розвиваються. У циклі розвитку слизо­виків переважає диплоїдна фаза, гаплоїдними є лише спори, зооспори і міксамеби до плазмогамії. Плазмодій слизовика, а також зооспори та міксамеби живляться двояко: осмотично і захоплюванням твердих часток.

При несприятливих умовах існування зооспори і міксамеби здатні утворювати оболонку і переходити в стан спокою, перетворюючись у так звані мікроцисти. Це явище вперше описав російський ботанік Л. С. Ценковський. Мікроцисти пізніше при проростанні дають зооспори. Плазмодій за цих умов розпадається на окремі частини, так звані макроцисти, або склероції, які стають твердими і дуже стійкими. Макроцисти роками можуть перебувати в стані спокою, не втрачаючи життєздатності. Спори багатьох представників проростають лише після більш-менш тривалого пе­ріоду спокою. Відомі випадки проростання спор після 32 років з час\ їх збирання (види фуліго, стемонітис та ін.).

Різні види і групи слизовиків дуже відмінні за будовою спорангіїв, утворенням і будовою спор, їх проростанням, утворенням і поведінкою зооспор, утворенням плазмодію.

Запасними поживними речовинами у міксоміцетів є олії, глікоген, білки.

Поділ міксоміцетів на класи та менші таксономічні одиниці утруд­нюється багатьма обставинами. Слизовики мають деякі риси грибів (зовніш­ній вигляд спороношень, безхлорофільність і гетеротрофне живлення тощо). До половини XIX ст. велику кількість представників міксоміцетів зарахо­вували до грибів, та й тепер місце в системі деяких видів слизовиків ще не з’ясоване.

Велике значення для виділення цих нижчих рослин у самостійний від­діл мали праці А. де Барі (1859), Л. С. Ценковського (1863), Ростафинського (1875) та інших.

Досить поширеними сапрофітними представниками слизовиків є лі-когала, стемонітис, фуліго. Лікогала має плазмодій чер­воного кольору, який розвивається на трухлявій деревині. В пору спороношення утворюються круглі сіро-бурі плодові тіла — еталії. Капіліцій має вигляд зрослих і переплетених трубок, з поверхні бородавчастий. Спо­ри сітчасті або щетинисті.

У стемонітиса циліндричні щільно зближені спо­рангії, розташовані на ніжках, які продовжені у стовпчикніжчі рослини в спорангії. Капіліцій несправжній має вигляд густої сітки. Плазмодій білий або жов­туватий. Спори кулясті, фіолетові, коричневі чи сіруваті. На Україні дуже поширений стемонітис іржаво-бурий.

У фуліго еталії подушкоподібні, вкриті спільною червоно-коричнювато-жовтуватою або білою ламкою оболонкою. Нитки капіліція безбарвні, розгалужені, з розширеними вузлами. Спори фіолетові. У нас часто зустрічається фуліго перегородчастий.

Паразитичні слизовики спричинюють захворювання вищих рослин — пухлини чи гали на коренях. Плазмодій у них мікроскопічний і розвива­ється в окремих клітинах рослини-хазяїна, ніколи не утворює власної оболонки, а також спорангіїв і еталіїв, а розпадається на велику кількість спор, що звільняються після згнивання уражених органів рослини. До пара­зитичних форм належить плазмодіофора капустяна, яка паразитує на коренях капусти та інших видів родини хрестоцвітих.

Біологію плазмодіофори, її цикл розвитку вивчив у 70-х роках минулого століття російський учений М. С. Вороній. Паразит уражає коріння ка­пусти, яке розростається у великі пухлини і швидко загниває; рослина при цьому припиняє ріст і гине. Ця хвороба дістала назву кила капусти. Цикл розвитку збудника хвороби різні вчені описують по-різному. У за­гальних рисах його можна уявити так (рис. 44): у вологому грунті спори па­разита дають дводжгутикові зооспори, які можуть перетворюватися на міксамеби. Можливо, відбувається попарна копуляція зооспор або міксамеб, після чого відбувається зараження рослин. Голі протопласти плазмодіо­фори проникають у кореневий волосок або в клітини епіблеми, а далі у клі­тини кори, де кожний протопласт стає багатоядерним. Мікроскопічний пла­змодій може розпадатися на окремі частинки і амебовидним рухом прони­кати в сусідні клітини. Уражені тканини розростаються, стінки клітин руйнуються, живий вміст і поживні речовини клітин використову­ються паразитом. Як тільки на­стають несприятливі умови, плазмодій вкривається товсто­стінною оболонкою і переходить у стан цисти. Після деякого пе­ріоду дозрівання плазмодії утво­рюють численні спори. Перед утворенням спор відбувається редукційний поділ ядер. Спори потрапляють у грунт після заг­нивання коренів або разом з їх залишками, де перезимовують, а навесні проростають. Спори плазмодіофори дуже стійкі і мо­жуть зберігатися у грунті кіль­ка років. Як запобіжні заходи боротьби з цим захворюванням капусти застосовують овочеві сівозміни, а також вапнування грунту.

Другий паразит — спонгоспора є збудником хвороби порошистої парші картоплі. Хвороба проявляється у вигляді не­великих виразок на поверхні бульб, з яких висипається коричневий поро­шок спор паразита; нерідко бульби деформуються. Цикл розвитку цього паразита схожий на цикл розвитку плазмодіофори. Спонгоспора — об’єкт суворого зовнішнього і внутрішнього карантину.

Місце в системі паразитичних представників міксоміцетів (плазмодіофо­ра, спонгоспора) ще остаточно не встановлено. Часто їх зараховують до нижчих грибів — архіміцетів.

Філогенетично міксоміцети, очевидно, розвинулись із безбарвних амебоїдних чи джгутикових організмів. Доказом цього є наявність амебоїдних і джгутикових стадій у розвитку міксоміцетів. Утворення постійних плазмодіїв, спорангіїв, нерухливих спор пов’язане з пристосуванням мік­соміцетів до наземних умов існування. Паразитичні форми мають вторинне походження. У зв’язку з внутрішньоклітинним паразитизмом вони втра­тили здатність утворювати спорангії та еталії. Деяка подібність слизови­ків і нижчих грибів дає підставу для припущення про їх спільне походження від первісних безхлорофільних організмів.

Організми цього відділу є космополітами, поширені по всій поверхні землі, всюди, де є гниючі залишки рослин. Проте найкраще міксоміцети роз­виваються в лісах помірної зони.

Значення міксоміцетів у природі полягає в тому, що вони, як безхло­рофільні гетеротрофні організми, беруть участь у руйнуванні рослинного відпаду в лісах, рослинних залишків у грунті. Паразитичні види, як збудни­ки хвороб капусти, картоплі, завдають шкоди сільському господарству. Найбільш ефективними заходами боротьби з цими паразитами є запобіж­ні, зокрема агротехнічні (сівозміна, вапнування, дезинфекція грунту в пар­никах тощо).

Відділ червоні водорості

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 04-03-2012

Відділ об’єднує понад 2500 видів, які переважно мають багатоклітин­ну слань у вигляді простих або розгалужених ниток, кущиків, пластинок, іноді багатошарових, розчленованих на осьовий стовбур і бічні розгалуже­нвідділ червоні водоростіі нитки. У високоорганізованих представників вона розчленована на стебловидні й листковидні частини і має складну тканинну будову. Перифе­рійні шари такого талома складаються з дрібних корових клітин, багатих на хроматофори. Клітини внутрішніх шарів більші, хроматофорів не ма­ють і виконують механічну, запасаючу, функцію проведення поживних ре­човин. Клітини тканин крізь пори з’єднуються плазмодесмами. Багатоша­рова слань у більшості видів утворюється внаслідок розгалуження і наступ­ного зростання ниток. Взагалі всі типи анатомічних структур у червоних водоростей можуть бути зведені до різних систем ниток, які зростаються і складно галузяться. Ріст слані переважно верхівковий. Талом прикріп­люється до підводних предметів. Відомі види одноклітинні.

Однією з характерних ознак червоних водоростей є своєрідне забар­влення, зумовлене наявністю в хроматофорах, крім хлорофілу а і в, каро­тину і ксантофілу, ще двох специфічних пігментів — червоного фікоеритрину і синього фікоціану. Слань буває забарвлена у різні кольори — жов­туватий, яскраво-малиновий, темно-червоний, темно-фіолетовий, оливко­во-зелений та ін.

Будова клітини. Клітини червоних водоростей диференційовані на органели, мають цитоплазму, одне, рідше кілька ядер, хроматофори, вакуолі з клітинним соком. Цитоплазма пристінна, у ній в невеликій кількості зу­стрічаються білкові кристали, а також зерна багрянкового крохмалю. Хро­матофори численні, у нижчих представників зірчасті, з піреноїдами, а у вищих—пластинчасті, дисковидні, без піреноїдів. Продукт асиміляції—олія і багрянковий крохмаль. Від йоду крохмаль багрянок не синіє, а червоніє. Клітинні ядра дрібні (їх діаметр близько 3 мк, у деяких видів 30—35 мк), з одним ядерцем.

Клітинний сік містить різні органічні речовини — флоридозид (спо­лука галактози і гліцерину), маніт, у невеликій кількості прості цукри, дубильні речовини (у деяких видів) та ін.

Клітинна оболонка целюлозна, із значною домішкою пектинових ре­човин у верхніх її шарах. Пектинові речовини часто ослизнюються і утво­рюють навколо слані суцільну драглисту масу різної консистенції. У де­яких вона інкрустується солями кальцію, магнію, заліза і стає дуже твердою.

Розмноження. Характерна риса червоних водоростей — відсутність у циклі розвитку рухливих джгутикових стадій. Розмноження у них нестатеве і статеве. Нестатеве роз­множення відбувається не­рухливими голими спорами — моноспорами, тетраспорами і поліспорами. Моноспори властиві нижчим представни­кам. Вони утворюються по одній у кожному спорангії. Вищі представники розмно­жуються тетраспорами, які розвиваються по чотири в кожному спорангії. Поліспо­ри утворюються в спорангіях у великій кількості.

У різних видів і груп чер­воних водоростей тетраспорангії на слані розміщені неоднаково — рівно­мірно або скупченнями (сорусами) на коровій частині або на спеціальних виростах у деяких в особливих заглибленнях — концептакулах. Спори ви­падають із спорангіїв, осідають на дно, вкриваються оболонками і зразу проростають.

Статеве відтворення — своєрідна оогамія. Найчастіше на різних рос­линах формуються статеві органи — антеридії (чоловічі) і карпогони (жі­ночі). Антеридії — маленькі безбарвні клітини, часто розміщені гронами на кінцях розгалужених ниткоподібних гілок. З антеридія утво­рюється одна гола, без джгутиків, статева клітина — спермацій, який піс­ля звільнення з антеридія пасивно переноситься водою до карпогона. Карпогон у представників класу бангієвих майже не відрізняється від зви­чайних вегетативних клітин (він трохи більшого розміру), а в представни­ків класу флоридсвих має колбовидну форму і складається з розширеної черевної частини, в якій міститься хроматофор і ядро, і довгої ниткоподіб­ної частини — трихогіни, заповненої безбарвною цитоплазмою.

Карпогони розміщені на спеціальних карпогонних нитках або в концептакулах. В кожному карпогоні розвивається по одній яйцеклітині. Три-хогіна карпогона є органом уловлювання спермація. Спермацій прилипає до трихогіни, вкривається оболонкою, вміст його переливається у трихогіну і далі в черевну частину карпогона. Тут відбувається запліднення яй­цеклітини, і зигота без проходження періоду спокою починає ділитися, дає особливі спори — карпоспори (іноді їх називають спорами статевого роз­множення). У більшості видів карпоспори розміщені купками, які називають цистокарпіями; у деяких видів вони вкриті нитками слані. Карпоспори і цистокарпії у різних червоних водоростей розвиваються неоднаково. Можна виділити кілька способів утворення карпоспор і цистокарпіїв.

Одна або кілька гаплоїдних карпоспор (2—32) розвиваються безпо­середньо в черевній частині карпогона із заплідненої яйцеклітини. Цей най­простіший спосіб спостерігається у представників класу бангієвих.

Після запліднення з черевної частини карпогона виростають прості або розгалужені нитки — гонімобласти. В них утворюються поперечні пе­регородки», і в кінцевих клітинах ниток (карпоспорангіях) розвивається по одній гаплоїдній карпоспорі. Гонімобласти, звичайно, розташовані більш-менш щільно, утворюють клубочки цистокарпіїв. Такий спосіб формуван­ня цистокарпіїв властивий представникам нємаліонових водоростей.

Ядро заплідненої яйцеклітини ділиться без редукції кількості хро­мосом і дає численні диплоїдні ядра. В цей же час із черевної частини карпогона виростають короткі або довгі нитки, які називаються ообластемними. В них переходять диплоїдні ядра разом з цитоплазмою. Ообластем­ні нитки ростуть уздовж тіла водорості і зливаються з деякими вегетатив­ними клітинами, так званими допоміжними, або ауксилярними, клітинами. Злиття ядер тут не буває, а весь вміст допоміжних клітин йде на ут­ворення цистокарпіїв з диплоїдними карпоспорами. В одних видів є тільки одна або дві ауксилярні клітини, розміщені поблизу карпогона, а в інших їх може бути декілька, розкиданих по талому безладно і на відстані від кар­погона. В деяких видів ообластемна нитка після злиття з першою ауксилярною клітиною продовжує рости і досягає інших клітин, зливається з кожною, даючи кілька цистокарпіїв. Цей спосіб властивий більшості чер­воних водоростей.

Біологічна суть ускладнення статевого процесу у вищих представників червоних водоростей (утворення ообластемних ниток, злиття їх з аукси­лярними клітинами та ін.), очевидно, полягає в тому, що при цьому більше утворюється карпоспор, підвищується енергія розмноження водоростей. Обмежена кількість ауксилярних клітин (1—2), але в безпосередньому сусідстві з карпогоном більш надійно забезпечує утворення цистокарпіїв і вказує на більш високий рівень еволюційного розвитку тих водоростей, яким властиве це явище.

Деякі ботаніки вважають, що такі структури, як гонімобласти, ообластемні нитки, є новим, особливим нестатевим поколінням — карпоспорофітом. Карпоспорофіт недовговічний, веде паразитичний спосіб життя, живить­ся за рахунок ауксилярних клітин чи материнської рослини. Розвиток карпоспорофітів та їх будова своєрідні у різних систематичних груп.

З диплоїдних карпоспор утворюється спорофіт — особина, яка здатна розмножуватися тільки нестатево — тетраспорами. Тетраспори гаплоїдні і при проростанні утворюють статеву генерацію — гаметофіт. Правильне чергування поколінь, коли спорофіт і гаметофіт є окремими і морфологічно подібними рослинами, спостерігається тільки у вищих представників. У нижчих представників чергування поколінь немає; рослини гаплоїдні, диплоїдна лише зигота, яка ділиться редукційно, даючи гаплоїдні карпоспори.

Класифікація. Червоні водорості класифікують на підставі таких оз­нак, як будова слані, особливості циклу розвитку, будова органів розмно­ження та ін. їх поділяють на два класи: бангієві і флоридові. Загальна кіль­кість порядків—близько 11, родин — понад 50, родів — близько 400.

Клас циклоспорові

0

Автор: admin | Розділ: Нижчі рослини | 02-03-2012

До цього класу належать бурі водорості, в яких немає чергування поколінь (генерацій). Вони позбавлені спор. Водорость, яка є диплоїдною, розмножується тільки статево (оогамно).

Таломи великі і мають складну морфологічну й анатомічну будову. Подібно до ламінарієвих у них спостерігається виразна диференціація тканин.

Статеве відтворення — оогамія. Статеві органи розвиваються в спе­ціальних заглибленнях талома — скафідіях, які або розміщені групами по всій поверхні, або сконцентровані в спеціальних виростах — рецепта-кулах. Наростають рослини внаслідок поділу однієї верхівкової клітини.

Клас має один порядок — фукусові, який об’єднує понад 30 родів. Типовий представник — фукус. Види фукуса мають плоску, дихотомічно розгалужену, шкірястої консистен­ції багаторічну слань до 1,5 м завдовжки. Основа слані розширена в своє­рідну підошву (стопу), якою рослина при­кріплюється до каменів. З боків талома містяться повітряні пухирі, за допомогою яких рослина утримується у вертикаль­ному положенні. На кінцях розгалужень талома розміщені скафідії, в яких містять­ся ниткоподібні вирости — парафізи, а між ними — оогонії (жіночі скафідії) або ан­теридії (чоловічі скафідії). Оогонії й анте­ридії закладаються без редукційного по­ділу. Він відбувається під час утворення гамет. Є види фукуса з одностатевими і двостатевими скафідіями.

Запліднення і розвиток зиготи відбуваються у воді поза рослиною. Після дозрівання антеридії й оогонії випадають із скафідіїв у воду, статеві клітини звільняються, і сперматозоїди хемотаксично рухаються до яйцеклітини. Зигота без періоду спокою проростає у нову рослину — спорофіт. В циклі розвитку фукуса немає чергування генерації, але відбувається зміна ядерних фаз. Сама водорость є диплоїдною, гаплоїдними є лише гамети. Деякі дослідники вважають, що фукус має дуже редукований гаметофіт, який представлений гаметами і вистільним шаром клітин особливих заглиблень — концеп­такул.

Рід фукус представлений багатьма видами, поширеними у пів­нічних морях, зокрема в Балтійському, наприклад фукус роздутий, фукус пухирчастий та ін.

До фукусових належать також цистозира, саргас, аскофіл.

Цистозира рясно росте у прибереж­ній зоні Чорного моря на глибині 0,5—30 м у вигляді розгалуженого кущи­ка завдовжки до 1 м, на коротких галузках якого групами чотковидно розташовані повітряні пухирі. В оогоніях розвивається тільки по одній яйцеклітині.

Саргас зовні дуже схожий на вищу рослину. Багаторічний, добре диференційований талом складається з короткої стеб­лової частини, численних довгих гілок або листоподібних утворів і корот­ких гілок з плавальними повітряними пухирями. Водорость може відри­ватись від субстрату і накопичуватися уводі у великій кількості. Зокрема, це відбувається в Саргасовому морі (Атлантичний океан). Види саргаса (близько 250) поширені в теплих морях і океанах.

Аскофіл поширений в північних морях. Має ви­гляд дихотомічно розгалуженого кущика завдовжки до 1 м. Рослина дво­домна. В оогоніях розвивається по 4 яйцеклітини.