Порядок гречкоцвіті

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 22-04-2012

До складу цього порядку різні систематики включають різне число родин. В найновіших системах до порядку відносять звичайно тільки од­ну родину гречкових. Тип будови квітки, зокрема характер розташуван­ня тичинок проти листочків оцвітини, наявність дуже розвинутих прилист­ків, що зростаються в розтруб, і ряд інших рис будови свідчать про близь­кість гречкових до шовковичних; отже, можливо, що ці два порядки розви­нулись паралельно від якихось спільних предків. Раніше гречкоцвіті зближували з багатоматочковими.

Родина гречкові ( Polygonaceae). Трави, рідше кущі або дере­ва (в тропіках). Листки з прилистками, які, зростаючись, утворюють роз­труб. Квітки у волотях, китицях і колосках з простою три-, шестичлен­ною оцвітиноюРодина гречкові; тичинок 3-9; маточка складається з двох-трьох пло­долистків; зав’язь напівнижня; плід — горішок, насіння з мучнистим ендоспермом; зародок прямий або зігнутий.

Гречкові — велика (понад 800 видів і близько 40 родів), в основному позатропічна родина. В її складі є лікарські, овочеві, круп’яні і дубиль­ні рослини. Характерною рисою майже всієї родини є наявність у листках і молодих пагонах оксалату кальцію, а в підземних органах — танідів.

Гречка посівна (Fagopyrum sagittatum, або F. esculentum) — важлива круп’яна і медоносна рослина, що походить, очевидно, з Східної Азії. Це однорічна рослина, 30-70 см заввишки, стебло галузисте, червонувате; квітки блідо-рожеві, оцвітина складена з 5 листочків; тичинок 8 (а не 9 — випадок порушення закону кратних відношень); плід — тригранний горішок; насіння з великим мучнистим ендоспермом. Запилюється бджо­лами.

ЩавельЩавель (Rumex) налічує близько 200 видів, з яких в Україні є 24. Багаторічні або однорічні рослини. Оцвітина шестичленна, у два кола, листочки внутрішнього кола, розростаючись, щільно оточують горішок; тичинок 6. Ростуть щавлі на луках, біля водойм, часом у лісах або як бур’я­ни. Розводять як овоч щавель кислий (R. patientia). Як бур’яни в нас поши­рені: на луках щ. кінський (R. confertus), на городах, у садках — щ. до­машній (R. domesticus), на піскуватих вогких місцях — щ. гороб’ячий (R. acetosella).

Ревінь (Rheum) налічує близько 40 видів, поширених переваж­но в горах Східної, Середньої і Центральної Азії; в Україні є тільки в куль­турі. Це багаторічники з міцним кореневищем і великим листям; тичинок 9; горішок трикрилий. Ревінь культивують як ранні овочеві, лікарські і часом декоративні рослини. У нас найчастіше розводять ревінь лікарсь­кий (R. officinale), p. пальчастий (R. palmatum).

Гірчак (Polygonum) — великий рід, що налічує понад 250 видів, з яких в Україні є близько 90. Оцвітина забарвлена; тичинок 4-8. Багаторіч­ні або однорічні трави, що ростуть на вогких місцях, по берегах водойм, біля канав, на пісках, луках, на засмічених місцях. Найбільш поширені такі: спориш (P. aviculare) — повсюдний бур’ян, водяний, або собачий, перець (P. hydropiper), що росте вздовж канав і на вогких місцях; уся рос­лина має пекучий смак; ракові шийки (P. bistorta), що росте на вологих луках і болотах.

Джузгун, або кандим — своєрідні безлисті кущі з головчастими суцвіттями. Поширені на пісках, переважно в Серед­ній Азії, де ростуть разом з саксаулом, піщаною акацією та іншими росли­нами.

Порядок кропивоцвіті

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 20-04-2012

Об’єднує 6 близьких між собою родин, з яких 4 (шовковицеві, коноп­леві, кропивові і в’язові) розглянуто нижче. Рисами примітивної (архаїч­ної) організації цього порядку є такі ознаки, як однопокривність або безпокривність квіток, халазогамія, анемофілія й ін. Деякі систематики трак­тують ці риси не як первинні, примітивні, а як вторинні. Кропивоцвіті зближують тепер не з букоцвітими, а з гамамелідовими. Основним аргумен­том проти зближення з букоцвітими є те, що в останніх зав’язь нижня, а в кропивоцвітих здебільшого верхня.

Родина шовковицевіРодина шовковицеві. Дерева, кущі, рідше трави, з черговими листками і прилистками, які часом дуже розростають­ся. Квітки одностатеві, рослини часом дводомні; оцвітина дво-, шести- або частіше чотиричленна; тичинок 2-6; маточка складається з двох плодо­листків, зав’язь верхня, нижня або напівнижня; плоди — горішки або кіс­тянки, які часто зростаються між собою і з м’ясистою віссю суцвіття у ви­гляді супліддя. Шовковицеві – велика (понад 1500 видів), в основному тропічна, родина обох півкуль. Об’єднує багато цінних, важливих для тропіків, технічних, харчових, текстильних і інших корисних рослин.

Шовковиця (Morus) налічує близько 12 видів, з яких найбільше відома шовковиця біла (М. alba) — дерево до 10-15 м заввишки з лопате­вими листками, родом з Китаю; тут розводять її з давніх часів, листя йде на годівлю шовковичного шовкопряда, супліддя — в їжу. В Європу шовко­виця попала ще на початку нашої ери. На Україні культивується для цілей шовківництва і як приса­дибне дерево.

Фікус (Ficus) — великий тропічний рід, що налічує близько 1000 видів, з яких найбільше відомі такі: кімнатний фікус (F: elastica); на бать­ківщині (Індонезія) це могутнє дерево, з характер­ними дошковидними коренями-підпорками. Баньян, або бенгальський фікус (F. bengalensis), також ро­дом з островів Індонезії. Цікавий тим, що розвиток нової рослини з насінини починається на його ж гілках як епіфіта; повітряні корені, які виникають на епіфіті, розвиваючись, досягають землі, міцні­ють і, наче могутні колони, підтримують величезну крону дерева.

Цікавий з біологічного і з економічного боку інжир, або винна ягода (фіга) (F. сагіса),— неве­лике дерево, родом з Середземномор’я; супліддя грушовидної форми, солодкі, поживні (у в’яленому вигляді дуже смачні). Інжир здавна культивують у Криму і на Кавказі; місцями він дичавіє.

Родина коноплеві. Дводомні рослини з лопатевими або пальчастороздільними листками з прилистками. Квітки дрібні, зібрані у волоті або головки; тичинкові квітки з п’ятироздільною прос­тоюРодина коноплеві оцвітиною з п’ятьма тичинками; маточкові — без оцвітини або з ці­лісною плівчастою оцвітиною, верхньою зав’яззю і двома нитковидними приймочками; плід — горі­шок; зародок у насінині зіг­нутий або згорнутий. Коноп­леві мають тільки два роди — коноплі (Cannabis) і хміль (Humulus); обидва походять з Південної Азії.

Коноплі (С. sativa) — од­норічна рослина до 2-4 м заввишки, яку здавна і ши­роко культивують як пря­дивну і олійну. Чоловічі рос­лини з великими волотями називаються плоскінню, вони нижчі за жіночі і достигають раніше; жіночі звичайно вищі і більш розгалужені, квітки в дрібних головках, у пазу­хах листків. Стебла конопель мають міцні луб’яні волокна, які йдуть на виготовлення вірьовок, полотна, парусини тощо. У насінні міститься до ЗО—35% жирної олії, що йде в їжу і на технічні цілі; макуха йде на годівлю худобі.

Хміль (H. lupulus) — витка багаторічна рослина з жорсткими стеблами до 5—6 м завдовжки. Тичин­кові квітки зібрані у во­лоті, маточкові — в голов­ки; покривні листки при до­стиганні плодів дуже роз­ростаються; тоді суцвіття стають схожими на шишки хвойних. Плоди і луски ши­шок покриті кулястими за­лозками, які містять хме­льову гірку речовину і ефір­ну хмельову олію. Хміль росте дико; його також культивують (на Житомир­щині, Київщині) для потреб пивоварної промисловості. Хмельова гірка речовина надає пиву специфічного смаку.

Родина кропивові. Трави, рідше дерева або кущі з черговими або супротивними листками з прили­стками. Квітки одностатеві, рослини однодомні, рідше дводомні; Родина кропивовіоцвітина чотиричленна; тичинок 4 з загнутими всередину нитками; маточка скла­дається з двох плодолистків, зав’язь верхня, насінний зачаток прямий. Кропивові переважно тропічна родина, що налічує понад 700 видів, з яких тільки деякі види ростуть у північних широтах. У багатьох кропивових розвинуті жалкі волоски і міцні луб’яні волокна.

У нашій флорі найбільше поширені кропива велика, або дводомна (Urti­ca dioica); це багаторічна рослина, що часто зустрічається у нас як бур’ян біля селищ і в засмічених гаях; кропива жалка — однорічний бур’ян у занедбаних садах, на городах і біля садиб.

Родина в’язові. Дерева або (рідше) кущі, з прости­ми, найчастіше несиметричними листками. Квітки в пучках або поодинокі, дрібні, мало виразні, дво- або одностатеві, з простою чотири-, дев’ятичленною оцвітиною; тичинок 4-9; маточка одна, зав’язь верхня. Плід — кістян­ка або сплюснутий крилатий горішок (крилатка).

В’язові об’єднують 15 родів і понад 150 видів, поширених у теплому і помірному кліматі обох півкуль.

У широколистих лісах ростуть як домішка до інших порід в’яз (Ulmus laevis) і ільм (U. scabra) — високі дерева до 30 м висотою. Меншим деревом є берест (U. foliacea), який зустрічається часто в байрачних лісах і перелісках по схилах степових балок. Усі три види в’язових майже скрізь уражує голландська хвороба (графіоз).У садах і парках України часто культивують ще каркас західний, родом з Північної Америки. У лісах Криму (нижній гірський пояс) зустрічається дико каркас голий; плід у каркасів — кістянка.

Порядок казуариноцвіті

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 18-04-2012

Своєрідні, дуже цікаві рослини як за походженням, так і за географіч­ним поширенням. Систематики Веттштейн, Енглер, Кузнецов розглядають казуаринові як найбільш примітивну і давню групу Порядок казуариноцвіті і ставлять їх на початку системи дводольних. Ознаками примітивності вважають відсутність справж­ньої оцвітини, наявність специфічної будови суцвіть, багатоклітинного архе­спорій, халазогамії, ряду первісних рис у будові продихів, провідних пучків і ін. У пізніших системах — Галліра і Гетчінсона — казуаринові поміще­ні всередині дводольних. Автори найновіших систем — зарубіжні і радянсь­кі систематики (Гроссгейм, Тахтаджян) розглядають казуаринові як гру­пу, що має не первинні, а вторинні ознаки, зв’язані з ксерофітними умо­вами їх життя. Проте за будовою і циклом розвитку гінецея, за структурою оболонок мікроспор, наявністю великого макроспорангію і за іншими оз­наками казуаринові дуже близькі до восковникових, а також горіхових і березових, квітки яких є, очевидно, не спрощеними, а первинно простими. Вони є однією з примітивних філем дводольних.

Родина казуаринові. Дерева, почасти кущі, за зовнішнім виглядом нагадують хвощі. Гілки їх кільчасті, членисті, ребристі, пониклі (як пір’я в птахів казуар, від чого й виникла назва). Листки редуковані, у вигляді лусок, кільчасті. Квітки одностатеві, дуже прості. Тичинкові складаються з однієї тичинки і двох лускуватих лис­точків оцвітини, зібрані кільцями в колосовидні суцвіття, маточкові — без оцвітини, зібрані в головки або шишечки; маточка одна, складена з двох плодолистків; зав’язь двогнізда, але одне гніздо недорозвинене; приймо­чок дві, нитковидні. Плід сухий, нерозкривний, з криловидним придатком на кінці; насіння без ендосперму.

Родина казуаринові має тільки один рід казуарина, що налічує близько 60 видів, поширених в Австралії, Індонезії, на островах Фіджі, Маскаренських і Новій Каледонії. Ростуть казуарини переважно в посушливих умовах, на кам’янистих, часом засолених місцях. Прак­тичне значення їх невелике. Деревина йде на виготовлення меблів, кора — для дублення шкур. Окремі види розводять як декоративні.

Клас дводольні

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 16-04-2012

Клас дводольні Поділ покритонасінних на дводольні й однодольні в історії система­тики має свої традиції. Відміни між однодольними і дводольними були по­мічені дуже рано. Проте тільки під кінець XVII ст. англійський ботанік Джон Рей уперше надав цій ознаці (наявності однієї або двох сім’ядолей) чіт­ко систематичного значення і поклав її в основу поділу квіткових. Цей поділ закріпився і в більшості наступних як натуральних, так і еволюційних систем аж до наших днів. Правда, в окремих працях з систематики додарвінівського періоду були спроби обійтись без поділу квіткових на два класи за ознакою кількості сім’ядолей. Але з системах таких відомих ботаніків, як Жюссьє і Декандоль, цей поділ зберігся. Зберігся він і у відомих філогене­тичних системах Енглера, Веттштейна, Пулле, Гетчінсона і ін., де однодоль­ні і дводольні фігурують як два класи покритонасінних. З російських систе­матиків цей поділ приймали Горожанкін, Голенкін, а нині — і Тахтаджян. Проти поділу покритонасінних на дводольні й однодольні висловлювались Кузнецов, Козо-Полянський і Гроссгейм. Основне заперечення їх проти поділу покритонасінних зводиться до того, що обидва класи мають ряд спіль­них рис, що між ними немає різкої різниці, а навпаки, є багато перехідних форм.

Ми поділяємо погляд радянського ботаніка Виноградова про те, що обидва класи покритонасінних виникли від спільного предка досить давно і розвивались паралельно і незалежно. Виноградов вважає також, що озна­ки однодольності і дводольності виникли в предкової групи раніше відособ­лення цих двох класів.

Клас дводольних, крім наявності двох сім’ядолей у зародку більшості його представників, має ще такі характерні риси: сітчасте жилкування лист­ків; особливу твірну тканину — камбій, що міститься між ксилемою і флое­мою в стеблі і корені і зумовлює більш або менш тривалий їх ріст у товщи­ну; провідні пучки здебільшого мають циклічне розташування, тоді як в одно­дольних вони найчастіше розміщені безладно; головний корінь, що розви­вається з зародкового корінця, у більшості дводольних зберігається, не відмирає так рано, як в однодольних; квітки в дводольних здебільшого 5-членного або 4-членного типу, тоді як в однодольних вони найчастіше 3-членні. Дводольні охоплюють майже 4/5 усіх покритонасінних, налічують понад 160000 видів, що об’єднуються в 260-270 родин і велике число порядків. У різних системах число порядків різне і коливається від 45 до 75.

Порядок ефедрові

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 15-04-2012

Має одну родину ефедрові з одним родом ефед­ра (Ephedra), що охоплює близько 40 видів, поширених у посушливих об­ластях північної півкулі. У південну півкулю заходять тількиефедра окремі види.

Ефедрові — невисокі, звичайно дуже галузисті кущі, напівкущі, рід­ше деревця, з прутовидними, членистими ребристими гонами, що нагадують хвощі. Листки дрібні, лусковидні, редуковані. Стробіли різностатеві, рослини звичайно дводомні. Чоловічі стробіли мають вигляд дрібніших шишечок, або «суцвіть», що складаються з кількох пар черепичасто роз­ташованих лусок. У пазусі кожної пари лусок є по одній чоловічій «квіт­ці». Кожна така «квітка» складається з одного мікроспорофіла (тичинки), що несе до 8 мікроспорангів (пилкових мішків), які відкриваються не щілиною, а овальною діркою.

Жіночі «суцвіття» складаються всього з 1-3 «квіток», а кожна «квіт­ка» — з 1-3 насінних зачатків, оточених 2-3 парами «приквітків», зрос­лих при основі. Насінний зачаток має нуцелус з ендоспермом і 2-5 архе­гоніями. Зовні нуцелус оточений двома покривами, з яких внутрішній — тонший, витягнутий у довгу мікропілярну трубку, що зовні схожа на стовпчик маточки, але звичайно іншого походження. Після запліднення з насінного зачатка розвивається насінина, що має здебільшого вигляд соко­витої ягоди, оскільки зовнішній покрив насінного зачатка і приквіткові луски стають м’ясистими, соковитими. Але в деяких пустинних видів ефед­ри зовнішній покрив, розростаючись, стає сухим, а не соковитим, що сприяє розсіванню насіння вітром. У степовій зоні Європейської частини росте ефедра двоколоса, або «кузьмичева трава» (F. distachya) — низький (до 20—30 см), дуже галузястий кущ, з тонкоребристими зеленувато-жов­тими гонами. Насіння має вигляд яскраво-червоної ягоди, яку охоче пої­дають птахи. Молоді гони містять алкалоїд ефедрин, що використовується в медицині.

Порядок гінкгові

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 11-04-2012

Гінкгові є в основному викопною групою часів мезозою. У наші часи ця колись велика група рослий представлена одним родом гінкго (Ginkgo) з єдиним видом — гінкго дволопатевий (Ginkgo biloba), що належить гінкгодо родини гінкгових (Ginkgoaceae). У минулому G. biloba і близькі до нього форми жили у верхньому тріасі, максимуму свого розвитку досягли в юрі. Ще в третинний період гінкго був поширений майже по всій північній півкулі. Але з настанням льодовикового періоду ареал його почав помітно скорочуватись. Тепер гінкго зберігся тільки в культурі; зокрема, у Ки­таї культура його відома з незапам’ятних часів. Тут і в інших країнах Східної Азії його вирощують часто біля храмів і вважають священним де­ревом. У країнах Західної Європи гінкго розводять як цікавий релікт у ботанічних садах і парках. Він добре росте на Кавказі і в усіх районах України, від Ялти і Одеси до Києва і Сум.

Гінкго — високе дерево, до ЗО-40 м заввишки, з пірамідальною, а в старішому віці розлогою кроною і гладенькою темно-сірою корою. Листки розміщені на видовжених гонах розсіяно, а на кінцях укорочених гонів — пучками. За анатомічною будовою гони дуже різняться. У видовжених гонів деревина твердіша, серцевина і кора мало розвинуті, у вкорочених — навпа­ки. Вторинна деревина в стовбурі гінкго добре розвинута і становить його основну масу. Вона складена з трахеїд з округлими облямованими но­рами. Річні кільця і камбій добре виражені. Анатомічна будова кореня дуже схожа на будову стебла. У різних частинах стебла, кореня і в листках гінкго є, як і в хвойних, численні секреторні клітини і смоляні канали та порожнини, але вони є лізигеннимн, тобто утвореними внаслідок розчинен­ня маси клітин. Листки гінкго черешкові, з своєрідною віялуватою плас­тинкою, більш або менш цілісною (в листків укорочених гонів) або дво­лопатевою (в листків довгих гонів). Жилки численні, дихотомічно розгалу­жені. На зиму листки опадають.

Гінкго — дводомна рослина. Мікроспорофіли виникають на вкороче­них гонах і зібрані в звислі стробіли, або сережки. Кожний мікроспорофіл складається з ніжки і двох спорангіїв, наповнених мікроспорами. Мікро­спорофіли нерідко називають ще тичинками. Мікроспори (пилок) у гінкго еліптичної форми, покриті двома оболонками, з яких внутрішня (інтина) тонша, а зовнішня (екзина) товща. Проростання мікроспор починається (як і в саговників) усередині мікроспорангія. Проросла мікроспора дає по­чаток трьом клітинам: проталіальній, антеридіальній і гаусторіальній.

Макроспорофілн також виникають на кінцях укорочених гонів у па­зухах листків, але не зібрані в стробіли. Кожний макроспорофіл складаєть­ся з насінного зачатка (макроспорангія) і особливого валика, або комірця, при основі. Насінні зачатки сидять звичайно по два на особливій ніжці. Будова насінного зачатка така ж сама, як і в саговннка: досить товстий інтегумент, витягнутий на верхівці в мікропіле, нуцелус і заросток з архе­гоніями. Над нуцелусом міститься пилкова камера.

Пилок, попавши через мікропіле в пилкову камеру, починає розви­ватись. Із гаусторіальної клітини, яка виникає ще в мікроспорангії,утво­рюється коротка пилкова трубка (гаусторій), яка своїми тонкими відрост­ками прикріплюється до нуцелуса. Антеридіальна клітина в цей час дає початок двом великим багатоджгутиковпм сперматозоїдам. Проталіальна клітина зникає (розпливається). Після злиття одного з сперматозоїдів з яйцеклітиною із зиготи розвивається зародок, а весь насінний зачаток пе­ретворюється в насінину. Зовні насінина покрита досить товстим м’ясис­тим шаром, під яким лежить шар кам’янистих клітин, що захищає її. Усе­редині є досить великий зародок з двома сім’ядолями, оточений масивним ендоспермом (залишком заростка); його клітини наповнені крохмалем. На­сіння гінкго їстівне, але м’ясистий, багатий на олію і ароматичні речови­ни шар часто має неприємний запах згірклої олії.

Гінкго являє великий науковий інтерес як релікт минулих геологіч­них епох. Архаїчними ознаками в організації гінкго є наявність дихото­мічного жилкування листків і запліднення яйцеклітини рухливими спер­матозоїдами. З практичного боку гінкго є цікавою й оригінальною декора­тивною рослиною, яку розводять у садах і парках.

Порядок кордаїти

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 09-04-2012

Кордаїти — давно вимерлі рослини, що жили здебільшого в палеозої і найбільшогокордаїти свого розквіту досягли в пермо-карбоні. Вони утворювали ве­ликі дрімучі ліси, подібні до сучасних хвойних лісів. Це були рівні висо­кі дерева до 20-ЗО м висотою з порівняно тонкими (до 1 м завтовшки) стов­бурами (рід Cordaites). На верхівці дерева галузились і несли густу крону з гілок, покритих простими цілокраїми листками, лінійними, стьожко-видними або лінійно-ланцетними, які досягали іноді 0,5-1 м в довжину при ширині 10-20 см; дрібніші листки були 1-2 см завдовжки. Розміщувались вони на пагонах спірально, досить густо; після опадання їх залишав­ся помітний рубець з подушечкою під ним. Жилкування листків неясно ди­хотомічне, майже паралельне; продихи розміщувались на нижній поверхні листків. Наявність потовщеного епідермісу і досить товстої гіподерми свід­чить про добре виявлену ксероморфну структуру будови листків кордаїтів.

Анатомічною будовою стовбурів кордаїти наближалися, з одного бо­ку, до саговників, а з другого — до араукарієвих. Вони мали добре роз­винуту серцевину, порівняно слабо розвинуту первинну деревину, товсту вторинну деревину і товсту кору. Наявність камбіального шару свідчить про здатність кордаїтів до вторинного потовщення. Первинна деревина (ксилема) складалася з спіральних, кільчастих і драбинчастих трахеїд, вторинна — з трахеїд з облямованими порами. Однак між первинною і вто­ринною деревиною немає різкої межі. Річні кільця в кордаїтів також май­же не виявлені.

Кордаїти були різноспоровими рослинами, однодомними або дводом­ними, але завжди різностатевими. Мікро- і макроспорофіли були зібрані в окремі стробіли (шишки), а останні — в сережки або рідкі колоски.

Насінні зачатки і насіння мали білатерально симетричну будову, тобто були сплощеними і по краях крилатими. У давніших форм насіння було з широкими крилами, у пізніших — з вузькими. Насінний зачаток був по­будований за типом «саговників і гінкго. Зовні він мав більш або менш тов­стий покрив, що майже покривав нуцелус, усередині нуцелуса містився ендосперм, або заросток, з архегоніями у верхній частині. Насінний зача­ток мав також мікропіле і пилкову камеру, в якій знаходилися мікроспори з добре помітними проталіальними і антеридіальними клітинами. Проте ні пилкової трубки, ні зародка там не знаходили. Припускають, що спер­матозоїди мали джгутики і досягали архегоній безпосередньо, пересува­ючись у рідині. Із насінних зачатків розвивалось насіння, дуже схоже на насіння насінних папоротей.

Порядок бенетити

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 05-04-2012

БенетитиБенетити — вимерла група мезозойських рослин, що жили з тріасу по крейди. Максимуму свого розвитку досягли в юрський період і на почат­ку крейди. Це була велика група рослин (до ЗО—40 тис. видів), поширених майже по всій земній кулі. Своїм зовнішнім виглядом вони схожі на саговників і почасти на насінні папороті. Стебла окремих родів були тонкі та дов­гі і нагадували стебла деяких насінних папоротей. У Williamsoniella тонкі стебла до того ж дихазіально галузились, що є дуже рідкісним явищем серед голонасінних. В інших родів стебла були короткі, товсті, бульбовидні або кулясті, покриті панциром з опалих листків.

За анатомічною будовою стебла бенетитів також були близькі до саговників і насінних папоротей. У центрі стебла була добре розвинута серце­вий:!, часто з смоляними каналами, оточена первинною і вторинною дереви­ною. Деревина (ксилема) складалася переважно з драбинчастих трахеїд, почасти також із спіральних та точкованих, і вузьких променів. Між де­ревиною (ксилемою) і лубом (флоемою) було камбіальне кільце; отже, у бенетитів була здатність до вторинного потовщення. Однак, кільця де­ревини і луба в них були порівняно вузькі.

Листки бенетитів були пірчасті, рідше прості, шкірясті, загалом схо­жі з листками саговників. Бенетити відрізнялися від саговників насамперед тим, що в них були своєрідні ентомофільні стробіли (шишки), здебільшого двостатеві, які складалися з мікро- і макроспорофілів. Рідше вони були од­ностатевими і містилися в пазухах листків або прикріплювались спеціаль­ними ніжками до стебел. Будова двостатевого компактного стробіла, або «квітки», була така. У центрі стробіла знаходились макроспорофіли, їх оточували мікроспорофіли. Зовні стробіл був покритий «прицвітними» листка­ми. Кожний макроспорофіл мав тільки один макроспорангій, або насінний зачаток, на більш-менш довгій ніжці. Між макроспорофілами містилися неплідні луски, на верхівці здебільшого розширені у вигляді щитка. Насінний зачаток складався з нуцелуса, усередині якого, певно, містився жіночий заросток (гаметофіт). Зародок мав дві сім’ядолі. Зовні насінний зачаток мав покрив (інтегумент), витягнутий на верхівці в більш-менш довгу трубку з отвором (мікропіле) на кінці.

Мікроспорофіли, як і вегетативні листки, мали пірчасту будову. На їх листочках у два ряди розміщалися мікроспорангії, які, на відміну від саговішків, утворювали синангії, тобто зросталися в камери.У кожній камері було дуже багато мікроспор. Камера відкривалась отвором на нижньому кінці. Цікаво, що мікроспорофіли до достигання спорангіїв були згорнуті, як вайї папоротей; потім вони розпрямлялися. З численних викопних решток бенетитів найкраще вивчені пред­ставники таких родів, як Cycadoidea, Bennettltes, Williamsoniella та Wielandiella.

Порядок саговники

2

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 03-04-2012

Саговники, або цикадові, відомі як у сучасній флорі, так і у викопно­му стані. Численні рештки відбитків листків і стебел цикадового типу ві­домі вже з карбону і пермо-карбону. Особливого поширення саговники на­були вПорядок саговники мезозої; найбільший розквіт їх припадає на юрський період. У наші часи саговники збереглися подекуди в тропіках і субтропіках Південно-Східної Азії, Африки, Америки і Австралії. Всього на земній кулі відомо тепер близько 100 видів, що нале­жать до 9 родів і 1 родини з двома підродинами.

Саговники є деревовидними рослинами з колоноподібним негалузистим або мало галузястим стовбуром, що зрідка досягає 20 м заввишки. У деяких видів стовбур короткий, бульбовидний або редькоподібний, заглиблений частково або повністю в грунт. На верхівці стовбура є крона з великих, зде­більшого пірчастих, шкірястих, до 2—4 м завдовжки листків. Цікаво, що молоді листки спочатку равликоподібно згорнуті, як у папоротей. Саговни­ки зовні схожі на деревовидні папороті і пальми. Але з папоротями вони близько споріднені, тоді як з пальмами тільки схожі зовнішнім виглядом.

Стовбур саговників має складну анатомічну будову. У центрі його міститься добре розвинута серцевина, багата на крохмаль. Деревина мало розвинута і складається з трахеїд. Провідна система складе­на з колатеральних пучків. Кора добре розвинута, товста; рослини здатні до вторинного потовщення.

За формою і будовою макроспорофілів родина саговникових поділяється на дві підродини: саговники і замієві.

Саговники, або цикадові, характеризуються тим, що їх макроспорофіли не зібрані в шишки (стробіли). Вони мають вигляд звичайних вегетативних листків пірчастої будови, але звичайно значно дрібніші, без хлорофілу, жовтуватого кольору; у нижній частіші вони несуть з боків по 2-8 насінних зачатків. До складу цієї підродини входить тільки один рід — саговник, що налічує близько 15 видів, властивих тропікам і субтропікам Африки, Азії, Австралії і Поліне­зії. Одним з типових представників цього роду є саговник звичайний, який походить з Південно-Східної Азії. У нас його часто культивують в оранжереях і у відкритому грунті на Чорноморському узбережжі Кавказу від Сочі до Батумі. Це деревце з невисоким (до 2-4 м), але досить товстим (до 1 м в діаметрі) стовбуром, який закінчується па вер­хівці кроною красивих шкірястих пірчастих листків до 1-2м завдовжки.

Саговник звичайний — дводомна рослина. Макроспорофіли жовтувато­го кольору містяться на верхівці стовбура; вони значно менші від вегета­тивних листків і несуть з боків у нижній частині по декілька насінних за­чатків завбільшки з сливу. Стиглий насінний зачаток має таку будову: усередині міститься ендосперм, або заросток, з двома архегоніями; він оточений нуцелусом, зовні покритим покривом, або інтегументом; ос­танній складений з трьох шарів: зовнішнього соковитого, середнього ка­м’янистого і внутрішнього також соковитого. На верхівці насінного за­чатка є вузький канадець, який називається пилковходом, або мікропіле, що веде до нунелуса. Під мікропіле є пилкова камера з цукристою рідиною, куди попадає пилок. Після запліднення насінний зачаток перетворюється в насінину. Отже, у саговників, як і в решти голонасінних, насінний за­чаток являє собою видозмінений макроспорангій з макроспорою (зарост­ком, або жіночим гаметофітом) усередині. Остання після запліднення яй­цеклітини і розвитку зародка не залишає макроспорангія.

Мікроспорофіли розміщені, на верхівці стовбурів чоловічих екземпля­рів саговішка і зібрані в компактні стробіли, або шишки. Кожний мікроспорофіл має вигляд невеликої, трикутної в обрисі пластинки, на якій з ниж­нього боку розміщені групи (соруси) мікроспорангіїв. Мікроспорангії за­кладаються евспорангіатно, тобто в субепідермальному шарі спорофіла. Мікроспори (пилок) дрібні, численні, з двома оболонками: зовнішньою товщою — екзиною і внутрішньою тоншою — інтиною. Усередині мі­ститься густа цитоплазма і ядро. Мікроспора розвивається як звичайно: ді­литься на три клітини, з яких одна, найдрібніша, є, по суті, єдиною вегета­тивною клітиною чоловічого гаметофіта (заростка). Друга клітина є антеридіальною; вона дає початок двом великим сперматозоїдам з численними спірально розташованими джгутиками. Третя клітина перетворюється в пилкову трубку (гаусторій); коли пилок попадає через мікропіле в пилкову камеру, ця клітина втискується в тканину нуцелуса, де розпливається; сперматозоїди звільняються; поплававши у цукристій рідині пилко­вої камери, один із сперматозоїдів проникає через шийку архегонія до яйцеклітини, і ядро її зливається з ядром сперматозоїда; другий спермато­зоїд гине. Із заплідненої яйцеклітини досить складним шляхом і повільно розвивається масивний зародок, який вростає в ендосперм і живиться по­живними речовинами його клітин. Нуцелус і інтегумент перетворюються в оболонку насінини.

Замієві характеризуються тим, що їх макроспорофіли зібрані в шишки, або стробіли, які в окремих родів досягають досить великих розмірів (до 50 см). Макроспорофіли порівняно з вегетативними листками дрібні і мають зовсім іншу будову. Вони мають форму столика або щитка з ніжкою, якою прикріплюються до осі стробіла. З боків столика вниз звисають два насінних зачатки, мікропіле яких також напрямлені вниз.

До складу цієї підродини входить 8 родів і понад 80 видів.

Порядок насінні папороті

0

Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 01-04-2012

Насінні папороті є виключно викопними рослинами, що були в пале­озої, розпочинаючи з верхнього девону до кінця тріасу; максимального роз­витку вони досягли в карбоні. Зовнішнім видом великих пірчастих лист­ків і жилкуванням вони повторяли справжні папороті. Але анатомічна бу­дова їх стебла і коріння з камбіальним кільцем, вторинною деревиною і здатністю до вторинного потовщення зближує їх з примітивними голонасін­ними, зокрема з саговниками. Як і саговники, насінні папороті мали справж­ні насінні зачатки, що містилися на листках. Тому їх вважають проміжною групою між справжніми папоротями і голонасінними. Насінні папороті були представлені на землі досить численною групою палеозойських і част­ково мезозойських форм, різноманітних за зовнішнім виглядом. Систематич­не положення і риси будови багатьох викопних форм ще остаточно не з’я­совані через фрагментарність і неодночасність знахідок. Краще вивчені представники родини Lyginopteridaceae.

Стебла в насінних папоротей були високими, як у сучасних тропіч­них деревовидних папоротей. У деяких (наприклад, у Lyginopteris oldliamia) стебло було високе, але тонке (до 4см), покрите короткими, загнутими вниз шипами. Анатомічна будова стебла представників роду Lyginopteris (який тепер частіше називають Calymmatotheca) досить складна. У центрі міститься добре розвинута серцевина, оточена колатеральними пучками і кільцем вторинної деревини, складеної з трахеїд з облямованими порами. У дереви­ні добре помітні серцевинні промені, які, розширюючись у напрямку до кори, розбивають її на радіальні ділянки. Зовні від шару камбію розміщена вторинна флоема (луб), також пронизана променями, далі йде первинна флоема, перицикл і відносно товста кора. На стеблі містилися великі (до 50 см) пірчастоскладні асимілюїочі листки, головний черешок яких ди­хотомічно галузився; кінцеві листочки дрібнолопатеві, клиновидні. У моло­дому віці листки були равликоподібно закручені, як у сучасних папоротей.

Мікроспорофіли також мали пірчасту будову (наприклад, у Crossotheca), але окремі крайові ділянки їх несли щитки з двогніздими мікроспорангія­ми в кількості 5—7, наповнениминасінні папороті численними мікроспорами. Макроспорофіли несли з нижнього боку на ніжках або на краях листочків особливої бу­дови видозмінені макроспорангії, які дістали назву насінних зачатків. Кожний насінний зачаток мав тільки одну велику макроспору. Вона зро­сталась із стінкою макроспорангія і була покрита ще товстим покривом (інтегументом) та особливою залозистою плюскою. На верхівці насінного зачатка була пилкова камера з мікроиіле. У центрі насінного зачатка міс тизся жіночий заросток (ендосперм), оточений нуцелусом. У заростку зна­ходили залишки архегоніїв з яйцеклітинами. Отже, будова насінного за­чатка насінних папоротей схожа на будову насінного зачатка саговників і інших примітивних голонасінних.