Лев

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-04-2011

ЛЕВ — тварина, яку легко відрізнити від решти кішок. Найголовніші ознаки: осадкуватий міцний тулуб, вкритий короткою, гладкою одноколірною шерстю, широка морда з порівняно невеликими очима, царська мантія (грива), яка охоплює шию самців, і пасмо волосся, що прикрашає кінець хвоста. Тулуб лева коротший, ніж в інших кішок, живіт підібраний, і все тіло тому здається дуже могутнім, але не незграб­ним. На кінці хвоста є захований у пасмо волосся роговий кіготь, на який звернув увагу ще Арістотель. Очі мають круглу зіницю, вуса розташовані в 6—8 рядів. Грива лева, якою відрізняється самець від самки, додає йому погордливого і царського вигляду.

Варварійський лев, як і інші леви, має сильний, кремезний тулуб, передня частина тіла сильніша за задню, завдяки широким грудям і піді­браному животу. Масивна, майже чотирикутна, голова закінчується ши­рокою і тупою мордою; вуха заокруглені, очі середніх розмірів, але жваві та сповнені вогню; кінцівки осадкуваті і надзвичайно міцні, лапи більше, ніж у всіх інших кішок; довгий хвіст закінчується коротким кігтем, при­критим пухнастою китицею. Гладка, коротка шерсть яскравого червоно-жовтого або блідо-бурого кольору вкриває морду, спину, боки, кінцівки і хвіст; там і сям трапляється волосся з чорними кінчиками або зовсім чорне. Голова і шия вкриті густою і могутньою гривою, яка складається з довгого, прямого волосся, що спускається пасмами і доходить спереду до пащі, а ззаду майже до половини спини і боків. Живіт також по всій довжині вкритий густим прямим волоссям. У гриві, що має в основному блідо-чалий колір на голові та шиї, помітно безліч чорно-бурого волосся, якого особливо багато на загривку; чорно-буре волосся, змішане з блі­до-жовтим, є також на животі, кінцівках і китиці хвоста. Весь цей опис стосується дорослого самця, висота якого у загривку досягає 80—100 см при довжини тулуба 1,6—1,9 м і довжині хвоста 75—90 см. Таким чином, загальна довжина тварини від носа до кінчика хвоста складає близько 2,4-2,8 м.

Довжина новонароджених левів — близько 33 см, але у них немає ні гриви, ні китиці на хвості. Левенята вкриті хвилястим сіруватим хутром; на голові, кінцівках, боках, спині та на хвості є чорні плями і смуги, що нагадують забарвлення леопарда. Вже в перші роки цей леопардо­вий малюнок блідне; втім, у самок сліди його зберігаються ще протягом декількох років, особливо на кінцівках і нижній частині тулуба; ознаки змужнілості з’являються на третьому році життя. Левиця завжди більш-менш схожа на молоду тварину, від самця вона відрізняється відсутністю гриви; волосся на передній частині тіла має таку ж саму довжину, як і на задній (іноді воно трохи довше). Варварійський лев поширений виключ­но в країнах, що прилягають до Атлаських гір.

Сенегальський лев відрізняється від варварійського добре розвиненою гривою на передній частині тіла, яка майже зовсім відсутня на нижній частині тіла. Капський лев і, мабуть, абіссінський вражають своїми ве­ликими розмірами і чорною гривою. Селус бачив південноафриканських левів завдовжки до 305 см; зважений ним сильний, але худий самець важив 170,5 кг. Персидський лев із гривою, утвореною бурим і чорним волоссям, поширений на території від Персії до Індії; ми ще мало зна­ємо про нього, він практично не полює, тому ми не можемо сказати з упевненістю, на кого він більше схожий: на сенегальського лева чи на безгривого родича з Гуджарату в Індії.

Зона поширення сенегальського лева і небезпідставно зарахованого до нього капського лева охоплює майже всю Центральну і Південну Африку, від західного до східного узбережжя, приблизно від 20° північної широ­ти до Капської провінції; втім, в екваторіальних зонах Західної Африки, приблизно від річки Конго до річки Нігер, його поки що не спостерігали. В басейні Нілу він не заходить на північ від 17° північної широти. На Бла­китному і Білому Нілі та в лісистих місцевостях Абіссінії сенегальський лев — звичайне, а в багатьох степових районах Центральної, Середньої та Південної Африки — часте явище.

Свого часу вважали, що відомий ще стародавнім народам гуджаратський лев (жителі Гуджарату називають його «унтія-бах», або «верблюжий тигр») менший від своїх родичів і не має гриви. Проте ця думка не підтвер­дилася. Весь він, окрім темного пасма на хвості, що приховує маленький роговий кіготь, і вух, що мають ззовні біля основи більш-менш чорний відтінок, забарвлений у блідий червоно-жовтий або жовто-бурий колір. Во­лосся гриви у дорослого самця часто має темні кінці. За Бленфордом, за­гальна довжина самця досягає 269 см, самки — 243 см, без китиці на хвості. Самець завдовжки 268 см мав у загривку значну висоту — 106 см.

Декілька десятиріч тому лев був поширений на території від басейну річки Інд через Центральну Індію до басейну річки Ганг. Тепер ця тва­рина майже зовсім винищена і трапляється зрідка в найвіддаленіших і найнеприступніших місцевостях Раджпутани. Якщо його не відділяти від інших левів, то і на заході не можна визначити межі його поширення: він трапляється в прибережних областях Белуджістану, а також, частіше, в Південній Персії і на Месопотамській низовині.

Тисячоліття минули відтоді, як для боротьби на арені можна було зі­брати 600 левів. Цар звірів все далі і далі відходить від місцевостей, осво­єних володарем землі. Геродот розповідає, що під час одного з походів Ксеркса до Македонії вночі на навантажених поклажею верблюдів, на подив воїнів, напали леви. Раніше ніхто не підозрював про присутність тут хижаків. Арістотель вважав річки Ресс і Ахелой межею заселення левів у Європі та стверджував, що в Європі левів ніде, окрім Греції, немає. Не можна встановити, коли ж саме вони були винищені на Європейському континенті, але, ймовірно, відтоді минуло більш як тисячоліття. Про те, що в давнину в Сирії і Палестині жили леви, ми знаємо з Біблії, але про час їх винищення у Святій Землі у нас немає відомостей. У будь-якому разі, був час, коли леви були повсюдно поширені від мису Доброї Надії через усю Африку і Південну Азію до Індії.

Лев віддає перевагу відкритим місцевостям: трав’янисті луги з пере­лісками з чагарників, бідні на рослинність степи з колючими чагарни­ками і пустинні місцевості. В Судані він охоче вибирає для свого лігва плоске поглиблення в якому-небудь захищеному місці, а в Південній Аф­риці ховається в чагарниках; він любить також високі очерети, що ростуть по берегах річок. Під час мандрів він залишається лежати там, де застане його ранок.

Загалом звички лева схожі на звички інших кішок, але багато в чому він значно відрізняється від них. Він ледачіший, ніж інші види цієї роди­ни, і особливо йому не подобаються великі переходи; навпаки, він прагне влаштуватися якомога надійніше та зручніше. За повідомленнями Селуса, південноафриканський лев вважає за краще набити своє черево дичи­ною, вбитою мисливцем, ніж самому вбивати її. Веде нічний спосіб життя. Вдень його рідко побачиш, тільки випадково в лісі, та й то хіба тоді; коли його систематично переслідують з собаками і виганяють з лігва. В Півден­ній Африці, почувши ревіння левів, не чекають його нападу, оскільки вони мають звичку ревіти лише тоді, коли наситилися або ж коли їх злякали.

Із заходом сонця кочівник заганяє свої стада в безпечну серибу (так називається огорожа з густопереплетених колючих гілок мімози заввишки до 3 м і завтовшки близько 1 м). Це найнадійніший захист для худоби, який він у змозі влаштувати. Зграя сторожових собак охороняє серибу. Стає дедалі тихіше і спокійніше; шум стихає; стан огортає ніч. Дружини та діти власника стада уляглися спати в одному з наметів. Чоловіки ви­конали останні обов’язки і також збираються спати. Раптом — наче земля починає тремтіти: це неподалік заревів лев. Тепер він виправдовує свою арабську назву «ессед», тобто «той, що здіймає тривогу», оскільки в серибі тварини починають дуже хвилюватися. Вівці як божевільні кидаються до тернового плоту, кози голосно мекають, корови із стогоном жаху зби­раються в безладну купу, верблюд прагне розірвати свою прив’язь, щоб втекти, а хоробрі собаки, що перемагали леопардів і гієн, голосно і туж­ливо завивають, скавчать і шукають захисту у своїх господарів. Могутнім стрибком перестрибує хижак стіну з терену, щоб вибрати собі жертву. Від удару його страшних лап падає молодий бик; сильні зуби ламають шийні хребці, і тварина не може чинити опір. Лев глухо гарчить, лежачи на своїй здобичі, очі яскраво виблискують торжеством перемоги; хвостом він із силою хльостає в повітрі. На мить лев звільняє тварину, що вмирає, і знову хапає її своїми зубами, поки вона не перестає ворушитися. Тепер йому треба повертатися назад через огорожу, а кидати свою жертву він не хоче. Щоб із здобиччю в пащі здійснити зворотний стрибок, необхідна вся його страшна сила. Але це йому вдається: я бачив серибу заввишки з людину, через яку перестрибнув лев із дворічним волом у пащі; я помітив пролом, зроблений важкою ношею зверху на огорожі, а на іншому боці бачив заглиблення, залишене в піску падінням вола, перш ніж лев потяг його далі. Однак велика рогата худоба в тих країнах не така важка, як у нас. Часто можна побачити у піску чітку борозну, залишену твариною, котру лев тяг до того місця, на якому вона була розтерзана.

Північноафриканський лев, якщо це можливо, селиться поблизу сіл, на які й спрямовує свої набіги. Він дуже неприємний сусід, і прогнати його не так-то легко, оскільки він надтто хитрий. «Коли старий лев вже не може полювати, — розповідає Лівінгстон, — він чинить набіги на села, викрадаючи кіз, і, якщо дорогою йому трапляється жінка або дитина, вони також стають його здобиччю. Леви, які нападають на людей, завжди старі, і, якщо який-небудь з цих небезпечних хижаків вже одного разу пробрався в село і потяг козу, місцеві жителі говорять: «Зуби його при­тупилися; незабаром він уб’є й людину». Я також вважаю, що в села за­ходять тільки старі, досвідчені леви, але, на мою думку, зуби в них досить міцні. Досить часто людина стає єдиною здобиччю лева, а якщо останній хоч раз подолав у собі властивий йому страх перед людським поселенням і з досвіду знає, як легко саме тут знайти здобич, він стає дедалі зухвалі­шим і сміливішим; тоді він поселяється якомога ближче до села і звідси вчиняє свої набіги доти, поки людина не зупинить його. Кажуть, що деякі леви стають настільки сміливі, що з’являються поблизу села вдень; інко­ли їх не стримують навіть сторожові вогні.

Зовсім інакше, ніж зі свійськими тваринами, вчиняє лев при нападі на диких звірів. Він знає, що вони чують його на значно більшій відстані та досить спритні, щоб утекти. Тому він підстерігає їх або надзвичайно обережно підкрадається до них разом з іншими левами, проти вітру, і до того ж не тільки вночі, але й удень. Але все-таки такі денні полювання є винятком із загального правила. Звичайно лев чекає принаймні сутінків, перш ніж вийти на полювання. Леви відшукують степові водопої, до яких тварини пустелі приходять утамовувати спрагу.

За Лівінгстоном, лев звичайно хапає свою здобич за шию, іноді в пахвину, з якої найбільш охоче починає жерти. «Іноді трапляються за­лишки антилопи, яку він цілком випатрав». Селус підтверджує, що лев перш за все розриває задні частини тулуба своєї жертви і починає поїдати її з нутрощів і благородних органів; він спостерігав також, що іноді лев складає ці частини в купу і прикриває її землею, без сумніву, для того, щоб зберегти м’ясо до наступної ночі та приховати його від грифів, які, напевно, з’являться вдень.

На людину лев нападає дуже рідко. В Судані, принаймні в деяких місцевостях, часто можна натрапити на лева, але майже невідомі випадки, коли б він з’їв людину. Там люди частіше стають жертвами крокодилів і навіть гієн, ніж левів. У Південній Африці, навпаки, відомо досить багато випадків, коли леви, незважаючи на сторожові багаття, пробиралися за огорожу загород для викрадення свійських тварин і хапали навіть людей, що сидять біля вогню. Ймовірно, до цього їх спонукає крайній голод. Утім, справжніми людоїдами леви стають рідко, оскільки більшість пів­денноафриканських аборигенів не з тих людей, які довго стануть терпіти напади лева.

Час спаровування у левів дуже різний у різних місцевостях, тому що час народження дитинчат збігається з настанням весни. Під час тічки за левицею часто йдуть слідом 10—12 левів, і між ними відбувається багато бійок і сварок. Але як тільки левиця вибрала собі чоловіка, інші йдуть собі, і пара живе у цілковитій злагоді. Через 15—16 тижнів, або 100—108 днів вагітності левиця народжує 1—6, але частіше 2—3 дитинчат. Вони з’являються на світ із розплющеними очима і розмірами схожі на напівдорослу кішку. Для пологів мати підшукує місце в гущавині, якомога ближче до водопою, щоб не ходити далеко за здобиччю. Лев допомагає їй здобувати їжу і, у разі потреби, захищає її і дитинчат. Левиця звичайно ставиться до дитинчат дуже ніжно, і важко уявити собі привабливіше ви­довище, ніж левиця з левенятами.

Спочатку молоді левенята досить безпорадні. Тільки на другому місяці свого життя вони навчаються ходити, а свої дитячі ігри починають ще піз­ніше. Спочатку вони нявкають зовсім як кішки, пізніше їхній голос стає сильнішим. В іграх вони неповороткі та незграбні; але з часом з’являється і спритність. Через шість місяців мати перестає годувати їх молоком, але вони ще раніше починають супроводжувати матір, а іноді й обох батьків, у набі­гах, але тільки на невеликі відстані. До кінця першого року вони досягають розмірів великого собаки. Спочатку статеві відмінності ніяк не виявляються, але скоро самця і самочку вже можна розрізнити: самець трохи більший. На третій рік життя у самця починає пробиватися грива; але тільки на шостому або сьомому році особини обох статей досягають повного розвитку. Таке по­вільне дорослішання визначає вік, до якого вони доживають. Відомі випад­ки, коли навіть у неволі леви жили 70 років, хоча при найліпшому догляді вони там досить швидко старіють і втрачають свою красу.

Як було вже зазначено, при доброму годуванні лев витримує неволю протягом багатьох років. Щодня він має потребу в 4 кг хорошого м’яса. За таких умов він відчуває себе добре і стає гарним і вгодованим.

В Атлаських горах на лева полюють різними способами. Якщо він мешкає по сусідству із стоянкою бедуїнів і його присутність стає дуже обтяжливою, то всі чоловіки, здатні носити зброю, оточують чагарники, в яких ховається їхній ворог, і намагаються криками і пострілами вигнати його звідти. Коли він нарешті з’являється, в нього спрямовують стільки куль, що лев зазвичай миттю падає мертвий, хоча іноді і встигає поніве­чити або вбити декількох своїх переслідувачів. Крім того, араби ловлять левів у ями завглибшки 10 м і завширшки 5 м.

У Біблії леви згадуються часто, і євреї давали їм багато різних назв. Греки і римляни дуже докладно розповідають про царя звірів і наводять при цьому багато казок. Першу боротьбу левів влаштував едил Сцевола, другу — диктатор Сулла, в якого було вже 100 левів, Помпей примусив битися 600, а Юлій Цезарь — не менше 400 левів. їхні лови були важкою справою і здійснювалися переважно за допомогою ям. За часів Клавдія пастух випадково знайшов легкий спосіб, як спіймати лева; він накинув на голову звіра свій одяг, і лев так розгубився, що спокійно дозволив зловити себе. Пізніше спосіб цей часто застосовувався в цирку. Марк Антоній після Фарсальської битви їхав містом з однією актрисою в ко­лісниці, запряженій левами. Ганог, відомий карфагенянин, перший став власноручно правити колісницею, в яку були запряжені приручені леви. Проте через це його вигнали з батьківщини (подумали, що людина, яка володарює над левами, напевно, схоче володарювати і над людьми). Ім­ператор Адріан наказав одного дня убити в цирку 100 левів, а за Марка Аврелія 100 левів було убито стрілами. Чисельність левів так зменшилася, що окремим особам було заборонено на них полювати, щоб зберегти їх у достатній кількості для ігрищ. Але справжнє винищування левів почалося пізніше, з винаходом вогнепальної зброї.

Ваш відгук