Лось

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-04-2011

ЛОСЬ належить до родини Оленячі підряду Жуйні. Це дуже великі, дещо незграбні тварини, з короткою і товстою шиєю, ши­роким і коротким тулубом, високими ногами і гіллястими рогами, кінці яких розширені у вигляді лопаток і вирізані на зразок пальців. У них є маленькі слізні ямки, волосяні пучки на внутрішньому боці ступень і міжкопитні залози; іклів немає зовсім.

Окрім лісових ділянок, що знаходяться під суворим наглядом, лосі по­ширені в більш північних широтах, у всіх багатих на ліси країнах Європи і Азії. В Азії лось ще більше поширений, ніж у Європі. Там він живе на те­риторії від 50° північної широти до Амуру і водиться скрізь, де є густі ліси.

Лось — велика тварина. Довжина тулуба від 2,6—2,9 м, довжина хвос­та приблизно 10 см, висота в холці 1,9 м. Маса дуже старих лосів досягає іноді 500 кг; середня ж їхня вага 350—400 кг. Тулуб порівняно короткий і товстий, груди широкі; на холці щось на зразок горба, спина пряма, а крижі опущені. Ноги дуже високі, сильні та закінчуються вузькими пря­мими, глибоко розітнутими копитами, з’єднаними між собою розтяжною перетинкою. Задні копита легко торкаються землі, якщо ґрунт м’який. На короткій сильній шиї сидить велика видовжена голова, яка біля очей звужена і закінчується довгою, товстою, роздутою, спереду наче обру­баною і тупою мордою. Морда ця сильно спотворена хрящовим носом і товстою, надто видовженою верхньою губою, яка дуже рухлива, зморш­кувата і вкрита волоссям. Маленькі тьмяні очі глибоко сидять в очних западинах, слізні ямки невеликі. Довгі, великі, широкі, але загострені вуха розташовані на задній частині голови, але такі рухливі, що можуть бути пригнуті одне до одного. Роги дорослого лося дуже великі. Широкі та плоскі, вони мають трикутну лопатоподібну форму. Спрямовані вони в сторони і підтримуються короткими, товстими, закругленими дудками. На першу осінь у молодого самця на місці рогів з’являються волосисті горбики; наступної весни виростає дудка; через рік навесні — другий від­росток завдовжки близько ЗО см, який відпадає тільки наступної зими. Потім роги розгалужуються все більше і більше. На п’ятому році утворю­ється плоска лопатка, яка розширяється і розділяється по краях на багато зубців, кількість яких збільшується й іноді доходить до 20. Головні гілки також зростаються з лопаткою. Ці роги важать до 20 кг.

Шерсть у лося довга і густа. Вона складається з хвилястого, тонкого і ламкого волосся ості, між яким знаходиться короткий, тонкий підшер-сток; на загривку знаходиться велика, дуже густа, посередині розділена грива, яка частково продовжується на шиї та грудях і буває завдовжки до 20 см. Колір шерсті рівномірно рудувато-бурий; на гриві і по боках голо­ви він переходить у блискучий темний чорно-бурий. У період від жовтня до березня колір шерсті світлішає. Самка не менша за самця, але рогів не має, копита її довші, задні копитця коротші та менше відстовбурчені. В Росії лося-самця називають «сохатим».

Дикі незаймані ліси, багаті на непрохідні болота і трясовини, особли­во ліси, в яких переважають верба, береза, осика і взагалі листяні дерева, служать житлом лосям. Тихої, ясної днини лось віддає перевагу листяним лісам; за негоди — хвойним. У Росії і на Скандинавському півострові кочує на великі відстані. Лось ніколи не влаштовує собі лігва, а лягає просто на землю, не звертаючи уваги, болото це чи драговина, суха земля або вкритий снігом грунт.

Лосі об’єднуються в стада з різною кількістю поголів’я, і лише під час народження телят старі самці відділяються і утворюють нові групи. У безпечному для себе місці він спить тільки вранці і пополудні, а почи­наючи з 4 години пополудні і до раннього ранку — пасеться. За словами Вангенгейма, пожива його складається з листя і пагонів болотяної верби, берези, ясена, осики, горобини, клена, липи, дуба, сосни і ялини, а також з молодого очерету і комишу. На болотах він їсть верес, пухівку, хвощі. У травні та червні хвощі і кульбаби є його основною поживою.

У Східному Сибіру лось головним чином живиться пагонами карли­кової і кущової берези. Лосі дуже вправно обламують гілки за допомогою своєї довгої хоботоподібної губи. При здиранні кори з дерев користується зубами як стамескою: лось відриває шматок, захоплює його губами і зу­бами і дере догори довгою смугою. Він постійно відчуває потребу у воді і повинен багато випити, щоб утамувати свою спрагу.

Рухи у лося далеко не такі граціозні та легкі, як у благородного оленя, він не може довго бігти, але ходить швидко і довго. Деякі спостерігачі стверджують, що лось може пройти близько 50 км за день.

Лось чує відмінно, але зір і чуття у нього не дуже тонкі. Він зовсім не боязкий і його також не можна назвати обережним. Кожна окрема твари­на діє на власний розсуд, і лише телята не відстають від матері.

Старі лосі скидають роги в листопаді або не раніше жовтня, моло­ді — місяцем пізніше. Спочатку нові роги ростуть надзвичайно повільно і лише з травня їхній ріст прискорюється. У європейській і азійській час­тині Росії тічка настає у вересні або жовтні. В цей час самці дуже дра­тівливі. Взагалі, лосі рідко подають голос, тільки у виняткових випадках старі самці кричать, подібно до оленів, причому звук, який вони видають, значно сильніший, нижчий і голосніший; але під час статевого збудження голос їхній звучить, майже як у благородних оленів, лише уривчастіше і тужливіше. Цим криком вони викликають на єдиноборство своїх супер­ників, з якими потім стають до запеклого бою. Старі самці відганяють молодих, яким рідко випадає можливість задовольнити свій природний потяг. Вагітність самки триває 36—38 тижнів, у кінці квітня вона наро­джує вперше одне дитинча, а наступного разу — двох і переважно різної статі. Телята, як тільки мати їх оближе, одразу схоплюються на ноги, але спочатку погано тримаються на ногах, і мати повинна підштовхувати їх, щоб зрушити з місця. Але вже на третій або четвертий день вони біжать за матір’ю; смокчуть її майже до наступної тічки, навіть тоді, коли стають такі великі, що повинні під неї лягати, щоб смоктати.

Незважаючи на природну силу, у лося, окрім людини, ще багато во­рогів, наприклад, вовк, рись, ведмідь і росомаха. Вовк може осилити його взимку, тоді, коли сніг вкриває землю товстим шаром; ведмідь підстерігає окремих тварин, але остерігається нападати на стадо, а рись і росомаха ховаються за деревами і зненацька стрибають на спину лося, що йде повз них, вчіплюються кігтями в шию тварини і перекушують йому сонні ар­терії. Ці звірі — найнебезпечніші вороги сильного лося; тоді як вовки і ведмеді самі повинні остерігатися його, адже лось, навіть тоді, коли у нього немає великих рогів, уміє захищатися міцними і гострими копита­ми передніх ніг. Одного влучного удару достатньо, щоб убити на смерть або понівечити вовка.

На лося полюють або із засідки, або із загоничами, або ж за допо­могою міцних сітей. Користь, яку має людина з убитої тварини, значна. М’ясо вживають у їжу, шкуру і роги використовують так само, як оленячі. М’ясо жорсткіше, але хутро щільніше і краще, ніж в оленя.

Північноамериканський лось відрізняється від лося, поширеного в Європі, головним чином глибокими надрізами на рогах і головною гіл­кою, що відділилася від суцільного рогу, обрідним волоссям на холці і темнішим кольором шерсті. Роги північноамериканського лося більші та важчі, ніж у нашого, і важать 30—40 кг. Зараз північноамериканський лось водиться лише на півночі Америки під 65° північної широти. Північ­ноамериканський лось скидає роги пізніше, ніж європейський, звичайно в січні та лютому, а в суворі зими тільки у березні. Пожива його, ймовір­но, така ж сама, як у європейського лося.

Ваш відгук