Пищуха алтайська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-06-2011

ПИЩУХА АЛТАЙСЬКА, або сіноставка належить до родини Пишухові. Один з найбільш відомих видів нагадує морську свинку, проте голова довша і вужча, а ніс не такий тупий, як у неї. Тулуб міцний, хвіст зовні не помітний і позначений лише маленьким жировим горбиком, вухо середніх розмірів, яйцеподібно заокруглене, зовні зовсім голе. Жорстка, густа і коротка шерсть на верхній частині тулуба рудувато-жовта з чорними цятками; боки і передня частина шиї одноколірні, іржа­во-руді; нижня частина тулуба і кінцівки світлого і буро-жовтого кольору; горло сірувате; вуха зовні чорнуваті, з внутрішнього боку — жовтуваті. Окремі особини можуть бути абсолютно одноколірними і чисто-чорного кольору. Дорослі пищухи досягають приблизно 25 см завдовжки.

Маленькі, викопані ними нори і природні тріщини скель служать житлами пищухам. Житла їхні утворюють поселення з різної, але звичай­но великої кількості окремих нір, отже там, де знайдеш одну з них, можна помітити їх десять, сто і навіть тисячі. Гарної днини вони ховаються до заходу сонця, у похмурі дні дуже діяльні. Коли настає сильна зимова хо­лоднеча, пишухи хоча і не Впадають у сплячку, проте не залишають своїх підземних жител, а коли холод слабшає, вони з’являються, сідають перед входом, щоб грітися на сонці, і квапливо бігають, голосно посвистуючи, від однієї нори до іншої. Остерігаючись ворогів, часто висовуються з нори лише наполовину, потім підводять голову, щоб переконатися, що вони в безпеці. Пищухи — цікаві та боязкі звірки.

Пищуха вже з середини червня починає збирати запаси на зиму. У виборі трав вона не дуже розбірлива: там, де їй не заважають, охоче їсть найсоковитіші трави, але там, де пустотливі хлопчаки знищують її запаси або їх поїдає худоба, задовольняється сухими травами й рослинами, яких інші тварини взагалі уникають.

Складені нею купи сіна досягають 12—18 см заввишки і 15—30 см у діаметрі. Якщо в скелях є розколини, пищухи використовують їх як ко­мори. До житла ведуть вузькі стежини, уторовані пищухами, по обидва боки від яких вони об’їдають коротку траву. Коли настає зима, пищухи прокладають під снігом ходи від своїх нір до копиць сіна; ці ходи різним чином загнуті, і кожний хід має отвір, що виходить назовні.

Усі пищухи п’ють мало. Голос пищухи, який можна почути навіть опівночі, схожий на крик нашого строкатого дятла і швидко повторюєть­ся, але рідко більш як тричі.

На жаль, ці звірі мають багато ворогів. їх, правда, не переслідують мисливці, зате на них постійно нападають манул, вовк, корсак, різні орли і соколи, а взимку їм перепадає від сніжної сови, їхнього найнебезпечнішого ворога.

Ваш відгук