БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

ТУШКАНЧИК ВЕЛИКИЙ, або заєць земляний (Allactaga major), на­лежить до родини Тушканчикові ряду Гризуни. Тулуб його має 25 см, хвіст 30 см довжини. Голова дуже красива, зі жвавими витрішкуватими очима й абсолютно круглими зіницями, вуха великі, довгі та вузькі, до­вші за голову, і дуже довгі, сірувато-чорні, загострені вуса, розташовані з обох боків верхньої губи у вісім поздовжніх рядів. Задні кінцівки майже вчетверо довші за передні. Середній палець довший за інші, два бічних досягають тільки першого його зчленування, а інші ледве заслуговують на увагу: вони прикріплені так високо і водночас такі короткі, що під час ходи ніколи не торкаються землі, і тому цілком справедливо можуть бути названі нерозвиненими пальцями. Кігті на задніх кінцівках короткі, тупі, майже копитоподібні, на передніх — довгі, криві та гострі. Шкура на спи­ні червонувато-бурого кольору з блідо-сіруватим відтінком, боки і верх­ня частина стегон трохи світліші, живіт і ноги з внутрішнього боку білі. Від верхньої частини стегон до хвоста тягнеться довгаста, як смуга, біла пляма, майже точнісінько така на передній частині задніх ніг. Хвіст до китиці рудувато-жовтого кольору, а сама китиця спочатку чорна, а кінчик її білий і має форму стріли.

Хоча земляного зайця можна також побачити в Південно-Східній Єв­ропі, особливо в степах біля Дону і в Криму, проте Азія завжди залиша­ється його справжньою батьківщиною. На північ він водиться не даті 52 північної широти, зате межа його поширення тягнеться до Східної Монголії. Подібно до того, як єгипетський тушканчик населяє пустелі Африки, так земляний заєць живе у відкритих рівнинах степів Південної Європи й Азії, переважно на глинистому грунті. Заєць уникає сипучого піску, який не має достатньої твердості для його ходів і нір; він товарись­кий, як і його родичі, але живе невеликими групами.

Удень земляний заєць відпочиває, ховаючись у своєму майстерно по­будованому житлі, з настанням сутінків поневіряється в його околицях. У рухах схожий на єгипетського тушканчика. Коли він спокійно пасеться, то, подібно до кенгуру, бігає на всіх чотирьох лапах, але коли рятується втечею, то втікає стрибками виключно на задніх лапах. У разі щонаймен­шої небезпеки втікає, навіть коли пасеться спокійно, і тоді постійно під­водиться на задні лапи, щоб переконатися в безпеці. Якщо його переслі­дують, то скаче він не прямо, а по можливості зигзагом, поки не втомить свого переслідувача або не знайде зручної нори, в якій негайно ховається. Ці нори побудовані іншими йому подібними тваринами і являють собою досить майстерні споруди. Зазвичай прості, хоч і дуже звивисті ходи ве­дуть зовні у скісному напрямку до головного ходу, який нерідко кілька разів розгалужується, а звідти до просторої улоговини, яка, у свою чергу, з’єднується з декількома бічними відділеннями. Другий хід веде в проти­лежному напрямку з нори догори, під саму поверхню землі, ним вони рятуються втечею. У мить небезпеки вони пробивають його остаточно і таким шляхом майже завжди рятуються, оскільки ніхто з ворогів, що його переслідують, не може знати, де знаходиться отвір. У земляного зайця є своєрідна звичка затикати всі ходи житла, як тільки він увійшов до нього, але саме це і є надійною ознакою його присутності. Перед отвором го­ловного ходу постійно навалена більша чи менша купка землі, як ми це бачимо біля більшості нір тварин, що риють нори. Зазвичай в одній і тій самій норі земляних зайців живе 2-3 пари.