Шакал звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-12-2011

ШАКАЛ ЗВИЧАЙНИЙ (Canis aureus) — ця та тварина, яку в давни­ну називали «фос» і «золотий вовк», і, ймовірно, він під назвою лисиці згадується в Біблії (Книга Суддів, XV, 4) в історії про Самсона, який за допомогою цих тварин спалив жита філістимлян. Назва його походить від персидського слова «сигал», яке турками перероблено на «шикал», а ро­сіянами на Кавказі — в «чекалка». Тварина ця добре відома всім жителям Сходу, і в народній літературі тих країн вона відіграє таку саму роль, як у нас лисиця.

Тулуб шакала 65—80 см завдовжки, хвіст 22—30 см, висота в загрив­ку 45—50 см. Тулуб у нього стрункий, кінцівки високі, морда гостріша, ніж у вовка, але тупіша, ніж у лисиці, пухнастий хвіст висить майже до землі. Вуха короткі, досягають хіба тільки чверті всієї довжини голови і розташовані далеко одне від одного. Світло-бурі очі мають круглу зіни­цю; жорстка і не дуже довга шерсть має досить невизначене забарвлення. Основний колір сірувато-жовтий, який на спині та з боків переходить у чорний. Нижня частина тіла забарвлена набагато світліше за верхню; кін­цівки, шия і щоки мають рудувато-чалий колір. Черево і горло жовтувато-білого кольору, який на грудях переходить поступово в рудувато-жовтий, а на нижній частині шиї — у сірий. На загривку помітні нечіткі темні поперечні смуги. Важить шакал близько 10 кг.

Батьківщиною шакала слід вважати Азію. Починаючи від Індії, він трапляється на всьому заході та північному заході цієї частини світу: в Белуджистані, Афганістані, Персії, Закавказзі, Малій Азії, Палестині, Аравії — і переходить до Північної Африки. У Європі його знаходять у Туреччині, Греції і навіть у деяких місцевостях Далмації.

На морському березі шакали живляться мертвими рибами, молюс­ками та іншими тваринами. Вони ходять цілими зграями за великими хижаками, щоб поласувати залишками їхньої здобичі; за караванами мандрівників стежать вони цілими днями, під час зупинок уриваються в табір і тут крадуть усе, що тільки можна вкрасти.

На черепі деяких шакалів трапляється іноді кістяний наріст, який зо­вні позначений пасмом довгого волосся. Наріст цей називається шакаловим рогом, а індуси і сингалези приписують йому чудодійну силу.

Тічка у шакалів буває навесні і служить причиною дуже гучного зави­вання закоханих самців. Після дев’яти тижнів самка шакала ощеняється п’ятьма-вісьмома дитинчатами, яких вона вигодовує у прихованому від людського ока лігві. Мати хоробро захищає своїх щенят і точнісінько, як вовчиха або лисиця, навчає їх свого ремесла, а після двох-трьох місяців покидає лігво і вирушає мандрувати. Молоді шакали до цього часу пере­ймають уже всі звички дорослих: уміють відмінно вити і красти.

Молоді шакали приручаються набагато легше, ніж лисиці. Вони зви­кають до свого господаря, ходять за ним, дозволяють себе пестити і навіть вимагають ласки, йдуть на заклик, махають хвостом, коли їх гладять, — одне слово, поводяться, як свійські собаки.

Ваш відгук