Автор: admin | Розділ: Вищі рослини | 02-07-2012
Про походження злаків є різні погляди. Найчастіше їх виводять від лілієцвітих через тропічний порядок, в якого зародок також прилягає до ендосперму збоку. Отже, злаки розглядають як редуковану групу лілієцвітих внаслідок переходу до анемофілії. Про спорідненість злаків з лілієцвітими свідчить також один із сучасних тропічних багаторічних злаків з роду стрептохета, який дико росте в лісах Південної Америки. Квітка цього злака дуже близька за своєю структурою до квітки лілієцвітих. Так, у нього є 3 лодикули, 3 квіткових луски, 6 тичинок у два кола і гінецей, складений з трьох зрослих плодолистків. Припускають, що від цього типу злаків могли виникнути, з одного боку, бамбукові з їх численними тичинками, з другого — інші злаки з їх редукованими квітками. Є й інші точки зору щодо походження злаків. Так, одні систематики виводять злаки від пальмоцвітих через бамбукові, інші — від тропічних рестонієвих або від ситникових.
Родина злаки. Трав’янисті рослини» рідше деревовидні (бамбуки), з допоміжним корінням мичкуватим і з кореневищами. Стебла прості, рідше розгалужені, тонкі, циліндричні, з вузлами і порожнистими (в більшості злаків) меживузлями. Листки чергові, розміщені дворядно, з лінійною (рідше ланцетною) пластинкою і довгою піхвою, що охоплює стебло; язичок знаходиться на межі між піхвою і пластинкою має вигляд плівчастого виросту або війочок; форма і величина його має істотне значення для систематики злаків, але морфологічна його природа і функції ще не зовсім з’ясовані. Суцвіття в злаків верхівкове, інколи пазушне, складене з колосків, що зібрані у складний колос, волоть, султан, китицю або початок. При основі кожного колоска є луски, які називаються колосковими. їх звичайно 2 — нижня і верхня, рідше З-4 або 1. Колоски в складному колосі сидять у виїмках колосового стрижня і складаються з 1 — 2—3—5 і більше (до 20) квіток. При основі кожної квітки є звичайно 2 квіткові луски — нижня і верхня; остання часом слабко розвинута. Оцвітина редукована і складається з двох дрібних навколоквіткових плівчастих лусок, що називаються лодикулами; під час цвітіння вони бубнявіють і сприяють розкриванню квіткових лусок. Квітки двостатеві, але бувають і одностатеві, тичинок частіше 3, рідше 2-6 або багато, пиляки кріпляться до ниток спинкою; маточка складається з двох-трьох зрослих плодолистків; зав’язь верхня, одно-гнізда, сидяча або на короткій ніжці; приймочка дволопатева, рідше одно-, трилопатева, периста; плід — однонасінна зернівка суха, в якої насінина зростається з оболонкою плода, рідше плід ягодоподібний.
Зернівка при достиганні в багатьох дикорослих злаків і в деяких культурних (окремі плівчасті сорти ячменю, вівса, проса й ін.) зростається з квітковими лусками, що сприяє кращому їх природному поширенню. Пристосуванням до поширення зернівок вітром у більшості дикорослих злаків є також утворення різних остюків, щетинок, волосків, лусочок і ін. Голозерність і неосипуваність зернівок культурних злаків є наслідком вікового добору. Майже вся внутрішня частина зернівки зайнята крохмалистим ендоспермом (до 75% її ваги). Ендосперм оточений алейроновим шаром з товстостінних клітин, наповнених так званими алейроновими зернами, багатими на білки, жири, частково на вітаміни. При основі зернівки (збоку) міститься зародок, складений з брунечки, зародкового корінця, щитка і епібласта. Щиток при проростанні зернівки сприяє висисанню поживних речовин з ендосперму. Епібласт часто розглядають як рудимент другої сім’ядолі, властивої дводольним. Перший листок, що виходить назовні при проростанні насінини злаків, трубчасто згорнутий, твердий, тонко загострений. Він сприяє проходженню брунечки через шари грунту. Має назву пір’їнка, або колеоптиле.
Родина злаки охоплює близько 700 родів і близько 10000 видів, поширених майже на всій земній кулі, але особливо велика видова концентрація злаків спостерігається в тропіках. У позатропічних областях злаки займають (або нещодавно займали) величезні відкриті простори суші і створюють панівні формації в степах Євразії, саванах Африки і Австралії, пампасах Південної Америки, у преріях Північної Америки тощо. Досить помітну і часом панівну роль відіграють злаки також в травостої заплавних, суходільних і гірських луків, як ефемери напівпустинь і пустинь і ін. З екологічного боку більшість дикорослих злаків належить до ксерофітів, але серед них є чимало мезофітів і навіть гідрофітів; більшість культурних злаків є мезофітами або мезоксерофітами.
За типом кущіння злаки поділяють звичайно на 3 групи: кореневищні, нещільнокущові і щільнокущові. У кореневищних злаків (наприклад, у пирію повзучого, очерету, куничника, чаполочі й ін.) є пагони підземні (кореневища) і надземні; останні відходять з вузлів кореневища вертикально. Кореневище міститься в грунті на різних глибинах. У нещільнокущових злаків вузол кущіння розміщений близько під поверхнею грунту. Прикладом нещільнокущових злаків є наші культурні злаки: жито, овес,, ячмінь, пшениця, а також тимофіївка, єжа збірна, райграс і ін. У щільнокущових злаків вузли кущіння тісно зближені і містяться, як правило, над поверхнею грунту або досить близько від поверхні, кореневища дуже короткі і пагони розташовані щільно (щучник, біловус, ковила й ін.).
У систематиці злаки поділяють на три підродини: бамбуковидні, мітлицевидні і просовидні; кожна з підродин поділяється на серії, серії – на триби, а триби – на роди. В основі поділу злаків на підродини лежить будова квіток, колосків, складних суцвіть і ін..