БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

Дюгоні — мовчазні тварини, які лише пихкають під час вдиху і видиху. Але їхні малята видають звуки, які схожі на мекання ягняти.

Товстошкірі і незграбні, до трьох метрів зав­довжки, дюгоні цілими табунами ліниво пересу­ваються з одного підводного пасовища до іншого, споживаючи водорості. Вони тримаються берегів, перебуваючи на глибині не більш як 20 м. Від­дають перевагу широким затокам, у річки захо­дять рідко. Там, де багато водоростей, ведуть осілий спосіб життя, риються у піску, викопуючи молюсків. Самки роблять це жорстким хоботком, самці — бивнями. Живляться переважно вночі. Пересуваються 3—4 км/год, але, налякані, мо­жуть розвинути швидкість до 9, а поранені — навіть 18 км/год.

Якщо тварини чимось сполохані, то хрюкають і свистять. 98 % добового часу вони живляться, через кожні 1—4 хв (максимум 15) виринають, щоб вдихнути повітря.

Життя у воді позначилося на зовнішньому вигляді дюгоня. Невелика голова не має вушних раковин, очі маленькі і вузькі, величезний рот, невеличка шия, внаслідок чого рухлива голова непомітно переходить у тулуб, що закінчується горизонтальним хвостовим плавцем. Дві лопаті хвостового плавця розділені широкою виїмкою посередині і загострені на кінцях. Задні кінцівки зникли, передні перетворилися на ласти, які ко­ротші, ніж у ламантинів, і без кігтеподібних копитець.

Ласти у дюгонів виконують одноманітну функ­цію, вони значно глибше занурені в шкіряний мішок тулуба (майже до самого ліктя) і рухають­ся в площині, паралельній поздовжній осі тіла. Вони також правлять за кермо рулів повороту і глибини.

За допомогою передніх ластів, які дуже рух­ливі і гнучкі, дюгоні можуть виконувати багато функцій. Так, дюгонь може почісувати будь-яку частину голови і морди, гладити і почісувати боки тіла, відштовхувати одним із ластів противника, який наступає, переносити маля. Іноді дюгонь піднімає ними їжу і підносить її до рота.

Колір шкіри переважно буруватий, блідо-ко­ричневий або синьо-сірий. М’язовими звисаючи­ми рухливими губами, вкритими щетиною, закінчується морда. Своєрідна хапальна верхня губа і шорсткі щетинки навколо носа допома­гають перебирати і попередньо подрібнювати їжу перед тим, як її почнуть перетирати зуби. Два верхні різці у самців — це бивні, які постійно ростуть. У молодих дюгонів 26 зубів без емалі: на верхній щелепі пара різців і чотири пари кутніх, на нижній — пара різців і сім пар кутніх. У дорослих — тільки 10 зубів: пара верхніх різ­ців і по дві пари верхніх і нижніх кутніх. Різці у самців 20—25 см завдовжки, вони на 5—7 см виступають з ясен і служать знаряддям боротьби. Довжина тіла частіше — 3, іноді — 5 м, маса 200—600 кг.

У куточках очей дюгонів, як і у всіх сирен, є велика кількість залоз, що виділяють масля­нистий секрет.

Про розмноження цих тварин відомо дуже мало. Вагітність триває 11 місяців. Дюгонь на­роджує одне маля, яке годує молоком. Час від часу мати з малям піднімається на поверхню води, щоб вдихнути повітря.

Малята дюгонів народжуються зрячими, добре сформованими, що забезпечує їм виживання. Найбільш характерна риса поведінки маляти дю­гоня — прагнення до тісного контакту з матір’ю. Маля не відходить від матері навіть у тому ви­падку, коли вона загинула. Протягом року маля живиться молоком матері. Під час годування сам­ка обіймає його, притискує до себе ластами. Найбільш безпечна і зручна поза для маляти — на спині у матері.

Незначне переміщення маля в спокійних умо­вах, коли тварини відпочивають, супроводжується спокійними звуками, на які самка тихенько від­повідає. Тільки-но самка починає рухатися, як слідом за нею поспішає і маля; при цьому ро­динна пара обмінюється енергійнішими і часті­шими звуками. У тривожній ситуації, коли не­обхідно втекти від небезпеки, мати швидко ру­хається, підштовхуючи поперед себе маля або притискує його ластами. Іноді маля сідає на спину матері і міцно тримається за неї передніми ластами, поки не мине небезпека. В тих випад­ках, коли маля розлучають з матір’ю, воно часто і голосно пищить. Так само поводить себе і самка.

У найперші дні маля плаває невміло, але вже через тиждень чудово плаває і пірнає. В разі не­безпеки або в пошуках їжі самка і маля можуть залишатися під водою 4—5 хв. Маля часто гра­ється з матір’ю, повзає на її спині, скочується з неї, підштовхує її головою. Мати завжди насто­рожі, щоб у разі небезпеки прийти йому на до­помогу. Відомі випадки, коли смертельно пора­нена самка охороняла своє маля протягом трьох годин, поки сама не загинула. Інша самка не кидала своє поранене маля протягом кількох днів, аж до його загибелі.

Новонароджений дюгонь буває завдовжки 1,5 м, досить рухливий, дихає частіше, ніж до­рослий.

Живуть дюгоні переважно в морі, в прісну воду заходять тільки випадково і ніколи не під­німаються вверх за течією, вибираючи мілководні місця в затоках і бухтах, де вода тече повільно, добре прогрівається сонцем і містить багато рос­лин. На сушу ніколи не виходять, а, залишив­шись без води під час відпливу, терпляче чекають припливу.

Живляться дюгоні 6 видами водоростей і мор­ськими травами.

Тримаються поодинці або парами, інколи об’єднуються в групи і навіть у великі табуни. У липні 1893 р., наприклад, у затоці Мортон по­близу Брісбена (США) спостерігали табун, який налічував кілька сотень голів. Довжина його становила 5 км, ширина — близько 300 м. Сьогод­ні таку велику кількість тварин можна зустріти лише на узбережжі Шрі-Ланка.

Групи дюгонів більшу частину сезону прово­дять у межах певного ареалу, поки вони забез­печені їжею. Групи складають дорослі самці і самки з малятами різного віку. Зустрічаються також і поодинокі тварини. Найбільш високий рівень зв’язку виявлено у матері і маляти. Стій­кіші зв’язки між тваринами однієї статі, ніж у різностатевих особин. Найменш стійкі об’єднання серед самців. Для дюгонів характерні так звані сімейні групи, які складаються з дорослого самця, самки і маля, а також окремі групи молодих самців. Нерідко останніх очолює старий самець. У цих групах спостерігається синхронний ритм опускання під воду і виринання. Вважають, що старі дюгоні в групах молодих самців виконують роль наставників і навчають їх різним прийомам добування їжі. Великі самці можуть бути також лідерами змішаних груп.

Ігри молодих дворічних самців-дюгонів, у яких вже з’явилися бивні, іноді проходять у сутичках: вони прагнуть вдарити один одного. Самці різного віку часто граються у воді: син­хронно пірнають, крутяться навколо своєї осі і один навколо другого. Частина тварин спить на дні, деякі з них тримаються нерухомо парами і так відпочивають. У сонячну погоду, переважно вранці і ввечері, дюгоні граються активніше.

Як правило, у дюгонів немає конкуренції з іншими морськими ссавцями ні за ділянки про­живання, ні за їжу. Вважається, що дюгоні мо­жуть конкурувати за їжу з морськими черепа­хами, але в природі це майже не помітно.

Ворогами дюгонів є крокодили в річках, акули — в морях і океанах. Під час їх нападу дюгоні стають значно рухливішими, швидше плавають, пірнають, активно захищаються. Іноді дюгоні захищаються групою, агресивно нападають на крокодила й проганяють його.

Реакція дюгонів на людину віками створю­валась на основі промислу цих тварин. Тому вони не підпускають людину на близьку відстань до себе і пірнають під воду.

Вік дюгоня можна досить чітко визначити на зрізі бивня. Гострі кінці бивнів у малят покриті емаллю, але чохол на них стирається вже через два роки. Бивень складається з дентину, який щороку наростає шар за шаром. Кількість річних кілець свідчить про вік тварини. Таким чином було встановлено, що деякі дюгоні досягають 20-річного віку.

Достовірних даних про чисельність дюгонів немає. Якщо в тропічній зоні Тихого океану, в основному на островах, внаслідок другої світо­вої війни зменшилась їх кількість, то в акваторії Північної Австралії, і особливо в районі Великого Бар’єрного Рифу, тварин нині значно більше, ніж раніше.

У наш час на Землі збудовано понад ЗО вели­ких океанаріумів, які відкриті для відвідувачів. У деяких з них не тільки демонструють дюгонів широкому колу глядачів, а й детально вивчають. Тільки в СІЛА і Японії діють 19 таких установ.

Неволю тварини переносять значно гірше, ніж ламантини, і важче переносять відсутність води.

У ряді країн — Норвегії, Англії, Нідерландах, Австралії та Новій Зеландії — є акваріуми, в яких періодично тримають дюгонів і ламантинів для показу. Всі ці океанаріуми і акваріуми різні за конструкцією, але в кожному з них є ряд басейнів з проточною водою. Найбільший Калі­форнійський океанаріум (СІЛА) має розміри 36X18 м.

В одному з флорідських зоопарків жив дю­гонь масою 3 ц. Він щоденно споживав 40 кг картоплі, бананів, салату, помідорів і гарбузів. Він та його подруга знали свої клички, підпли­вали до наглядача, переверталися на спину, щоб їх пестили, після відповідної команди подавали ласт.

У стінках деяких басейнів вмонтовані ілюмі­натори, крізь які ведуться спостереження за поведінкою тварин. Вода у басейнах, в яких ці теплолюбні тварини утримуються цілий рік, піді­грівається і має постійну температуру — близько 25 °С. У басейни надходить свіжа і чиста морська вода, яка пропускається крізь спеціальні фільтри. Глибина басейнів — 4—6 м.

Дно становить собою сітку, яка піднімається в разі необхідності. Канали, якими сполучаються басейни, дають змогу переводити тварин з одного відсіку до іншого. В океанаріумах є багато інших пристосувань, серед них важливою є звукова ізоляція — спеціальне покриття, що . поглинає звуки. Адже звуки інших тварин перешкоджають роботі з дюгонями.

Для тих тварин, які хворіють, обладнані спе­ціальні басейни-ізолятори, в яких є все необхідне для надання медичної допомоги.

Іноді для утримання дюгонів використовують вольєри з сітки, які встановлюються на морі. Особливо ефективне використання невеличких бухт і заток, що наближає умови життя дюгонів до природних.

Щоб відловити дюгонів, їх човнами спочатку відтискують якнайближче до берега, а тоді на­тягують капронову сітку між двома човнами, У ?£У І потрапляють тварини.

Як тільки дюгонів витягають з води, їх кра­ном у брезентових гамаках піднімають на палубу судна, де розміщують у спеціальні ванни з мор­ською водою. На бортах ванн, щоб захистити проти поранень шкіри, прикріплюють поролон. У ваннах тварини проводять кілька годин, поки не закінчиться полювання і судно не піде до місця призначення.

Іноді дюгонів ловлять з катера — підпливають до тварини і, як тільки вона випливе з води за черговою порцією повітря, накидають на неї ней­лонову сітку.

Транспортують дюгонів обережно. Випущені в басейн океанаріума, вони ведуть себе по-різно­му: одні тримаються якнайдалі від людей, інші постійно пірнають і вивчають приміщення, шу­кають з нього вихід. У перші дні тварини відмов­ляються від їжі. Багато з них гине від запалення легень. Пояснюється це тим, що в дюгонів після відлову і кількох днів голодування значно по­слаблюється організм. Дюгоні, які дістали значні травми під час відлювлювання і перевезення, часто гинуть через 2—3 дні від інфекцій. Вжи­ваються всі заходи, щоб врятувати тварин — робляться профілактичні ін’єкції антибіотиків і вітамінів.

Іноді тварини заражені гельмінтами (глиста­ми). Під час розтину їхнього тіла цих паразитів знаходили в багатьох внутрішніх органах — шлунку, кишечнику, печінці, легенях тощо. Бу­ває, що вся відловлена група тварин заражена паразитами, які ослабляють організм тварин і роблять їх сприйнятливішими до інфекції. Адап­тація у тварин продовжується два-три тижні. Час адаптації дюгонів до життя в океанаріумі скоро­чується, якщо людина сприяє цьому.

Дресирування дюгонів вимагає від людини великої уваги і спостережливості, розуміння по­ведінки тварин і знаходження індивідуальної методики дресирування.

ЯЩІР ДОВГОХВОСТИЙ, або чотирипалий (Manis longicaudata), нале­жить до родини Ящерові. Довжина тварин 1—1,3 м, дві третини якої при­падають на хвіст. У молодших звірів хвіст удвічі довший за тіло і коротшає лише пізніше, у міру зростання тіла. Тіло помірної товщини, дуже витяг­нуте і поступово переходить з одного кінця в досить коротку шию і голову, з іншого — у хвіст. Ніс випинається вперед, ротова щілина мала, верхня щелепа виступає над нижньою, очі малі та слабкі; вуха ледве видно зовні, оскільки на місці вушної раковини видно лише складку шкіри. Кінцівки короткі, товсті та майже однакової довжини, їхні пальці не зовсім рухомі. Кігті передніх кінцівок, які служать для риття, значно більші, ніж кігті задніх. Підошви товсті, мозолясті та голі. Довгий і широкий, дещо сплюс­нутий хвіст, починаючи від основи, поступово звужується до кінця. Луски покривають за винятком нижньої частини зовнішнього боку передніх кін­цівок увесь верхній і зовнішній бік тіла, а на хвості — і нижній бік; місця, позбавлені лусок, вкриті жорсткими щетинами. Морда і горло майже голі. Надзвичайно міцні, гострі луски найбільшого розміру знаходяться посередині спини і утворюють на голові, боках, кінцівках, на кінні хвоста, на крижах і на спині одинадцять поздовжніх смуг, між якими немає щетин. Досить довгі глибокі борозенки пробігають по поверхні луски, починаючи від плечового пояса. На спині луски плоскі, на краю хвоста схожі на чере­пицю, на боках мають форму ланцета. Дві особливо великі луски лежать позаду плечей. Зазвичай середній ряд на верхній частині тулуба складаєть­ся на голові з дев’яти, на тілі з чотирнадцяти і на хвості з 42—44 лусок.

Забарвлені у чорнувато-бурий колір із рудуватим відтінком; окремі луски біля основи чорно-бурі, а з країв обведені жовтуватою облямівкою. Щетинисте волосся чорного кольору. Батьківщина тварини — Західна Африка.

ЯЩЕРОВІ, родина Маnidае, належать до ряду Ящери (Pholidata). Тіло всіх тварин, що належать до ряду, вкрите на зовнішньому боці великими пластинкоподібними роговими лусками, які налягають одна на одну, як черепиця.

Їхнє тіло витягнуте, хвіст довгий; голова мала, морда конічно заго­стрена; передні та задні кінцівки короткі, п’ятипалі й озброєні дуже ве­ликими кігтями, які служать для риття. Лише на горлі, нижньому боці тіла і внутрішньому боці ніг є волосся, тоді як решта частин тіла одягнена панциром. Усі луски, які одним кінцем сидять у шкірі тіла, мають ромбо­подібну форму, дуже гострі краї, і притому надзвичайно тверді та щільні. Таке розташування робить можливою досить велику рухливість лусок у всіх напрямах; вони можуть зсуватися вбік, підійматися або опускатися. Між окремими лусками і на вільних місцях тіла знаходиться тонке во­лосся, яке іноді на череві зовсім стирається. Морда без лусок, але вкрита твердою, схожою на ріг шкірою. Щелепи позбавлені зубів. Ребра широкі, їхні хрящі з віком костеніють майже зовсім; грудна кістка також широка. Особливий м’яз, який лежить, як у їжака, під шкірою і тягнеться з обох боків хребетного стовпа, згортає тіло в кулю. Язик досить довгий і ви­тяжний, надзвичайно великі слинні залози, які тягнуться вниз майже до грудної кістки і постачають слиз, необхідний для того, щоб здобич при­липала до язика; пожива складається з комах і переважно з мурашок і термітів.

Більша частина Африки і вся Південна Азія, а також деякі прилеглі острови є батьківщиною цих дивних тварин; степи та лісисті місцевості як у горах, так і на рівнинах, є їхнім місце проживанням. Імовірно, вони живуть у виритих ними самими норах поодинці, оскільки нетовариські, вдень ховаються, бродять уночі.

ЯСТРУБ-ТЕТЕРЕВ’ЯТНИК (Ассірitег gentilis) належить до родини Яструбині. Верхній бік тіла чорнувато-сіро-бурий, нижній — білий з буро-чорним візерунком. Самка значно більша і сильніша за самця. Водиться в більшій частині Європи і Середньої Азії. Тетерев’ятник любить само­тність і лише під час розмноження тримається разом з іншим птахом; це невгамовний, дикий, зухвалий, швидкий, сильний і до того ж хитрий і полохливий хижак. Політ його поєднує швидкість і стрімкість зі сприт­ністю, дивовижною в такому великому птахові; на землі ж тетерев’ят­ник неспритний, зазвичай стрибає і рідко ходить. Голос його — сильний крик, який далеко чути, але не часто. Подібно до перепелятника, він майже ніколи не буває ситий. Він переслідує всіх птахів від маленьких в’юрків до дрохв і глухарів, кидається на зайця, підіймає із землі ласку і викрадає з кубла білку. Особливо небезпечний він для голубів: одна пара тетерев’ятників може спустошити цілий голубник. Якщо є можливість, він не задовольняється однією жертвою, а спочатку вбиває стільки птахів, скільки йому вдається впіймати, і тільки потім береться їсти.

Проте багато тварин дають йому відсіч: ворони хоробро кидаються на нього і довго переслідують, ризикуючи потрапити в його кігті; це тра­пляється часто тоді, коли тетерев’ятник відлітає зі здобиччю в лапах або збирається з’їсти її на землі. Окрім ворон, дрібні благородні соколи на­падають на ненависного для них хижака, а ластівки безупинно бавляться тим, що супроводжують його з гучним застережним криком.

Гніздо своє тетерев’ятник влаштовує з сучків та зелених гілок на найстаріших і найвищих деревах. У другій половині квітня самка кладе 2—4 яйця.

ЯК (Bos mutus), що належить до родини Порожнисторогі, має такі ознаки: тулуб могутній і міцний; голова помірних розмірів і рівномірно звужується від’довгого, високого, але плоского лоба до непривабливої за­кругленої морди. Ніс виступає вперед, вузькі ніздрі розходяться навскіс; очі малі і з тупим виразом, вузька зіниця поставлена упоперек; невелике вухо закруглене і густо вкрите волоссям. Роги широко розташовані з боків лобового потовщення; вони вкриті поперечними закругленими, але до­сить плоскими горбиками, які біля кореня більш помітні. Роги обернуті спочатку вбік і назад, потім вперед і вгору. Шия коротка, задня її частина і перед загривка підвищуються горбом; спина до основи хвоста поступово опускається у вигляді надзвичайно хвилястої лінії. Тулуб біля холки вузь­кий, на середині роздутий і відвислий; хвіст довгий і прикрашений гус­тою китицею, що спускається до землі; кінцівки короткі, сильні, копита великі, щілина між ними широка, побічні копитця також добре розвине­ні. Волосяний покрив складається з тонкої і довгої шерсті, кучерявої та хвилястої на лобі до потилиці, що часто вкриває всю морду; на загривку вона подовжується у м’яку хвилясту гриву і низько висить, маючи вигляд бахроми, яка волочиться по землі точнісінько так, як і надзвичайно густа, схожа на кінський хвіст китиця хвоста. Навпаки, живіт і внутрішній бік стегон, а також задні та передні кінцівки вниз від колінного суглоба вкри­ті гладкою, короткою, рівною шерстю. У старих тварин шерсть красивого рівного чорного кольору, на спині та боках із бурим вилиском; шерсть навкруги морди — сірувата, а уздовж спини проходить сріблясто-сіра сму­га. Шерсть теляти має сірий відтінок, шерсть молодого бика чорна. За­гальна довжина старого бика до 4,25 м, довжина хвоста без китиці 75 см, висота 1,9 м, довжина рогів 80—90 см; маса 650—720 кг. Довжина дорос­лої корови ледве перевищує 2,8 м, висота 1,6 м, маса 325—360 кг.

Як живе на плоскогір’ях Тибету і на всіх сполучених із ними гірських хребтах. Голий грунт негостинних рівнин його батьківщини лише поде­куди обростає жалюгідною травою, яку взимку сильні завірюхи вкрива­ють снігом; улітку ж спека і вітри затримують розвиток рослинності. Але серед таких пустель як знаходить задоволення всіх своїх потреб та захист від людини і легше, ніж можна було б припускати, витримує боротьбу за існування.

Численні стада траплялися тільки в місцях, де були багатші пасовища. Такі стада мандрують досить далеко. Вони віддають перевагу близькості джерел, у сусідстві з якими трава росте краще. Навпаки, старі бики, через лінь або з інших причин, з року в рік залишаються на одних і тих самих місцях і живуть поодинці або ж об’єднуються найбільше з трьома або п’ятьма собі подібними. Молодші, хоча вже дорослі бики, іноді приєдну­ються до старших, але частіше утворюють власне стадо, яке складається зазвичай із 10—12 голів, і приймають іноді до себе старого бика. Корови, напівдорослі бички і телята об’єднуються в стада, в яких кількість голів доходить до декількох сотень, як запевняють монголи, навіть до тися­чі. Абсолютно ясно, що такій масі важко знайти достатньо поживи на мізерних луках, і тому яки, поки пасуться, розбрідаються по широких рівнинах, але збираються знов під час відпочинку або сильних бурь. По­чувши небезпеку, тварини згуртовуються і поміщають у середину телят; при цьому декілька дорослих корів, прагнучи визначити причину триво­ги, розходяться в різні боки від стада.

Для відпочинку стадо вибирає північний схил гори або глибоку уще­лину, щоб уникнути сонячного проміння. Як боїться спеки більше, ніж холоду, і тому лягає охочіше за все на снігу, навіть в тіні; якщо немає сні­гу, він зриває землю і влаштовує собі ложе. Вода для нього — необхідна умова існування.

За словами монголів, час злучки починається у вересні та триває ці­лий місяць. Тоді бики і вдень, і вночі стурбовані та збуджені. Самотні бики збираються в стада, бігають, як божевільні, розшукуючи корів і по­стійно при цьому хрокаючи; коли вони зустрічаються з іншими биками, то стають один проти одного, щоб у серйозному поєдинку домогтися права володіння самкою. Від страшних ударів, від яких іноді один із рогів ламається біля основи, жоден із товстих черепів, проте, не тріскається, а серйозні рани, завдані один одному, скоро загоюються. Задоволені або пересичені та втомлені після періоду злучок, вони повертаються на свої пасовища, заспокоюються і ведуть знову такий самий спосіб життя, що і раніше. Через 9 місяців після злучки корова телиться і піклується про своє дитинча протягом одного року. У 6—8 років як стає дорослим, у 25 вмирає від старечої слабкості, якщо хвороба або куля мисливця не ско­ротять ще раніше його віку. Інші вороги не підіймаються на його рідні висоти. Полювання на яків для хороброго і добре озброєного стрільця на­стільки ж принадне, наскільки і небезпечне. Могутній звір, якщо трапилося, що перший постріл не виявився смертельним, іноді, не вагаючись, кидається на мисливця.

У всіх країнах, розташованих біля високих гір, де водиться як, ми бачимо його прирученого, як корисну і важливу свійську тварину. Руїні яки чистого чорного кольору дуже рідкісні; зазвичай навіть у найбільш схожих на диких помітні білі плями; крім того, трапляються бурі, руді та строкаті яки. Тибет використовує яка як в’ючну тварину. Як без зусиль носить на собі вантаж у 100—150 кг по найважчих скелястих стежинах і засніжених полях.

ЯГУАРУНДІ (Felis yagouarundi) — струнка, тонка тварина, яка своїм витягнутим тілом і довгим хвостом дещо нагадує куницю. Голова ма­ленька, очі досить великі, вуха закруглені, хутро коротке і густе, темного сірувато-бурого кольору. Коли тварина перебуває у спокійному стані, її шерсть лежить гладко і здається темнішою; коли ж вона роздратована, шерсть підіймається, стає видно світліші корені волосся, а шерсть зда­ється світлішою. Лапи і губи .сіруваті, вуса бурі. Самка завжди світліша за самця. Довжина тулуба ягуарунді не більша за 55 см, хвоста — 32 см, висота в загривку — 34 см.

Ягуарунді поширений в Південній Америці від Парагваю до Панами, а можливо, і далі, як стверджує Штоль, до Південної Гватемали, де він називається «гато-де-монте». У Парагваї, де його спостерігав Ренгер, він живе в лісах, але більше любить узлісся і густий чагарник, ніж високий ліс.

На відкритому полі ніколи не трапляється. По здобич виходить вранці та ввечері, рідко вдень; у дуже бурхливу погоду не залишає свого притулку і чекає сприятливішого часу. Головну його поживу складають птахи, а також молоді дрібні ссавці: миші, агуті, кролики, а можливо, і молоді олені, які в Південній Америці ледве досягають розмірів наших косуль.

Ягуарунді живуть зазвичай парами, на певній території. Іноді декілька пар живуть разом, що не заведено в інших диких кішок. Під час злучки, в листопаді та грудні, сходяться декілька самців, і тоді можна чути, як вони між собою б’ються, вищать і пищать серед тернистого чагарнику. Через дев’ять або десять тижнів після злучки самка народжує двоє-троє дитин­чат у лігві серед густого чагарнику або в рові, порослому кущами, а іноді в дуплі дерева. Мати ніколи не відходить далеко від своїх дитинчат. У міру того як вони підростають, вона забезпечує їх птахами і дрібними гризу­нами, поки вони самі не навчаться полювати. У разі близької небезпеки вона боязко покидає своїх дитинчат і ніколи не насмілюється захищати їх від людей або собак. Ягуарунді ніколи не нападає на людей, тому полю­вання на нього не являє собою небезпеки. Його підстрілюють із рушниць або ловлять у пастки, а іноді полюють на нього з собаками, яким він чинить опір тільки в крайньому разі. Зазвичай звір прагне сховатися від переслідувачів серед дрібного колючого лісу, але коли його наздоганяють, кидається на дерева або у воду, щоб врятуватися вплав.

ЯГУАР (Panthera onca). У всій постаті ягуара виражається більше сили, ніж спритності, тому він здається навіть дещо важкуватим у ході. Тіло його не таке довге, як у леопарда або тигра, і кінцівки, порівняно з тулубом, коротші, ніж у цих кішок. Цілком дорослий ягуар завдовжки 145 см від початку морди до кореня хвоста і 68 см від цього місця до кін­ця хвоста. Хутро його коротке, густе, блискуче та м’яке; на горлі, нижній частині шиї, грудях і животі довше, ніж на решті тіла. У більшої частини екземплярів шерсть червонувато-жовта, за винятком внутрішності вуха, нижньої частини морди, щелеп, горла і взагалі нижньої частини тулуба та внутрішнього боку кінцівок, де переважає білий колір. Усе хутро вкрите почасти невеликими чорними круглими або довгастими неправильними плямами, почасти великими плямами або кільцями, які облямовані жовтувато-червоними або чорними смужками і мають посередині одну або дві чорні плями.

Ягуар виходить на лови у вранішні або вечірні сутінки або світлими, місячними ночами, але ніколи не полює серед дня або темними ночами. Усі великі хребетні тварини, яких ягуар може подолати, служать для ньо­го поживою. З будь-якого погляду це небезпечний розбійник. Яка не важ­ка його хода, він може у разі потреби рухатися вельми спритно і швид­ко. Сила його, порівняно зі зростом, дуже велика і може порівнюватися тільки з силою лева або тигра. Органи чуття добре розвинені: зір гострий, слух чудовий, проте нюх, як майже у всіх кішок, не особливо гострий; однак тварина чує здобич на досить великій відстані. Таким чином, ягуар має усе необхідне, що потрібно небезпечному хижакові. Утім, звір не роз­бірливий у поживі. Азара знаходив у його посліді голки їжака, Ренгер у його шлунку — частини щурів і агуті, з чого можна дійти висновку, що ягуар полює і на дрібних тварин. Крім того, в очеретах він вправно під­крадається до болотяних птахів, а з води вельми майстерно ловить рибу. Ягуар не щадить, як стверджує Пеппіг, навіть кайманів.

Ягуар дуже небезпечний для великої рогатої худоби, а також коней, мулів, особливо для молодняка. На волів і биків він нападає рідко, але ті мужньо йдуть на хижака і змушують його втікати. Навіть корови успішно захищають від ягуара своїх телят, проте при цьому часто бувають самі важко поранені. Коні та мули легко стають його здобиччю, якщо підхо­дять близько до лісу.

Ягуар хапає свою здобич у воді так само легко, як і на суші; на деревах він не полює, хоча досить вправно залазить на них, рятуючись від пере­слідування.

Невеликих тварин ягуар з’їдає негайно ж зі шкірою та кістками; але у великих тварин він об’їдає тільки м’які частини, не виявляючи пристрасті до жодних із них особливо, тільки нутрощів не чіпає. Наситившись, він повертається до лісу, але віддаляється не більш як на чверть години ходи від того місця, де їв, і там засинає. Увечері або наступного дня вранці ягуар повертається до вбитої тварини і обгризає її повторно, залишаючи рештки шулікам.

Якщо ягуар упіймав якусь тварину оддалік лісу, то відносить її з со­бою в гущавину. Свою здобич він, буває, переносить і через річку. Одного разу ягуар убив коня, недалеко від житла Азара, і волочив його спочатку кроків шістдесят полем, а потім перетягнув через швидку річку на проти­лежний берег. Ягуар ніколи не вбиває більш як одну тварину під час по­лювання, чим відрізняється від інших видів великих кішок.

Ягуар, ще мало знайомий із людьми, шанобливо поступається їм під час зустрічі дорогою або з цікавістю стежить за ними здалека.

Розповідають, що, коли люди випадково вдень натрапляли на ягуара, їм вдавалося налякати його гучними і дружними криками, і це свідчення видається нам правдоподібним, наскільки дозволяють судити спостере­ження за іншими кішками. Пеппіг говорить, що на рівнині Майнаса і року не минало без людських жертв. Ягуари з’являлися серед білого дня в населених місцевостях і викрадали собак, які складають їхню улюблену поживу.

У незайманих лісах біля підніжжя Перуанських Анд ягуар живе, за свідченням Чуді, переважно поблизу сіл; він цілу ніч бродить навкруги них і викрадає то собаку, то свиню, а іноді й людину. Він не тільки не бо­їться людей, але сам нападає на самотніх подорожніх і, зморений голодом, серед білого дня проникає до лісових сіл. Але Каплер, який жив у Гвінеї майже 45 років, говорить; «Дотепер був тільки один випадок, коли ягуар напав на людину і загриз її, хоча на плантаціях він часто нападав на ро­гату худобу або свиней». Зі всього вищесказаного можна дійти висновку, що ягуар не у всіх місцевостях однаково небезпечний для людини, що він живиться, як і тигр, винятково тваринами, викрадає переважно худобу і лише в окремих випадках ласує людським м’ясом.

Ягуар залишається в одній і тій самій місцевості доти, доки знаходить у ній достатньо поживи і його не дуже турбують. Інакше він віддаляється до іншого місця. Мандрує зазвичай уночі, причому не боїться пробігати населеними місцевостями; навіть найширші річки не є для нього пере­шкодою, оскільки він відмінний плавець.

Під час розливів річок ягуари йдуть з островів та лісистих берегів і наближаються до населених місцевостей, де заподіюють людям і худобі великої шкоди. У містах гавкіт собак і натовпи людей лякають ягуара, і він прагне сховатися. Рани, завдані хижаком, завжди дуже небезпечні, і не стільки через їхню глибину, скільки через те, що зуби і кігті звіра не дуже гострі, тому, кусаючи і дряпаючи, він здавлює і рве тіло.

Більшу частину року ягуар живе сам, як стверджує Ренгер; тільки в серпні та вересні, коли настає час злучки, самки і самці сходяться. «Якщо під час злучки зійдуться одна самка і декілька самців, то між ними від­бувається боротьба, в результаті якої найслабші віддаляються. Самець і самка залишаються разом не більше 4—5 тижнів, потім знову розходять­ся. Як довго триває вагітність самки — безумовно сказати не можу. Якщо судити з часу, який проходить між злучкою і появою на світ дитинчат, вона, ймовірно, триває три — три з половиною місяці. Самка народжує двоє, рідко троє дитинчат. Це відбувається в найнепроникнішій гущавині лісу або в ямі біля вирваного з корінням дерева. Мати ніколи не відходить далеко від своїх дитинчат у перші дні їхнього життя й у разі щонаймен­шої небезпеки перетягує їх у зубах на інше місце. Материнські почуття в ній дуже розвинені, вона з люттю захищає своїх дитинчат і переслідує викрадача цілими годинами. Після шести тижнів маленькі ягуари вже всюди супроводять матір. Спершу вони ще ховаються в гущавині, поки мати полює, але скоро самі починають підстерігати здобич. Коли вони досягають розмірів звичайного мисливського собаки, мати кидає їх, але якийсь час вони залишаються ще разом із нею». Забарвленням молоді ягуари відрізняються від батьків, але вже з сьомого місяця вони стають цілком схожими на них.

ЯГНЯТНИК, або бородач (Gypaetus barbatus), належить до родини Яструбині. Досягає метра і більше завдовжки. Оперення у дорослого пта­ха на голові жовтувато-біле; спина, надхвістя, верхні покривні пера крил і хвіст — чорні з жовтуватими плямами на кінцях; увесь нижній бік тіла яскраво-іржаво-жовтий; по грудях проходить низка біло-жовтого пір’я з чорними плямами. Ягнятник поширений у горах Південної Європи, всієї Азії та північних берегових країн Африки.

Більше за всіх своїх побратимів, за винятком хіба одного кондора, бородатий ягнятник має право вважатися мешканцем найвищих точок гірського поясу; проте він не живе виключно в горах і не уникає долин, особливо тоді, коли без зусиль може знайти в них поживу. Він живе не­великими зграями — парами або по декілька птахів разом. Кожна пара вибирає територію на декілька верст і облітає її щодня. Години через півтори після сходу сонця обидва птахи вирушають на розвідку. Вони летять не дуже далеко один від одного уздовж найголовніших кряжів гір­ського хребта, огинають вершину кожної гори і гострозоро виглядають, чи не знайдеться для них чогось їстівного. Якщо помічений ягнятником предмет гідний його уваги, то обидва птахи опускаються нижче, сідають нарешті на землю і, подібно до воронів, біжать до наміченої здобичі; хода ягнятника досить гарна: він розмірено крокує, а не пристрибує. Під час своїх перельотів летить надзвичайно швидко і шумно, майже не рухаючи крилами, що надає його фігурі надзвичайно красивого вигляду. Людей він не боїться і, відшукуючи поживу, часто пролітає на відстані кількох метрів від людини. Він абсолютно байдужий до товариства собі подібних, ніколи не уникає великих хижих птахів, уживається навіть із беркутом, хоча звертає на нього стільки ж уваги, як і на решту своїх родичів. Якщо хижаки самі нападуть на нього, він не захищається, не мститься їм, а спо­кійно продовжує свій шлях.

Звичайну його поживу складає падло, кролики, зайці та інші дрібні ссавці, а також кістки, які він роздроблює, кидаючи з великої висоти на скелі.

Щодо розмноження ягнятника, то всіма спостерігачами встановлено, що птахи ці висиджують пташенят по декілька разів на рік. Для висиджу­вання вони вибирають простору печеру, зазвичай за якою-небудь непри­ступною кам’яною стіною, але роблять вони самі гніздо чи заволодівають гніздом інших хижих птахів — ще невідомо. Висиджування починається у січні місяці, але як довго самка сидить на своєму єдиному круглому і великому яйці, ми не можемо сказати; безперечно лише, що вже в березні можна бачити молодих ягнятників, які щойно вилупилися, в Швейцарії, Італії та Північній Африці.

Щурка золотиста (Merops apiaster). Цей вид належить до найбіль­ших у родині Щуркові. Довжина птаха досягає 26 см, розмах крил — 45, довжина крила — 14, хвоста 10— 11см. Шия і покривні пера крил — ка­штанові; плечі, спинне пір’я і надхвістя — коричнево-жовті; нижня частина тіла — чудового зеленувато-синього кольору; взагалі оперення над­звичайно строкате.

На місця свого гніздування щурки прилітають наприкінці квітня або на початку травня. За години, особливо в уранішній та вечірній час, вони цілими зграями довго літають високо в повітрі. Хоча зграя не відокрем­люється, але не можна сказати, щоб вона була тісно згуртована, оскільки окремі птахи відлітають на далеку відстань, весь час перегукуючись. Жа­лячі комахи складають улюблену поживу щурок; але вони не відмовля­ються при нагоді і від коників, бабок, ґедзів, комарів і мух.

Для спорудження гнізда щурка обирає піщаний або глинистий берег річки; тут вона починає рити круглу нору, що йде в горизонтальному напрямі; кінець ходу розширяється в камеру, на дні якої в червні можна знайти 5—8 круглих білих яєць.

ЩУР ОЧЕРЕТЯНИЙ ВЕЛИКИЙ (Thryonomys swinderianus) належить до родини Очеретяні щури (Thryonomyidae) ряду Гризуни. Відрізняється своїми плавальними перетинками на задніх ногах. Трапляється в Західній Африці на Нижньому Конго. Зона поширення очеретяного шура тягнеть­ся, за нашими відомостями, по Східній Африці на південь до Капської області й охоплює в Західній Африці як Верхню, так і Нижню Гвінею, в зоні Верхнього Нілу водиться, мабуть, лише другий вид.

За способом життя обидва види очеретяних щурів по суті схожі між собою. Вони не живуть колоніями і не зби­раються у великі зграї, але трапляються у зручних для них місцях досить часто. Вони завжди тримаються поблизу води і живуть переважно в берего­вій смузі в заростях трави, комишу й очерету, а також у низькому і густому чагарнику. Пожива їхня складається з трав, коріння і бульб, які вони зна­ходять у достатній кількості на берегах вод і на вологах низовинах.

Очеретяного щура переслідують як місцеві жителі, так і європейці, які люблять полювати, оскільки з нього виходить смачніша печеня, ніж з будь-якого іншого африканського ссавця.