Щуки

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-01-2012

ЩУКИ, родина Esocidae, характеризуються простим плавальним мі­хуром, відсутністю сліпих відростків на шлунку, на кишках і залозистими потовщеннями біля зябер; зуби сидять, окрім щелеп, на міжщелепних і верхньощелепних кістках. Із 10 видів, що належать до цієї родини, — всі прісноводні. Звичайна щука (Esoxlucius) справедливо вважається найхижішою прісноводною рибою, її називають акулою прісних вод. Спина у неї чорна, боки сірі, а черево біле; плавці червонуваті або бурого кольору. Довжина досягає 2 м, а вага до 35 кг. Зона поширення її охоплює Євро­пу, Азію і Північну Америку; живе як в озерах, так і в проточній воді, у гірських водоймищах трапляється на висоті до 1500 м. У багатьох річко­вих басейнах щука дуже численна, але особливо її багато в басейні Обі. Щука проковтує все, що може схопити: всіляких риб, не виключаючи і собі подібних, жаб, птахів, навіть дрібних ссавців. Проте не кожна риба годиться для щуки; колючого окуня або йоржа щука проковтує не відразу, а спершу вбиває його, тримаючи в роті. Колючку щука зовсім не чіпає, а якщо іноді і зважується на це, то дуже ризикує. Щуки дуже ненажерливі і ростуть швидко, тому вже на 2-й рік існування, за сприятливих умов, щука може досягти ваги 5 кг. Стверджують, що щуки дуже довговічні, і тривалість їхнього життя обчислюється 20-25 роками. М’ясо щуки вва­жалося поганим у стародавніх римлян, але наразі цінується, особливо в англійців. Ловлять рибу найрізноманітнішими способами: в сіті, у верші, великих б’ють остями, але найчастіше застосовують для цього вудку, а у вигляді принади насаджують невеликих рибок.

Щілинозуб кубинський

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-01-2012

ЩІЛИНОЗУБ КУБИНСЬКИЙ (Solenodon cubanus). Тулуб майже ЗО см завдовжки, хвіст дорівнює приблизно ЗО см. Голова, боки шиї і че­рево забарвлені в брудненький охристо-жовтий колір, решта частин тіла в чорний, а хвіст у синювато-чорний. Довге волосся на спині біля кореня жовте, а на кінцях чорне, деякі ж із них або зовсім жовті, або зовсім чор­ні. Батьківщиною тварини слід вважати Кубу.

Подібно до справжніх землерийок, ця тварина веде переважно ніч­ний спосіб життя і має звичай спати вдень у якомусь добре прихованому притулку. У деяких гірських місцевостях щілинозуб не є рідкістю. Коли мисливці переслідують його, звір передусім ховає голову, сподіваючись, що його не знайдуть, і залишається спокійно лежати, тому можна підійти та схопити його за хвіст.

У неволі щілинозуб охоче бере їжу, але оскільки погано пережовує ЇЇ, то м’ясо йому треба давати дрібно нарізаними шматочками, щоб він не вдавився. Чистота є необхідною умовою його добробуту. Щілинозуб охоче йде у воду і почувається там, мабуть, добре, тим більше, що йому випадає при цьому нагода без жодних зусиль угамувати спрагу, тоді як під час пиття на землі йому дуже заважає довгий кінець хобота.

Його різкий голос нагадує то свиняче хрокання, то пташиний крик; часом тварина кричить, як молодий сич. Щілинозуб легко розпалюється і тоді вельми своєрідно наїжачує шерсть. Курка або якась інша маленька тварина, що йде повз нього, надзвичайно хвилюють його, і він прагне схопити їх. Спійману здобич шілинозуб, як яструб, розриває своїми до­вгими, кривими кігтями. Час від часу з його шкіри виділяється червону­вата, масна, смердюча рідина.

Щиголь звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-01-2012

ЩИГОЛЬ ЗВИЧАЙНИЙ (Carduelis) належить до родини В’юр­кові. Мешкає в Старому Світі, характеризується конічним, тонким, дещо заломленим дзьобом, короткими довгопалими ногами, гострими крилами і пухким оперенням хвоста. Забарвлення тіла дуже строкате. Улюблене міс­цеперебування щигля — це такі місцевості, в яких переважають листяні ліси або городи. Проте щиголь — не лісовий птах, оскільки селиться в садах або парках, на вулицях, на вигонах або луках тощо; тут він зазвичай виво­дить пташенят ще охочіше, ніж у кущах і широких лісах. Це привабливий, спритний, моторний і хитрий птах. Будучи справжнім деревним птахом, він неохоче спускається на землю і рухається по ній досить незграбно; зате лазить не гірше за синицю та легко і швидко літає. Для відпочинку щиголь вибирає найвищі верхівки дерев і кущів, хоча ніколи довго не залишається на одному і тому ж місці. Стосовно людей він завжди виявляє обережність, але буває полохливим у тому разі, якщо його вже переслідували. З іншими птахами він уживається, проте любить їх дратувати. Співає він голосно, приємно, з великою розмаїтістю і так весело, що любителі високо цінують щигля; у неволі його пісні ллються майже цілий рік. Пожива його склада­ється з різноманітного насіння, головним чином березового і вільхового, а пташенят вигодовує комахами. Гніздо щигля — міцна, щільно сплетена майстерна споруда; воно влаштовується в листяних лісах або на городах і нерідко в безпосередній близькості від житлових будівель

Шуліки

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-01-2012

ШУЛІКИ — досить великі птахи зі слабким, невеликим, заломле­ним гачком дзьобом, короткими ногами і дуже великими довгими кри­лами. Належать до родини Яструбині. Сюди належить 8 видів, із яких усі живуть у Старому Світі. Найвідоміший вид — червоний шуліка (Milvus milvus), відмінний від своїх родичів дуже вилоподібним хвостом. Голо­ва і горло білі з чорно-бурими смужками, груди іржаво-червоні, спина і плечі — чорно-бурі, черевце іржаво-червоне з темними смужками; махові пера — чорні/Місця його гніздувань — всі рівнини Європи від Швеції та Іспанії до Сибіру. Це далеко не величний птах; навпаки, він ледачий, неповороткий і боязкий. Літає цей шуліка поволі, але на диво невтомно, і нерідко протягом чверті години жодного разу не змахне крилами; він часто підіймається на таку висоту, що його насилу помічає навіть найгострозоріше око. Поживу його складають дрібні ссавці, ящірки, змії, жаби, черв’яки і комахи, тому його не можна зарахувати до шкідливих птахів. Гнізда свої він влаштовує на верхівці дерева і любить вистилати свою досить велику споруду брудними ганчірками і клаптями паперу, які він відшукує в найнеохайніщих місцях. Кладка складається з 2-3 яєць, висиджуваних однією самкою.

Червоного шуліку часто сплутують із його близьким родичем — чор­ним шулікою (Milvus migrans), який відрізняється темнішим оперенням і меншими розмірами. На нього надзвичайно схожий шуліка-паразит (М. parasitus), якого деякі натуралісти навіть не вважають окремим ви­дом; поширений в Африці.

Шпакові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 11-01-2012

ШПАКОВІ (Sturnidae) — середніх розмірів птахи з міцним тулубом, з коротким хвостом і довгими крилами; оперення пишне, вельми різно­манітного забарвлення. Поширені на Євразійському континенті. Живуть вони великими або малими зграями і спільно виконують усіляку роботу. Це жваві, неспокійні, постійно чимось зайняті птахи. їхня пожива — ко­махи, черв’яки, слизняки і частково плоди і насіння. Свої гнізда дуже неправильної форми вони влаштовують у дуплах дерев, западинах скель і стін. Кількість яєць однієї кладки коливається між 2 і 6. Усі види легко звикають до неволі.

Наш звичайний шпак (Sturnus vulgaris) має різне забарвлення залеж­но від віку і пори року. На махових перах і хвості це забарвлення стає світлішим, із широкою сірою облямівкою. Окремі пера спини мають на кінці сіро-жовті цяточки. Очі бурі; дзьоб чорний; кінцівки червоно-бурі. Довжина тіла шпака досягає 22 см, розмах крил 37, довжина крила 10, хвоста 7 см. Самки менші за самців.

У Південній Європі водиться дуже близький йому вид — чорний, або одноколірний шпак (Sturnus unicolor).

Звичайний шпак поширений в усіх частинах Європи і в Середній Азії; він віддає перевагу рівнинам і луговим чагарникам, але зупиняється і в селах, якщо йому влаштувати шпаківню. З усіх наших перелітних птахів шпаки прилітають перші і залишаються до глибокої осені; взимку вони знаходять притулок головним чином у Південній Європі і частково в Пів­нічній Африці.

У кінці квітня самка шпака кладе в гніздо перші 5—6 довгастих яскра­во-блакитних яєць, які насиджує лише самка. Як тільки пташенята ви­лупляться, обоє батьків дуже зайняті їх годуванням, тому батькові зали­шається мало часу для співів; завдяки такій турботі батьків молоді шпаки за 15—17 днів стають самостійними.

Хоча шпаки завдають іноді значної шкоди виноградникам, плодовим садам і городам, але все-таки їхня користь велика. Вони знищують рав­ликів, сарану, гусінь. Небезпечними ворогами шпаків є соколи, яструби і частково куниці, ласки і білки.

Найближчий родич описаного шпака — рожевий шпак (Sturnus roseus, або Pastor roseus), має довгий чубок на потилиці, який аж звисає. Цей птах живе в Європі та Азії і належить до перелітних птахів. Рожевий шпак на­багато неспокійніший і діяльніший за звичайного, але спів його гірший. Живиться різноманітними комахами.

Буйволові шпаки (Buphagus) відрізняються від решти шпаків міцним, заломленим на кінці дзьобом і сильними, озброєними кігтями, кінцівками. Найбільш відомий волоклюй, або буйволовий шпак (Buphagus erythrorhynchus, або apicanus), поширений по всій Середній Африці. Цей птах живе маленькими зграйками і завжди поблизу великих ссавців, що при­вертають мух, кліщів, ґедзів і оводів. Еренберг має рацію, кажучи, що во­локлюй лазить по тварині, як дятел по деревах, і майстерно дістає комах з будь-яких місць.

Прекрасний шпак (Spreo superbus) забарвлений зверху в синьо-зеле­ний колір, знизу ж він чудового коричневого кольору. Птах, який завжди супроводжує стада великої рогатої худоби і овець.

Шовкопряд тутовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 10-01-2012

ШОВКОПРЯД ТУТОВИЙ (Bombyx rnori) належить до шовкопрядових ряду Метелики. Розмах крил досягає 40—45,5 мм. Колір крил світлий, із бурими поперечними смужками. Гусениця цього шовкопряда назива­ється шовковичним черв’яком, який виробляє найкращий шовк. Вона живиться виключно листям тутового дерева. Кокони бувають двох сортів: білі та жовтуваті, причому нерідко трапляються кокони, що містять по дві лялечки. Батьківщина шовкопряда, ймовірно, Китай, звідки, разом із тутовим деревом, він поширився на північ і на південь, а до Європи, за загальновідомим переказом, його принесли двоє ченців, заховавши його у видовбані палиці.

Досягнувши певного віку, гусениця спочатку влаштовує собі на гілоч­ках тутового дерева або на особливих підставках щось на зразок висячого гамака, але поступово тканина стає дедалі густішою і густішою, тіло гу­сениці ховається і утворюється замкнутий кокон. У самців кокон більш циліндричної форми, а посередині має перетяжку.

Для отримання шовку кокони піддають дії високої температури, щоб убити лялечку, потім починають розмочувати його, для чого коко­ни кладуть у гарячу воду. Тут поступово розчиняється клейка речовина, що вкриває кокон зовні, і з’являються кінчики ниток; тоді на особливій машині починають розмотувати нитку кокона, яка буває до 600 м за­вдовжки. Для виготовлення тканин нитки завжди скручують по декілька штук разом, оскільки вони дуже тонкі. Один кілограм розмотаного шовку виходить із 10—16 свіжих коконів.

Шовкопряд ратний

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 09-01-2012

ШОВКОПРЯД РАТНИЙ (Cnethocampa processionea). Ратні гусениці більше, ніж будь-які інші, можуть бути названі отруйними, оскільки в їхніх волосках дійсно міститься дуже багато мурашиної кислоти. Назву свою ці гусениці дістали через те, що звершують довгі подорожі, зібравшись пра­вильними похідними рядами. Вони вилуплюються з яєчок, відкладених самками попереднього літа, у травні місяці, і зазвичай тримаються разом увесь час свого шестимісячного життя. Негайно ж після народження гу­сениці розташовуються в довгий ряд і вирушають мандрувати. Дійшовши до підніжжя дерева, гусениці починають повзти по стовбуру, підіймають­ся на верхівку і там починають об’їдати листя; проте навіть і під час їжі вони не зовсім порушують порядок свого ходу. Надвечір вони відходять у який-небудь притулок на нижній частині стовбура, де є якесь заглиблен­ня, або на розгалуження сучків.

Оскільки гусениці щодня повертаються в одного разу вибраний при­тулок, то поступово тут нагромаджується цілий шар отруйних волосків, які розносяться вітром і потрапляють в очі, ніс або всередину тварин чи людей, які знаходяться поблизу.

Коли гусениці виростуть до довжини 39—52 мм, то всі разом готують­ся до перетворення на лялечку і роблять цілу низку коконів. У липні або серпні з цих коконів з’являються метелики.

Широковушка європейська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 08-01-2012

ШИРОКОВУШКА ЄВРОПЕЙСЬКА (Barbastella barbastellus). Довжи­на 9 см, хвіст 5 см, а розмах крил 26 см. Хутро на верхньому боці темно-бурого кольору, а на нижньому — світліше, сіро-буре; волосся біля коре­ня чорне, на кінці має блідо-коричневе забарвлення; товстошкірі літальні перетинки і вуха бурого кольору.

За словами Коха, широковушки особливо люблять гористі країни і великі ліси, ніколи не живуть товариствами і під час зимівлі тільки зрідка підвішуються удвох або утрьох; вони мають дуже миролюбну вдачу і не б’ються між собою та з іншими кажанами. Для денного відпочинку вони ховаються переважно в розколини кам’яних стін, рідше підвішуються до відкритих темних місць на скелях або під склепіннями. Зимівля, за Ко­хом, починається майже взимку — у листопаді; сон не міцний, легко уривається і закінчується дуже рано, із настанням перших теплих днів на початку березня або навіть наприкінці лютого. При тривалому холоді вони, зазвичай, довше залишаються у своєму притулку, але вже не в не­свідомому стані, як під час сплячки. Найчастіше забираються під арки, в льодовики, підвали, рудники і печери, а у вапнякові печери тільки у разі гострої потреби, коли поблизу немає нічого кращого. Під час сплячки висять, тримаючись задніми кінцівками, головою вниз, переважно на сті­нах, у які впираються передніми кінцівками, а не на стелі. Самці висять окремо, самки забираються в щілини. У своєму притулку широковушка зазвичай розмішується біля входу, тому до неї доходить і світло, і холод. Кох у багатьох місцях знаходив широковушок, які висіли, оточені з усіх боків крижаними бурульками. За години вони іноді літають по притулку, ловлять метеликів, які теж там зимують.

Рано навесні широковушка народжує двоє дитинчат, які вже восени настільки виростають, що стають схожими на дорослих.

Шиншилові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-01-2012

ШИНШИЛОВІ, родина Chinchillidae. Усі шиншили живуть у Півден­ній Америці і переважно в горах на значній висоті, між голими скелями нижче за снігову лінію, лише один вид мешкає в низовинах. Житлом їм служать природні печери або вириті ними самими нори. Усі вони това­риські, деякі живуть родинами в одній печері. Уникаючи, подібно до зай­ців, світла, вони з’являються переважно смерком або вночі. Це швидкі, спритні, боязкі та полохливі тварини. Слух у них, напевно, — найрозви­неніше відчуття. Коріння і лишаї, цибулини і кора, а також плоди служать для них поживою.

Відомо лише два види цих тварин: куцохвоста шиншила (Chinchilla brevicaudat) і власне шиншила (Chinchilla laniger). Перша завдовжки 30 см, хвіст її завдовжки 13 см, а з волоссям — 20 см. Одноманітне, тонке, надзвичайно м’яке хутро на спині і на боках складається з волосся понад 2 см завдовжки, волосся біля кореня темного голубувато-сірого кольору, далі вкрите широ­кими білими кільцями, а на кінцях темно-сіре. Завдяки цьому загальний колір здається сріблястим із темним нальотом. Нижній бік і ноги чисто-бі­лого кольору; хвіст зверху має дві темні поперечні смужки; вуса біля кореня чорно-бурі, на кінчику сіро-бурі; великі очі чорного кольору.

На їхній батьківщині знаходили вагітних самок у будь-яку пору року і дізналися від тубільців, що кількість дитинчат коливається від 4 до 6. Ди­тинчата стають самостійними, як тільки можуть залишати щілини скель, в яких уперше побачили світ, а стара самка, мабуть, від часу їхнього ви­ходу перестає піклуватися про своє потомство. На батьківщині їх часто приручають, до Європи вони потрапляють усе ще досить рідко. На волі шиншила їсть траву, коріння і мох та використовує передні лапи, щоб підносити поживу до рота.

На півночі і в середній частині Чилі куцохвосту шиншилу замінює інший, дрібніший вид. За способом життя цей вид, мабуть, абсолютно схожий на попередній, також близький до нього за виглядом і за забарв­ленням хутра. Але він набагато менший: уся довжина дорівнює найбіль­ше 35—40 см, з яких на хвіст припадає приблизно третина. Густа м’яка шерсть на спині завдовжки 2 см, на задній частині та боках — 3 см. Колір її світло-попелясто-сірий із темними цятками, нижній бік і ноги з мато­во-сіруватим або жовтуватим нальотом. На верхньому боці хвоста волосся при основі та на кінчику брудно-білого кольору, посередині буро-чорно­го, нижній бік хвоста бурий.

Південноамериканці дуже охоче їдять м’ясо обох видів шиншил, європейським мандрівникам воно, мабуть, теж подобається, хоча вони і кажуть, що його не можна порівняти з м’ясом нашого зайця.

Шимпанзе

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-01-2012

ШИМПАНЗЕ (Pan troglodytes), що належать до родини Людиноподіб­ні мавпи, можна розглядати як представника особливого виду. Він значно менший, ніж горила, тулуб набагато коротший, ніж у неї, хоча й має таку саму кількість грудних і поперекових хребців, як у горили.

Профіль шимпанзе плоскіший, ніж у горили, вираз набагато покірли­віший. Ніс плоский, має неглибоку середню поздовжню борозну з мало випнутним хрящем ніздрів, розділених тонкою перетинкою. У горили, навпаки, ніс виступає вперед, товстий і роздутий, з великими шишко­подібними ніздряними хрящами. Верхня губа у шимпанзе довга, дугопо­дібно опукла і вкрита багатьма зморшками, які йдуть зверху вниз і впо­перек. Як і в горили, нижня губа випинається з-під верхньої. Обидві губи надзвичайно рухомі та можуть витягуватися у формі хобота. Плечі старих шимпанзе-самців широкі; груди і тулуб мають бочкоподібну форму; груди хоч і м’язисті, але все-таки вужчі від живота. Руки довгі, нижчі за коліна, дуже м’язисті, але не настільки сильні, як верхні кінцівки горили. Руч­ний кулак тонкий і короткий. Пальці довгі, у старих мавп дуже товсті та сильні, зморшкуваті і до половини першого суглоба сполучені шкірою. Середній палець найдовший. Гомілки ніг зовсім без литок. На ступні ве­ликий палець віддалений від решти пальців великим вирізом, він довший і товщий. Ступня витягнута, зморшкувата і плоска. П’ята, як і в горили, слабо розвинена. Нігті в обох мавп круглі, опуклі, рогова речовина їх має коричневий і чорний колір.

Волосся шимпанзе пряме, непухнасте або кудлате, на тім’ї переважно розділене проділом. Воно довге на потилиці, щоках, плечах, спині, на верхній і нижній частині плеча, на верхньому і нижньому боці стегна та коротше на інших частинах тіла. Переважний колір темний, чорний, у деяких екземплярів із тьмяним червоно-бурим відтінком. У старих шим­панзе я знаходив кінці волосся на кінцівках, забарвлені сірим або рудим кольором, що надає кольору цих ділянок або сірого, або блідо-червоного відтінку. Підборіддя вкрите тонким, коротким білим волоссям. Таке ж волосся росте біля сідниць, але воно тут довше і густіше.

Шимпанзе ходять на всіх чотирьох кінцівках, причому пальці рук вони пригинають до долонь і спираються на землю їхньою тильною поверхнею, вкритою від ходьби мозолями. Ногами користуються, або пригинаючи пальці, або наступаючи всією ступнею. Шимпанзе не може довго пере­бувати в прямому положенні та завжди шукає опору для рук або кладе їх на дещо закинену назад голову, аби таким чином зберегти рівновагу.

Багато хто стверджує, що всі шимпанзе схожі один на одного як дві краплі води. Але так можуть вважати тільки недосвідчені спостерігачі. Кожен, кому доводилося уважно вдивлятися у фізіономії багатьох тварин цього виду, мав помітити велику індивідуальну відмінність.

Раніше місцем проживання шимпанзе вважали виключно Верхню і Нижню Гвінею із прилеглими до неї землями від Сьєрра-Леоне до Конго. Тут він водиться в лісах, по берегах річок і в горах. Тепер ми знаємо, переважно переважно німецьким дослідникам, що тварина поширена да­леко у внутрішній частині Африки до країни озер.

У спокійному стані шимпанзе, який живе на волі, перебуває в сидячо­му положенні. Рідко бачать, що він стоїть або ходить; як тільки він поба­чить, що його помітили, негайно ж стає на всі чотири кінцівки і поспішно втікає від спостерігача. Вже за будовою шимпанзе можна здогадатися, що він вправно лазить. Під час ігор перескакує на велику відстань з одного дерева на інше і стрибає з дивною спритністю. Пожива його, ймовірно, складається з тих самих рослин і плодів, якими живиться і горила: плоди, горіхи, листкові та квіткові бруньки, можливо, також і коріння. Нерідко він обриває банани та інші плоди на деревах, посаджених африканцями на маїсових полях або в покинутих мешканцями селах, де росте папайя. Шимпанзе виявляє велику тямущість і палку любов до своїх дитинчат. Зміна зубів настає не раніше четвертого року життя і, ймовірно, ще на рік пізніше.

Серед африканців Західної Африки існує переказ, що шимпанзе ко­лись були членами їхнього племені, але за погані звички були вигнані з людської громади і внаслідок великої впертості, з якою зберігали погані схильності, поступово дійшли до свого справжнього стану.

Трапляється, що шимпанзе сам на сам стає до боротьби з людиною, аби захистити себе. Побоюючись бути спійманим, він чинить опір, об­хоплюючи руками супротивника, щоб наблизити його до себе, і прагне вкусити.

Більша частина праці, яку робить шимпанзе, припадає на частку його рук; ними він обмацує і хапає предмети, тоді як ногами користується тільки іноді, як знаряддям для хапання. Руками шимпанзе взагалі володіє гак само, як і людина, і відрізняється від неї тільки тим, що окремі пальці рук його менш рухомі. Тому зазвичай він хапає що-небудь за допомогою великого пальця і всіх інших разом. Проте точніші дослідження показують, що він уміє окремо користуватися вказівним і середнім пальцями.