БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

ШЕРШЕНЬ, або оса шершнева, (Vespa crabro), перевершує всіх ін­ших ос розмірами. Забарвлення її в більшості випадків червоне; живе вона у всій Європі. Після зимівлі самка починає споруджувати гніздо, для чого вибирає зазвичай дерева, де є дупла або тріщини. Матеріалом для спорудження служить розжована кора різних дерев, переважно молодих ясенів. Нажувавши кори, шершень прилітає до місця будівництва, захоп­лює матеріал передніми щелепами, щільно притискуючи його до грудей, і починає ретельно приладнувати до місця, відкушуючи по маленькому шматочку і приклеюючи. Набудувавши скільки потрібно комірок, шер­шень відкладає яєчка по одиному в кожну комірку. Уже через п’ять днів вилуплюється з яєчка личинка, яка починає жерти запасений матір’ю корм, — він складається з розжованих трупів різних комах, із павутинової тканини, — і заринає у вигляді лялечки. Ще за два тижні з’являється вже молодий шершень; отже, все перетворення триває чотири тижні. Вий­шовши з комірки, молодий шершень негайно ж стає до роботи і починає вичищати комірку, з якої щойно вийшов, і готувати її для приймання нового яєчка. Трапляються гнізда, що містять 5 стільників. Восени самці та робочі шершні гинуть, і залишається лише декілька запліднених самок, які відшукують собі на зиму який-небудь прихований притулок і там за­лишаються до наступної весни.

ШЕРСТОКРИЛИ, родина Cynocephalidae, є тваринами завбільшки з кішку. Тулуб стрункий, не дуже великі кінцівки сполучені широкою тов­стою шкірою, з обох боків уритою волоссям. Усі п’ять пальців забезпечені висувними кігтями, і серед них немає великого пальця, який би розта­шовувався окремо від інших. Короткий хвіст укладений у літальній шкірі. Голова відносно мала, морда дуже подовжена, очі середньіх розмірів; малі вуха вкриті волоссям.

Літальна шкіра не відіграє ролі літальної перетинки; це лише пара­шут, який дає можливість тілу поволі та плавно опускатися під час висо­ких стрибків, і таким чином не являє собою нічого спільного з літальною перетинкою кажанів. Вона є продовженням тієї шкіри, яка вкриває тіло, починається на шиї, з’єднується з передніми кінцівками, вдягає їх до са­мої кисті, звідси йде до задніх лап і закінчується на самому кінці хвоста. Таким чином, усі кінцівки вміщені в ній. На грудях по два соски.

Повністю розтягнувши свій парашут, шерстокрил ширяє, як папе­ровий змій; у контурах — майже ідеальний прямокутник, без виступів і западин, які порушують чисту геометрію. Пролітає за один стрибок із дерева метрів сімдесят.

ШЕРСТОКРИЛ ФІЛІППІНСЬКИЙ (Cynocephalus volans) завдовжки 60 см, із яких 11—12 см припадає на хвіст; спина його густо обросла во­лоссям, на передніх кінцівках набагато менше волосся, а загривок та боки тулуба зовсім голі. Хутро має зверху буро-руде забарвлення, а знизу трохи темніше. Змолоду він забарвлений інакше: зверху буро-сірий, з боків тем­но-бурий; з роками кінцівки і літальна шкіра хутра вкриваються світлими плямами. Зона поширення, беручи до уваги всі різновиди одного виду, займає Зондські, Молуккські та Філіппінські острови і через Малайський півострів тягнеться до Тенассеріму.

Удень шерстокрил, що живе відокремлено у високих гірських лісах Яви, сидить так тихо на гілках дерев, між моховими заростями, що його майже неможливо помітити. Гострі кігті дають йому можливість вправно і впевнено лазити по деревах, тоді як по землі він повзає вельми незграбно. Обскубуючи плоди і розшукуючи комах, швидко лізе вгору, на саму вер­хівку дерева, і потім спускається у скісному напрямі до верхівки іншого дерева, дуже нагадуючи, за словами фон Розенберга, паперового змія. Коли тварина повзає або ходить, його літальна шкіра збирається у склад­ки і укладається на тілі, тому аніскільки не заважає його рухам. Якщо ж шерстокрил хоче скористатися нею як парашутом, то він піднімається на край сучка, зіскакує звідти сильним стрибком, розпрямляє всі свої кін­цівки і поволі ширяє зверху вниз, перелітаючи таким чином простір іноді 60 метрів. Шерстокрил ніколи не підіймається над висотою, з якої почи­нає свій стрибок, але завжди опускається вниз у дуже похилому напрямі.

Удень він висить, за словами цього дослідника, причепившись до стовбура дерева, під захистом своєї шкури, яка за забарвленням — олив­кова або бура з білими цятками і плямами — дуже наближається до ко­льору деревної кори. Свій чіпкий хвіст він використовує, імовірно, для пошуку поживи, яка головним чином складається з листя. Шерстокрил народжує на світ тільки одне дитинча.

ШАКАЛ ЧЕПРАЧНИЙ (Canis mesomelas) відрізняється від звичайного шакала тим, що кінцівки у нього набагато коротші та голова дуже нагадує голову лисиці, а вуха дещо схожі на вуха фенека: вони дуже великі, біля основи широкі та догори загострені, тому утворюють рівносторонні, до­низу дещо звужені трикутники; обидва вуха сидять зовсім близько одне від одного. Великі коричневі очі мають круглу зіницю; хвіст висить до землі. Хутро густе і м’яке. Основний колір — жовтувато- або рудувато-сірий, переходить на нижній частині тіла в жовтувато-білий. Уся спина вкрита ніби чепраком чорного кольору; який збоку різко відрізняється від іншого хутра, а посередині має білий поперечний малюнок. На шиї цей чепрак облямований нечіткою білою смугою. За довжиною чепрачний шакал перевершує звичайного, а за висотою нижчий за нього.

За моїми спостереженнями, зона поширення цього шакала почина­ється від Середньої Нубії; звідси вона доходить до мису Доброї Надії по східному березі Африки. Уся Південна Африка і частина західного бе­рега, принаймні до Массамеда, входять у зону поширення цієї тварини. В інших частинах Західної Африки і в Конго його дотепер не помічали. Цей шакал трапляється як у степах, так і в лісах, але найчастіше в горис­тих місцевостях. У Південній Африці та Абіссінії він дуже поширений. На східному березі Червоного моря знаходиться вузька пустинна смуга, що називається Самхара, де також живе шакал, знаходячи тут багату здобич.

Шакал частіше полює вночі, але його можна побачити і вдень, іноді навіть поблизу сіл. Рано-вранці він з’являється скрізь, як у заростях, так і в пустелі; до свого лігва він повертається, коли сонце вже досить високо. Ночами він забігає до сіл і на стоянки караванів, і навіть вогонь не може відлякати його. У Судані кажуть, що він полює на маленьких антилоп, мишей, ховрахів та інших гризунів. Падло завжди приваблює його, і він, здається, віддає перевагу цій поживі перед будь-якою іншою. Буртон го­ворить, що Сомалі вважає гавкіт чепрачного шакала передвісником сходу сонця і за ним передбачає гарну погоду чи негоду.

Мені розповідали, що у шакалів буває від чотирьох до п’ятьох дитин­чат, які народжуються на початку дощового сезону. В Африці нікому не спадає на думку приручити цю дуже миловидну тварину. Якщо взятися за виховання цих тварин, то вони дуже скоро стають ручними. За природою своєю чепрачний шакал — добродушна, невибаглива тварина, яка більше схильна до приручення, ніж лисиця.

Під час линяння, яке відбувається у вересні, цей шакал якийсь час дуже дивно виглядає: його чорний чепрак майже зовсім вилазить, а нове волосся виростає досить швидко, і через чотири тижні у нього утворюєть­ся нове, ще красивіше хутро.

ШАКАЛ СМУГАСТИЙ (Canisadustus) зростом менший за вовка й інакше забарвлений. Тулуб у нього витягнутий, голова конусоподібно за­гострена, дуже гостра морда, з боків тільки трохи звужена або зовсім не звужена, тому схожа на лисячу. Очі з світло-бурою райдужною оболон­кою і довгасто-круглою зіницею розташовані косо. Вуха розставлені дале­ко одне від одного, а їхня довжина майже дорівнює третині всієї голови; на кінці вони дещо закруглені. Кінцівки дуже високі і тонкі. Не дуже пухнастий хвіст, незважаючи на високі ноги, висить до землі. Шерсть складається з довгого, жорсткого, досить обрідного волосся ості, яке зо­всім закриває тонкий підшерсток.

Зундеваль, який перший описав смугастого шакала, визначає довжину його тіла як 1,1 м, довжину хвоста — 33 см і висоту в загривку — 45 см. Загальне забарвлення шерсті буро-світло-сіре, з боків тіла проходить по­здовжня світла смуга, яка внизу облямована чорним. По задніх стегнах проходить похила чорна смуга. Лапи яскраво-іржаво-рудого кольору, але на передніх лапах помітна поперечна темна смуга. Хвіст біля основи сірий, з боків чалий, зверху і знизу чорний, а кінчик зовсім білий. Різні особини цього виду мають різне забарвлення шерсті, а також різну її густість та до­вжину і відрізняються одна від одної навіть загальною будовою тіла.

Смугастий шакал поширений майже по всій Африці до країни кафрів на півдні.

ШАКАЛ ЗВИЧАЙНИЙ (Canis aureus) — ця та тварина, яку в давни­ну називали «фос» і «золотий вовк», і, ймовірно, він під назвою лисиці згадується в Біблії (Книга Суддів, XV, 4) в історії про Самсона, який за допомогою цих тварин спалив жита філістимлян. Назва його походить від персидського слова «сигал», яке турками перероблено на «шикал», а ро­сіянами на Кавказі — в «чекалка». Тварина ця добре відома всім жителям Сходу, і в народній літературі тих країн вона відіграє таку саму роль, як у нас лисиця.

Тулуб шакала 65—80 см завдовжки, хвіст 22—30 см, висота в загрив­ку 45—50 см. Тулуб у нього стрункий, кінцівки високі, морда гостріша, ніж у вовка, але тупіша, ніж у лисиці, пухнастий хвіст висить майже до землі. Вуха короткі, досягають хіба тільки чверті всієї довжини голови і розташовані далеко одне від одного. Світло-бурі очі мають круглу зіни­цю; жорстка і не дуже довга шерсть має досить невизначене забарвлення. Основний колір сірувато-жовтий, який на спині та з боків переходить у чорний. Нижня частина тіла забарвлена набагато світліше за верхню; кін­цівки, шия і щоки мають рудувато-чалий колір. Черево і горло жовтувато-білого кольору, який на грудях переходить поступово в рудувато-жовтий, а на нижній частині шиї — у сірий. На загривку помітні нечіткі темні поперечні смуги. Важить шакал близько 10 кг.

Батьківщиною шакала слід вважати Азію. Починаючи від Індії, він трапляється на всьому заході та північному заході цієї частини світу: в Белуджистані, Афганістані, Персії, Закавказзі, Малій Азії, Палестині, Аравії — і переходить до Північної Африки. У Європі його знаходять у Туреччині, Греції і навіть у деяких місцевостях Далмації.

На морському березі шакали живляться мертвими рибами, молюс­ками та іншими тваринами. Вони ходять цілими зграями за великими хижаками, щоб поласувати залишками їхньої здобичі; за караванами мандрівників стежать вони цілими днями, під час зупинок уриваються в табір і тут крадуть усе, що тільки можна вкрасти.

На черепі деяких шакалів трапляється іноді кістяний наріст, який зо­вні позначений пасмом довгого волосся. Наріст цей називається шакаловим рогом, а індуси і сингалези приписують йому чудодійну силу.

Тічка у шакалів буває навесні і служить причиною дуже гучного зави­вання закоханих самців. Після дев’яти тижнів самка шакала ощеняється п’ятьма-вісьмома дитинчатами, яких вона вигодовує у прихованому від людського ока лігві. Мати хоробро захищає своїх щенят і точнісінько, як вовчиха або лисиця, навчає їх свого ремесла, а після двох-трьох місяців покидає лігво і вирушає мандрувати. Молоді шакали до цього часу пере­ймають уже всі звички дорослих: уміють відмінно вити і красти.

Молоді шакали приручаються набагато легше, ніж лисиці. Вони зви­кають до свого господаря, ходять за ним, дозволяють себе пестити і навіть вимагають ласки, йдуть на заклик, махають хвостом, коли їх гладять, — одне слово, поводяться, як свійські собаки.

ЧУБАЧ (Cystophora cristata) належить до родини Тюлені ряду Ласто­ногі. Це одна з найбільших ластоногих тварин Льодовитого океану, пе­редусім відмітна шкірним міхуром, який укриває ніс, усю морду і більшу частину верху голови. Тюлень наповнює його повітрям і спорожняє. На­повнений повітрям шкірний мішок 25 см завдовжки та 20 см заввишки і виглядає насунутою на лоб шапкою; порожній можна порівняти з руб­цем, що поділяє ніс на дві частини. Голова у чубача велика, морда тупо закінчується, тулуб влаштований, як в інших ластоногих; так само як і кінцівки, хвіст широкий і короткий. Самці та самки мають однаковий зовнішній покрив, що складається з довгого, стоячого волосся і товстого, пухнастого підшерстка. Хутро це зверху темно-бурого або чорного кольо­ру з різними за розмірами круглими або яйцеподібними плямами темні­шого кольору, знизу ж воно темно-сіре або іржаво-сріблясте і без плям. Голова і ласти темніші за решту тулуба; прикрита міхуром ділянка голови зазвичай буває однакового кольору з темними плямами хутра. Дорослі самці досягають довжини 2,3—2,5 м, довжина ж самки, у якої не буває міхура, набагато менша.

Чубач перший ні на кого не нападає, але, якщо його зачепити, легко запалюється. Замість того щоб утікати, побачивши мисливця, який на­ближається, він надуває свій шкірний мішок, хропе, як розлючений бик, і намагається, наскільки може, захиститися від наступаючого супротив­ника. Ще небезпечнішим за таку зустріч на крижині буває полювання на човнах, оскільки зачеплений остю тюлень нерідко кидається на човен і кусає людину, якав ньому сидить. З цієї причини тільки найдосвідченіші гренландські мисливці насмілюються нападати на нього в каяку, легкому мисливському човні.

Як і у всіх ластоногих, між самцями відбуваються під час тічки жор­стокі битви. З гучним ревом, який у тиху погоду далеко чутно, надувши свої мішки, нападають ревниві самці один на одного і завдають один одному часто великих і досить глибоких ран, утім навряд чи небезпечних. Посилаючись на слова Фабриціуса, можу тільки сказати, що самка у квіт­ні народжує одне, в окремих випадках двоє дитинчат, які, за досліджен­нями Броуна, з’являються на світ у білому вбранні.

Чубач здебільшого водиться поблизу Гренландії та Ньюфаундленду, розташовуючись на великих крижинах. У Гренландії чубач з’являється на початку квітня і залишається до кінця червня або початку липня, линяє, народжує дитинчат і виховує їх, щоб вони могли вирушити з дорослими в далеку мандрівку; ймовірно, знову злучається і знову здійснює подорож на північ. З вересня по березень часто трапляється в Девісовій протоці і Баффіновій затоці; потім вирушає на південь, а в липні багато які з них повертаються назад.

ЧЛЕНИСТОНОГІ (Аrthrороdа). У всіх хребетних тварин основою тіла є твердий кістяний або хрящовий скелет, який служить опорою всім м’я­ким частинам тіла, але сам завжди прихований усередині. Зовсім іншу будову тіла мають членистоногі. У них зовнішні покриви, сполучені з м’язами, утворюють зовнішню опору тіла різного роду і будови, а всере­дині розташовані м’які частини і ніжніші органи. Членики, на які роз­падається зовнішній покрив, сполучені між собою рухомо, за допомогою тоненької, еластичної шкірки, що надає всьому тілу рухливості. Групую­чись між собою, членики складають окремі частини тіла, яких зазвичай буває три, іноді дві: голова, груди і черевце; в інших зливаються два пер­ших, утворюючи головогруди і черевце, нарешті, у деяких зливаються два останні відділи: груди і черевце.

Від зовнішнього твердого панцира відходять усередину тіла відростки різного розміру і форми, які служать для прикріплення м’язів і органів, тобто відіграють таку ж саму роль, як кістки скелета хребетних.

Зовнішній шкірний скелет відділяється розташованим нижче шаром тіла, який називається гіподермою, або хітиновиробним шаром, а сама речовина, яку виділяє цей шар, називається хітином, який лише трохи відрізняється від рогової речовини, що трапляється у вищих тварин.

Окрім почленованого тіла у всього типу тварин помічається ще чле­нистість кінцівок і всіх придатків тіла: тому тварини цього типу назива­ються членистоногими.

За внутрішньою, будовою членистоногі відрізняються від хребетних істотніше, ніж за зовнішнім виглядом. У хребетних тварин нервова систе­ма, що складається завжди з двох відділів — спинного і головного мозку, розташована зверху головної осі скелета зі спинного боку, а на черевно­му боці, нижче від осі скелета, розташоване у них серце і травні органи. У членистоногих навпаки: на місці центральної нервової системи хребет­них розташована центральна кровоносна судина, а на черевній частині поміщаються нервові вузли — ганглії, сполучені між собою перемичками, утворюючи так званий черевний нервовий ланцюжок.

З органів чуття у членистоногих найбільш розвинені дотик і зір.

Дихальні органи у членистоногих мають особливу будову: іноді в газо­обміні бере участь уся поверхня тіла, але здебільшого для цього є спеці­альні пристосування у вигляді цілої мережі дуже розгалужених трубочок, врослих із поверхні всередину тіла, це — трахеї, які сполучаються із зо­внішнім повітрям попарно розташованими дихальцями, або стигмами. Утім, у раків зовнішні або внутрішні придатки тіла, які служать для ди­хання, через схожість з аналогічними органами інших тварин називають­ся зябрами.

Крім того, для величезної більшості членистоногих характерно, що зародок з’являється з яйця в малорозвиненому стані (у стадії личинки) і стає схожим на дорослих тільки після цілої низки перетворень, обумов­лених багаторазовим скиданням хітинового покриву; цей процес назива­ється линькою.

ЧІПКОХВОСТІ, родина Cebidae. З чіпкохвостих необхідно згадати про ревунів. їхнє тіло щільне; голова висока, пірамідальної форми; морда видається вперед; великий палець передньої кінцівки тонкий. Густа шерсть, подовжуючись на підборідді, набуває форми бороди. Типовою ознакою ревунів передусім служить бульбашкоподібно роздута під’язикова кістка. Властивий ревунам тужливий крик утворюється, коли повітря з силою вривається в кістяний барабан. Якщо взяти до уваги великі розміри цієї кістяної коробки, то не здадуться дивними сила й об’єм голосу цих тва­рин, які мають повне право так називатися. Хвіст ревунів дуже довгий, з нижнього боку на кінці голий, багатий на нерви та судини і забезпече­ний сильними м’язами, завдяки чому служить знаряддям для хапання.

Зона поширення ревунів дуже велика, вони водяться майже у всіх країнах Південної Америки. Густі, високі та вологі ліси є їх улюбленим місцеперебуванням; на рівнинах вони живуть тільки в тих місцях, де окремі скупчення дерев утворюють невеликі гаї і де поблизу знаходиться вода. Сухих місцевостей вони уникають зовсім і трапляються в холодних смугах.

До чіпкохвостих мавп Америки належать також шерстисті мавпи.

Вони характеризуються кремезною фігурою, великою круглою голо­вою з короткими добродушними очима і дуже маленькими, ніби обріза­ними вухами, вкритими з усіх боків волоссям, сильними та рівномірно розвиненими кінцівками, п’ятипалими передніми і задніми кінцівками та дуже сильним хвостом, який дорівнює за довжиною тілу. Нігті дуже стис­нені, але ніготь великого пальця плоский. Досить довге, м’яке, хвилясте волосся, подовжене на грудях у вигляді гриви, вкриває тіло. Ці мавпи від­різняються від своїх родичів кремезною статурою, борознистими іклами і шерстистим хутром. Вони населяють ліси, розташовані вздовж Амазонки й Оріноко; живуть товариствами на деревах. Добродушні, живляться пло­дами і видають неголосне глухе завивання.

ЧИКАЛКИ. Лугова чикалка (Saxicola rubetra) належить до родини Дроз­дові. Верхній бік її тіла чорно-бурий із плямами внаслідок широких іржаво-сірих країв покривних пер. Нижній бік іржаво-жовтувато-білий; на підборід­ді, з боків передньої частини шиї, над очима і посередині крил забарвлення пір’я біле. У самки всі кольори не такі світлі, брови жовтуваті, а світлі плями на крилах не такі помітні. Очі темно-бурі, дзьоб і ноги чорні. Довжина птаха 14 см, розмах крил — 21, довжина крила — 9, а хвоста — 5 см.

Чорноголова чикалка (Saxicola torquata) дещо більша за попередній вид і красивіше забарвлена. Верхній бік тіла і горло у неї чорні, нижній бік іржаво-червоний, надхвістя і задня частина черевця так само, як пля­ми на крилах і з боків шиї, чисто-білі. Самка зверху і на горлі має сіру­вато-чорне забарвлення, на черевному боці — іржаво-жовте; кожне перо спинного боку з іржаво-жовтими краями.

Улюбленим місцеперебуванням чикалок є луки, які багаті на воду і межують із лісом. Літають півколами низько над землею, вправно пе­рекидаються і мають досить жваву вдачу. їхній спів досить приємний і багатий на тони, властиві іншим птахам. Живляться комахами, жучками, мухами, комарами, гусеницями тощо. Гніздо влаштовують у траві на по­верхні луки; таке положення гнізда наражає пташенят на небезпеку з боку дрібних хижих звірів — мишей, щурів та ін.