Чайка звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 12-12-2011

ЧАЙКА ЗВИЧАЙНА (Vanellus vanellus), належить до родини Сивкові. Ха­рактеризується чотирипалими ногами, тупими крилами й особливим чубком на голові. Верхня частина голови, грудей і кінцева половина хвоста — блис­кучо-чорні; низ грудей, черево і решта хвоста — білі; чубок складається з довгого, вузького пір’я з роздвоєними кінчиками. Чайка поширена у всіх країнах Старого Світу, починаючи з 81ºпн. ш. до Індії та Північної Африки.

Головну поживу чайки складають дощові черв’яки, потім личинки, комахи, равлики тощо; по декілька разів на день вона літає на водопій і дуже любить купатися.

Гніздо її влаштовується на галявинах, вологих луках, рідко в безпо­середньому сусідстві з водою; воно являє собою заглибину, дбайливо ви­стелену тонкими стеблами і корінцями. Час кладки припадає на кінець березня або початок квітня. Самка сидить на яйцях сама і чомусь ре­тельно стежить за тим, щоб краї яєць стикалися один з одним. Оперення пташенят дуже схоже на колір грунту. Спіймані чайки, особливо молоді, легко звикають до неволі, стають ручними, довірливими, дружать з інши­ми свійськими тваринами і взагалі дуже цікаві.

У Єгипті нашу чайку замінює шпоркова чайка, один із найзвичайніших птахів цієї країни. За своєю поведінкою і способом жит­тя вона мало відрізняється від вищеописаного виду.

Цивета африканська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 10-12-2011

ЦИВЕТА АФРИКАНСЬКА, належить до родини Віверові, зростом дорівнює приблизно собаці середніх розмірів, але більше схожа на кішку. У неї опукла, широка голова з дещо загостре­ною мордою, короткими, гострими вухами і криво прорізаними очима із круглою зіницею. Тіло витягнуте завдовжки і належить до найтовщих у всій родині. Хвіст середньої довжини або дорівнює за довжиною при­близно половині тіла. Кінцівки середньої довжини, а нижні боки лап укриті шерстю. Не дуже довге хутро густе, грубе і досить обрідне; грива тягнеться уздовж середньої лінії шиї та спини і помітна ще навіть на хвос­ті; тварина може її піднімати. На красивому попелясто-сірому, іноді дещо жовтуватому тлі виступають численні круглі та кутасті чорно-бурі плями різного розміру, які розташовані у різних особин по-різному. Хвіст, до­сить густий, має близько 6—7 чорних кілець і закінчується чорно-бурим кінчиком. Тіло тварини завдовжки близько 70 см, хвіст — 35 см, висота в загривку — 30 см.

У неволі їх утримують у спеціальних хлівах або клітках і годують м’я­сом і особливо птахами. Якщо вони спіймані молодими, то не тільки набагато краще зносять втрату свободи, а й стають дуже скоро ручними і довірливими. Сильний запах мускусу, видаваний ціветами в неволі, ро­бить їх такими, що їх ледве терплять люди зі слабкими нервами. У Па­ризькому ботанічному саду одну цивету тримали п’ять років. Вона завжди видавала запах мускусу. Якщо її дратували і вона сердилася, то у неї ви­падали з мішка маленькі шматочки пахучої маси — цибет, але зазвичай вона спорожнювала мішок лише через 14—20 днів. На волі тварина для спорожнення мішка треться об дерева і каміння; у клітці вона притискає його до жердин. Завдяки цьому мішку людина і звернула увагу на цивету. Раніше цибет служив лікарським засобом; наразі він входить як істотний складник до багатьох пахощів.

Цесарки

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 09-12-2011

ЦЕСАРКИ належать до родини Фазанові, характеризуються міцним тулубом, короткими крилами, середньої довжини хвостом, доволі рясним і густим оперенням, середньої довжини ногами, позбавленими шпор, і міцним дзьобом; голова та верхня частина шиї голі та прикрашені пучка­ми пір’я, чубами і наростами. Забарвлення оперення одноманітне, а ма­люнок являє собою світлі плямочки на темному тлі.

Звичайна цесарка має більш чи менш довгий ріг на середині тім’я і дві м’ясисті лопаті на нижній щелепі. У цієї родоначаль­ниці нашої свійської цесарки верхня частина грудей і потилиця лілового кольору, спина і надхвістя вкриті на сірому тлі маленькими бісероподібними плямочками; нижній бік тіла прикрашений великими круглими плямами на сірувато-чорному тлі; махові пера бурі.

Усі цесарки водилися спочатку в Африці; звичайна цесарка була пере­творена на свійську тварину і здичавіла у Вест-Індії та на Зондських ост­ровах. Спосіб життя всіх видів, що належать до цієї групи, в істотних рисах надзвичайно схожий. Цесарки водяться в місцевостях, укритих густим дрібним лісом, долинах, порослих чагарником, степах, високих гірських рівнинах, що не перевищують 3000 м; у подібних місцях, які задоволь­няють їхні потреби, вони трапляються масами. Це не стільки обережні, скільки полохливі птахи. їхню поживу навесні, в період дощів, складають головним чином комахи; пізніше вони їдять ягоди, листя, бруньки і на­сіння. Гнізда свої влаштовують під кущем або у високій траві: це неве­лике поглиблення в землі, навкруги якого лежить трохи сухого листя або степова трава; самець і самка ніколи не відходять від гнізда і намагаються шумом і метушнею привернути увагу людини.

У цесарок багато ворогів. Усі африканські кішки, всі шакали і лисиці полюють на старих і молодих; вівери викрадають яйця і переслідують курчат. Не тільки всі великі хижі птахи, але навіть деякі плазуни полюють на цю дичину, яку так легко здобути.

Хрущ

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 08-12-2011

ХРУЩ (Melolontha vulgaris). Жук цей досить великий, чорного кольо­ру, має білий волосистий покрив. Хрущ з’являється зазвичай у травні, хоча у виняткових випадках може вилетіти із землі у квітні, у червні і навіть у липні. Хрущі часто з’являються у неймовірно великій кількості і завдають деревам досить значної шкоди.

Вилетівши з-під землі, хрущі починають жваво літати ввечері, вночі, а також сонячними днями, але тільки не в негоду: вони всюди шукають собі поживу і знаходять її удосталь у молодих листочках, пагонах і бруньках дерев, чагарників, злаків і трав. Цілі гаї дубів, буків, каштанів і сади пло­дових дерев ці жуки оголяють, без жалю поїдаючи все листя. Нападають на колоски хлібних рослин, виїдаючи зерна, що наливаються, поїдають овочі; і взагалі хрущ належить до найшкідливіших для людини жуків.

Для відкладання яєць самка заповзає під землю, на глибину 5—6 см, і відкладає там близько 30 яєць. Після цього вона нерідко гине тут же, під землею. На той час гинуть і самці.

З яєць через 4—6 тижнів утворюються личинки, які негайно ж по­чинають поїдати ніжні корінці рослин, що знаходяться поряд, а до зими зариваються далі углиб. Навесні личинка знов піднімається у рослинний шар і, живлячись корінцями, далі росте; так минає 3 роки, і на третю зиму личинка заривається ще глибше у вигляді лялечки. Нерідко ще до зими стадія лялечки закінчується, але молодий жучок першу зиму прово­дить усе ще в сплячці. Нарешті настає четверта весна, і в травні жук про­риває собі хід назовні. Личинка хруща абсолютно не терпить яскравого світла і сухості, і якщо їй доводиться пробути декілька хвилин на сонці, то вона вмирає.

Хрестовик

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 07-12-2011

ХРЕСТОВИК (Aranea diadema) може служити представником коліс­них павуків, які виготовляють павутину у вигляді колеса. Цей павук діс­тав свою назву через світлі плями, які розташовані у нього на верхньому боці черевця у вигляді хреста. Такі ж самі плями, що яскраво виділяються на темно-бурому тлі в багатьох інших місцях, утворюють світлі смуги або кола, що загалом складає досить химерний малюнок.

Звичайний хрестовик поширений у всій Європі і мешкає в садах, ча­гарниках і в лісах, зазвичай на висоті 30—150 см від поверхні землі; для свого проживання він вибирає вологі місця, де можна чекати великого скупчення мух і комарів.

Спосіб ловлення здобичі полягає в тому, що хрестовик сидить, прича­ївшись, біля розкинутої сіті і терпляче чекає, поки якась муха або комар заплутається в павутині. При цьому він керується не стільки зором і слу­хом, скільки дотиком, оскільки муха, що попалася, прагнучи звільнитися, зчиняє великий струс у сіті, а сам павук, перебуваючи в засідці, дотика­ється своїми ногами або щупальцями до декількох ниток, протягнутих до нього із різних кінців тенет. Тільки-но станеться струс, він передається по цих нитках павуку, як по телеграфних дротах. Тоді хижак виходить із своєї засідки і прямує до жертви, яка б’ється в марних зусиллях розірвати сіть, що її оповила, але ще більше при цьому заплутується. Нарешті, хи­жак робить останній стрибок, схоплює здобич сильними щелепами і дуже швидко убиває її своїм отруйним укусом.

Після цього павук поводиться по-різному. Якщо він дуже голодний, то негайно починає поїдати здобич. Але частіше він обвиває її павутиною і залишає у такому вигляді висіти, відкладаючи бенкет до більш слушного часу. Іноді ж він тягне здобич у затишний куток, де пожирає її, висмоктує соки і розжовує, так що разом із слиною виходить рідка кашка.

Примітно, що коли павук побачить, що в павутину заплуталася якась неїстівна тварина, наприклад, отруйна оса, то він сам допомагає їй утек­ти, для чого перекушує і розриває павутину.

Розірвану і зіпсовану від тривалого вживання павутину павук рідко лагодить, хіба тільки в тому разі, якщо вона влаштована особливо вдало і в неї потрапляє дуже багато здобичі.

Сам прийом ткання павутини дуже цікавий. Робота починається з того, що павук прикріплює нитку до найвищої точки вибраного ним місця, де повинна розкидатися сіть, наприклад, між двома деревами або гілками. Закріпивши добре цю нитку, він сходить униз і починає розгой­дуватися, поки не вхопиться за бічний стовбур, і, таким чином, виходить поперечина щаблина. Так само закріплюються й інші.

Павутинові нитки, з яких споруджено сіть, не всі однакові. Посереди­ні, де сидить зазвичай сам павук, нитки гладкі, сухі, шовковисті. Але трохи далі від центра сіть стає клейкою унаслідок наявності на нитках безлічі дрібних вузликів. Вони надають сіті клейкості, тому комаха, ледве торкнеться крилом цієї хитромудрої споруди, негайно ж прилипає, ніби павутина намазана клеєм.

Хохуля російська

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-12-2011

ХОХУЛЯ РОСІЙСЬКА (Desmana moschata). Відрізняється від іспан­ських родичів своїми розмірами, загальна довжина тіла досягає 42 см, з яких на тулуб припадає 25 см, на хвіст — 17 см. Очі малі, слухові отво­ри густо вкриті волоссям, ніздрі замикаються бородавкою, ступні голі, зверху вкриті тоненькими лусочками, внизу сітчасті, на зовнішніх краях усаджені плавальними щетинками. Хутро, що складається з дуже гладкого волосся ості і украй м’якого підшерстка, зверху червонувато-буре, знизу біло-попелясто-сіре і сріблясто-блискуче.

Хохуля живе на південному сході Європи і головним чином по річ­кових системах Волги і Дону. її життя тісно пов’язане з водою, і лише в разі крайньої* необхідності вона здійснює невеликі подорожі з одного струмка до іншого. Всюди, де хохулі водяться, їх багато. Життя хохулі дуже своєрідне і частково схоже на життя річкової видри. Воно проходить наполовину під землею, наполовину у воді. Понад усе хохулі подобають­ся водойми стоячі або з повільною течією, з високими берегами, в яких вона легко може викопувати ходи. Тут вони живуть поодинці або парами у великій кількості. Ходи починаються біля крайки берега під поверхнею води і йдуть берегом навскіс угору, простягаючись іноді завдовжки на 6 і більше метрів; цей хід веде в улоговину, що лежить звичайно на 1,5—2 м над поверхнею води, так що кубло це завжди залишається сухим. Продухвини вгору немає; однак небилиці про те, що хохуля іноді взимку за­дихається в своїй норі, треба вважати пустими балачками.

Як відмінний плавець і водолаз, хохуля велику частину свого життя проводить у воді і лише в тому разі виходить на поверхню, коли повінь виганяє її з підземних ходів; але навіть тоді вона лише на невелику від­стань віддаляється від води. У воді проводить і день і ніч, і зиму і літо, навіть коли лід сковує річки, вона продовжує добувати собі їжу у волі і, тільки наївшись удосталь і стомившись, повертається у свою нору, вхід у яку лежить завжди так низько, що навіть найтовщий лід не може його закрити. їжа хохулі складається з п’явок, черв’яків, водяних слимаків, комарів, водяних павуків, личинок різних комах; рибалки, правда, говорять, що вона їсть коріння і листя лепехи, але підставою до такого припущеним послужила лише та обставина, що вона найчастіше полює саме в таких місцях, де є ця рослина.

Наскільки незграбна і неповоротка здається хохуля ззовні, настільки ж спритна і моторна вона насправді. Ледве зрушить лід, можна побачити, як вона бігає під водою у прибережному очереті та заростях, обертаючись на всі боки, відшукуючи черв’яків швидкими рухами хобота і часто вири­наючи на поверхню, щоб перевести дух. Ясної теплої днини вона грається у воді і гріється на сонечку на березі. Хоботом поводить на всі боки, об­мацуючи ним кожний предмет.

Спіймати хохулю можна досить легко, особливо навесні і під час спа­ровування, коли тварини граються одне з одним. Якщо тягти по воді велику сіть, то в ній неодмінно заплутаються декілька хохуль. При цьо­му, звичайно, слід дотримуватися обережності і тягти сіть на невеликому просторі, щоб спіймані тварини, яким сіті заважають рухатися, не за­дихнулися під водою. Хохулі, потрапляючи у верші та сіті, що напинають рибалки, часто гинуть. Восени на них починають справжнє полювання, тому що до цього часу дитинчата виростають і здобичі стає багато.

Про розмноження і кількість дитинчат у хохуль дотепер достовірних відомостей немає; але здається, що їх народжується досить багато, при­наймні про це свідчать 8 сосків, що є у самки.

Людина полює на красиву тварину заради її хутра, яке таке схоже на хутро бобра і ондатри, через що Лінней зарахував хохулю під ім’ям мус­кусного бобра до ряду Гризуни.

Хом’як звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-12-2011

ХОМ’ЯК ЗВИЧАЙНИЙ належить до родини Хом’я­кові. Тварина досягає 30 см загальної довжини, причому на хвіст припадає 5 см. Тіло осадкувате, шия товста, голова досить заго­стрена; шкірясті вуха середніх розмірів, очі великі та блискучі, кінцівки короткі, ступні та пальці гарної будови, кігті світлі і короткі, хвіст коніч­но загострений, на кінці усічений. Густе, гладке, злегка блискуче хутро складається з короткого і м’якого підшерстка та з довшої і жорсткішої, але обріднішої за волосся ості, Верхня частина тулуба забарвлена у світло-жовто-бурий колір. Верхній бік рильця, очна ділянка і певна подоба на­шийника — червоно-бурого кольору, пляма на щоках — жовта, рот білий, нижня частина тулуба, передні кінцівки до ступні і задні з внутрішнього боку, так саме як і смужка над лобом — чорного кольору, ступні, навпа­ки, білого.

Родюча рілля від Рейну до Обі дає хом’якові житло і поживу. Не селиться він на піщаних і твердих грунтах, уникає гір, лісів і сирих низовин.

Нора хом’яка складається з великої житлової камери наглибині 1—2 м, із похилого виходу і прямовисного входу. Житлова камера сполучається проходами з приміщенням для запасів. Нори у молодих тварин нижчі та коротші, у самок значно більші, а в старих самців найбільші. Споруди хом’яків легко впізнати за купою землі, яка лежить біля виходу і зазвичай усипана половою і лушпинням. Вхідна галерея спрямована в землю за­вжди прямовисно, іноді настільки прямо, що в неї можна вставити довгу палицю, але цей хід не веде просто до камери; внизу він проходить до улоговини то в горизонтальному, то в похилому напрямі. Вихідна галерея, навпаки, рідко має прямий напрям, вона частіше загнута. За проходами дуже легко дізнатись, жилі споруди чи ні. Якщо в них трапляється мох, цвіль чи трава або якщо вони виглядають шорстко, то споруди напевно покинуті, оскільки кожен хом’як утримує свій будинок та вхідні отвори надзвичайно чисто і впорядковано. Довго жилі проходи так поліруються шерстю хом’яка, коли він входить і виходить, що стіни їх блищать. Зовні галереї ширші, часто мають 5—8 см у діаметрі. З камер найменша — жит­лова з гладкими стінами, вона завжди вистелена дуже тонкою соломою, переважно листям злаків, які утворюють м’яку підстилку. До неї впадають три проходи: один вихідний, другий вхідний і третій — веде до камери для запасів. Остання зовсім схожа на житлову: кругла або яйцеподібна, вгорі зі склепінням, усередині гладка, над осінь вона повністю наповне­на зерном. Молоді хом’яки шіаштовують тільки одну таку камеру, старі ж, особливо самиі, які ціле літо тільки запасають, риють собі 3—5 таких комор. Пізно восени деякі приєднують до запасів також і зелений корм. У проході, який веде до виходу, часто поблизу самої камери одне місце розширене: тут хом’як зазвичай залишає свій послід. У нірці самки лише одна вихідна, але 2—8 вхідних галерей, із яких, утім, поки дитинчата ще малі, використовується частіше лише одна. Пологове ложе самки округле, має приблизно ЗО см у діаметрі, від 8 до 13 см заввишки і вистелене дуже м’якою соломою. Від камери з кублом розходяться у всі вхідні отвори проходи, іноді сполучені між собою галереями. У норах самки комори трапляються дуже рідко, оскільки вона, поки у неї є дитинчата, нічого не запасає.

Трапляється, що старий хом’як стає навіть мисливцем. Досвідчений спостерігач, учитель Зейдлер у Клозевиці поблизу Йєни, проходячи поля­ми, почув шум і помітив в одному місці серед зелені якийсь рух. Він знай­шов там сильного хом’яка, що насів на зайчика одного з ним розміру, з яким він щойно покінчив укусами в потилицю. Він із такою жадібністю пожирав свою жертву, що не помітив людини, яка наближалася. З рос­линності хом’як поїдає майже все придатне для вживання, найохочіше — хлібні зерна і бобові рослини, також зелень посівів, різні трави, моркву, картоплю, крім того, різне коріння, а також стиглі та зелені плоди.

Хом’як схильний до зимівлі. Прокидається, як тільки земля розтане, часто вже в лютому, і ніяк не пізніше березня. Старі самці в середині березня, а самки на початку квітня розкривають вхідні отвори. Тоді вони вже відшукують собі поживу на полях, приносять у нори хліб із недавно засіяних нив, де дбайливо збирають зерна. У цей самий час хом’яки праг­нуть вирити нову нору, в якій розраховують прожити літо, і, як тільки вона готова, починається час спаровування. Літня нора зазвичай має гли­бину ЗО, найбільше 60 см, улоговина має вигляд м’якого кубла, біля яко­го влаштовується комірка для провізії в тому разі, якщо в навколишній місцевості багато посівів. Наприкінці квітня самці вирушають до жител самок і, як здається, мирно живуть із ними декілька днів. Якщо до однієї самки йде двоє самців, то відбувається запеклий поєдинок, поки слаб­ший супротивник не поляже або не врятується втечею: часто трапляються самці з глибокими рубцями на тілі, ознаками таких бійок через любовні справи.

Через 4—5 тижнів після злучки, перший раз наприкінці травня і дру­гий — у липні, самка народжує у своєму тепло і м’яко влаштованому куб­лі від 6 до 18 дитинчат. Вони з’являються на світ голими і сліпими, але із зубами, ростуть надзвичайно швидко. На другий або третій день у них виростає рідке пухнасте волосся, яке скоро стає густішим і вкриває все тіло. Приблизно на восьмий або дев’ятий день життя вони розплющують очі і тоді починають уже повзати по кублу. У двотижневому віці молоді хом’яки вже вчаться рити нори.

Коли достигають злаки та овочі на полях, хом’яки починають заго­товляти запаси. Кожен окремо наносить іноді до центнера зерна у свою нору. Здається, вони віддають перевагу коробочкам льону, бобам і гороху перед усіма іншими зернами.

На початку жовтня, коли стає холодно і поля пустіють, хом’як почи­нає будувати своє зимове житло. Передусім він затикає якомога щільніше вихідний отвір землею, потім закладає знизу від камери догори прохід, іноді зовсім до рівня землі. Якщо у нього не вистачає часу або ж він боїться морозів, то риє собі ще глибше кубло і комори і тут складає свої запаси. Ложе у нього невелике і густо всипане найтоншою соломою. По­тім хом’як, наївшись і згорнувшись клубочком, укладається спати. Під час сплячки серце б’ється зазвичай 14—15 разів за хвилину. Посеред зими тварини періодично прокидаються і їдять.

Ховрах сірий європейский

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-11-2011

ХОВРАХ СІРИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ належить до ро­дини Білячі ряду Гризуни і має тіло завдовжки 22—24 см і хвіст 7 см. Ви­сота в загривку 9 см, маса тварини — приблизно 0,5 кг. Шерсть ховраха негуста і складається з жорсткого, в середині більш темного волосся; за­барвлення його на спині жовто-сіре з рудуватим відтінком і з маленьки­ми цятками, на животі — іржаво-жовте, на підборідді і передній частині шиї — біле. Новонароджені ховрахи забарвлені світліше, а ті, які вже бі­гають, мають грубий і чіткий крап на темному тлі.

Поширені ховрахи в основному на сході Європи. Скрізь, де водить­ся ховрах, його дуже багато і він заподіює значну шкоду землеробству. Ховрах населяє сухі безлісі місцевості з піщаним або глинистим ґрунтом. Він завжди живе групами, проте нори в землі вириває кожний окремо для себе, причому самка риє набагато глибші, ніж самець. Саме кубло знаходиться на глибині 1—1,5 м від поверхні землі, має довгасто-округлу форму, в діаметрі приблизно 30 см, і вистелене сухою травою. Вгору веде тільки один хід, досить вузький, звивистий і прокладений неглибоко під поверхнею; біля його входу завжди лежить невелика купа розритої землі. Ходом користуються протягом тільки одного року, тому що з настанням осінніх холодів ховрах засипає вхідний отвір і вириває зі свого кубла ін­ший хід, що не доходить до поверхні; навесні, коли закінчується зимівля, цей новий хід відкривається і ним користуються до самої осені. Таким чином кількість різних ходів цілком визначає давність житла, але зовсім не вік тварини, що живе в ньому, оскільки часто ховрах користується старим, але ще придатним житлом одного зі своїх попередників, який загинув випадковою смертю. Сусідні з норою відділення використову­ються для складання зимових запасів, що заготовляються з осені. Нора, що служить самці для пологів, завжди буває глибшою за інші, для того, щоб забезпечити достатній захист трьом-вісьмом дитинчатам, які наро­джуються навесні, зазвичай у квітні або травні, зовсім безпорадними, го­лими і сліпими.

Самка ховраха, як і в усіх гризунів, дуже плодюча і в квітні або травні, після 25—30-денної вагітності народжує в своїй глибокій норі числен­не потомство. Дитинчата ростуть дуже швидко, через місяць після наро­дження вже досягають половини розмірів дорослої тварини, а в кінці літа їх ледве можна відрізнити від батьків. Дорослими звірі стають до початку осені і найближчої весни самі стають здатними до розмноження. До осені вся родина живе разом із батьками в одній норі, але потім кожне дитинча вириває собі окрему нору, приносить в неї зимові запаси і живе цілком самостійно.

Ховрахів безупинно переслідують горностаї, ласки, тхори і кам’яні куниці, соколи, ворони, чаплі, дрохви, собаки-крисодави, навіть кішки і багато інших тварини. Але найзлішим їхнім ворогом є зима. З пізньою осінню починаються труднощі. Кожний ховрах ховається в окрему нору, законопачує її отвір, викопує новий хід і впадає в сплячку.

Хаус

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-11-2011

ХАУС, кіт очеретяний, або рись болотяна (Felis chaus), «кішка джун­глів», як її називали англійські натуралісти, досягає завдовжки 90 см, із яких 22—37 см припадає на хвіст; висота в загривку 35—40 см, вага 6—9 кг. Досить багате хутро має розмаїте основне забарвлення, від жовто-сірого до сіро-бурого. Малюнок складається з темних поперечних смуг, які виразніше виступають на передньому боці шиї, на боках і кінцівках. Хвіст зверху прикрашений 6—9 темними півкільцями і на кінці чорний. Вуха зовні сіро-жовті, всередині рудувато-жовті, кінцівки буро-рудуваті, їх нижній бік світло-бурого кольору. Очі зеленувато-жовті. У деяких тва­рин смужки дуже нечіткі і навіть зовсім зникають, особливо у зрілому віці. В Індії іноді трапляються абсолютно чорні тварини.

Болотяна рись дуже поширена. Вона живе в більшій частині Африки, особливо в південній і східній Нубії (на північному сході Судану), Єгипті, в Південній і Західній Азії, Персії, Сирії, у краях навколо Каспійського моря, в Індії від Гімалаїв до Цейлону, на сході аж до Бірми. У Гімалаях вона підіймається до висоти 2500 м, а трапляється, і вище (місцеві осо­бини мають густіше і довше хутро). Вона була добре відома стародавнім єгиптянам, її навіть бальзамували, як і свійську кішку, поміщуючи її тру­пи у священних місцях.

Я кілька разів бачив болотяну рись у долині Нілу. Широкі хлібні поля, що заливаються Нілом під час повеней і штучно не зрощуються, служать головним її притулком. Крім того, болотяна рись живе на великих рівни­нах, укритих більш чи менш густою, високою, ріжучою осокою; нарешті, бажаним житлом для неї є сухі місця серед очеретів, а також очеретяні зарості, які тягнуться по берегах каналів і облямовують поля.

В Індії кішка джунглів вважається лютою і небезпечною, на зразок нашої дикої кішки; вважають, що приручити її можна лише у винятко­вих випадках. Поранені звірі не раз нападали на тих, хто стріляв. Ма­буть, ці хижаки водночас дуже зухвалі, оскільки відомі випадки, коли кішки джунглів забирали перед очима мисливців щойно застрелених ними павичів. І в Індії болотяні рисі люблять населені місцевості, де чинять великі спустошення серед свійських птахів, убиваючи їх через саму кровожерливість. В Індії кішка джунглів народжує двічі на рік по 3-4 дитинчат.

Хамелеони

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-11-2011

ХАМЕЛЕОНИ, настільки відрізняються від інших ящірок, що їх виділяють в абсолютно особливий підряд хамелеонів. Тулуб хамелеонів дуже стиснений із боків, має загострений, опуклий, у вигляді зубчастого гребеня, хребет, голова пірамідальна або плоско стис­нена і зазвичай прикрашена шоломом із гребенем, а спереду загострена. Шия дуже коротка й абсолютно злита з головою. У роті на щелепах роз­міщені дуже гострі, хоча й невеликі, зуби. Кінцівки влаштовані не менш дивно: вони дуже довгі, худі, мають по п’ять пальців, які по два і по три злиті разом — на передніх кінцівках сполучені разом три внутрішніх пальці та по два зовнішніх, а на задніх навпаки — по три зовнішніх і по два внутрішніх. Хвіст також служить хапальним органом, він дуже роз­винений, до кінця поступово стоншується і має здатність скручуватися спіраллю. Він не такий крихкотілий, як хвіст більшості інших ящірок, зате й не відростає, якщо відламаний.

Ще більш примітна будова очей хамелеонів. Вони вкриті товстими, зрощеними між собою повіками, тому посередині залишається тільки ма­ленький отвір для зіниці. Обидва ока абсолютно незалежні один від одно­го у своїх рухах: хамелеон може дивитися правим оком уперед, або вгору, або праворуч, і водночас лівим оком — ліворуч або вниз. Завдяки такій будові очей ця дивна тварина може дуже зручно, не повертаючи голови, оглядати все довкола.

У легенях хамелеонів дуже багато сліпих відростків; під час напо­внення їх повітрям тварина може сильно роздуватися. Язик має важливе значення у житті тварини. У стані спокою він лежить втягнутим у закри­тій пащі, але хамелеон помітив здобич і відкриває рот: тоді язик умить випрямляється і викидається з пащі, причому дуже подовжується (на 10 і більше см), товщає і робиться твердим. У витягнутому положенні язик має товщину гусячого пера, на дотик еластичний, червонуватого кольо­ру, до кінця дуже товщає і на самому кінчику має заглибину, вистелену зморшкуватою слизовою оболонкою, з численними залозами, з яких ви­діляється клейкий слиз. Така швидка зміна положення язика пояснюєть­ся діяльністю спеціальних м’язів і багатьма кровоносними судинами, які вмить наповнюються кров’ю, дуже розтягуються і надають язику збільше­ного і напруженого положення.

Стоячи цілими годинами нерухомо, прикріпляючись ногами і хвостом до якоїсь гілочки дерева або куша, хамелеон терпляче чекає на здобич. Тільки-но наблизиться до нього яка-небудь комаха, як хамелеон умить викидає свій язик, торкається клейким кінчиком здобичі та разом із зло­вленою таким чином жертвою знову втягує його назад у пащу. Після цього помічається кілька рухів щелепами, і потім тварина знову завмирає в очікуванні здобичі)

Хамелеон віддавна привертав до себе увагу спостерігачів іншою чудо­вою особливістю — здатністю довільно змінювати своє забарвлення. Наразі причина зміни кольорів має наукове фізіологічне пояснення, і доведено що зміна забарвлення відбувається з певною правильністю під впливом зовнішніх дій або спричиняється відчуттями, наприклад, голодом, спра­гою, втомленістю пересиченням тощо. Зазвичай хамелеон має зеленувате забарвлення, відповідне до кольору листя, але на його шкірі трапляються всі переходи від оранжевого через жовто-зелений до синьо-зеленого з від­тінками і переливами всіх тонів, які окремо переходять через сірий або бу­рий у чорний, білий, червоний, фіолетовий і синювато-сірий. Із боків тіла помічаються дві широкі світлі смужки, а між ними розсіяна безліч .темних плямочок, які найбільш схильні до зміни кольору. Уранці, коли тварина спокійна, колір її зазвичай буває жовтуватий, а обидві смуги мають черво­нуватий відтінок; що ж до плямочок, то вони тоді дуже мало помітні. Трохи пізніше загальне забарвлення тіла залишається таким самим, але смуги стають світлішими і забарвлюються в темно-зелений колір. Якщо тварину довести до збудженого стану, наприклад, узяти в руку, то плямочки дуже швидко зеленіють, черево стає синюватим, смуги білими, а цятки чорними. Проте це далеко не єдиний порядок аміни кольорів. Узагалі забарвлення і візерунок тим яскравіший, чим піддатливіша тварина і чим кращий її стан. Світло і тепло дуже впливають на хамелеона. Якщо хамелеона, який сидить у прохолодному місці, узяти в руки або зігріти якимось іншим способом, то колір його шкіри дуже швидко зміниться.

Варто тільки вночі підійти до хамелеона із свічкою і потримати її якийсь час на відстані 6—10 см від одного боку тварини, як можна по­мітити, що на жовтуватій шкірі з’являються світло-бурі плями, які посту­пово темнішатимуть і нарешті зробляться зовсім чорними.

Один із видів — хамелеон звичайний (Chamaeleo chamaeleon) живе на берегах Середземного моря: у Південній Іспанії та Греції, в Малій Азії, на сусідніх островах і на всьому північному узбережжі Африки. Розміри цієї тварини, як і всіх інших родичів, невеликі, 25—30 см, із яких близько половини припадає на хвіст. Живуть хамелеони виключно на деревах і на землю ніколи не спускаються, хіба тільки самки сходять на короткий час для кладки яєць. Вони вибирають для свого життя зони, де хоча б година­ми йдуть дощі і випадає роса; свою спрагу вони втамовують крапельками, зібраними на листі.

Пустельний хамелеон {Chamaeleo namaquensis), що мешкає в Намібії, дуже ефективно використовує забарвлення свого тіла. Рано-вранці воно у нього чорне, що дозволяє швидко зігрітися, поглинаючи тепло враніш­нього сонця. Під час денної спеки він біліє, а подорожуючи по гальці в пустелі, стає плямистим.