Фуро

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-11-2011

ФУРО (Mustela putorius furo), за сучасними переконаннями всіх природодослідників, є різновидом звичайного тхора, що змінився внаслідок неволі та приручення. Фуро знають ще від найдавніших часів, але лише в прирученому стані. Фуро схожий на звичайного тхора і виглядом, і розмірами. Щоправда, він дещо менший і слабший, але те саме спосте­рігається і в багатьох інших тварин, які живуть у неволі. Довжина його тіла досягає 45, а хвоста — 13 см. Ці ж розміри точнісінько відповідають, з одного боку, розмірам звичайного тхора, з іншого — і будова скелетів обох цих тварин істотно не відрізняється одна від одної. У Європі по­ширений фуро-альбінос. Він має білий або світло-жовтий колір, а зни­зу— дещо темніше забарвлення шерсті, очі в нього світло-червоні. Лише у небагатьох із цих тварин шерсть темніша, і тоді вони бувають дуже схожі на звичайних тхорів. Деякі природодослідники стверджували, ніби фуро — африканець за походженням і ніби у Європі він поширився з Африки, але підтвердити цю думку яким-небудь спостереженням вони не змогли. Таким чином, фуро трапляється лише в неволі та утримується для полю­вання на кроликів. Тільки англійці використовують його для полювання на щурів, а ті африканські тхори, яких називають щуродавами, цінуються там дорожче, ніж ті, яких можна використовувати для полювання на кроликів.

Самка після п’ятитижневої вагітності народжує на початку травня від п’ятьох до вісьмох дитинчат, які протягом двох-трьох тижнів зали­шаються сліпими. Мати виховує їх із найбільшою турботою, а коли їм виповниться приблизно два місяці, то їх можна вже забрати від матері та вигодовувати окремо.

Фрегатові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-11-2011

ФРЕГАТОВІ, родина Fregatidae, належать до ряду Пеліканоподібні. Представник родини — прекрасний фрегат (Fregata magnificens). Він має вузьке тіло, могутню шию, помірну голову; дзьоб удвічі коротший за голо­ву і закінчується гачком; крила надзвичайно довгі та дуже загострені; хвіст дуже довгий, із глибокою розвилкою. Оперення дорослих самців буро-чор­не з металево-зеленим або пурпурним блиском на голові, спині, грудях і боках. Батьківщина фрегата — це моря, що лежать усередині тропіків,

Фрегат спостерігає за дельфінами і хижими рибами, літає за ними, коли ті переслідують летючих риб, і тільки-но останні виринуть із води, ловить їх на льоту. Спійману рибу фрегат кілька разів упускає, щоб схо­пити її вправніше, і ловить її щоразу раніше, ніж вона торкнеться води. Подібно до грифів і орлів, фрегати часто кружляють високо в повітрі, же­нуться один за одним, граючи і роблячи найвитіюватіші повороти. Вони вибирають для відпочинку тільки такі дерева, які надають їм достатній простір, щоб злетіти.

Фрегати гніздяться суспільно на деревах, особливо таких, верхівка яких стоїть над водою. Кладка складається з єдиного яйця, насиджувано­го самцем і самкою навперемінно.

Форель

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-11-2011

ФОРЕЛЬ (Salmo trutta) схожа загалом на інших лососів зовнішнім ви-гдядом і відрізняється від них мінливістю свого забарвлення. Подібно до камбали, вона пристосовується за кольором до забарвлення звичних пред­метів, які оточують її. Одна форель буває білого, другі — жовтого, треті — темного або золотистого кольору, з різними плямами і рисками. Самці відрізняються від самок більшою головою, кількістю і розміром зубів. Звичайна довжина форелі 40—50 см і вага до 1 кг, але зрідка трапляються екземпляри завдовжки 75 см і вагою 3,5 кг. За умов штучної відгодівлі в рибниках виростають форелі навіть до 90 см завдовжки і важать іноді до 6 кг. Тривалість життя форелі, за окремими даними, дуже значна: так. ві­домі екземпляри, що прожили понад 50 років. Форель водиться у прісних, швидких водах у всій Європі та в Малій Азії, а ймовірно, і в інших части­нах світу. У гірських струмках і озерах підіймається іноді на висоту 2500 м.

Форель не любить каламутної води, і тому навесні, коли весняні води приносять у річки дуже багато каламуті, форель шукає чистіших водо­ймищ і переселяється до озер. Форель плаває дуже швидко і вправно; удень вона ховається під камінням або в заглибинах дна, а на пошуки здобичі виходить увечері. У найшвидшій течії вона може стояти нерухо­мо, злегка помахуючи плавцями, а іноді, як стріла, кидається вперед і, з дивною спритністю лавіруючи у проваллях між камінням, уміє пробира­тися в бурхливому гірському потоці проти течії.

Замолоду форель полює головним чином на комах, черв’яків, молюс­ків і пуголовків земноводних. У дорослому ж стані вона може позмагатися у хижацтві з будь-якою рибою, навіть із ненажерливою щукою.

Під час метання ікри форель заздалегідь вириває хвостом невелику ямку, відкладає туди ікру, яку самець негайно запліднює, потім рухами хвоста і плавців скаламучує воду, після чого ікра вкривається рівномірним наносом осілої каламуті. Тижнів через 6 з ікри вилуплюються мальки, які негайно ж починають полювати на дрібних водяних тварин.

Фламінго звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-11-2011

ФЛАМІНГО ЗВИЧАЙНИЙ, або рожевий (Phoenicopterus roseus), на­лежить до родини Фламінгові. Тіло фламінго струнке, шия довга, голова велика; товстий дзьоб, починаючи від середини, загинається під прямим кутом; верхня його половина набагато менша і вужча за нижню. Надзви­чайно довгі та тонкі ноги закінчуються короткими пальцями, сполученими перетинкою; крила помірної довжини. Оперення білого кольору з ніжним рожевим вилиском; верхні покривні крила червоні, махові пера чорні. Бать­ківщина цього птаха — узбережжя Середземного моря; він віддає перевагу для мешкання приморським озерам із солоною і стоячою водою.

Поодинці фламінго майже ніколи не трапляються. Вони боязко уни­кають тих місць, де їм може загрожувати яка-небудь небезпека, швидко відлітають від човна, який наближається, і взагалі лякаються будь-якого незнайомого предмета, тому спосіб їхнього життя на волі спостерігати нелегко. Під час польоту вони витягають шию вперед, а ноги назад і здаються тому дуже довгими; вузькі крила припадають на середину тіла і надають птахові, що летить, вигляду хреста. Поживу фламінго складають маленькі водяні тварини, переважно черепашки; їдять вони також різних черв’яків, деяких дрібних риб і частково рослинні речовини.

Гнізда свої фламінго влаштовують у воді, у мілких місцях або ж на плоских рівних островах. У першому випадку гніздо має форму конуса з черепашника, зібраного ногами докупи й укріпленого водяними рослина­ми; така споруда іноді на 0,5 м виступає над поверхнею води. У другому випадку воно має вигляд невеликого заглиблення, виритого в землі та вбого вистеленого листям. Яєць зазвичай буває 2, які протягом. 30—32 днів висиджуються навперемінно обома птахами.

Фенек

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-11-2011

ФЕНЕК (Fennecus zerda) — красива маленька степова лисиця. Ця тва­рина характеризує пустелю ще краще, ніж газель. Уявіть собі лисячу мор­дочку, але маленьку і тонку, з хитрим, лукавим виразом, як у звичайної ли­сиці; на цій мордочці виділяються надзвичайно великі очі, а з боків голови стирчать такі величезні вуха, яких не можна побачити не тільки у лисиць, а й ні в жодної іншої тварини собачої родини. Тулуб стоїть на тонких, кра­сивих лапках і закінчується довгим і дуже пухнастим хвостом. Тварина ця дуже рухлива, і легко помітити, що всі її органи чуття добре розвинені.

Смерком у степу чутно іноді тихий виск, який важко описати, а якщо дуже пощастить, можна і побачити між піщаними пагорбами та скелями або в густій траві, як фенек підкрадається до здобичі. Він повзе дуже обережно, прислухаючись, озираючись і обнюхуючи околиці з усіх бо­ків. Ніщо не минає уваги досвідченого маленького розбійника. Великі вуха фенека почули тихе шелестіння коника, який ховається у траві, — і тварина прямує туди більше з цікавості, ніж із жадності, оскільки коник складає для нього жалюгідну здобич. Спритна ящірка зашелестіла, пробігаючи по піску — фенек і її почув, відразу кинувся туди, щоб дізнатися про причину цього шуму. Головна здобич фенека складається, проте, з інших тварин, передусім із птахів. Йому не потрібно гнатися за багатьма птахами: одного рябчика достатньо, щоб насититися самому і навіть на­годувати своїх голодних дитинчат.

Фенек — найменша з усіх лисиць. Довжина його тіла разом із хвостом не перевищує 65 см, хвіст буває завдовжки близько 20 см, а висота в зашийку — також близько 20 см. Тіло у нього дуже струнке, морда надзви­чайно гостра, великі очі мають округлу зіницю, яка оточена коричневою райдужною оболонкою. Найчудовішою частиною тіла цієї тварини слід вважати вуха. Вони мають майже таку само довжину, як голова, а їхня ширина дорівнює половині висоти. Внутрішній бік вух укритий білим волоссям. На маленькій мордочці стирчать довгі щетинисті вуса, які та­кож складають відмітну ознаку цього звіра. Хутро м’яке і шовковисте, а взимку виростає густий підшерсток, який навесні під час линьки висить клоччям на кущах і камінні, оскільки фенек у цей час чухається об ці предмети, щоб звільнитися від зайвого підшерстка. Здавалося б, фенеку на його спекотній батьківщині зовсім не потрібне тепле хутро, але звір цей, мабуть, дуже чутливий до холоду, і добра шуба йому взимку необхідна. Верхня частина тіла фенека забарвлена під колір піску, черевце біле, над очима помітні дві білі плями, облямовані темними смужками. Хвіст довгий і пухнастий, жовтого кольору, з чорною плямою біля основи і чорним кінчиком. У самки хутро світліше, солом’яно-жовтого кольору, а на старість у всіх фенеків хутро ще більше світлішає.

Натура фенека чітко виражена своєрідною будовою його тіла: тонкі, стрункі ноги свідчать про його спритність і швидкість. Він має тонкий слух і гострий зір, а морда у нього така хитра і тямуща, що в характері цієї тварини важко помилитися. Можна сміливо сказати, що цей степовий звір — найдосконаліший представник роду лисиць.

Фенек, подібно до лисиці, влаштовує собі нірку під землею, найохочіше в тих місцях, де росте хвощеподібна ковилка, яка характерна для вбогої рослинності пустель. Обирає він ці місця тому, що грунт біля цієї рослини щільніший, і тому набагато легше там можна влаштувати чис­ленні ходи, які ведуть до головної нори фенека. Ходи ці зазвичай бувають майже горизонтальні, й улоговина нори переважно розташована негли­боко під землею. Нора, як правило, вистелена пальмовими волокнами, пір’ям і шерстю та відзначається великою охайністю. Фенек риє землю майстерно: передніми лапами він так швидко шкребе її, що важко всте­жити очима за їх рухом. Ця спритність часто врятовує життя тварині, оскільки у разі переслідування фенек швидко заривається в землю, як броненосець або ящір.

Удень фенек спить у своїй норі. При цьому він згортається клубком і ховає вузьку голову під пухнастий хвіст, тільки вуха його стирчать назовні. Почувши щонайменший шум, спляча лисиця прокидається і, перелякана, схоплюється. Якщо її застукають зненацька, вона починає вищати, як ма­леньке дитя, і цим ніби доводить до відома, що той, хто розбудив її, дуже її налякав. Із заходом сонця фенек залишає нору і вирушає насамперед на водопій. При цьому помітили, що він ніколи не йде прямо через піщані дюни, але завжди відшукує затишні стежинки і пробирається крадькома, прагнучи по можливості бути непомітним. Колодязі в низовинних міс­цях — це, як правило, прості вирвоподібні заглиблення, оскільки піщаний, змішаний із глиною грунт не дозволяє рити прямовисні ями. Навкруги цих ям земля часто буває волога, і тому сліди фенека відбиваються тут так чіт­ко, що можна помітити своєрідну будову його тісно сполучених пальців із випнутими кігтями, які особливо сильно виступають на задніх лапах.

Маленькі пташки складають найулюбленішу його поживу. Якщо ж немає ні птахів, ні яєць, то він їсть ящірок, жуків, бабок і навіть не гребує тушканчиками і піщанками, хоча зловити їх йому не легше, ніж птаха. При нагоді він відвідує пальмові гаї, де фініки служать йому ласощами; взагалі він ніколи не гребує плодами і навіть поїдає кавуни.

За словами місцевих жителів, лисиця народжує в березні троє-четверо дитинчат, які з’являються на світ сліпими, дуже красивими, вкритими жовтуватою шерстю. Мати зворушливо піклується про своє потомство.

Фенека ловлять сільцем, зробленим із волосся. Сільце прикріплюють біля входу до його нори.

Фенек добре адаптований до життя в пустелі: його великі вуха слу­жать для відведення тепла від тіла, вкриті густою шерстю подушечки лап «працюють» як туфлі для пляжу, а загальне світле забарвлення зливається з піском.

Фазан срібний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-11-2011

ФАЗАН СРІБНИЙ (Lophura nycthemera) відрізняється від інших фаза­нів довгим висячим чубком і клиноподібним подовженим хвостом. До­вгий і густий пучок пір’я на задній частині голови — чорний; уся верхня частина тулуба — біла з вузькими чорними зиґзаґами; нижній бік тіла — чорний із сталевим вилиском. Самка набагато менша за самця і відрізня­ється сірувато-іржавим кольором оперення.

Батьківщина срібного фазана — Південний Китай; тут і в Японії його часто утримують як свійського птаха. В Європі його з успіхом розводять при найпростішому догляді. За жвавістю і спритністю срібного фазана не можна поставити нарівні зі своїми родичами. Деякі навіть називають його ледачим птахом і небезпідставно: він наважується злетіти лише у разі крайньої необхідності і то на дуже короткий час. Курка кладе 10—18 яєць і насиджує їх із надзвичайною старанністю; через 25 днів вилуплюються курчата — красиві, крихітні створіння, які лише на другому році життя досягають повного зросту й убрання своїх батьків. їхню поживу спершу складають комахи, пізніше — різноманітна зелень і, нарешті, насіння та хлібні зерна.

Фазан королівський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-11-2011

ФАЗАН КОРОЛІВСЬКИЙ (Syrmaticus reevesi) — найбільший з усіх фазанів, сягає 2 м завдовж­ки; поширений в Китаї. Фазани уникають густих, високостовбур­них лісів і віддають перевагу гаям і чагарникам, оточеним полями і багатим на воду. Тут вони прово­дять дні, пробираючись від одно­го куша до іншого, або залишають узлісся і вирушають на поля, де живляться свіжими посівами або стиглим насінням, а з настанням ночі відшукують собі для ночів­лі відповідний кущ або деревце. Усвідомлюючи свою слабкість і безпорадність проти сильних тва­рин, вони ховаються від усіх. На­вряд чи існує інший вид курячих, який був би схильний до стількох небезпек, як фазани. Одна зміна погоди діє на них згубно, але осо­бливо багато доводиться їм терпі­ти від хижаків. Найнебезпечніший їхній ворог — лисиця, яка не про­пускає жодної слушної нагоди, щоб обдурити ласу дичину; тхори і кішки переслідують молодих фазанів, а їжаки і щури пожирають яйця з гнізда. Навіть ворони, сороки і сойки роблять посильний внесок у справу вини­щування цих нешкідливих птахів.

Фазан золотистий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-11-2011

ФАЗАН ЗОЛОТИСТИЙ (Chrysolophus pictus). Густий чуб із яскраво-жовтого пір’я прикрашає голову самця і відтіняє собою комір оранже­во-червоного кольору, вкритий низкою паралельних темних смуг; пір’я спини і верхні покривні пера хвоста яскраво-жовтого кольору, на черевці яскраво-червоного, покривні пера крил — каштаново-бурого кольору, махові — червонувато-сірі, хвостові — на бурому тлі вкриті чорним ма­люнком, і, нарешті, покривні пера хвоста — темно-червоні.

Найближчий родич золотистого фазана має назву алмазного фазана (Chrysolophus amherstiae) на честь леді Амхерст, яка привезла його вперше до Європи. Батьківщина його — Східна і Південна Азія.

Обидва види живуть переважно в горах, але золотистий фазан виби­рає низький пояс, а алмазний — високий. Рухи золотистого фазана над­звичайно граціозні: він робить стрибки, які вражають своєю легкістю, і вміє пролізати крізь найгустіші чагарники з надзвичайною майстерністю. Голос його, який, утім, вдається почути лише зрідка, нагадує особливого роду шипіння. Йому властива боязкість, якою вирізняються всі представ­ники його роду. Усе це, але тільки ще більшою мірою, може бути сказано і про алмазного фазана. Він ще граціозніший, вправніший, швидший, розумніший і витриваліший. На птаха цього, мабуть, чекає блискуче май­буття, оскільки йому властиві всі якості, які обумовлюють неминучий успіх під час акліматизації в Європі.

Фаетонові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-11-2011

ФАЕТОНОВІ, родина Phaetontidae, належать до ряду Пеліканоподібні. Вони характеризуються стисненим, незначних розмірів тілом, дзьо­бом, що дорівнює за довжиною голові, гострим, стисненим з боків, із ледве помітним гачком на кінці; слабкими ногами, довгими крилами і 12- або 14-перим хвостом, обидва середні пера якого дуже подовжені та майже позбавлені опахала. Найвідоміший і найпоширеніший пред­ставник — червонодзьобий фаетон (Phaeton aethereus), білого кольору з рожевим нальотом; махові пера — чорні. Мешкають у тропічних морях і океанах.

Пожива цих птахів складається виключно з риб та інших морських тварин, які плавають біля поверхні води. Високо ширяючи в повітрі, фа­етон раптом зупиняється і потім раптово, зі швидкістю стріли, мчить за рибою.

Для влаштування гнізда фаетони вибирають острови, які лежать оддалік від людських поселень. Там, де їх жодного разу не турбували, вони часто кладуть свої яйця просто на землю; але на островах, відвідуваних людиною, вони обирають заглиблення в землі та розколини скель, вхід до яких буває такий вузький і низький, що здається невідповідним до роз­мірів самих птахів. Тут кладеться єдине яйце. За словами Беннета, пташе­нята, які щойно вилупилися з яєць, швидше схожі на пухову пудреницю, ніж на птаха.

Устриця звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип молюски, або м’якуни | 16-11-2011

УСТРИЦЯ ЗВИЧАЙНА трапляється біля всіх європей­ських берегів. Стулки її мають неправильну форму і неоднаковий розмір: одна більша і товща, друга є ніби кришкою до неї; так само неоднако­ва і внутрішня поверхня черепашок. Сама черепашка ніздрювата і має губчасту будову, тому вода до неї частково проникає. На цій пористості грунтується і спосіб прикріплення черепашок до підводних предметів, оскільки зсередини проникає клейка речовина, яка змішується з вапном і прикріплює черепашку. Мантія устриці абсолютно розщеплена на два листки, а під її краями лежить ротовий отвір; із-під складок мантії зазви­чай виступають і зяброві листки. У молодої устриці нога значно розвине­на, але як тільки вона прикріпиться — цей орган починає зменшуватися і майже зовсім зникає. Устриці — гермафродити, у них в одній і тій самій залозі розвиваються і чоловічі, і жіночі елементи, проте помічається пе­реважання або тих, або інших, іноді навіть цілковите витіснення. Крім того, помічається, що яйця розвиваються пізніше за насінні тільця або навпаки. Деякі спостерігачі вважають, що у дорослої устриці розвивається до 10 мільйонів яєць; інші налічують їх понад 1 мільйон. Утім, плодючість устриць залежить від їхнього віку, оскільки особини молодші за три роки мають зародків менше, ніж зовсім дорослі. Крім того, запліднення яєць відбувається далеко не завжди, і, загалом, на думку Мебіуса, заплідню­ються навряд чи більше 30% або навіть 10%; проте навіть і за цих умов розмноження устриць мало б досягти колосальних розмірів. Сам процес розвитку зародків вивчений дуже мало; відомо тільки, що цей процес від­бувається у складках мантії матері, звідки молоді устриці виходять лише після того, як стануть спроможні вести самостійний спосіб життя. По­дальший розвиток їх іде дуже швидко, і вже через декілька місяців вони можуть розмножуватися, але справжніх розмірів дорослої тварини устриці досягають лише через декілька років.

Штучне розведення устриць практикувалося вже дуже давно, ще за часів римлян. За часів середньовіччя розведення устриць не припинялося; його практикували передусім ченці, які старанно розводили устриць по­близу своїх монастирів, щоб мати смачну їжу під час посту.

Не тільки риби поїдають цих молюсків, але також раки, морські зірки і багато інших м’якотілих завдають устричним обмілинам істотної шкоди.