БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

ТЮЛЕНЯЧІ, родина Phocidae. Усі тюленячі вирізняються короткими кінцівками; ступні і плавальні перетинки у них укриті волоссям. Пальці передніх кінцівок зменшуються від внутрішнього краю до зовнішнього, середній палець задніх кінцівок укорочений. Зуби складаються з різців, чотирьох іклів, чотирьох псевдокутніх і одного справжнього кутнього на кожному боці верхньої та нижньої щелеп. Тіло вкрите густим, більш чи менш довгим волоссям ості, яке ніколи не переходить у гриву; під ним зрідка буває невеликий підшерсток. Колір шерсті дрібноплямистий, і лише у небагатьох тюленів шерсть одноколірна або вкрита великими плямами.

Хоча тюлені і живуть тижнями в морі, все ж таки вони охоче відпочи­вають на березі, сплять там і гріються на сонці. Переміщаються по берегу над силу. Тюлень підводиться спершу на передніх кінцівках і кидається вперед усім тулубом, потім згинає передні кінцівки, лягає на груди, гор­бить спину і просуває вперед задню частину тулуба, упираючись нею в землю.

На півночі ці тварини охоче відпочивають на крижинах, спокійно розлігшись. Завдяки дуже щільній шкірі і товстому шару жиру вони мо­жуть годинами лежати на них. Температура поверхні шкіри тюленя ледь перевищує температуру навколишнього повітря, тому на льоду ніколи не залишається заглиблень у тих місцях, де лежали тюлені, що мало б нео­дмінно трапитися, якби їхнє тіло виділяло тепло.

Зовнішні чуття тюленя добре розвинені. Ніс і вуха закриваються кла­панами і мають зовні вигляд то трикутних, то круглих отворів, іноді ж просто вузьких щілин. Ніздрі під час кожного вдиху відкриваються, по­тім закриваються до наступного вдиху, навіть якщо тварина перебуває на землі. Вуха тільки у воді залишаються закритими. Велике, мало опукле око наповнює темно-коричнева райдужна оболонка: білок ока видно дуже рідко. Зіниця не кругла і не довгаста, а має вигляд чотирикутної зірки.

За ступенем розвитку після зору на другому місці — слух. Незважаючи на невеликі розміри зовнішнього вушного отвору, тюлень досить чітко сприймає звуки.

Сміливі в нежилих місцевостях, вони поводяться дуже обережно там, де зустрічають свого найгіршого ворога — людину. Справді, молоді тю­лені слухаються застережень старших. Спіймані, вони скоро звикають до своїх сторожів, а деякі робляться ручними, знають дане їм ім’я, виходять за наказом із басейну, беруть рибу з рук господаря.

Залежно від клімату того місця, де живуть тюлені, час їхньої злучки припадає на різні місяці. У Північній півкулі вона відбувається восени, у південних країнах — між квітнем і червнем. Старі самці в цей час дуже збуджені, сваряться між собою і не думають ні про що, окрім кохання. Тому, хто вміє наслідувати їхнє хрюкання і рев, легко принадити до себе самок. Приблизно через дев’ять із половиною місяців після злучки, у травні, червні або липні, самка приносить одне, рідко двоє дитинчат на пустинному, нежилому острові, частіше на піщаній ділянці морського берега, у печерах, іноді на скелях або крижаних полях. Дитинчата з’яв­ляються на світ розвиненими. Вони вкриті густим ніжним білим хутром, яке заважає їм плавати, але скоро воно замінюється на гладке, прилегле і тверде волосся. До цього часу самки залишаються на суші з дитинчата­ми.

Імовірно, що молоді тюлені спочатку не їдять риби, а живляться ви­ключно раками та іншими нижчими морськими тваринами, якими не гребують і дорослі тюлені. У літні місяці ракоподібні, що наповнюють північні моря, численні креветки, а також молюски і морські зірки скла­дають основну поживу тюленів; в іншу пору року вони переважно по­люють на рибу.

На тюленів полюють у всіх морях. Особливо високо цінується зшитий із тюленячої шкури верхній одяг, оскільки він вважається абсолютно не­промокальним. Шкура, ворвань і м’ясо складають головний прибуток, одержуваний гренландцями від полювання на тюленів.

ТЮЛЕНЬ ЗВИЧАЙНИЙ (Phoca vitulina) належить до родини Тюле­нячі ряду Ластоногі, живе у всіх північних морях. Довжина дорослої тва­рини коливається між 1,6 і 1,9 м, причому самці зазвичай бувають більші за самок. Голова у тюленя яйцеподібна, морда коротка, очі великі, темні і мають розумний вираз. Вухо позначається тільки маленьким трикутним підвищенням; верхня губа товста, дуже рухлива і вкрита хвилястими ще­тинистими вусами; шия коротка і товста. Тулуб плавно стоншується від зашийка до хвоста. Передні кінцівки дуже короткі, задні — широкі та добре розвинені, хвіст, як і в інших ластоногих, дуже короткий. Волося­ний зовнішній покрив складається з твердого і блискучого волосся і дуже обрідного підшерстка. Зазвичай колір шерсті жовто-сірий із коричневими або майже чорними плямами по всій верхній частині тулуба. На голові плями маленькі, круглі та часті, на спині великі, неправильної форми і рідше розташовані.

Звичайний тюлень поширений у всій північній частині Атлантичного океану, а також у Льодовитому океані. Він трапляється в Середземному морі, куди проникає через Гібралтарську протоку. Живе на всіх берегах Атлантичного океану в Європі: в Іспанії, Франції, Бельгії, Голландії, Ні­меччині, Великій Британії, Скандинавії, Ісландії, також і в Балтійсько­му морі, в Ботнічній та Фінській затоках, трапляється і в Білому морі. Близька до нашого звичайного тюленя каспійська нерпа, яка живе, як свідчить її назва, у Каспійському морі, абсолютно відріза­ному від океану.

ТЮЛЕНЬ ГРЕНЛАНДСЬКИЙ, або лисун, належить до родини Тюленячі ряду Ластоногі. Голова у нього з плоским ло­бом і витягнутим рилом, а також відрізняється будовою передніх кінцівок, які у нього коротші. Він ледве досягає розмірів звичайного тюленя, при­чому довжина самців в окремих випадках дорівнює 1,9 м, зазвичай менша. Густе, коротке, щільно прилегле і блискуче хутро майже не має підшерстка. У старих самців переважний колір верхньої частини тулуба буро-сірий, іно­ді він переходить у світло-жовтий, іноді — в червонувато-бурий. Груди і черево ніби вилинялого, іржаво-сріблястого кольору. Чітко виділяється передня частина морди, включаючи лоб, щоки і рило, яка буває шоколад­ного або майже чорно-бурого кольору. На спині більш чи менш яскраво позначений темний малюнок у формі довгастої підкови або ліри.

Самки менші за самців і відрізняються від них кольором. Хутро у самок тьмяне, жовтаво-біле або полове, яке на спині темніє майже до червоно-бурого то з червоним, то з синім і навіть темно-сірим вилис­ком. Нижня частина тулуба має те саме забарвлення, як і в самців, але на спині немає малюнка ліри: іноді видно тільки декілька яйцеподібних темних плям. Білосніжне хутро молодих лисунів протягом декількох років набирає потроху зовнішнього вигляду хутра їхніх батьків.

Лисунові доводиться поневірятися, щоб вибрати притулок; улітку, коли лід тане, він перебирається далі на північ, узимку, коли лід знову намерзає, перекочовує на південь. Так само лисун мандрує в західному і східному напрямах. Він залишає береги Гренландії двічі на рік. Уперше вирушає в мандрівку у березні і повертається назад у травні дуже схудлим. У нову мандрівку вирушає в липні і повертається у вересні, щоб пере­зимувати біля гренландських берегів. Ще не вдалося визначити справжні причини мандрувань лисунів. Швидше за все ці подорожі залежать від наявності у водах тих морських тварин, якими вони живляться.

Народження дитинчат збігається з весняними місяцями, між середи­ною березня і квітня, з огляду на те, була зима сувора чи помірна. Саме в цей час вони збираються на окремих крижинах величезними стадами, що дивує навіть досвідчених мисливців. Після того, як самки виберуть відповідні крижини, вони народжують дитинчат і скоро знову злучають­ся з самцями, які потім їх покидають. Спочатку лисуни-самці плавають біля берегів крижини, але мало-помалу вони зникають у невідомому напрямі. Вагітність самки триває 11 місяців. За відомостями Броуна, самка народжує одне, але нерідко і двоє дитинчат. Дитинчата лисуна народжуються дуже розвиненими. їхній перший білий дитячий покрив не поступається у білизні чистому снігові північних широт, і скоро пере­ходить у дивний жовтий колір, який, на жаль, залишається теж недовго. Маленькі лисуни перші дні свого життя дуже безпорадні. Вони весь час, лежачи на вкритій снігом крижині, ссуть матір або сплять, причому біле хутро приховує їх від очей ворогів. Незабаром дитинчата виростають і замінюють свій дитячий покрив іншим, плямистим і строкатим. Як тіль­ки вони вкриваються цим хутром, мати веде їх у воду і вчить плавати. Протягом першого літа хутро дитинчат знову міняється, на спині воно переходить у темно-синій, а на грудях і череві — в темно-сріблястий. У цьому вигляді вони у гренландців називаються «аглекток». Наступна зміна хутра ще більше наближає молодих тюленів до дорослих, лисуни набувають його на третьому, а на думку деяких спостерігачів, навіть на четвертому і на п’ятому році життя.

Рухи лисуна у воді вирізняються вражаючою швидкістю та спритністю, особливо часто стрибками, які йдуть один за одним, причому він викидає весь тулуб із води, чим і виправдовує дану моряками назву «стрибун».

Для гренландців він має особливе значення. Дорослий самець ва­жить, за словами Броуна, 115 кг, із яких 50 припадає на хутро і жир, 45-48 кг — на м’ясо, решта — на кістки, кров і нутрощі. Хутро і шкіра його не цінуються у Гренландії так високо, як хутро звичайного тюленя, і навіть м’ясо його поступається м’ясові останнього; але все ж таки по­лювання на лисуна завдяки ворвані дає досить гарний прибуток.

ТХІР СТЕПОВИЙ (Mustela eversmanni) має тулуб завдовжки від 40 до 42 см і хвіст від 16 до 17 см. Хутро знизу чорно-буре, а зверху і з боків тулуба світліше, зазвичай темне каштаново-буре. Світліша шерсть також угорі на шиї і з боків тулуба через жовтуватий підшерсток, що проблис­кує особливо в цих ділянках тіла. Через середину черевця проходить не різко окреслена рудувата смуга. Підборіддя і морда, за винятком темного носа, жовтувато-бурого кольору. Над кожним оком видніється по одній не різко окресленій жовтувато-білій плямі, які зливаються з невиразною смугою, що починається під вухом. По краях бурих вух лежить жовтува­то-бура облямівка, а довгі вуса чорно-бурі. Самка відрізняється від самця переважно абсолютною білизною всіх тих місць, які у самця забарвлені в жовтий колір. Хутро тварини хоч і густе, але менш красиве, ніж хутро лісової куниці.

Тхір живе у всій помірній смузі Європи й Азії, а випадково трапля­ється також і в північному поясі. Мешкає він на рівнинах і в горах, у лісах і на полях, але найчастіше селиться, проте, поблизу жител. Оддалік людини тхір селиться в дуплистих деревах, в ущелинах круч, у покинутих лисячих норах, а при нагоді риє нору і сам. Узимку в наших місцях підходить до сіл і міст, полюючи тут уже на чужій території — змагаючи із свійською кішкою і кам’яною куницею, а деколи забираючись до кур­ників, голубників, сараїв для кроликів та до інших місць.

За прикладом вонючки тхір у разі потреби захищається, випорскую­чи смердючу рідину, і цим часто відгонить собак, які його переслідують. Його живучість неймовірно велика. Він зістрибує без шкоди для себе зі значної висоти, стійко зносить біль і вмирає тільки внаслідок дуже зна­чних ран.

Час спаровування тхорів припадає на березень. Вагітність триває два місяці, після закінчення яких самка народжує десь у норі, а ще охочі­ше — в купі дров або хмизу від чотирьох до п’яти, а іноді також і до шести дитинчат. Мати ніжно піклується про них і захищає від усякого ворога. Трапляється, що, зачувши шум поблизу свого кубла, вона безстрашно на­падає і на людину. Період дитинства триває близько шести тижнів, після закінчення яких молоді тварини виходять разом із дорослими вже на по­шуки здобичі, а після трьох місяців вони майже дорівнюють за розмірами дорослим.

Через значну шкоду, заподіювану тхором, його майже повсюдно пере­слідують. Щоб упіймати його, застосовують усілякі заходи і пастки. Хутро у тхора тепле і міцне, але через свій справді нестерпний запах цінується значно менше, ніж могло б, якщо враховувати його густість.

ТУШКАНЧИКОВІ, родина Dipodidae. Тушканчикові за своєю будо­вою нагадують кенгуру. У них чітко видно таку ж саму непропорційність тіла, як і в кенгуру. Задня частина набагато сильніша, задні кінцівки дов­ші за передні майже втричі, хвіст відносно довгий і зазвичай розділений на дві китиці. Голова дуже товста і забезпечена довшими вусами, ніж у всіх інших ссавців: вони часто досягають довжини самого тіла. Великі очі вказують на нічний спосіб життя. Середніх розмірів, прямостоячі, ложко­подібні вуха бувають завдовжки від однієї третини до розмірів цілої голо­ви. Вони вказують на те, що слух у них розвинений не гірше за зір. Шия дуже товста і нерухома, тулуб стрункий. На маленьких передніх лапках є зазвичай по п’ять пальців, на задніх по три, іноді з одним або двома нерозвиненими пальцями. Хутро густе і м’яке, у різних видів і родів дуже схоже, забарвлене під колір піску.

Тушканчики поширені переважно в Африці й Азії, але деякі роди зустрічаються і в Південній Європі. Мешкають у пустелях, на сухих, відкри­тих рівнинах, у трав’янистих степах. Тушканчики самі виривають житла у вигляді підземних нір із безліччю розгалужених, але дуже неглибоких ходів, які завжди відкриваються виходами. Ховаючись протягом дня у своїх житлах, вони з’являються із заходом сонця на поверхні. їхня пожи­ва складається з коріння, цибулин, бульб, зерен і насіння, плодів, листя, трави і злаків. Деякі їдять комах. Спокійна хода відрізняється від ходи кенгуру тим, що тушканчики швидко переставляють одну ногу перед од­ною. Більші ВИДИ можуть робити величезні стрибки; про всіх можна ска­зати, що довжина їхніх стрибків у 20 разів перевершує довжину їхнього тіла. З такою самою спритністю риють вони землю, незважаючи на слаб­кість передніх кінцівок. Коли пасуться, то, як і кенгуру, пересуваються на чотирьох ногах, проте дуже повільно і лише короткий час. Сидячи, вони спираються на ступні задніх кінцівок.

Усі тушканчикові мають дуже розвинені зовнішні чуття, особливо вирізняються тонким слухом і далекозорістю, тому можуть легко уни­кати будь-якої небезпеки, що їм загрожує. Вони у разі щонайменшої небезпеки прагнуть миттєво врятуватися у своїх норах, а якщо це не­можливо, то втікають із неймовірною швидкістю. Голос в одних видів тушканчиків нагадує виск, а в інших — хрокання. Але від тушканчиків рідко можна почути звук. Коли знижується температура, вони впадають у сплячку.

ТУШКАНЧИК ЄГИПЕТСЬКИЙ (Jaculus jaculus) належить до родини Тушканчикові ряду Ггризуни. Араби називають його «джербоа». Довжина тулуба тварини — 17 см, а хвоста (не рахуючи китиці на кінці) — 21 см. Зверху забарвлення хутра сірувато-пісочного кольору, знизу білого, з ши­рокою білою смугою, яка тягнеться ззаду по стегнах; хвіст зверху блідо-жовтий, знизу білий, китиця забарвлена у вигляді стрілки в білий і чор­ний кольори. Тушканчики були добре відомі ще стародавнім людям. Ми знаходимо багато згадок про них у грецьких і римських письменників, завжди з ім’ям «двоногі миші» — назва, яка і понині ще застосовується для латинського позначення роду.

Єгипетський тушканчик поширений здебільшого в Північно-Східній Африці, а також у країнах Західної Азії, що межують із нею, і трапляється на південь до Середньої Нубії. Він населяє непривітні та пустинні міс­цевості та мешкає на рівнинах, вкритих жорсткою травою. У жорсткому крупному піску тушканчики спільно риють нори, в які ховаються у разі щонайменшої небезпеки, вони дуже розгалужуються, але досить мілкі. Тварини риють за допомогою гострих кігтів передніх лап, застосовуючи при цьому різці, коли потрібно розкришити твердий ґрунт. Вони неспо­кійні та боязкі і, почувши щонайменший шум або побачивши незнайо­мий предмет, поспішно ховаються в нірки. Крім того, тушканчики стають помітними тільки на незначній відстані, оскільки їхнє забарвлення дуже схоже на колір піску.

Під час спокійної ходи звірі ставлять одну ногу перед одною і дуже швидко біжать уперед; коли ж поспішають, то мчать стрибками, які йдуть один за одним так швидко, що ледве можна помітити, коли тварина торка­ється землі. Жодна людина не в змозі наздогнати тушканчика.

Він пасеться так само, як і кенгуру; але риє більше бульб і коріння, яке, мабуть, складає його головну поживу. Крім того, їсть різне лис­тя, плоди і насіння, кажуть навіть, що живиться падлом або полює на комах. Хоча єгипетський тушканчик — справжня нічна тварина і про­гулянки його починаються лише після заходу сонця, проте іноді можна побачити, як він у найяскравішому сонячному промінні, навіть під час найсильнішої спеки, сидить і грається перед своєю ніркою. Він дуже чутливий до холоду та вологи і тому в негоду ховається в норі, а також іноді впадає на деякий час у заціпеніння, що нагадує зимівлю північних тварин.

Араби розповідали мені, що він влаштовує у глибокій улоговині своєї нори кубло, вистилає його, як кролик, шерстю, вискубленою з нижньої частини черева, і що в цьому кублі знаходять від 2—4 дитинчат. Вони часто полюють на нього, оскільки їдять і досить високо цінують його м’ясо. Окрім людини, у цих тварин мало інших ворогів. Фенек і каракал, а також, можливо, деякі сови належать До найнебезпечніших хижаків, які підстерігають тушканчиків, ще більш небезпечним ворогом можна вважа­ти єгипетську очкову змію.

Європейці, які цікавляться природою і живуть у Єгипті й Алжирі, часто утримують тушканчиків у неволі.

ТУШКАНЧИК ВЕЛИКИЙ, або заєць земляний (Allactaga major), на­лежить до родини Тушканчикові ряду Гризуни. Тулуб його має 25 см, хвіст 30 см довжини. Голова дуже красива, зі жвавими витрішкуватими очима й абсолютно круглими зіницями, вуха великі, довгі та вузькі, до­вші за голову, і дуже довгі, сірувато-чорні, загострені вуса, розташовані з обох боків верхньої губи у вісім поздовжніх рядів. Задні кінцівки майже вчетверо довші за передні. Середній палець довший за інші, два бічних досягають тільки першого його зчленування, а інші ледве заслуговують на увагу: вони прикріплені так високо і водночас такі короткі, що під час ходи ніколи не торкаються землі, і тому цілком справедливо можуть бути названі нерозвиненими пальцями. Кігті на задніх кінцівках короткі, тупі, майже копитоподібні, на передніх — довгі, криві та гострі. Шкура на спи­ні червонувато-бурого кольору з блідо-сіруватим відтінком, боки і верх­ня частина стегон трохи світліші, живіт і ноги з внутрішнього боку білі. Від верхньої частини стегон до хвоста тягнеться довгаста, як смуга, біла пляма, майже точнісінько така на передній частині задніх ніг. Хвіст до китиці рудувато-жовтого кольору, а сама китиця спочатку чорна, а кінчик її білий і має форму стріли.

Хоча земляного зайця можна також побачити в Південно-Східній Єв­ропі, особливо в степах біля Дону і в Криму, проте Азія завжди залиша­ється його справжньою батьківщиною. На північ він водиться не даті 52 північної широти, зате межа його поширення тягнеться до Східної Монголії. Подібно до того, як єгипетський тушканчик населяє пустелі Африки, так земляний заєць живе у відкритих рівнинах степів Південної Європи й Азії, переважно на глинистому грунті. Заєць уникає сипучого піску, який не має достатньої твердості для його ходів і нір; він товарись­кий, як і його родичі, але живе невеликими групами.

Удень земляний заєць відпочиває, ховаючись у своєму майстерно по­будованому житлі, з настанням сутінків поневіряється в його околицях. У рухах схожий на єгипетського тушканчика. Коли він спокійно пасеться, то, подібно до кенгуру, бігає на всіх чотирьох лапах, але коли рятується втечею, то втікає стрибками виключно на задніх лапах. У разі щонаймен­шої небезпеки втікає, навіть коли пасеться спокійно, і тоді постійно під­водиться на задні лапи, щоб переконатися в безпеці. Якщо його переслі­дують, то скаче він не прямо, а по можливості зигзагом, поки не втомить свого переслідувача або не знайде зручної нори, в якій негайно ховається. Ці нори побудовані іншими йому подібними тваринами і являють собою досить майстерні споруди. Зазвичай прості, хоч і дуже звивисті ходи ве­дуть зовні у скісному напрямку до головного ходу, який нерідко кілька разів розгалужується, а звідти до просторої улоговини, яка, у свою чергу, з’єднується з декількома бічними відділеннями. Другий хід веде в проти­лежному напрямку з нори догори, під саму поверхню землі, ним вони рятуються втечею. У мить небезпеки вони пробивають його остаточно і таким шляхом майже завжди рятуються, оскільки ніхто з ворогів, що його переслідують, не може знати, де знаходиться отвір. У земляного зайця є своєрідна звичка затикати всі ходи житла, як тільки він увійшов до нього, але саме це і є надійною ознакою його присутності. Перед отвором го­ловного ходу постійно навалена більша чи менша купка землі, як ми це бачимо біля більшості нір тварин, що риють нори. Зазвичай в одній і тій самій норі земляних зайців живе 2-3 пари.

ТУРУХТАН (Phylomachus pugnax) належить до родини Бекасині. На­весні самці прикрашаються великими бойовими комірами, які захища­ють шию і груди та зникають восени. Верхній бік крил — буро-сірий, хвіст — чорно-сірий, черевце — біле; решта оперення буває надзвичайно різноманітна як за кольором, так і за візерунком; особливо різноманітне забарвлення коміра, і неможливо знайти двох самців, які були б схожі один на одного оперенням. Але в одного і того самого птаха щороку на пір’ї з’являється той самий малюнок і те саме забарвлення. Батьківщина турухтанів — північ Старого Світу, хоча окремі екземпляри траплялися і в Північній Америці; під час перельоту птахи ці відвідують усі європей­ські й азійські краї і всю Африку. Улюблені місця турухтанів — великі та плоскі болота.

До і після часу розмноження поведінка самців і самок абсолютно од­накова. Уранці та ввечері вони зайняті пошуками поживи, яка складаєть­ся зі всіляких водяних тварин, черв’яків, комах, а також насіння.

Але коли настає час об’єднання в пари, поведінка турухтанів зміню­ється. Між самцями без жодної видимої причини починаються безпе­рервні бійки. У них немає іншої зброї, окрім м’якого, з тупими краями дзьоба — знаряддя далеко не небезпечного, яким вони ніколи не можуть ні поранити, ні дзьобнути до крові; найбільша невдача, яка може спіткати бійця, — це якщо супротивник схопить його за язика і смикатиме потро­ху за нього. Нарости на голові захищають її, як шолом, а густий шийний комір відіграє роль лицарського щита.

Гніздо влаштовується оддалік від місця поєдинків, на якій-небудь ку­пині в болоті, і являє собою ямку, бідно вистелену травою. Самка наси­джує знесені нею 3—4 яйця протягом 22—23 днів і може служити живим докором самцю, який зовсім не піклується про своє потомство.

ТУПАЙЄВІ, родина Тupaiidae. Для всіх видів роду Тупайї характерні пухнастий, перистий хвіст, великі опуклі очі, помірно великі закругле­ні вуха, зубна система, що складається з 38 зубів, і тонка кільцеподібна кістка, що замикає ззаду очні западини. Звичайна тупайя (Тuраіа glis) відрізняється від інших видів, окрім своїх розмірів, ще довгим хвостом і забарвленням хутра. У неї темно-буре хутро, яке переходить у чорне, з рудуватим відтінком на нижньому боці тіла, на голові і на хвості — впере­між із сірим. Горло червонувато-сіре; по потилиці проходить сіра попере­чна смужка, а по спині — темно-бура поздовжня смуга. Окреме волосся на спині має сірі та темно-бурі кільця. Утім, це забарвлення залежно від житла тупай дуже змінюється і буває світло-бурого й іржаво-бурого від­тінків, що і призвело до встановлення багатьох різновидів. Довжина тулу­ба тупайї досягає майже 20 см, хвіст має таку ж саму довжину.

Зона поширення цієї тварини досить велика. Вона охоплює приблиз­но Борнео, Яву і Суматру, Малаккський півострів разом із Бірмою до Ас­саму, південні схили Гімалаїв до Непалу, де тупайя трапляється на висоті 1000—2000 м над рівнем моря.

Водиться тупайя в лісах, бамбукових гаях і чагарниках. Іноді добро­вільно заходить у житла і поселяється там.

ТРЯСОГУЗКОВІ (Motacillidae) характеризуються надзвичайно струн­кою статурою, довгим хвостом, стрункими ногами і строкатим оперенням. Належать до ряду Горобцеподібні. Більшість видів трясогузок водиться у Старому Світі та поширені тут у будь-якому кліматі; їхнім улюбленим місцеперебуванням є зони, багаті на воду. Північні види трясогузок — перелітні птахи; південні належать до кочівних; нарешті, деякі окремі види — осілі птахи. їхні рухи спритні та граціозні; ходять вони кроками, обачно, киваючи головою при кожному кроці. їхній голос не дуже мило­звучний. Живляться комахами, їхніми личинками, а також деякими нижчими водяними тваринами. Гніздо — досить погана споруда із прутиків, вимощена шерстю і розміщена поблизу води в нірці або заглибленні.

Представником родини є біла трясогузка (Motacilla alba). Завдовжки вона 20 см, розмах крил — 28, довжина крила дорівнює 8,5, хвоста — 9,8 см. Трясогузка населяє всю Європу, включаючи Ісландію, а також Гренландію, Західну і Середню Азію. Узимку вона проникає навіть усе­редину Африки, хоча окремі екземпляри зимують у Південній Європі. У Німеччині білі трясогузки з’являються на початку березня, а за спри­ятливої погоди часто вже наприкінці лютого. Відлітають вони лише у жовтні, а іноді й пізніше. Трясогузки уникають високостовбурних лісів і гір за лісовою межею. Загалом селяться буквально всюди. Вони добре уживаються з людиною, охоче гніздяться поблизу її жител, пристосову­ються до будь-яких обставин і тому досить звичайні навіть у великих містах. Літають легко і швидко, то підіймаючись, то опускаючись, до­вгими дугоподібними лініями, причому переважно низько над водою або землею на невеликі дистанції. Проте можуть відразу пролетіти велику відстань. Бажаючи сісти, раптово опускаються вниз і лише над самою землею розширюють хвіст, щоб дещо послабити силу падіння. Спів, який вони виконують у спокої, під час бігу або польоту, хоч і досить простий, але не позбавлений приємності. Стосовно інших птахів вони виявляють мало приязності, швидше ставляться до них неприязно.

Жовта трясогузка (MoiacUla flava) відрізняється від інших коротким хвостом і шпороподібним кігтем заднього пальця.