Терміти

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 24-10-2011

ТЕРМІТИ (Теrmitidaе) належать до ряду Терміти. Називаються також білими мурашками, оскільки вони, подібно до цих комах, живуть вели­кими товариствами і влаштовують великі гнізда; крім того, у них, точні­сінько так, як і у мурашок, розрізняються крилаті самки, здатні до роз­множення, і безкрилі особини, що відповідають робочим мурашкам.

Терміти живуть тільки в спекотних країнах. Тіло їхнє має довгасто-овальну форму, зверху дещо сплюснуте, голова і груди займають май­же половину тіла, лапки чотиричленисті і всі однакового розміру, крила великі, але, як і в мурашок, легко відпадають, очі зазвичай витріщені і розташовані з обох боків голови, але, крім того, у більшості видів є пара простих очок; рот добре розвинений, особливо верхня губа, яка закін­чується зубчастими щелепами, крім того, є нижня щелепа і нижня губа, що складається з чотирьох лопатей. Ноги тонкі, але дуже сильні. Колір термітів дуже різноманітний і являє собою різні переходи від бурого до чорного і світлого. Личинки дуже маленькі та густо оброслі волоссям. Перетворення на дорослу комаху досягається багаторазовим линянням.

Абсолютно розвинені самці і самки, здатні до розмноження, нази­ваються царями і царицями. Утім, цариці існують не в кожному гнізді. У набагато більшій кількості в кожній колонії знаходяться робітники і солдати, позбавлені крил. Споруди свої терміти роблять переважно вночі.

Дуже поширений в Африці бойовий терміт. Житла цього терміта являють собою окремі горбики конічної форми, з багатьма побічними виступами. Вони схожі на невеликі копиці сіна або земляні горби, дуже розмиті водою. Такі споруди зазвичай з’єднуються по декіль­ка в одному місці і за розмірами бувають від 3 до 5 м заввишки і від 15 до 22 м у колі. Житла ці будуються з глини, яка пережовується і скріплюєть­ся клейкою слиною термітів. їхня міцність така, що споруди витримують вагу всіх людей, які сідають зовні на споруду стільки, скільки їх може вміститися. Щоб зруйнувати такий горб, троє людей, озброєних усіляки­ми знаряддями, повинні протовктися понад дві години.

Від основи горбика йдуть криті ходи до сусідніх пнів або колод і роз­ходяться іноді у радіусах на великі відстані. Зовні споруда оточується ще стіною у вигляді глиняного валу, завтовшки 15—47 см. Усередині цього двору розташовані маленькі печерки і келії, які з’єднуються такими ж ходами між собою.

Опишемо ще споруду піскового терміта, який живе в Південній Америці, в басейні Амазонки. Беге розповідає, як одного разу він побачив ціле місто термітних споруд, які були розташовані правильни­ми рядами, утворюючи системи вулиць. Розміри горбиків були дуже різно­манітні, починаючи від маленьких грудочок до великих горбів. Ці житла були переповнені мешканцями, які метушливо бігали, заклопотані всіля­кими роботами. Утім, усередині термітного горбика не виявилося тієї пра­вильності і того порядку, який буває в мурашок. Лялечки і їхні личинки були змішані у великому безладді, а між ними виднілися особини різних стадій розвитку. Деякі терміти уникають виходити назовні і ходять завжди по підземних галереях, які прокладаються в усіх напрямах у вигляді труб. Як глибоко проникають іноді ці ходи, видно з того, що під час копання колодязя в Луїзіані трапилися термітні труби на глибині 8 метрів.

Не завжди терміти влаштовують свої приміщення в землі; могутні ще­лепи дозволяють їм так само легко розгризати і дерево, як тверду глину, тому багато видів термітів улаштовують свої гнізда у стовбурах дерев, особ­ливо у величезних напівгнилих пнях.

Хоча терміти безпосередньо на людину не нападають, але всі мандрів­ники зараховують їх до жахів тропічних країн, оскільки вони можуть за найкоротший час знищити власність людини і розгризають своїми ше­лепами всілякі предмети: одяг, книги, хатнє начиння, прогризають стіни жител, що аж ті падають, і взагалі можуть завдати людині величезної шкоди. їхнім могутнім шелепам ніщо не може перешкодити: ні дерево, ні кістка, не кажучи вже про шкіру, папір і всілякі їстівні запаси.

Місцеві жителі їдять термітів і для цього ловлять цих комах, а їхніми личинками годують свійських птахів. Крім того, термітів поїдають броне­носці, мурахоїди та різні птахи.

Тенрек звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 22-10-2011

ТЕНРЕК ЗВИЧАЙНИЙ (Тепrес еuсаudаtus) — ссавець ряду Комахо­їдні. Голова тенрека має загострену морду. Вуха округлі невеликі та з виїмкою ззаду, очі маленькі. Шия коротка і тонша за тулуб. П’ятипалі кінцівки середньої довжини, тільки задні трохи довші за передні; кігті середнього розміру. Все тіло досить густо вкрите голками, щетиною і во­лоссям. Тільки на потилиці та з боків шиї знаходяться справжні, хоч і не дуже жорсткі, швидше гнучкі голки приблизно 1 см завдовжки. Далі на боках голки стають довшими і водночас тоншими, м’якшими і гнучкіши­ми. На спині та задній частині тварини переважає щетина. Кінцівки і вся нижня частина тіла вкриті волоссям, а на голій загостреній морді стир­чать довгі вуса. Край морди і вуха — голі, лапи вкриті досить коротким волоссям. Голки, щетина і волосся мають світло-жовте забарвлення, яке буває то світлішим, то темнішим. У середині волосся завжди помітні чор­но-бурі кільця, яких на спині більше, ніж на боках. Морда бура, кінцівки руді, вуса темно-бурі. У молодих тварин на бурому тлі шерсті розходяться жовті поздовжні смуги, які з віком зникають. Довжина дорослої тварини досягає приблизно 27—40 см.

Тенрек спочатку водився тільки на Мадагаскарі, але тепер його можна знайти і на острові Св. Маврикія, а також на Майотті та інших Комор-ських островах, де він віддає перевагу гористим місцевостям, багатим на чагарники, папороть і мохи. Тенрек викопує в землі нори і ходи, які служать йому кублом. Ця полохлива, боязка істота більшу частину дня проводить у норі; на світло виходить тільки після заходу сонця і ніколи не віддаляється на значну відстань від свого житла. Його можна побачити тільки навесні і влітку, тобто після першого дощу і до настання посухи. Під час сильної посухи він забирається до найглибшої улоговини свого житла і спить там із квітня до листопада так само, як наш їжак узимку.

Як тільки перший дощ освіжить виснажений спекою грунт і збудить тропічну весну, тенрек знову з’являється на поверхні землі. Він бродить своєю повільною ходою, низько опустивши голову, у пошуках поживи, яка в більшості випадків складається з комах, черв’яків, равликів, ящірок і різних плодів.

Хижі птахи переслідують його, так само як і люди.

За один понос самка тенрека народжує надзвичайно численне по-томство: 12—16 дитинчат. Маленькі тенреки вже через декілька місяців досягають 7 см завдовжки і скоро стають здатними самостійно здобувати собі поживу.

Твердокрилі

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 21-10-2011

ТВЕРДОКРИЛІ, або жуки, ряд (Соlеорlеrа). Характерними ознаками жуків є: гризучий ротовий апарат, вільні передньогруди, приросле че­ревце, передні крила, змінені на тверді хітинові надкрилля; метаморфоз завжди повний. Голова рідко сидить вільно, частіше ж розташована під головним шитком. Очі складні, або суцільні, або з виїмками, іноді навіть зовсім розділені надвоє; простих очей не буває. Вусики — найрізноманіт­нішої форми: у вигляді щетини, пилки, булави, віяла тощо.

Передньогруди розвинені більше за інші частини тіла; надкрилля, з’єднуючись, утворюють шов і рідко налягають одне на одне. Задні крила з тонкої шкірястої перетинки зазвичай складаються спочатку впоперек, потім уздовж; іноді ці крила недорозвиваються або зовсім відсутні, і тоді надкрилля зростаються по шву. Ноги жуків зазвичай служать для бігу, але іноді видозмінюються для плавання, риття, стрибання тощо.

На задньому кінці черевця майже завжди є трубчасте подовження, що утворює яйцеклад; інших придатків на черевці ніколи не буває.

Форма тіла жуків найрізноманітніша, забарвлення в більшості випад­ків — одноманітне, має темні кольори, хоча трапляються і яскраво за­барвлені жуки.

Дотепер налічується до 80 000 видів жуків,, але ця цифра набагато мен­ша за справжню. Голова у личинок зазвичай рухома і має різну форму; очі прості, а іноді й зовсім відсутні; ноги, зазвичай 3 пари, розміщуються на трьох передніх члениках тулуба, які відповідають грудям дорослого жука. Рот добре розвинений; дихальця розташовані з боків усіх члеників, окрім трьох, на яких розміщені ноги.

Лялечки жуків утворюються за типом вільних лялечок, і в них можна розрізнити всі частини тіла дорослих жуків.

Одні з жуків ведуть денний спосіб життя, жваво літають або бігають ясними сонячними днями, інші — навпаки, вдень ховаються, з’являються лише вночі і зазвичай летять на світло.

Тарпан

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-10-2011

ТАРПАН (Equus саballus), родина Конячі, має всі якості справжніх диких тварин. Тарпан маленький на зріст, у нього тонкі, але сильні ноги з довгими бабками, досить довга і тонка шия, відносно товста горбоноса голова, загострені, спрямовані вперед вуха і маленькі, жваві, зі злим вог­ником очі; шерсть густа, коротка, хвиляста, на задній частині її можна назвати майже кучерявою; узимку ж вона стає жорсткою, міцною і дов­гою, особливо на підборідді, де вона утворює щось на зразок бороди; грива коротка, густа, скуйовджена і кучерява, хвіст середньої довжини. Улітку в забарвленні переважає рівномірний чорно-бурий, жовтувато-бу­рий або брудно-жовтий колір; узимку волосся стає світлішим, іноді навіть білим, а грива і хвіст рівномірно-темного кольору. Строкаті тарпани не трапляються ніколи, вороні — рідко.

Тарпани завжди тримаються табунами, які можуть складатися з де­кількох сотень голів. Зазвичай великий табун розпадається на менші гру­пи, схожі на родини; на чолі кожної з них стоїть жеребець. Ці стада за­ймають широкі відкриті та підвищені степи і перекочовують із місця на місце, йдучи зазвичай проти вітру. Вони надзвичайно уважні та полохливі, озираються, високо піднявши голову, прислухаються, нашорошують вуха, роздувають ніздрі і майже завжди вчасно помічають небезпеку, яка загро­жує їм. Жеребець — єдиний володар товариства. Він дбає про його без­пеку, проте не терпить ніякого безладдя між своїми підлеглими. Молодих жеребців він проганяє, і, поки вони самі не зваблять або не завоюють собі кількох кобил, вони йдуть за великим табуном лише на певній відстані. Помітивши щось підозріле, жеребець починає пирхати і швидко рухати вухами, вибігає, високо піднявши голову, у певному напрямі, пронизливо ірже, якщо помічає якусь небезпеку, і тоді весь табун зривається з міс­ця божевільним галопом. Іноді тварини зникають немов якими чарами: вони ховаються в якомусь яру і чекають, що буде. Хижих тварин хоробрі та войовничі жеребці не бояться. На вовків вони кидаються з іржанням і збивають їх додолу ударами копит передніх ніг.

Наразі тарпани повністю вимерли.

Тарантули

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 19-10-2011

ТАРАНТУЛИ (Lусоsidае) — найбільші і найнебезпечніші павуки. Вони водяться в найрізноманітніших місцевостях, у заглибленнях ґрунту, під камінням, у житлових приміщеннях і надвірних спорудах. Головогруди у них дуже звужені спереду і мають на спинному боці велику конусоподібну опуклість. Очі розташовані в три ряди: чотири в передньому і по двоє у двох задніх рядах. Довгі стрункі ноги озброєні двома кігтиками з малень­ким додатковим третім. Багато видів тримаються в найбільш болотистих місцях і можуть пірнати, плавати і навіть бігати по воді.

Найбільшим представником цієї родини є апулійський тарантул (Лусо-за іагапіиіа), поширений на Апеннінському та Піренейському півостровах і досягає 37 мм завдовжки. Він улаштовує собі кубло в землі, вириваючи на сонячному місці нірку у вертикальному напрямі приблизно на 60 см; вхід прикритий валиком із трав, переплетених павутиною. Удень тарантул ховається у своїй норі і виходить на полювання лише увечері. Спійману жертву тягне до себе в кубло і там пожирає.

Тарантули дуже плодючі. Самка оповиває яйця павутиною і дбайливо охороняє такий кокон; численні (близько 300) молоді павуки, що вилу­пилися звідти наприкінці літа, всідаються на матір і тримаються там усю осінь і зиму, після чого вкрай виснажена мати зазвичай умирає.

Тапір черпрачний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-10-2011

ТАПІР ЧЕПРАЧНИЙ (Таріrus indicus) відрізняється від своїх родичів значно більшим зростом і стрункішою статурою та особливо кольором. Голова його в лицьовій частині вужча, а череп опукліший, ніж в інших видів, хобот товщий і довший, ноги міцніші, а гриви зовсім немає, але особливо важливою ознакою для характеристики цієї тварини я вважаю будову його хобота. Тоді як в американських тапірів він різко відділяється від морди і набирає вигляду круглої трубки, у двобарвного тапіра верхня губа непомітно переходить у хобот, який має таку саму форму, як у слона, тобто на верхньому боці закруглений, а на нижньому плоский.

Колір його скрізь однаково довгої шерсті теж вельми оригінальний. Основним кольором слід вважати чисто-чорний; від нього різко відді­ляється сірувато-білий чепрак. Голова, шия і весь перед, не виключаючи передніх кінцівок, широка смуга, що йде уздовж грудей і середини черева, задні кінцівки, включаючи і стегна, так само як і хвіст, мають чорний ко­лір; решта сірувато-біла. Вуха облямовані білим. Копита темно-рогового кольору, райдужна оболонка очей темно-фіолетова, круглі зіниці чорні. Дитинчата, за словами Стерндаля, дуже красиво і строкато забарвлені, а саме: на верхній частині тулуба вкриті блідо-жовтими смугами і пляма­ми, а нижня частина чисто-білого кольору. Довжина тіла дорослої сам­ки — 2,5 м, включаючи хвіст 8 см, при висоті у зашийку 1 м, а біля крижів 1,05 м; довжина голови від кінця хобота до задньої частини вуха — 63 см, довжина втягнутого хобота — 7 см, витягнутого — 16 см. Батьківщина цієї тварини — Тенассерім і Сіам від 15° північної широти на південь, Малайський півострів, Суматра і Борнео.

Способом життя чепрачний тапір схожий на рівнинного тапіра (див. Тапір рівнинний).

Тапір рівнинний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-10-2011

ТАПІР РІВНИННИЙ (Таріrus terrestris) відзначається короткою гри­вою й одноколірним хутром. Тіло його досить рівномірно вкрите шерстю, яка тільки з половини голови до плечей подовжується у вигляді невеликої стоячої гриви. Чорнувато-сіро-коричневий колір шерсті стає світлішим із боків голови, а особливо на шиї і грудях. Ноги і хвіст, смуга, що йде по середині спини, і потилиця зазвичай забарвлені темніше. Вуха мають біло-сіру облямівку. Трапляються часто чалі, сірі, жовтуваті і бурі осо­бини. У молодих тварин тільки на спині така сама шерсть, як у батьків; верхня частина голови густо вкрита круглими плямами, а уздовж кожного боку тулуба йде безперервний ряд світлих цяток, які поширюються і на кінцівки. З віком ці плями зливаються у смужки, а на кінець другого року зникають зовсім. За вимірами Чуді, тапір при 2 м довжини досягає 1,7 м висоти, але Каплер стверджує, що при такій довжині висота в загривку досягає тільки 1 м. Примітно, що ці виміри стосуються не самця, а самки, яка завжди більша зростом.

Тапір водиться тільки на півдні і сході Південної Америки, а на півно­чі і заході, так само як і в центрі, замінений іншими, хоч і спорідненими, але не зовсім однаковими видами.

Усі тапіри постійно живуть у лісах і уникають у них просік та відкри­тих місць. Тапіри протоптують собі в гущавині південноамериканських лісів стежини, які легко можна сприйняти за дороги, пророблені інді­анцями, тому недосвідчені люди часто спокушаються іти ними і таким чином лише віддаляються від населених місць.

Тапіри — переважно сутінкові тварини. Але в абсолютно глухих і тем­них лісах бродять вони і вдень. Надвечір тапіри вирушають на пасовище і, ймовірно, перебувають у русі цілу ніч; способом життя вони дуже на­гадують нашого кабана.

Самці ведуть відокремлене життя і лише під час гону об’єднуються із самками. Побачити родину тапірів — велика рідкість, а групи чисельніс­тю понад 3 особини трапляються тільки там, де особливо гарне, багате пасовище випадково привертає декількох окремих тапірів.

За своїми рухами тапіри нагадують свиней: хода їхня повільна, обе­режна; ліниво плентаються вони нога за ногою, причому голова завжди нагнута додолу, і лише хобот, який обнюхує все довкола і який вони повертають то в один, то в другий бік, і постійно рухливі вуха пожвав­люють їхні байдужі фігури. Так рухається тапір у спокійному стані, але у разі щонайменшої підозри небезпеки він зупиняється, хобот і вуха по­чинають на короткий час гарячково рухатися, після чого тварина стрімко кидається втікати. Пригнувши ще нижче голову до землі, вона мчить не озираючись, незважаючи ні на які перешкоди, так само швидко, як по болоту і воді.

Із зовнішніх чуттів у тапірів переважають нюх і слух; зір, навпаки, слабкий, про смак важко судити. Органами дотику служать як хобот, так і вся шкіра. Хобот — чудове знаряддя дотику і знаходить найрізноманіт­ніше використання.

Голос тапіра — абсолютно своєрідний різкий свист.

Усі тапіри, мабуть, добродушні, боязкі та миролюбні тварини і лише в крайньому разі удаються до своїх засобів захисту. Вони втікають від будь-якого ворога, навіть від маленького собаки, але найбільше бояться людини, перевагу якої вони добре оцінили. У відомих випадках тапіри хоробро обороняються, і тоді вони, поза сумнівом, небезпечні супротив­ники. Тапіри скажено кидаються на ворога, прагнучи його перекинути, і навіть удаються до зубів на зразок нашої свині. Таким чином матері за­хищають своїх дитинчат, коли бачать їх у небезпеці.

Людина переслідує всіх тапірів через смачне м’ясо і цінну шкуру. їхнє м’ясо вважається ніжним і соковитим. В Америці на тапіра полюють за­звичай за допомогою собак, що переслідують його до самої води, до якої тапіри постійно поспішають у подібних випадках. Ще небезпечнішим ворогом, ніж людина, ми можемо назвати великих кішок батьківщини тапіра. Усі мандрівники стверджують, що ягуар жорстоко переслідує аме­риканських тапірів. Те саме можемо сказати про тигра стосовно чепрач-ного тапіра. Розповідають, що тапір, якщо ягуар схопиться йому на шию, поспішно кидається у найгустішу гущавину, щоб скинути з себе ворога, що йому іноді і вдасться, оскільки кігті хижака навряд чи можуть глибоко встромитися в шкіру тапіра.

Тамарин едипів

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 15-10-2011

ТАМАРИН EДИПІВ, або пінче (Saguinus oedipus). Від справжніх ігрун­кових мавпочок відрізняються тамарини тільки тим, що на голові та пле­чах великої гриви немає і хвіст довший за тулуб; крім того, у них великі перетинчасті голі вушні раковини.

Мавпу едипів тамарин, або пінче, слід вважати перехідною формою від ігрункових, що мають гриву, до таких, у яких її немає. У цієї тварини на голові довге волосся, яке спадає на лоб і на потилицю, але боки лоба ним не вкриті. Дорослі самці досягають 16—18 см, а хвіст у них завдовжки 40—42 см; шерсть землисто-бурого кольору і складається з волосся, яке біля основи сіре, а на кінці має три світло-бурі плями. Нижня частина тіла, волосся на голові, руки і гомілки майже чистого білого кольору; хвіст біля основи каштаново-бурий, а на кінці темно-бурий. Чорна морда з веселими світло-бурими очима яскраво виступає з-під білого волосся і має особливий вираз унаслідок зрощених брів і вузької бороди, що оточує рот; долоні та нижня частина ступень забарвлені в чорний колір.

Зона поширення пінче обмежується, здається, лише північно-захід­ною частиною Південної Америки. Відомо, що за своїм способом життя пінче мало відрізняється від інших видів ігрункових: Парочка цих мавпо­чок, яка жила декілька тижнів у Берлінському зоологічному саду, особли­во вразила мене своїм голосом, який дивно схожий на голос птаха.

Тамандуа

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 14-10-2011

ТАМАНДУА, або мурахоїд чотирипалий (Таmаnduа tеtrаdасtylа),— му­рахоїд, який живе на деревах, представник особливого роду, оскільки у нього на передніх лапах по 4, а на задніх — по 5 пальців і довгий хвіст його служить йому для хапання. Тварина трапляється приблизно в тих самих країнах, що і гігантський мурахоїд, але доходить до Перу. Довжина його дорівнює приблизно 100 см, з яких близько 50 см припадають на ту­луб. Середня висота його 30—35 см. Голова тамандуа витягнута, закінчу­ється довгою мордою. Верхня щелепа довша за нижню, шия велика, тіло широке, вуха яйцеподібні і віддалені від голови, кігті передніх кінцівок 2,5 і 5 см завдовжки, загнуті по довжині і стиснені з боків, кігті задніх кінцівок коротші, мають однакову довжину і мало загнуті. Товстий, м’я­зистий хвіст, здатний обвиватися, до кінця стоншується. Пряме, жорстке на дотик, блискуче щетинисте волосся вкриває підшерсток. На верхньому краї лопатки волосся настовбурчується, перед лопаткою воно спрямоване вперед, а за нею — назад. Колір шерсті на голові, за винятком чорного кільця навколо ока, на потилиці, спині до крижів, на шиї, грудях, пере­дніх кінцівках від середини плеча і на задніх від колінного зчленування, а також на задніх частинах — біло-жовтий; чорна смуга тягнеться від шиї назад по плечах і боках тіла і так швидко збільшується в ширину, що на боках і стегнах задніх кінцівок цей колір вже переважає. Край морди, губи, повіки і підошви кінцівок голі і мають чорний колір, вуха і хвіст укриті лише обрідним волоссям. Молоді тварини біло-жовтого кольору і лише на другому і третьому році поступово набувають кольору дорослих. Хода тамандуа, хоч і дещо швидша, ніж у мурахоїда, але все-таки дуже повільна. Для спання він лягає на черево, прикріплюється хвостом, при­кладає морду до грудей і зовсім затуляє її обома передніми кінцівками.

Пожива його складається переважно з деревних мурашок. Принц фон Від знайшов у його шлунку лише термітів, мурашок та їхні лялечки, але вважає, що тамандуа може живитися і бджолами. У з’їденій ним їжі зна­ходили також землю і шматочки дерева, що потрапили, мабуть, випадко­во разом із мурашками.

«Я знайшов його лише на галявині незайманого лісу, — повідомляє. Гснзсль. — У самому лісі він мені не траплявся, так само я не бачив його і в саванах. Деякі із зібраних мною екземплярів були застрелені на високих деревах. Від ворога цей мурахоїд прагне завжди втекти, хоч і без особливої квапливості. Якщо його наздожене людина або собака, то він стає на задні лапи, немов ведмідь, і з бурчанням чекає супротивника, але ніколи не обхоплює його. Передні лапи його, крім великих загнутих і гострих кігтів, мають ще дуже розвинені, міцні, як ріг, потовщення на долонях. Із швидкістю блискавки схоплює він су­противника кігтями, притискуючи його водночас до долонь. Я бачив, , як один ще не дорослий тамандуа розправився з двома великими со­баками, схопивши одного за ніс, а другого за верхню губу. Він тримав їх таким чином, стоячи на задніх лапах. Зазвичай у таких випадках мисливець перерізує хоробрій тварині сухожилля зчленування пере­дньої лапи, щоб змусити його випустити собаку, Безглузда пристрасть бразильців до вбивства дуже шкодить цій нешкідливій і корисній тва­рині. Для бразильця неможливо, побачивши тамандуа, не зійти з коня і не розрубати йому голову своїм великим ножем, а потім залишити труп на поживу грифам. Він робить цс хоча б для того, щоб випро­бувати важкість і гостроту свого ножа».

Голос тамандуа випадає чути дуже рідко. Самка народжує, кажуть, навесні одне дитинча і довго носить його із собою на спині.

Тайра

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 13-10-2011

ТАЙРА (Eіа bаrbаrа) досягає довжини 1,1 м, з яких на хвіст припадає близько 45 см. Густа шерсть на тулубі, на кінцівках і на хвості буро-чор­на, морда бліда буро-сіра, інші частини голови, потилиці і боку шиї то попелясто-сірі, то жовтувато-сірі, забарвлення вух переходить у злегка червонувато-жовтий колір. На нижньому боці шиї знаходиться велика жовта пляма.

Тайра поширена на більшій частині Південної Америки, від Британ­ської Гвіани і Бразилії до Парагваю і ще південніше. Мешкає тайра, за Ренггером, на луках, укритих високою травою, а також у густих лісах. При цьому притулком для неї в полях служать покинуті нори броне­носців, а в лісах — дуплисті дерева. Тайра — тварина не нічна, оскільки на полювання вона виходить із першим проблиском уранішньої зорі і бродить, особливо коли небо хмарне, до самого полудня. Час полуденної спеки проводить у норі, а з вечора і до самої ночі знову полює. Вона вважається вельми шкідливим звіром, який сміливо проникає навіть на територію селищ.

Молоді олені, агуті, кролики, морські свинки і миші складають голо­вну частину її здобичі; крім того, в безлісих просторах вона переслідує курячих і молодих нанду (американських страусів), а в лісах піднімається на дерева і руйнує пташині гнізда. Для пограбування пташиних гнізд і для відшукування бджолиного меду тайра з великою спритністю піднімається на найвищі дерева. Униз спускається завжди головою вперед і виявляє при цьому таку спритність, якою володіють лише окремі ссавці.

За Гензелем, свої лігва, або кубла, тайра переважно влаштовує під землею; принаймні собаки Гензеля знайшли одного разу її притулок під скелями.