Стерв’ятник

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-09-2011

СТЕРВ’ЯТНИК (Neophron percnopterus) належить до родини Ястру­бині. Він зображений на старовинних  єгипетських спорудах, стародавні єгиптяни і євреї оспівували його як емблему батьківської любові, та й нині до нього ставляться без жодного презирства. Він відрізняється віл усіх відомих видів своєю статурою, схожою на воронячу, довгими, за­гостреними крилами, довгим східчастим хвостом і оперенням. Дзьоб ви­довжений; восковиця тягнеться далі за половину дзьоба; верхня частина дзьоба загнута вниз, але він тонкий і слабкий; ноги слабкі, і їхні середні пальці майже такі ж самі завдовжки, як і плесно; пальці озброєні слабо заломленими кігтями середньої довжини. Вся голова позбавлена пір’я. Брудно-білий колір, який на шиї і верхній частині грудей більш чи менш переходить у темно-жовтий, є переважним, але на спині і на черевці цей колір чистіший; великі махові пера чорні, плечові пера сіруваті. Довжина самки 79 см, розмах крил 160, довжина крила 50, довжина хвоста 26 см.

Якщо він ситно поїв, то довго сидить на одному місці. Коли ходить, схожий на нашого великого ворона; коли летить, він дещо нагадує леле­ку, а також бородача; тільки літає набагато повільніше і не так красиво. Одним стрибком стерв’ятник підіймається з землі та швидко летить, не рухаючи крилами. Так само часто, як і на скелях, можна його побачити на старих будівлях; у Північній Африці, Індії й Аравії — на храмах, мече­тях, пам’ятниках і будинках. Стерв’ятник нерозбірливий у їжі. Він з’їдає все, що тільки можна з’їсти. Вважають, що падло є його основною по­живою. Звичайно він з’являється скрізь, де є падло і прагне насититися. Стерв’ятник викльовує очі, видовбує отвір в задньому проході і прагне витягти через нього нутрощі або чекає, поки не наситяться великі грифи, і тоді обгризає кістки, залишені ними; але такий бенкет є його святковою стравою. Великі річки і море дають йому рясну здобич, тому що вики­дають на береги падло або принаймні поснулу рибу та інших морських тварин. Нарешті, він живиться і дрібними живими тваринами. Нападає на щурів, мишей, на дрібних пташок, на ящірок і інших плазунів; як злодій, грабує гнізда з яйцями і вправно ловить коників на лугах і вигонах.

Спрінгбок

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 29-09-2011

СПРІНГБОК, або газель-стрибун (Antidorcas marsupialis), що належить до родини Порожнисторогі підряду Жуйні, — антилопа завдовжки 1,5 м, з яких 20 см припадає на хвіст, висота в холці 85 см. Забарвлення її темне корич­нювато-жовте, досить яскраве; смуга горіхово-бурого кольору йде від рогів через очі до носа; того ж самого кольору широка смуга тягнеться з боків від плеча до стегна, решта тіла біта. Самка забарвленням зовсім не відрізняється від самця. Вим’я у неї з двома сосками. Чорні роги самця по прямій лінії до­сягають завдовжки іноді 2S—ЗО см, якщо ж врахувати вигини, то 30—40 см; на них буває близько 20 кільчастих потовщень, але кінці рогів гладкі. У сам­ки роги коротші, тонші, менше загнуті і кілець на них менше.

Основне місцеперебування стрибунів — Калахарі та багато місцевос­тей у Південно-Західній Африці. Тут вони бродять стадами по 30-40, а іноді по 100-200 голів. Коли час від часу в Південній Африці настають сильні засухи, то стрибуни, не знаходячи корму, залишають ті місцевості і перекочовують далі.

До мігруючих стрибунів приєднується стадо за стадом, і врешті-решт їх збирається до декількох тисяч. За ними йдуть хижі тварини і знищують слабких або загиблих тварин. То врозсип, то щільною масою рухаються вони в одному і тому ж напрямку, винищуючи дорогою останні залишки рослинності, і нарешті, подібно до сарани, нападають на більш родючі місцевості. Нині ці переселення втратили своє значення і трапляються набагато рідше, тому що кількість цих антилоп значно зменшилася.

Стрибуни зазвичай повертаються в рідні місця іншим шляхом, опису­ючи таким чином величезний видовжений еліпс або величезний чотири­кутник, поперечник якого іноді дорівнює декільком сотням миль. Тва­рини проходять цей шлях за проміжок часу від 6 місяців до цілого року. Дивно, як іноді щільно тримаються такі стада. Кажуть, що навіть могутній лев, який полює на цих антилоп, буває, потрапляє просто-таки в полон до такого стада. Стрибуни, що біжать позаду стада, звичайно, не можуть протистояти безлічі голодних ворогів, що переслідують їх, але ні левам, ні леопардам, ні гієнам і шакалам, які супроводжують стадо, ні тисячам шулік, котрі ширяють над ним, немає потреби докладати якихось зусиль, оскільки з безлічі стрибунів, що переселяються, щодня гине через брак поживи так багато, що всі хижаки можуть наїстися ними донесхочу.

Розповідають, що тварини, котрі біжать попереду, постійно міняють­ся. Ті з них, які біжать на чолі стада, знаходять, звичайно, більше поживи і стають жирними і ледачими. Але тут і закінчується щасливий для них час: голодніші протискаються вперед, а ті, що розжиріли, відстають і по­трапляють у кінець стада. Декілька днів шляху і голод примушує їх стати на колишнє місце, і таким чином у стаді відбувається постійне пересуван­ня тварин вперед і назад.

Поселенці дуже вдало назвали цю антилопу «стрибун». Тікаючи від ворога, вона робить декілька дивних прямовисних стрибків. Цей спосіб пересування дає можливість відрізнити її від інших антилоп.

Сорока звичайна

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 28-09-2011

СОРОКА ЗВИЧАЙНА (Pica pica) досягає завдовжки 45—48 см, розмах крил 55—58, причому на хвіст при­падає 26 см і по 18 см на кожне кри­ло. Голова, шия, спина, горло, воло і верхня частина грудей блискучо-чорні, на голові та спині із зеленим відливом; плечі і більш-менш ви­разна, часто лише ледве позначена поперечна смуга на спині та нижній частині тіла білого кольору; махові пера сині, зовнішній їхній край зе­лений, покривні пера великих махо­вих пер теж зелені, зсередини махові пера здебільшого білі і лише на кінці темні. Птах досить поширений у Європі й Азії. Найулюбленіше його міс­цеперебування — польові гаї, узлісся і сади; високих гір, безлісих рівнин і великих лісів він уникає. Сорока охоче селиться поряд із людиною і там, де її не чіпають, стає надзвичайно довірливою, або, вірніше, настирливою. Це в повному розумінні слова осілий птах і способом життя багато в чому нагадує ворон. її органи чуття так само гострі, як і в ворон, а розумом вона їм зовсім не поступається; сорока добре розрізняє небезпечних і безпечних людей і тварин. Оскільки вона товариська, як і всі птахи її родини, сорока охоче приєднується до ворон, але найчастіше — до інших сорок, полює з ними разом і розділяє горе і радість. Живиться сорока комахами, черв’яка­ми, равликами, дрібними хребетними, плодами і ягодами. Навесні завдає великої шкоди птахам, тому що безжально руйнує гнізда всіх маленьких птахів і може спустошити найнаселеніший сад.

Гнізда сороки влаштовують на верхівках високих дерев, рідше в низь­ких кущах, з жорстких гілок, колючок, глини і листя; кладуть 7—8 яєць, поцяткованих бурими цяточками на зеленому тлі. Пташенят батьки ви­годовують комахами, равликами і черв’яками.

Соня садова

1

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-09-2011

СОНЯ САДОВА (Eliomys quercinus) належить до родини Соні ряду Гризуни. Завдовжки тварина досягає щонайбільше 14 см при довжи­ні хвоста 9,5 см. Голова і спина червонувато-сіро-бурі, черевце біле; очі облямовані блискучо-чорним кільцем, яке продовжується під вухами до шиї; перед вухами і позаду знаходиться по білій плямі, а над вухом — чор­нувата. Хвіст біля основи сіро-бурий, а на кінці двобарвний — зверху чорний, знизу білий. Волосся на животі двобарвне — біля кореня воно сіре, на кінчиках біле, а місцями трапляється жовтувате-або сірувате. Вуха м’ясного кольору, вуса чорні, з білими кінчиками; кігті кольору світлого рогу, верхні передні зуби світло-бурі, нижні яскраво-жовті.

Період спаровування у садової соні припадає на першу половину травня. Самці часто б’ються один з одним за право володіти самкою. Після 24—30-денної вагітності самка народжує 4—6 голих сліпих дитин­чат у дбайливо влаштованому кублі, яке розташовується на дереві. Дія цього вона часто користується старим кублом білки, гніздом ворони або чорних і звичайних дроздів. Мати годує дитинчат досить довго і, коли вони трохи підростуть, приносить їм удосталь їжі. Примітно, що охайна в усьому іншому садова соня має украй неохайне кубло. Через декілька тижнів дитинчата досягають розмірів матері і згодом починають бігати, намагаючись самостійно знайти собі прожиток. Деякий час по тому вони влаштовують собі житла і наступного року вже можуть розмножуватися. За особливо сприятливої погоди самка народжує в одному році двічі.

На час зимівлі садова соня відшукує сухі та захищені нори в деревах і стінах або влаштовується в норах кротів, іноді заходить у лісові сто­рожки, в садові аїьтанки, в комори, на сінники, в хатини вугільників і в інші житлові будинки, де й ховається. Звичайно їх знаходять по декілька штук в одному кублі, де вони так тісно притискаються одна до одної, то утворюють наче-один суцільний клубок. Соні сплять безперервно, але не так міцно, як інші; під час відлиги прокидаються, їдять щось із харчових запасів, потім знову впадають у сплячку. З нір вони виходять не раніше кінця квітня; спочатку доїдять увесь зимовий запас їжі і тоді вже виходять на пошуки поживи.

Садова соня ненависна всім садівникам, котрі розводять ніжні фрук­тові дерева. Достатньо забратися в такий сад лише одній соні, щоб зни­щити всі персики або абрикоси. Вона вибирає тільки найкращі та со­ковиті плоди, які знаходить, пробуючи їх на смак, тому псує при цьому набагато більше, ніж з’їдає.

Соня ліщинова

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 26-09-2011

СОНЯ ЛІЩИНОВА (Muscardinus avellanarius) належить до родини Соні ряду Гризуни. Тварина ця приблизно така ж завбільшки, як наша хатня миша; загальна довжина її тіла досягає 14 см, із яких майже половина припадає на хвіст. Густа і гладка шерсть складається з середньої довжи­ни блискучого і м’якого волосся жовтувато-рудого кольору, знизу шерсть трохи світліша, на грудях і на горлі — біла; очні западини і вуха — світло-червонуваті, кінцівки — руді, пальці — білі, верхня частина хвоста — буро-червона. Взимку верхня частина хвоста вкривається легким чорнуватим нальотом. Це відбувається тому, що нове волосся ості має чорнуваті кін­чики, які згодом стираються. Молоді тварини — яскраво-рудого кольору. Батьківщина маленьких ліщинових сонь — Центральна Європа.

Будовою житла і способом життя ліщинова соня мало відрізняється від інших сонь. Вона селиться як на рівнинах, так і в горах, але не піді­ймається вище за межу зростання лісів, тобто на висоту 1500 м над рівнем моря. Улюблене місце проживання соні — низький чагарник, тернина, а також горіхові гаї.

Удень ліщинова соня спить десь у сховку, вночі здобуває поживу, яка складається з горіхів, жолудів, твердого насіння, соковитих плодів, ягід і бруньок; але найбільше вона полюбляє горіхи, які майстерно розгризає і з’їдає: не зриває горіхи з дерева і не виймає їх із зеленої оболонки. Вона любить ягоди горобини і тому часто потрапляє в сильці, розставлені на птахів. Ліщинові соні живуть маленькими групами. Кожна соня окремо або дві соні разом будують у дуже густому чагарнику м’яке, тепле, досить майстерно зроблене кубло з трави, листя, моху, коріння і шерсті, а вночі виходять з нього, щоб роздобути поживу. Як справжні деревні тварини, вони майстерно лазять навіть по найтонших гілках, не тільки як білки й інші соні, але і як мавпи; часто можна побачити, як вони підвішуються задніми кінцівками за гілку, щоб дістати далекий горіх і розгризти його,, або бігають по гілці з нижнього боку так само впевнено, як і зверху, зо­всім так само, як і мавпи.

Час спаровування у ліщинових сонь збігається з серединою літа; рідко спаровування відбувається раніше липня. Приблизно після чотиритижневої вагітності, зазвичай у серпні, самка народжує 3—4 голих, сліпих дитинчат у своєму круглому, дуже зручному літньому кублі, майстерно побудованому з моху і трави і вистеленому всередині шерстю різних тва­рин. Кубло це соні прагнуть влаштувати в густому чагарнику на висоті одного метра над землею. Дитинчата зростають дуже швидко, але ссуть молоко ще цілий місяць.

Соня-вовчок

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 24-09-2011

СОНЯ-ВОВЧОК (Glis glis) належить до родини Соні ряду Гризуни. Кожний, хто вивчав стародавню історію, знає цю соню як улюбленку римлян, які мали навіть особливі заклади для виховання цих тварин. Ду­бові та букові гаї обносили гладкими стінами, на які не могли видертися соні, і влаштовували там різні нори для кубел і спання. Вовчків вигодову­вали жолудями і каштанами, а згодом для остаточної відгодівлі помішали їх у глиняні посудини або кадовби, що називалися гліраріями. Відгодувавши як слід, звірів убивати, щоб як особливо ласу страву подавати до столу багатих гастрономів.

Вовчок має тіло завдовжки 16 см і хвіст 13 см. Справжня батьківщина вовчка — Південна та Східна Європа. Зона його поширення охоплює Іспа­нію, Грецію, Італію, Південну і Середню Німеччину. Живе він переважно в гористих місцевостях; сухі дубові і букові ліси — улюблене його місцепе­ребування. Цілий день він лежить, сховавшись у дуплистих деревах або в розколинах скель, у норах, виритих у землі між корінням дерев, у залише­них норах хом’яків або ж у гніздах сорок і ворон; надвечір виходить зі свого притулку і цілу ніч нишпорить, вишукуючи їжу; час від часу забігає в нору, щоб трохи відпочити, після чого знову вирушає по здобич і лише вранці, рідко після сходу сонця, повертається в свій притулок, щоб залягти в ньому на весь день. Під час нічних походів вовчок спритно, наче справжня білка, лазить по деревах і скелястих виступах, упевнено стрибає з гічки на гілку, зверху вниз, а по землі швидко бігає підстрибом.

На початку осені звір починає піклуватися про влаштування зимового житла, готує глибоку нору або відшукує відповідне місце в тріщинах та розколинах скель і старих стін або в глибоких дуплах дерев, де й вла­штовує з ніжного моху тепле кубло. Тут він згортається клубком разом з декількома родичами і поринає в глибокий сон ще задовго до того часу, коли стає морозно; в суворих гірських місцевостях цей час настає вже в серпні, у більш теплих рівнинах — близько жовтня.

Незабаром після пробудження вовчки спаровуються, і приблизно піс­ля 3—4 тижнів вагітності самка народжує в м’якому кублі дуплистого дерева або іншої якої-небудь нори 3—6 голих сліпих дитинчат, які зростають надзвичайно скоро і живляться молоком матері, після чого згодом самі починають здобувати собі поживу. Вовчок ніколи не влаштовує ку­бла відкрито на деревах, як наша білка, а, по можливості, в приховано­му місці. Там, де багато буків, ця тварина розмножується дуже швидко, оскільки її добробут залежить від урожаю плодів.

Найнебезпечнішими ворогами вовчка є лісові куниці і тхори, дикі кішки і ласки, пугачі та сови.

Людина теж переслідує вовчка в тих місцях, де його багато, заради м’яса і хутра.

Соні

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-09-2011

СОНІ, родина Gliridae, належать до ряду Гризуни. Вони мають вузьку голову з більш чи менш гострою мордою, досить великі очі та великі голі вуха, видовжений тулуб, невеликі кінцівки. На передніх лапах по чотири пальці, і замість великих — бородавка з приплюснутим нігтем, а на зад­ніх — по п’ять пальців. Хвіст середніх розмірів із густою шерстю і перис­тий; на тілі шерсть також густа і м’яка. Передні зуби плоско заокруглені, нижні з боків сплюснуті, чотири кутні зуби кожної щелепи мають корені, що різко випинаються, і декілька досить рівно обточених поперечних бо­розенок, які глибоко врізалися в емалеву поверхню.

Живуть на горбистих і в гористих місцевостях, лісах і чагарниках, гаях і садах. Соні живуть на деревах і в дуплах, рідше — у виритих ними земляних норах, а також між корінням дерев або в розколинах скель і кам’яних стін, причому прагнуть заховатися якомога глибше і далі від очей. Більшість з них удень спить і лише рано-вранці й у вечірні сутінки виходять по здобич.

Виспавшись, вони стають украй рухливими: добре бігають і ще краще за інших лазять, хоча не можуть далеко стрибати, як білки.

У країнах з помірним кліматом із настанням холодної пори року соні впадають в зимову сплячку. Багато які з них збирають для цього часу хар­чові запаси і їдять їх, прокидаючись від сну; інші ж цього не потребують, оскільки за літо й осінь добре відгодовуються і можуть проіснувати за ра­хунок накопиченого жиру. їхня пожива складається з плодів і різноманіт­ного насіння; деякі, крім того, їдять комах, яйця і молодих пташенят. Під час їди вони сидять по-білячі на задній частині тіла і передніми лапами підносять їжу до рота.

Деякі соні тримаються групами або принаймні парами; інші надзви­чайно незлагідні. Влітку самка народжує в гарному кублі 4—5 дитинчат, яких виховує з великою любов’ю. Спіймані молодими, всі соні стають досить ручними, але їм не подобається, коли до них доторкаються рука­ми, а старі звірі зовсім нього не терплять. Істотної користі соні не дають, скоріше завдають шкоди, оскільки злодіюють у наших садах; але їхня миловидність примушує забувати їхню провину і завойовує нашу при­хильність, на яку більшість із них не заслуговує.

Сонечка

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 22-09-2011

СОНЕЧКА (Coccinellidae) — невеликі красиві жучки, що водяться на деревах і кущах, де влаштовують собі сховок з листя, що покоробилося. Сонечко з дванадцятьма цяточками (Micraspis duodecimpunclala) числен­ними групами живе в полі і на травах. Живляться вони головним чином попелицями, ними ж живляться і личинки сонечок. Відомо близько 1000 видів сонечок, поширених по всій землі, і скрізь вони дають користь, ви­нищуючи попелиць.

Сонечко з сімома цятками (Coccinelle, septempunctalà) — одне з най­більших сонечок. З’являється цей жучок після зимового пробудження ранньої весни, а розмножується так швидко, що в травні вже можна по­бачити дорослих личинок. Останні негайно ж починають поїдати попе­лиць, оскільки передбачлива мати відклала яйця саме на таку рослину, де рясніють ці шкідники<. Перетворення на лялечку відбувається тут же на листі, і днів через 8 виходить вже доросла комаха; таким чином, протя­гом літа встигають розвинутися два покоління. Згадаємо ще рябе сонечко (Coccinella itnpusiuiara), різновидне сонечко (Coccinelle dispar) і сонечко з двома цятками (Adalira bipunctata) завдовжки 3,37 мм; спосіб життя їх при­близно такий самий, як і в перших видів.

Сом електричний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 21-09-2011

СОМ ЕЛЕКТРИЧНИЙ (Malapterurus electricus) може вдарити елек­тричним струмом. Будовою та зовнішнім виглядом ці риби маю відрізняються від інших сомів, однак є дуже важлива особливість. На поверхні всього тіла, безпосередньо під шкірою, а також і в м’язах, лежить тонким шаром особлива тканина, схожа на жир. Тканина ця складається з шести і більше тонких пластинок, що налягають одна на одну і відокремлені одна віл одної драглистими шарами; це і є електричні органи, в яких може накопичуватися досить сильний електричний заряд. Довжина цієї риби не більше 1 м, але звичайно близько 0,5 м.

Арабська назва цієї риби «рааш», або «раад», що означає «грім». Дій­сно, якщо до цього сома доторкнутися рукою, то сильно вдарить стру­мом, як від гальванічної батареї; утім, сила заряду цілком залежить від стану риби, оскільки іноді сома можна узяти в руки абсолютно безкарно, тоді як в інших випадках щонайменший дотик спричиняє такий удар, що невелика тварина вмить падає мертвою, і навіть людина довго відчуває сильний біль і неприємне відчуття, схоже на те, яке буває від ураження блискавкою. М’ясо цієї риби не дуже смачне.

Ловлять рибу за допомогою вудки, причому рибачці досить нелегко зняти спійману здобич з гачка. Удар великої особини іноді збиває рибалку з ніг, а якщо це станеться кілька разів підряд, то в тілі з’являються судоми.

Соловей звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-09-2011

СОЛОВЕЙ ЗВИЧАЙНИЙ (Luscinia luscinia) належить до родини Дроздові ряду Горобцеподібні. Південний, або західний соловей (Luscinia megarhynchos), на спині має червонувато-сірий колір пір’я, а на черев­ці — жовтувато-сірий; самка дещо менша за самця. Звичайний соловей (Luscinia luscinia) схожий на західного, але трохи більший.

Обидва солов’ї вилітають на зиму до Центральної і Західної Африки. Вони селяться поблизу людського житла. Вдача у солов’я сувора, сер­йозна; його рухи сповнені гідності, постава шляхетна; з іншими птахами солов’ї живуть мирно. Літають швидко і легко, опускаючись у повітрі півколами.

Солов’я дуже шанують за його гарний спів. Старі самці завжди спі­вають краще за молодих; але найкраще звучить пісня, коли розігруються ревнощі. Після повернення із вирію кожний соловей відшукує те місце, де він жив раніше; вибравши собі самку, він зосереджує свою увагу на спорудженні гнізда. Жорстке листя служить йому основою, сухі стеблинки утворюють стінки, які вистилаються прутиками і волоссям; влаштовують гнізда або просто на землі, або невисоко над нею. Яйця досягають 2 см завдовжки і 1,5 см завширшки, колір їх зеленкувато-бурнй. Після кладки яєць поведінка самця дуже змінюється; дедалі менше співає і більшу час­тину свого часу уважно стежить за насиджуванням яєць.

У солов’їв, особливо у молодих, дуже багато ворогів, як серед птахів і чотириногих, так, головним чином, серед людей, що підстерігають їх зі своїми підступними сітями і пастками.