Смугач малий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 07-09-2011

СМУГАЧ МАЛИЙ (Balaenoptera acutorostrata) належить до родини Смугачі. Це найменший із беззубих китів, довжина якого рідко перевищує 10 м. Скаммон зміряв самку цього виду, довжина якої дорівнювала 8,2 м, довжина ласта 1,25 м, ширина ласта 35 см і ширина хвостового плавця 2,3 м. Тулуб у нього дуже стрункий і трохи нагадує формою щуку. Спинна лінія лише трохи опукла, за винятком підвищення біля дихалець і спинно­го плавця. Черевна лінія утворює більш загнуту дугу. Голова дуже звужена біля морди; ротовий отвір досить великий і розташований дещо навскіс спереду назад; маленькі очі сидять трохи ззаду і вище за куточки щелепи; дуже маленьке вухо лежить одразу ж за оком. Дихальця, які утворюють дві щілини, спереду розширені й знаходяться посередині голови перед і між очима. Ласти розташовані майже посередині найтовщої частини тіла в кінці першої третини довжини тулуба. Вони довгі й гострі, спереду майже прямі, а ззаду, починаючи від дуже тонкого зчленування, трохи увігнуті. Спинний плавець, заввишки близько 25 см, нахилений назад і має ви­гляд товстого серпа; хвостовий плавець досить довгий і має виїмку, кіль на хвості плоский. Зверху шкіра малого смугача зовсім гладка, а на черевному боці є багато, до 60—70, паралельних вузьких і мілких борозенок, які роз­ташовані дуже близько одна до одної. Починаються вони біля нижньої щелепи і йдуть майже по всій черевній поверхні. Верхня частина тіла тем­но-сірого, майже чорного шиферного кольору, черево червонувато-білого кольору, ласти зверху темні, знизу білі, як черево, і мають посередині білу поперечну смугу. У деяких особин є декілька щетин на кінці верхньої та нижньої шелеп, але часто їх не буває.

Своїми рухами він дуже схожий на великого смугача. Звичайно живе поодинці, іноді парами і лише зрідка великими групами; пливе майже завжди близько від поверхні води, час від часу пірнає, а іноді грається на воді, як інші кити. Коли він з’являється на поверхні, щоб вдихнути, то швидко і безшумно викидає тонкі невисокі фонтани, подібно до того, як це роблять молоді фінвали. Він вдихає повітря кілька разів, а потім пірнає на тривалий час. У полярних морях тримаєть­ся поблизу крижаних полів, часто пропливає під ними великі простори і з’являється тільки в якій-небудь ополонці або тріщині, щоб подихати. Живиться, як і всі його родичі, головним чином маленькою і середніх розмірів рибою, можливо, також головоногими молюсками і переслідує здобич з таким захватом, що під час полювання потрапляє па зовсім міл­кі місця, звідки назад вибратися не може, і там гине. Припускають, що вагітність самки триває 11—12 місяців, новонароджене дитинча досягає 2,5 м завдовжки. Скаммон знайшов у жовтні в дослідженій ним самці майже доношений зародок, який був завдовжки не більше 2 м.

Біля берегів Америки на малого смугача не полюють, принаймні регу­лярно; біля північних і західних берегів Європи ловлять його тільки тоді, коли він підходить дуже близько до берега.

Смугач довгорукий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 06-09-2011

СМУГАЧ ДОВГОРУКИЙ, або горбань (Megaptera novaeangliae) нале­жить до родини Смугачі підряду Вусаті кити і є представником особли­вого роду, для тварин якого характерні дуже довгі ласти, довжина яких досягає однієї п’ятої або навіть четвертої частини довжини всього тіла. Цей поширений в усіх океанах кит має до 15 м завдовжки, ласти один метр завширшки досягають завдовжки 3—4 м, ширина плеса досягає до 4 м. Тулуб його товстий і короткий, спина трохи опукла, а нижня части­на тіла, навпаки, дуже опукла, починаючи від нижньої щелепи. Передня частина тулуба дуже роздута, а задня до хвоста значно стоншена, нижня шелепа помітно довша і ширша за верхню, ласти надзвичайно довгі, а плесо велике і широке. На останній чверті спини знаходиться жировий плавець, який китолови називають горбом. Спереду на середині щелепі є наріст у вигляді горба, а біля крижів, у тому місці, де тулуб стоншується, чітко посередині між горбом і хвостовим плавцем, помітне горбкувате підвищення, а на тім’ї є неправильно заокруглені шишки близько 10 см завдовжки і 2—3 см завширшки. На горлі та грудях є 18—26 складок 10—15 см завширшки; вони заходять за ласти, можуть ще більше розши­ритися і, як припускають, служать тварині для того, щоб вона могла за бажанням більшою чи меншою мірою розширювати свою пашу. Забарв­лення досить гладкої шкіри буває дуже різноманітним. Спинна частина тіла найчастіше одноманітно чорна, а черево і ласти білого кольору з мармуровим малюнком; деякі кити зверху чорні, знизу чисто-білі, інші зовсім чорні, знизу білі, а ласти і хвостовий плавець попелясто-сірі. Ласти і плесо значно різняться розмірами і формою; в одних ласти дуже довгі, вузькі й на кінці гострі, в других — відносно широкі й короткі, а в тре­тіх — щось середнє між цими двома. Хвостовий плавець має іноді пів-місяцеву форму, з вузькими гострими кінцями, іноді він широкий і ззаду наче обрубаний; спинний плавець, горбкуваті підвищення і складки на нижній частині тіла значно відрізняються в різних особин.

Небагато китів так часто трапляються морякам і китоловам, як гор­бань, якого дуже багато в усіх широтах, від екватора до холодних вод океанів як півночі, так і півдня; його можна побачити й у відкритому морі, і поблизу берега, в усіх великих затоках і широких протоках, при­чому помічено, що він щорічно мандрує від полюсів до екватора. У затоці Монтеррей у Верхній Каліфорнії довгоруких смугачів найбільше в жовтні й листопаді, і лише небагато з них залишається там від квітня до грудня, оскільки їх великі зграї навесні переселяються на північ і залишаються там до вересня, а потім знову прямують на південь. Смугач рідко пливе прямо, у певному напрямку, то там, то тут зупиняється на більш-менш тривалий час і часто міняє напрямок свого шляху. Іноді помічають чис­ленні групи китів, що займають величезний простір моря; іноді ж тра­пляються поодинці. Характерними його рисами є: звичка горбити спину і показувати то один, то другий ласт, а також змінність напрямку його руху. Коли він у стані спокою спорожняє і знову наповнює повітрям свої величезні легені, то випускає від 6 до 10 разів, а іноді 15—20 разів подвій­ні фонтани, які бувають то слабкі, то дуже сильні, іноді 1,5—2 м заввиш­ки, іноді ж досягають і 6 м заввишки.

Пожива його складається з дрібних риб і ракоподібних. Грайливість горбанів посилюється під час спаровування. Самці й самки ляскають одне одного ластами, і хоча ці удари є виявом ніжності, але вони такі сильні, що звук їх за тихої погоди чути за кілометр. Тривалість вагітності точно не відома, але припускають, що вона не перевищує 12 місяців. Новона­роджене дитинча має 4—4,5 м завдовжки і вигодовується так само, як і в інших китів.

Слон африканський

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 05-09-2011

СЛОН АФРИКАНСЬКИЙ перевершує розмірами свого азійського родича. Тіло його коротше, але вище; плоска голова з тонким хоботом, великими бивнями і величезними вухами, опукла лінія спини, вузькі груди і непривабливі ноги — ось та сукупність ознак, які чітко відрізняють його від азійського слона. Лоб, починаючи від носових кісток, відступає назад, на ньому майже не видно горбиків, далі він опус­кається за тім’яними кістками до потилиці. Всі підвищення і ямки голови більш плоскі, ніж у азійського слона; око майже повністю заповнює орбі­ту; нижня щелепа відносно слабка, і жувальні м’язи мало помітні; хобот, прикріпляючись до лоба, не утворює опуклості і товстої основи.

Хобот спереду заокруглений, з боків дещо сплюснутий, ззаду плоский. Край хобота оточений ледве непомітним валиком. Дуже широкому паль­цю, який не дуже заслуговує на цю назву, відповідає подібна ж видовжена частіша заднього краю отвору; обидва нарости можуть щільно притуляти­ся один до одного своїми краями і так замикати хобот, що з отвору утво­рюється лише поперечна щілина, Носова перетинка глибоко відступає, і довгасті, прямі ніздрі лежать теж у келихоподібному заглибленні. Корот­ка, заокруглена нижня губа не звішується, а зазвичай підібрана. Очі малі та щілиноподібні; райдужна оболонка світлого червонувато-жовто-бурого кольору. Високо на голові сидять величезні вуха, які не тільки покрива­ють собою всю потилицю, але й закидаються аж за лопатку. Шкіра груба і помережана складками і щілинами. За винятком обрідного ряду волосся на шиї і холці, обрідного чорно-бурого волосся завдовжки до 15 см, що звішується з грудей і черева, поодиноких волосинок навкруги очей і на нижній губі та китиці на хвості, волосся якої схоже на дріт і може дося­гати завдовжки 40 см і більше, волосся зовсім немає. Колір шкіри густий аспідно-блакитно-сірий, затемнюється брудом і пилом, і перетворюється на непривабливий жовтувато-бурий.

Зона поширення африканського слона значно скоротилася останнім часом, і нині простягається приблизно від широти озера Чад на півночі до широти озера Нгамі на півдні. Точних меж встановити не можна, оскіль­ки слони не тільки здійснюють далекі мандри, але й змінюють на деякий час території, на яких живуть, зникають з деяких місцевостей надовго і так само несподівано з’являються на інших.

У більшій частині Африки слонів можна побачити лише у відкритому степу, якщо тільки там є дерева і кущі, плоди яких привертають його увагу, або ж його знаходять у болотах, очерет яких є найвищою рослиною тієї місцевості. Вибране ним місцеперебування має завжди задовольняти одну умову: в ньому не повинно бракувати води.

Під час міграції слони зазвичай тримаються певних стежин або про­кладають собі нові. Перешкод для них, мабуть, зовсім не існує: вони пере­пливають річки й озера, легко продираються через найгустіший первісний ліс, підіймаються на стрімкі, кам’янисті і скелясті висоти, прокладаючи на твердому грунті справжні дороги, оскільки вони йдуть не тільки тісним натовпом, але звичайно шикуються в довгі ряди один за одним і тому за­лишають відносно вузькі стежини. Ватажок стада йде спокійно через ліс, не звертаючи уваги на підлісок, який він мне своїми широкими ногами, не турбуючись також про гілки дерев. На відкритих піщаних або ж запи­лених лісових галявинах стадо слонів, мабуть, зазвичай зупиняється, щоб повалятися в піску.

Слон перепливає широкі та швидкі річки, пливе іноді і зовсім під водою, причому виставляє над поверхнею води тільки кінець хобота. Пе­репливаючи через річки, матері звичайно підтримують своїх маленьких дитинчат хоботом.

Хобот — дуже чутлива частина тіла; тому під час всіх зіткнень і грубих або небезпечних дій тварина ретельно оберігає його і з цією метою по можливості згортає. Якщо слон пошкодив собі хобот, то, бажаючи ута­мувати спрагу, він повинен зайти глибоко в воду і пити так, як звичайно п’ють тварини; здоровим хоботом він всмоктує воду і впорскує її собі в рот. Слон відламує хоботом гілки, а також ламає і тонкі дерева, але для зламування товщих удається до ніг. Якщо на службі в людей йому треба піднімати великі тягарі, він бере прикріплений до тягаря мотузок в рот і одночасно кладе його на один із бивнів, якщо вони у нього є. Бивні ви­користовуються, крім того, для різних дій, але завжди, як і хобот, дуже обережно і в будь-якому разі не як важіль, щоб зіпхнути з місця кам’яні брили або вирвати дерева з корінням. Вони служать слону головним чи­ном як зброя для захисту і для нападу, а в інших випадках тварина по можливості щадить їх, оскільки вони відносно легко ламаються. Самці з пошкодженими бивнями або принаймні одним частково чи зовсім злама­ним трапляються усюди.

Зір, здається, не дуже розвинений. Але тим краще розвинені нюх і слух, а смак і дотик, як можна легко переконатися, спостерігаючи слонів у неволі, принаймні не дуже слабкі. Про тонкість слуху цієї тварини мо­жуть розповісти всі мисливці. Найменшого шереху достатньо, щоб при­вернути увагу слона; тріску маленької гілки досить, щоб порушити його спокій. Нюх чудово розвинений і дозволяє тваринам чути на надзвичайно великих відстанях; жоден мисливець не в змозі наблизитися до них на близьку відстань з навітряного боку.

Голос у слона сильний, і звуки, якими він виражає свої почуття, різ­номанітні.

Кожне стадо слонів являє собою велику родину, і, навпаки, кожна родина утворює окреме стадо. Кількість членів родини може бути різною: стадо від 10, 15, 20 голів може збільшитися до декількох сотень. Якщо вони тримаються в місцевостях, де їжі мало, то часто розділяються на менші стада по 10—20 голів, які йдуть одне від одного на декілька ан­глійських миль. При цьому матері з дитинчатами йдуть попереду, а самці, озброєні бивнями, — позаду. Якщо ж стадо тікає, то цей порядок зміню­ється: самці, яких ніщо не затримує, проходять вперед і біжать попереду, тоді як матері, оберігаючи дитинчат, ідуть за ними. З однієї місцевості в іншу слони йдуть звичайно вервечкою; де вони зупиняються, там роз­ходяться на всі боки, щоб шукати корм. З 10 або 11 години до 3 години пополудні і вночі вони звичайно відпочивають і сплять, причому багато які з них лягають. Холодної, дощової днини вони постійно рухаються і взагалі охоче залишають мокрі ліси і гущавину і йдуть на відкрите місце.

Деякі тварини одного стада, мабуть, особливо прихильно ставляться одне до одного, принаймні вони майже завжди ходять разом; навіть між прирученими слонами випадки такої дружби часто трапляються. Хоча ва­тажком і передовою твариною стада завжди буває одна з самок, проте справжній володар стада — найкраще озброєний самець.

Сліпець звичайний

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 03-09-2011

СЛІПЕЦЬ ЗВИЧАЙНИЙ (Spalax microphtalmus) належить до родини Сліпці (Spalacidae) ряду Гризуни. Голова тварини ширша за тулуб, коротка нерухома шия так само товста, як безхвосте тіло, на коротких кінцівках широкі ступні з сильними пальцями і кігтями. Очі завбільшки з макове зернятко і приховані під шкірою, отже, не можуть служити для зору. Тулуб 20 см завдовжки. Череп товстої голови приплюснутий, лоб плоский, рило тупо заокруглене, ніс товстий, широкий і хрящуватий, з круглими, далеко віддаленими одна від одної ніздрями. Могутні, товсті, однаково широкі, спереду долотоподібно загострені різці далеко виступають з рота. Лапи з невеликими кігтями. Головний копальний орган сліпця — не лапи, а зуби (широкі лопатоподібні різці). Сліпець не риє, а вигризає фунт. Зуби в ньо­го мають складки, що замикають ротовий отвір, тому земля не потрапляє до рота. Хвіст позначений невеличкою бородавкою. Тулуб вкритий густою, гладко прилеглою м’якою шерстю, зверху шерсть довша, ніж на череві. За­барвлення жовто-коричневе з сіро-попелястим відтінком.

Як майже всі кротоподібні миші, сліпець живе в родючих місцевостях і розташовується в підземних норах, що далеко розгалужуються, про існу­вання яких можна здогадатися завдяки безлічі куп накиданої землі. Купи ці дуже великі, набагато більші, ніж у кротів, але не високі, а вражаюче плоскі. Хід із великою кількістю закутків пролягає на незначній глибині під поверхнею землі, прорізає вологі, абсолютно насичені водою долини, перетинає струмки і підіймається на схили гірських урвищ. Узимку ходи прориває так близько до дерну, що їхнє земляне склепіння звичайно не товще за 2 см, а справжнім покривом служить сніг, що лежить угорі. Сліпець не схильний до зимівлі. За словами місцевих жителів, він ко­ристується міцними різцями, щоб перегризати коріння і разом з тим по­дрібнювати землю, що лежить між корінням. Вириту землю він головою підкидає вгору, а потім передніми і задніми кінцівками відкидає назад. Сліпень так само не товариський, як і кріт, проте частіше живе поблизу від побратимів свого виду. Під час тічки він іноді виходить і вдень на по­верхню землі, щоб погрітися на сонці, у разі небезпеки поспішає якнай­швидше до своєї нори і, не знаходячи негайно ж отвору, миттю зникає, зариваючись із вражаючою швидкістю в землю. Найчастіше вилазить зі своїх ходів рано-вранці і вночі.

Сліпці живляться в основному рослинною їжею. Роблять запаси на зиму. В такому кублі самка народжує влітку 2—4 дитинчат.

Славкові

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 02-09-2011

СЛАВКОВІ (Sylviidae). Об’єднують 23 види і дуже поширені в Старо­му Світі. Живуть переважно в лісах і садах, які постійно наповнюють своїм мелодійним співом. Найбільший з європейських видів — яструбина славка (Sylvia nisoria), зверху оливково-сірого, знизу білого кольору. По­ширена в Європі, окрім Великої Британії, і в Західній Азії. Добре літає, хоча незграбно пересувається по землі. її спів звучний і мелодійний, хоча і не дуже приємний. Звикає до неволі досить легко,

Другий за розмірами вид — славка співоча (Sylvia hortensis), попе­лясто-сіра зверху і біла знизу; поширена на півдні Європи. Вона цілком заслуговує на свою назву, оскільки чудово, звучно співає; її спів схожий на спів садової славки. Любить переважно високі дерева і дуже охоче по­селяється в соснових лісах.

Славка чорноголова (Sylvia alricapilla) поширена по всій Європі, у Пів­нічній Африці і Західній Азії.

Живиться переважно плодами і ягодами, чим відрізняється від решти славок. Гніздо влаштовує в густому чагарнику і віддає перевагу хвойним лісам. Завдяки її чудовому співу, чорноголову славку часто тримають у клітках; вона легко приручається і так звикає до свого господаря, шо ще здалека вітає його співом.

Садова славка, або смородинка (Sylvia borin), співає так само добре, як і співоча славка. Поширена в Європі до 69-ї паралелі. Живе в лісах, хвой­них і листяних, але головним чином у плодових садах. Спів смородинки найкращий із тих, що можна почути у наших садах і лісах. Гніздо, украй простої будови, знаходиться то високо, то низько над землею. її охоче тримають у клітці, до якої вона швидко звикає.

Відомий всім вид славки Sylvia curruca, схожий на смородинку, але значно менший розмірами. Поширений у помірній і почасти північній смузі Європи й Азії. Селиться в кущах, огорожах, поблизу людського житла і часто випадає побачити її у великих містах. Це надзвичайно жва­ва, приємна пташка, завжди гладенька і струнка; політ її легкий і швид­кий, спів не дуже приємний. Завдяки своїй довірливості, часто потрапляє в пастки, її також тримають у клітках.

Останній вид славки, поширений у Європі, — сіра славка (Sylvia com­munis). Живе на півночі найдалі від усіх родичів; на сході зона його розсе­лення доходить до Західної Азії. Веселий і моторний, цей птах жодної хви­лини не запинається у спокої; літає добре, швидко і тримається близько до землі. Спів його хоча й не дуже різноманітний, але все-таки приємний. Влаштовує гніздо в кущах і високій траві; яйця неоднакові на вигляд і дуже красиві, у квітні славка кладе 4—6 яєць у гніздо і насиджує їх.

Скунс смугастий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 01-09-2011

СКУНС СМУГАСТИЙ (Mephitis mephitis) з родини Куницеві пошире­ний на півночі Америки. У нього 34 зуби, довжина тулуба 40 см, і майже такий же завдовжки хвіст. Основний колір блискучої шерсті — чорний.

Від носа починається суцільна, вузька, біла смуга, яка, пройшовши між очима, розширяється на лобі в ромбоподібну пляму. Ця пляма на шиї спочатку ширшає, а потім знову переходить у смугу, що розділяється, у свою чергу, на потилиці на дві широкі смуги, які тягнуться до хвоста, де знову зливаються в одну. На шиї, в ділянці лопаток, із зовнішнього боку кінцівок, інколи також на грудях і на череві є невеликі білі плями. Через весь хвіст проходять або дві широкі білі поздовжні смуги, або ж він буває строкатим унаслідок змішування білого і чорного кольорів.

Зона його поширення досить велика; найчастіше його можна поба­чити біля Гудзонової затоки, звідки він і поширюється на південь. Віддає перевагу піднесеним місцевостям, наприклад лісам і смугам чагарнику, що тягнуться уподовж берегів річок, або скелі, в розколинах і поглиблен­нях яких скунс і влаштовує своє лігво.

Ця вонючка так добре знає силу свого органа захисту, що зовсім не полохлива і не легкодуха. Під час ходи вона ступає всією ступнею, ви­гинає спину і відхиляє хвіст убік. Час від часу вона розгрібає землю або ж обнюхує її навколо себе у пошуках чогось їстівного. Зустрівшись ви­падково з якою-небудь твариною, скунс спокійно зупиняється, піднімає хвіст, повертається задом і, якщо знадобиться, випорскує свою рідину. Собаки дуже добре знають, яка небезпека їм загрожує, і тому тримаються на значній відстані. У свою чергу і атакований скунс ніколи не викидає свою смердючу рідину дарма, і, поки собаки знаходяться від нього за де­кілька кроків, він обмежується лише погрозами.

Одюбон випробував на собі жахливу смердючу рідину:

«Цей маленький, гарненький і на вигляд зовсім безневинний звір, — говорить він, — здатний спонукати до втечі найвідчайдушнішого смі­ливця, так що той із тужливим криком тікає геть. Я сам одного разу зазнав подібної неприємності, коли був ще маленьким школярем. Сонце щойно сіло за обрій. Я неспішно йшов додому зі своїми то­варишами. Раптом ми помітили гарненького, абсолютно не відомого нам звіра, який добродушно обійшов нас, зупинився і подивився так по-приятельському, наче напрошувався до нас у компанію; твари­на на вигляд була такою безневинною та привабливою істотою і так зухвало тримала відсторонь свій пухнастий хвіст, немов запрошуючи взятися за нього, що я не міг втриматися і в захваті підняв її до себе на руки; але красива на вигляд тварина порснула своєю жахливою рідиною просто мені в ніс, рот і очі. Як громом прибитий, я випустив з рук чудовисько і, сповнений смертельного жаху, кинувся бігти».

Вонючки, що живуть у Південній Америці, якістю своєї пахучої ріди­ни зовсім не відрізняються від вонючок Північної Америки.

Ще не відомо, чи бризкають вонючки одне на одного, однак було б дуже цікаво це спостерігати. Безсумнівно, власний запах будь-якої тварини ніко­ли не буває їй осоружним, а, навпаки, здається навіть приємним; незважаю­чи на це, можна припустити, що самка іноді проганяє від себе настирливого самця, спрямувавши на нього струмінь своєї смердючої рідини.

Скунси свиноносі

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 31-08-2011

СКУНСИ СВИНОНОСІ (Conepatus) живуть у більшій частині Півден­ної Америки — аргентинський скунс (Conepatus castaneus), південноаме­риканський скунс (Conepatus chinga), амазонський скунс (Conepatus semistriatus) та ін. Цих вонючок бразильці називають «сурильо». Зубів у них 32; довжина тіла досягає 40 см, хвоста — 28 см. Колір шерсті і малюнок їхнього хутра надзвичайно мінливі. Загалом густа і довга шерсть коротка тільки на морді, потім поступово подовжується і досягає довжини на бо­ках 3, на спині — 4, а на хвості — 7 см. Колір шерсті, за Гензелем, пере­ходить від чорно-сірого і чорно-бурого до блискучо-чорного. Білі смуги починаються на лобі і, відділяючись одна від одної на ширину пальця, тягнуться аж до хвоста; іноді проміжку між ними немає майже зовсім, а самі смуги зникають вже в ділянці останніх ребер; в окремих випадках смуг взагалі немає, і тоді все хутро виявляється одноколірно-чорним. Хвіст на кінці переважно білий, або ж чорне і біле волосся так переміша­не, що забарвлення здається сірим; іноді ж, а саме тоді, коли білі смуги не дуже виразні на спині, хвіст стає абсолютно чорним.

Що стосується способу життя сурильо, то, за словами Гензеля, він не відрізняється істотно від життя куниць. Живе сурильо на лугових про­сторах південноамериканських степів і в невеликих лісах, розсіяних по лугах. Тут присутність скунсів легко можна виявити завдяки невеликим воронкоподібним заглибленням, які ця тварина вириває в ґрунті, відшу­куючи жуків-гнойовиків. Сурильо, як і борсук, вириває ці ямки передні­ми лапами, а не носом.

Скунси

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 30-08-2011

СКУНСИ. Всі тварини з родини Куницеві поширюють навкруги себе «пахощі»; але серед них ми виділяємо американських вонючок — скун­сів. Це таки справжні вонючки! Жодна лабораторія, жодна помийна яма, жодне місце для вивезення падла — коротше кажучи, жоден сморід не може порівнятися з тим, який поширюють такі красиві на вигляд вонючки-скунси і який тижнями та місяцями тримається на речах, просочених ним. Тому-то, незважаючи на незначні розміри, вонючок можна віднести до одних із найголовніших ворогів людини, оскільки варто їм тільки об­прискати кого-небудь своєю рідиною, і ця нещасна людина надовго буде змушена залишити людське товариство. Через цю рідину може зробитися нежилим цілий будинок, а у величезному магазині дорогоцінні речі, про­сочившись цим запахом, можуть стати непридатними.

Вонючки відрізняються від решти борсуків більш видовженим тілом, до­вгим пухнастим хвостом, великим роздутим носом, чорним кольором шерсті з білими смугами на тілі. Голова порівняно з тілом мала і загострена; ніс надзвичайно непривабливий, не вкритий волоссям і товстий; маленькі очі дуже гострозорі; вуха малі та заокруглені; короткі кінцівки закінчуються по­мірно великими ступнями з п’ятьма майже абсолютно зрослими один з од­ним пальцями з досить довгими, але зовсім не сильними, злегка загнутими кігтями; нижня частина п’ят, принаймні їхня м’ясиста частина, гола. Зубна система складається з 32 або 34 зубів. Смердючі залози досить великі, від­криваються всередину прямої кишки і мають особливий стискальний м’яз.

Кожна залоза, за Гензелем, являє собою порожнину завбільшки з во­лоський горіх, стінка якої вкрита залозистим шаром, а зовні — м’язо­вою тканиною. Порожнистий простір наповнений жовтою густою ріди­ною, яку за допомогою стискального м’яза тварина може випорскувати з анального отвору у вигляді тонкої жовтої цівки, що б’є на декілька метрів, і внаслідок швидкого розпилення забруднити повітря на декілька метрів довкола. У дорослих тварин, а також у самців ця рідина більш пахуча, ніж у молодих і в самок, дія її також посилюється під час тічки.

Вонючок не можна зарахувати до тварин власне лісових; живуть вони в місцевостях трав’янистих і порослих чагарником набагато частіше, ніж у високостовбурних лісах. Протягом дня вони сплять, сховавшись в ду­плистих деревах, у розколинах скель і в земляних норах, які самі собі і виривають; уночі вони прокидаються і починають жваво розшукувати здобич — черв’яків, комах, земноводних, птахів і невеликих ссавців. Утім, їдять вони також ягоди і коріння. До своєї зброї вони вдаються тільки в тих випадках, коли бувають роздратовані або коли, переслідувані, відчу­вають страх перед ворогом. У разі небезпеки вони утримують на значній відстані навіть найбільш кровожерних та хижих кішок; єдиний гідний супротивник скунсів — дуже люті собаки, які самовіддано накидаються на них навіть тоді, коли їх окропили тією гидотою.

Скорпіон

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 29-08-2011

СКОРПІОН з давніх-давен вважався уособленням зла і підступності. Розповідали навіть, що скорпіони ніколи не вмирають природною смер­тю, а кінчають життя самогубством, щоб відродитися в своєму потомстві. У цьому є велика частка правди. Дійсно, якщо скорпіона, наприклад, оточити вогнем, то він, не чекаючи смерті, робить замах на самогуб­ство. Що стосується самовідданої смерті заради потомства, то щодо сам­ки скорпіона це, до певної міри, справедливо: мати народжує дитинчат живими і після цього довго виношує їх на собі доти, доки вони зовсім не змужніють і не зможуть жити самостійно, але сама при цьому так ви­снажується, що вмирає.

Польовий скорпіон поширений у всій південній час­тині Європи, а також трапляється і в інших Середземноморських країнах. Тулуб його складається з головогрудей, дещо звужених спереду, і 7-членного черевця, яке переходить у довгий членистий (6 членів) хвіст. Остан­ній хвостовий суглоб утворює гостру отрутоносну ость, якою скорпіон жалить. На нижній щелепі замість щупалець є довгі, дуже міцні клішні, хоча основні їхні членики і функціонують як щелепи. З другої пари щелеп утворюється передня пара ніг, які, як і інші три пари, озброєні на кінці двома маленькими кігтиками.

Зверху на головогрудях розташовані очі.

Кожний членик всього тулуба прикритий зверху і знизу особливим роговим щитком, вони з’єднуються між собою на суглобах еластичною шкірястою перетинкою. Забарвлення буває різноманітне: від блідо-жов­того до бурого і навіть чорного кольору.

Справжні скорпіони розрізняються між собою довжиною і формою клішень, товщиною і довжиною хвоста, забарвленням тіла, кількістю очей і багатьма іншими ознаками, так що розрізняють до 700 їх видів, які групуються в декілька десятків родів.

Удень скорпіони ховаються і рідко потрапляють на очі, але з настан­ням ночі виповзають зі своїх сховків і починають відшукувати собі здо­бич, комах і павуків.

Як і в змій, більш отруйні скорпіони живуть у тепліших місцевостях.

Скопа

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 27-08-2011

СКОПА (Раnаdiоn haliaetus) належить до родини Яструбині. У них по­рівняно невеликий тулуб, досить короткий дзьоб, що закінчується гачком, сильні лапи, оперені й озброєні дуже запитими кігтями, і надзвичайно довгі крила. Верхня частина тіла бура, нижня — біла або жовтувато-біла. Скопа належить до небагатьох птахів, поширених по всій земній кулі.

Спосіб добування поживи визначає весь спосіб життя них птахів: вони живляться майже виключно рибами і гребують будь-якою іншою їжею. На рибний лов скопа вилітає пізно ввечері до озера або річки. Спочатку вона летить на великій висоті, а потім опускається ближче до поверхні води і починає полювання. Літаючи дуже низько над водою, вона раптом зупиняється і зависає в повітрі, тріпочучи крилами, щоб краще розглянути помічену здобич; випроставши далеко вперед лапи, вона швидко і вправно опускаєть­ся у воду і зникає під її поверхнею. Але незабаром птах знову підіймається над хвилями, струшує з себе воду і летить до іншого місця. Якщо їй вдалося і благополучно схопити рибу — а це буває далеко не завжди, оскільки скопа частенько промахується, — то вона впинається нігтями в її спину так гли­боко, що не в змозі їх витліти. Часто вона навіть ризикує власним життям, оскільки велика риба може потягти її за собою углиб і втопити. Схоплену здобич скопа відносить далеко в ліс і з’їдає кращі її шматки. Тільки в край­ньому разі скопа полює на щось інше, окрім риби, наприклад, на жаб.

Одразу ж після прильоту, тобто наприкінці березня, скопа береться лаго­дити старе або споруджувати нове гніздо. Матеріалом для цього служать головним чином товсті, напівтрухляві гілки, які скопа виловлює з води. Кладка складається з 2—3 яєць, насиджуванням яких займаються обоє батьків.