Скойки перлові

0

Автор: admin | Розділ: Тип молюски, або м’якуни | 26-08-2011

СКОЙКИ ПЕРЛОВІ. Біля черепашки їх, на замковому боці, є невели­кий відросток у вигляді вушка; замок гладкий або ж є зубці, але не більше одного на кожній стулці. Відомо близько 30 видів перлових скойок, які водяться виключно в теплих морях, і лише один вид живе в Середземно­му морі. Перлові скойки лежать завжди на дні, і черепашки їхні часто зо­всім ховаються під наростом губок, які утворюють наліт; іноді на них на­громаджуються цілі колонії коралів. Дуже часто вони міцно приростають до підводного каміння, прикріплюючись до нього нитками вісону. Інші перлові скойки, хоч і повільно, але постійно пересуваються з місця на місце. Найціннішою є справжня перлова скойка, яка водиться в Перській затоці, у Червоному мирі, поблизу Цейлону, у Мексиканській затоці, біля берегів Каліфорнії та деяких островів Тихого океану. У всіх цих місцях водиться один і той самий вид, хоча черепашки значно відрізняються за розміром і товщиною. Перлини лежать зазвичай у складках мантії, але трапляються і в інших частинах тіла, іноді у великій кількості; зрідка трапляються черепашки, в яких знаходять до 100 перлин. За спостереженнями ловців, у правильно розвиненій черепашці не бу­ває гарних перлин, вони трапляються лише в черепашках із неправильно скрученими стулками.

Перлини являють собою відкладення перламутрової речовини, що утворюється навколо яких-небудь сторонніх предметів у тілі молюска; причиною утворення перлини може стати піщинка або якийсь інший предмет, наприклад уламок черепашки, навіть паразит або панцир мікро­скопічного організму. На цій підставі з найдавніших часів практикувалося штучне утворення перлин, особливо в Китаї, де цим займалися навіть у вигляді спеціального промислу ще 2000 років тому. Робиться це таким чином: у черепашку перлової скойки між стулкою і мантією вкладають якісь дрібні предмети, наприклад кульки перламутру або металеві фор­мочки; китайці нерідко кладуть навіть крихітні зображення Будди. Далі таку черепашку поміщають на глибину 2—5 футів і протягом кількох ро­ків спостерігають за утворенням перлини. Встановлена форма поступово починає вкриватися шарами перламутру. Форма природних перлин також досить різна; найбільше цінуються правильні кулясті, овальні, а також перлини у формі груші; інші цінуються менше. Перлини або вільно ле­жать всередині черепашки, або приростають до неї; в останньому випадку вони мають меншу цінність, оскільки під час відокремлення від черепаш­ки один бік перлини залишається зіпсованим.

Скати-хвостоколи

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 25-08-2011

СКАТИ-ХВОСТОКОЛИ, або хвостоколові (Dasyatidae), належать до найотрутніших і найнебезпечніших морських тварин. Риба ця завдовжки близько 1 м, важить 5—6 кг; має гладку шкіру, на хвості гострий гачок за­втовшки з палець, з поперечним гачком, який стирчить, і з остями. Укол цієї ості отруйний і небезпечний і для людини. Якщо рибалка ненароком наступить на цю плеску рибу, що зарилася в мул, то вона завдасть силь­ного удару своєю остю.

Риба ця, завдовжки близько 4 м, звичайне лежить на дні піщаної бухти, зарившись так, що видно самі тільки очі. При наближенні якої-небудь жертви хижак вправне завдає їй удару остю свого хвоста і вбиває її. Місцеві жителі часто ненароком наступають на цю рибу. Скат вмить обвивається навколо ноги і встромляє в тіло свою гостру стрілу. Вістря цієї ості звичайно обломлюється в рані; і якщо його не вдасться ви­тягти, то немає надії врятувати пораненого; якщо ость засіла в нозі, то з протилежного боку роблять надріз, оскільки зазублену стрілу можна витягти тільки в тому напрямі, в якому вона ввійшла. Тубільці здавна використовували ость цієї риби для наконечників списів і стріл. Кажуть, що риба ця, коли розлючена, має дивну здатність викидати на значну відстань свою ость.

Хвостокол водиться в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах, нерідко трапляється також і біля європейських берегів. М’ясо його не придатне для споживання.

Скакуни

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 24-08-2011

СКАКУНИ (Сісіпdelае). Польовий скакун (Сісіпdelа campestris), який належить до родини Жужелиці, — дуже моторний жук, середніх розмірів, зеленого кольору. Сонячного літнього дня швидко бігає він, переважно на відкритих піщаних місцях, і в разі щонайменшої небезпеки полохливо спурхує в повітря і летить. їсть різноманітних комах, а головним чином їхні личинки. Мало відрізняється від нього способом життя скакун-межняк. У нього на голові чотири ока: два великих зверху, і два, трохи менших, — знизу. Личинка живе в землі, де вириває собі гли­боку, до 47 см, нірку і, сидячи біля її входу, підстерігає здобич: дрібних комах, мурашок тощо. Помітивши що-небудь їстівне, швидко кидається, хапає і тягне всередину нірки, де спокійно розгризає свою жертву і ви­смоктує. Але такий щасливий випадок буває не завжди; частіше трапля­ється, що, просидівши до вечора, личинка скакуна потерпає від голоду і, як трохи стемніє, вирушає на полювання. Коли настане час перетворю­ватися на лялечку, личинка дещо розширює свою нірку, закупорює вихід і залягає у стані лялечки тижнів на два; після цього шкірка лопається, і з’являється молодий скакун-межняк. Близький його родич, довгошиїй пісочник, поширений в Індії і на Малайському архі­пелазі, вражає спритністю, з якою він бігає по деревах.

Сич кролячий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 23-08-2011

СИЧ КРОЛЯЧИЙ, або сова печерна (Athene), належить до родини Справжні сови. Оперення його зверху червонувато-сіро-бурс і поцятковане довгасто-округлими білими цятками; підборіддя і брови білі; нижня частина шиї червонувато-жовта з сіро-бурими пляма­ми, груди сіро-бурі з жовтими плямами, нижня частина черева жовтува­то-біла, без плям. Очі жовті, дзьоб блідо-зеленкувато-сірий, ноги теж блідо-зеленкувато-сірі, але підошва пальців жовтувата. Довжина тіла 23 см, розмах крил 50, довжина крила 16, хвоста 7 см.

Печерні сови належать до птахів, характерних для Америки. Вони на­селяють пампаси і льяноси на півдні та прерії на півночі. Мандрівник, котрий ступив на позбавлені дерев рівнини, бачить цих чудових птахів, що сидять попарно на землі, зазвичай на горбиках, що утворилися із землі, виритої ссавцями під час риття нір. Ці нори і є справжнім житлом сови, і досить часто вона живе в них разом із законним господарем або ж зі своїми найстрашнішими ворогами — отруйними зміями.

«В Аргентинських штатах, — говорить Гудзон. — печерна сова пошире­на скрізь на відкритих місцевостях, оскільки вона уникає лісів і навіть місцевостей, де часто трапляються гаї. Вона бачить чудово навіть удень і зовсім не боїться денного шуму. Якщо хтось до неї наближається, вона пильно дивиться йому в обличчя, стежить за ним очима, куди б пін не обернувся, при цьому повертає голову навіть на 180°. Якщо до неї на­близитися на декілька кроків, то вона горбиться, паче граючись, вішає кілька разів короткий крик, потім три уривчасті звуки, і злітає, але відлітає не далі 15—20 м, щоб знову опуститися, обернувшися лицем до прибульця. Як тільки вона всядеться, то повторює свої поклони і крик, але потім випрямляється і корчить такі гримаси, нібито була над­мірно здивована, що її потурбували. Вдень вона літає, не припиняючи вдаряти крилами, пал поверхнею землі, але перш ніж сідати, незмінно стрімко підіймається вгору, щоб потім так само опуститися на землю».

Сирфи

0

Автор: admin | Розділ: Тип членистоногі | 22-08-2011

СИРФИ (Syrphidae) утворюють велику родину Двокрилі. Різні її види відрізняються один від одного розташуванням і кількістю жилок на кри­лах. Голова у них майже така ж завбільшки, як груди. Вельми цікаві їхні личинки, які зовнішнім виглядом схожі на п’явок і у великій кількості винищують трав’яну тлю. Замість ніг у них бородавки на задньому кінці тіла; прикріпляючись ними, личинки сирфи підносять верхню частину тіла, яка при цьому дуже згинається, і випростовують тіло, немов обма­цують ним повітря, а потім чіпляються передніми бородавками, а задні звільняють і підтягують. Цікаво спостерігати, як така личинка пожирає беззахисну тлю, серед якої вона звичайно сидить. Вона хапає здобич за допомогою трикінцевої рогової пластинки, яка знаходиться у неї там, де має бути рот; схопивши, вона починає її висмоктувати, так що за хвилину від тлі залишається тільки одна шкірка, яку личинка відкидає і негайно ж береться до іншої. Ненажерливість цих личинок дивна. За один раз вона з’їдає 20—30 комашок і так буває кілька разів за день. Маючи вдосталь їжі, личинка росте дуже швидко і коли досягне певних розмірів, то піді­ймається на зовнішню поверхню листка або на кінець. хвоїнки, де пере­творюється на зеленкувату напівпрозору лялечку, яка потроху темнішає і тижнів за два перетворюється на дорослу тварину.

Сирени

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 20-08-2011

СИРЕНИ, або морські корови, ряд (Sirenia). Внутрішньою будовою тіла вони швидше схожі на копитних тварин і можуть вважатися особливою групою копитних, які пристосувалися до постійного життя у воді. Від­мітними ознаками сирен можуть служити маленька, чітко відокремлена від тулуба голова з товстогубою мордою, щетинистими губами, ніздрями, розташованими на кінці морди; своєрідно влаштований незграбний тулуб, вкритий обрідним щетинистим волоссям; і, нарешті, особлива будова зуб­ної системи. Ми помічаємо у них тільки дві передні кінцівки, які мають вигляд справжніх ластів. Шкіра вкриває пальці кінцівок настільки, що вони не можуть рухатися. Тільки сліди кігтів, помітні на кінцях цих ластів, свідчать про існування пальців. Хвіст, який заміняє собою задні кінцівки, закінчується плесом, як у китів. Соски знаходяться на грудях між ластами, а молочні залози мають більш опуклу форму, ніж у інших ссавців.

Ряд цей складається з трьох родин, з яких одна, морська корова, або капусниця, вже зникла. Родини дуже відрізняються одна від одної зубни­ми системами.

Череп тварин досить короткий, ззаду дещо опуклий; найвужче місце знаходиться біля задньої частини лобової кістки, вилицева дуга дуже ма­сивна, від скроневої кістки відділяється дуже широкий вилицевий відрос­ток; невеликі лобові кістки утворюють своєю передньою частиною межу носового отвору, і біля переднього краю їх лежать маленькі носові кістки. Міжщелепні кістки у дюгонів дуже роздуті, оскільки в них сидять великі різці, що мають вигляд бивнів, у ламантинів ці кістки не дуже довгі. Зуби сидять на обох щелепах. Окрім семи шийних хребців, хребетний стовп складається зі спинних, поперекових і хвостових хребців; крижових зо­всім немає; хребці мають дуже прості відростки. Грудна кістка складена з декількох частин. Трикутні лопатки на внутрішньому передньому куті заокруглені, з досить добре розвиненим гребенем, так що вони схожі на лопатки інших ссавців. Передні кінцівки добре розвинені, пальці рухомі та складаються лише з трьох суглобів.

Місце проживанням сирен служать болотисті береги і морські бухти спекотних країн, гирла річок і мілини. їх бачать або парами, або невели­кими групами і припускають, що пари ці живуть постійно разом і ніколи не розпадаються. Сирени тільки в окремих випадках висувають передню частину свого масивного тулуба на берег, вище від поверхні води. Вони далеко не так вправно плавають і пірнають, як інші водні ссавці; хоча ру­хаються у воді досить швидко, але уникають глибоких місць. На суші їм дуже важко пересуватися, тому що їхні ласти дуже слабкі, щоб пересувати такий масивний тулуб.

Поживою сирен служать водорості, морські і річкові, що ростуть на мілководдях; це єдині водні ссавці, які живляться виключно рослинною їжею. Вони зривають рослини своїми товстими губами і проковтують їх, подібно до бегемотів.

Сирени не полохливі, але й не сміливі, живуть мирно з іншими твари­нами і взагалі піклуються тільки про свою їжу. Особини обох статей при­хильно ставляться одне до одного, оберігають і захищають одне одного, а матері доглядають своїх дитинчат дбайливо і з великою любов’ю; кажуть, що коли мати годує дитинча, то притримує його одним із ластів і ніжно притискає маленького до свого товстого тулуба. Голос у цих тварин — слабкий і глухий стогін. Під час дихання чується голосне сопіння. Слід зазначити, що ці незграбні створіння не тільки легко зносять неволю, але навіть можуть бути приручені.

Сип білоголовий

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 19-08-2011

СИП БІЛОГОЛОВИЙ (Gyps fulvus) належить до родини Яструбині. Сипи мають довгастий, тонкий дзьоб і низькі кінцівки, але довгу гусячу шию; вона поступово переходить у довгасту голову і вкрита обрідною, білою, пухоподібною щетиною. У пташенят всі пера, особливо пера ший­них брижів, Довгі. Таким чином, безпомилково можна відрізнити молодих сипів від старих за їхніми довгими і висячими перами, а старих, навпаки, за їхніми короткими, розмочаленими перами.

Білоголовий сип має тіло завдовжки 1,12 м, розмах крил 2,56 м, дов­жина крила 68 см, довжина хвоста ЗО см. Оперення дуже рівномірне світло-жовтувато-буре. Поширений у Трансільванії, Південній Угорщині і на всьому Балканському півострові, в Східній, Південній і Середній Іспанії, на Сардинії та Сицилії.

У Центральній Африці білоголового сипа заміняє сип Рюппеля (Gyps ruppellii), найкрасивіший вид.

Усі сипи, мабуть, воліють жити на скелях; тому їх частіше можна по­бачити поблизу гір зі зручними, прямовисними стінами. Але деякі види, і особливо сип Рюппеля, часто сідають на дерева і навіть влаштовуються там на ніч. Способом життя білоголовий сип багато в чому схожий на сипів інших видів. Сипи так добре ходять по землі, що людині треба докласти певних зусиль, щоб наздогнати його. Білоголові сипи живуть великими зграями, утворюють цілі поселення і об’єднуються з іншими видами.

Знищуючи падло, переважно вищають нутрощі тварин. Декількома укусами вони прорізають круглу діру в животі і засовують в неї свою дов­гу шию, наскільки це можливо. Найм’ясистіші нутрощі проковтують, не виймаючи голови з діри, а кишки спочатку витягують сильними рухами назовні, розділяють їх дзьобом на частини і вже шматками проковтують. Зрозуміло, що голова і шия при цьому вкриваються кров’ю і слизом, так що після іди сипи мають жахливий вигляд. Однак, наситившись, сипи прагнуть покупатися і висушити оперення.

Синицеві

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 18-08-2011

СИНИЦЕВІ, родина Рагіdае, мають прямий, короткий, конічний дзьоб, міцні кінцівки, озброєні загнутими кігтями, і короткі крила. Ро­дина ця поширена по всій півночі земної кулі, але окремі представники живуть і на півдні. Звичайне місце їхнього мешкання і полювання — ліс. Голос у них неприємний і схожий на писк мишей; живляться комахами, насінням, а деякі винятково личинками і яйцями комах; тому-то синиці такі корисні для наших садових дерев. Найвідоміший вид цієї родини — велика синиця (Parus major). Довжи­на тіла 16 см, розмах крил 25, довжина крила 8, а хвоста 7 см. Починаючи з 65° північної широти, велика синиця поширена в усіх країнах Європи, але не скрізь в однаковій кількості. У південних країнах вона з’являється тільки взимку. Є також і в Північно-Західній Африці.

Це жвавий, веселий, невтомний, цікавий і забіякуватий птах. Наскільки це можливо, синиця тримається на гілках дерев; вона дуже рідко спускається на землю, а також неохоче пролітає великі відстані, оскільки політ її досить важкий і незграбний. Спів хоча й простий, але приємний, багато хто по­рівнює його з дзвоном дзвіночків. Нетовариська і нелагідна, синиця вороже ставиться до слабших за неї створінь; надзвичайно боїться хижих птахів. Основну поживу великої синиці складають комахи, їхні яйця і личинки: м’я­со ж, насіння і плоди є для неї ласощами; вона, мабуть, ненаситна, оскільки їсть з ранку до ночі, і коли не в змозі з’їсти комаху, однаково вбиває її.

Синиця блакитна (Parus caeruleus) зверху має блакитно-зелене забарв­лення, знизу — жовте, а голова, крила і хвіст — блакитні. Поширена по всій Європі, де тільки є ліси, а також у Передній Азії і Сибіру. Інший близький до неї вид — біла синиця (Parus cyanus) — характерний для Росії. Обидва види віддають перевагу листяним лісам і фруктовим садам. Способом життя і поведінкою нагадують звичайну синицю. Живляться виключно комахами.

Московка (Fants ater) зверху забарвлена в сірий колір, знизу — в сіру­вато-білий; поширена в Європі, населяє хвойні ліси. Болотяна синиця (Р. palustris) характерна для Скандинавії і Північної Росії.

Чубата синиця (Parus cristatus) водиться виключно в хвойних лісах Північної Європи. Веселий настрій, рухливість, зухвалість і пристрасть до сварок властива всім синицям. Чубата синиця разом із московкою вважається найбільшим добродійником хвойних лісів, оскільки живиться переважно яйцями і личинками шкідливих комах і гребує будь-яким на­сінням. До неволі звикає погано.

Ремез (Remiz pendulinus) — найдрібніший вид з родини Синицеві.

Сиги

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 17-08-2011

СИГИ (Coregonus) належать до родини Сигові ряду Лососеві. Мають сплюснуте тіло, малий беззубий рот і неміцно закріплені луски. Найваж­ливішими для промисловості сигами є: білорибиця, або нельма, сирок, муксун, чир, або щокур, і зельдь. Усі ці риби у великій кількості населяють Обський басейн і мають величезне промислове зна­чення.

Тільки-но зрушиться навесні лід, як риби ці незліченними зграями йдуть із моря і підіймаються вгору річкою, майже до витоків, метають ікру і йдуть назад, долаючи, таким чином, відстані 7000 км.

Західний сиг (Coregonus wartmanni) завдовжки 40—60 см, важить до З кг; водиться в річках і озерах Середньої і Північно-Західної Європи. Там живе і річковий сиг (Coregonus fera), в якого більш коротка і тупа морда; розміри такі ж самі; забарвлення трохи темніше; в озерах трима­ється звичайно на великій глибині.

Кильх (Coregonus hiemalis) дещо менший, до 40 см завдовжки; тіло ко­ротше, спина вигнута. Водиться, головним чином, у швейцарських озерах.

Ряпушка (Coregonus albula) завдовжки 15—20 см. Водиться в озерах Росії і Німеччини.

Морський сиг (Coregonus oxyrhynchus), верхня щелепа якого випина­ється вперед, завдовжки 40—60 см, важить до 1 кг. Водиться в Балтій­ському морі, звідки в травні прямує для метання ікри до річок. М’ясо має ніжний смак і вживається або свіжим, або копченим.

Сивуч

0

Автор: admin | Розділ: Тип хордові | 16-08-2011

СИВУЧ (Eumetopias jubatus) належить до родини Вухаті тюлені ряду Ластоногі. Самець сивуча досягає при довжині тіла 4 м близько 3 м в обхваті. Середня вага, за словами Еліота, досягає 1 тонни. Самки на­багато менші, не більш як 3 м завдовжки і рідко їхня вага доходить до 200 кг. Очі великі та виразні. Вухо циліндричне, звужується біля осно­ви гострим кутом і вкрите короткою обрідною шерстю. На верхній губі є 30—40 гнучких білих або жовтувато-білих щетин, деякі досягають 45 см завдовжки. Кінцівки більше пристосовані до руху у воді, ніж на суші, вкриті грубою, шорсткою шкірою, тоді як весь тулуб вкритий короткою, жорсткою і блискучою шерстю. Самці бувають чорні, червонувато-бурі, темно- і світло-сірі; в одному і тому ж самому стаді трапляються особини зі світлими і темними ластами, темними плямами на тулубі, так само, як і сірі з більш темною шиєю і світло-сірою головою. Самки частіше бува­ють світло-бурі; дитинчата мають аспідний або темно-сірий колір, який у кінці першого року життя переходить у горіховий колір.

Сивучі поширені в північній частині Тихого океану і в східній — до екватора. Місця, де вони збираються для спаровування, так звані лігвища, звичайно розташовані між 53 і 57° північної широти в Америці, Євразії і на більшій частині островів цієї смуги. Тут вони з’являються регулярно з року в рік тисячами, виходять на берег і народжують дитинчат.

Спаровування відбувається на різних широтах в різний час: на берегах Каліфорнії — між травнем і серпнем; на берегах Аляски — між черв­нем і жовтнем. У цей час самка народжує дитинчат, яких виховує разом із самцем; самець також турбується про дитинчат, охороняє їх і навчає. Спочатку молоді сивучі бояться води, але незабаром звикають до неї, а коли настає час залишати берег, вони вже настільки добре почувають себе у воді, що можуть разом із батьками решту року провести у відкритому морі. З численного стада дуже небагато сивучів залишаються на улюбле­ному місці і вже не покидають його ніколи. Під час статевого збуджен­ня сивучі, і особливо самці, майже не вживають їжі; самки час від часу вирушають на пошуки поживи, але не наважуються далеко відійти від дитинчат. Сивучі довго можуть обходитися без їжі. Кажуть, що тварини різної статі та віку не тільки голодують цілими тижнями, але й долають при цьому страшні труднощі без жодної шкоди для здоров’я.

На початку щорічних зборищ на суші тварини, які повернулися на старе місце, і новоприбулі тварини дуже дикі та полохливі; але коли на берегах, кручах і скелях з’являються самки, їхня поведінка змінюється: з того часу починається боротьба самців за самок. Бої тривають іноді цілими днями, зупиняються тільки тоді, коли тварини дійшли до цілко­витої знемоги, і починаються знову, коли вони трохи відсапаються. Бійка припиняється тільки тоді, коли обидва супротивники однаково заслабли, або один з них тікає з поля бою, або коли обох виганяє третій, сильніший самець; остаточно переможений сумно переповзає на інше місце. Зви­чайно на чолі стада стоїть тільки один самець; але може так статися, що їх виявиться два на одній скелі; тоді справа, звичайно, не обходиться без зухвалого ревіння і незначних битв.

Із закінченням періоду статевого збудження, який у сивучів каліфор­нійських берегів триває майже чотири місяці, більша частина численних стад іде у відкрите море і полює на морських тварин і рибу. Тільки менша частина може знайти поживу в достатній кількості біля берегів. Риби, м’я­котілі та ракоподібні, так само як і водяні птахи, є звичайною поживою цих ластоногих, які, втім, ніколи не проминають нагоди проковтнути де­кілька каменів вагою до 500 г. За спостереженнями Скаммона, сивучі вдаються до особливої хитрості, щоб зловити морського птаха: вони, по­бачивши чайку, опускаються на велику глибину, потім підпливають під водою ближче до неї й обережно вистромлюють на поверхню води кінчик носа; тоді, вірогідно за допомогою вусів, влаштовують коловий рух води з наміром звернути увагу чайки, що летить над водою. Чайка, вважаючи, що має діло з якою-небудь невеликою морською твариною, кидається вниз, щоб спіймати її, й опиняється в пащі сивуча.

У різних місцевостях на цих тварин полюють різними способами; але жоден із них не загрожує сивучам цілковитим знищенням, як спосіб єв­ропейців, які і в цьому випередили решту народів.