Успадкування, зчеплене зі статтю

0

Автор: admin | Розділ: Генетика | 12-05-2013

Успадкування ознак, гени яких знаходяться в аутосомах, і тих, що їх гени перебувають в статевих хромосомах, відбувається по-різному.

Якщо Х-хромосома містить велику кількість генів, то Y-хромосому часто називають генетично інертною, оскільки вона несе дуже мало генів.

Гени, що перебувають в статевих хромосомах, звуть зчепленими зі статтю. Оскільки X- та Y-хромосоми негомологічні, то в чоловічому організмі всі гени у цих хромосомах не мають другого алеля. Такий стан гена називається гемізиготним. У цьому випадку ген обов’язково проявиться у фенотипі (незалежно від того, домінантним або рецесивним він був у гетерозиготі.

Розгляньмо приклад гемофілії, що став класичним. Це захворювання визначається рецесивним геном, що знаходиться у Х-хромосомі. У жінки, котра має такий ген, зазвичай у другій її Х-хромосомі є також домінантний нормальний ген, так що фенотипно вона здорова — гемофілії у неї немає. Зовсім інакше в чоловіків: у них немає другої Х-хромосоми, яка могла б нести нормальний ген, і тому експресується (проявляється) ген гемофілії. В організмі хворого на гемофілію майже не утворюється білок, необхідний для згортання крові; людина може вмерти, буквально стекти кров’ю, від найменшого порізу. У наш час гемофілію навчились контролювати (але не виліковувати!), вводячи хворим так званий чинник згортання, виділений з крові здорової людини. Завдяки цьому деякі хворі на гемофілію тепер доживають до похилого віку. Якщо такий чоловік вступить у шлюб із жінкою, гетерозиготною за геном гемофілії, то у них може народитись дочка з гемофілією (якщо вона успадковує Х-хромосоми з геном гемофілії від обох батьків). У минулому чоловіки, хворі на гемофілію, помирали рано, не встигши залишити нащадків, і тому ми не знаємо випадків, коли б на гемофілію хворіли жінки.

inheritance

Відомий всьому світу приклад носія гемофілії — англійська королева Вікторія. Через її хворого на гемофілію сина Леопольда та двох дочок — Алісу й Беатрису, що також були носіями гемофілії, це захворювання проникло у ряд королівських домів Європи, потрапило до Росії, Пруссії та Іспанії. У Росії на гемофілію хворів син Миколи II — спадкоємець російського престолу царевич Олексій. Раніше гемофілію називали «королівською хворобою», але жоден із нині живих монархів гена гемофілії не успадкував.

Основні поняття і визначення

0

Автор: admin | Розділ: Генетика | 11-04-2013

Генетика — наука про спадковість та мінливість.Генетика

Успадкування нащадками ознак від батьків — це, можливо, перше спостереження, зроблене людиною у природі. Окрім того, з доісторичних часів людство займалось виведенням сортів культурних рослин та порід домашніх тварин. У цьому розділі ми спробуємо розібратися в наукових основах успадкування та селекції ознак.

Першим, хто розпочав наукове вивчення спадковості, був австрійський чернець Г. І. Мендель, який розробив теоретичні положення, що дали змогу пояснити передачу спадкових ознак із покоління в покоління.

Заслуговують на увагу особливості праць Менделя. Відвернімось від сухих формулювань і спробуймо зрозуміти, чому саме Менделю вдалося стати першовідкривачем у цій новій галузі знань. Адже й до нього багато вчених провадили схожі експерименти на рослинах, але ні один із них не зміг отримати таких точних і докладних даних; окрім того, ніхто не зміг пояснити свої результати з точки зору механізму спадковості. Умови, що забезпечили Менделю успіх, необхідні для проведення будь-якого наукового дослідження і можуть бути прийняті за еталонні. Вони полягають ось у чому:

Вдалий вибір модельного об’єкта досліджень — горох городній:

має великі квітки, з яких легко вилучити тичинки для проведення штучного запилення;

здатний і до перехресного запилення та до самозапилювання;

дає великі насінини, з якими зручно працювати;

на той час було відомо багато стійких сортів гороху, що чітко відрізняються за рядом ознак (наприклад, насінини жовті та зелені, гладенькі й зморшкуваті).

На відміну від своїх попередників, Мендель безпосередньо перед експериментами протягом шести років (!) висівав горох на дослідній ділянці та перевіряв його на чистоту (гомозиготність), тобто слідкував за тим, щоб у ряді поколінь не було розщеплення і проявлялась тільки обрана ознака.

Мендель вивчав, як успадковують ознаки гібриди не тільки першого, а й другого, і третього поколінь.

Мендель перший застосував математичний (стохастичний) метод підрахунку результатів успадкування.

Як і в багатьох інших геніальних відкриттях, тут також був присутній елемент випадковості: Мендель випадково вибрав для аналізу, по-перше, ознаки, що визначаються алельними генами; по-друге, ознаки, локалізовані в різних парах хромосом.

Особливі види розмноження

0

Автор: admin | Розділ: Ембріологія | 06-04-2013

бджолаГермафродитизм. Багато нижчих тварин (наприклад, стьожкові черв’яки) є гермафродитами, тобто в однієї і тієї ж особини є водночас яєчники і сім’яники. Гермафродити часто здатні до самозапліднення. Проте це не завжди відбувається. Наприклад, в устриць в одному організмі, але у різний час утворюються і чоловічі, і жіночі статеві органи. Завдяки цьому одна й та ж особина може навперемін виступати то в ролі самця, то в ролі самиці.

Партеногенез — розвиток організму з незаплідненого яйця (у бджіл, ос та інших членистоногих). Деякі види членистоногих складаються тільки з самиць, що розмножуються таким способом. Зазвичай партеногенез спостерігається протягом кількох поколінь, після чого розвиваються самці, що запліднюють одне покоління яєць. Нерідко запліднення відбувається восени, і запліднені яйця зимують у стані спокою. У медоносної бджоли самець запліднює самицю (матку) один раз протягом всього її життя. Отримана нею сперма зберігається у невеликому, з’єднаному зі статевими шляхами мішечку, який закривається за допомогою м’язового клапана. При відкладанні яєць матка може або відкривати цей клапан, що дає змогу сперматозоїдам виходити назовні та запліднювати яйця, або залишати його закритим, і тоді яйця розвиваються без запліднення. Із запліднених яєць виводяться самиці — матки та робочі бджоли, незапліднені яйця дають самців (трутнів).

Зародкові оболонки

0

Автор: admin | Розділ: Ембріологія | 02-04-2013

У плазунів, птахів і ссавців у процесі еволюції розвинулось кілька зародкових оболонок (амніон, хоріон та алантоїс), що служать для захисту й живлення ембріона. Вони являють собою листки живоїембріон тканини, що виростають з самого ембріона.

Амніон є складкою, якою обростає ембріон і яка змикається над ним своїми краями, що зливаються один з одним. Простір між ембріоном і амніоном — амніотична порожнина наповнюється прозорою водянистою рідиною, що виділяється як ембріоном, так і амніоном. Ембріони вищих хребетних до самого народження перебувають в амніотичній рідині, яка пом’якшує удари об їх зовнішню оболонку (амніон) і в той же час надає їм деякої свободи рухів. Під час пологів тиск амніотичної рідини сприяє розширенню шийки матки, а потім відбувається розрив амніона, і амніотична рідина у вигляді навколоплідних вод виливається назовні. Іноді амніон не розривається, й тоді дитина народжується в оболонці.

Про людину в таких випадках говорять, що вона народилася «у сорочці» і обов’язково буде щасливою.

Амніон розвивається з внутрішнього листка первісної складки тіла. З зовнішнього листка утворюється друга оболонка — хоріон, що у ссавців прилягає до стінок матки.

Аллантоїс має вигляд виросту травного тракту. Роль цієї оболонки в людини невелика: від неї йдуть кровоносні судини до плаценти. У міру зростання ембріона стінки аллантоїса зближуються, утворюючи пупочний канатик, що містить кровоносні судини.

Ранні стадії розвитку

0

Автор: admin | Розділ: Ембріологія | 28-03-2013

зародокПісля запліднення зигота послідовно поділяється на 2, 4, 8, 16 клітин і т.д. Цей процес клітинного ділення називається дробленням і завершується утворенням бластули — порожнистої кульки з одного шару клітин, що оточують центральну порожнину — бластоцель.

Наступний етап розвитку — гаструляція. Клітини бластули продовжують ділитися, розташовуючись при цьому у три шари, з яких далі утворюються всі органи й тканини. Кожний з шарів, або зародкових листків, має свою назву: ектодерма, мезодерма та ендодерма. Ектодерма (зовнішній шар клітин) утворює покривні тканини і нервову систему. З внутрішнього шару клітин — ендодерми формуються внутрішні органи, зокрема травна система, з середнього шару — мезодерми розвиваються м’язи, печінка, нирки та скелет.

Гаструляція завершується формуванням гаструли. Клітини гаструли починають диференціюватись, тобто стають різними за структурою та біохімічним складом.

Після гаструляції відбувається нейруляція, тобто закладання нервової системи. Нервова трубка розвивається зі складок, які з’являються на спинному боці зародка, а потім поглиблюються і змикаються між собою.

На перших стадіях розвитку зародки всіх хребетних схожі (закон Карла Бера), що підтверджує спільність їхньої еволюційної історії.

Запліднення

0

Автор: admin | Розділ: Ембріологія | 24-03-2013

сперматозоїдЯйцеклітина запліднюється всього одним сперматозоїдом, але для того, щоб сталось запліднення, у сім’яній рідині має бути кілька мільйонів сперматозоїдів. Очевидно, такий їх надлишок необхідний для подолання наявних біля яйцеклітини бар’єрів. Як тільки перший сперматозоїд проникає через мембрану яйцеклітини, на поверхні мембрани виникає швидка електрична реакція, за якою настають більш повільні хімічні перетворення. Після цього вже ніякий інший сперматозоїд не може потрапити в яйцеклітину. Усередині її хромосоми сперматозоїда утворюють об’єднаний набір з хромосомами яйцеклітини.

Кожна яйцеклітина людини оточена шаром клітин (утворюються з яйцевого фолікула), так званим променистим вінцем (corona radiata), через який має пройти сперматозоїд, перш ніж з’єднається з яйцеклітиною. Окремі клітини вінця пов’язані одна з одною гіалуроновою кислотою, на яку діє фермент гіалуронідаза. Оскільки кожний сперматозоїд містить надто мало цього ферменту, тільки спільна дія мільйонів сперматозоїдів може привести до розщеплення гіалуронової кислоти. Кілька клітин променистого вінця відділяються, і тільки після цього один із сперматозоїдів може проникнути в яйцеклітину й запліднити її. Одразу ж після злиття яйцеклітини із сперматозоїдом навколо неї утворюється оболонка, що заважає проникненню інших сперматозоїдів. Невикористані сперматозоїди і незапліднені яйця гинуть у фаллопієвих трубах або у матці й знищуються лейкоцитами.

Після запліднення зигота (яйцеклітина) фаллопієвою трубою опускається в матку, і розпочинається її поділ. До міцної імплантації в матку ембріон живиться виділеннями маточних залоз, що називаються через білий колір «маточним молоком». До моменту імплантації ембріон має вигляд грудочки, яка складається з кількох сотень тисяч клітин, що утворились у результаті поділу однієї вихідної — заплідненого яйця.

Історія розвитку

0

Автор: admin | Розділ: Ембріологія | 18-03-2013

сперматозоїдСлово «ембріологія» походить від гр. embryon — зародок. Назва означає, що наука ембріологія досліджує зародкові стадії розвитку організму.

Історія ембріології цікава передовсім у тому плані, що її підґрунтя заклали найвидатніші уми людства.

Антична ембріологія. Таїна народження й розвитку організмів змушувала замислюватися людину в усі часи. Це дійство завжди було овіяне численними легендами й міфами, породило древні традиції, що збереглись до наших днів. Існують достовірні джерела інформації щодо розвитку найбільш відомих людям тварин, вони були нагромаджені на Стародавньому Сході — у Китаї, Індії, Єгипті, Дворіччі. Славнозвісний древньогрецький лікар і філософ Гіппократ висловив припущення, що розвиток зародка відбувається під дією «внутрішнього вогню». Частини його, які більше піддаються вогню, вигоряють, а на їх місці утворюються порожнини. Інші частини тільки зсихаються й ущільнюються, і з них утворюються стінки порожнин. Так, за уявленням Гіппократа, формуються органи травного тракту.

Суттєво інакшими були погляди одного з великих мислителів давнини — Аристотеля. Він дізнався про розвиток зародка все, Що можна побачити неозброєним оком, і написав про це книгу «Про виникнення тварин». Організми, з формами і функціями яких учені тільки починали знайомитись, вражали доцільністю, розумністю своєї будови. Напрошувалось порівняння їх із досконалими виробами рук людських. Аристотель, на відміну від Гіппократа, вважав, що в самому організмі закладено мету його розвитку, порівнявши її з образом готового виробу в руках майстра: «… тепле й холодне робить залізо твердим і м’яким, а майстер діє інструментом за найвищими правилами мистецтва».

Праці обох античних учених мали визначний вплив на подальший розвиток ембріології. Погляд Гіппократа пізніше ліг в основу концепцій преформізму, які виникли в XVII столітті, тимчасом як ідеї Аристотеля стали наріжним каменем принципово іншого вчення — епігенезу.

Ембріологія Нового часу. Величезну роль у становленні ембріології, як і всієї біології, відіграла поява на початку XVII століття мікроскопа. З-поміж перших неоціненний внесок в ембріологію зробили голландці А. ван Левенгук та Я. Сваммердам, італієць М. Мальпігі. Відтоді й протягом двох віків теоретична ембріологія розвивалась під знаком боротьби двох наукових напрямків — преформізму й епігенезу.

Якщо уявити собі подив першовідкривачів мікросвіту, що побачили безліч найтонших структур там, де неозброєне око нічого не розрізнювало, і врахувати специфіку розвитку їх об’єктів — комах, то неважко зрозуміти, що перевагу було надано преформізму. Дійсно, основний аргумент епігенетиків — безструктурність ранніх зародків — побляк під натиском даних мікроскопічних спостережень. При цьому преформісти XVII століття розділилися на кілька груп. Одні вважали, що повністю сформована особина знаходиться усередині сперматозоїда (анімалькулісти), інші — що всі елементи дорослого організму містяться в яйці (овісти).

Отже, преформізм, учення того часу, твердило, що всі деталі будови майбутнього організму передіснують і містяться у тому ж просторовому порядку, що й у дорослої тварини. Більше того, до XVIII століття була розповсюджена «гіпотеза вкладання», згідно з якою тіла нащадків вкладені одне в одне, як російські «матрьошки».

Рішучий поворот в ембріології стався наприкінці XVIII століття завдяки працям молодого німецького вченого, а пізніше — академіка Російської Академії наук Каспара Вольфа. Він відкрив явище формотворення, виявив, що кишечник зародка курчати не такої форми, як у дорослої курки, а має вигляд шара, який тільки згодом скручується в трубку. Роботи Вольфа, людини безперечно талановитої, але непоступливої, були відкинуті й на довгі роки забуті.

Подальший прогрес в ембріології хребетних здебільшого пов’язаний з іменем відомого російського натураліста другої половини XIX століття Карла Бера. Вчений зміг продемонструвати єдність плану будови зародків різних класів хребетних, і це наштовхнуло його на найважливіше узагальнення — «закон зародкової схожості». Бер твердив, що зародки різних видів, які належать до одного типу, більше схожі між собою, ніж дорослі особини, і їхні видові розбіжності зростають у процесі розвитку: спочатку проявляються риси типу, потім класу і т. ін.

скелет

Еволюційна ембріологія. Новий найважливіший етап у розвитку ембріології розпочався після виходу у світ книги Чарльза Дарвіна «Походження видів». Звернувшись до ембріології для підтвердження своєї теорії природного добору, Дарвін запропонував як гіпотезу еволюційне тлумачення порівняльних рядів К. Бера. Пізніше, у другій половині XIX століття, всі ідеї попередників були узагальнені Ернстом Геккелем у його біогенетичному законі: «Онтогенез — є коротке повторення філогенезу». Зазначимо, що обидва терміни, якими й нині оперує сучасна наука, запропонував Геккель.

Фотосинтез

0

Автор: admin | Розділ: Цитологія | 12-03-2013

фотосинтезЖиття на Землі залежить від енергії Сонця. Існує, проте, тільки один процес, за допомогою якого сонячна енергія нагромаджується у доступному для живих організмів вигляді — фотосинтез. У ході його під дією сонячної енергії з неорганічного діоксиду вуглецю та води синтезуються органічні речовини (головним чином вуглеводи). Як побічний продукт утворюється молекулярний кисень.

Здатність до фотосинтезу мають тільки зелені рослини. їх називають автотрофами (від гр. auto — само, trophos — живлення), оскільки вони самостійно задовольняють свою потребу в поживних речовинах. Усі інші організми — гетеротрофи (від гр. getero — різний) залежать від автотрофів, оскільки використовують тільки готові органічні речовини. Окрім того, переважна більшість живих організмів є аеробами (від гр. aeros — повітря), тобто споживають у процесі дихання молекулярний кисень. Єдиним джерелом вільного кисню на Землі є процес фотосинтезу. Щодо людства, то воно тричі залежить від фотосинтезу, бо, окрім всього, користується викопним енергетичним паливом, яке за мільйони років утворилось у процесі фотосинтезу. Вивчаючи дивовижне явище фотосинтезу, видатний російський вчений К. А. Тимірязєв указав на «космічну роль зелених рослин».

Отже, зелені рослини — це єдині живі організми на Землі, здатні засвоювати сонячну енергію. Окрім того, тільки вони постачають у земну атмосферу кисень!

Поняття фотосинтезу охоплює весь процес у цілому — від поглинання рослиною світлової енергії до утворення вуглеводів:

фотосинтез

Проте за цим загальним рівнянням проліг ланцюг складних реакцій, які відбуваються у специфічних структурах фотосинтезу — хлоропластах з участю зеленого пігменту хлорофілу. Користуючись наведеним рівнянням (воно називається сумарним рівнянням фотосинтезу), не можна однозначно визначити, якої сполуки — СО2 або Н2О утворюється вільний кисень. Це вдалось з’ясувати тільки у 40-і роки нашого століття за допомогою досить складних експериментів. З’ясувалося, що кисень виділяється з молекул Н2О під дією світла:

фотосинтез

Реакція називається фотолізом води. Після неї іони водню з’єднуються з СО2 з утворенням вуглеводу:

фотоліз

Тут [Сх2О)у] — не індивідуальна сполука, а загальна формула вуглеводів, що утворюються при фотосинтезі. На основі дослідженого вчені зробили два найважливіші висновки про механізм фотосинтезу:

— по-перше, у процесі фотосинтезу вода не тільки поглинається, а й утворюється. Це стає очевидним, якщо підсумувати два останніх рівняння:

фотосинтез

— по-друге, фотосинтез є двостадійним процесом. Для першої стадії характерні світлові реакції, що проходять при світлі. Реакції другої стадії від світла не залежать, і тому їх назвали темновими, хоч вони також можуть відбуватися при світлі.

Перша, світлова стадія фотосинтезу — реакції, в яких беруть участь молекули, пов’язані з мембраною тилакоїдів. Це молекули фотосинтетичного пігменту хлорофілу, білків ланцюга перенесення електронів та ферментів синтезу АТФ. Ланцюг перенесення електронів у хлоропластах дуже схожий на аналогічний ланцюг у мітохондріях; практично так само з ним пов’язані ферменти синтезу АТФ. Отже, у результаті фотолізу води створюються необхідний для дихання молекулярний кисень та іони водню, які, поєднуючись з С02, дають молекули вуглеводів і вільні електрони. Останні, в свою чергу, проходячи через ланцюг транспорту електронів, віддають свою енергію для синтезу АТФ:

АТФ

Вуглеводи й АТФ необхідні рослині, а кисень є побічним продуктом фотосинтезу.

Таким чином, на тилакоїдній мембрані відбувається світлова реакція фотосинтезу, кінцевими продуктами якої є кисень, іони водню та АТФ.

Темнові реакції фотосинтезу проходять у стромі хлоропласту. Для їх здійснення непотрібне світло. Відновлення СО2 відбувається за рахунок енергії АТФ, що створюється при світлових реакціях. Усі темнові реакції каталізуються ферментами. Послідовність їх була розшифрована американським ученим М.Кальвіном, що працював над цією проблемою у 1946—1953 роках. Нині ми називаємо темнові реакції циклом Кальвіна: у 1961 році за цю рої боту дослідникові була присуджена Нобелівськая премія.

Основний результат циклу Кальвіна — «фіксація» вуглецю, тобто одержання з СО2 вуглеводів (в основному глюкози). Темнові реакції відбуваються за рахунок енергії АТФ, що утворилась при світлових реакціях. Потім глюкоза полімеризується з утворенням крохмалю та целюлози.

Як бачимо, всі земні організми задовольняють свої життєві потреби безпосередньо (автотрофи) або опосередковано (гетеротрофи) за рахунок енергії Сонця. Це означає, що зелені рослини ловлять світлову енергію і накопичують її у вигляді хімічних зв’язків, здатних зберігатись дуже довго. Нафта й вугілля, які ми тепер використовуємо, містять «законсервоване» сонячне світло — енергію, нагромаджену автотрофами мільйони років тому!

Поділ клітин

0

Автор: admin | Розділ: Цитологія | 06-03-2013

схема мітозу у тваринній клітиніХромосоми відіграють головну роль у процесі клітинного поді-1 лу, забезпечуючи передачу спадкової інформації від одного покоління до іншого. У неподільних клітинах вони мають вигляд тонких ниток ДНК, пов’язаних із білками. У такому вигляді хромосоми заповнюють увесь об’єм ядра і невидимі під мікроскопом (це вже відомий нам хроматин). Перед початком поділу відбувається спіралізація ДНК, й кожна хромосома стає розрізнюваною під мікроскопом. Попередньо здійснюється процес реплікації ДНК, і весь генетичний матеріал подвоюється. У такому стані хромосоми мають вигляд двох однакових ниток, розташованих поруч. Нитки називаються хроматидами. Вони з’єднані спільною ділянкою — центромерою.

Поділ клітини, описаний на початку як поділ ядра, називаєте-і ся мітозом. Мітоз — це складова частина клітинного циклу, який включає також інтерфазу — період зростання й активного функціонування клітини.

Наприкінці інтерфази йде підготовка до поділу клітини. При цьому відбуваються такі процеси:

- реплікація ДНК;

- активний синтез білків, необхідних для процесу поділу;

- збільшення кількості деяких органоїдів;

- нагромадження енергії у вигляді молекул АТФ;

- подвоєння клітинного центру (у тварин).

Основними причинами поділу клітини є:

порушення у процесі зростання клітини ядерно-плазмового співвідношення, коли об’єм цитоплазми збільшується, а об’єм ядра залишається постійним;

вплив на клітину гормонів.

Таким чином, процес клітинного поділу складається з двох, що змінюють одна одну, фаз — мітозу та інтерфази.

Процес мітозу досить складний і протікає у кілька стадій.

Профаза (найдовша стадія мітозу):

- відбувається суперспіралізація ДНК, хроматиди скорочуються і стають товщими, хромосоми вирізняються під мікроскопом;

- ядерця зникають, оскільки припиняється синтез рРНК;

- розчиняється ядерна оболонка, і хромосоми потрапляють у цитоплазму;

- центріолі клітинного центру розходяться до полюсів клітини.

Метафаза (стадія безпосередньої підготовки до поділу):

- формується веретено поділу, яке є сукупністю мікротрубочок, що складаються з білка тубуліну;

- кожна хроматида прикріплюється своєю центромерою до однієї з мікротрубочок веретена поділу;

- усі хромосоми шикуються по «екватору» клітини своїми центромерами.

Анафаза:

- нитки веретена поділу скорочуються і розтягують хроматиди до різних полюсів клітини;

- хроматиди знову стають хромосомами;

- до закінчення анафази біля кожного полюса клітини збирається диплоїдний набір хромосом.

Тілофаза (остання стадія мітозу):

- відбувається деспіралізація ДНК — біля кожного з полюсів клітини хромосоми розкручуються, перетворюючись на деспіралізовану ДНК, з’єднану з білками (хроматин);

- знову утворюється ядерна оболонка;

- в ядрі з’являються ядерця;

- зникають нитки веретена поділу;

- формується клітинна перегородка, що розділяє цитоплазму двох дочірніх клітин. У тварин формування перегородки відбувається від периферії до центру, у рослин — від центру І до периферії.

Якщо на подільну клітину впливати колхіцином (речовина, одержувана з пізноцвіту), то нитки веретена поділу не утворюються. Подвоєні хромосоми не розходяться, і клітина не ділиться. У такий спосіб можна одержувати тетраплоїдні клітини, тобто клітини з кількістю хромосом, удвічі більшою, ніж у вихідній (диплоїдній) клітині.

Тетраплоїдні рослини зазвичай більші й потужніші, ніж вихідна батьківська рослина; багато сортів культурних рослин — садовина, городина й декоративні квіти — є тетраплоїдами.

Вакуоля

0

Автор: admin | Розділ: Цитологія | 27-02-2013

Вакуоля — досить великий одномембранний мішечок, наповнений прозорим клітинним соком. Клітинний сік — концентрований розчин, який містить мінеральні солі, органічні і кислоти, цукри, діоксид вуглецю, кисень, пігменти й деякі відходи життєдіяльності клітини.

Вакуолі не є винятково рослиннимВакуоля органоїдом, вони властиві й клітинам тварин. Тваринні вакуолі дрібні і трапляються тільки в деяких клітинах (наприклад, у клітинах печінки).

У рослинних вакуолях нагромаджуються яскраві пігменти (вакуолі клітин плодів), живильні речовини, солі та інші сполуки. У вакуолях деяких рослин можуть концентруватись отруйні речовини (наприклад, у вакуолях акації містяться солі синильної кислоти).

Вакуолі здатні осмотичним шляхом поглинати воду через вибірково проникну мембрану. Осмотичне поглинання води має важливе значення для розтягнення клітин під час росту, а також для загального водного режиму рослини.

У вакуолях рослин зрідка містяться гідролітичні ферменти, і тоді упродовж життя клітини вакуолі діють як лізосоми.

Отже, ми розглянули практично всі клітинні органоїди і будову клітини в цілому. Ви змогли переконатись у справедливості одного з основних законів біології, який твердить, що структура живої системи тісно пов’язана з її функціями. Функції всіх субклітинних структур ми охарактеризували досить докладно.