БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

Звичайними представниками голонасінних рослин нашої краї­ни є хвойні рослини: ялина, сосна, модрина.

У сухих соснових лісах (борах) стоять високі, стрункі, як ко­лони, сосни. Вони світлолюбні. Крони сосон у таких лісах формуються з бічних гілок тільки біля верхівок і тому пропус­кають багато світла.

Сосни дуже поширені; ростуть вони на пісках, на крейдяних горах, а іноді на голих скелях, укорінюючись у їхніх тріщинах. Невибагливість сосон пов’язана також з особливостями розвитку їхньої кореневої системи. У сосон, які ростуть на щільних грун­тах, головний корінь добре розвинутий і проникає далеко вглиб. На піщаних грунтах у сосон, крім головного кореня, біля поверхні грунту добре розвиваються бічні корені. Вони розходяться далеко в боки від дерева. На болотистих грунтах у сосон головний корінь розвивається погано.

У сприятливих умовах сосни досягають ЗО—40-метрової ви­соти й живуть до 350—400 років.

Молоді гілки сосни мають дрібні лускаті бурі листочки, у па­зухах яких сидять дуже короткі пагони. На кожному з цих паго­нів у сосни звичайної розвивається по два сизо-зелених голко-видних листки, тобто по дві хвоїнки. Хвоїнки живуть по 2—3 роки, а потім опадають разом з коротким пагоном. Тому опалі хвоїнки з’єднані по дві.

Хвоїнки дуже вузькі й довгі: зовні вони покриті цупкою шкіркою, у якій відносно небагато продихів. Тому сосна економно випаровує вологу й легко переносить посуху. Сосни добре ростуть на відкритих місцях, освітлених сонцем, і взимку не гинуть рід висушування, хоч і зберігають усю зиму листки-хвоїнки.

З хвойних дерев дуже поширена також ялина. Ялинові ліси в нашій країні займають величезні простори. У Сибіру разом з ялицею ялина утворює темнохвойну тайгу. В такій тайзі панує напівморок. Густі крони дерев тут змикаються. Під дере­вами немає підліска й дуже мало трав. Тільки зелені мохи або суцільна підстилка з опалої хвої покривають грунт. Нижні, від­мерлі або відмираючі гілки ялини часто обростають лишайни­ками, які звисають до самої землі.

Ялина відрізняється від сосни не тільки зовнішнім виглядом, а й іншими особливостями. Ялина — тіньовитривала порода. Вона добре росте тільки на добре зволоженому й багатому на по­живні речовини грунті. Головний корінь у ялини розвинутий слабо. Бічні корені розміщуються у поверхневих шарах грунту, тому вітер іноді звалює ялинові дерева, вириваючи їх з коренями. Живе ялина до 250 років, досягаючи висоти понад 40 м.

Крона в ялини має пірамідальну форму. Хвоя сидить окре­мими голками, залишаючись на гілках 5—7 років. Хвоїнки ялини короткі й гострі.

До хвойних рослин, що мають листки-хвоїнки, належать також ялиця, модрина, кедр, ялівець, тис та інші рослини.

Хвоя модрини опадає щороку восени, як листки листопадних дерев. Модрина дуже поширена у Східному Сибіру, там вона утворює великі ліси. У європейській частині нашої країни модрину розводять у парках і садах.

Є серед хвойних рослин невеликі дерева або кущі, наприклад яловець звичайний. Листки в нього голковидні, колючі. Шишки мають вигляд синіх ягід, покритих восковим нальотом. Трав’я­нистих рослин серед голонасінних немає.

Триста мільйонів років тому рослинний покрив суші нашої планети був зовсім не такий, як тепер. Вологий і теплий клімат зберігався протягом цілого року. Туманна імла водяної пари за­кривала сонце. Йшли теплі зливи, внаслідок чого розливалися річки, утворювалися озера і грунт заболочувався. При цьому добре розвивалися прибережні й болотяні рослини — давні папо­ротеподібні.

Папороті, плауни і хвощі мали корені, стебла й листки, зав­дяки чому були краще пристосовані до наземного способу життя, ніж мохи. Вони утворювали значно більше спор і, отже, могли успішніше розмножуватись.

Це зумовило панування папоротеподібних на суші і в кам’я­новугільний період історії розвитку планети.

У цей період папоротеподібні росли не тільки на берегах водойм, а й утворювали незвичайні ліси з деревовидних велетен­ських рослин. Деякі дерева цих лісів досягали висоти майже 40 м. Під покривом таких дерев були й невеликі рослини, що нагадували сучасні мохи, папороті, хвощі й плауни.

Серед гілок дерев, що розмножувалися спорами, ще не було жодного птаха. В похмурому, мовчазному лісі літали величезні бабки. По землі повзали великі комахи, павуки й скорпіони.

Багатоводні річки під час повеней зносили повалені дерева на мілководдя, покривали їх мулом і піском. Під тиском наносів і води дерева спресовувались і за багато мільйонів років без доступу кисню перетворювалися в кам’яне вугілля.

Поряд з рослинами, що розмножувалися спорами, у кам’яно­вугільному періоді були своєрідні папороті. На їхніх листках розвивалися утвори, які можна вважати примітивними насінними зачатками. Це вдалося встановити в результаті вивчення відби­тків і окам’янілостей давніх рослин, знайдених у шарах осадоч­них порід.

Кам’яне вугілля використовують тепер як один з найкращих видів палива і як сировину для хімічної промисловості. На кам’я­ному вугіллі працюють паровози, парові котли теплових електро­станцій, фабрик і заводів. З вугілля добувають горючий газ та інші продукти. З нього виробляють анілінові фарби, лаки, пласт­маси, ліки та багато іншого. За видобутком кам’яного вугілля наша країна посідає перше місце в світі.

Ви, мабуть, бачили гарні перисті листки папороті, але ніхто ніколи не бачив її квіток. Тільки давнє повір’я твердить, що папороть цвіте в глуху червневу ніч, напередодні релігійного свята Івана Купала. У давнину люди ходили шукати чудову квітку, вважаючи, що вона наділена чарівною силою — допома­гає знайти скарби, сховані в землі. Але давно вже відомо, що папоротей квіток немає. Вони, як і мохи, розмножуються не на­сінням, а спорами.

Папороті наших лісів — багаторічні трав’янисті рослини. Вони ростуть у вологих тінистих місцях, частіше під шатром лісу й у сирих ярах.

Особливо різноманітні папороті в тропічних лісах. Там вони ростуть не тільки на землі, а й на гілках та стовбурах дерев. У тропічній Азії, в Австралії, у Центральній та в Південній Америці зустрічаються деревовидні папороті, які зовні нагадують пальми. У нашій країні деревовидні папороті можна побачити в оранжереях ботанічних садів.

У папоротей є не тільки стебла і листки, як у мохів, а й корені. Папороті наших лісів мають кореневища. На кореневищі утворюються додаткові корені й листки на довгих черешках.

У клітинах листків папоротей є хлорофіл; тому вони, як і всі зелені рослини, самі утворюють органічні речовини з неорга­нічних. Ці речовини використовуються для живлення рослини й відкладаються в запас у кореневищі. Кореневища деяких папоротей отруйні.

Якщо влітку підняти листок папороті, то на його нижньому боці можна побачити маленькі бурі горбики. У горбиках містяться купки дрібних мішечків, у яких достигають спори. Побачити мішечки із спорами можна тільки в мікроскоп.

Достиглі спори випадають, розносяться вітром і, потрапляю­чи в сприятливі умови, проростають, як і спори моху. Але з про­рослої спори папороті розвивається маленька зелена пластинка діаметром кілька міліметрів. Зелена пластинка — це заросток папороті, який живе до певного часу самостійно, прикріплюючись до грунту ризоїдами.

На нижньому боці заростка утворюються чоловічі гамети — сперматозоїди і жіночі гамети — яйцеклітини. Під заростком за­тримуються краплинки роси або дощової води. По воді сперма­тозоїди підпливають до яйцеклітин. Відбувається запліднення. Із зиготи розвивається зародок.

Зародок спочатку дістає поживні речовини від зеленого за­ростка. Він росте й поступово розвиває корінь, дуже коротке стебло з першим листком. З часом розвивається рослина, яку ми звичайно і називаємо папороттю.

Так само розмножуються хвощі й плауни. Як і папороті, вони мають стебла, листки і корені й розмножуються спорами. Часто всі ці рослини — папороті, хвощі й плауни — об’єднують під загальною назвою: папоротеподібні.

Хвощі — це багаторічні трав’янисті рослини з довгими роз­галуженими кореневищами, які зимують у грунті. На верхів­ках пагонів у хвощів є спороносні колоски, у яких достигають спори. Хвощі ростуть на полях, в лісах або біля водойм, як пра­вило, там, де вологий кислий грунт. На полях, де живуть хвощі, грунт потребує вапнування.

Плауни зустрічаються переважно в соснових лісах. У цих рослин довге повзуче стебло з великою кількістю гілок, покри­тих дрібними листками. Улітку в плаунів на прямостоячих пагонах розвиваються колоски, з яких висипаються дрібні жовті спори.

Папоротеподібні рослини, тобто папороті, плауни і, хвощі, походять від псилофітів — давніх вимерлих наземних рослин.

На болотах росте інший мох — сфагнум, який називають торфовим мохом.

Сфагнум — багаторічна рослина з дуже розгалуженим стеб­лом. Стебло й гілки покриті дрібними світло-зеленими листка­ми. Кожний листок складається з одного шару клітин двох різ­них типів. Відмінність між клітинами добре видно в мікроскоп.

Одні з цих клітин зелені, бо в їхній цитоплазмі є хлороплас­ти. Зелені клітини вузькі, вони з’єднані одна з одною своїми кінцями й утворюють суцільну сітку. У цих клітинах відбу­вається фотосинтез, вони також проводять з листків до стебла органічні речовини.

Інші, більші клітини містяться між зеленими клітинами. Вони прозорі, мертві, бо їхня цитоплазма руйнується, а збері­гаються тільки оболонки, у яких з’являються отвори.

Зовні стебла також покриті прозорими мертвими клітинами. Мертві клітини листків і стебел сфагнуму здатні вбирати воду й довго її утримувати, поступово віддаючи живим клітинам. Завдяки цьому рослина вбирає дуже багато води (в 20—25 разів більше від своєї маси).

Сфагнум може рости під покривом лісу серед зозулиного льону. Там, де оселився сфагнум, грунт заболочується. На занад­то вологому грунті дерева ростуть погано, стають пригніченими, в сфагнум, навпаки, розростається розкішним килимом і поступо­во заболочує ліс.

На відміну від зозулиного льону та інших зелених мохів, сфагнум не має ризоїдів, а вбирає воду мертвими прозорими клітинами листків і стебел.

Розмножується сфагнум спорами, так само як зозулин льон та інші мохи. На кінцях верхніх гілок у нього утворюються ма­ленькі коробочки, у яких достигають спори.

Стебла сфагнуму щороку наростають угору приблизно на 2—3 см. Водночас нижні частини стебел поступово відмирають. Відмерлі частини поступово розкладаються при малому доступі кисню й перетворюються у сфагновий торф. Поклади торфу мо­жуть бути дуже потужними.

Сфагнум може розростатися й на поверхні води. За участю сфагнуму на глибоких заростаючих водоймах утворюються тря­совини.

У шарах торфу зберігаються пеньки й корені дерев, листя й пилок рослин, які жили тисячоліття тому. Повністю вони не руйнуються, бо в торфовій товщі мало кисню; крім того, сфагнум виділяє речовини, що перешкоджають розвиткові бактерій.

Під час осушення і розробляння боліт у товщі торфу іноді знаходять старовинні човни, які непогано збереглися, рештки тварин, останки людей, що загинули в болоті.

Торфові болота займають у нашій країні понад 150 мільйонів гектарів — більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. На тор­фових болотах добувають торф, який широко використовується як паливо.

Торф застосовують також для удобрення полів і як сировину для промисловості. З торфу виробляють деревний спирт, карбо­лову кислоту, пластмаси, ізоляційні плити, смолу та багато інших цінних матеріалів.

У моховому покриві лісу, де нагромаджується й застоюється вода, оселяється мох зозулин льон. Укриваючи грунт су­цільним килимом, зозулин льон витісняє інші зелені мохи. Це може спричинити заболочування лісу.

Зозулин льон — багаторічна рослина, його коричнювато-зе­лені стебла іноді досягають висоти 30 см. Вони густо покриті вузькими зеленими листками. Коренів у зозулиного льону, як і в інших мохів, немає. На нижніх частинах стебел є ниткоподіб­ні вирости. Ці вирости у мохів, як і в водоростей, називають ризоїдами.

Наявністю стебла і листків зозулин льон і більшість інших мохів відрізняються від водоростей, грибів, лишайників і тим більше — від бактерій.

Живляться зелені мохи так само, як інші зелені рослини. З грунту ризоїди всмоктують воду і мінеральні речовини. Листки мохів, у клітинах яких міститься хлорофіл, вбирають з повітря вуглекислий газ. У хлоропластах відбувається фотосинтез.

Розмножуються мохи спорами. З пророслої спори утворюєть­ся тонка зелена нитка.

Нитка розгалужується, на ній з’являються бруньки, з яких потім виростають стебла з листками.

Чоловічі гамети — сперматозоїди — розвиваються на одних рослинах, а жіночі — яйцеклітини — на інших. Запліднення від­бувається тільки за допомогою води, по якій рухаються спер­матозоїди.

Після злиття гамет утворюється зигота. Із зиготи розвиває­ться коробочка на ніжці. У коробочці достигають спори. Спори розсіюються і проростають, утворюючи зелені нитки.

Лишайники займають особливе місце в рослинному світі. За зовнішнім виглядом і забарвленням вони різноманітні. Бувають лишайники кущисті, листуваті й накипні.

У темному ялиновому лісі із старих гілок до самої землі звисають кошлаті сиві бороди лишайника-бородача. У сухих соснових борах утворюється суцільний килим з гіллястих блідо-рожевих, сірих і білих лишайників. Вони тріщать під ногами в суху погоду. Це кущисті лишайники. Лишайники надають тундрі сірого одноманітного забарвлення. Особливо багато в тундрі ягелю, відомого під назвою «оленячий мох». «Оленячий мох» — також кущистий лишайник. На камінні оселяються накипні ли­шайники, схожі на коричнево-сірий накип. Дуже поширені листуваті лишайники у вигляді пластинок різного забарвлення. Вони розростаються на камінні й на корі дерев. З таких лишайни­ків особливо часто можна побачити на корі осик золотисто-жовту ксанторію настінну.

У жаркі дні лишайники так висихають, що здаються зовсім неживими і легко кришаться. Та як тільки пройде дощ, вони знов оживають.

Лишайники — дуже невибагливі рослини. Вони ростуть у не­родючих місцях. Їх можна побачити на голих скелях високо в горах, де не живуть інші рослини.

Ростуть лишайники дуже повільно. Наприклад, «оленячий мох» за рік виростає лише на 1—3 мм.

Лишайник має своєрідну будову. Тіло його — слань — скла­дається з двох організмів — гриба і водорості, що живуть як один організм. Тіло лишайника утворене переплетеними гриби и ми нитками, між якими містяться одноклітинні зелені або багато клітинні синьо-зелені водорості. На грибних нитках іноді з’являються присоски, які проникають усередину клітин водорос­ті. Лишайник живиться так: нитки гриба вбирають воду й розчинені в ній мінеральні речовини, а в клітинах зелених водоростей у процесі фотосинтезу утворюються органічні речовини. Отже, лишайник — це єдиний організм, що складається з гриба і водо рості, які живуть у симбіозі.

Лишайники вбирають вологу всією поверхнею тіла, в основ­ному вологу дощів, роси і туманів. Це дає їм змогу оселятися на голих, безплідних скелях, на поверхні скла, на дахах, у пус­тинях — скрізь, де є світло. Без світла фотосинтез у клітинах водорості не відбувається і лишайник гине.

Розмножуються лишайники в основному шматочками слані, а також особливими групами клітин, які утворюються в їхньому тілі у великій кількості. Тіло лишайника розривається під тис­ком їхньої зростаючої маси, і такі групи клітин розносяться вітром та дощовими струменями.

Значення лишайників у природі полягає головним чином у тому, що вони перші оселяються в безплідних місцях. Відми­раючи, вони утворюють перегній, на якому можуть оселятися інші рослини. Виділяючи особливі кислоти, лишайники повільно руйнують гірські породи.

Практичне значення лишайників досить велике. На півночі взимку вони є основним кормом для оленів. З певних видів лишайників виробляють фарбу й особливу речовину — лакмус — для хімічної промисловості.

В одній з легенд розповідається про те, що в безплідній пустині люди, виснажені голодом і важким переходом, поба­чили на землі величезну кількість сухих крупинок, схожих на манну крупу. Знесилені люди, наївшись цих крупинок, набра­лися сил і закінчили важкий шлях. Гадають, що крупинки, про які розказано в легенді,— це їстівний лишайник. Сірі грудоч­ки цієї рослини вітер перекочує пустинями Африки і Малої Азії.

У кінці літа достигають хліба. Легкий вітерець гойдає ве­лике, важке колосся пшениці, розгалужені волоті вівса, остисте колосся ячменю.

Та ось увагу привертають незвичайні рослини. Вони різко виділяються серед інших почорнілими колосками. Придивіться до них. Колоски схожі на обвуглені головешки. Вони покриті безліччю дуже дрібних чорних пилинок. Це спори гриба-паразита сажки.

Різні види сажки уражують овес, ячмінь, просо, кукурудзу, пшеницю та інші хлібні злаки. Найчастіше чорні достиглі спори ніжки під час збирання врожаю і молотьби потрапляють на здорові зернівки й зберігаються на них до сівби. Разом із зерном спори потрапляють у землю й проростають — з’являються нитки грибниці. Грибниця проникає в проростки зернових рослин і росте всередині стебла, живлячись його соками. На час цвітіння злаків і рибниця сажкового гриба досягає колоса. Тут вона дуже розрос­теться, утворює багато спор, руйнує зернівки і перетворює їх на Чорний пил. Щоб знищити спори сажки, зерно перед висіванням протруюють слабким розчином формаліну або іншими отруйними препаратами. Сажка вражає не тільки злаки, а й інші рослини.

Крім сажки, на квіткових рослинах оселяється багато інших і грибів-паразитів. Їхні грибниці живляться соками живих рослин.

Внаслідок цього знижується врожай сільськогосподарських рос­лин, псується їхня харчова якість.

Гриби-паразити живуть на картоплі, спричиняючи появу чорної гнилі на бульбах. Гриби уражають листя, молоді пагони і плоди аґрусу, утворюючи білий борошнистий наліт, який потім чорніє. Якщо на яблуках оселяються паразитичні гриби, яблука покриваються плямами, що лущаться, на них з’являються тріщи­ни (захворювання на паршу).

У культурних і дикорослих рослин багато хвороб спричи­няється грибами-паразитами. Зернові культури уражуються не тільки сажкою, а й ріжками. Цей гриб перетворює здорові зер­нівки на отруйні чорні ріжки.

Усі грибні хвороби поширюються дуже швидко, бо безліч дріб­них спор легко переноситься вітром, опадами й комахами з хворих рослин на здорові. Зараження рослин грибами-паразитами завдає великих збитків сільському господарству. У колгоспах і радгоспах нашої країни щороку проводять заходи, щоб запо­бігти захворюванням, і швидко ліквідовують осередки зараження рослин грибами-паразитами.

Великої шкоди лісовому господарству, садам і паркам завда­ють гриби-трутовики, які руйнують деревину дерев. Дерева заражаються спорами цих грибів через рани на корі. Рани з’являються внаслідок різних пошкоджень: ламання гілок, морозобоїн, сонячних опіків тощо. Спори грибів-трутовиків по­трапляють у рану і проростають, утворюючи грибницю. Грибни­ця проникає в деревину, руйнує її, робить трухлявою.

Через кілька років після зараження дерева грибницею гриба-трутовика на корі з’являються плодові тіла цього гриба. Вони мають форму копита і, як правило, бувають дуже тверді. Часто плодові тіла розміщуються на стовбурах дерев одно над одним у вигляді своєрідних «поличок». На нижньому боці плодового тіла в дрібних трубочках достигають спори. У більшості грибів-трутовиків плодові тіла багаторічні. Рік у рік вони збільшуються.

Уражені трутовиками дерева стають ламкими і через це легко піддаються бурелому; в їхніх стовбурах з’являються дупла. Тривалість життя дерева дуже скорочується. Коли грибниця гриби проникне в деревину, спинити її ріст уже неможливо. Заражені дерева гинуть.

Щоб запобігти зараженню грибами-трутовиками, треба оберігати дерева від ламання гілок і пошкоджень кори, а плодові тіла збивати й спалювати.

Крім шапкових, у природі бувають також інші гриби. До них належать і цвілі. Вони іноді такі малі, що розглянути їх удається тільки в мікроскоп.

Усі добре знають білу цвіль, або гриб мукор. Цей гриб часто з’являється на хлібі, овочах, на кінському гної у вигляді білого пухнастого нальоту, який через певний час стає чорним.

У мікроскоп добре видно, що грибниця мукора складається з тонких безбарвних ниток. Це лише одна дуже розросла клітина В великою кількістю ядер у цитоплазмі.

Розмножується мукор спорами. Деякі нитки грибниці підні­маються вгору й розширюються на кінцях. У цих розширеннях, що мають вигляд округлих чорних головок, утворюються спори. Після достигання спор головки розкриваються. Спори розносять­ся вітром. У сприятливих умовах вони проростають, утворюючи грибницю. Грибниця мукора, як і всіх грибів, не має хлорофілу. Мукор живиться готовими органічними речовинами.

На харчових продуктах і на грунті оселяються й інші цвілеві гриби. Один з них — пеніцил. Грибниця пеніцилу складає­ться з розгалужених ниток, поділених перегородками на окремі Клітини. Цим вона відрізняється від одноклітинної грибниці мукора. Спори пеніцилу містяться не в головках, як у мукора, а на кінцях деяких ниток грибниці в дрібних китичках. Цей гриб розводять спеціально, щоб виробляти з нього ліки — пеніцилін. Пеніцилін широко застосовують для пригнічення життєдіяльності багатьох хвороботворних бактерій, наприклад під час запалення легень, запалення середнього вуха, ангіни та інших захворювань.

Дріжджі — це мікроскопічно малі гриби, які здавна викорис­товує людина. Дріжджові клітини мають форму кульок. Вони живуть у живильному середовищі, багатому на цукор. Роз­множуються дріжджі брунькуванням. Спочатку на дорослій клі­тині з’являється невелика опуклість. Вона збільшується і пере­творюється в самостійну клітину, яка незабаром відокремлюється від материнської. Клітини дріжджів з бруньками схожі на розгалужені ланцюжки. У тісті дріжджі розкладають цукор на спирт і вуглекислий газ. Вивільнена при цьому енергія використовує­ться дріжджами для забезпечення їхньої життєдіяльності. Пухир­ці вуглекислого газу, які утворюються в тісті, роблять його легким і пористим.

Усі добре знають їстівні гриби: білий гриб з коричневою пап­кою і міцною білою ніжкою, підосичник (красноголовець), різноманітні сироїжки, рижики та багато інших.

Кожний шапковий гриб складається з грибниці й плодового тіла. Саме плодові тіла в щоденному житті ми й називаємо гри­бами. У більшості грибів, що мають їстівні плодові тіла (за винят­ком трюфелів, сморжів і зморшків плодове тіло утворене ніжкою і шапкою. Звідси й назва — шапкові гриби.

Якщо в тому місці, де знято гриб (тобто його плодове тіло), трохи розгребти грунт, можна побачити тонкі розгалужені білі нитки — грибницю. На ній ростуть плодові тіла; грибниця — головна частина кожного гриба. У мікроскоп видно, що нитки грибниці складаються з довгих клітин, розміщених в один ряд. Клітини грибниці переважно двоядерні і не мають пластид. А шапка і ніжка складаються з ниток грибниці, які щільно прилягають одна до одної. У ніжці всі нитки однакові, а в шапці вони утворюють два шари — верхній, покритий шкіркою, що забарвлена різними пігментами, і нижній. В одних грибів нижній шар пронизаний численними трубочками, як, наприклад, у бі­лого гриба, підберезника, маслюка. Це трубчасті гриби. Нижній шар плодових тіл інших грибів покривають численні пластинки (рижики, сироїжки, вовнянки). Це пластинчасті гриби.

Гриби розмножуються спорами, які достигають у трубочках або на пластинках шапки. Достиглі дрібні й легкі спори виси­паються, їх підхоплює й розносить вітер. Спори грибів розносять також комахи і слизні. Білки і зайці, які їдять гриби, теж роз­повсюджують спори. Вони не перетравлюються в органах трав­лення цих тварин і викидаються назовні разом з послідом.

У вологому, багатому на перегній грунті спори грибів пророс­тають. З них розвиваються нитки грибниці. Грибниця росте по­вільно. Нагромадивши запаси поживних речовин, грибниця ут­ворює плодові тіла.

Живляться шапкові гриби інакше, ніж зелені квіткові росли­ни і водорості. У клітинах грибів немає хлорофілу й органічні ре­човини з неорганічних не утворюються. Гриби живляться готови­ми органічними речовинами. Частину органічних речовин гриб­ниця вбирає разом з водою й мінеральними речовинами з волого­го, багатого на перегній лісового грунту, а частину дістає з коріння дерев, під якими ростуть гриби.

Відомо, що білі гриби зустрічаються поблизу берез, сосон, ялин і дубів, рижики — у соснових і ялинових лісах, підосич­ники — біля осик. Між коренями дерева і грибницею гриба уста­новлюється тісний зв’язок, корисний обом рослинам. Нитки гриб­ниці обплітають корінь і навіть проникають усередину його. Грибниця вбирає з грунту воду й розчинені мінеральні речовини, які надходять з неї в корені дерев. Отже, грибниця заміняє дере­вам кореневі волоски. А з коренів дерев грибниця дістає органічні речовини, потрібні їй для живлення й утворення плодових тіл. Таке корисне для обох організмів співжиття називають симбіозом.

У наших лісах багато їстівних грибів. Першими, з кінця квіт­ня до середини травня, з’являються зморшки і сморжі, потім печериці. У середині червня, коли колоситься жито, з’являються підберезники. Слідом за ними — маслюки, підосичники, сироїж­ки та ін. З другої половини літа аж до перших заморозків утворюють плодові тіла гриби всіх видів. Останніми, вже восени, з’являються опеньки. У посушливу погоду плодові тіла грибів починають рости тільки в кінці літа. Коли настає похолодання, ріст їх припиняється.

Збираючи гриби, треба вміти відрізняти отруйні гриби від їстівних. Особливо отруйні бліда поганка, мухомор, жовчний гриб, несправжні лисички й несправжні опеньки. Бліді по­ганки трохи схожі на печериці, але в блідої поганки нижній бік шапки зеленувато-білий, а в печериці — рожевий. Мухомор легко розпізнати за яскраво-червоною з білими плямами шапкою. Іноді зустрічаються сірі мухомори.

Жовчний гриб схожий на білий, але верхня частина його ніж­ки покрита візерунком у вигляді чорної або темно-сірої сітки, а м’якоть на зламі червоніє. Несправжні лисички схожі на лисички їстівні, але їхні шапки рівні, червонувато-оранжеві, а не світло-жовті, як у їстівних, і з надламаної шапки несправжньої лисички виділяється білий сік.

Збираючи опеньки, уважно оглядайте їхні ніжки. У їстівних опеньків на ніжці є кільце з плівки, а в несправжніх такої плівки немає, і пластинки під шапкою зеленуваті.

Щоб не отруїтися грибами, будьте уважні, коли їх збираєте. Якщо гриб схожий на отруйний, якщо ви сумніваєтесь, чи він їстівний, краще такий гриб не беріть. Дуже старі плодові тіла також можуть бути отруйні.

Зморшки, сморжі та деякі інші гриби перед вживанням треби двічі прокип’ятити, а воду після кожного кип’ятіння злити разом із злитою водою видаляються отруйні речовини цих грибів.

Особливо численні в морях і океанах бурі й червоні водорос­ті. Живими перешкодами називають моряки зарості велетен­ських бурих водоростей — своєрідні підводні ліси і луки. Такі водорості можуть затримати катер, сповільнити рух великого судна, перешкодити посадці гідролітака.

Тіло, або слань, водорості буває складно розчленоване. У на­ших далекосхідних морях і морях Північного Льодовитого океа­ну росте велика бура багатоклітинна водорість ламінарія. Її слань прикріплюється до каміння або підводних скель коре­неподібними виростами — ризоїдами. Від ризоїдів угору відхо­дить неширока циліндрична частина завдовжки до 50 см — стовбурець. На стовбурці розвивається розсічена або суцільна листковидна пластина завдовжки до 5,5 м.

У хроматофорах клітин ламінарії, крім зеленого пігменту хлорофілу, є оранжевий, жовтий і бурий пігменти, що зумов­люють її забарвлення, як і інших бурих водоростей. На світлі в процесі фотосинтезу клітини ламінарії утворюють органічні речовини, якими живиться водорість. Тому ламінарія живе тільки на порівняно невеликій глибині, куди проникає досить сонячного світла.

Масивні, іноді складно розчленовані слані інших бурих во­доростей тягнуться під водою на десятки метрів, нагадуючи велетенських змій. Ці водорості живуть уздовж тихоокеанських берегів Південної й Північної Америки. Ростуть вони також біля берегів Аргентини, біля західного берега Південної Африки, біля берегів Аляски, Алеутських, Командорських і Курильських ост­ровів.

Червоні водорості живуть, як правило, на більшій глибині. Забарвлення їх сприяє вбиранню тих сонячних променів, які проникають на глибину до 100 м.

Слань деяких великих морських водоростей буває розчлено­вана на ділянки, схожі на стебла й листки квіткових рослин. Але водорості не мають коренів, стебел, листків, квіток, плодів і насіння. Більшість морських бурих і червоних водоростей роз­множується спорами.

У хроматофорах клітин водоростей міститься хлорофіл. Зав­дяки хлорофілу відбувається фотосинтез. При цьому у воду виді­ляється кисень, а з води вбирається вуглекислий газ. У тілі водо­рості утворюються органічні речовини: цукор, крохмаль, жири білки.

Людина використовує морські водорості в хімічній промисло­вості. З них виробляють йод, калійні солі, целюлозу, спирт, оцтову кислоту тощо. Крім того, морські водорості використову­ють як корм худобі та як добриво.

З червоних водоростей добувають драглисту речовину агар-агар, що широко застосовується в кондитерській промисловості та для проведення лабораторних робіт пов’язаних з вирощуванням мікроорганізмів.

Народи приморських країн, наприклад Японії, з водоростей готують різноманітні страви. Особливо часто вживають у їжу ламінарію, або, як її ще називають, морську капусту.

Надмірне розмноження водоростей, наприклад у зрошуваль­них каналах або риборозвідних ставках, може завдати шкоди. Щоб запобігти цьому, періодично очищають канали й інші во­дойми від водоростей.