БіологіяБіологія – це цілі організми, мільйони молекул

Характеристика роду ластоногих. Ластоногі більшу частину життя проводять у морях і океанах. їх тіло пристосоване до тривалого плавання і пірнання. Між пальцями кінцівок роз­винута плавальна перетинка. Такі кінцівки називаються ластами, звідси і назва всього ряду. За будовою зубів ластоногі схожі на хижаків.

Тюлень гренландський. У наших північних морях водиться гренландський тюлень. Він живиться рибою та іншими морськими тваринами, здобуваючи їх у воді. Тюлень добре плаває і пірнає, довго залишаючись під водою. У нього обтічне тіло, вкрите корот­ким міцним остьовим волосом. Підшерстка у нього нема і вода легко проникає до шкіри. Від переохолодження у воді тюленя захищає товстий шар підшкірного жиру. Крім того, жир зменшує питому вагу тіла, полегшуючи плавання. Задні кінцівки тюленя ви­тягнуті назад і не згинаються. Тому по суші тюлень пересувається повільно.

На крижині самка тюленя народжує одне велике і зряче ди­тинча. Воно вкрите пухнастою білою шерстю, яка захищає його від холоду на повітрі і робить непомітним для ворогів.

Морський котик живе в далекосхідних морях. Його тіло вкрите густим хутром з щільним водонепроникним підшерстком. На початку літа котики виходять на береги островів для розмно­ження. Самка народжує одне маля, вкрите ніжним чорним волос­сям. Восени, коли малята підростуть і навчаться плавати, котики залишають острови до наступної весни. У морі вони плавають ста­дами, ловлячи рибу і морських тварин.

Характеристика ряду китоподібних. Китоподібні все життя про­водять у воді і ніколи не виходять на сушу. Їх обтічне тіло позбавлене волосяного покриву. Китоподібні не мають задніх кінці­вок плавають за допомогою горизонтально розташованого хвосто­вого плавника. Розрізняють зубатих і беззубих китоподібних.

Зубаті китоподібні. Хто хоч раз подорожував морем, безпереч­но, бачив дельфінів. Вони легко змагаються на швидкість з швид­кохідними кораблями і довго пливуть поряд. У Чорному, Балтій­ському, Північному морях, а також у водах далекосхідних морів живе дельфін-білобочка. Завдовжки він не більше 2,5 м. Його струнке тіло зверху чорне, живіт і боки білі. На витягнутих щеле­пах білобочки міститься понад 100 зубів. Всі вони однакової коніч­ної форми, ними дельфін тримає рибу, яку ковтає цілою. Маля народжується у воді, воно відразу ж може плавати. Мати годує малят у воді. Молоко дельфінів дуже густе і жирне.

Дельфіни відшукують рибу за допомогою ультразвуків. Як ле­тючі миші, дельфіни видають цокаючі звуки або переривистий свист високого тону. Про досконалість цього способу орієнтування у дельфінів свідчать дані численних дослідів. Наприклад, дельфіну щільно закривали очі і пускали плавати в басейн. Він безпомил­ково знаходив серед інших плаваючих предметів рибу і легко ло­вив її. Крім того, він легко пропливав між численними брусами, не торкаючись їх своїм тілом.

Звуковими сигналами дельфіни можуть обмінюватись один з одним, завдяки чому вони швидко збираються там, де котрийсь із них виявив зграю риби. Якщо з одним дельфіном трапляється якесь нещастя, то інші із зграї поспішають йому на допомогу, як тільки почують тривожні сигнали. Траплялось, що дельфіни врятовували потопаючих людей. Вони підпливали до знесиленого плавця і ви­штовхували його на поверхню води. Так само дельфіни робили і з своїми братами, що потрапили в біду.

У неволі дельфіни швидко приручаються. Вони підпливають до людини на поклик і беруть їжу з рук. У морських басейнах (океанаріумах) дельфіни привчаються вискакувати з води, пролітаючи в повітрі через обруч, смикати за шворку дзвіночок, просячи їсти. У дельфінів складна будова головного мозку; їх великі півкулі чималого розміру і вкриті численними звивинами.

До зубатих китоподібних належить і кашалот. Він досягає дов­жини 15-20 м і важить кілька десятків тонн. В пошуках головоногих молюсків кашалот може пірнати на глибину близько 1 км, більше години не піднімаючись на поверхню для дихання.

Беззубі китоподібні. Найбільша з усіх тварин — кит синій. Його тіло досягає довжини 33 м і ваги — 150 т. Це дорівнює вазі не менше 25 слонів. Великим народжується і маля: воно важить понад 2 т. Кит синій живиться дрібними водяними тваринами, го­ловним чином рачками. З верхньої щелепи синього кита звисають униз численні еластичні рогові пластинки з бахромчатими края­ми — «китовий вус». Набравши у величезну ротову порожнину води, кит проціджує її через китовий вус, а застряглих рачків ков­тає. За добу синій кит з’їдає 2-4 т їжі.

Морські їжаки. У тих самих морях, де водяться морські зірки, можна знайти і морських їжаків. Тіло морського їжака кулясте, вкрите суцільним панциром; на якому в усі боки стирчать довгі голки.

Ніжки морського їжака мають таку саму будову, як і у морської зірки. Розташовані вони п’ятьма широкими рядами, що проходять від верхнього боку їжака до нижнього.

Живляться морські їжаки водоростями, зшкрібаючи їх з каме­нів п’ятьма вапняковими зубами, що оточують ротовий отвір.

Морські лілії звичайно живуть на глибині в кілька сот метрів, їх тіло вкрите суцільним вапняковим панциром і за допомогою довгої стеблинки прикріплене до дна. Від тіла, наче пелюстки квіт­ки, піднімаються догори п’ять пар променів з бічними відгалужен­нями на кожному.

Шкіра на променях має численні війки, які женуть воду, а з нею і дрібних морських тварин до рота, що знаходиться між променями. Більшість морських лілій пересуватися не можуть, бо ніжки у них не розвинуті.

Голотурії, яких називають ще морськими огірками, мають м’яке витягнуте тіло, схоже формою на огірок. Скелетних пластиночок у голотурій дуже мало, а у далекосхідної голотурії — трепанга їх і зовсім немає. Навколо рота у голотурії віночком розміщені десять гілчастих щупалець. Розпустивши щупальця, голотурія чекає, поки на них не прилипнуть дрібні морські тварини. Потім вона по черзі втягує щупальця в рот і обсмоктує їх. Уздовж тіла голотурії про­ходить п’ять рядів ніжок з присосками.

Деяких голотурій, серед них і трепанга, людина вживає як їжу: в’ялених, сушених та консервованих. Ловлять трепангів на невели­кій глибині водолази-аквалангісти.

Спосіб життя і зовнішня будова. Як і всі голкошкірі, морські зірки живуть у морі. В Балтійському, Каспійському і Чорному мо­рях, де солоність води невелика, вони не можуть жити. Морські зірки повзають по дну недалеко від берега, а під час відпливу часто залишаються під камінням та водоростями.

Тіло червоної морської зірки формою дійсно нагадує п’ятипроменеву зірку. Воно складається з центрального диска і п’яти проме­нів, або рук, що відгалужуються від нього. Жива морська зірка цегляно-червоного, фіолетового або коричневого кольору, між кін­цями рук вона буває завбільшки 10-15 см. У морської зірки верх­ній бік темніший, опуклий, м’який. По всій поверхні її стирчать маленькі вапнякові голочки.  Нижній бік, спрямований до дна, світліший, уздовж кожного променя по ньому проходить жолобок. На нижньому боці всередині центрального диска е ротовий отвір. Крім Толочок, у шкірі нижнього боку зірки є вапнякові пластинки. Вони щільно прилягають одна до одної, а через це нижній бік тва­рини має досить тверду будову. Вапнякові пластинки та голочки становлять скелет зірки, який має головним чином захисне зна­чення.

Водно-судинна система і рух. У морської зірки, як і у інших гол­кошкірих, є водно-судинна система, якої немає у тварин інших типів. Водно-судинна система складається з трубчастих судин, на­повнюваних морською водою. Вода потрапляє в судини через вап­някову ситоподібну пластинку на верхньому боці зірки. У цій плас­тинці є численні дрібні отвори, проходячи через які вода фільтруєть­ся і по короткій трубочці попадає в кільцевий канал у центральному диску. Від кільцевого каналу в кожний промінь ідуть променеві канали.

Уздовж борозенок на нижньому боці променів розміщені числен­ні ніжки. Кожна ніжка має присосок на кінці та мускулисті стінки. Всередині неї проходить канал, сполучений з променевим каналом.

Від тиску води, яка потрапляє по каналах всередину ніжок, вони вирівнюються та витягаються, прикріплюючись присосками до різ­них підводних предметів. За допомогою присосків зірка міцно три­мається на гладких стрімких скелях, на каменях, а в акваріумах — на склі. При стискуванні мускулатури в стінках ніжок вода ви­штовхується назад у канали, ніжки коротшають, але присоски за­лишаються прикріпленими. Тоді тіло зірки підтягується і дуже поволі переміщається з місця на місце.

Живлення. Рот морської зірки веде в короткий стравохід, який відкривається в мішковидний шлунок всередині центрального диска.

Від шлунка в кожний промінь ведуть по два печінкові вирости. Травний сік, який виробляється в них, потрапляє в шлунок, де й від­бувається травлення. Неперетравлені рештки їжі через коротку кишку й задньопрохідний отвір на верхньому боці центрального диска викидаються назовні.

Морські зірки — хижаки, головна їжа їх — молюски. Дрібних молюсків зірки ковтають цілком. Коли здобич така велика, що зірка не може проковтнути її, то вона вивертає свій шлунок через ротовий отвір назовні й оповиває стінками шлунка здобич. Травлення від­бувається тоді вже поза тілом зірки.

Морські зірки дуже ненажерливі й можуть завдавати істотної шкоди промисловим молюскам, наприклад мідіям та устрицям, у місцях їх масового оселення.

Кровообіг. У морської зірки є кровоносна система, що скла­дається з двох кільцевих судин у центральному диску та судин у променях. По кровоносних судинах поживні речовини від стінок шлунка розносяться по всьому тілу зірки. Кров її безбарвна.

Дихання. Морська зірка дихає розчиненим у воді киснем, який просочується в її організм через шкіру і по водно-судинній системі.

Нервова система. Навколо стравоходу розташоване нервове кільце, від якого ведуть нерви до променів. Зірка може розрізняти світло і темноту: на кінчиках її променів розміщені світлочутливі очки. Від яскравого світла зірка ховається в тінь. Органами дотику зірки є ноги. У морської зірки розвинуте чуття нюху, завдяки якому вона розшукує здобич.

Розмноження. Самці морських зірок зовні не відрізняються від самок. Органи розмноження лежать у променях. Яйця та спермато­зоїди кладуться у воду де й відбувається запліднення. Після роз­витку яйця утворюється вкрита війками личинка.

Зовні личинка не схожа на зірку і має двобічну симетрію тіла. Це вказує на походження морських зірок від двобічносиметричних тварин. Якийсь час личинка плаває в товщі води, а потім опускаєть­ся на дно і перетворюється в маленьку морську зірку.

Регенерація у морських зірок розвинута в дуже великій мірі. Навіть з одного відокремленого променя знову може вирости мор­ська зірка.

Спосіб життя. Зовнішній вигляд і рух. В Японському морі, що омиває береги Далекого Сходу, влітку часто можна бачити далеко­східного кальмара. Це чудовий плавець, ненажерливий хижак, який полює переважно на оселедців.

Зовнішньої черепашки у кальмара немає. Здатність його до швидкого плавання привела до різкого зменшення черепашки: від неї залишилася тільки тонка пластиночка під шкірою спини. Тіло кальмара складається з тулуба і голови з десятьма мускулистими щупальцями. Щупальця, розміщені на голові, відповідають нозі інших молюсків, і через це кальмара залічують до класу голово­ногих.

Як і у всіх молюсків, тулуб кальмара вкритий мантією. На спинному боці мантія зростається з тулубом, а з черевного боку залишається простір — мантійна порожнина. У передній частині, біля голови, мантійна порожнина сполучається з зовнішнім сере­довищем через широку щілину. З неї назовні виступає кінець шкір­ної трубки — лійки, яка відіграє важливу роль у пересуванні кальмара.

Основна, розширена частина лійки лежить у мантійній порож­нині. Під час руху кальмар через щілину наповнює мантійну порожнину водою, потім краї щілини закриваються. В результаті стискання, сильних м’язів, розміщених у мантії, вода з мантійної порожнини через лійку викидається назовні і кальмар дістає реактивний рух заднім кінцем уперед. Заповнення мантійної по­рожнини водою та її викидання через лійку раз у раз повто­рюється; кальмар може розвивати при цьому швидкість близько 40 км на годину.

До швидкого руху пристосоване все тіло кальмара. Воно за­гострене ззаду і нагадує торпеду. Цю схожість посилюють два три­кутні плавці. Вони розміщені горизонтально по боках тіла і вико­нують роль рулів глибини.

Щупальця у кальмара розміщені кружалом на голові. В центрі кружала лежить широкий рот з висовуваними з нього двома дуже міцними щелепами з рогоподібної органічної речовини. На щупаль­цях у два ряди розміщені круглясті присоски, якими кальмар три­має свою здобич. Два щупальця довші, ловильні: ними кальмар хапає рибу, а вдержує її іншими щупальцями.

По боках голови у кальмара знаходяться великі очі, що допо­магають йому розшукувати здобич.

Черевний бік тіла кальмара світліший за спинний. Кальмар може міняти забарвлення шкіри. У звичайному стані шкіра бліда, з металевим відтінком. У спійманих кальмарів вона стає темнішою, бурішою, а внаслідок подразнення, коли доторкнутися до неї, стає червонувато-коричневою. Мертві кальмари світлішають. У природі кальмар міняє колір залежно від кольору дна і води, де він плаває. Можливість міняти своє забарвлення корисна кальмарові, вона дає йому змогу лишатися непомітним на різному фоні.

В тулубі кальмара є спеціальний орган — чорнильний мішок, отвір якого відкривається в мантійну порожнину. Рідина, викинута з чорнильного мішка назовні, утворює навколо кальмара димо­ву завісу, прикрившись якою молюск рятується від ворогів. Ця рідина використовується для виготовлення коричневої фарби — сепії.

Внутрішня будова кальмара схожа на внутрішню будову вже відомих молюсків, але його нервова система має складнішу будову. В голові кальмара, над глоткою, в окремій твердій оболонці знахо­диться велике скупчення нервових вузлів. Крім того, нервові вузли є в органах, які найактивніше працюють: у мантії, у лійці і біля основи щупалець.

Практичне значення. Кальмари завдають певної шкоди, поїдаючи рибу. Женучись за косяками риб, кальмари можуть проплива­ти тисячі кілометрів.

Користь кальмарів набагато більша, ніж заподіювана ними шкода. Кальмар цінується за смачне і дуже поживне м’ясо. Вжи­вають його вареним, смаженим або в’яленим, роблять з нього кон­серви.

Ловлять кальмарів сітями і на вудочку, надіваючи для принади спеціальні блешні з багатьма гачками.

Інші головоногі молюски. Крім кальмарів, до головоногих молюсків належать каракатиці і восьминоги (спрути). Всі вони живуть у морі. На відміну від кальмара восьминіг має вісім щупалець з присосками. Довжина деяких восьминогів майже 1,5 м.

Восьминіг — нічна тварина: вдень він ховається в захисток, уночі вилазить на полювання. Пересувається восьминіг переважно по дну, підтягуючись на щупальцях. Основна їжа восьминогів — краби, молюски і риби.

М’яке варене м’ясо восьминогів людина вживає як їжу.

У морі живуть різноманітні кільчасті черви, Деякі з них зари­ваються в грунт, інші повзають по дну.

Розгляньмо докладніше одного з таких повзаючих червів — не­реїду. Тіло нереїди поділене на членики, на передньому кінці зна­ходиться голова з кількома щупальцями та двома парами очей. На голові — рот з щелепами. На бічних частинах члеників тіла нереїди є плоскі вирости у вигляді лопатей. На лопатях пучками стирчать численні довгі щетинки, через що весь клас дістав назву багатощетинкових.

Нереїда, як і дощовий черв’як, дихає всією поверхнею тіла, але у багатьох інших морських кільчастих червів на лопатях розміщені органи водного дихання — зябра. Всередині зябер багато капіляр­них кровоносних судин. Тут відбувається збагачення крові киснем з розчиненого у воді повітря і виділення у воду вуглекислого газу. Швидко перебираючи лопатями, нереїда пересувається по дну. При цьому вона спирається в дно пучками щетинок. Живиться нереїда водоростями та дрібними тваринами, хапаючи їх гострими ще­лепами.

Нереїдами та іншими кільчастими червами живиться багато морських риб. У Каспійському морі, де раніше нереїди не води­лися, доводилося поповнювати запаси їжі для великих риб. Близько 30 років тому велику кількість нереїд з Азовського моря перевезли в Каспійське і там випустили. Нереїди прижилися на новому місці, розмножилися в масі і стали основним кормом для найцінніших промислових риб — осетра, білуги, севрюги.

Губки — водяні, переважно морські тварини. їх тіло складається з двох шарів клітин. Губки зовсім нерухомі і не здатні відчувати подразнення. Відомо близько 5000 видів цього типу тварин.

Будова губки бодяги. Літом в озерах та річках недалеко від берега можна побачити на каменях і на гілках дерев, що попадали у воду, бурі або зеленкуваті нарости. Коли їх вийняти з води, вони починають різко й неприємно пахнути.

Придивившись уважніше, можна побачити, що вся поверхня такого наросту, наче поколота гострими шпильками, має численні малесенькі отвори. На дотик нарост слизький, а коли відірвати від нього кусочок і потерти між пальцями, то відчувається, що всере­дині є малесенькі тверді частинки. Нарост міцно зростається з гіл­кою або каменем і не має певної форми. Важко повірити, що це своєрідна тварина — прісноводна губка бодяга.

Молода губка має вигляд маленького, відкритого зверху мішеч­ка з порожниною всередині. У неї є підошва, якою губка приростає до різних підводних предметів, бічні стінки й отвір угорі — устя.

Тіло складається з великої кількості клітин, розміщених двома шарами. У зовнішньому шарі клітини сплющені, вони змикаються між собою і немов оповивають тіло губки. В деяких клітинах цього шару є отвори — пори, що ведуть всередину тіла. Внутрішній шар клітин у великій мірі відрізняється від зовнішнього. Кожна його клітина має джгутик, обернений у внутрішню порожнину губки. Рух джгутиків створює невпинний струмінь води, яка просочується в по­рожнину крізь маленькі пори в клітинах її бічних стінок і виводить­ся назовні через устя. Разом з водою всередину губки потрапляє їжа — бактерії та інші мікроскопічні організми. Джгутикові клі­тини захоплюють їх і перетравлюють.

Губка має скелет, який складається з великої кількості найдрібніших твердих тілець у формі голочок, якірців, багатокутних зірочок. До складу скелета входять мінеральні солі і рогоподібна органічна речовина. Саме ці голочки колють шкіру, коли губку роз­тирають між пальцями.

В міру росту будова губки ускладнюється. На її бічних стінках утворюються випнутості, на кінцях яких виникають нові устя. До­росла губка зовні зовсім не схожа на молоду: вона має вигляд дір­частої пористої маси з численними отворами — устями й порами.

Практичне значення губок. У прісних водоймах живе всього кілька десятків видів губок, зате вони дуже численні в морях Особливо широко відома грецька губка, яка не має вапнякового ске­лета і живе на невеликій глибині в Середземному та Червоному морях. Виловлені губки довго переминають і змивають зру­йновані клітини. В результаті залишається еластична маса рогопо­дібної речовини — туалетна губка. Прісноводна бодяга, висушена і стерта на порошок, застосовується в медицині для лікування ревматизму — цим порошком розтирають болючі місця.

Досить близький до циклантових, але суцвіття в типових форм панданоцвітих на кінцях дуже галузяться; при основі суцвіть у тропічних форм є по кілька покривних листків; звичайно яскраво забарвлених, у позатропічних 1-2 листки, які не мають яскравого забарвлення. Редукова­ні панданоцвіті з анемофільними квітками виникли, очевидно, від якихось первісних лілієцвітих або близьких до них форм. Від панданових могли виникнути ще більш редуковані позатропічні їжачоголівкові і рогозові.

Родина панданові. Деревовидні рослини з прямим, часто вилчасто розгалуженим стеблом або ліани. Корені нерідко утворюються високо над землею у вигляді ходуль. Листки прості, лінійні, часом дуже довгі, до 3-4м, по краях часто шипуваті, зібрані звичайно на верхівках пагонів пучками. Квітки одностатеві, у початках або кулястих суцвіттях. Тичинок і маточок звичайно багато. Плоди — ягоди або кістян­ки, у багатьох зростаються в супліддя, які часом їстівні. Виключно тропічна родина, що об’єднує 3 роди і близько 850 видів. Найбіль­шим є рід Pandanus, окремі види якого ростуть уздовж морських і річко­вих узбереж, утворюючи зарості. Листки багатьох видів панданів містять волокно, яке використовують на батьківщині на плетиво. Як оригінальні тропічні рослини, з характерними додатковими коренями у вигляді ходуль, панданові часто розводять в оранжереях.

Родина їжачоголівкові. Багаторічні тра­в’янисті болотяні або водяні рослини з повзучими кореневищами і прости­ми або галузястими стеблами. Листки вузькі, лінійні, розміщені дворядно. Квітки в кулястих головках, різностатеві, нижні головки з тичинкових кві­ток, верхні — з маточкових; оцвітина три-, шестичленна, плівчаста, тичинок 3-6 на довгих нитках; маточка одна, зав’язь майже сидяча, одногнізда з коротким стовпчиком і косою довгастою приймочкою; плоди — кістянки або горішки з товстим губчастим міжоплоднем (мезокарпієм); поширюються водою (гідрохорія) або рідше вітром (анемохорія). Невелика позатропічна родина з одним родом їжача голівка, що об’єднує близько 20 видів. Найчас­тіше зустрічаються такі види: їжача голівка проста – стебло в суцвітті не розгалужене; ї. г. розгалужена — стебло в суц­вітті розгалужене; ї. г. мала — стебло звичайно плаваюче, рідше прямостояче. Практичне значення родини незначне.

Родина рогозові. Трав’янисті багаторічники з товстими повзучими кореневищами і нерозгалуженими стеблами. Листки дворядно розміщені, лінійні. Квітки одностатеві, зібрані в щільні цилінд­ричні суцвіття (початки), у верхній частині яких містяться тичинкові, у нижній — маточкові квітки; при основі кожної частини суцвіть є 1-2 вели­ких покривних листки, які рано відпадають. Оцвітини немає; замість неї виникли волосовидні утвори. Тичинок 3, рідко більше або менше. Маточка одна, на довгій ніжці (гінофорі); зав’язь одногнізда, з одним насінним за­чатком. Плід — горішок, з довгим стовпчиком, що, не опадає. Запилюються вітром (анемофілія); плоди завдяки волоскам також поширюються віт­ром (анемохорія).

Невелика родина з одним родом рогіз, що налічує близько 12 видів, поширених майже у всій північній півкулі. Ростуть у заплавинах на берегах річок, болотах, у ставках, старицях і озерах, часто утворюючи великі суцільні зарості. З п’яти відомих у флорі України видів найбільше поширений рогіз широколистий з листками 1-2 см завшир­шки і суцвіттями, частини якого не відокремлені проміжком його осі. Менше поширений рогіз вузьколистий з листками 0,5-1 см завширшки і суцвіттям, частини якого відокремлені голим проміжком його осі. Обидва види використовують на вироблення паперу, картону, на плетіння кошиків та іншої тари; волоски при плодах є набивним й па­кувальним матеріалом, кореневища містять до 40% крохмалю.

Найхарактернішою рисою цього порядку є наявність при основі су­цвіть великого покривного листка, або чохла, часто яскраво забарвленого; квітки дрібні, більш або менш редуковані, але ентомофільні, щільно сидять на суцвітті — початку, двостатеві або одностатеві, розміщені звичайно на різ­них рівнях, тичинкові — у верхній частині, а маточкові — в нижній.

Філогенетично ароїдні споріднюють з тропічними циклантовими або близькими до них формами. Ряскові виводять від ароїдних і розглядають як надзвичайно спрощену родину.

Родина ароїдні. Багаторічні трав’янисті рослини, наземні або переважно епіфіти і ліани. Різноманітні листки, цілісні або дуже розсічені, частіше на довгих черешках, при основі розширених у великі піхви. Будова квіток дуже різноманітна, одностатеві, інколи двостатеві, непоказні, дрібні, численні, зібрані в товстий м’ясистий початок з великим, здебільшого яскраво забарвленим покривалом при основі, що функціонально відіграє роль віночка. Редукована оцвітина або шестичлен­на. Кількість тичинок варіює від 1 до 6. Маточка утворена з трьох плодолистиків, рідше з одного, з одно-, тригніздою зав’яззю. Плід — ягода, насіння з ендоспермом; розповсюджується час­тіше птахами (орнітохорія).

Ароїдні є переважно рослинами тропіків і субтропіків; їх налічують близько 2000 видів.  Бага­то ароїдних містять сапоніни, алкалоїди, нітроглікозиди і є отруйними. Окремі види (аїр, арум і ін.) є лікарськими і ефіроолійними. Товсті м’ясис­ті кореневища і бульбокорені деяких ароїдних містять багато крохмалю і придатні для споживання варені або сушені. Так, у тропіках і субтропіках (особливо в східній півкулі) широко культивують як харчову рослину таро, бульби якого досягають ваги 3—4 кг. Як декоративні оранжерейні і кімнатні рослини в нас часто культивують монстеру, види роду філодендрон, окремі види калли, антуріума, каладіумa і ін., часто з строкатими яскраво забарвленими листками і красивими суцвіттями. Особливо популярною є монстера, яку часто неправильно називають філодендроном, що походить з Центральної Америки. У неї великі бли­скучі зелені і красиво розрізані листки, довгі повітряні корені. Дуже невибаглива кімнатна культура.

У нашій флорі родина ароїдних представлена такими цікавими росли­нами.

Аїр тростинний, або татарське зілля, з товстим повзучим кореневищем, мечовидними листками до 1 м завдовжки і бічним зеленим початком. Квітки двостатеві, з шестичленною зеленува­тою оцвітиною. Росте на заболочених луках, болотах, по берегах озер, ут­ворюючи часом значні зарості. Кореневища містять ефірні олії, глікозид акорин, алкалоїд калямин, крохмаль і ін. Препарати, виготовлені з вису­шених кореневищ, використовуються в медицині і парфумерії.

Образки болотяні з серцевидними прикореневими лист­ками і великим, майже плоским покривалом, зсередини білим, зовні зеле­ним; квітки двостатеві, без оцвітини. Рослина отруйна, особливо ягоди. Росте на болотистих луках, у заболочених лісах і по берегах водойм у пів­нічних районах.

Арум плямистий має бульбовидно потовщена ко­рені, списовидні або стріловидні листки, одностатеві квітки, запилюється мухами. Росте у тінистих і вологих лісах, наприклад, у західних районах України. Свіжі рослини отруйні, при варінні і сушінні отруйність зникає.

Родина ряскові. Водяні плаваючі або занурені дуже дрібні редуковані рослини. Усе їх тіло має вигляд зеленої пластинки або лусочки, яка має не листкове, а стеблове походження. Корінці нитковидні або їх зовсім немає. Квітки і суцвіття також дуже редуковані. Ряски досить рідко цвітуть, розмножуються переважно вегетативно (за допомо­гою бічних пагонів, які виникають у невеликих заглибинах пластинки, так званих кишеньках). Квітки різностатеві, містяться в кишеньках по 2-3. Оточені при основі спільним плівчастим чохлом (покривалом). Маточкові квітки мають одну маточку з одногніздою зав’яззю, тичинкові – з однією тичинкою. Плід нерозкривний, з 1-6 насінинами.

Ряскові – невелика родина, що об’єднує 3 роди і близько 25 видів, поширених у прісних водоймах обох півкуль.

Ряскові мають певну цінність як корм для водоплавних птахів, риб і свиней. У висушеному вигляді вони містять до 2-4 % протеїну. З трьох видів ряски, які є у флорі України, найбільше поширена в стоячих водоймах ряска мала з округло-яйцевидними плоскими лусочками, що плавають на поверхні води.

За типом будови квітки (шестичленна оцвітина в два тричлені кола, здебільшого 6 тичинок, верхня дво-тригнізда зав’язь і ін..) пальмоцвіті дещо схожі на ліліє цвіті, припускають навіть можливість виникнення їх від деревовидних предків лілійних. Але при основі суцвіть у пальмоцвітих є один або (частіше) кілька великих покривних листків у вигляді чохлів, чого немає в лілієцвітих. Проте близькі філогенетичні зв’язки між цими дво­ма порядками можна вважати ймовірними. Можливо, що й пальмоцвіті і ліліецвіті виникли від якихось спільних предків однодольних. До порядку відносять дві родини: пальмові і циклантові; обидві родини є тропічними.

Родина пальмові. Дерева, здебільшого з колонозидним нерозгалуженим стовбуром, часом досить високим (до 60 м), рідше кущі або ліани (останні з досить довгими — до 100—300 м — і тонкими (2—3 см) деревовидними стеблами). У багатьох пальм стовбур покри­тий волокнами або рубцями, що утворилися з відмерлих листяних піхов або черешків. Листки звичайно великі, зібрані на верхівці стовбура, пір­часті або віяловидні, на довгих (до 1—5 м), часто покритих шипами, череш­ках, розширених при основі в піхву, що більш або менш охоплює стебло; пластинки пірчастих листків в окремих видів досягають 20 м у довжину, а віяловидних — до 3—5 м у діаметрі. Квітки звичайно одностатеві, рідше двостатеві, зібрані у великі (до 3-4 або навіть до 12 м завдовжки) суцвіт­тя у вигляді волотей або розгалужених початків з покривними листками; оцвітина складена з двох тричленних кіл, жовта, біла або зеленувата; ти­чинок 6 або_більше, рідше їх 3; зав’язь верхня, одно-тригнізда, з вільних або (частіше) зрослих плодолистків; плід — суха або м’ясиста кістянка, рідше ягодоподібний; насіння з великим, часом досить твердим ендоспер­мом.

Пальм відомо 240 родів і близько 1700 видів, поширених в областях з тропічним і субтропічним кліматом обох півкуль. Найбільша видова різноманітність пальм сконцентрована нині на островах Малайського архіпелагу (Індонезія) і в тропічній частині басейну Амазонки (Бразілія). Ці області характеризуються тропічним кліматом, з великою кількістю (до 2000 мм і більше) опадів, високою тем­пературою і дуже малим коливанням її протягом року. Тут пальми утво­рюють часом цілі ліси, але здебільшого вони ростуть поодиноко серед ін­ших деревних порід. В областях з теплим і жарким посушливим кліматом пальми добре ростуть, коли близько до поверхні підходять грунтові води (в оазисах пустинь Африки і Аравійського півострова, по берегах морів, океанів, рік і озер). Окремі види пальм ростуть високо в горах (у тропіках). У Південній Європі в дикому стані є тільки один вид хамеропс низь­кий. Це найбільш північне місцезнаходження пальм у природі. У Східній Азії найдалі на північ (до о. Хонсю в Японії) дохо­дить трахікарпус високий.

Філогенетичне положення пальм у системі однодольних не зовсім з’я­соване. За типом квіток пальми найбільше наближаються до лілійних, від деревовидних форм яких вони, можливо, й виникли.

Практичне значення пальм у тропічних країнах Африки, Азії, Пів­денної Америки, Австралії і Океанії досить велике: тут вони є найкорис­нішими рослинами (окремі види дають плоди, якими харчуються мільйо­ни людей, а також олію, справжнє саго й інші продукти харчування). З стовбурів і молодих суцвіть багатьох видів добувають цукристу рідину, що йде на виготовлення вина і цукру. Деревину багатьох пальм широко використовують у будівництві. Листки містять міцне волокно, яке йде на виготовлення кошиків, канатів і вірьовок; ним набивають матраци, роблять щітки, циновки й ін. Великі листки пальм використовують для покрівлі. Крім того, майже всі пальми є чудовими декоративними рослинами і часто культивуються з цією метою в тропічних і субтропічних країнах.

Культурами світового значення є такі види пальм.

Кокосова пальма — стародавня культурна рослина народів тропічних областей, яку за виняткову корисність для лю­дини називають «королевою» пальм. У дикому стані невідома. Найбільші плантації її є на Філіппінських островах, в Індонезії, на о. Шрі Ланка, в Індії, на островах Океанії і в Африці. На 1 га вирощують 100 дерев, кож­не дерево дає до 60 плодів щороку. Плоди — кістянки, але їх називають звичайно горіхами. Вага одного горіха — до 8 кг. Твердий ендосперм насінини називається копрою. Вона містить до 60—65% жирної олії з при­ємним запахом і є важливим предметом експорту. її вживають в їжу і ви­користовують для технічних цілей. Стовбури дерев використовують як будівельний матеріал, для виготовлення човнів, листя йде на покрівлю, ви­готовлення вірьовок, матів, віників, щіток і ін. Із соку, який добувають при зрізуванні молодих суцвіть, приготовляють вино, добувають цукор.

Фінікова пальма — стародавня культура народів Північної Африки і Азії. З дуже давніх часів її розводять в оази­сах АРЄ, Дунісу, Алжиру, Аравійського півострова та ін. Красива дво­домна пальма з великими пірчастими листками. Під шатром із крон фіні­кових пальм вирощують в оазисах цитрусові, мигдаль, виноград, овочеві і баштанні культури. Смачні і солодкі плоди (фініки — однонасінні ягоди) містять у в’яленому вигляді до 70% цукру та до 2,5% жиру і є важливим продуктом харчування багатьох мільйонів жителів Землі.

Олійна пальма — красиве дерево з великими пірчас­тими листками, родом із західної частини Екваторіальної Африки, де ши­роко культивується як олійна рослина. Олію виробляють з плодів-кістянок. Оранжево-жовтий мезокарп (м’якоть) містить від 25 до 70% жирної олії, в якій багато пальмітинової кислоти. Ця олія непридатна для їжі; її вико­ристовують для технічних цілей. Насіння містить смачну харчову олію і має до 25% поживного протеїну.

Про походження злаків є різні погляди. Найчастіше їх виводять від лілієцвітих через тропічний порядок, в якого зародок також прилягає до ендосперму збоку. Отже, злаки розглядають як редуковану групу лілієцвітих внаслідок переходу до анемофілії. Про спо­рідненість злаків з лілієцвітими свідчить також один із сучасних тропічних багаторічних злаків з роду стрептохета, який дико росте в лісах Південної Америки. Квітка цього злака дуже близька за своєю струк­турою до квітки лілієцвітих. Так, у нього є 3 лодикули, 3 квіткових луски, 6 тичинок у два кола і гінецей, складений з трьох зрослих плодолистків. Припускають, що від цього типу злаків могли виникнути, з одного боку, бамбукові з їх численними тичинками, з другого — інші злаки з їх редуко­ваними квітками. Є й інші точки зору щодо походження злаків. Так, одні систематики виводять злаки від пальмоцвітих через бамбукові, інші — від тропічних рестонієвих або від ситникових.

Родина злаки. Трав’янисті рослини» рідше деревовидні (бамбуки), з допоміжним корінням мичкуватим і з ко­реневищами. Стебла прості, рідше розгалужені, тонкі, циліндричні, з вуз­лами і порожнистими (в більшості злаків) меживузлями. Листки чергові, розміщені дворядно, з лінійною (рідше ланцетною) пластинкою і довгою піхвою, що охоплює стебло; язичок знаходиться на межі між піхвою і пластинкою має вигляд плівчастого виросту або війочок; форма і величина його має істотне значення для систематики злаків, але морфологічна його природа і функції ще не зовсім з’ясовані. Суцвіття в злаків верхівкове, інколи пазушне, складене з колосків, що зібрані у складний колос, волоть, султан, китицю або початок. При основі кожного колоска є луски, які називаються колосковими. їх звичайно 2 — нижня і верхня, рідше З-4 або 1. Колоски в складному колосі сидять у виїмках колосового стрижня і складаються з 1 — 2—3—5 і більше (до 20) квіток. При основі кожної квітки є звичайно 2 квіткові луски — нижня і верхня; остання часом слабко розвинута. Оцвітина редукована і складається з двох дрібних навколоквіткових плівчастих лусок, що називаються лодикулами; під час цвітіння вони бубнявіють і сприяють розкриванню квіткових лусок. Квітки двостатеві, але бувають і одностатеві, тичинок частіше 3, рідше 2-6 або багато, пиляки кріпляться до ниток спинкою; маточка складається з двох-трьох зрослих плодолистків; зав’язь верхня, одно-гнізда, сидяча або на короткій ніжці; приймочка дволопатева, рідше одно-, трилопатева, периста; плід — однонасінна зернівка суха, в якої насінина зростається з оболонкою плода, рідше плід ягодоподібний.

Зернівка при достиганні в багатьох дикорослих злаків і в деяких куль­турних (окремі плівчасті сорти ячменю, вівса, проса й ін.) зростається з квітковими лусками, що сприяє кращому їх природному поширенню. При­стосуванням до поширення зернівок вітром у більшості дикорослих зла­ків є також утворення різних остюків, щетинок, волосків, лусочок і ін. Голозерність і неосипуваність зернівок культурних злаків є наслідком ві­кового добору. Майже вся внутрішня частина зернівки зайнята крохма­листим ендоспермом (до 75% її ваги). Ендосперм оточений алейроновим ша­ром з товстостінних клітин, наповнених так званими алейроновими зернами, багатими на білки, жири, частково на вітаміни. При основі зернівки (збоку) міститься зародок, складений з брунечки, зародкового корінця, щитка і епібласта. Щиток при проростанні зернівки сприяє висисанню поживних речовин з ендосперму. Епібласт часто розглядають як рудимент другої сі­м’ядолі, властивої дводольним. Перший листок, що виходить назовні при проростанні насінини злаків, трубчасто згорнутий, твердий, тонко загост­рений. Він сприяє проходженню брунечки через шари грунту. Має назву пір’їнка, або колеоптиле.

Родина злаки охоплює близько 700 родів і близько 10000 видів, поширених майже на всій зем­ній кулі, але особливо ве­лика видова концентрація злаків спостерігається в тропіках. У позатропічних областях злаки займають (або нещодавно займали) величезні відкриті просто­ри суші і створюють панів­ні формації в степах Євра­зії, саванах Африки і Ав­стралії, пампасах Півден­ної Америки, у преріях Північної Америки тощо. Досить помітну і часом па­нівну роль відіграють зла­ки також в травостої зап­лавних, суходільних і гір­ських луків, як ефемери напівпустинь і пустинь і ін. З екологічного боку біль­шість дикорослих злаків належить до ксерофітів, але серед них є чимало мезофі­тів і навіть гідрофітів; більшість культурних зла­ків є мезофітами або мезоксерофітами.

За типом кущіння злаки поділяють звичайно на 3 групи: кореневищні, нещільнокущові і щільнокущові. У кореневищних злаків (наприклад, у пирію повзучого, очерету, куничника, чаполочі й ін.) є пагони підземні (кореневища) і надземні; останні відходять з вузлів кореневища вертика­льно. Кореневище міститься в грунті на різних глибинах. У нещільнокущових злаків вузол кущіння розміщений близько під поверхнею грунту. Прикладом нещільнокущових злаків є наші культурні злаки: жито, овес,, ячмінь, пшениця, а також тимофіївка, єжа збірна, райграс і ін. У щільнокущових злаків вузли кущіння тісно зближені і містяться, як правило, над поверхнею грунту або досить близько від поверхні, кореневища дуже короткі і пагони розташовані щільно (щучник, біловус, ковила й ін.).

У систематиці злаки поділяють на три підродини: бамбуковидні, мітлицевидні і просовидні; кожна з підродин поділяється на серії, серії – на триби, а триби – на роди. В основі поділу злаків на підродини лежить будова квіток, колосків, складних суцвіть і ін..