Інфузорії які проживають у піску

0

Автор: admin | Рубрика: Одноклітинні тварини, або найпростіші | 19-10-2014

Псаммофільні інфузорії

Надзвичайно своєрідну середу проживання представляють піщані пляжі. По узбережжю морів вони займають великі простори і характеризуються своєрідною фауною.

Проведенні численні досліди показали, що товща морських пісків населяє різноманітною мікроскопічною фауною. Між частками піску мається багато численні заповнення водою дрібні простори. Ці простори дуже заселені організмами із різних груп тваринного світу. Тут перебувають десятки видів червів круглих, кільчасті, плоских, ракоподібні, молюски. Інфузорії також є не винятком. 250-300 видів можна нарахувати в товщі морських пісків. Якщо рахувати не тільки інфузорії а й інші організми, то численність їх дуже велика. Всі організми які мешкають в найдрібніших просвітах між піщинками прийнято називати псаммофільною фауною.

Багатство і видовий склад псаммофільної фауни визначається багатьма факторами. Одне із важливих є розмір частин піску. Бідно населенні крупнозернисті і замулені мілко зернисті піски. Середньо і дрібнозернисті мають велику заселеність.

Інший фактор, які впливає на розвиток псаммофільної фауни – наявність в піску органічних залишків. Бідна життєдіяльність у пісків з відсутністю органічних залишків. Піски з великою кількістю органічних речовин також не можуть похвалитися великою кількістю населення, бо органічні речовини поглинають кисень.

В поверхневих шарах піску розвивається багата флора одноклітинних водоростей, це дуже гарно сприяє розвитку псаммофільної фауни, водорості служать кормом для дрібних тварин (інфузорії не виняток).

Прибій дуже негативно впливає на розвиток псаммофільної фауни, бо він зміщує верхні шари піску, що призводить до смерті всього живого. Найбільш багата фауна в тихих бухтах де багато сонячного проміння.

Інфузорії які входять до складу псаммофільної фауни, в процесі еволюції зуміли пристосуватися до життя між частинками піску. Тіло цих інфузорій витягнуте в довжину і червоподібне, що дає їм легко просуватися в отворах між піщинками. Війковий апарат дуже розвинутий, що дає можливість активно переміщатися між вузькими просвітах.

Діамантові водорості складають основний раціон харчування для інфузорій. Бактерії відходять на другий план, бо в товщі піску їх небагато. Трапляються випадки інфузорій хижаків які поїдають менших своїх родичів інфузорій.

Короткий нарис основних етапів еволюції тварин

0

Автор: admin | Рубрика: Еволюція тваринного світу | 01-09-2012

Зародження життя. Перші живі істоти мали вигляд дрібнень­ких слизуватих грудочок, які складалися з білкової речовини. У них не було ні ядер, ні вакуолей, ні інших оформлених частин клітин, але вони могли рости, засвоюючи з навколишнього середовища поживні речовини, і розмножуватися. В процесі природного добору ці первинні організми поступово ускладнювались, і згодом від них пішли перші одноклітинні рослини і тварини.

Головна відмінність між рослинами і тваринами полягає в спо­собі живлення. Зелені рослини здатні самі за допомогою хлоро­філу утворювати на світлі з води і вуглекислого газу органічні речовини — вуглеводи, які є для них поживою.

Тварини можуть живитися тільки готовими органічними речови­нами рослинного або тваринного походження. Ця відмінність у спо­собі живлення привела до того, що на ранніх етапах розвитку органічного світу виникли тварини і рослини.

Еволюційне дерево. Щоб легше зрозуміти взаємовідносини між групами організмів, можна уявити собеволюційне деревоі їх розвиток у вигляді роз­галуженої схеми, яку звичайно називають еволюційним деревом. На цьому дереві низькоорганізовані істоти розташовані внизу, більш високоорганізовані — вгорі. На схемі еволюційного дерева видно, що рослини відокремились від тварин на дуже ранніх ступенях розвитку. Але такий поділ відбувся не відразу. Спочатку виникли організми, які мали ознаки і рослин, і тварин. Ще й тепер деякі найпростіші (наприклад, зелені евглени) поряд з живленням готовими органічними речовинами здатні до фото­синтезу.

Найпростіші — нижчі із сучасних тварин. У найнижчій частині еволюційного дерева розташовують найпростіших, з найпримітивнішою будовою одноклітинних тварин. Можна припустити, що пер­вісні одноклітинні значною мірою були схожі на сучасних. Це підтверджує зовнішній вигляд давно вимерлих викопних одноклі­тинних.

Походження багатоклітинних тварин. Багатоклітинні тварини відрізняються від одноклітинних насамперед тим, що їх тіло скла­дається з великої кількості клітин. Проте окремі клітини багато­клітинних іноді своєю будовою схожі на деяких одноклітинних тварин. У ентодермі губок і кишковопорожнинних є джгутикові клітини, схожі на джгутикових одноклітинних, і амебовидні клітини, дуже близькі будовою до амеб. В розвитку кожної багато­клітинної тварини завжди є одноклітинна стадія — яйце. Все це свідчить про походження багатоклітинних тварин від одноклітин­них. Тут слід згадати про будову вольвокса.

Вольвокса не можна назвати справжнім багатоклітинним орга­нізмом, хоч він і складається з великої кількості клітин. Як відомо, джгутикові найпростіші, з яких складається колонія вольвокса, побудовані в цілому однаково, тоді як в багатоклітинному організ­мі клітини спеціалізовані і зібрані в тканини. Але завдяки коло­ніальній будові вольвокс відрізняється від більшості одноклітин­них і зближується з багатоклітинними організмами. Отже, воль­вокс займає ніби проміжне положення між одноклітинними і багатоклітинними.

Самого вольвокса, звичайно, не можна вважати предком бага­токлітинних тварин. Але, мабуть, предками багатоклітинних та­кож були колоніальні найпростіші.

Походження плоских червів. Із двобічносиметричних тварин найпростішу будову мають плоскі черви, об’єднані в окремий тип тварин.

В загальних рисах будова травної системи плоских червів і кишковопорожнинних дуже схожа. І в тих, і в других вона має вигляд сліпо замкнутого мішка з єдиним отвором — ротовим. Кишково­порожнинні характеризуються променевою симетрією тіла, вона добре відповідає сидячому або малорухливому способу життя цих тварин. Можливо, плоскі черви виникли від вимерлих тепер рух­ливих кишковопорожнинних з дуже розвинутою мускулатурою. У зв’язку з повзанням у цих тварин виникли передні і задні кінці, черевна і спинна сторони. Вони стали двобічносиметричними. Першими з’явилися війчасті черви, а сисуни і ціп’яки виникли пізніше.

Походження круглих червів. Основна ознака круглих червів — наявність порожнини тіла. Припускають, що круглі черви пішли від плоских в результаті утворення цієї порожнини. Одночасно у круглих червів з’явився анальний отвір. Тепер їжа стала руха­тися по травній системі в одному напрямку.

Походження кільчастих червів. Важливим моментом в еволюції тварин слід вважати розчленування тіла на сегменти, що привело до виникнення кільчастих червів. Кровоносна система, що також вперше виникла у кільчастих червів, є у всіх більш високоорганізованих типів тварин. Безсумнівно, що давні морські багатощетинкові кільчасті черви були предками членистоногих і молюсків.

Походження членистоногих. Давні членистоногі нагадували морських багатощетинкових червів, але, на відміну від них, мали на кожному кільці тіла пару ніжок, схожих на ніжки членисто­ногих. Сліди кільчастої будови можна знайти і в будові тіла сучас­них членистоногих.

Походження молюсків. Молюски ні зовнішнім виглядом, ні внутрішньою будовою не схожі на кільчастих червів. Однак розви­ваються і ті й другі з яйця зовсім однаково; дуже схожі і їх ли­чинки. Це вказує на споріднений зв’язок між кільчастими червами і молюсками.

Походження голкошкірих. Предки голкошкірих були двобічно­симетричними. Це доводить будова їх личинок. Променева симет­рія голкошкірих не успадкована від кишковопорожнинних, а ви­никла заново в результаті малорухливого способу життя.

Личинки голкошкірих і нижчі хордові тварини мають дуже схожу будову. ^Розвитком і будовою вони відрізняються від інших сучасних тварин. Тому можна припускати, що предки хордових і голкошкірих були двобічносиметричними організмами, близьки­ми до предків сучасних червів.

Дерево еволюційнеПоходження хребетних. Дослідження розвитку яйця нижчих хордових тварин (наприклад, ланцетника) свідчить про значну від­мінність хордових від перелічених раніше типів тварин, але збли­жує їх ,з голкошкірими. Встановити послідовність історичного роз­витку хребетних тварин легко, оскільки від них збереглося дуже багато викопних решток.

Серед давніх хордових з’явились тварини з парними плавцями. Це були захищені лускою, дуже проворні хижаки, які швидко пла­вали. У зв’язку з хижацьким способом життя у них розвинулись гострі зуби. Шукаючи і переслідуючи здобич, вони робили швидкі і складні рухи що привело до посиленого розвитку центральної нервової системи і органів чуття. Це й були перші риби, схожі на сучасних акул.

Предки земноводних почали вести напівводяний — напівсухопутний спосіб життя. В результаті цього в них з’явилися легені й ноги.

Походження плазунів пов’язане з тим, що вони почали відкла­дати яйця на суші. Це дало плазунам порівняно з їх предками земноводними нові вигоди в боротьбі за існування: вони змогли заселяти безводні ділянки суші. -

Найважливіша особливість птахів і ссавців — їх теплокровність. Завдяки сталій температурі тіла, ссавці і птахи можуть жити в найрізноманітніших, в тому числі й дуже суворих, умовах, де не можуть жити ні земноводні, ні плазуни.

Спорідненість людини з тваринами. В загальних рисах будова людського тіла така сама, як і в усіх хребетних. Особливо схожі з людиною ссавці. Довгий час вважали, що схожість ця випадкова. Релігія твердила, що ніякого зв’язку між людиною і тваринами бути не може.

Чарлз Дарвін у книзі «Походження людини» на багатьох фак­тах довів, що людина не була створена богом, а з’явилася в ре­зультаті еволюційного розвитку ссавців. З того часу наука збага­тилася ще багатьма доказами походження людини від тварин.

Таким чином, тривалий розвиток органічного світу на Землі завершився появою людини. Маючи розум і здатність трудитися, вона зуміла підкорити собі живу і неживу природу. Взаємовідно­сини між людьми і дальший розвиток людства підлягають не біо­логічним, а соціальним законам, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи історію.

Людину вже не можна назвати твариною, але своїм походжен­ням вона найтісніше пов’язана з тваринним світом. В цьому ви ще не раз зможете переконатись, вивчаючи в наступному класі будову і життєдіяльність людського тіла.

Червона морська зірка

0

Автор: admin | Рубрика: Тип голкошкірі | 16-08-2012

Спосіб життя і зовнішня будова. Як і всі голкошкірі, морські зірки живуть у морі. В Балтійському, Каспійському і Чорному мо­рях, де солоність води невелика, вони не можуть жити. Морські зірки повзають по дну недалеко від берега, а під час відпливу часто залишаються під камінням та водоростями.

морська зірка

Тіло червоної морської зірки формою дійсно нагадує п’ятипроменеву зірку. Воно складається з центрального диска і п’яти проме­нів, або рук, що відгалужуються від нього. Жива морська зірка цегляно-червоного, фіолетового або коричневого кольору, між кін­цями рук вона буває завбільшки 10-15 см. У морської зірки верх­ній бік темніший, опуклий, м’який. По всій поверхні її стирчать маленькі вапнякові голочки.  Нижній бік, спрямований до дна, світліший, уздовж кожного променя по ньому проходить жолобок. На нижньому боці всередині центрального диска е ротовий отвір. Крім Толочок, у шкірі нижнього боку зірки є вапнякові пластинки. Вони щільно прилягають одна до одної, а через це нижній бік тва­рини має досить тверду будову. Вапнякові пластинки та голочки становлять скелет зірки, який має головним чином захисне зна­чення.

Водно-судинна система і рух. У морської зірки, як і у інших гол­кошкірих, є водно-судинна система, якої немає у тварин інших типів. Водно-судинна система складається з трубчастих судин, на­повнюваних морською водою. Вода потрапляє в судини через вап­някову ситоподібну пластинку на верхньому боці зірки. У цій плас­тинці є численні дрібні отвори, проходячи через які вода фільтруєть­ся і по короткій трубочці попадає в кільцевий канал у центральному диску. Від кільцевого каналу в кожний промінь ідуть променеві канали.

морська зірка

Уздовж борозенок на нижньому боці променів розміщені числен­ні ніжки. Кожна ніжка має присосок на кінці та мускулисті стінки. Всередині неї проходить канал, сполучений з променевим каналом.

Від тиску води, яка потрапляє по каналах всередину ніжок, вони вирівнюються та витягаються, прикріплюючись присосками до різ­них підводних предметів. За допомогою присосків зірка міцно три­мається на гладких стрімких скелях, на каменях, а в акваріумах — на склі. При стискуванні мускулатури в стінках ніжок вода ви­штовхується назад у канали, ніжки коротшають, але присоски за­лишаються прикріпленими. Тоді тіло зірки підтягується і дуже поволі переміщається з місця на місце.

Живлення. Рот морської зірки веде в короткий стравохід, який відкривається в мішковидний шлунок всередині центрального диска.

Від шлунка в кожний промінь ведуть по два печінкові вирости. Травний сік, який виробляється в них, потрапляє в шлунок, де й від­бувається травлення. Неперетравлені рештки їжі через коротку кишку й задньопрохідний отвір на верхньому боці центрального диска викидаються назовні.

Морські зірки — хижаки, головна їжа їх — молюски. Дрібних молюсків зірки ковтають цілком. Коли здобич така велика, що зірка не може проковтнути її, то вона вивертає свій шлунок через ротовий отвір назовні й оповиває стінками шлунка здобич. Травлення від­бувається тоді вже поза тілом зірки.

Морські зірки дуже ненажерливі й можуть завдавати істотної шкоди промисловим молюскам, наприклад мідіям та устрицям, у місцях їх масового оселення.

Кровообіг. У морської зірки є кровоносна система, що скла­дається з двох кільцевих судин у центральному диску та судин у променях. По кровоносних судинах поживні речовини від стінок шлунка розносяться по всьому тілу зірки. Кров її безбарвна.

морська зірка

Дихання. Морська зірка дихає розчиненим у воді киснем, який просочується в її організм через шкіру і по водно-судинній системі.

Нервова система. Навколо стравоходу розташоване нервове кільце, від якого ведуть нерви до променів. Зірка може розрізняти світло і темноту: на кінчиках її променів розміщені світлочутливі очки. Від яскравого світла зірка ховається в тінь. Органами дотику зірки є ноги. У морської зірки розвинуте чуття нюху, завдяки якому вона розшукує здобич.

Розмноження. Самці морських зірок зовні не відрізняються від самок. Органи розмноження лежать у променях. Яйця та спермато­зоїди кладуться у воду де й відбувається запліднення. Після роз­витку яйця утворюється вкрита війками личинка.

Зовні личинка не схожа на зірку і має двобічну симетрію тіла. Це вказує на походження морських зірок від двобічносиметричних тварин. Якийсь час личинка плаває в товщі води, а потім опускаєть­ся на дно і перетворюється в маленьку морську зірку.

Регенерація у морських зірок розвинута в дуже великій мірі. Навіть з одного відокремленого променя знову може вирости мор­ська зірка.

Далекосхідний кальмар

0

Автор: admin | Рубрика: Тип молюски, або м’якуни | 13-08-2012

Спосіб життя. Зовнішній вигляд і рух. В Японському морі, що омиває береги Далекого Сходу, влітку часто можна бачити далеко­східного кальмара. Це чудовий плавець, ненажерливий хижак, який полює переважно на оселедців.

кальмарЗовнішньої черепашки у кальмара немає. Здатність його до швидкого плавання привела до різкого зменшення черепашки: від неї залишилася тільки тонка пластиночка під шкірою спини. Тіло кальмара складається з тулуба і голови з десятьма мускулистими щупальцями. Щупальця, розміщені на голові, відповідають нозі інших молюсків, і через це кальмара залічують до класу голово­ногих.

Як і у всіх молюсків, тулуб кальмара вкритий мантією. На спинному боці мантія зростається з тулубом, а з черевного боку залишається простір — мантійна порожнина. У передній частині, біля голови, мантійна порожнина сполучається з зовнішнім сере­довищем через широку щілину. З неї назовні виступає кінець шкір­ної трубки — лійки, яка відіграє важливу роль у пересуванні кальмара.

Основна, розширена частина лійки лежить у мантійній порож­нині. Під час руху кальмар через щілину наповнює мантійну порожнину водою, потім краї щілини закриваються. В результаті стискання, сильних м’язів, розміщених у мантії, вода з мантійної порожнини через лійку викидається назовні і кальмар дістає реактивний рух заднім кінцем уперед. Заповнення мантійної по­рожнини водою та її викидання через лійку раз у раз повто­рюється; кальмар може розвивати при цьому швидкість близько 40 км на годину.

До швидкого руху пристосоване все тіло кальмара. Воно за­гострене ззаду і нагадує торпеду. Цю схожість посилюють два три­кутні плавці. Вони розміщені горизонтально по боках тіла і вико­нують роль рулів глибини.

Щупальця у кальмара розміщені кружалом на голові. В центрі кружала лежить широкий рот з висовуваними з нього двома дуже міцними щелепами з рогоподібної органічної речовини. На щупаль­цях у два ряди розміщені круглясті присоски, якими кальмар три­має свою здобич. Два щупальця довші, ловильні: ними кальмар хапає рибу, а вдержує її іншими щупальцями.

По боках голови у кальмара знаходяться великі очі, що допо­магають йому розшукувати здобич.

Черевний бік тіла кальмара світліший за спинний. Кальмар може міняти забарвлення шкіри. У звичайному стані шкіра бліда, з металевим відтінком. У спійманих кальмарів вона стає темнішою, бурішою, а внаслідок подразнення, коли доторкнутися до неї, стає червонувато-коричневою. Мертві кальмари світлішають. У природі кальмар міняє колір залежно від кольору дна і води, де він плаває. Можливість міняти своє забарвлення корисна кальмарові, вона дає йому змогу лишатися непомітним на різному фоні.

В тулубі кальмара є спеціальний орган — чорнильний мішок, отвір якого відкривається в мантійну порожнину. Рідина, викинута з чорнильного мішка назовні, утворює навколо кальмара димо­ву завісу, прикрившись якою молюск рятується від ворогів. Ця рідина використовується для виготовлення коричневої фарби — сепії.

Внутрішня будова кальмара схожа на внутрішню будову вже відомих молюсків, але його нервова система має складнішу будову. В голові кальмара, над глоткою, в окремій твердій оболонці знахо­диться велике скупчення нервових вузлів. Крім того, нервові вузли є в органах, які найактивніше працюють: у мантії, у лійці і біля основи щупалець.

Практичне значення. Кальмари завдають певної шкоди, поїдаючи рибу. Женучись за косяками риб, кальмари можуть проплива­ти тисячі кілометрів.

Користь кальмарів набагато більша, ніж заподіювана ними шкода. Кальмар цінується за смачне і дуже поживне м’ясо. Вжи­вають його вареним, смаженим або в’яленим, роблять з нього кон­серви.

Ловлять кальмарів сітями і на вудочку, надіваючи для принади спеціальні блешні з багатьма гачками.

Інші головоногі молюски. Крім кальмарів, до головоногих молюсків належать каракатиці і восьминоги (спрути). Всі вони живуть у морі. На відміну від кальмара восьминіг має вісім щупалець з присосками. Довжина деяких восьминогів майже 1,5 м.

восьминіг

Восьминіг — нічна тварина: вдень він ховається в захисток, уночі вилазить на полювання. Пересувається восьминіг переважно по дну, підтягуючись на щупальцях. Основна їжа восьминогів — краби, молюски і риби.

М’яке варене м’ясо восьминогів людина вживає як їжу.

Черепаха шкіряста

0

Автор: admin | Рубрика: Тип хордові | 20-12-2011

ЧЕРЕПАХА ШКІРЯСТА (Dermochelys согіасеа) — найбільша серед че­репах, що нині живуть, має довжину панцира понад 2 м і вагу 500-600 кг. Черепаха ця належить до підряду Безщиткові Аthесае), оскільки у неї кістяний панцир не вкритий зверху роговою речовиною. Спинний щит із сімома поздовжніми опуклими смужками на зразок швів, розділений на 6 частин, грудний щиток також не скостенілий, шкірястий — м’який і гнучкий і також розділений поздовжніми швами на п’ять частин. Пере­дні ноги набагато довші за задні, мають вигляд ластів і позбавлені кігтів. Шкірясті черепахи мешкають у всіх морях жаркого поясу, але трапляють­ся і в більш помірних широтах, наприклад, у Середземному морі. Кіль­кість цих черепах зменшується, можна сказати, щороку, тому цей вид можна визнати за вимираючий. Найчастіше ця тварина з’являється біля Флориди і біля берегів Бразилії. Тут вони відкладають яйця, кількість яких надзвичайно велика: за один сезон самка може відкласти понад 1000 яєць. Поживу цих тварин складають риби, раки, молюски та інші морські тварини. За наявними відомостями, тварина ця уразі нападу може чини­ти сильний опір.

Черевоногі

0

Автор: admin | Рубрика: Тип молюски, або м’якуни | 16-12-2011

ЧЕРЕВОНОГІ (Gastropoda), клас Молюски. Усі тварини, що нале­жать до цього класу, відзначаються повільністю. Голова відокремлена від тулуба, чим черевоногі відрізняються від двостулкових молюсків, у яких немає й натяку на наявність голови. Характерною ознакою всього ряду є широкий пластинчастий відросток на черевному боці, так звана підошва, або нога; цей орган, досить своєрідно влаштований, служить черевоногим для пересування; при цьому пластинка ноги хвилеподібно згинається, і тварина пересувається вперед. Рухаючись, наземні равлики залишають слід із слизу, що виділяється численними залозами. Мантія черевоногих являє собою товсту складку, яка утворює навколо голови щось на зразок комірця і ніколи не стуляється на череві. Що стосується наземних і пріс­новодих, то у них дихання легеневе, а не зяброве.

Черепашка равликів вапняна, але й органічної речовини в ній до­сить багато. Під час розвитку зародка можна спостерігати, як черепашка утворюється спочатку у вигляді шкірястої гнучкої плівки, яка поступово відділяється від мантії, а потім потроху твердне, просочуючись вапном. У більшості випадків черепашки бувають спірально закручені: частіше вправо, ніж уліво. Ротовий апарат равлика складається з пластинчастої облямівки, що оточує устя, в якому можна розрізнити зовнішню, або праву, губу і внутрішню, або ліву. У багатьох равликів є особлива кришка, якою щільно закривається отвір черепашки.

Тюленячі

0

Автор: admin | Рубрика: Тип хордові | 15-11-2011

ТЮЛЕНЯЧІ, родина Phocidae. Усі тюленячі вирізняються короткими кінцівками; ступні і плавальні перетинки у них укриті волоссям. Пальці передніх кінцівок зменшуються від внутрішнього краю до зовнішнього, середній палець задніх кінцівок укорочений. Зуби складаються з різців, чотирьох іклів, чотирьох псевдокутніх і одного справжнього кутнього на кожному боці верхньої та нижньої щелеп. Тіло вкрите густим, більш чи менш довгим волоссям ості, яке ніколи не переходить у гриву; під ним зрідка буває невеликий підшерсток. Колір шерсті дрібноплямистий, і лише у небагатьох тюленів шерсть одноколірна або вкрита великими плямами.

Хоча тюлені і живуть тижнями в морі, все ж таки вони охоче відпочи­вають на березі, сплять там і гріються на сонці. Переміщаються по берегу над силу. Тюлень підводиться спершу на передніх кінцівках і кидається вперед усім тулубом, потім згинає передні кінцівки, лягає на груди, гор­бить спину і просуває вперед задню частину тулуба, упираючись нею в землю.

На півночі ці тварини охоче відпочивають на крижинах, спокійно розлігшись. Завдяки дуже щільній шкірі і товстому шару жиру вони мо­жуть годинами лежати на них. Температура поверхні шкіри тюленя ледь перевищує температуру навколишнього повітря, тому на льоду ніколи не залишається заглиблень у тих місцях, де лежали тюлені, що мало б нео­дмінно трапитися, якби їхнє тіло виділяло тепло.

Зовнішні чуття тюленя добре розвинені. Ніс і вуха закриваються кла­панами і мають зовні вигляд то трикутних, то круглих отворів, іноді ж просто вузьких щілин. Ніздрі під час кожного вдиху відкриваються, по­тім закриваються до наступного вдиху, навіть якщо тварина перебуває на землі. Вуха тільки у воді залишаються закритими. Велике, мало опукле око наповнює темно-коричнева райдужна оболонка: білок ока видно дуже рідко. Зіниця не кругла і не довгаста, а має вигляд чотирикутної зірки.

За ступенем розвитку після зору на другому місці — слух. Незважаючи на невеликі розміри зовнішнього вушного отвору, тюлень досить чітко сприймає звуки.

Сміливі в нежилих місцевостях, вони поводяться дуже обережно там, де зустрічають свого найгіршого ворога — людину. Справді, молоді тю­лені слухаються застережень старших. Спіймані, вони скоро звикають до своїх сторожів, а деякі робляться ручними, знають дане їм ім’я, виходять за наказом із басейну, беруть рибу з рук господаря.

Залежно від клімату того місця, де живуть тюлені, час їхньої злучки припадає на різні місяці. У Північній півкулі вона відбувається восени, у південних країнах — між квітнем і червнем. Старі самці в цей час дуже збуджені, сваряться між собою і не думають ні про що, окрім кохання. Тому, хто вміє наслідувати їхнє хрюкання і рев, легко принадити до себе самок. Приблизно через дев’ять із половиною місяців після злучки, у травні, червні або липні, самка приносить одне, рідко двоє дитинчат на пустинному, нежилому острові, частіше на піщаній ділянці морського берега, у печерах, іноді на скелях або крижаних полях. Дитинчата з’яв­ляються на світ розвиненими. Вони вкриті густим ніжним білим хутром, яке заважає їм плавати, але скоро воно замінюється на гладке, прилегле і тверде волосся. До цього часу самки залишаються на суші з дитинчата­ми.

Імовірно, що молоді тюлені спочатку не їдять риби, а живляться ви­ключно раками та іншими нижчими морськими тваринами, якими не гребують і дорослі тюлені. У літні місяці ракоподібні, що наповнюють північні моря, численні креветки, а також молюски і морські зірки скла­дають основну поживу тюленів; в іншу пору року вони переважно по­люють на рибу.

На тюленів полюють у всіх морях. Особливо високо цінується зшитий із тюленячої шкури верхній одяг, оскільки він вважається абсолютно не­промокальним. Шкура, ворвань і м’ясо складають головний прибуток, одержуваний гренландцями від полювання на тюленів.

Сумчастий вовк

0

Автор: admin | Рубрика: Тип хордові | 08-10-2011

СУМЧАСТИЙ ВОВК, або тасманійський, тилацин (ТhуІасіnus cynosephalus), — єдиний представник особливого роду, що нині живе, небез­підставно має таке ім’я; він насправді схожий на дикого собаку. Його видовжене тіло, форма голови, відокремлена від решти голови морда, стоячі вуха, злі очі, а також піднятий догори хвіст нагадують собаку, тіль­ки кінцівки відносно короткі, і зуби істотно відрізняються.

Сумчастий вовк — найбільший з усіх м’ясоїдних сумчастих. Довжина його тіла перевищує 1 м, довжина хвоста 50 см, старі самці, як запевня­ють, стають ще помітно більшими, досягаючи загальної довжини близько 1,9 м. Коротка, пухнаста шерсть сіро-бурого кольору, на спині з 12—14 чорними поперечними смугами. Волосся на спині біля коренів темно-буре, а кінчики його жовтувато-бурі; волосся на череві блідо-буре біля і коренів і буро-біле на кінцях. Голова світлого кольору, ділянка очей біла; біля переднього куточка ока знаходиться темна пляма, а над оком смуж­ка. Кігті бурі. Ззаду на спині шерсть подовжується і досягає на стегнах найбільшої довжини. Шерсть не дуже обрідна, але коротка і дещо кошла­та. Хвіст лише біля основи вкритий м’якою шерстю, а’далі ~ жорсткою. Морда тварини має абсолютно інший вираз, ніж у- собаки, привертають увагу далеко розрізаний рот і великі очі.

Сумчастий вовк живе в Тасманії. На початку європейської колонізації його було багато, він завдавав багато клопотів і збитків скотарям, оскіль­ки настирливо відвідував стада овець і пташарні. З’явилася вогнепальна зброя — і йому довелося відійти далі всередину острова. Тут у деяких гористих місцевостях він усе ще водиться, найчастіше на висоті близько 1000 м над рівнем моря.

Розколини скель у темних, майже неприступних для людини ущелинах, природні або вириті ним самим глибокі нори є його денним притул­ком; звідси він здійснює свої хижацькі набіги.

Сумчастий вовк — нічна тварина і дуже боїться яскравого світла. Ймовірно, завдяки цій чутливості до світла вдень він неповороткий і неспритний, вночі ж, навпаки, бадьорий, енергійний і часто навіть сміливий і небезпечний; не боїться боротьби і часто виходить із неї переможцем, оскільки єдиними небезпечними ворогами його можуть бути тільки соба­ки. Якщо він і не найдикіший з усіх хижих сумчастих, то в будь-якому разі набагато сильніший і сміливіший від своїх родичів і вже тому заслуговує на свою назву. Він завдає стільки ж шкоди, як і його північний тезко.

Пожива сумчастого вовка складається з дрібних тварин, яких він може добути і здолати; при цьому він знищує як хребетних, так і безхребетних, починаючи від комах і молюсків. Там, де гори доходять до морського бе­рега і де переселенці не дуже закріпилися, він бродить вночі уздовж бере­га, винюхує і відшукує всіляких тварин, яких викинули хвилі. Двостулкові й інші молюски, яких тут дуже багато, є його основною поживою, якщо тільки щастя не посміхнеться і море не приготує йому бенкет, викинувши на берег напівгнилу рибу або тюленя. Але сумчастий вовк іноді й сам полює. На порослих травою рівнинах і в низинах він переслідує швидкого кенгуру, а в річках і ставках — качкодзьоба, незважаючи на його вміння плавати і пірнати. Якщо він дуже голодний, то не гребує будь-якою їжею і не боїться навіть гострих голок, що вкривають єхидну.

Равлики

1

Автор: admin | Рубрика: Тип молюски, або м’якуни | 12-07-2011

РАВЛИКИ належать до підкласу Легеневі (Pulmonata) класу Черево­ногі молюски. Усі наземні равлики і більшість прісноводих не мають зя­бер; із складок мантії на потилиці у них утворюється порожнина, у яку заходить атмосферне повітря, де і відбувається обмін газів, оскільки у стінках порожнини розгалужені найдрібніші кровоносні судини; що ж до прісноводих равликів, то вони для дихання повинні підійматися на поверхню. Більшість наземних равликів має черепашку, з якою їхнє тіло сполучене особливим м’язом; за допомогою цього м’яза тварина може зовсім втягуватися в черепашку.

Очі влаштовані досить досконало, хоча равлики можуть бачити лише на близькій відстані; слуховий апарат складається з пухирця, сполученого нервовим стебельцем із глотковим кільцем. Усі легеневі равлики — гер­мафродити, причому як яйця, так і насінні тільця виробляються в одній і тій самій гермафродитній залозі; у більшості спостерігається перехресне запліднення. Наземні равлики живуть завжди у вологих місцях, оскільки волога для них складає необхідну умову життя. Утім, деякі равлики при­стосувалися до сухого повітря і досягають цього щільним закупоренням своєї черепашки за допомогою особливої плівки, так званої пневмофрагми.

Черепашка равликів містить відкладення вуглекислого вапна; для того щоб дістати собі цей необхідний матеріал у тих місцях, де вапна немає у воді, равлики свердлять каміння або навіть поїдають черепашки інших молюсків.

У більшості випадків равлики живуть на рослинах, де люблять ховати­ся на нижньому боці листя або в рогатинах гілок; багато які живуть також під мохом чи опалим листям або під камінням; нарешті, є і такі, які зари­ваються в землю. Суходольні равлики майже всі живляться рослинними речовинами, найчастіше об’їдають листя або молоді бруньки.

Основною родиною наземних равликів є Helicidae, найвідомішим представником яких є виноградний равлик (Helix pomatia), поширений у всій Європі. Черепашка його майже куляста, має жовтуватий колір, спірально закручена; равлик цей водиться не тільки на виноградниках, яким він завдає значної шкоди, але й на багатьох інших рослинах. Із настанням холодів виноградний равлик заривається на глибину близько З0 см, закупорюється у своїй черепашці і впадає у сплячку місяців на 6; дихання його в цей час майже припиняється, пульсація крові дуже спо­вільнюється.

Яйця равлика досить великі й оточені твердою оболонкою. Для від­кладання їх тварина насилу вириває невеликі ямки і, поклавши іуди яйця на глибину близько 5 см, знову засипає їх землею. За два дні равлик може відкласти близько 80 яєць, розвиток яких триває близько 26 днів.

Віддавна європейські народи вживають равликів у їжу, і виноградний равлик у Середній Німеччині й Австрії вважається ласою стравою.

Лісовий равлик чудовий красою своєї черепашки, але має бути прилічений до шкідливих тварин, оскільки водиться у великій кількості та дуже об’їдає листя з дерев.

Із голих слимаків (Limacca) значних розмірів (близько 15 см) досягає лісовий слимак, який водиться у хвойних лісах. Равли­ки ці називаються голими, оскільки не мають черепашки або замість неї мають лише невелику вапняну пластинку, яка ховається у складках мантії.

Прісноводні легеневі равлики (Limnaeacea) відрізняються неповним розвитком вусиків, які не можуть втягуватися, а очі розміщуються не на вусиках, а між ними. Найзвичайнішим із прісноводних равликів є п’явушник (Limnaeus). Із тонкої напівпрозорої черепашки випинаються плоскі, майже трикутні щупальця. Равлики ці живуть на невеликій глибині і тримаються зазвичай на тванистому дні, порослому водяними рослинами, у стоячих водах, має завдовжки 6-7 см. Звичайний п’явушник, болотяний п’явушник і вушковий п’явушник дещо меншого розміру і мають майже кулясту черепашку. Усі вони зазвичай відкладають свої яйця на зразок ікри великими грудками на водяних рослинах і всіляких предметах.

Сімейства акул

0

Автор: admin | Рубрика: Тип позвоночні | 22-12-2010

Не дивлячись на загальну схожість в будові, кожний вид володіє індивідуальними особливостями. Далі більш детально будуть описані основні сімейства по окремості.

Китові акули

Китова акула вважається одним з найзагадковіших видів. До квітня 1828 року, коли декільком відважним африканським рибакам вдалося загарпунити цю величезну рибу, китова акула була примарою, яку зрідка бачили, про яке часто розказували всякі небилиці, але якого ще жодного разу не вдавалося піймати і вивчити. З тих пір пройшло багато років, було спіймано досить багато китових акул і багато що дізналося про них, але і дотепер вони не перестають вражати нас своїми розмірами. Довжина їх доходить до 20 метрів. Розміри їх такі великі, що майже неможливо точно визначити їх вагу. Доктор Е. У. Гаджер, що присвятив все життя вивченню китових акул, вважає, що 12 метрів тільки середня довжина цих величезних акул, і що деякі з них досягають в довжину 23-25 метрів. Вага такої акули, вирахуваний по формулі, запропонованій доктором Гаджером, повинен бути не менше 20-25 тонн.

Китова акула — пелагічна риба. Водиться вона в тропічних зонах Атлантичного, Тихого і Індійського океанів. Але попадається вона і північніше, на широті Нью-Йорка і навіть штату Массачусетс.

Харчується китова акула ракоподібними і дрібною рибкою, яких втягує разом з водою в свою величезну пащу, де, злегка зігнувшись, може поміститися доросла людина. У китової акули величезна кількість крихітних зубів (учені узяли на себе працю перерахувати їх у одного екземпляра — їх виявилося 15 тисяч). Всі ці зуби вузькою стрічкою опоясують лягти відразу за ротовою щілиною акули. Ними не можна ні кусати, ні дробити пищу, і їх єдине призначення — утримувати в пащі те, що потрапляє в неї разом з водою. Горло китової акули дуже вузьке, і стравохід повертає до шлунку мало не під прямим кутом. Очевидно, що вона не може проковтнути крупну рибу, а вже тим більше людини, випадково що виявився на її шляху.

Нам майже ніщо не відоме про те, як розмножується китова акула, хоча спостереження за нею ведеться більше ста років. Є лише окремі розрізнені факти, що допомагають розгадати цю загадку. В 1910 році у самки китової акули, анатомованої на Цейлоні, знайшли в яйцепроводах 16 яєчних капсул. В 1955 році в двохстах кілометрах від Порт-Ізабел в Техасі на глибині п’ятдесят сім метрів була знайдена подібна ж капсула. В ній знаходився зародок китової акули, з легкістю пізнаний завдяки характерному забарвленню — білі плями і смуги на темному фоні. В довжину яйце мало 63 сантиметри, завширшки — 40. Тепер уже не залишалося ніяких сумнівів, що китові акули породжують своє потомство за допомогою яєць.

Піщані акули

До сімейства Carchariidae (Піщані акули) належать декілька видів, майже нічим не відмінні один від одного. Проте живуть вони в різних півкулях, і якщо про акул одного з цих видів точно відомо, що вони нападають на людину, то акули другого з них, озброєні такими ж гострими зубами і кровожерними інстинктами, поки знаходяться тільки під підозрою.

Австралійська піщана акула (Carcharias arenarius Ogilby) — одна з самих небезпечних акул в Світовому океані. Довжина її доходить до 4,5 метра. Зуби її, численними рядами прикрашаючі лягти, довгі, тонкі і загинаються всередину.

Її найближча родичка-піщана акула (Carcharias taurus Rafmesque), то з швидкістю блискавки пускає в хід свої гострі як кинджал зуби, то млява і повільна. Рибаки знають, що, коли вона потрапляє в сіть, доброго від неї не чекай, але протягом багатьох літ її не вважали небезпечною для плавців.

Перший відомий напад піщаної акули на людину відбувся в липні 1961 року в протоці у Лонг-Айленда (США). Піщані акули зустрічаються в Атлантичному океані. На сході Атлантики вони відомі в Середземному морі, біля берегів тропічної Західної Африки, у Канарських островів і островів Зеленого Мису, біля берегів Bосточної і Південної Африки. В Західній Атлантиці вони водяться по всьому побережжю Північної Америки (від затоки Мен до Флориди) і далі на південь аж до Бразилії.

В довжину дорослі акули цього вигляду можуть досягати 3 метрів. Верхня частина тіла піщаної акули сіро-коричневого кольору, більш темного на спині, рилі і черевних плавниках і більш світлого на боках. Черево брудно-білого кольору. На боках круглі або овальні жовто-коричневі плями, по яких піщану акулу можна відрізнити від тих видів, на які вона в іншому схожа. Піщана акула харчується рибою, проводячи спустошливі набіги на косяки камбали, луфарей і сельди-менхаден.

Оселедцеві акули

До сімейства оселедцевих акул відносять великих акул (Велика Біла Акула, Мако, Голуба акула) з торпедообразним тілом. Сімейство ділять на три роди: Lamna, Isurus і Carcharodon. Найзнаменитішим членом цього небезпечного сімейства є велика біла акула (Carcharodon carcharias Linnaeus) з роду Carcharodon, відмінна від своїх родичів величезними зазубленими зубами трикутної форми і твердою репутацією людоїда. Це сама кровожерна риба зі всіх існуючих в морі і одна з найбільших — величина її нерідко доходить до 12-13 метрів, а іноді і більш. Озброєна рядами гострих як бритва зубів, що досягають часом 5 сантиметрів в довжину, безпомилково що йде по сліду здобичі, велика біла акула несе з собою таку ж вірну і швидку смерть, як гільйотина. Не дивлячись на неймовірну популярність білої акули, для іхтіологів вона все ще залишається загадкою. Нічого невідомо, наприклад, про те, як вона виводить потомство, а її блукання по морях і океанах часто здаються абсолютно випадковими, немов кожна окрема особина рухається по одному індивідуальному маршруту, ігноруючи всі зональні закони. Частіше за все вони зустрічаються в теплих морях, включаючи Середземне, але нерідко заходить і в північні води. Теоретично велика біла акула вважається пелагічною рибою, але її неодноразово знаходили в пастках, поставлених біля самого берега. Особливо часто велику білу акулу зустрічають в морях південної півкулі. В Австралії найбільше число нападів акули на людину відносять за рахунок великої білої.

Гідним родичем великої білої акули є мако (Isurus охyrinchus Rasinesque і I. glaueus Muller et Henie — представник роду Isurus. Це одна з найсильніших і швидкохідних акул. При довжині в три метри мако в середньому важить 450 кілограмів, адже нерідкі чотириметрові екземпляри. Мако — акула, що має безліч назв, як наукових, так і побутових. Мако, що живуть в Атлантичному океані (I. охyrinchus), відомі також під назвою гостроносої оселедцевої акули. Мако з Індійського і Тихого океанів і вод, що омивають Південну Африку, називають бонито, сіро-голуба акула і голуба морська свиня. Мако – яйцеживородящі акули. Зародки «викльовуються» з яєць ще в утробі матері і харчуються за рахунок желточного мішка і живильних соків, що оточують їх в яйцепроводі. Після того, як вони поглинуть весь жовток вони починають пожирати незапліднені яйця. Послід самки мако звичайно складається з десяти добре відгодованих дитинчат.

Оселедцеві акули Lamna nasus Bonnaterre і Lamna ditropis Hubbs et Toilet — представники третього роду Lamna, що входить в сімейство оселедцевих акул, — також вносять свій внесок в морі плутанини з назвами акул. В затоці Мен її звуть голуба акула, можливо, через сіро-голубе забарвлення спини, яка на череві різко змінюється білим кольором. Але якнайбільше цій акулі підходить її найпоширенішу назву — оселедцева акула, оскільки її основна їжа — оселедець. Lamna. nasus водиться в континентальних водах Північної Атлантики, на сході — від Північного моря до Південної Африки і на заході — від Ньюфаундленду до Нью-Джерси, а можливо, і до Південної Кароліни. Схожий з нею тихоокеанський вид — Lamna ditropis удосталь водиться в північно-східній частині океану, від Аляски до Північної Каліфорнії. На Алясці її іноді називають лососева, або семужная, акула, через спустошення, які вона проводить в косяках цієї риби. В західній частині Тихого океану її зустрічають і в помірному поясі. Швидка, обтічної форми, досягаючи 3,5 в довжину, оселедцева акула вважається небезпечною для людини, хоча жодного нападу зареєстровано не було

Гігантські акули

Гігантська акула (Cetorhinus niaximus Gunnerus) відома також під назвою слоняча акула. Ця риба поступається за розмірами тільки своїй далекій родичці — китовій акулі (Khincodon tupus). Гігантські акули досягають в довжину 14, а іноді і 20 метрів. Вага їх вимірюється тоннами. Гігантська акула плаває, широко роззявивши лягти; вода проціджується через зяброві «тичинки» і виходить назовні, а планктон — їжа гігантської акули — залишається в глотці. Гігантська акула відрізняється крайньою повільністю. Гігантську акулу вважають нешкідливою. Те ж можна сказати і про слона… якщо не полювати на нього. Учені вважають, що гігантські акули є живородящими, що зачинають вони своє потомство на поверхні моря, а народжують в бездонних глибинах, куди не проникає сонячне проміння, причому період внутрішньоутробного розвитку триває не менше два роки. Зустрічаються вони в помірних і північних широтах, у західного і східного побережжя Ірландії, у Гебрідськіх островів і біля берегів Норвегії. В період між листопадом і лютим гігантська акула з’являється біля берегів Каліфорнії. Її знаходять також у побережжя Перу, Еквадору, Австралії, Нової Зеландії, Японії і Китаю, і навіть в наших водах (в Білому морі). До теперішнього часу відомий всього один вид гігантської акули — Cetorhinus maximus.

Акули-Няньки

Акули-няньки (Gingtymostoma cirratum Bonnaterre) — єдиний вид обширного сімейства Orectolobidae, який водиться в Атлантичному океані. Акули-няньки мають цілком пристойні розміри: нерідко зустрічаються особини від 3 до 3,6 метра. Акула в 2,5 метри важить від 150 до 160 кілограмів Все життя акули-няньки проходить на мілководді. Там вона зачинає своє потомство, а потім, в прогрітій сонцем воді, вона народжує своїх дитинчат — від одного до двадцяти шести штук за раз. Живе вона зграями, по два і більше десятка особин в зграї. Годується молюсками, креветками, крабами, морськими їжаками, омарами і пропливаючою мимо дрібною рибкою. Акула-нянька не має нічого спільний з австралійською піщаною акулою (Carcharias arenarius), яку часто називають сіра акула-нянька. Це повільна, живе на дні акула, як правило, невеликої величини. Але навіть скромна акула-нянька може бути небезпечною.

Лисячі акули

Морська лисиця (Alopias vulpinus Bonnaterre) — єдина акула, що користується хвостом для добування їжі. Нерідко можна бачити, як морська лисиця «косить» своїм хвостом рибу, щоб убити або оглушити її і потім проковтнути без перешкоди. Морська лисиця переслідує косяки скумбрії, оселедця, золотої макрелі і іншої риби. Морські лисиці досягають в довжину 6 метрів і більш (рахуючи хвіст). Вага їх доходить до 450 кілограмів. Це пелагічні акули, але в гонитві за здобиччю вони часто підходять до берегів.

Котяча акула

Котяча акула — Scyliorhinus canicula — дрібний донний вигляд. Тіло дещо стисло зверху вниз. Зуби дрібні численні. Спина буро-жовта з численними темними дрібними плямами. Котячі акули відносяться до яйцеродних акулам. Більшість що входять сюди видів має невеликі розміри, як правило менше метра (від 60 до 90 сантиметрів). На перший погляд вони схожі на акул-няньок і бородатих акул (Orectolobidae). Але між двома сімействами існує невелика, але вельми важлива відмінність. Рот і ніздрі котячої акули не сполучений між собою борозенкою, як це має місце у акул-няньок. Це означає, що сімейство Scyliorhinidae піднялося в своєму розвитку на одну сходинку вище, підійшовши ближче до високоорганізованих видів акул.

Куньи акули

Куньи акули в деяких відносинах займають проміжне положення між сімействами котячих і сірих акул. До цього сімейства належать 7 пологів і більше 30 видів. Всі вони мешкають в прибережних водах на невеликій глибині. Деякі види мають місцеве промислове значення, особливо в басейні Середземного моря і в країнах Азії і Африки. Кунья акула харчується головним чином крабами і іншими крупними ракоподібними, восьминогами і дрібною рибою, а також молюсками і черв’яками. Вона дуже ненажерлива. Як показали проведені підрахунки, тільки в одній невеликій затоці 10 000 таких акул щорічно знищують 60 тис. омарів, 200 тис. крабів і біля 70тыс. різних риб. Розміри куньих акул звичайно невеликі, і вони рідко досягають в довжину більше 1,5 м. Розмноження відбувається шляхом яйцеживородіння або живородіння. В останньому випадку є жовткова плацента. Кунья акула приносить 10-20 дитинчат.

Акули Сірі

Сімейство Акули Сірі (Carcharhinidae) Ці акули не мають яких-небудь специфічних особливостей зовнішньої будови, відразу впадаючих в очі. Для них характерна звичайна «акулообразная форма» тіла, наявність двох спинних плавників, передній з яких розташований попереду черевних плавників, досить великий спинний плавник з подовженою верхньою лопаттю, що має виступ у кінця. Остання зяброва щілина знаходиться над початком підстави грудного плавника. На очах є добре розвинута мигальна перетинка. Зуби звичайно мають вид трикутних пластинок з пильчатой зазубленою по краях або без неї. Сірі акули народжують живих дитинчат, серед них є яйцеживородящі і живородящі види. Сірі акули є самою високоорганізованою і процвітаючою групою сучасних акул. Вони зустрічаються як в прибережних водах, так і у відкритому океані. Сімейство укладає 15 пологів з більш ніж 60 видами. До сімейства сірих акул належать: довгокрила, синя, супова, тигрова і тупорила акули.

Акули молот

До сімейства акул-молотів належать 2 роди з сьома видами. Акули-молоти близькоспоріднені сірим акулам, але відрізняються від них, а також від всіх інших риб своєрідною формою голови. Вона сильно сплющена зверху вниз і має з боків два великі вирощування, на зовнішніх краях яких розташовані очі, а дещо одступи від них — великі ніздрі. Така форма передньої частини тіла полегшує, мабуть, маневрування акули у вертикальній площині, а широко розставлені носові отвори дають акулі-молоту можливість більш точної орієнтації по відношенню до джерела того або іншого запаху. Всі вони мають переважно тропічне розповсюдження Молотоголові акули — швидкі і сильні плавці, що зустрічаються в рівному ступені в прибережній смузі і у відкритих водах. Їжа акул-молотів складається з різноманітних донних безхребетних (креветки, краби, молюски), риб (оселедцеві, скумбрії), кальмарів. В шлунках крупних особин частіше за все знаходять скатів і акул, у тому числі своїх побратимів по вигляду. Акули-молоти розмножуються шляхом яйцеживородіння або живородіння. Самка за один виплод приносить у різних видів від 6—9 до 30—40 дитинчат, причому новонароджені акулята, схожі по всіх пропорціях з дорослими особинами, мають довжину 45—50 см. Крупні молотоголові акули представляють значну небезпеку для що знаходяться у воді людей.

Колючі акули

У безлічі що входять в сімейство колючих акул видів є дві загальні риси. Перед кожним спинним плавником колючої акули стирчить схожий на колючку шпилька. Ні у одного з цих видів немає анального плавника. Найпоширенішим виглядом — не тільки серед цього сімейства, але і взагалі серед акул — є звичайна колюча акула, або катран. В цьому сімействі з’єднані досить дрібні акули. Відомі 9 пологів і близько двох десятків видів катранових акул. Вони зустрічаються у всіх морях і океанах. Інші акули, що належать до того ж роду, що і катран, не досягають такої високої чисельності. Деякі з них звичайні не тільки в помірно теплих, але і в тропічних водах. Ряд пологів, що належать до сімейства колючих акул, входить до складу глибоководної фауни. До них відносяться, наприклад, акули з роду Etmopterus, максимальна глибина незаселеного яких складає 2074 м. Деякі глибоководні види колючих акул, як і малороті акули, володіють здібністю до свічення.